Powered By GitBook
Рішення щодо інших держав
    1.
    Aboya Boa Jean проти Мальти (заява № 62676/16, від 02.04.2019, невідкладність перегляду рішення про тримання під вартою, порушення законодавчого строку, відсутність порушення п. 4 статті 5)
    Заявника тримали під вартою до розгляду заяви про надання статусу біженця. Відповідно до законодавства Мальти, автоматичний перегляд законності тримання під вартою у таких випадках має відбуватися протягом семи робочих днів після взяття під варту. У справі заявника, всупереч вимогам законодавства, такий перегляд відбувся через двадцять п’ять днів.
    Відповідно до практики Європейського суду, тривалі інтервали між періодичним переглядом можуть стати підставою для порушення п. 4 статті 5. Поняття «розумного» інтервалу в контексті періодичного судового перегляду відповідно до п. 4 статті 5 може варіюватися, залежно від виду ув’язнення.
    У контексті тримання під вартою, яке передує депортації або екстрадиції, фактори, які впливають на законність утримання, можуть змінюватися зі спливом часу. Отже, у випадках депортації або екстрадиції необхідні коротші інтервали між переглядом законності, ніж у випадках ув’язнення після засудження компетентним судом або обмеження свободи психічнохворих. Справді, фактори, які впливають на законність тримання під вартою, можуть розвиватися швидше в провадженнях, які тривають, ніж коли провадження вже закінчено після встановлення всіх відповідних обставин.
    Водночас, враховуючи обмежений обсяг перегляду законності тримання під вартою, який вимагається п. 4 статті 5 у справах щодо екстрадиції – який не охоплює, наприклад, питання, чи є тримання необхідним для попередження вчинення злочину або переховування від слідства, – перегляд не має бути таким же частим, як у випадках обмеження свободи за п. 1(с) статті 5. Наприклад, Суд визнав, що інтервали між періодичними переглядами питання тримання під вартою від двох до чотирьох місяців були сумісними з вимогами п. 4 статті 5. Однак, до функцій Європейського суду не належить встановлювати максимальний період часу між переглядами, який має автоматично застосовуватися до певних категорій затриманих. Питання, чи періоди відповідають вимозі, має визначатись у світлі обставин кожної конкретної справи.
    У цій справі заявник був затриманий 10 вересня 2016. Перед комісією він з’явився 30 вересня 2016. Вперше перегляд його тримання під вартою мав відбутися до 20 вересня. Однак, не відбувся, оскільки член комісії був за кордоном. Відповідно до законодавства, комісія могла продовжити період ще до семи робочих днів. Оскільки 21 вересня було державним вихідним, тобто неробочим днем, наступний перегляд мав відбутися до 30 вересня. Саме в цей день розгляд питання комісією відбувся. Коли комісія зібралася 30 вересня, строк, встановлений законом, ще було дотримано. У цей день, оскільки захисник заявника, обраний ним самим, був за кордоном, розгляд питання було відкладено на 5 жовтня 2016. На наступному засіданні комісія пояснила заявнику, чому було неможливо дотриматися передбаченого законом строку. Комісія розглянула його ситуацію та надала аргументи на користь продовження тримання його під вартою.
    Отже, засідання комісії відбулося протягом строку, встановленого законом, але було відкладено винятково через відсутність захисника заявника.
    Затримання (тримання під вартою), яке відбулося з порушенням національного закону, призводить до порушення п. 1 статті 5. Однак порушення строку автоматичного перегляду, встановленого законом, не обов’язково становить порушення п. 4 статті 5, якщо провадження, в межах якого було розглянуто питання законності тримання під вартою, відбулося невідкладно. У справі заявника, незважаючи на певні недоліки, період, який сплив до першого перегляду, не можна було вважати нерозумним.
    Відповідно, порушення п. 4 статті 5 встановлено не було.
    2.
    DOYLE проти Ірландії (заява № 51979/17, від 23.05.2019, відсутність захисника під час допиту, відсутність порушення п. 3 (с) статті 6)
    У 2009 році після затримання за підозрою у вбивстві заявнику було надано доступ до захисника до допиту працівниками поліції. Після першого допиту заявник мав можливість вимагати доступу до захисника у будь-який час, зустрічатись із ним особисто, та продовжувати консультації телефоном. Однак усі допити були проведені без фізичної присутності захисника.
    Під час одного з допитів заявник визнав себе винним у вбивстві та надав детальні свідчення щодо злочину. За його вимогою допит було припинено, щоб надати можливість заявнику проконсультуватися з захисником. До допиту він також особисто консультувався із захисником. У 2012 році заявника було визнано винним у вбивстві.
    Право обвинуваченого мати доступ до захисника включає й фізичну присутність захисника під час допитів працівниками поліції. Те, що захисник не може бути присутнім під час допиту, прирівнюється до обмеження права на доступ до захисника. Однак, оскільки заявник мав доступ до захисника до визначального першого допиту поліцією та в будь-який момент після цього, а також враховуючи, що наступні допити фіксувалися на відео, ступінь такого обмеження була відносною.
    Оскільки оскаржуване обмеження було звичайною практикою поліції в той період часу, воно не було виправдано розумною необхідністю в сенсі практики Європейського суду. Відповідно, вимагалася сувора ретельність в оцінці загальної справедливості кримінального провадження щодо заявника.
    Європейський суд взяв до уваги, що :
      заявнику було забезпечено надання юридичної допомоги з самого початку (у порівнянні із справою Beuze проти Бельгії);
      заявник був дорослим та англомовним, заявник не був в особливо вразливому стані; допит не був якимось незвичайним або надмірно тривалим; відповідно до висновків судді заявник був фізично і психічно достатньо здоровим;
      заявник мав можливість оскаржити докази та спростовувати їх; після проведення десятиденної процедури розгляду прийнятності доказів, отриманих з допитів поліції, суддя виніс велике та обґрунтоване рішення;
      твердження заявника щодо психологічного примусу, застосованого поліцейськими під час допитів, були детально розглянуті національними судами; на їхній погляд, навіть якщо дії поліції могли б вважатися залякуванням або примусом, вони не мали жодного зв’язку з визнанням заявника винним, з огляду на період часу, що сплив, та те, що заявник мав можливість консультуватись із захисником як телефоном, так і особисто до здійснення визнання;
      хоча засудження заявника ґрунтувалося на добровільному визнанні вини, воно також підтримувалося значними незалежними доказами;
      головуючий суддя попросив присяжних нейтрально вивчити питання, чи був заявник примушений зізнатись у вчиненні злочину і попередив їх про ризик засудження особи тільки на підставі зізнавальних показів без додаткових фактів та пояснив, що означає «додаткові факти та примус» за цих обставин; присяжні були повідомленні щодо оскарження результатів допитів та обґрунтування судді стосовно їхньої прийнятності;
      ґрунтовний суспільний інтерес виправдовував переслідування заявника за вбивство невинної жертви внаслідок конфлікту між кримінальними бандами, що вимагало від держави вжиття належних заходів;
      були наявні інші важливі процедурні гарантії; насамперед, усі допити були зафіксовані на відео та були надані судді і присяжним; хоча захисник фізично не був присутнім, він міг припинити допит та проконсультувати свого підзахисного, що він і зробив; його роль фактично була центральною, поліція комунікувала з заявником через нього більше, ніж один на один.
    З огляду на вищевказане, порушення п. 3 (с) статті 6 визнано не було.
    3.
    Mityanin and Leonov прти Росії (заяви №№ 11436/06 та 22912/06, від 07.05.2019, поширення фото та обвинувальних тверджень, стаття 8, відсутність порушення)
    Поширення фото заявника разом із твердженнями обвинувального характеру щодо його злочинної поведінки досягли ступеня серйозності для застосовності статті 8. Національний суд виправдав публікації фото: послався на виняток з законодавчих правил щодо згоди, стверджуючи, що поширення фото мало місце в суспільних інтересах.
    Суди визначили, що поширення фото могло мати на меті допомогти у зборі інформації та запрошенні з’явитись очевидців злочинів (або майбутніх злочинів), які розслідувалися. Європейський суд не знайшов підстав сумніватись у прийнятності такого пояснення, враховуючи природу та обсяг стверджуваної кримінальної діяльності.
    У день публікації, заявник, який відбував покарання за злочин, не пов’язаний з його стверджуваним членством у кримінальній організації, не був формально обвинувачений у відповідних злочинах. Оскаржувана стаття була присвячена питанню суспільного інтересу, а саме триваючому розслідуванню діяльності кримінальної організації. Як було зазначено в статті, вперше відбувалося розслідування такого обсягу за таким обвинуваченням у цьому регіоні. Відповідно, те, що оскаржувана стаття мала вклад у дебати щодо питань суспільного інтересу, було безспірним.
    Щодо форми статті та мови, яку використовували, — вони не були ані образливими, ані провокаційними. До того ж, заявник не був у фокусі цієї статті. Стаття більше фокусувалася на інших особах, які були раніше заарештованими. Відповідно, Європейський суд не зміг встановити, що ідентифікація особи заявника прирівнювалася до «суду в медіа».
    Суд вказав, що формулювання, яке вказувало на заявника як на «члена організації», може викликати занепокоєння, особливо враховуючи, що він відбував покарання за відповідний злочин. Однак Європейський суд взяв до уваги, що оскаржуваним твердженням передував абзац про те, що нещодавньо затримані особи були обвинувачені у вчиненні кримінальних злочинів.
    Стаття також мала вступну частину, в якій зазначалося, що особи, про яких йдеться, були обвинувачені у керівництві кримінальної групи. Якщо прочитати статтю, можна зрозуміти, що заявник у той час був тільки підозрюваним у вчиненні кримінального злочину, пов’язаного зі злочинною групою.
    Європейський суд погодився з національними судами в тому, що журналіст добросовісно послався на офіційні джерела в частині, яка ґрунтувалася на офіційній інформації.
    З огляду на вказане порушення статті 8 визнано не було.
    Крім того, у справі заявника було постановлено порушення статті 5 та статті 6 Конвенції.
    4.
    Halabi проти Франції (заява № 66554/14, від 16.05.2019, перевірка житла без попередньої згоди користувачів житла або судового дозволу, порушення стаття 8)
    Заявник є громадянином Англії та проживає у м. Лондон. У листопаді 2006 компанія, яка володіла заміським будинком, отримала дозвіл побудувати додаткові споруди. У березні 2009 два представники органів планування здійснили перевірку та визначили, що правила планування побудови були порушенні. У подальшому у 2010 році було проведено ще одну перевірку.
    Заявник оскаржив перший висновок, який був складений внаслідок втручання в його житло, оскільки перевірка відбувалася за його відсутності та без його дозволу. Національний суд відхилив позов заявника, оскільки станом на час перевірки ніхто не визнавав приміщення житлом заявника, а також враховуючи задекларовані плани, перевіряючі не мали входити в житлові приміщення. Касаційний суд погодився з цим висновком і відзначив, що перевірка цього виду не передбачала застосування примусу, а санкції у випадку перешкоджання реалізації права перевірити приміщення могли бути накладені винятково судом, повноважним оцінити законність перевірки.
    У 2017 році заявник та компанія були визнані винними у здійсненні будівельних робіт, які не відповідають завчасно задекларованим. На них було накладено штраф та зобов’язано повернути приміщення у стан, який відповідає плану. Однак, органи влади надали доповнений дозвіл на будівельні роботи, які розглядалися.
    Європейський суд визнав застосовною статтю 8 до перевірки приміщень у зв’язку з тим, що заявник використовував приміщення як другий дім для відпочинку сім’ї або для ділових зустрічей, у другому висновку та у провадженні щодо накладення штрафу органи влади також визнавали заявника як мешканця; предмет перевірки становив невід’ємну частину житлових приміщень, у сім’ї заявника був проявлений емоційний зв’язок із цим житлом; деякі кімнати, які були перевірені, вже були мебльовані, декоровані та містили речі для щоденного користування (особисті гігієнічні засоби, рушники). Під час перевірки тих кімнат представники органу влади фізично зайшли у простір, де приватне життя заявника та його сім’ї могло розвиватися.
    Очевидно, що за своєї природою, перевірка представниками органів планування не має такого ж рівня ризику втручання у право на повагу до приватного життя та житла як обшук житла, проведений іншими органами влади, який може призвести до вилучення великого обсягу документів, інформації або об’єктів, а також розкриття більшого обсягу інформації щодо особи. Однак, у цій справі Європейський суд визнав, що вхід представників влади у житло заявника без дозволу, фотографування внутрішнього простору, яке використовувалося заявником для приватного життя, справді становили втручання.
    Щодо законності та легітимної мети
    Було визнано, що втручання мало законодавчі підстави. Метою втручання можна вважати захист навколишнього середовища, попередження порушень, забезпечення здоров’я та безпеки людей, що можуть бути пов’язані з декількома легітимними цілями статті 8.
    Щодо необхідності в демократичному суспільстві
    Якщо перевірка здійснюється зовні будівлі, або перевіряють приміщення під час будівельних робіт, ризик втручання в право на повагу до житла є меншим. Однак, законодавство також дозволяло перевірку протягом трьох років після закінчення будівельних робіт.
    У цій справі перевірка була виправдана, оскільки суди визнали заявника винним у декількох порушеннях. Крім того, оскільки в подальшому заявнику було надано додатковий дозвіл, який включав будівельні роботи, здійснені заявником, наслідки втручання у право заявника на повагу до житла також були обмежені.
    Хоча відносно жорсткі принципи, встановлені відносно обшуку та виїмки, незастосовні у таких випадках, все таки існує необхідність забезпечити існування достатніх та ефективних гарантій проти свавілля. Проте, національний закон дозволяв візити з перевірками у будь-який час та без присутності представника поліції, без чіткої вимоги щодо отримання згоди особи, що проживає в житлі, або попереднього судового рішення.
    Очевидно, що відсутність можливості застосовувати примус означає, що особи, які здійснюють перевірку, не можуть увійти в приміщення, якщо мешканці заперечують проти цього. Однак, обов’язок отримати дозвіл чітко не передбачений законом. Ба більше, можливість заперечувати проти візиту була лише теоретичною, оскільки законодавство передбачало відповідальність за перешкоджання його проведенню.
    Щодо засобів захисту, які були наявні відповідно до національного законодавства щодо висновку перевірки, вони виявилися цілком неефективними для забезпечення недоторканності житла, оскільки суди відмовилися визнавати висновок недійсним на цій підставі.
    Ризик погіршення доказів порушення не може бути підставою для цих недоліків, оскільки у питаннях планування такий ризик є дуже низьким. Відповідно, за відсутності згоди мешканців або судового дозволу та за відсутності ефективного засобу захисту, перевірка, що оскаржувалася, була непропорційною легітимній меті, яка переслідувалась.
    5.
    Mihr Foundation проти Туреччини (заява № 10814/07, від 07.05.2019, свобода об’єднання, припинення організації у зв’язку з її фінансовим станом, нагальна суспільна необхідність, стаття 11, відсутність порушення)
    У жовтні 2005 року суд визнав, що організація-заявник має бути припинена з огляду на фінансову неспроможність виконувати свої завдання. Рішення суду щодо припинення організації може вважатися втручанням у право на свободу об’єднання, незважаючи на те, що організація не могла більше функціонувати відповідно до цілей, встановлених у статуті. Оскаржуваний захід був передбачений законом та переслідував легітимні цілі: попередження порушення та захист прав і свобод інших осіб.
    Європейський суд відзначив, що організація-заявник була припинена не у зв’язку зі своєю діяльністю чи статутом. Організацію було припинено у зв’язку з тим, що вона більше не могла продовжувати свою діяльність для виконання своїх задекларованих цілей. Національні суди встановили, що організація більше нічого не здійснювала для виконання своїх цілей, оскільки не мала ніяких активів, крім двох будівель, які здавала в оренду. Вклади, які вона отримувала були мінімальними, доходи, які виявляли у балансі організації як перед, так і після припинення, були незначними, а діяльність організації щодо видавництва або радіотрансляції була обмежена переважно з економічних причин.
    Закріпленими в статуті цілями організації були «дослідження, консультування та публікації у сфері природних та соціальних наук, створення університетів та факультетів з метою здійснення таких досліджень, здійснення економічної та господарської діяльності, різних видів соціальної підтримки тощо». Ці цілі відповідають суспільно корисним цілям або суспільному інтересу.
    Враховуючи роль організації, як на законодавчому, так і на практичному рівнях у забезпеченні соціальної взаємодії в державі, очікування, що організація має задовольняти певні мінімальні фінансові критерії, було виправдане необхідністю забезпечити ефективність та довіру до системи організації суспільного інтересу в Туреччині.
    За таких обставин аргументи, надані національними судами щодо припинення організації, були визнані відповідними і достатніми. Цей захід мав нагальну суспільну необхідність та був пропорційним легітимним цілям, які переслідувались. Отже, припинення було необхідним в демократичному суспільстві.
    6.
    Chaldayev проти Росії (заява № 33172/16, від 28.05.2019, різниця у рівні суворості регулювання тривалості візитів до ув’язнених та осіб, що тримаються під вартою, порушення стаття 14, обмеження тривалості побачень із членами сім’ї, порушення, стаття 8)
    У березні 2013 року заявник був взятий під варту. У травні 2015 року він був засуджений судом першої інстанції до 13 років ув’язнення. Заявник оскаржив вирок. Після набрання вироком законної сили у жовтні 2015 року заявника перевели до виправної колонії.
    Заявник оскаржив відмову у наданні тривалих побачень з батьками, а також тривалість та практичну організацію короткотривалих візитів, які надавалися під час тримання його під вартою.
    Національне законодавство передбачало, що особи, ув’язнені відповідно до вироку, мали право на короткострокові побачення до чотирьох годин та, як мінімум, на два довгострокові побачення на рік. Для осіб, які трималися під вартою до постановлення судом вироку, короткострокові побачення були обмежені трьома годинами, право на довгострокові побачення передбачено взагалі не було.
    Порушення статті 8 Конвенції було визнано з огляду на відсутність виправдання застосування практичних обмежень під час побачень (спілкування через стіну та ретельний нагляд представників установи) та відмови у наданні дозволу на побачення.
    Щодо статті 14 Конвенції Європейський суд визнав, що обмеження права на побачення було пов’язано зі статусом обвинуваченої особи, яку взяли під варту, що охоплюється концепцією «за іншою ознакою» у сенсі статті 14.
    Заявник порівняв дві групи осіб, чия свобода була обмеженою, на різних стадіях кримінального провадження: по-перше, особи, щодо яких вирок не набрав законної сили, та, по-друге, особи, щодо яких вирок набрав законної сили. Хоча цілі обмеження свободи у цих двох груп були різними, групи можна було порівнювати в аспекті права на повагу до їхнього приватного та сімейного життя.
    Обмеження прав на побачення осіб, які трималися під вартою до постановлення вироку, у справі застосовувалися автоматично відповідно до закону та інших нормативних актів, незалежно від підстав їх тримання під вартою, стадії кримінального провадження або будь-яких міркувань безпеки.
    Щодо неможливості отримати дозвіл на довгострокові побачення особам, які не були засуджені, Європейський суд відмітив, що таке ж регулювання застосовувалося до осіб, засуджених до довічного позбавлення волі, які трималися в установах з суворим режимом. Європейський суд визнав, що немає об’єктивного та обґрунтованого виправдання у застосуванні до осіб, які ще не засуджені і мають користуватися перевагами презумпції невинуватості, такого ж рівня обмежень, що застосовуються до осіб, засуджених за дуже серйозні і небезпечні злочини.
    За відсутності відповідного обґрунтування від Уряду, Європейський суд визнав, що обґрунтування для такого різного ставлення щодо тривалості короткострокових побачень та можливості отримати дозвіл на довгострокові побачення відсутнє. Всі обмеження прав на побачення осіб, які тримаються під вартою, в кожній індивідуальній справі мають бути виправдані необхідністю попередження порушення порядку, захистом громадської безпеки або необхідністю захистити легітимні інтереси слідства.
    З огляду на вказане, Європейський суд визнав порушення статті 14 у поєднанні із статтею 8 Конвенції.
    7.
    Nicolae Virgiliu Tanase проти Румунії (заява № 41720/13, від 25.06.2019)
    У 2004 році заявник потрапив у дорожньо-транспортну пригоду, після якої залишився з тяжкими фізичними травмами. Щодо випадку було негайно розпочато кримінальне провадження. Однак, провадження щодо відповідальності одного з двох інших залучених водіїв було закрито за відсутності всіх ознак злочину. Заявник оскаржив рішення про закриття провадження, однак скарга була відхилена як така, що подана поза межами встановлених строків.
    Щодо застосовності статті 3
    Європейський суд визнав, що з урахуванням отриманих ушкоджень гарантії статті 3 в її матеріальному аспекті не застосовні.
    Щодо застосовності статті 8
    Ушкодження, які отримав заявник були результатом добровільної участі заявника в певній діяльності, а саме керуванні авто на дорозі громадського користування. Справді, ця діяльність за своїм характером містить ризик отримання тілесних ушкоджень у випадку аварії. Однак, такий ризик мінімізовано правилами дорожнього руху, які мають на меті забезпечити безпеку всіх користувачів. Аварія виникла не у зв’язку з актом насилля, який мав намір завдати шкоду фізичній або психологічній цілісності заявника. Ця ситуація також не схожа на будь-яку іншу, в які Європейський суд визнавав наявність позитивних зобов’язань держави щодо захисту особи.
    З огляду на вказане, Європейський суд визнав статтю 8 незастосовною.
    Щодо застосовності статті 2 (процедурний аспект)
    У випадках аварій та халатної діяльності стаття 2 застосовна, якщо діяльність, яка розглядається, є небезпечною за своєю природою та наражає життя на реальний та неминучий ризик, або якщо шкода, яку зазнала особа, мала серйозні загрози для життя. У таких випадках застосовують позитивні зобов’язання щодо проведення ефективного офіційного розслідування. Чим менш проявлений реальний ризик, який походить від природи діяльності, тим більш суттєва вимога щодо рівня шкоди, яку зазнав заявник. Це має особливий сенс у випадках, коли приватна діяльність високого ступеня ризику регулюється деталізованим законодавством та адміністративним механізмом, адекватність та достатність яких для зменшення ризику для життя осіб є поза сумнівом або не оскаржується.
    У ситуаціях, коли в момент події або аварії відсутня чіткість щодо реального або невідворотнього ризику для життя, чи незрозуміло наскільки отримані ушкодження серйозні щодо ризику для життя, Європейський суд вважає, що стаття 2 має застосовуватися, коли виникає реальний і невідворотній ризик або виявляється, що отриманні ушкодження загрожують життю. Як тільки таке питання стає відомим органам влади, стаття 2 накладає на державу обов’язок провести ефективне розслідування. Цей обов’язок продовжує застосовуватися до тих пір, поки не встановлено, що ризик для життя не є реальним або невідворотнім, або що отриманні ушкодження не є серйозним ризиком для життя.
    Незалежно від того, чи може водіння авто вважатися особливо небезпечною діяльністю, чи ні, у разі якщо ризик за природою діяльності є менш очевидним, ступінь ушкоджень, отриманих заявником, стає більш важливим. Відповідно, у цій справі в момент аварії було наявне небезпідставне переконання, що отримані заявником тілесні ушкодження достатньо тяжкі, щоб становити серйозну загрозу його життю.
    Відповідно, стаття 2 була визнана застосовною.
    У справах, які стосуються ненавмисного завдання смерті та/або ненавмисного спричинення ризику для життя, процесуальні обов’язки, які генеруються статтею 2, зобов’язують державну правову систему надати заявникам засіб захисту в цивільних судах. Однак, вони не вимагають проведення кримінального розслідування обставин випадку. Водночас ніщо не перешкоджає наданню й такої можливості.
    У справі було визнано, що кримінальне провадження було визнано як належний засіб захисту прав заявника, зокрема тому що в його межах заявник міг заявити цивільний позов. Незважаючи на те, що провадження тривало більше 8 років, Європейський суд не встановив порушення статті 2 в процедурному аспекті. Суд повторив, що дотримання вказаного положення було оцінене на підставі низки суттєвих параметрів, які були взаємопов’язані, але, на противагу гарантіям справедливого суду статті 6, кожен з них взятий окремо є собою кінцевим.
    Стаття 2 не гарантує право на засудження третьої сторони. За відсутності очевидної халатності у дослідженні обставин аварії заявника, рішення про відмову у притягненні до відповідальності недостатньо для визнання держави відповідальною за порушення зобов’язань за статтею 2.
    З огляду на загальну оцінку кримінального розслідування у справі заявника, Суд дійшов висновку, що відсутні підстави вважати, що правова система неадекватно відреагувала на справу заявника.
    Відповідно, порушення статті 8 визнано не було.
    Європейський суд також визнав відсутність необхідності окремо досліджувати скаргу щодо ефективності кримінального провадження за статтею 13 Конвенції. Також не було визнано й порушення статті 6 щодо розумного строку провадження.
    Щодо скарги за статтею 3 відносно поводження із заявником органів влади, відповідальних за розслідування
    У певних справах, наприклад тих, що стосувалися родичів зниклих осіб, Суд взяв до уваги спосіб, у який національні органи здійснювали провадження, для визначення, чи становить їхнє поводження нелюдське чи таке, що принижує, поводження всупереч статті 3 Конвенції.
    У таких справах Європейський суд взяв до уваги різноманітні фактори в оцінці того, чи може спосіб, у який розслідувалася справа, прирівнюватися до поводження з родичами, яке суперечить вимогам статті 3. Відповідні елементи включали близькість сімейних зв’язків, міру, до якої родичі виступали очевидцями подій, які розглядали, залучення членів сім’ї у спробах отримати інформацію про зниклих осіб та спосіб, у який національні органи відповідали на такі запити. Європейський суд також застосував принципи, встановлені у наступних справах (Mubilanzila Mayeka and Kaniki Mitunga v. Belgium, 13178/03, M.P. and Others v. Bulgaria, 22457/08, Sabanchiyeva and Others v. Russia, 38450/05, Salakhov and Islyamova v. Ukraine, 28005/08, Elberte v. Latvia, 61243/08). Однак, у цій справі не було аналогічних обставин, які розглядались у вказаних справах.
    З огляду на вказане, скаргу за статтею 3 у вказаному аспекті було визнано неприйнятною.
    8.
    Sigurdur Einarsson and others проти Ісландії (заява № 39757/15, від 04.06.2019, п. 3(b) стаття 6, відмова стороні захисту у доступі до інформації, зібраної прокуратурою, відсутність порушення)
    Заявники обіймали керівні посади в банку, який припинив свою діяльність унаслідок банківської кризи в Ісландії. Вони були визнанні винними за порушення довіри або маніпуляцію на ринку.
    До Європейського суду заявники скаржилися на те, що їхнім захисникам не надали доступу до великого обсягу інформації, зібраної прокуратурою на етапі розслідування, а також що вони не могли проаналізувати профільтровану прокуратурою електронну інформацію з метою зібрання відповідної для них інформації для включення у справу. Вони також стверджували, що ніхто не досліджував систему добору документів, переданих до суду, а також, що їм було відмовлено у можливості провести перегляд загального масиву інформації з використанням електронної системи, яка була застосована.
    У справі не оскаржувалося, що сторона захисту отримала доступ до всієї інформації (документів), які були надані судом, а також вони могли ознайомлюватись із матеріалами слідчої справи, які не були подані до суду. Питання у цій справі полягало в тому, чи має сторона захисту право на доступ до загального обсягу невідфільтрованої інформації, зібраної прокуратурою та не включеною до слідчої справи, а також до тегованої інформації (зібраної за допомогою пошукових слів та не включеної до слідчої справи) з метою відшукання реабілітуючої інформації.
    Щодо загального обсягу зібраної інформації Європейський суд вказав, що за своїм характером вона звичайно включає широкий обсяг необробленої інформації, яка не має значення для слідства. Відповідно, прокуратура має легітимний інтерес здійснювати відсів інформації для визначення, що є релевантним для справи. Проте, забезпечення можливості стороні захисту брати участь у встановленні критеріїв для визначення релевантної інформації є важливою гарантією.
    Однак, у цій справі заявники не вказали жодного чіткого питання, яке могло б бути прояснене додатковим пошуком. За відсутності такої чіткості Європейський суд визнав, що метод «ловлі риби» навряд чи можна вважати виправданим. У зв’язку з цим, інформація, яку розглядали, належала більше до тих доказів, які могли існувати, але не були зібрані прокуратурою, ніж до тих, про які прокуратура знала, але відмовилася відкривати захисту.
    Відповідно, це не була ситуація невідкриття доказів у класичному сенсі, оскільки прокуратура не знала про зміст того масиву інформації і відповідно в цьому аспекті не мала переваги над стороною захисту.
    Щодо тегованої інформації, тут також інформація, яка була виключена, не стосувалася справи. Добір інформації було здійснено прокуратурою самостійно без залучення сторони захисту та без судового нагляду за процесом.
    Захисникам відмовили у наданні переліку документів, зокрема й тегованих документів, на підставі того, що вони не існували і не було жодного обов’язку їх створювати. Крім того, прокуратура посилалася на технічну неможливість здійснювати новий пошук з огляду на обсяг питань.
    Щодо відмови у наданні переліку, Європейський суд відмітив, що хоча за національним законодавством прокуратура не зобов’язана створювати документи, яких не існує, додатковий пошук у масиві даних технічно є достатньо простим. Фактично було б належним надати стороні захисту можливість провести пошук потенційно виправдувальних доказів. Питання поваги до приватного життя не є непереборною перешкодою у цьому випадку. Відповідно, будь-яка відмова стороні захисту здійснити новий пошук тегованих документів може порушити питання за п. 3 (b) статті 6 в аспекті надання адекватних можливостей для підготовки захисту.
    Однак, незважаючи на постійні скарги в прокуратуру щодо відсутності доступу до документів, заявники ніколи формально не вимагали від суду зобов’язати прокуратуру надати доступ до всієї інформації або здійснити додатковий пошук. Вони також не вимагали додаткових слідчих заходів, наприклад, новий пошук з використанням запропонованих ними ключових слів. Ця можливість перевірки судом була важливою гарантією у визначенні, чи може доступ до інформації бути забезпеченим. Ба більше, серед доказів, поданих до суду, був огляд вилучених речей та приблизний опис їхнього змісту.
    За цих обставин та беручи до уваги те, що заявники не уточнювали, які саме докази вони шукають, відсутність доступу до інформації, яка розглядається, не призвела до відмови у справедливому суді загалом.
    Крім того, Європейський суд одноголосно визнав порушення п. 1 статті 6, у зв’язку з відсутністю безсторонності (об’єктивний аспект) одного з суддів, чий син був працівником відповідного банку. Порушення п. 1 і 3 (d) статті 6, у зв’язку з відмовою у виклику свідків, визнано не було.
    9.
    Ilgar Mammadov проти Азербайджану (заява № 15172/13, від 29.05.2019, ВП, запит Комітету міністрів щодо виконання рішення Європейського суду, невиконання рішення Європейського суду, стаття 46, порушення)
    У 2013 році заявник, опозиційний політик, був обвинувачений у вчиненні кримінального злочину та взятий під варту після коментування політичних питань у своєму персональному блозі. Рішенням від 22 травня 2014 року Європейський суд визнав порушення прав заявника, гарантованих п. 1 (с), п. 4 статті 5 та п. 2 статті 6, а також статтею 18 Конвенції.
    Комітет міністрів Ради Європи неодноразово, здійснюючи контроль за виконанням цього рішення, закликав державу-відповідача негайно та безумовно звільнити заявника.
    5 грудня 2017 року у своїй резолюції CM/ResDH(2017)429 Комітет міністрів вирішив звернутися до Європейського суду відповідно до п. 4 статті 46 Конвенції з питанням, чи порушила держава-відповідач свої зобов’язання за п. 1 статті 46 щодо виконання остаточного рішення Суду у справі Mammadov проти Азербайджану. 13 серпня 2018 року заявник був звільнений за рішенням апеляційного суду.
    Перше рішення Mammadov та відповідний обов’язок restitutio in integrum поклали на державу обов’язок зняти обвинувачення, які було розкритиковано Європейським судом як свавільні, та припинити тримання заявника під вартою. Насправді, його тримання під вартою було припинено, коли він був засуджений судом першої інстанції у березні 2014 року, засудження ґрунтувалося на спірних обвинуваченнях. Той факт, що він вже був ув’язнений на підставі цього засудження (а не тримався під вартою до вироку) не повернув заявника до стану, який би він мав, якби вимоги Конвенції не були порушені. Відповідно, restitutio in integrum досі вимагало усунення негативних наслідків пред’явлення спірних обвинувачень, включно зі звільненням заявника.
    Уряд ніколи не заявляв, що існували перешкоди у досягненні restitutio in integrum з огляду на те, що це об’єктивно неможливо або буде включати непропорційність. Отже, не існувало ніяких перешкод у досягненні restitutio in integrum у цій справі.
    Відповідно, у цій справі обов’язок restitutio in integrum вимагав від держави усунути негативні наслідки пред’явлених спірних обвинувачень, які були визнані судом свавільними, та звільнити заявника з під варти.
    Європейський суд вказав, що виконання рішень Суду має включати добросовісність Високої Договірної Сторони. Вся структура Конвенції ґрунтується на цьому очевидному факті. Ця структура включає процедуру нагляду, виконання рішень має включати добросовісність та відбуватись у спосіб сумісний з «висновками та духом» рішення. Ба більше, обов’язок добросовісності найбільш важливий у справах, в яких визнано порушення статті 18, предметом та метою якої є заборона зловживання владою.
    Європейський суд визнав, що держава-відповідач не діяла «добросовісно» у спосіб сумісний з « висновками та духом» першого рішення Mammadov, або у спосіб, який би забезпечив практичність та ефективність захисту Конвенційних прав, порушення яких було визнано Судом.
    Європейський суд дійшов висновку, що Азербайджан не виконав своїх зобов’язань за п. 1 статті 46 щодо виконання рішення Ilgar Mammadov проти Азербайджану від 22.05.2014.
    10.
    Rola проти Словенії (заяви № 12096/14 та № 39335/16, від 04.06.2019, немає покарання без закону, стаття 7, відсутнє порушення, здійснення професії, майно, ліцензія, стаття 1 Першого протоколу, порушення)
    Щодо статті 7 Конвенції
    Ліцензію заявника на виконання повноважень ліквідатора у провадженні про банкрутство було припинено у 2011 році. Припинення було наслідком засудження заявника за насильницькі дії, за які його було засуджено судом. Законодавство передбачало, що ліквідатор, засуджений за умисне правопорушення має бути позбавлений ліцензії.
    Припинення ліцензії було здійснено Міністерством юстиції і потім оскаржено до адміністративного суду заявником. Відповідно, процедура регулювалась адміністративним правом, та захід було вжито окремо від ординарного провадження, в якому було засуджено заявника.
    (iii) Характеристика заходу в національному праві. Захід було передбачено не в кримінальному законі, а в Законі про фінансові операції, який регулював діяльність ліквідаторів. До того ж, Конституційний Суд вирішив, що хоча захід, який перешкоджає отриманню особою ліцензії на здійснення професійної діяльності прирівнюється до «юридичного наслідку» засудження, він не може вважатися кримінальною за характером санкцією.
    (iv) Природа та мета заходу. Метою заходу Закону про фінансові операції було не накладення покарання за якесь конкретне правопорушення, за яке було засуджено особу, а забезпечення довіри суспільства до професії, яка розглядається. Його предметом регулювання були члени професійної групи, яка мала спеціальний статус, а саме ліквідатори у провадженні про банкрутство. Отже, припинення ліцензії не мало каральну та стримуючу мету, яка характеризує кримінальну санкцію.
    Захід у цій справі було накладено винятково на об’єктивній підставі остаточного кримінального засудження. Міністерство юстиції і в подальшому суд не мали дискреції щодо вжиття такого заходу і, відповідно, оцінка вини у оскаржуваному провадженні не здійснювалася.
    (v) Серйозність заходу. Беручи до уваги, що припинення ліцензії заявника не перешкоджало йому практикувати будь-яку іншу професію у сфері його спеціалізації, самого факту, що ліцензія була припинена не тимчасово, недостатньо для того, щоб захід міг вважатися покаранням у сенсі статті 7.
    Відповідно, порушення статті 7 Конвенції визнано не було.
    Щодо статті 1 Першого протоколу
    Професійна діяльність заявника становить майно у сенсі статті 1 Першого протоколу. Припинення ліцензії становить контроль за використанням майна.
    Національні органи посилалися на положення Закону про фінансові операції як на підставу для припинення ліцензії заявника без вирішення питання щодо застосовності відповідних положень кримінального закону. Однак, Кримінальний кодекс, встановлюючи заходи, які мали вважатися «юридичними наслідками засудження», обмежував їх застосування справами з покаранням у вигляді ув’язнення та чітко передбачав, що вони не застосовуються, якщо особу було засуджено до умовного покарання. Кодекс також передбачав, що «юридичні наслідки засудження» можуть бути передбачені винятково законом, і що цей закон не можуть застосовувати ретроактивно.
    Європейський суд вказав, що, оскільки заявник вчинив кримінальний злочин у 2003 та 2004 роках, коли Закон про фінансові операції ще не був застосовним, та мав умовне покарання, він не міг передбачати, що його засудження могло призвести до автоматичного припинення ліцензії.
    З огляду на вказане, Європейський суд визнав, що оскаржуваний захід не був законним у сенсі статті 1 Першого протоколу. Відповідно, було визнано порушення цього положення.
    11.
    Tolic and others проти Хорватії (заява № 13482/15, від 04.06.2019, ухв., екологічне забруднення, забруднення системи водопостачання, позитивні зобов’язання, стаття 8, скарга необґрунтована)
    Заявники купили квартири в новобудові, забудовниками якої були винятково приватні підприємства. У середині 2006 року було проведено дві експертизи якості води до в’їзду в квартири декількох заявників. Під час першої експертизи, яка була державною, наявність мінеральних масел не досліджувалася. Однак, через місяць під час другої експертизи, замовленої одним із забудовників, їх вміст у воді перевірявся. Експертиза води з однієї із чотирьох квартир засвідчила, що вміст мінеральних масел у воді трохи перевищував прийнятний максимальний рівень.
    Протягом останнього кварталу 2006 року нові зразки води виявляли перевищення норми в десятки і пізніше в сотні разів.
    Між червнем та груднем 2006 року заявники переїхали до нових квартир. У лютому 2007 року було надано дозвіл на введення в експлуатацію будинку, який ґрунтувався на результатах перших двох експертиз. Через певний проміжок часу вода в будинку мала сильний запах та залишала брудні сліди. Заявники поскаржилися до місцевої установи з постачання води. Нові експертизи були проведені у 2007 та 2008 році. Вони свідчили про ненормальний та підвищений рівень мінеральних масел. Органи влади надавали мешканцям допомогу та рекомендували їм використовувати воду тільки для змивання туалету. Через декілька місяців було офіційно визнано, що вода небезпечна для споживання. Розслідування встановило, що причина забруднення була у конструкції будинку.
    Заявники вживали наступні заходи:
    (i) Вони вимагали, хоча й безрезультатно, щоб дозвіл на введення в експлуатацію будинку було відкликано. Однак, вони ніколи не порушували цього питання в суді.
    (ii) Вони вимагали притягнення різних осіб, а також компаній забудовників, до кримінальної відповідальності. У певних справах кримінальне переслідування було припинено, у деяких справах осіб було притягнуто до відповідальності, пов’язані провадження станом на момент винесення рішення Європейським судом тривали.
    (iii) Заявники звернулися до цивільних судів, вимагаючи компенсацію. Суди першої та другої інстанції задовольнили позови заявників. Провадження на момент винесення рішення Європейським судом тривали у Верховному Суді.
    Заявники стверджували, що вони зазнавали серйозного екологічного негативного впливу протягом декількох років. Відповідно, вони скаржилися на те, що держава не вжила всіх розумно очікуваних заходів для забезпечення захисту їхніх прав, гарантованих статтею 8.
    Оскільки екологічна шкода у цій справі була завдана не державою, а приватними підприємствами, Європейський суд розглядав справу з точки зору відповідності вжитих державою заходів.
    Європейський суд взяв до уваги наступні заходи, вжиті державою:
    - в кінці 2006 року було вирішено виділити кошти на встановлення причини забруднення води та на оплату рахунків за воду;
    - було створено комісію експертів для встановлення причини забруднення;
    - було здійснено експертизу більше 100 проб води в різних установах;
    - заявників забезпечували резервуарами з питною водою;
    - декілька разів воду в трубах дезінфікували, щоб усунути забруднення.
    Хоча вперше воду в будинках було визнано непридатною для споживання тільки у червні 2008 року, ще на початку серпня 2007 року державні органи проінформували заявників, що вода не є безпечною, і що вона має використовуватися винятково для змивання туалету.
    Крім того, Європейський суд відмітив, що хоча стаття 8 не передбачає обов’язкової кримінальної відповідальності у таких справах, державні органи провели кримінальне розслідування як щодо тих осіб, на яких скаржилися заявники, так й щодо інших. В результаті низка осіб була притягнута до кримінальної відповідальності.
    У ході цивільного провадження було здійснено низку судових експертиз, допитано свідків та експертів. Об’єм національної справи становив більше тисячі сторінок. Точна причина забруднення також була встановлена. Хоча цивільне провадження досі тривало і сума компенсації не була остаточно визначена, заявники самі вказували на те, що їхня скарга не стосується цивільного провадження.
    З огляду на вказане, Європейський суд дійшов висновку, що скарга заявників за статтею 8 є необґрунтованою.
    12.
    Kurt проти Австрії (заява № 62903/15, від 04.07.2019, вбивство дитини батьком, домашнє насилля, позитивні зобов’язання, обов’язок встановлення законодавчого регулювання, стаття 2, відсутнє порушення)
    У 2010 чоловіка заявниці було визнано винним у заподіянні їй тілесних ушкоджень та висловлені погроз її родичам. Заявнику заборонили наближатись до їхньої квартири та до квартири батьків заявниці протягом 14 днів. Протягом двох років заявниця не повідомляла поліції про якісь випадки. У 2012 році заявниця подала документи на розлучення та звернулася до поліції зі скаргою на зґвалтування чоловіком, домашнє насилля та погрози, які здійснювалися щоденно протягом останніх двох місяців. Під час опитування малолітні донька та син заявниці стверджували, що їхній батько бив їх та матір. Того ж дня було розпочато кримінальне розслідування та встановлено для чоловіка заявниці нову заборону. Йому було заборонено повертатись до їхнього подружнього житла, квартири батьків заявниці та наближатися до наближеної місцевості. Його ключі було вилучено. Через три дні чоловік заявниці застрелив сина в школі та вчинив самогубство. Заявниця звернулася до органів влади зі скаргою на невжиття заходів щодо її чоловіка. Вона вважала, що органи влади мали його взяти під варту.
    Щодо позитивних зобов’язань держави вжити запобіжних заходів
    У цій справі ключовим питанням було те, чи могли або повинні були знати органи влади на підставі інформації, якою вони володіли, про реальний та невідворотній ризик, який становив чоловік заявниці для життя його сина поза межами місць, щодо яких було встановлено заборону, та який могло бути відвернуто винятково взяттям його під варту.
    Після вбивства національні органи влади провели ретельне розслідування. Оцінка фактів національними органами була всесторонньою, відповідною, переконливою та відповідала стандартам практики Європейського суду. Суди збалансували право заявниці за статтею 2 та 3 Конвенції з одного боку, та право її чоловіка за статтею 5 Конвенції – з іншого. Вони визнали, що взяття чоловіка заявниці під варту було б непропорційним заходом.
    Органи влади знали, що чоловіка заявниці одного разу вже засуджували у нанесенні їй тілесних ушкоджень та вчинення погроз. Крім того, існувала сильна презумпція, що він повторить свої дії. Однак, після зґвалтування та до повідомлення про нього заявниця проживала разом з ним в їхньому спільному помешканні три дні. До того ж, раніше чоловік чинив насилля лише в їхній квартирі та біля дому. Відповідно, встановлена заборона могла попередити наступні насильницькі дії, особливо враховуючи, що чоловік заявниці до цього виконував заборону у 2010 році, і поліція не отримувала повідомлення про його насильницьку поведінку до 2012 року. Навіть враховуючи наявність певних ознак посилення насильницьких дій у зв’язку з розлученням, це не призвело до висновку про наявність небезпеки для життя дітей в публічних місцях. Хоча чоловік заявниці почав погрожувати заявниці та дітям за два місяці до вбивства сина, ці погрози були хаотичними (наприклад, з одного боку він погрожував вбити дітей на очах у заявниці, з іншого боку, він погрожував забрати їх до Туреччини, також погрожував вбити себе), та протягом двох місяців він не вживав жодних дій. Відповідно, його погрози не виявляли реального та невідворотнього ризику для життя дітей за межами їхнього помешкання. Батько ніколи не проявляв агресії в публічних місцях до цього випадку. Коли розмовляв з працівниками поліції, він поводився спокійно та співпрацював з ними, а також не виявляв жодних ознак небезпечності для будь-якого. Ба більше, не було жодної інформації про наявність у нього зброї, або що він намагався отримати її.
    За цих обставин Європейський суд дійшов висновку, що встановити наявність реального та невідворотнього ризику спланованого чоловіком заявниці вбивства сина було неможливо. Обставини справи, проаналізовані в цілому, свідчать, що національні органи добросовісно могли дійти висновку про достатність заборони наближатися до помешкання у поєднанні з вилученням ключів для захисту життя заявниці та її дітей, і що більш серйозний захід у вигляді тримання під вартою не вимагався.
    Щодо позитивного зобов’язання встановити систему законодавчого регулювання
    Після прояву чоловіком насильницьких дій заявниця не зверталася до суду з вимогою заборонити чоловікові наближення не тільки до помешкання, але й наближення до неї і дітей у публічних місцях. Цей факт свідчить, що вона сама не бачила негайної необхідності такого заходу. До того ж, після зґвалтування вона залишалася в спільному помешканні разом з чоловіком протягом трьох днів перед зверненням до поліції. Відсутні також ознаки того, що вона з якихось причин не могла звернутися за захистом раніше.
    Крім того, після встановлення заборони вона сказала своїм дітям, що вони могли бачити батька коли захочуть. Ці міркування свідчать, що хоча й існувало законодавче регулювання, воно не було використано повністю, оскільки реальний та невідворотній ризик життю сина заявниці в школі у той час не проявлявся.
    З огляду на вказане, Європейський суд вирішив, що порушення позитивних зобов’язань за статтею 2 Конвенції не було.
    13.
    Vazagashvili and Shanava проти Грузії (заява № 50375/07, від 18.07.2019, ефективне розслідування вбивства, вчиненого представниками держави, непропорційне покарання, стаття 2 порушення)
    Сина заявника було вбито працівниками поліції. Під час розслідування було встановлено, що вся операція поліції, в результаті якої мало місце вбивство, була спланована на підставі сфабрикованих документів посадової особи поліції з єдиною метою: вбити пасажирів авто сина заявника і у такий спосіб реалізувати особисту помсту одному з них. П’ять працівників поліції було притягнуто до кримінальної відповідальності.
    Європейський суд взяв до уваги наступне:
    - Перші слідчі заходи у справі проводилися працівниками поліції, які брали участь у випадку. Відповідно, перші та найбільш вирішальні заходи органів влади не відповідали вимогам незалежності та безсторонності, і такі недоліки слідства не могли не перешкоджати подальшому розвитку слідства.
    - Органи прокуратури не допускали заявника до розслідування в якості жертви. Відповідно, заявник не міг ефективно брати в ньому участь та оскаржувати недоліки слідства.
    - Органи прокуратури не брали до уваги свідчення свідків, які вказували, що пасажири авто сина заявника не вчиняли жодного супротиву працівникам поліції. Ці свідчення були важливими для належного аналізу питання пропорційності застосованої поліцією сили.
    - Хоча в результаті розслідування п’ятьох представників поліції було притягнуто до кримінальної відповідальності за вбивство, те, що це мало місце через дев’ять років після випадку, а також враховуючи тривалі періоди повної бездіяльності, однозначно прирівнювалося до відстроченого правосуддя.
    - Після повторного відкриття провадження, саме заявник, навіть за відсутності спеціального статусу, ніс тягар розслідування: відбирав пояснення у різних ключових свідків, збирав докази протягом значного періоду часу.
    - Маючи у справі ґрунтовні докази вини працівників поліції у незаконному застосуванні летальної сили щодо сина заявника, органам прокуратури знадобилося ще три роки для передачі справи до суду. Водночас, частково обвинувачення ґрунтувалося на доказах заявника, які він зібрав самостійно.
    - Хоча національний суд призначив вбивцям сина заявників покарання у вигляді позбавлення волі на шістнадцять років, з огляду на застосовність Закону про амністію, цей строк міг бути скорочений на чверть. Ба більше, до винних осіб не було застосовано заборону займати посади в правоохоронних органах влади, що уможливлювало їх повернення до цих органів.
    З огляду на вказане, Європейський суд вирішив, що незважаючи на засудження п’ятьох поліцейських, кримінально-правова система держави була далеко не суворою щодо таких випадків і не мала достатнього превентивного впливу щодо подібних актів насилля в майбутньому. Відповідно, мало місце порушення як матеріального, так й процедурного аспекту статті 2 Конвенції.
    14.
    R.S. проти Угорщини (заява № 65290/14, від 02.072019, примусова катетиризація, примусове взяття аналізів для отримання доказів у справ, стаття 3, порушення)
    Заявника, який потрапив у дорожньо-транспортну аварію, примусово було піддано катетиризації з метою взяття зразків сечі для аналізу.
    Відповідно до практики Європейського суду, стаття 3 не забороняє застосування медичних процедур проти волі особи, яку підозрюють у вчинення правопорушення, для отримання доказів. Однак, застосування примусових медичних заходів має бути переконливо виправданим фактами конкретної справи. Особливо, це має місце, якщо в процедура передбачає вилучення з тіла особи доказів злочину, в якому особу підозрюють.
    Факторами, які мають братися до уваги при оцінці медичних заходів такого характеру, є: міра, до якої примусовий захід є необхідним для отримання доказів, ризики для здоров’я підозрюваного, спосіб, у який здійснюється така процедура, фізичний біль та психологічні страждання, які завдає така процедура, якість медичного нагляду, який є доступним, та вплив на здоров’я підозрюваного.
    У цій справі Європейський суд відзначив, що застосування катетиризації не було необхідним, оскільки працівники поліції також застосували дослідження зразків крові для тієї ж мети, тобто встановлення, чи перебував заявник в стані алкогольного сп’яніння та чи вживав наркотичні засоби. Така процедура не була загальновживаною в контексті національної практики, та не було чіткості щодо цінності такого заходу. Враховуючи це та інші супутні обставини, Європейський суд дійшов висновку, що неможливо встановити з впевненістю, що захід не викликав можливого ризику для здоров’я заявника.
    Органи влади піддали заявника серйозному втручанню в його фізичну та психологічну цілісність всупереч його волі. Крім того, у справі були відсутні будь-які відомості, які б свідчили, що органи влади вдалися до аналізу ризиків процедури для заявника. Застосована до заявника процедура завдала йому як фізичного, так й психологічного страждання.
    Відповідно, було встановлено порушення статті 3 Конвенції.
    15.
    VOLODINA проти Росії (заява № 41261/17, від 09.07.2019, жертви домашнього насилля, відсутність належних захисних механізмів, дискримінація, стаття 14, стаття 3, порушення)
    Заявниця скаржилася на невжиття органами влади Росії належних заходів для попередження, розслідування та притягнення до відповідальності за домашнє насильство, яке вчиняв її колишній партнер. Крім того, заявниця оскаржувала неприйняття належного законодавства для боротьби з дискримінацією за ознакою статті щодо жінок.
    За рівнем жорстокості поводження з заявницею прирівнювалося до нелюдського в сенсі статті 3 Конвенції. Відповідно, Європейський суд розглядав справу з точки зору виконання органами влади їхніх позитивних зобов’язань щодо забезпечення захисту осіб від неналежного поводження третіх осіб.
    Європейський суд визнав порушення статті 3, оскільки законодавство держави-відповідача не визначало домашнє насилля як окремий злочин або як обтяжуючу обставину інших злочинів, не встановлювало мінімальну межу тяжкості тілесних ушкоджень, які б вимагали безумовного розслідування.
    Крім того, Європейський суд дійшов висновку, що органи влади не вжили жодної спроби для попередження повторюваних насильницьких нападів на заявницю. Її систематичні звернення щодо фізичних ушкоджень, викрадення та погроз не призвели до жодних заходів органів влади. Незважаючи на ступінь серйозності дії колишнього партнера заявниці, органи влади обмежилися відібранням у нього пояснень та висновком, що це було приватне питання між ним та заявницею. Відсутність суттєвих заходів для попередження насильницьких нападів на заявницю дозволила нападнику безкарно продовжувати погрози, переслідування та напади.
    Відповідаючи на скарги заявниці, поліція здійснила декілька коротких досудових перевірок, які закінчувалися відмовою у відкритті кримінального розслідування на підставі відсутності правопорушення. Навіть коли заявниця демонструвала очевидні тілесні ушкодження, медична експертиза не призначалася негайно після випадку. Поліція застосовувала різні тактики для закінчення перевірок в короткий проміжок часу: вони вмовляли нападника компенсувати шкоду та спрощували обставини, про які скаржилася заявниця. Маючи ознаки правопорушення, такі як зафіксовані тілесні ушкодження та тексти повідомлень з погрозами вбити, поліція завищувала поріг для доказів, необхідних для початку кримінального провадження. Працівники поліції стверджували, що для встановлення факту побиття необхідно довести, що мав місце більш ніж один удар, а погрози вбивства мають бути «реальними та конкретними», щоб за них можливо було притягти до відповідальності.
    З огляду, зокрема, на вказане, Європейський суд постановив порушення статті 3.
    Щодо статті 14 у поєднанні зі статтею 3 Конвенції
    Неприйняття законодавства, необхідного для боротьби з домашнім насиллям, та відсутність будь-якої форми забороняючих або захищаючих засобів у цій справі свідчили, що це не просто бездіяльність у конкретному випадку заявниці, а наслідки небажання органів влади визнати серйозність та обсяг проблеми домашнього насилля в Росії та його дискримінаційного впливу на жінок. Багаторічним толерантним ставленням до суспільного стану, що був сприятливим для домашнього насилля, органи влади Росії не створили умов для дійсної гендерної рівності, яка б забезпечувала можливість жінкам жити без страху щодо неналежного поводження та атак на їхню фізіологічну та психологічну цілісність, а також мати переваги від рівного захисту законом.
    Відповідно, мало місце порушення статті 14 у поєднанні із статтею 3 Конвенції.
    16.
    T.I. and others проти Греції (заява40311/10, від 18.07.2019, рабство, не притягнення до відповідальності, ефективне розслідування, стаття 4, порушення)
    Заявниці, громадянки Росії, отримали візу Греції у відповідному консульстві Греції в м. Москва. Вони стверджували, що працівник консульства, який видавав їм візи, отримав хабар від работоргівці і видав їм візи з метою уможливлення їх вивезення до Греції для сексуальної експлуатації. У 2003 році заявниць було визнано жертвами торгівлі людьми. Органи влади розпочали два кримінальних провадження: щодо осіб, які були безпосередньо залучені до експлуатації заявниць, а також щодо видачі їм візи.
    Заявниці оскаржували низку недоліків розслідування, а також залучення працівника консульства у їхню експлуатацію. Оскільки окремого злочину за торгівлю людьми з метою сексуальної експлуатації визначено законодавством не було, переслідування здійснювалося за менш серйозний злочин, який передбачив менші строки для притягнення до відповідальності. Відповідно, провадження у справі заявниць було припинено за спливом строків. Європейський суд визнав, що таке законодавство було неефективним та недостатнім для покарання работоргівців та попередження аналогічних випадків.
    Загалом аналіз розслідування дав підстави Європейському суду дійти висновку, що розпочате провадження було надто тривалим, і органи влади не проявили належної сумлінності у зібранні доказів та перевірці тверджень заявниць.
    17.
    Glaisen проти Швейцарії (заява № 40477/13, від 25.06.2019, ухвала про неприйнятність, людина з інвалідністю, відсутність доступу до приватного кінотеатру, повага до приватного життя, стаття 8, стаття 10, неприйнятність)
    У жовтні 2008 року заявник, який мав інвалідність, не міг самостійно ввійти в будівлю «експериментального мистецького кінотеатру» для перегляду кінофільму, який він хотів подивитись, і який не демонстрували в жодному іншому кінотеатрі міста. Кінотеатр не мав пристосування для доступу на візку, і заявнику відмовили у його перенесенні до будівлі.
    Заявник вважав, що його дискримінували, і оскаржив відмову у доступі до суду. Однак, його скарга була відхилена.
    Європейський суд визнав заяву неприйнятною, оскільки відсутність доступу до одного окремого кінотеатру для перегляду конкретного фільму не перешкоджала заявнику вести спосіб життя без порушення його права на особистий розвиток, права формувати та підтримувати стосунки з іншими людьми та оточенням.
    Щодо застосовності статті 10, Європейський суд зазначив, що це положення не має ширшого обсягу, ніж стаття 8 стосовно обставин цієї справи. Стаття 10, а саме право на отримання інформації, не гарантує доступу заявника до кінотеатру, який демонстрував фільм, бажаний для перегляду.
    18.
    Abdalov and others проти Азербайджану (заяви № 28508/11, 37602/11 та 43776/11, від 11.07.2019, від 11.07.2019, реєстрація кандидата на виборах з затримкою, відсутність можливості здійснювати виборчу кампанію, свавільна відмова у реєстрації кандидата на виборах, стаття 3 Першого протоколу, порушення)
    Заявники, кандидати в депутати на парламентських виборах у 2010 році, були зареєстровані з затримкою у зв’язку зі свавільною відмовою у реєстрації. Подальше оскарження відмови та їхня реєстрація після постановлення рішень на їхню користь призвели до того, що заявники практично не мали часу на передвиборчу кампанію: перший заявник мав тільки один день, другий заявник мав три дні, третій заявник практично не мав часу для кампанії.
    Європейський суд постановив порушення статті 3 Першого протоколу до Конвенції, взявши до уваги наступне.
    У провадженнях заявників мали місце значні затримки з вини органів влади: виборчої комісії та судів, інколи рішення приймалися з порушенням законодавчого триденного строку. Заявники були зареєстровані настільки пізно та настільки близько до дня виборів, що практично не мали часу для передвиборної кампанії. Така реєстрація мала місце у зв’язку з відсутністю гарантій від свавілля у процедурі реєстрації та затримками у розгляді їхніх скарг виборчими органами влади та судами. Отже, виборчі права заявників було обмежено у такий спосіб, який позбавив їх ефективності.
Комуніковані заяви
    1.
    A.S. and others проти Росії (комуніковані заяви № 45049/17, 51807/17, 52291/17 та інші, принижуюче гідність поводження, неформальна в’язнична ієрархія, стаття 3, стаття 14, стаття 3 Протоколу № 1)
    Заявники поскаржились, що перебуваючи в ув’язненні, інші ув’язненні надали їм найнижчий статус в неформальній в’язничній ієрархії, яка регулювалася неформальним кодексом кримінального світу. Покаранням за недотримання правил цього кодексу могло бути побиття, зґвалтування або смерть.
    Вони мали спати на спеціальних ліжках, мали спеціальний для них стіл у їдальні та окремо визначений рукомийник. Їм заборонялось їсти або сидіти будь-де в іншому місці, або торкатися одягу інших в’язнів, до їхнього майна. Їм не дозволялося класти свою їжу в спільний холодильник або заходити на територію, де «нормальні чоловіки» розігрівали собі їжу. Їм часто давали гнилу та прокислу їжу, а їхні столові прибори мали спеціальні позначки. Їх призначали виконувати брудну роботу, наприклад, прибирати в туалетах або на майданчиках для фізичних занять. Ба більше, деяких з них примушували надавати сексуальні послуги іншим в’язням, які їх замовляли. Вони стверджували, що керівництво в’язниці толерувало існування неформальної ієрархії серед ув’язнених.
    Справа комунікована Уряду держави-відповідача за статтями 3, 8, 13 та 14 Конвенції та статтею 3 Протоколу № 1.
    2.
    Z.B. проти Франції (комунікована заява № 46883/15, напис на футболці малолітньої дитини, свобода вираження поглядів, стаття 10)
    У якості подарунку на третій день народження заявник подарував своєму племіннику, народженому у 2009 році, футболку, на якій спереду містився напис «Я бомба», а на спині – «Джихад, народжений 11 вересня». Це було ім’я та дата народження дитини. Після того, як написи помітили в дитячому садочку працівники-вихователі, проти заявника та матері дитини було порушено кримінальну справу за вихваляння злочинів проти життя людини.
    Судом першої інстанції заявники були виправдані, який серед іншого вказав на те, що слогани на футболці були помічені тільки двома особами. Апеляційний суд визнав заявників винними, вказавши, зокрема, на умисел їхніх дій та їхню обізнаність щодо їхнього образливого характеру. Заявника було засуджено до двох років умовного засудження та штрафу в 4000 євро.
    Касаційний суд відхилив скаргу заявника і погодився з аргументацією суду апеляційної інстанції, вказавши, що дитина була ще надто маленькою, щоб одягатися власноруч, і слогани на футболці явно розміщено для того, щоб їх побачили треті особи.
    Заявник скаржився до Європейського суду на підстави його засудження, стверджуючи, зокрема, про те, що національні органи не взяли до уваги гумористичний характер слоганів, а також на тяжкість його покарання.
    3.
    Julius Pereszlenyi-Servis TV-Video проти Словакії (комунікована заява № 25175/15, трансляція угорських програм без перекладу та субтитрів словацькою мовою всупереч законодавству, дискримінація, свобода вираження поглядів).
    Компанія-заявник, приватна телевізійна компанія, яка здійснює діяльність у одній із місцевостей Словакії, де 70-80 % населення належало до угорської національної меншини, була оштрафована за трансляцію телепрограм, включно з інтерв’ю з угорцями, які не були перекладені на словацьку мову та не мали субтитрів всупереч національному законодавству про мови та здійснення радіо та теле-трансляції.
    Справа комунікована державі-відповідачу за статтями 6, 10 та 14 Конвенції.
    4.
    Duta проти Румунії (комунікована заява № 8783/15, право ув’язненого на побачення з одностатевим партнером, стаття 8)
    У вересні 2014 року заявник, який перебував в ув’язненні, звернувся до адміністрації установи з заявою про надання дозволу на побачення з одностатевим партнером. Адміністрація установи відмовила у наданні дозволу, відмова була оскаржена заявником. Національний суд задовольнив скаргу заявника та зобов’язав установу надати дозвіл на побачення. Адміністрація установи відмовилася виконувати рішення суду, незважаючи на набрання ним законної сили.
    Заява комунікована державі-відповідачу за статтею 8 у поєднанні зі статтею 14 Конвенції.
Last modified 2yr ago
Copy link