Рішення щодо інших держав

  1. Topi проти Албанії (заява № 14816/08 від 22.05.2018р., заочне засудження, відсутність перегляду справи після повідомлення про засудження).

    Заявник оскаржував відмову в доступі до Конституційного Суду (п. 1 статті 6) та відсутність можливості отримати перегляд його заочного засудження (п. 1 стаття 6).

    Заявника було визнано винним у кримінальному злочині в результаті заочного провадження. Заявника в заочному провадженні представляв захисник, найнятий батьком заявника. Офіційне повідомлення про засудження заявник отримав після його арешту (01.03.2006р.). 24.10.2007р. у задоволенні заяви заявника про перегляд справи, поданої до Конституційного Суду 13.09.2007 р., було відмовлено в зв’язку з спливом дворічного строку для оскарження, який суд відрахував з моменту постановлення рішення в заочному провадженні (07.12.2000р.). При цьому суд вказав, що оскільки заявника представляв захисник, найнятий його батьком та призначений судом, у нього була можливість знати про провадження.

    За усталеною практикою Суду, заочне провадження як таке не суперечить вимогам п. 1 статті 6 Конвенції. Однак, відмова у правосудді безсумнівно матиме місце, якщо засуджена особа не має можливості отримати новий розгляд її справи як щодо фактів, так і щодо права, і при цьому не було встановлено, що вона відмовилась від свого права взяти участь у провадженні та захищати себе особисто.

    У цій справі Уряд не продемонстрував, що заявник явно або опосередковано відмовився від свого права взяти участь в провадженні, свідомо уникаючи правосуддя. З огляду на це, Суд визнав порушення п. 1 статті 6 Конвенції щодо заочного засудження заявника, оскільки в заявника не було можливості отримати новий розгляд висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

    Суд визнав порушення п. 1 статті 6 Конвенції в аспекті права на доступ до суду, оскільки Конституційний Суд визнав заяву заявника неприйнятною в зв’язку зі спливом строку, початок якого було відраховано з дати постановлення судового рішення в заочному провадженні, а не з дати, коли заявник був повідомлений про провадження щодо нього.

  2. Malo проти Албанії (заява № 72359/11, від 22.05.2018р., заочне засудження, якість перегляду справи щодо фактів та права).

    Заявник оскаржував відсутність належного перегляду судом його заочного засудження (п. 1 стаття 6).

    Заявника було визнано винним у вчиненні злочину у результаті заочного провадження. Після арешту та повідомлення про засудження, заявник звернувся з заявою про перегляд справи, яку було задоволено. Апеляційний суд вирішив, що заявник не надав жодних нових доказів, які б могли змінити результат заочного провадження. При цьому, судом не було надано пояснення, чому він сам не вжив заходів для отримання нових доказів та виклику свідків, про що просив заявник. У рішенні суд лише повторив обґрунтування та висновки попереднього провадження.

    Суд визнав порушення п. 1 статті 6 Конвенції щодо заочного засудження заявника, оскільки заявник дійсно не мав можливості отримати новий розгляд висунутого проти нього кримінального обвинувачення судом з дотриманням всіх вимог статті 6 Конвенції.

  3. United Civil Aviation Trade Union and Csorba проти Угорщини (заява № 27585/13, від22.05.2018р., заборона мирного зібрання, порушення вимоги «необхідність в демократичному суспільстві»).

    Заявники оскаржували заборону демонстрації, яку вони планували провести на узбіччі дороги до головного міжнародного аеропорту Угорщини. Планувалось, що демонстрація буде тривати дві години з учасниками в кількості від 50 до 100 осіб з метою привернення уваги до проблеми скорочення заробітної плати працівників аеропорту. Після зустрічі з організаторами демонстрації, поліція вирішила заборонити її проведення, оскільки вона може створити загрозу дорожньому руху та перешкодити доступу до аеропорту. Рішення поліції було підтримано судом.

    Суд визнав, що заборона демонстрації становила втручання в право, гарантоване статтею 11 Конвенції. Втручання було здійснено згідно із законом та переслідувало легітимні цілі, а саме запобігання заворушенням та захисту прав і свобод інших осіб.

    Щодо необхідності в демократичному суспільстві, Суд повторив свою усталену практику стосовно права на свободу мирних зібрань:

    • демонстрація в публічному місці може спричинити певне порушення звичайного впорядкованого життя, включно з перешкоджанням дорожньому руху;

    • якщо учасники демонстрації не вчиняють насилля, важливо, щоб органи влади проявили певний рівень толерантності до мирного зібрання, щоб свобода мирних зібрань, гарантована статтею 11 Конвенції, не була позбавлена своєї суті;

    • належний «рівень толерантності» не може бути визначений inabstracto.

    Суд має розглянути обставини конкретної справи, зокрема, ступінь «порушення звичайного впорядкованого життя». У цьому зв’язку важливо, щоб організації та інші організатори демонстрацій, як учасники демократичного процесу, дотримувались правил, що врегульовують цей процес, виконуючи чинні нормативні положення.

    Суд визнав порушення статті 11 в аспекті необхідності втручання в демократичному суспільстві з огляду на те, що рішення національних органів про заборону демонстрації не ґрунтувалось на прийнятній оцінці відповідних фактів, а можливість перешкоджання дорожньому руху не є підставою для заборони мирного зібрання. Так, організатори демонстрації зобов’язались не створювати перешкод дорожньому руху або користувачам, пояснивши, що максимальна кількість учасників планується до 100 осіб, демонстрація проводитиметься виключно на узбіччі й не більше двох годин, а також, що демонстрація припиниться негайно, якщо її учасники поводитимуться незаконно або якщо демонстрація вийде за межі, дозволені державними органами. Аргументи Уряду стосовно того, що демонстрація може завдати шкоди рятівній операції у випадку виникнення надзвичайної ситуації, здебільшого є спекуляцією. Більше того, організаторами не планувалось перешкоджання дорожньому руху або зміни звичайного впорядкованого життя — це було б побічним ефектом демонстрації, проведеної в публічному місці. Більше того, з огляду на мету демонстрації, місце її проведення мало символічне значення для працівників аеропорту. Суд вказав, що органи влади мали обов’язок запропонувати організаторам альтернативи вирішення цього питання, інші можливі засоби реалізації. Однак, органи влади не вдались до розгляду питання, чи мали працівники аеропорту інші засоби для захисту їх інтересів. Замість того, щоб розглянути заходи, які б дозволили організації здійснити демонстрацію у спосіб, який б не завдавав перешкод дорожньому руху на шляху до аеропорту, органи влади заборонили її. Вони вдались до найбільш радикального заходу, позбавляючи заявників можливості реалізувати їх право на свободу мирних зібрань. З огляду на вказане, Суд вирішив, що справедливого балансу між ціллю, яка переслідувалась, та вжитими заходами, досягнуто не було.

  4. Gafà проти Мальти (заява №54335/14, від 22.05.2018р., позбавлення свободи, співмірність застави).

    Заявник скаржився за п. 3 статті 5 Конвенції на те, що його тримання під вартою було надмірно тривалим у зв’язку з надмірною сумою коштів, яку він мав внести на депозит для звільнення під заставу. Заявник стверджував, що він не може сплатити визначену суму коштів, і протягом майже року залишався під вартою. За цей період він декілька раз звертався до суду з заявами про зменшення суми. Всі його заяви було відхилено з посиланням на серйозність злочину, у якому обвинувачувався заявник, та ризик знищення доказів, незважаючи на те, що рішення про заставу вже було постановлено.

    Суд постановив порушення п. 3 статті 5 Конвенції в зв’язку з відсутністю у відповідних судових рішеннях аналізу співмірності суми застави з матеріальною спроможністю заявника.

  5. Jureša проти Хорватії (заява № 24079/11, від 22.05.2018 р., доступ до суду, відмова вищого суду у розгляді скарги, зміна практики тлумачення законодавства вищими судами).

    Заявниця скаржилась на відмову Верховного Суду у розгляді її скарги в майновій справі. Верховний Суд визнав скаргу заявниці щодо питань права неприйнятною, оскільки справа за вартістю спору не досягла необхідного правового порогу прийнятності. Це рішення становило зміну попередньої практики Верховного Суду з цього питання.

    Розглядаючи справу, Суд взяв до уваги, що зміна практики відбулась незадовго до рішення в справі заявниці та послідовно залишалась такою після. Таким чином, ця справа стосувалась не суперечливого підходу Верховного Суду, який може створити юридичну невизначеність, а швидше зміни практики. У зв’язку з цим, Суд повторив, що тлумачення та застосування законодавства є функцією національного суду. За відсутності свавільності та очевидної необґрунтованості, зміна судової практики належить до дискреційних повноважень національних судів. Відповідно, порушення п. 1 статті 6 Конвенції визнано не було.

  6. Ljatifi проти колишньої Югославської республіки Македонії (заява № 19017/16, від 17.05.2018р., вислання іноземців, процедурні гарантії)

    Заявниця скаржилась, що в її справі не було надано доказів того, що вона становить ризик національній безпеці. А також те, що їй не надали можливість ознайомитись з відповідним доказом.

    Заявниця, громадянка Сербії, яка проживала в Македонії з восьми років, була зобов’язана виїхати з Македонії як така, що становить ризик для національної безпеки держави.

    Суд визнав порушення статті 1 Протоколу № 7 до Конвенції, оскільки національні суди не здійснили належний аналіз твердження державних органів, що заявниця становить ризик для національної безпеки. Суди мотивували своє рішення документом з обмеженим доступом, хоча ні вони, ні заявниця, ніколи його не бачили.

    Суд вказав, що навіть у випадку, коли справа стосується національної безпеки, концепція законності та верховенства права в демократичному суспільстві вимагають, щоб заходи з депортації, які впливають на фундаментальні права людини, були предметом змагального провадження в незалежному органі або суді, який має повноваження ефективно перевірити підстави депортації та відповідні докази, якщо необхідно з відповідними процесуальними обмеженнями у випадку наявності інформації з обмеженим доступом. Особа повинна мати можливість оскаржити твердження державного органу про ризик для національної безпеки. Хоча оцінка державного органу того, у чому саме полягає загроза для національної безпеки, об’єктивно має значну вагу, незалежний орган або суд повинен мати можливість реагувати в справах, у яких застосування цієї концепції не ґрунтується на відповідних фактах або виявляє тлумачення «національної безпеки», що суперечить закону або загальноприйнятому значенню і є свавільним.

  7. Sancaklı проти Туречинни (заява №. 1385/07, від 15.05.2018р., публічність судового провадження, кримінальне провадження)

    Заявник скаржився за п. 1 статті 6 Конвенції на те, що в справі про притягнення його до адміністративної відповідальності, суд не забезпечив усне слухання.

    Враховуючи обставини справи, Суд визнав, що порушення п. 1 статті 6 Конвенції допущено не було.

    У рішенні Суд повторив усталену позицію стосовно того, що обов’язок проводити засідання в справі не є абсолютним. Суд відмітив, що в умовах поширення поняття «кримінальне обвинувачення» на справи, які традиційно не належать до кримінальних (адміністративні штрафи, митні або податкові справи), тяжкість обвинувачення в таких справах є різною. У цьому зв’язку Суд вказав, що хоча вимоги справедливого судового провадження є суворими в справах за кримінальним законом, гарантії статті 6 в її кримінальному аспекті необов’язково застосовуються з таким же ступенем суворості до інших категорій справ, які підпадають під цей аспект та які не містять значного ступеня стигми. Суд вважає, що обставини, які можуть виправдати відступ від вимоги усного розгляду справи, здебільшого залежать від природи питань, які має розглянути суд, а саме, чи є питання факту чи права, які неможливо вирішити на підставі письмових документів. Усний розгляд справи може не вимагатись у випадку відсутності питань щодо сумнівності або суперечливості фактів, що вимагають усне представлення доказів або перехресного допиту свідків, а також у випадку, якщо обвинувачений мав адекватну можливість представити свою справу письмово та оскаржити докази проти нього. У цьому зв’язку національні органи правомірно мають враховувати вимоги ефективності та економії. У попередніх справах, вирішуючи, чи мав суд забезпечити усний розгляд справи, Суд також враховував незначну суму справи або її малозначність.

  8. Muruzheva проти Росії (заява № 62526/15 від 15.05.2018, повернення дитини, позитивні зобов’язання, виконання рішення щодо місця проживання дитини)

    Заявниця скаржилась за статтею 8 Конвенції на невжиття органами влади належних заходів для виконання рішення суду про визначення місця проживання її дітей разом з нею.

    За усталеною практикою Суду, головною метою статті 8 Конвенції є захист особи від свавільного втручання органів влади. Забезпечення «поваги» до сімейного життя також передбачає позитивні зобов’язання. У справах батьків або інших членів сім’ї про спілкування та місце проживання дітей, практика Cуду послідовно вказує, що Конвенція гарантує, серед іншого, право батька чи матері на заходи з метою його або її воз’єднання з дитиною та передбачає обов’язок національних органів влади вживати таких заходів.

    У той же час, обов’язок органів влади вживати заходи для сприяння воз’єднанню не є абсолютним, оскільки повернення одному з батьків дитини, яка проживала деякий час з іншим, може не бути реалізовано негайно й може вимагати підготовчих заходів. Суть та обсяг таких підготовчих заходів будуть залежати від обставин кожної справи, однак розуміння та взаємодія всіх, кого це стосується, у будь-якому випадку є важливими елементами. Хоча національні органи влади мають діяти найкращим чином для сприяння такій співпраці, будь-який обов’язок застосувати примус у цій сфері має бути обмежений, оскільки інтереси, а також права та свободи всіх учасників мають бути враховані, оскільки центральним питанням є дотримання найкращих інтересів дитини та її права за статтею 8 Конвенції. Адекватність заходів має оцінюватись швидкістю їх виконання, оскільки перебіг часу може мати непоправні наслідки для стосунків дитини та одного з батьків. Хоча примусові заходи із залученням дитини не є бажаними у такій чутливій сфері, накладення стягнень не може виключатись у випадку незаконного поводження того з батьків, з яким проживає дитина.

    У цій справі зв’язок між дітьми (шести та двох років) та заявницею, становили сімейне життя в розумінні статті 8 Конвенції. Рішення про визначення їх місця проживання з заявницею залишалось невиконаним протягом майже трьох з половиною років. Відповідно, у цій справі постало питання перевірки, чи вжили всіх належних заходів органи влади, які від них могли обґрунтовано очікуватись, для сприяння у виконанні рішення. У цій справі Суд встановив порушення статті 8 Конвенції з огляду на:

    • значні затримки у вжитті перших заходів на виконання з боку державної виконавчої служби;

    • невжиття органами влади підготовчих заходів для виконання рішення, оскільки декілька раз повернути дітей заявниці не виявилось можливим з огляду на їх відсутність за місцем проживання та їх емоційний стан;

    • заявниця не була повідомлена про дати, на які державний виконавець призначав фактичне виконання рішення, що призвело до неможливості вжиття подальших заходів;

    • хоча на батька дітей і було накладено декілька стягнень у вигляді незначних штрафів, інформація про те, що він реально їх сплатив, була відсутня;

    • рішення залишалось невиконаним протягом значної частини життя дітей з усіма наслідками для їх фізичного та психічного стану. З матеріалів не вбачалось, що протягом цього періоду заявниця хоча б раз могла з ними спілкуватись.

  9. Čakarević проти Хорватії (заява № 48921/13 від 26.04.2018р., допомога по безробіттю, помилка держави, стягнення коштів, надмірний тягар)

    Заявниця скаржилась на порушення її права на мирне володіння своїм майном у сенсі статті 1 Першого протоколу до Конвенції в зв’язку з тим, що її зобов'язали повернути частину соціальних виплат, які вона отримувала відповідно до рішення адміністративного органу.

    У 1996 році Бюро з працевлаштування призначила заявниці виплати по безробіттю на визначений період, який у подальшому було продовжено. У 2001 році Бюро вирішило, що заявниця отримувала виплати на 12 місяців більше, ніж це передбачено законодавством. Суд задовольнив позов Бюро щодо повернення заявницею отриманих за відповідний період коштів та відсотків.

    У рішенні Суд зазначив, що особа має право покладатися на остаточне рішення адміністративного органу, винесеного на її користь, та на заходи, які вже було вжито для його виконання, якщо отримувач блага або будь-хто з його сторони не сприяв порушенню при постановленні або виконанні цього рішення. Таким чином, хоча рішення адміністративного органу може бути скасоване в майбутньому, очікування, що воно не буде скасовано ретроспективно, має визнаватись правомірним, якщо тільки немає вагомих причин діяти інакше в інтересах суспільства або третіх осіб. Суд визнав, що в заявниці були «легітимні очікування» для цілей статті 1 Першого протоколу до Конвенції. По-перше, не було жодних ознак того, що заявниця знала або сприяла виплаті їй коштів понад встановлений законом строк. По-друге, заявниця діяла добросовісно при оформлені їй соціальних виплат. По-третє, адміністративне рішення не містило жодних положень про те, що відповідно до законодавчих положень право на отримання виплат буде припинено у визначену дату. Нарешті, органи влади не вживали жодних заходів протягом значного періоду часу й продовжували здійснювати щомісячні виплати. За таких обставин заявниця мала підстави вважати, що вона має право отримувати ці кошти. Таким чином, враховуючи природу виплат як забезпечення основних життєвих потреб, заявниця мала легітимні очікування розраховувати на виплати, які вона отримала, як на законне право. Той факт, що суди в подальшому визнали, що для виплат заявниці не було законних підстав, не є вирішальним у цій справі. Відповідно, стаття 1 Першого протоколу була визнана прийнятною.

    Суд вирішив не визначати окремо, чи було втручання в право заявниці здійснено згідно із законом. Щодо легітимної мети втручання, Суд вказав, що воно переслідувало легітимну мету, а саме виправлення помилки органу з питань соціального забезпечення.

    Щодо пропорційності втручання, Суд зазначив, що за обставин справи заявниця не мала передбачати, що відповідний період вона отримує виплати незаконно. Органи влади, виконуючи свої повноваження, не діяли своєчасно, належно та послідовно. Хоча виплата заявниці допомоги по безробіттю, яку вона не мала отримувати, здійснювалась виключно в результаті помилки держави, заявницю зобов’язали повернути виплачені кошти, ще й з відсотками. При цьому, відповідальності держави встановлено не було й держава уникла будь-яких наслідків за її помилку, переклавши тягар виключно на заявницю.

    Заявниці було запропоновано виплачувати борг шістьма платежами. Однак, сума, яку вона мала повернути, була для неї значною, враховуючи те, що її позбавили єдиного джерела доходу, а також її майновий стан загалом. Сума коштів, яку вона отримувала, була незначною та, відповідно, витрачалась на задоволення потреб. Вирішуючи питання щодо незаконного збагачення, національні суди не взяли до уваги ані стан здоров’я заявниці, ані її фінансовий стан. Заявниця мала проблеми з психічним здоров’ям, не могла працювати та була безробітньою тривалий період часу. У неї не було банківських рахунків, будь-якого доходу та майна. За таких умов виплата боргу ставила під ризик її існування.

    З огляду на вказане, вимога повернути кошти, які вона отримувала виключно через помилку державного органу, становила надмірний тягар для заявниці.

  10. Hoti проти Хорватії (заява № 63311/14 від 26.04.2018р., повага до приватного життя, позитивні зобов’язання, особи без громадянства).

    Заявник скаржився за статтею 8 Конвенції на відсутність можливості врегулювати його статус на території Хорватії. Заявник народився в 1962 році в Косово в колишній Республіці Югославія. Його батьки були політичними біженцями з Албанії. У 1979 році він переїхав до Хорватії, у якій з того часу проживав.

    Заявник був особою без громадянства. Після розпаду Югославської республіки він декілька раз безуспішно звертався до органів влади Хорватії з метою отримати постійний дозвіл на проживання або громадянство. З 2011 року його статус залежав від щорічного продовження тимчасового дозволу на проживання. У 2014 році йому відмовили в продовженні строку його дозволу на проживання, оскільки він не надав належний проїзний документ, хоча в нього була можливість поїхати в Косово і там його отримати. Заявник оскаржив це рішення, однак безуспішно.

    У рішенні Суд зазначив, що стаття 8 захищає, зокрема, право встановлювати та розвивати відносини з іншими людьми та зовнішнім світом, і інколи може включати аспекти соціальної ідентичності людини. Відповідно, сукупність соціальних зв’язків між мігрантом та суспільством, у якому він або вона живе, становить частину концепції приватного життя за статтею 8 Конвенції.

    Однак, відповідно до практики Суду, Конвенція не гарантує право іноземців в’їжджати або проживати у визначеній державі, а Договірні Сторони мають право – відповідно до усталеного міжнародного права та обов’язків, що передбачаються міжнародними угодами, зокрема, Конвенцією – контролювати в’їзд, перебування іноземців та їх вислання. Більше того, ані зі статті 8, ані з будь-якого іншого положення Конвенції неможливо витлумачити право на отримання дозволу на проживання певного виду за умови, що запропоноване органами влади рішення дозволяє людині реалізувати своє право на повагу до приватного або сімейного життя без обмежень. Так, якщо дозвіл на проживання дозволяє його власнику проживати на території держави та мвільно реалізовувати там своє право на повагу до приватного та сімейного життя, надання такого дозволу в принципі вважається достатнім заходом для виконання вимог статті 8. У таких справах Суд не має повноважень вирішувати, чи має людина отримати той чи інший статус, прийняття такого рішення є справою національних органів влади. Таким чином, Суд повторив, що заходи, які обмежують право на проживання в державі, можуть у певних випадках становити порушення статті 8 Конвенції, якщо вони непропорційно впливають на приватне та/або сімейне життя особи, якої це стосується.

    У цій справі заявник був безробітним, оскільки його можливості працевлаштуватись значною мірою були ілюзорними за відсутності встановлення статусу його проживання. Також він мав невизначені перспективи щодо отримання соціального або пенсійного страхування. За таких умов, а також беручи до уваги вік заявника і те, що він проживав у Хорватії близько 40 років, не маючи при цьому ні офіційного, ні фактичного зв’язку з будь-якою іншою країною, Суд вирішив, що невизначеність стосовно його статусу проживання мала значний вплив на приватне життя заявника.

    Суд окремо звернув увагу на те, що відповідно до національного законодавства, особи без громадянства не повинні мати проїзний документ у випадку звернення за дозволом на проживання в Хорватії. Однак, це не мало значення, оскільки, щоб звернутись за дозволом на постійне проживання, особи без громадянства повинні мати п’ятирічнний безперервний строк проживання на території Хорватії, а для цього вимагався відповідний проїзний документ. Таким чином, у реальності, всупереч принципів, що передбачаються Конвенцією «Про статус апатридів», особи без громадянства, такі як заявник, були зобов’язані виконати умови, які в силу свого статусу вони виконати не могли.

    Суд розкритикував наполягання органів влади Хорватії на тому, щоб заявник отримав проїзний документ в Косово, тоді як його статус без громадянства був очевидним з його свідоцтв про народження, які в певний час видавались органами влади Косово. Більше того, органи влади Хорватії ніколи не розглядали можливості надати допомогу в комунікації заявника з державними органами іншої країни з метою вирішити його питання, як це передбачено міжнародними договорами, до яких приєдналась Хорватія.

    Щодо продовження строку дозволу на проживання заявника з гуманітарних міркувань за рішенням Міністерства, Суд вказав, що таке рішення повністю залежало від дискреційних повноважень, була відсутня послідовна та узгоджена практика, а також очевидно, що при прийнятті такого рішення не враховувались специфічні обставини життя заявника. Такі обставини також не взяв до уваги суд при вирішенні справи заявника.

    За таких обставин Суд визнав, що держава не виконала своїх позитивних зобов’язань забезпечити ефективну та доступну процедуру або комбінацію процедур, за допомогою яких заявник міг б вирішити питання щодо його подальшого проживання та статусу в Хорватії з належним урахуванням його інтересів приватного життя за статтею 8 Конвенції.

  11. Svetina проти Словенії (заява № 38059/13, від 22.05.2018, огляд засобів зв’язку без судового рішення, визнання доказів неприйнятними).

    Під час огляду місця вчинення злочину, працівниками поліції було знайдено мобільний телефон померлого Х., який було оглянуто на предмет вхідних та вихідних дзвінків і текстових повідомлень. За результатами огляду мобільного телефону, було встановлено, що Х. у день свого зникнення спілкувався з однією особою, у якої був певний телефонний номер. У подальшому прокуратура звернулась до суду з клопотанням про зобов’язання мобільного оператора надати інформацію з мобільного телефону Х., яке в той же день було задоволено судом та виконано мобільним оператором.

    Через день з моменту виявлення померлого Х., працівниками поліції було зупинено заявника на його автівці та піддано огляду, під час якого було знайдено ніж та мобільний телефон. Працівники поліції оглянули мобільний телефон заявника та встановили, що саме з цього телефонного номера здійснювались дзвінки та надсилалися текстові повідомлення на мобільний номер померлого Х. у відповідний день. У зв’язку з цим, відповідні предмети було вилучено, а заявника затримано. У подальшому прокуратура звернулась до суду з клопотанням про зобов’язання мобільного оператора надати інформацію з мобільного телефону заявника, яке наступного дня було задоволено судом та виконано мобільним оператором.

    Судом першої інстанції, заявника було визнано винним у вчиненні вбивства та засуджено до покарання у вигляді позбавлення волі строком на 12 років. При цьому, суд першої інстанції, так само як і суд другої інстанції, зазначили, що огляд працівниками поліції мобільного телефону заявника був незаконним і відповідні докази, отримані в результаті такого огляду, не були долучені до матеріалів кримінальної справи. Огляд мобільного телефону Х. було визнано законним.

    Рішення вказаних судів були підтримані Верховним Судом, який вказав, що, незалежно від того, що огляд мобільного телефону заявника здійснювався без рішення суду, ідентифікація мобільного телефону заявника як такого, з якого направлялось відповідне повідомлення Х., є допустимим доказом, оскільки це було б «неминуче виявлено» під час розслідування.

    Заявник стверджував, що докази, на яких ґрунтувалось його засудження, були отриманні без рішення суду, що суперечило закону, і, відповідно, вони мали бути виключені з матеріалів справи. Відмовляючи видалити докази, отримані на підставі незаконних оглядів, національні суди діяли всупереч нормі про виключення доказів. Використання в ході кримінального провадження щодо заявника доказів, отриманих у зв’язку з оглядом його мобільного телефону та мобільного телефону Х, порушило його право на справедливий суд (п. 1 стаття 6).

    За обставин справи та враховуючи суть незаконності оскаржуваного заходу, Суд дійшов висновку, що провадження у справі заявника, оцінене загалом, включаючи спосіб отримання доказів, не суперечило вимогам справедливого суду. Так, у рішенні Суд вказав, зокрема, на наступне.

    Національними судами не було встановлено незаконність огляду мобільного телефону Х. Заявник ані в національному провадженні, ані перед Судом не стверджував, що огляд мобільного телефона Х. становив втручання в його власне право, гарантоване статтею 8 Конвенції. Враховуючи тлумачення законодавства національними судами та їх аналіз аргументів сторін, які не були ні свавільними, ні необґрунтованими, Суд не може дійти висновку, що огляд телефону Х був незаконним з точки зору національного законодавства.

    Щодо огляду мобільного телефону заявника, Суд зауважив, що суди першої та другої інстанції визнали, що цей огляд не був здійснений у відповідності із національним законом та становив порушення права заявника на повагу до приватного життя. Цей висновок не був спростований Верховним Судом, який, однак, вирішив, що докази, які заявник вимагав виключити як такі, що отримані в результаті незаконного огляду, були допустимими, оскільки вони були б «неминуче виявлені». Хоча стаття 18 (2) Кримінального кодексу Словенії дійсно містить жорстке правило, що забороняє національним судам покладатись, зокрема, на докази, отримані з порушенням прав людини, Суд не має вирішувати, чи дотримались у цій справі вказаного положення. Замість цього, його роль полягає в тому, щоб пересвідчитись, чи порушило справедливість провадження за статтею 6 Конвенції посилання судів на докази, отримані з порушенням права заявника на повагу до його приватного життя.

    У цій справі заявник мав можливість оскаржити законність огляду його мобільного телефону та допустимість відповідних доказів у змагальному провадженні в суді першої та другої інстанції. Його аргументи були розглянуті та відхилені в належним чином обґрунтованих судових рішеннях. Заявник не оскаржував процедуру, у результаті якої суди приймали рішення щодо допустимості доказів. Дійсно, суть скарги заявника полягала в його незгоді з юридичним аналізом допустимості доказу, який в основному ґрунтувався на переконанні, що доказ, отриманий у результаті незаконного огляду або обшуку, однак який був би «неминуче встановлений» навіть за відсутності такого огляду, маже бути долучений до кримінальної справи. Така незгода стосується питання тлумачення національного закону, що перш за все є питанням, яке мають вирішувати національні суди. Таким чином, Суд не робить будь-якого висновку щодо відповідності «концепції неминучого встановлення» вимогам Конвенції. Суд відзначив, що, можливо, інформація, отримана незаконно з мобільного телефона заявника, мала значення на первинній стадії провадження, що призвело до арешту заявника, вона не використовувалась як доказ в суді. Засудження заявника ґрунтувалось на інших доказах обвинувачення, що не пов’язані із незаконно отриманою інформацією. Заявник також не оскаржував достовірність інформації, яка була отримана в результаті оскаржуваного огляду. Протокол поліції з огляду його мобільного телефону не було долучено до матеріалів кримінальної справи. При цьому, у подальшому були винесені судові рішення про надання дозволу на отримання інформації з мобільного телефону заявника, на яку посилався суд першої інстанції при засудженні заявника.

    **Відповідно, порушення п. 1 статті 6 не було.**

    Скаргу заявника за ст. 8 Конвенції на те, що огляд його мобільного телефону становив порушення його права на повагу до приватного життя, було визнано неприйнятною в зв’язку з невичерпанням засобів національного захисту.