«Україна в огні»
Рід: епос.
Жанр: кіноповість.
Тема: зображення трагічної долі українського народу, що опинився між вогнями двох систем — нацистської та радянської.
Ідея: утвердження високої моральності, незламності, сили й непохитності українського народу, здатності до визвольної боротьби.
Композиція: п’ятдесят епізодів.
Твір, заборонений Й. Сталіним для друку й кіно.
Цитати:
Олеся Запорожець. «Тиха, без єдиної хмаринки на чолі, майстериця квітів, чарівних вишивок і пісень... Вона не була звичайною дівчиною. Вона була красива й чепурна. Олесею пишалася вся округа. Бувало, після роботи, вечорами, вона, як птиця, ну так же багато співала коло хати на все село, так голосно і так прекрасно, як, мабуть, і не снилося ні одній припудреній артистці з орденами. А вишивки Олесі висіли на стінах під склом в європейських музеях: у Лондоні, у музеї Альберт-Вікторія, у Парижі, у Мюнхені і Нью-Йорку, хоч вона про це й не знала... Була Олеся тонкою, обдарованою натурою, тактовною, доброю, роботящою і бездоганно вихованою хорошим чесним родом. Легковажні хлопці трохи соромились Олесі, вважаючи її за горду і неприступну...».
Василь Кравчина. «Не забуду ні тебе, ні твоєї хати, ні криниці під вербою. Яка б ти не була, я вернусь до тебе. Хай ти будеш чорна, і хвора, і понівечена ворогом, хай посивієш ти від горя і сліз і побіліє твоя коса, хай ритимеш ти шанці проти мене і плестимеш колючі німецькі дроти проти мене, і сіятимеш для ворога хліб під нагаями, ти зостанешся для мене прекрасною, як і зараз прекрасна ти... Коли ж так станеться, що не найду, — може, уб’ють мене, чи вибухну я десь, мо’, на фугасах і розлечуся шматтям по полю, так що і кісток моїх не знайдуть для могили, я все одно вернусь до тебе! Я пам’ятником стану з бронзи у твоєму селі, отамось за вікном! Я зрозумів, Олесю, — стежка назад до тебе одна, один є шлях. Шлях геройства...».
Ернст фон Крауз. Його син Людвіг.
«Це був расовий гітлерівський пес останньої формації, жорстокий, лихий мерзотник, герой шибениць, масових палійств і ґвалтувань. Цей неук не раз ошарашував навіть свого старого вовка-батька одчайдушною своєю рішучістю і брутальною винахідливістю в розправах з ворогами імперії. Часом старий Крауз жахався свого виродка, проте німецька батьківська сентиментальність і давня жадібність мрійника завоювань заспокоювали його і радували. Ернст фон Крауз зневажав Гітлера, але він визнавав його цілковито».
«Цю землю можна їсти! На! їж! Я хочу дивитися на тебе, мій сину, як на символ свого буття отут!»
«Так не підкорятися і так умирати, як умирають українці, можуть лише люди високої марки. Коли я дивлюсь на їхню смерть, я завжди тремчу од жаху...»
«Людвігу, ти мусиш знати, у цього народу є нічим і ніколи не прикрита ахіллесова п’ята. Ці люди абсолютно позбавлені вміння прощати один одному незгоди навіть в ім’я інтересів загальних, високих. У них немає державного інстинкту... Ти знаєш, вони не вивчають історії. Дивовижно. Вони вже двадцять п’ять літ живуть негативними лозунгами одкидання Бога, власності, сім’ї, дружби! У них від слова нація остався тільки прикметник. У них немає вічних істин. Тому серед них так багато зрадників. От ключ до скриньки, де схована їхня загибель».
Максим Заброда (двобій із Лавріном Запорожцем). «Вони плювали один одному в очі Сибіром і стражданням, голодом і смертю. Вони плювали один одному в лице Гітлером, німецькими погромами і пожежами, шибеницями, рабством і шаленою ненавистю до Гітлера усього світу... Вони били один одного важкими іржавими уламками своєї важкої історії і стогнали обидва від ударів...
Запорожець неначе скам’янів увесь. Він побачив свою смерть — ось вона, топчеться зовсім близько, люта, невблаганна. І стрепенулася в Запорожця нелюдська жадоба життя. З широких українських степів, з ярів і темних байраків повіяло на нього смалятиною історії, головешками, димом і кривавою парою».
Христя Хуторна. «Я знаю, що мені не вийти звідси живою. Щось мені тут ось, — вона поклала руку на серце, — каже, що прийшла моя смерть, що зробила я щось запретне, зле і незаконне, що нема в мені Ні отієї, що ви казали, національної гордості, ні честі, ні гідності. Так скажіть мені хоч перед смертю, чому ж оцього в мене нема? А де ж воно, людоньки? Рід же наш чесний».
Last updated