Основи конценпції прав людини

Права людини – це великий винахід людства і одна з головних цінностей суспільств Західного світу. Ідея прав людини проходить довгий шлях. Вона черпає своє натхнення з античної філософії права і політики, християнства і філософії Нового часу. З появою у 1948 році Загальної декларації прав людини як реакції на жах Другої світової війни можна казати про еру прав людини у міжнародному праві і у світі в цілому.

Ідеї визнання за людиною певних прав і обмеження сваволі тих, хто володарює – існували ще в античному світі. Проте там права завжди до чогось прив’язані – до полісу (міста-держави), громадянства чи підданства, належності до певної соціуму. Найвищий статус античності – це не статус людини, а статус римського громадянина. Римське суспільство було надзвичайно, як для свого часу, егалітарним (рівним), і визнавало за всіма громадянами Риму певні рівні права, яких не мали негромадяни. У Новому Завіті є цікавий фрагмент, коли апостола Павла і та його супутника ув’язнює влада македонського міста. Їх, за наказом керівників міста б’ють та саджають у тюрму. Далі стає відомо, що ці люди – римські громадяни, їх відпускають і публічно вибачаються, бо ті, хто це зробив, бояться відповідальності за подібне поводження з громадянами Риму. Так само апостола Павла не розіп’яли, тобто не піддали повільній і дуже жорстокій страті через його громадянство. Щоправда, йому відрубали голову.

Християнство вперше дивиться на людину як на людину, а не громадянина чи підданого чи члена общини. Людина є богоподібною, і тому вона має гідність (кожен має гідність!). Так само людина наділена якістю свободи волі, тобто здатністю керувати своїм життям. Тож, як говорить той самий Апостол Павло, немає ні елліна, ні іудея, ні варвара, ні скіфа, раба чи вільного, але всі і в усьому Христос.

Напряму це не веде до визнання за кожним рівних прав в «цьому» світі. Бо рівність перед Богом у середньовічному суспільстві не переходила напряму в соціальну рівність. Жінка не була рівною чоловікові, а феодал не був рівним селянинові. І треба сказати, що ідея юридичної рівності селянинові чи міському купцеві здалася б не менш дивною, ніж феодалові. Тому що середньовічне суспільство – це суспільство вертикальне, суспільство різних статусів і станів, кожен з яких мав власні права і привілеї. Більше того, хоча християнство заперечувало рабство – явне приниження людської гідності, але рабство існувало ще, скажімо, у VIII-IX столітті, а папа Григорій Великий купував англо-саксонських рабів, бо вони, мовляв, не християни.

Але зміна акценту з громадянина на людину є дуже важливою. І власне коли ми читаємо в Декларації про незалежність США, що «всі люди створені рівними і наділені Творцем певними невідчужуваними правами», або бачимо у Декларації прав людини і громадянина Франції, що люди народжуються вільними і рівними у правах, або ще раніше читаємо обґрунтування природних прав людини у Джона Локка, ми чуємо відлуння християнської традиції, навіть якщо вона прихована чи заперечується, як у філософів Просвітництва.

Німецький філософ Юрген Хабермас вважає, що якщо не історично, то концептуально (тобто в сенсі розвитку ідеї), першим правом є релігійна свобода. Це слушна думка, бо в суспільстві, де має релігійної свободи, майже ніколи не має повноцінної свободи слова і творчості (бо ви не можете критикувати релігію), повноцінних політичних свобод (бо політика і релігія міцно поєднані), моральної автономії людини (бо ви маєте слідувати моральним цінностям, схваленим релігією). В історичному сенсі перші права – це так звані права першого покоління: право на життя і недоторканість, та сама релігійна свобода, свобода слова, політичні права, право власності.