Ліна Костенко

• шістдесятниця.

«Страшні слова, коли вони мовчать»

Страшні слова, коли вони мовчать, коли вони зненацька причаїлись, коли не знаєш, з чого їх почать, бо всі слова були уже чиїмись. Хтось ними плакав, мучився, болів, із них почав і ними ж і завершив. Людей мільярди і мільярди слів, а ти їх маєш вимовити вперше! Все повторялось: і краса, й потворність. Усе було: асфальти й спориші. Поезія – це завжди неповторність, якийсь безсмертний дотик до душі.

Аналіз вірша

Збірка: «Неповторність»

Рід: лірика.

Жанр: ліричний вірш.

Різновид лірики: філософська.

Мотив: сутність поетичної творчості.

У вірші «Страшні слова, коли вони мовчать» зі збірки «Неповторність» напрочуд точно передано стан митця, котрий не може дозволити собі пусту балаканину, збиватися на штампи, повторювати кимось уже сказане. Справжньою поезією стає лише те, що наповнено змістом пережитого, разом із тим, те, про що мовлено ніби вперше за всю історію цивілізації: «Хтось ними плакав, мучився, болів, / із них почав і ними ж і завершив. / Людей мільярди і мільярди слів, / а ти їх маєш вимовити вперше!».

Зрештою, центральна ідею всього вірша втілена в рядках: «Поезія – це завжди неповторність, / якийсь безсмертний дотик до душі».