Powered By GitBook
Рішення щодо інших держав
    1.
    Hovhannisyan проти Вірменії (заява № 18419/14 від 19.07.2018, стаття 3, принижуюче гідність поводження, позитивні зобов’язання, ефективне розслідування, відсутність розслідування неналежного поводження начальника на робочому місці, порушення).
    Заявниця, державний службовець, працювала в Міністерстві захисту навколишнього середовища. Заявниця стверджувала, що одного дня вона посварилась з своїм керівництвом щодо звіту про оцінку її роботи в офісі. Начальник та його заступник застосував до неї насильницькі дії. Вони накинулись на неї, хапали її за руки, принижували її та силою забрали в неї звіт, який вона принесла для написання своїх заперечень. У результаті сварки вона втратила свідомість та отримала тілесні ушкодження, безліч синців на руках, а також була глибоко принижена.
    Заявниця повідомила про напад керівнику апарату Міністерства та правоохоронним органам. Медична експертиза підтвердила наявність у заявниці синців. У ході перевірки скарги заявниці слідчий допитав колег заявниці, які, будучи підлеглими стверджуваних нападників, заперечували версію подій заявниці. На підставі цього слідчий відмовив у відкриті кримінальної справи. Заявниця безуспішно намагалась оскаржити це рішення.
    У цій справі заявниця звернулась з небезпідставною скаргою щодо принижуючого поводження, яке досягло мінімального рівня жорстокості за статтею 3. Однак, розслідування розпочато не було, також не було проведено внутрішнього розслідування Міністерством. Під час перевірки скарги не було вжито жодної серйозної спроби для встановлення того, що відбулось. Наприклад, не було вжито заходів для отримання свідчень колег заявниці під присягою з метою уникнення можливих проблем, пов’язаних з їх субординацією стверджуваним нападникам. Не було встановлено як заявниця отримала тілесні ушкодження, за яких обставин та чи мали вони відношення до інциденту. Крім того, не було вжито жодних заходів для уточнення неузгодженостей у свідченнях начальників заявниці або для встановлення, чи точні були їх свідчення. Керівництво Міністерства або інші адміністративні органи також не вжили жодних заходів до звернення заявниці до правоохоронних органів.
    З огляду на відсутність ефективного розслідування, докази в розпорядженні Суду не надали можливості встановити понад розумні сумніви, що заявниця була піддана поводженню, що суперечить статті 3. Відповідно, Суд вирішив, що для встановлення порушення матеріального аспекту статті 3 у нього недостатньо доказів.
    З огляду на недоліки розслідування, Суд визнав порушення процесуального аспекту статті 3 Конвенції.
    2.
    S.M. проти Хорватії (заява № 60561/14, від 19.07.2018, стаття 4, заборона рабства, торгівля людьми, експлуатація проституції, позитивні зобов’язання, ефективне розслідування, порушення).
    Заявниця звернулась до правоохоронних органів зі скаргою на дії Т.М., колишнього співробітника поліції, стверджуючи, що в певний період він змушував її займатись проституцією, застосовуючи фізичні та психологічні засоби примусу. Т.М. був звинувачений у примушуванні займатись проституцією.
    Національний суд виправдав Т.М. щодо примушування займатись проституцією, оскільки було встановлено, що він організував діяльність мережі проституток, до якої було залучено й заявницю. Однак, не було встановлено, що він примушував її займатись проституцією. Оскарження рішення було безуспішним.
    Пункт 1 статті 4 Конвенції не передбачає жодних винятків або умов для обмеження цього права. Пункт 2 статті 15 також не передбачає можливості відступу від зобов’язань, які має держава за цим положенням. Стаття 4 покладає на держави позитивне зобов’язання карати та переслідувати будь-яку дію, що має на меті утримання особи в рабстві або в підневільному стані або присилувати виконувати примусову чи обов’язкову працю. Відповідно, держави мають зобов’язання встановити національне законодавство та адміністративну практику для заборони та покарання відповідних дій, а також для захисту жертв, щоб забезпечити усесторонній підхід, як цього вимагає Протокол про попередження і припинення торгівлі людьми, особливо жінками і дітьми, і покарання за неї, що доповнює Конвенцію Організації Об'єднаних Націй проти транснаціональної організованої злочинності та Конвенція Ради Європи про заходи щодо протидії торгівлі людьми. Держави також зобов’язані проводити відповідні тренінги для представників правоохоронних та міграційних органів та проводити всестороннє розслідування. Суд наголошує, що стаття 4, як і статті 2 і 3, накладає на державу зобов’язання розслідувати небезпідставну підозру, що право особи за цією статтею було порушено.
    У цій справі Суд вказав, що стандарти розслідування небезпідставної скарги щодо порушення права, гарантованого статтею 4, є такими ж як і за статтями 2 і 3: вимоги ефективного розслідування стосуються не тільки стадії досудового розслідування, але й судового розгляду; хоча обов’язок доводити всі обвинувачення до засудження або до певного виду покарання відсутній, національні суди за жодних обставин не мають допускати, щоб злочин, який загрожує життю, та серйозні порушення фізичної і психологічної цілісності залишались безкарними, переслідування особи за порушення відповідних прав не залежить від волі жертви, розслідування має бути незалежним, розслідування має бути ефективним, тобто бути спроможним встановити винну особу та покарати її, це не питання результату, це питання вжиття заходів, розслідування має бути невідкладним та здійснюватись з розумною швидкістю, жертва має бути залучена до провадження для забезпечення її правомірних інтересів.
    Завданням Суду є перевірити, чи перевірили національні суди справу з належною сумлінністю, яка вимагається статтями 2 і 3 Конвенції, при досягненні своїх висновків, так, щоб стримуючий вплив судової системи та визначна роль, яку вона відіграє в попередженні порушень права на життя та права не бути підданим катуванню, не були знівельовані. Такі ж стандарти застосовуються й у справах щодо скарг на порушення статті 4 Конвенції.
    У цій справі Суд визнав, що держава-відповідач встановила адекватну систему законодавства для боротьби з відповідними порушеннями. Хоча заявниця не скаржилась на відсутність підтримки з боку Уряду, Суд відмітив, що заявниці було надано підтримку як жертві: їй надали статус жертви, консультації декількох організацій, негайно після її вимоги обвинуваченого було видалено із зали судових засідань і вона давала свідчення за його відсутності.
    Щодо дотримання процедурних вимог статті 4 у контексті ефективного розслідування, Суд відмітив декілька недоліків розслідування і судового розгляду: не допитані всі ймовірні свідки, які могли пролити світло на обставини справи; не проаналізовано питання економічної залежності заявниці від Т.М.; не досліджено твердження заявниці щодо застосування до неї різних форм примушування з боку Т.М., таких як залякування наявністю зброї або спричинення шкоди її сім’ї, а також свідчень подруги заявниці про те, що заявниця боялась Т.М., який продовжував залякувати її через соціальні засоби комунікації після її втечі; не було досліджено той факт, що під час обшуку квартири Т.М. було знайдено декілька видів зброї. Національний суд, не досліджуючи всі ці елементи, дійшов висновку, що заявниця добровільно надавала сексуальні послуги. Більше того, відповідно до національного законодавства Хорватії та міжнародних Конвенцій щодо боротьби з торгівлею людьми, згода жертви була нерелевантним фактором.
    Крім того, національні суди відхилили свідчення заявниці як ненадійні та непослідовні, з огляду на те, що вона була невпевнена, запиналась та сумнівалась, коли говорила. Національні органи не здійснили жодної оцінки можливого впливу психологічної травми на здатність заявниці послідовно та чітко пов’язувати обставини її експлуатації. Враховуючи уразливість жертв злочинів сексуального насилля, її зустріч з Т.М. в судовій залі могла мати негативний вплив на заявницю, незважаючи на те, що Т.М. у подальшому було видалено. З огляду на вказане вище, Суд постановив порушення процесуальних обов’язків за статтею 4 Конвенції.
    3.
    Sarishvili-Bolkvadze проти Грузії (заява № 58240/08, від 19.07.2018, стаття 2, позитивні зобов’язання, захист прав пацієнтів, відсутність законодавчо встановленого права на отримання відшкодування моральної шкоди у випадку халатності лікарів, порушення).
    Син заявниці, якого лікували у відділені інтенсивної терапії, через місяць помер у лікарні. Комісія експертів встановила, що була допущена лікарська помилка. Кримінальне провадження, ініційоване за фактом смерті, було зупинено в зв’язку з відмовою заявниці в наданні згоди на ексгумацію тіла, що унеможливлювало встановлення причинно-наслідкового зв’язку між лікарською помилкою та смертю. Однак, цивільні суди встановили, що смерть була спричинена лікарською недбалістю, лікарня здійснювала лікування без відповідної ліцензії в декількох галузях, а деякі лікарі не мали права здійснювати медичну практику. Заявниці присудили 2 700 євро відшкодування матеріальної шкоди. ЇЇ скаргу щодо відшкодування моральної шкоди було відхилено, оскільки національний закон не передбачав відшкодування моральної шкоди, завданої недбалістю лікарів.
    У контексті стверджуваної медичної недбалості, матеріальний аспект позитивних зобов’язань є обмеженим запровадженням ефективної законодавчої системи, яка б вимагала від лікарень вжиття належних заходів для захисту життів пацієнтів. Тільки в двох випадках дуже виняткових обставин держава може нести відповідальність щодо дій або бездіяльності надавачів послуг у системі охорони здоров’я (див. рішення у справі «Lopes de Sousa Fernandes проти Португалії» [ВП], № 56080/13, від 19.12.2017).
    У цій справі ніщо не вказувало на свідоме піддання ризику життя пацієнта шляхом відмови у доступі до необхідної невідкладної медичної допомоги. Відповідно, ця справа не стосувалась першого випадку. Справа розглядалась Судом у контексті другого типу обставин, а саме, чи мали місце системні або структурні недоліки у функціонуваннісистеми охорони здоров’я, які призвели до позбавлення сина заявниці невідкладної допомоги, та чи знали органи влади або чи мали вони знати про такий ризик, і не вжили необхідних заходів для попередження ризику. Оскільки не було встановлено, що дії представників закладу охорони здоров’я не були простою помилкою або недбалістю, що вони відмовили пацієнту в невідкладній допомозі, знаючи про небезпеку для життя, якщо лікування не буде надано, справа також не стосувалась другого типу виняткових обставин.
    Однак Суд встановив порушення матеріального аспекту статті 2 з огляду на невиконання державою обов’язку встановити систему належної законодавчої бази. Так, Суд вказав, що сина заявниці лікували лікарі, які не мали відповідної кваліфікації або дозволу практикувати, лікарня здійснювала лікування сина заявника в тих сферах, щодо яких вона не мала дозволів. Хоча, відповідно до законодавства, державні органи мали перевіряти дотримання дозвільної системи закладами охорони здоров’я, Уряд не пояснив, яким чином це законодавство виконувалось на практиці. Відповідно, Суд дійшов висновку про порушення матеріального позитивного обов’язку забезпечити функціонування системи законодавства, яке б забезпечило дотримання регуляторних норм, спрямованих на захист прав пацієнтів.
    Щодо процесуального аспекту, Суд розглянув ефективність кримінально-правових засобів та цивільно-правових засобів окремо. В аспекті кримінально-правових засобів Суд не встановив порушення, оскільки кримінальне провадження було зупинено в зв’язку з обґрунтованим висновком про відсутність можливості встановити причинно-наслідковий зв’язок між медичною недбалістю та смертю сина заявниці. Такий зв’язок неможливо було встановити без ексгумації тіла сина заявниці, на що сама заявниця не надавала дозвіл.
    В аспекті цивільно-правових засобів Суд встановив порушення статті 2 Конвенції, оскільки, незважаючи на правильне встановлення фактів у справі і задоволення позову заявниці, національне законодавство не надавало можливості заявниці вимагати присудження відшкодування моральної шкоди.
    4.
    Vasilevskiy and Bogdanov проти Росії (заяви № 52241/14 та 74222/14, від 10.07.2018, п. 4 статті 5, компенсація за незаконне позбавлення свободи, порушення).
    Перший заявник вимагав компенсацію за 472 дні незаконного позбавлення свободи, які, як було доведено в національному суді, перевищували строк призначеного йому покарання в зв’язку з незаконним невключенням періоду тримання його під вартою протягом розгляду його справи до строку відбування. Йому було присуджено 3 320 євро компенсації моральної шкоди.
    Другий заявник був засуджений до 12 років позбавлення волі. У подальшому, Верховним Судом вирок у справі було скасовано, оскільки суд визнав незаконним засудження щодо декількох епізодів як спровокованих правоохоронними органами. У результаті скорочення строку відбування покарання виявилось, що заявник був позбавлений свободи на 119 днів більше остаточного строку призначеного покарання. У результаті розгляду позову заявника щодо компенсації за незаконне позбавлення свободи, суд присудив йому 324 євро, посилаючись на «обставини, у яких здійснювалось кримінальне провадження» та «категорію злочинів, у яких обвинувачувався заявник».
    Суд встановив порушення п. 5 статті 5 Конвенції з огляду на те, що присуджені суми були не лише значно меншими, ніж він присуджує у подібних справах, але й також непропорційними щодо тривалості позбавлення свободи та, безумовно, мізерно малими. Присуджені суми є настільки мізерними, що знівелювали саму суть гарантованого права заявників на компенсацію.
    5.
    Mariya Alekhina та інші проти Росії (заява № 38004/12, від 17.07.2018, стаття 10, засудження за виконання політичної пісні в храмі, стаття 3, умови транспортування та тримання в скляній клітці в залі суду, п. 3 статті 5, продовження строку тримання під вартою, п. 1, п 3 (с) статті 6, право на ефективну участь у судовому розгляді та отримання практичної й ефективної правової допомоги, порушення).
    Три заявниці є членами феміністичної панк-групи Pussy Riot. Група здійснювала імпровізовані виконання їх пісень, які містили критику політичних процесів у Росії. Група виконувала пісні, переодягнувшись у яскраві балаклави та одяг, у різних публічних місцях, які обирались з метою підсилення їх меседжу.
    21 лютого 2012 року п’ять членів групи, включаючи заявниць, намагались виконати з вівтаря Московського Храма Христа Спасителя панк молитву — «Свята Маріє, забери Путіна». У той момент у Храмі служба не здійснювалась, хоча певна кількість людей була присутня. Група запросила журналістів та засоби масової інформації з метою надання виступу публічності. Виконання тривало трохи більше хвилини, оскільки охоронці Храму швидко виштовхали групу на вулицю. Відео з виконанням було завантажено в YouTube. Заявниць взяли під варту, визнали винними за вчинення хуліганських дій на ґрунті релігійної ненависті та призначили покарання у вигляді двох років позбавлення волі. Згодом строк покарання було зменшено. Крім того, районний суд вирішив, що відео виступу є екстремістським і доступ до нього має бути обмежено шляхом встановлення фільтрів для блокування IP-адрес сайтів, на яких воно було розміщено.
    Щодо виступу заявниць
    У цій справі позиція Суду полягає в тому, що виступ заявників становить поєднання дій та вербального вираження й прирівнюється до артистичної форми та вираження політичних поглядів, що захищаються статтею 10. Подальше кримінальне провадження, яке призвело до ув’язнення, становить втручання у право на свободу вираження поглядів. Втручання переслідувало легітимну мету — захист прав інших осіб. Питання, чи було втручання законним, Суд залишив відкритим.
    Щодо необхідності втручання в демократичному суспільстві, Суд зазначив, що заявники мали на меті звернути увагу своїх поціновувачів та російської ортодоксальної церкви на своє непогодження з політичною ситуацією в Росії та позицію патріарха Кирила та інших чиновників щодо вуличних протестних акцій у містах Росії, які були спричинені нещодавніми парламентськими виборами та майбутніми президентськими виборами. Дії заявниць стосувалися питань суспільного інтересу та мали внесок до обговорення політичної ситуації в Росії та реалізації парламентської та президентської влади.
    Виступ заявниць може вважатись таким, що порушив прийнятні норми поведінки в місці відправлення релігійних обрядів. Відповідно, накладення певних санкцій могло бути в принципі виправданим інтересом захисту прав інших осіб. Однак, заявниці були визнані винними у вчиненні кримінального злочину й у підсумку, засуджені до одного року та одинадцяти місяців ув’язнення. Перша та друга заявниці відбули покарання приблизно рік та дев’ять місяців до того, як до них було застосовано амністію. Третя заявниця була в ув’язненні близько семи місяців. Дії заявниць не перешкоджали релігійним обрядам, не завдали шкоду людям, які перебували всередині храму, або майну. Відповідно, накладене на заявниць покарання було надто суворим відносно дій, які розглядались.
    Важливо, що суди не досліджували слова пісні, яка виконувалась заявницями, та ґрунтували їх засудження на оцінці поведінки заявниць. Заявниці були визнанні винними в хуліганських діях на ґрунті релігійної ненависті з огляду на їх одяг та балаклави, у які вони були одягнуті, їх рухи та ненормативну лексику. Оскільки така поведінка мала місце в церкві, це могло образити людей, які там перебували. Однак, Суд не зміг ідентифікувати якийсь елемент в аналізі національних судів, який би дозволив кваліфікувати поведінку заявниць як заклики до релігійної ворожнечі. Зокрема, національні суди вказували, що одяг та поведінка заявниць становили неповагу до канонів православної церкви, що могло виявитись неприйнятним для певних людей,але не було здійснено аналіз їх виступу. Національні суди не аналізували, чи можна тлумачити поведінку заявниць як заклик до насилля або як виправдання насилля, ненависті або ворожнечі. Вони також не розглянули питання, чи можуть такі дії призвести до шкідливих наслідків.
    Дії заявниць не містили елементів насилля, не закликали та не виправдовували насилля, ворожнечу або нетолерантне ставлення до віруючих. Незважаючи на те, що захист прав інших осіб у зв’язку з порушенням правил поведінки в релігійному закладі міг вимагати певну реакцію на поведінку заявниць, національні суди не надали відповідних і достатніх аргументів для виправдання кримінального засудження та накладеного покарання у вигляді позбавлення волі. Відповідно, покарання було непропорційним легітимній меті, яка переслідувалась. З огляду на вказане, та враховуючи виняткову суворість покарання,Суд визнав, що втручання в право заявниць не було необхідним у демократичному суспільстві.
    Щодо заборони розповсюдження відео з виступом заявниць
    Визнання відео з виступом заявниць екстремістським та його заборона є втручанням у право першої та другої заявниці на свободу вираження поглядів. Втручання переслідувало легітимний інтерес – охорону моралі та захист прав інших осіб. Суд вирішив залишити відкритим питання, чи було здійснено втручання «згідно із законом». Аналізуючи, чи було втручання необхідним у демократичному суспільстві, Суд відзначив, що по-перше, з судових рішень вбачається, що головний юридичний висновок щодо екстремістського характеру відео був здійсненим лінгвістичним експертом, але не судом. Висновок експерта не було проаналізовано, лінгвістичні висновки експертів були просто прийняті судом. Суд вказав, що така ситуація є неприйнятною та наголосив, що правові питання мають бути вирішені тільки судом. По-друге, національний суд не здійснив жодної спроби провести свій аналіз відеоматеріалу. Він не вказав, який конкретно елемент відео містив проблему, не процитував відповідні частини висновку експертів, тільки коротко послався на їх загальні висновки. Відсутність обґрунтування призводить до неможливості осягнути Суду раціональне обґрунтування втручання. Суд не визнав, що національні суди «застосували стандарти, які б відповідали принципам, передбаченими статтею 10» або «ґрунтувались на прийнятній оцінці відповідних фактів». Таким чином, вони не надали «відповідних і достатніх» аргументів для виправдання втручання, яке розглядається.
    Більше того, заявники не могли брати участь у провадженні, оскільки національний закон не дозволяв зацікавленим особам брати участь у провадженні за Законом «Про протидію екстремістській діяльності». На думку Суду, у такому провадженні суд ніколи й не зможе надати «відповідні й достатні» аргументи щодо втручання в права, гарантовані статтею 10, без певної форми судового аналізу, заснованого на зважуванні аргументів публічної влади та аргументів зацікавленої сторони. Таким чином, оскаржуване провадження не може бути визнано сумісним з статтею 10. Визнання відео заявниць, яке було розміщено на Інтернет-сайтах, екстремістським та заборона доступу до нього, не мали «гострої соціальної потреби» та були непропорційними щодо заявленої легітимної мети.
    Суд також встановив порушення статті 3 у зв’язку з умовами транспортування заявниць до суду та назад, а також у зв’язку з умовами в судовій залі (тримання заявниць у скляній клітці); порушення п. 3 статті 5 у зв’язку з продовженням строку тримання заявниць під вартою, а також порушення п. 1 та 3 (с) статті 6 у зв’язку з організацією судового провадження, яка обмежило права заявниць ефективно брати участь у судовому розгляді та отримувати практичну та ефективну правову допомогу.
    6.
    Egill Einarsson проти Ірландії (№ 2) (заява № 31221/15, від 17.07.2018, стаття 8, позитивні зобов’язання, відсутність компенсації за наклеп, відсутність порушення).
    Заявник, публічно відома особа в Ірландії, був звинувачений двома жінками в зґвалтуванні та сексуальному домаганні. Одразу після відхилення позову він дав інтерв’ю. Після його публікації, на сторінці Facebook було розміщено заперечення щодо нього та третя особа Х розмістила на сторінці таке: «Це не атака на чоловіка за якісь погані слова, це за зґвалтування неповнолітньої дівчини… Дозволено критикувати факт того, що ґвалтівник з’являється на обкладинках видань, які розповсюджуються по всьому місту…». Це висловлення було прибрано через сім днів на вимогу адвоката заявника.
    Заявник звернувся до Х з позовом про захист честі, гідності та ділової репутації. Суд задовольнив позов заявника, однак відмовив у присудженні відшкодування моральної шкоди, вказавши, що заявник отримав «повну судову сатисфакцію». Суд також відмовив у покладенні на Х витрат на публікацію висновків суду в газеті та дійшов висновку, що кожна сторона має нести свої витрати самостійно.
    Суд розглянув, чи достатньо визнання недійсними оскаржуваних тверджень для забезпечення необхідного захисту права на повагу до приватного життя за статтею 8, чи для цього необхідно також присудження відшкодування моральної шкоди та судових витрат.
    Відповідно до позиції Суду, неприсудження відшкодування саме по собі не становить порушення статті 8. Однак необхідно розглянути, чи аналізували національні суди конкретні обставини справи, включаючи характер та тяжкість порушення, а також поведінку заявника.
    Національні суди дійшли свого висновку, беручи до уваги попередню поведінку заявника, публічну репутацію, яку він сам для себе створив, характер інформації, яку він розповсюджував, і яка була неоднозначна, провокативна й могла бути зрозуміла як заклики до сексуального насилля, розповсюдження коментаря на Facebook-сторінці серед сотень або тисяч інших коментарів, а також той факт, що твердження Х були прибрані, як тільки заявник висунув вимогу.
    За таких обставин, захист, який було надано заявнику національними судами шляхом визнання відповідних тверджень наклепом, не можна вважати неефективним або недостатнім у контексті позитивних зобов’язань держави або що неприсудження відшкодування моральної шкоди позбавило заявника права на репутацію, що призвело до порушення його права за статтею 8.
    Суд також вказав, що в цій справі відсутні ознаки того, що суди вирішували питання щодо витрат у необґрунтований або непропорційний спосіб.
    Відповідно, Суд дійшов висновку, що національні органи дотримались своїх позитивних зобов’язань щодо заявника і йому було надано достатній захист за статтею 8.
    7.
    Tchokhonelidze проти Грузії (заява № 31536/07, від 28.06.2018, стаття 6, провокація злочину, неналежний розгляд справи судом, принцип змагального судового провадження, тягар доведення, порушення).
    Особа, яка діяла як таємний агент, повідомила Департамент конституційної безпеки Міністерства внутрішніх справ (далі — ДКБ), що заявник, який на той час обіймав посаду заступника голови певного регіону, вимагав хабар у сумі 30 000 доларів США за допомогу в отриманні дозволу на будівництво. За дозволом суду, подальші зустрічі агента з заявником фільмувались, а телефонні розмови записувались. Після передачі мічених грошей заявника було затримано. У подальшому він був звинувачений у вимаганні хабаря у великих розмірах. Його твердження про провокацію злочину судом розглянуто не було.
    По-перше, у цій справі Суду необхідно було здійснити предметний аналіз, чи були дії ДКБ обмежені «розслідуванням кримінальної діяльності здебільшого в пасивний спосіб», та, по-друге, якщо висновки в результаті предметного аналізу були неоднозначними, необхідно дослідити процедуру, у межах якої твердження про провокацію було розглянуто національним судом (процесуальний тест).
    У цій справі були відсутні докази того, що заявник вчинив корупційний злочин до цього випадку. Наступні факти свідчать не на користь законності операції правоохоронних органів, здійсненої щодо заявника.
    Таємний агент постійно співпрацював з ДКБ у низці інших кримінальних проваджень і, вперше комунікуючи з заявником, він уже діяв за інструкціями ДКБ. Однак, це заявник попросив хабар, а не агент запропонував дати його. За таких обставин неможливо встановити з належною певністю, що агент мав активну й вирішальну роль у створенні обставин, які спровокували злочин, що розглядається. Предметний тест, таким чином, є неоднозначним.
    Щодо процедурного тесту, було зазначено, що законодавчі норми передбачали можливість виключити докази, отримані в результаті застосування таких слідчих технологій. Однак, отримавши скаргу заявника щодо провокації злочину, органи прокуратури не здійснили жодної спроби спростувати відповідні твердження. Це може бути пояснено об’єктивною неможливістю виконати тягар доказування з огляду на відсутність судового дозволу або нагляду, оскільки вони не вимагались відповідним національним законодавством для початку операції, яка розглядається. Відповідно, національне законодавство не передбачало адекватного регулювання для таких операцій під прикриттям.
    Національні суди не надали жодного аргументу в своїх рішеннях для відхилення добре обґрунтованих тверджень заявника. Вони також не забезпечили присутність та допит ключового свідка, як стверджувалося, іншого агента, задіяного ДКБ для провокації заявника. Таким чином, судовий розгляд тверджень заявника щодо провокації не було здійснено з належним дотриманням принципу змагального провадження.
    З огляду на відсутність належного законодавства щодо здійснення таємної операції щодо заявника, недостатню пасивність агента ДКБ у цій ситуації, невиконання тягаря доказування прокуратурою, а також неналежний судовий розгляд добре обґрунтованих тверджень заявника щодо провокації, призвели до висновку Суду, що здійснення кримінального провадження щодо заявника не відповідало поняттю справедливого суду.
    8.
    Gîrleanu проти Румунії (заява № 50376/09, від 26.06.2018, стаття 10, розголошення військової таємниці, журналістська діяльність, адміністративне стягнення, порушення).
    У 2005 році заявник, журналіст, отримав від колег CD диск, який містив таємні документи, що були взяті з румунського військового відділу в Афганістані рік тому. У подальшому він обговорив цю інформацію з румунськими військовими силами та Службою безпеки й поділився нею з колегами-журналістами та іншими особами.
    У 2006 році, коли засоби масової інформації звернули увагу на витік інформації, було ініційовано кримінальні провадження щодо декількох осіб. Заявника було затримано, він провів декілька днів у поліцейському відділку. У його будинку було проведено обшук і вилучено жорсткий диск комп’ютера.
    У 2007 році, після розсекречування відповідної інформації, прокуратура вирішила, що порушення Закону про національну безпеку, вчинене заявником, не було достатньо серйозним для притягнення до кримінальної відповідальності, однак зобов’язала заявника виплатити адміністративний штраф у сумі 240 євро, а також судові витрати близько 600 євро. Заявник безуспішно оскаржував це рішення.
    Заявник, саме як журналіст, що працює в сфері збройних сил та поліції, отримав відповідні документи і сконтактував з органами влади, які їх створили, а також з колегами та іншими особами, які, як він вважав, мають знання про предмет документів. Всі вказані дії можна вважати частиною журналістського розслідування. Заявника було затримано, щодо нього проводилось слідство та на нього було накладено адміністративний штраф за збирання та розповсюдження таємної інформації. Суд вирішив, що стаття 10 є застосовною, а накладення штрафу становить втручання в право заявника на свободу вираження поглядів.
    Втручання було визнано таким, що «встановлено законом» та здійснювалось в інтересах національної безпеки.
    Щодо необхідності в демократичному суспільстві, Європейський суд зазначив таке. Щодо конфліктуючих інтересів, відповідні документи та їх втрата, які були предметом широкого обговорення в ЗМІ та підставою для внутрішнього розслідування в Міністерстві оборони, порушували питання суспільного інтересу. Однак, як було визнано прокурором, інформація була застарілою і її розкриття не призвело до загрози національній безпеці. Більше того, документи були розсекречені. Відповідно, Уряд не продемонстрував, що дії заявника могли спричинити значну шкоду національній безпеці.
    Щодо поведінки заявника, було зазначено, що він не є членом збройних сил, на яких покладаються особливі «обов’язки та відповідальність». Він не порушив закон, коли отримав інформацію. Він також не вживав активних заходів для її отримання. Більше того, інформація була вже розкрита декільком особам до того, як вона потрапила до заявника. Отримавши інформацію, перше, що зробив заявник, — обговорив її з органом, якого стосувався витік інформації. Нічого не вказує та те, що цей орган намагався повернути документи або попередити про можливу небезпеку у випадку їх розкриття.
    Щодо судового перегляду питання накладення штрафу, суди не розглядали жодного специфічного елементу поведінки заявника. Вони також не перевірили, чи дійсно відповідна інформація може становити загрозу військовим установам в Афганістані. Відповідно, вони не зважували інтерес залишення інформації з обмеженим доступом відносно інтересу журналістського розслідування та суспільного інтересу бути проінформованими про витік інформації і, можливо, навіть про зміст документів.
    У справах щодо кримінального покарання за розкриття таємної військової інформації, Суд вирішував, що національні органи влади мають свободу розсуду щодо питань національної безпеки. Однак, у цій справі заявник був журналістом, який заявляв, що розкрив інформацію в контексті журналістського розслідування, а не як особа, що перебуває на військовій службі, яка збирає та передає секретну військову інформацію іноземцям або приватним компаніям.
    Хоча, накладений штраф був достатньо невеликим і залишається незрозумілим, чи були фактично сплачені судові витрати, національні суди вирішили, що заявник вчинив навмисний злочин у сфері національної безпеки. Факт притягнення до відповідальності може в деяких випадках бути більш важливим, ніж малозначний характер накладеного стягнення. Крім того, покарання було спрямоване на попередження опублікування та розповсюдження секретної інформації заявником у подальшому. Однак, після розсекречення документів, рішення щодо накладення покарання на заявника мав бути більш ретельно зваженим.
    Загалом, Суд визнав, що вжиті заходи не були обґрунтовано пропорційними стосовно переслідуваної легітимної мети з огляду на інтереси демократичного суспільства в забезпеченні та підтриманні свободи засобів масової інформації.
    9.
    Centrum För Rättvisa проти Швеції (заява № 35252/08, від 19.06.2018, стаття 8, негласні слідчі дії, кореспонденція, гарантії законодавства, пропорційність, відсутність порушення).
    Заявник, шведська неприбуткова організація, яка представляє інтереси клієнтів у судових провадженнях проти держави та інших суб’єктів у справах про порушення прав та свобод, гарантованих Конвенцією та національним законодавством. З огляду на її діяльність як неурядової організації, що критикує дії представників держави, заявник вважав, що існує ризик перехоплення її комунікації з мобільного телефону або зі стаціонарного телефону та дослідження перехопленої інформації шляхом електронної розвідки.
    Оскаржуване законодавство про радіоелектронну розвідку встановило систему негласного спостереження, яке потенційно може застосовуватись до всіх користувачів мобільних послуг та Інтернету без їх повідомлення про спостереження. У національній системі відсутній засіб захисту, який би гарантував детальні підстави у відповідь на скаргу скаржника чи скаржниці, які підозрювали, що їх комунікація перехоплювалась. Відповідно, саме по собі існування такого законодавства становило втручання в право заявників за статтею 8.
    Судом було визнано, що заходи, передбачені законодавством, переслідували легітимні цілі в інтересах національної безпеки.
    Всі законодавчі документи були офіційно опубліковані та були доступними суспільству. Вісім цілей, з якими можливо здійснювати нагляд, були належним чином передбачені в Законі. Радіоелектронна розвідка волокно-оптичних кабелів могла здійснюватись лише у випадках комунікації, що здійснювалась за межі кордону Швеції за допомогою кабелів, що належали постачальникам комунікаційних послуг. Комунікація між відправником та отримувачем у Швеції перехопленню не підлягала. Національна установа радіо захисту також могла перехоплювати сигнали в частині своєї діяльності, що могло призвести до отримання даних, непов’язаних з ординарними повідомленнями, перехоплення й прочитання них іноземною розвідкою. Однак, діяльність установи була значущою для належного функціонування іноземної розвідки й отримана інформація могла бути використана тільки для цілей, встановлених законом, та завдань, які виконувались.
    Положення, які застосовувались до ординарної роботи іноземної розвідки, були також застосовними до діяльності установи та до будь-якого перехоплення інформації. Контрольний орган з захисту персональних даних не встановив доказів того, що персональні дані збирались для інших цілей, ніж ті, які зазначено для розвідки. Хоча поліція могла видавати деталізовані технічні завдання для розвідки, Закон чітко виключав використання цієї функції для вирішення задач у сфері правоохоронної діяльності або попередження злочинів. Відповідно, Закон передбачав обсяг повноважень та виконання розвідувальних заходів, які були надані органам влади, а також спосіб їх реалізації з достатньою чіткістю.
    Закон також передбачав гарантії, що належним чином регулювали тривалість, відновлення та припинення заходів з перехоплення.
    Дозвіл на перехоплення проходив систему попереднього погодження. Незалежний орган, членами якого були судді, мав розглянути питання, чи відповідають заходи національному законодавству та чи були вони пропорційними з точки зору наслідків втручання в особисту автономію. Крім того, у поданні мали бути вказані електронні носії, до яких необхідно були отримати доступ, та строки, протягом яких буде здійснюватись перехоплення. Судовий нагляд був принципово важливим, оскільки він обмежував дискрецію органу тлумаченням обсягу повноважень та способом їх реалізації. Державний орган міг самостійно вирішити почати перехоплення інформації у випадку, якщо були наявні ризики, що затримка розгляду подання судом може призвести до непоправних наслідків одній із цілей розвідки. Однак, у такому випадку рішення супроводжувалось негайним повідомленням та невідкладним розглядом судом, який міг змінити або скасувати рішення. З огляду на вказане, Суд вирішив, що законодавство передбачало достатні гарантії від зловживання. Законодавство також передбачало відповідні гарантії проти зловживання у використанні персональних даних та, відповідно, захищали особисту недоторканість людей (норми щодо відповідальності за порушення конфіденційності персональних даних, відповідальність за порушення правил збереження персональних даних, заборона використовувати персональні дані з іншою метою, ніж та, яка відповідає дозволеним заходам, обов’язок знищення даних у випадку зникнення мети їх збереження).
    Законодавство не передбачало, що має бути розглянута можлива шкода зацікавленій особі, тільки у загальних формулюваннях зазначалось, що дані можуть передаватись «іншим державним або міжнародним організаціям», а також не передбачалось, що отримувач зобов’язаний захищати дані з тими ж гарантіями, що передбачені шведським законодавством. При цьому, ситуація, у якій персональні дані можуть передаватись у випадках необхідності для міжнародного захисту та взаємодії в сфері безпеки, зумовлює широкий обсяг дискреції. Хоча, дійсно, всі ці фактори породжують певну занепокоєність щодо можливого зловживання правами осіб, однак вони належним чином нейтралізовані елементами нагляду.
    Суд також вирішив, що елементи нагляду за належним застосуванням негласних заходів також були достатніми.
    Щодо повідомлення про негласні заходи, Суд відзначив, що, хоча вимога повідомляти про вжиті заходи стосується тільки фізичних осіб і не застосовна до заявника, це питання має бути розглянуто в світлі всіх засобів законодавчої системи. Суд зазначив, що існували декілька засобів, за допомогою яких фізична особа могла розпочати розгляд питання щодо законності вжитих заходів, а саме через звернення до Інспекції закордонної розвідки, парламентського омбудсмана та канцлера юстиції. Суд вирішив, що сукупність наявних засобів, порушені в заяві, хоча й не надаючи повну відповідь на заперечення заявника, можуть вважатись достатніми в контексті справи. Цього висновку Суд дійшов з огляду на важливість першої стадії нагляду за заходами, включаючи детальний судовий розгляд запитів щодо надання дозволу на проведення негласних заходів, а також широкий і частково публічний нагляд декількох органів.
    Загалом, хоча й наявні певні сфери, які потребують вдосконалення, шведська система радіоелектронної розвідки, розглянута in abstracto, не виявила суттєвих структурних або функціональних недоліків. Загалом, законодавство було визнано таким, що відповідає принципу пропорційності та передбачає належні та достатні гарантії проти свавілля та зловживання. Відповідно, Суд дійшов висновку про відсутність порушення статті 8.
    Суд також зазначив, що ці висновки не перешкоджають розглянути відповідальність держави за Конвенцією, якщо, наприклад, заявник дізнається про фактичне перехоплення.
    10.
    Alpeyeva та Dzhalagoniya проти Росії (заява № 7549/09 та 33330/11, від 12.06.2018, стаття 8, повага до приватного життя, свавільне позбавлення паспорту, виданого колишнім громадянам СССР, свавілля, сумлінність дій державного органу, порушення).
    Перша заявниця приїхала до Росії в 1994 році після того як російське посольство в Киргизстані поставило штамп в її радянський паспорт, підтверджуючи, що вона отримала громадянство Росії. У 2001 році заявниця отримала внутрішній паспорт громадянина Росії. Однак, коли вона звернулась за оформленням закордонного паспорту, внутрішній паспорт було вилучено державним органом, оскільки вона ніколи не отримувала громадянство Росії належним чином. Другий заявник, який проживав у Росії з моменту розпаду СССР, у 1998 році отримав відмітку в радянському паспорті, що підтверджувала його російське громадянство. У 2002 році він отримав паспорт громадянина Росії. Однак, у 2010 році, коли йому виповнилось 45, і, у відповідності до законодавства, він звернувся за обміном паспорту, йому було відмовлено, оскільки державні органи не змогли знайти будь-яких записів, які б доводили, що він будь-коли отримував громадянство Росії.
    Обидва заявники безуспішно оскаржили рішення. У подальшому їм було надано громадянство Росії. Першій заявниці — у 2010 та другому заявнику — у 2013 році. Суд вирішив, що оскаржувані рішення становлять втручання в право заявників на повагу до їх приватного життя. При цьому Суд врахував, що заявники були залишені без будь-якого документу, підтверджуючого їх особу, що призвело до значних наслідків у їх повсякденному житті з урахуванням значення паспорту в національній системі. Так, заявники фактично стали особами без громадянства і відсутність паспорту призвела до безлічі проблем, починаючи з обміну валюти та купівлі квитків на потяги, закінчуючи можливістю пошуку роботи.
    Дослідивши матеріали справи Суд вказав, що документи, які підтверджують громадянство заявників могли бути видані з порушеннями, однак це не була їх помилка. Це був результат відсутності належної процедури, уніфікованої бази даних, а також помилок державних службовців. Суд вирішив, що, оскільки недбалість органів влади призвела до наслідків, які настільки жорстко вплинули на життя заявників, вона прирівнюється до свавільного втручання. Таким чином, органи влади не діяли з належною сумлінністю. Відповідно, мало місце порушення статті 8.
    11.
    Al Nashiri проти Румунії (заява № 33234/12, від 31.05.2018) Abu Zubaydah проти Литви (заява № 46454/11, від 31.05.2018 (статті 2, 3, 5, 8, 13 нелюдське поводження, незаконне тримання під вартою, право на повагу до приватного та сімейного життя, відсутність засобів захисту, таємні тюрми ЦРУ, відповідальність держави за вчинене на її території)
    Заявники були взяті під варту представниками Центрального розвідувального управління США (далі — ЦРУ) на початку «війни з тероризмом» після атак 11 вересня 2001 року. Після їх транспортування в межах «екстраординарної передачі» вони утримувались у секретних установах для тримання під вартою ЦРУ в різних державах. Як «цінні свідки», тобто свідки, які могли надати інформацію щодо терористів, які загрожують США, їх було піддано «посиленим технікам допиту», включаючи «тортури, імітуючи втоплення», поміщення в бокс, залишення без сну та їжі, випробування низькою температурою, стояння біля стіни та інші тяжкі пози.
    Al-Nashiri також було піддано забороненим методам допиту, таким як імітація страти та підвішування головою донизу.
    Заявники скаржились, що держави-відповідачі дозволили ЦРУ таємно тримати їх під вартою та катувати, а також, у подальшому, транспортувати їх до інших центрів ув’язнення на території інших держав.
    Суд встановив, що держави-відповідачі знали та приймали розміщення таємних в’язниць ЦРУ на своїй території. Вони також знали про цілі діяльності ЦРУ на їх території та співпрацювали в межах програми «Цінні свідки», хоча їм було відомо, що, дозволяючи ЦРУ тримати під вартою підозрюваних в тероризмі на їх території, вони наражали підозрюваних на ризик поводження, яке суперечить Конвенції.
    У цих справах Суд визнав, що з огляду на прийняття та мовчазну згоду на програму «Цінні свідки», Литва та Румунія мають бути визнані відповідальними за порушення прав заявників за статтею 3, вчинених на їх території.
    Крім того, уможлививши вивезення заявників з території Литви та Румунії до інших установ тримання під вартою, органи влади піддали їх передбачуваному ризику подальшого неналежного поводження та неналежних умов тримання всупереч статті 3.
    Також щодо обох держав були визнані такі порушення:
      Стаття 3 (процесуальний аспект) щодо непроведення ефективного розслідування стосовно тверджень заявників про неналежне поводження у в’язниці ЦРУ;
      Стаття 5 щодо таємного ув’язнення заявників на території держав-відповідачів та їх подальше переміщення до інших установ ЦРУ за кордоном;
      Стаття 8 щодо втручання в право заявників на повагу до їх приватного та сімейного життя, яке не було згідно із законом та не було жодним чином виправдано, враховуючи незаконне та приховане тримання під вартою;
      Стаття 13 щодо відсутності ефективного засобу захисту щодо скарг на порушення прав заявників.
    Згідно статті 46, обидві держави-відповідачі були зобов’язані поновити та, наскільки це можливо, швидко закінчити розслідування обставин та умов, за яких заявники були ввезені, вивезені та утримувались під вартою на їх території з метою ідентифікувати та, де це є належним, покарати винних.
    Від Литви також вимагається здійснити комунікацію з органами влади США з метою усунення або, щонайменше, намагання зменшити наслідки порушення прав Abu Zubaydah.
    Результат судового провадження у справі Al Nashiri наразі є невідомим, і Румунія була зобов’язана вимагати від органів влади США гарантій, що він не буде підданий смертній карі.
    12.
    Antkowiak проти Польщі (ухвала щодо неприйнятності) (заява № 27025/17, від 22.05.2018, стаття 8 Конвенції, право на повагу до сімейного життя, спір щодо усиновлення дитини, біологічні батьки).
    Справа стосується спору щодо опіки над дитиною між заявниками, які є потенційними прийомними батьками, та біологічними батьками. Заявники хотіли усиновити дитину, яку під час вагітності біологічна мати погодилась їм віддати. Однак, біологічна мати змінила свою думку після того як народилась дитина.
    У подальшому польський суд остаточно постановив, що дитину має бути возз’єднано з її біологічними батьками. У зв’язку з цим, біологічні батьки ініціювали виконавче провадження, яке досі триває. Водночас, заявники також ініціювали ряд проваджень щодо визнання їх прийомними батьками, до вирішення яких суди постановили, що дитина має проживати з ними.
    Заявники скаржились за статтею 8 Конвенції на те, що польські суди постановили забрати в них дитину з-під опіки та повернути її біологічним батькам.
    Суд визнав заяву неприйнятною у зв’язку з наступним.
      1.
      Розуміючи ті емоційні страждання, яких було завдано заявникам національним рішенням, Суд встановив, що суди діяли в найкращих інтересах дитини. Зокрема, суди встановили, що, з огляду на малий вік дитини, було не пізно надати їй шанс бути вихованою своєю біологічною сім'єю, і що це був єдиний спосіб врегулювати ситуацію в довгостроковій перспективі й уникнути більш емоційних ускладнень у майбутньому. Крім того, під час провадження суди навали дозвіл біологічним батькам на тимчасові зустрічі з дитиною.
      2.
      Відповідні висновки були зроблені національними судами з урахуванням думок всіх зацікавлених сторін, а також суперечливих експертних висновків і свідчень, тим самим забезпечивши справедливий баланс між конфліктуючими інтересами в чутливій і складній справі.
    Суд вказав, що в цій справі національні органи влади навели відповідні та достатні аргументи в межах своєї свободи розсуду, і оскаржуваний захід не суперечив вимозі, щоб втручання було «необхідним у демократичному суспільстві».
    13.
    Stomakhin проти Росії (заява № 52273/07 від 09.05.2018, стаття 10 Конвенції свобода вираження поглядів, нагальна суспільна потреба, журналіст).
    Заявник, журналіст та громадський активіст, опублікував власний інформаційний бюлетень, у якому виклав ряд статей щодо подій в Чеченській Республіці.
    У 2006 році, рішенням суду, заявника було визнано винним за статтями 280 (публічні заклики до здійснення екстремістської діяльності) та 282 Кримінального кодексу РФ (дії, спрямовані на розпалювання ненависті та ворожнечі, а також на приниження гідності окремих осіб чи груп осіб за ознаками раси, походження, ставлення до релігії з використанням засобів масової інформації) та засуджено до п’яти років позбавлення волі, а також на три роки заборонено займатись журналістською діяльністю.
    Заявник скаржився до Суду за ст. 10 Конвенції на те, що його засудження за погляди, викладені в його інформаційному бюлетені, який він розповсюджував на різних публічних заходах, порушило його право на свободу вираження поглядів.
    Аналізуючи питання дотримання принципу законності у цій справі, Суд зазначив, що заявника було засуджено на підставі відповідних статей Кримінального кодексу РФ, а відтак, втручання в право заявника було здійснене на підставі закону.
    Втручання в право заявника переслідувало легітимні цілі: захист прав інших людей (таких груп як російський народ, православні віруючі та російські військовослужбовці та правоохоронці), а також захист національної безпеки, територіальної цілісності, громадської безпеки та запобігання заворушенням та злочинам. Суд також погодився з тим, що в період, коли заявник був засуджений, питання щодо конфлікту в Чеченській Республіці було дуже делікатним та вимагало особливої уваги з боку влади.
    У контексті «необхідності в демократичному суспільстві» Суд дійшов висновку, що стосовно деяких оскаржуваних висловлювань заявника, органи влади не змогли переконливо продемонструвати «нагальну суспільну потребу» щодо втручання в свободу вираження поглядів заявника. Хоча відповідне втручання задовольняло таку необхідність стосовно деяких інших висловлювань заявника, застосовна санкція все ж-таки була непропорційною.
    Оцінюючи пропорційність накладеного на заявника покарання, Суд враховував такі фактори: заявник не був публічною, відомою або впливовою особою; оскаржувані висловлювання були опубліковані у власному бюлетені заявника, кількість примірників якого була незначною; бюлетені поширювались заявником особисто або його знайомими на публічних заходах у Москві лише зацікавленим особам, а відтак їх поширення було незначним. Крім того, не вбачається, що оскаржувані висловлювання були розповсюджені в формі, яку не можна було проігнорувати. Навпаки, очевидно, що вищезгадані фактори в цьому випадку значно зменшили потенційний вплив оскаржуваних висловлювань на права інших осіб, національну безпеку, громадську безпеку та порядок.
    Таким чином, Суд дійшов висновку, що накладене на заявника покарання не було пропорційним відносно переслідуваної легітимної мети.
    З огляду на вищевикладене, особливо з огляду на нездатність органів влади переконливо продемонструвати «нагальну суспільну необхідність» для втручання в свободу заявника на вираження поглядів у зв’язку з деякими оскаржуваними висловлюваннями, а також враховуючи суворість накладеного на нього покарання, Суд вважає, що відповідне втручання не було «необхідним у демократичному суспільстві», а відтак було порушено ст. 10 Конвенції.
Last modified 2yr ago
Copy link