Друге покоління

Друге покоління прав людини– це економічні, соціальні і культурні права. Зокрема, право на працю і пов’язані з цим гарантії (безпечні умови праці, відпочинок, пенсійне забезпечення, страхування від нещасних випадків на виробництві тощо), право на соціальну допомогу, право на достойний рівень життя, право на освіту, право на доступ до культурних надбань суспільства.

Друге покоління – це відповідь на надзвичайну соціальну нерівність буржуазних суспільств періоду так званого «дикого капіталізму». Романи Чарльза Діккенса і Еміля Золя чи оповідання Джека Лондона показують як у XIX столітті в цих суспільствах постійно зростає соціальна напруга, бо, попри формальну рівність, більшість людей є надзвичайно бідними, неосвіченими, приреченими працювати у жахливих умовах і жити жалюгідним життям. Є відома фотографія початку XX століття: на ній зображені діти аристократів, одягнуті в надзвичайно дорогий і навіть за сьогоднішніми мірками помпезний одяг. Вони стоять на вулиці і чогось чекають, а біля них стоять діти бідних людей в майже лахмітті, що зацікавлено розглядають цих аристократів, тому що ті виглядають як люди з іншого життя.

У Російській імперії ця напруга, накладена на війну, врешті-решт призводить до революційного вибуху і створення формально народної, а насправді тоталітарної радянської держави. Західні суспільства змогли цього уникнути і розвивались шляхом пошуку соціального компромісу, зменшення соціальної нерівності через гарантування таких речей як безкоштовний мінімальний рівень освіти, обмеження часу праці, гарантування пенсійного забезпечення, мінімальний рівень оплати праці тощо.

Між першим і другим поколінням є суттєва відмінність. Права першого покоління мають імперативний характер. Наприклад, держава не може посилатися на ті чи інші обставини як підставу для відмови від презумпції невинуватості (особа вважається невинуватою у вчиненні злочину до моменту набрання законної сили вироком суду, яким встановлена її вина) чи заборони політичної діяльності. Права другого покоління суттєво залежать від рівня економічного розвитку держави. Тому, зрозуміло, що мінімальна заробітна платня у Німеччині і Румунії може відрізнятися. Обсяг і якість державної медицини у Норвегії і Болгарії фактично є різним, бо економіка Болгарії не здатна гарантувати такий самий рівень медицини, як економіка Норвегії. До того ж в різних країнах є різні уявлення про те, який соціальний тягар має покладатися на державу і платників податків. Скажімо, є шведська модель з високими податками і високим рівнем соціального захисту, але є і американська модель з порівняно нижчими податками і меншими зобов’язаннями держави у сфері публічної освіти і медицини.

Саме тому базовий документ ООН в сфері прав другого покоління – Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права 1966 р. містить застереження, що ці права гарантуються державами у межах наявних ресурсів, тобто настільки, наскільки держава здатна їх поступово забезпечити. Це, однак, не означає, що держава може закріплювати в Конституції надзвичайно великий перелік соціальних права, але на практиці фактично відмовлятися від їх забезпечення, як це сьогодні має місце в Україні.

Іноді права першого покоління також називають негативними, а права другого покоління – позитивними. Негативні права – це права, для забезпечення яких держава повинна не втручатися в людське життя (наприклад, в те, що людина думає і говорить) і захищати людину від втручання з боку інших осіб. Позитивні права – це права, для реалізації яких держава повинна щось зробити, докласти певних організаційних, матеріальних, юридичних зусиль. Наприклад, безкоштовну освіту не можна просто проголосити. Необхідно фінансувати будівництво шкіл, освіту вчителів, освітній процес тощо. Проте поділ на позитивні і негативні права є досить умовним. Насправді, сьогодні не існує чисто негативних або чисто позитивних прав. Право на створення політичної партії (негативне право першого покоління) сьогодні часто реалізується за фінансової підтримки основних політичних партій з боку держави, що є запобіжником політичної корупції. Право на працю (позитивне право другого покоління) не означає прямий обов’язок держави дати комусь роботу.