Рішення щодо інших держав

  1. Hasan Köse проти Туреччини (заява № 15014/11, від 18.12.2018, стаття 2, застосовність права на життя до випадку нанесення тілесних ушкоджень, позитивні зобов’язання, відкладення оголошення вироку про притягнення до відповідальності представника держави за непропорційне застосування сили, безкарність за спричинення смерті, порушення).

    Національний суд визнав представника держави винним у нанесенні тяжких тілесних ушкоджень з перевищенням меж винятково необхідного застосування сили. Однак, відповідно до національного законодавства, національний суд відтермінував оголошення вироку. Відповідно до цієї процедури засуджена особа не виконує призначене покарання і у разі, якщо протягом п’яти років дотримується умов нагляду за ним та не вчиняє жодного правопорушення, провадження щодо притягнення до відповідальності припиняється.

    Суд вирішив, що стаття 2 застосовна, оскільки тілесні ушкодження, нанесені заявнику, становили серйозну загрозу життю, хоча й не мали наслідком смерть заявника.

    Відповідно до практики Європейського суду позитивні зобов’язання за статтею 2 Конвенції щодо захисту життя, зокрема, вимагають, щоб національна правова система була здатною застосувати кримінальний закон щодо тих, хто неправомірно позбавив життя іншу людину. Хоча за Конвенцією немає абсолютного зобов’язання доводити кримінальне провадження до засудження або якогось визначеного покарання, національні суди не можуть за жодних обставин дозволяти, щоб злочини проти життя, включно з тими, що вчиняються представниками держави та призводять до смерті, залишалися непокараними. Це важливо для підтримки довіри суспільства, дотримання верховенства права та запобігання прояву толерантності до вчинених злочинів та їхньої підтримки.

    З огляду на те, що застосування положень щодо відкладення проголошення вироку за обставин справи, в якій дії представника влади могли спричинити смерть заявника, фактично призвели до безкарності засудженого всупереч вимогам статті 2 Конвенції, Європейський суд визнав порушення цього положення.

  2. Casa Di Cura Valle Fiorita S.r.l. проти Італії (заява № 67944/13, від 13.12.2018, невиконання судового рішення про повернення майна з чужого володіння, стаття 6, порушення, стаття 1 Першого протоколу, порушення).

    Заявник не мав можливості протягом 5 років повернути своє майно, яке було у незаконному володінні з 2012 року, незважаючи на рішення суду, постановлене на його користь. Майно заявника у вигляді будівлі перебувало у володінні 150 осіб, яких органи влади не могли переселити в інше житло у зв’язку з відсутністю коштів.

    Європейський суд зазначив, що національні органи влади можуть намагатись уникнути серйозних ризиків порушення публічного порядку, які могли бути у зв’язку з виселенням такої кількості людей, особливо враховуючи, що вселення в будівлю відбувалося в контексті компанії, що мала широке висвітлення в засобах масової інформації. Проте, Уряд не надав жодної інформації щодо спроб органів влади знайти альтернативне житло для мешканців. За таких обставин, враховуючи бездіяльність органів влади протягом значного періоду часу, Європейський суд визнав порушення статті 6.

    Крім того, було визнано порушення права на мирне володіння своїм майном, гарантоване статтею 1 Першого протоколу.

  3. J.B. And others проти Угорщини (заява № 45434/12 та дві інші, від 27.11.2018, звільнення суддів та прокурорів у зв’язку зі зменшенням граничного віку перебування на посаді, стаття 8, незастосовність).

    З 1869 року граничний вік перебування на посаді для суддів та прокурорів становив 70 років. У 2012 році до закону було внесено зміни, які передбачали, що судді і прокурори можуть перебувати на посаді до досягнення ними загального пенсійного віку. Ці законодавчі зміни були визнані неконституційними, оскільки законодавство не передбачало якогось загального пенсійного віку, натомість передбачався різний пенсійний вік для різних груп населення. Після рішення Конституційного Суду були внесені законодавчі зміни, які передбачали, що обіймати посаду судді або прокурора можна до досягнення 65 років.

    До заявників, суддів та прокурорів, було застосовано законодавство 2012 року. У цьому зв’язку заявники скаржилися до Європейського суду за статтею 8, стверджуючи, що зниження граничного віку та наслідки для них порушили їхнє право на повагу до сімейного життя.

    У цій справі Європейський суд застосував підхід аналізу наслідків заходів, тобто визначення наскільки оскаржувані заходи мали достатньо серйозні негативні наслідки для приватного життя заявників, зокрема, на їхнє «внутрішнє коло», їхні можливості встановлювати і розвивати відносини з іншими, а також на їхню репутацію.

    Заявники стверджували, що їхнє звільнення призвело до раптового та дуже значного зменшення їхнього доходу. Однак, Суду не надали детальної інформації щодо цих фінансових труднощів, які для заявників були тимчасовими, оскільки в подальшому вони змогли отримати компенсацію втраченої заробітної плати.

    Двоє заявників стверджували, що вони зазнали погіршення здоров’я та емоційний стрес. Однак, вони також не надали жодної деталізованої інформації щодо цього. За таких обставин, Європейський суд зазначив, що заявники не надали достатніх доказів для висновку, що їхнє «внутрішнє коло» зазнало значного впливу від оскаржуваних дій.

    Щодо можливості налагоджувати і розвивати зв’язки з іншими, Європейський суд взяв до уваги, що всіх заявників було відновлено на посаді, яку вони обіймали, або на аналогічній посаді. Навіть якщо допустити, що їхнє звільнення і поновлення мало вплив на відносини з колегами, заявники не надали ані доказів, ані будь-якої інформації, яка б свідчила, що такий вплив був достатній для того, щоб стверджувати про втручання у їхні права за статтю 8 Конвенції.

    Крім того, не було жодних ознак негативних висловлювань з боку органів влади щодо професійної діяльності заявників або їхніх особистих моральних цінностей. Заявники не пояснили, яким чином загальна критика їхнього покоління вплинула на їхню особисту репутацію та спричинила негативні наслідки для їхнього професійного або соціального оточення.

    Щодо непоновлення окремих заявників на вищих посадах в судовій системі з визначеним строком або на інших престижних посадах, Європейський суд зазначив, що фундаментальну професійну роль заявників становить суддівські функції, а інші посади, якими б престижними та важливими вони не були і як би до них не ставились заявники, не стосуються в принципі сфери їхньої професійної діяльності.

    Заявники не надали жодного аргументу, який би свідчив, що в їхніх індивідуальних обставинах оскаржувані заходи мали вплив на їхнє приватне життя.

    З огляду на те, що підстави для звільнення заявників не були пов’язані з їхнім приватним життям на достатньо належному рівні у сенсі статті 8 Конвенції, а також з огляду на відсутність наслідків, які б серйозно вплинули на їхнє приватне життя, Європейський суд встановив, що стаття 8 Конвенції не застосовна до заяви заявників.

  4. Murtazaliyeva проти Росії (ВП) (заява № 36658/05, від 19.12.2018, п. 3 (d) стаття 6, допит свідків, відсутність можливості захисту допитати свідків, відсутнє порушення, дослідження відеозапису як доказу, п. 3 (b) статті 6, відсутня порушення).

    Заявниця була засуджена до позбавлення волі за підготовку до терористичного акту, підбурення інших до вчинення терористичних актів та транспортування вибухових речовин. Вона скаржилася на те, що національні суди не надали можливості ефективно дослідити відео запис, який використовувався в якості доказів проти неї, та допитати двох свідків. Засудження, серед іншого, грунтувалося на інформації щодо наявності у сумці заявниці вибухових речовин, які були знайдені під час обшуку у присутності двох свідків. Сторона захисту звинуватила поліцію у тому, що вони самі підкинули вибухову речовину в сумку заявниці.

    У 2017 році Палати з 7 суддів Європейського суду одноголосно вирішила, що у справі не було порушення п. 1 та п. 3 (b) статті 6 щодо умов дослідження відео; п’ятьма голосами проти двох, що у справі не було порушення п. 1 та п. 3 (d) щодо відмови викликати в судове засідання двох свідків.

    Принципи, застосовні до участі та допиту свідків сторони захисту, викладені у рішенні Perna проти Італії [ВП], в якій підхід Європейського суду полягав у вирішенні двох питань: 1) чи обгрунтував заявник його чи її вимогу викликати конкретного свідка шляхом пояснення відповідності його свідчень для «встановлення правди»?; 2) чи підірвала загалом справедливість провадження відмова національних судів викликати свідка?

    Серед критеріїв, які підлягають застосуванню, питання, чи розглянули суди відповідність свідка, якого вимагається викликати, та чи надали достатні аргументи їхньому рішенню не викликати свідка, було незалежним та невід’ємним аспектом, який був логічним зв’язком між двома елементами Perna тесту, в якому він був імпліцитним субстантивним елементом. В інтересах чіткості та послідовності у практиці, Суд вирішив бажаним зробити цей аспект експліцитним.

    Такий розвиток відповідав практиці статті 6 Конвенції з наголошенням на вирішальній важливості обов’язку національного суду вдаватися до детального вивчення відповідних питань, якщо сторона захисту подала достатньо обґрунтовану вимогу (наприклад, справа Dvorski проти Хорватії [ВП] щодо відмови у доступі до адвоката, обраного підозрюваним, під час допиту поліцією, або справа Lagutin and Others проти Росії, в якій заявник стверджував, що він був жертвою провокації поліції).

    У разі, якщо вимога допитати свідка з сторони обвинуваченого подана відповідно до закону, оцінка Суду буде ґрунтуватися на наступних трьох критеріях:

    • (і) Чи була вимога щодо допиту свідка достатньо обґрунтована, та чи відповідає такий допит предмету обвинувачення ?

    • (іі) Чи розглянули національні суди відповідність свідчень, та чи надали вони достатні підстави для їхнього рішення не досліджувати свідчення свідків у судовому засіданні?

    • (ііі) Чи підірвало рішення не заслуховувати свідка в суді справедливість провадження в цілому?

    Європейський суд надав також наступне роз’яснення:

    • (і) Чи була вимога щодо допиту свідка достатньо обґрунтована та чи відповідає такий допит предмету обвинувачення? — Всі різноманітні вислови, використані у справі Perna або у подальших рішеннях, — відповідність свідчень свідка щодо «встановлення правди» або його «здатності вплинути на результат суду» або «об’єктивно зміцнити позицію захисту» тощо — мають спільне те, що свідчення мають бути релевантні предмету обвинувачення та здатні вплинути на результат провадження. В контексті розвитку практики за статтею 6 Суд вважає за необхідне прояснити цей критерій шляхом включення в його обсяг не тільки заяви захисту про виклик свідків, які здатні «вплинути на результат судового провадження», але й про виклик інших свідків, від яких раціонально можна очікувати «зміцнення позиції захисту». Достатність та відповідність наданих аргументів щодо необхідності допитувати свідка з врахуванням предмету обвинувачення не може бути оцінено абстрактно: ця оцінка вимагає розгляду обставин у конкретній справі, яка включає : 1) застосовні положення національного закону; 2) стадію та хід провадження; 3) хід аргументів та стратегій сторін та їхню процесуальну поведінку. Також необхідно визнати, що у певних справах відповідність свідчень свідків захисту може бути настільки очевидною, що навіть дуже невелике обґрунтування необхідності виклику свідка зі сторони захисту буде достатнім для відповіді на перше питання Perna тесту.

    • (ii) Чи розглянули національні суди відповідність свідчень та чи надали достатні підстави для їхнього рішення про відмову у заслухані свідка в суді? — Будь-яка оцінка відповіді судів на вимогу розглянути свідчення свідка зумовлює необхідність розглянути обставини відповідної справи. Аргументація судів має бути співмірною, тобто вона має бути відповідною обсягу та рівню деталізації аргументів сторони захисту. Оскільки Конвенція не вимагає присутності кожного свідка сторони обвинуваченого та розгляду його свідчень, від судів не може вимагатися надання детальної відповіді на кожну вимогу сторони захисту. Тим не менш, від судів вимагається надати адекватні аргументи їхнім рішенням. Загалом, відповідність свідчень та достатність аргументів, наданих стороною захисту, в обставинах конкретної справи будуть визначати обсяг та рівень деталізації оцінки, яка вимагається від національних судів: чим сильніші та вагоміші аргументи, які надає сторона захисту, тим жорсткішою має бути перевірка судів, та більш переконливим має бути обгрунтування відмови стороні захисту у вимозі заслухати свідка в суді.

    • (iii) Чи підриває рішення не заслуховувати свідка в суді справедливість провадження в цілому? Неминучим у кожній справі є розгляд питання, яким був вплив рішення про відмову заслухати свідка сторони захисту в суді на справедливість провадження в цілому. Дотримання вимоги справедливого суду має розглядатись окремо в кожній справі з урахуванням розвитку провадження загалом, а не шляхом ізольованого розгляду певного окремого аспекту або певного випадку.

    На думку Європейського суду, збереження справедливості провадження загалом як остаточного критерію для оцінки провадження забезпечує, щоб вищевказаний трискладовий тест не став надмірно негнучким або механічним у застосуванні. Хоча висновок щодо двох перших кроків вказаного тесту, як правило, буде показовим для визначення, чи було провадження справедливим, не можна виключати, що у певних справах, і це будуть виняткові справи, розгляд питання справедливості може призвести до іншого висновку.

    Повертаючись до обставин вказаної справи, Європейський суд зазначив, що враховуючи спосіб, в який сторона захисту надавала аргументи у справі, мало бути надано більше аргументів для вимоги допитати понятих. Оскільки заявниця стверджувала, що вибухові речовини були підкинуті їй до приїзду понятих, свідчення, які вони могли надати, видаються відповідними відносно предмету обвинувачення.

    По-друге, з огляду на загальну пасивність сторони захисту під час допиту працівників міліції щодо обставин стверджуваного підкидування вибухових речовин, а також за відсутності конкретних юридичних або фактичних аргументів стосовно необхідності допитати понятих, аргументація національних судів щодо відмови у задоволенні вимоги була співмірною з аргументами, наданими стороною захисту. Нарешті, загальна справедливість провадження не була підірвана відмовою, оскільки вина заявниці грунтувалась на значному обсягу доказів, наданих в змагальному провадженні, в якому захисники заявниці мали можливість захищати свою версію подій.

    П’ятнадцятьма голосами проти двох Велика Палата визнала відсутність порушення п. 1 та п. 3 (d) статті 6.

  5. Rodionov проти Росії (заява № 9106/09, від 11.12.2018, доступ до інформації ув’язненого, вилучення газет та журналів у ув’язненого, нагальна суспільна необхідність, стаття 10, порушення, неповідомлення про право на захисника між моментом арешту та доставленням в поліцію, право на захист, п. 3 (с) статті 6, порушення).

    8:10 ранку авто, в якому їхав заявник, зупинили співробітники Федеральної служби з контролю обігу наркотиків. На нього надягнули наручники та допитали. Приблизно о 21:50 огляд його авто було закінчено і заявник підписав протокол. О 23:30 заявника було доставлено до приміщення служби. О 14:45 наступного дня протокол про доставлення його до служби та арешт було надано заявнику. Потім йому було пред’явлено обвинувачення та застосовано запобіжний захід у вигляді взяття під варту. У 2008 році його було засуджено до дванадцяти років позбавлення волі.

    До Суду заявник скаржився, зокрема, на несправедливе провадження у зв’язку з нероз’ясненням права на юридичну допомогу на початковому етапі провадження. Він також скаржився за статтею 10 на вилучення у нього газет і журналів, надісланих родичами, під час перебування під вартою.

    Оскільки затримання заявника о 8:10 ґрунтувався на підозрі у вчиненні кримінального правопорушення, і працівники служби одразу почали слідчі дії з залученням заявника, з часу затримання заявник вже мав вважатися таким, щодо якого висунуто кримінальне обвинувачення, і міг вимагати захисту згідно зі статтею 6 Конвенції. Відповідно, з цього часу право на юридичну допомогу та право бути повідомленим про це, а також право не давати показання та не свідчити проти себе, гарантовані п. 1 та п. 3 (с) статті 6 Конвенції, почали застосовуватися.

    Заздалегідь надрукований протокол про затримання містить інформацію про те, що «підозрюваний» повідомлений про право не давати свідчення проти себе. Однак, таке посилання не було достатнім для того, щоб заявник міг знати про наслідки своєї поведінки, якщо він вирішить не давати показання. Нічого не вказувало на те, що заявнику усно було надано пояснення щодо його ситуації та процесуальних прав.

    Тільки наступного дня о 14:45 було оформлено протокол про арешт заявника, він був офіційно повідомлений про підозру щодо нього та про всі процесуальні права.Отже, протягом 18 годин та 55 хвилин після затримання заявник не був повідомлений про право на юридичну допомогу, право не свідчити, право не бути примушеним свідчити проти себе. Крім того, не має ознак того, що заявник відмовився від свого права. Європейський суд також вказав, що національне законодавство не передбачало будь-яких винятків з загального права мати доступ до захисника з моменту фактичного затримання.

    Європейський суд визнав, що вказані недоліки щодо повідомлення заявника про його права підірвали справедливість провадження в цілому, оскільки:

    • з моменту затримання до моменту роз’яснення прав працівники служби збирали докази, які потім були залученні до справи, а також ставили заявнику питання;

    • національні суди не розглянули по суті заяву заявника про виключення доказів, які було зібрано у відповідний період;

    • заявника було засуджено за підготовку продажу великої кількості наркотиків, що переважно ґрунтувалось на протоколі огляду авто, який містив викривальні показання заявника, отриманні з порушенням його процесуальних прав.

    Щодо скарги за статтею 10 Європейський суд вказав, що втручання у право заявника за цим положенням у вигляді вилучення у заявника газет і журналів не мало нагальної суспільної необхідності. Відповідно, таке втручання не було необхідним у демократичному суспільстві.

    Крім того, було визнано порушення: статті 3 у зв’язку з неналежними умовами тримання заявника під вартою, неналежними умовами транспортування заявника, поміщення заявника у металеву клітку в судовій залі; статті 13 у зв’язку з відсутністю ефективних засобів захисту від порушень статті 3; п. 3 та п. 4 статті 5 у зв’язку з необґрунтованим триманням під вартою; статті 8 у зв’язку з записом телефонних розмов заявника; статті 34 у зв’язку з відкриттям працівниками в’язниці листів, надісланих заявнику Судом.

  6. Güzelyurtlu and others проти Кіпру Та Туреччини [ВП] (заява № 36925/07, від 29.01.2019, юрисдикція, стаття 1, позитивні зобов’язання, окупована територія, ефективне розслідування, стаття 2, порушення).

    Заявники у цій справі були близькими родичами трьох громадян Кіпру, яких було знайдено мертвими з вогнепальними пораненнями на території, підконтрольній Кіпру. Було одразу розпочато кримінальне провадження як правоохоронними органами Кіпру, так і Туреччини (включно з органами Турецької Республіки Північного Кіпру (далі — ТРПК)). Хоча вісім підозрюваних були ідентифіковані органами Кіпру та були арештовані і допитані органами ТРПК, обидва провадження зайшли в глухий кут. Хоча розслідування залишалися відкритими нічого не здійснювалось з 2008 року.

    У рішенні Європейського суду від 04.04.2017 у цій справі було визнано порушення процедурного аспекту статті 2 як Туреччиною, так і Кіпром, з огляду на відсутність ефективного співробітництва між державами для вжиття обґрунтовано потрібних заходів для закінчення розслідування у кримінальній справі.

    Справа була передана для розгляду Великій Палаті Європейського суду.

    Велика Палата Європейського суду вказала, що у разі, якщо органи слідства або судові органи держави розпочали своє провадження, цього достатньо для встановлення юрисдикційного зв’язку для цілей статті 1 між державою та родичами жертв, які звернулися до Суду. У цій справі органи влади ТРПК розпочали своє розслідування щодо вбивства, і за цих обставин Європейський суд визнав юрисдикційний зв’язок між заявником та Туреччиною, чия відповідальність за Конвенцією виникла через діяльність та недоліки органів влади ТРПК.

    Щодо статті 2 в процедурному аспекті Європейський суд відмітив, що обов’язок розслідувати випадок виник у обох держав. Обидві держави вжили значну кількість слідчих дій невідкладно, і нічого не вказувало на неадекватність такого розслідування. Суть проблеми полягала у наявності та межах обов’язку співпрацювати як компоненту процедурного обов’язку за статтею 2 Конвенції.

    Стаття 2 може вимагати від обох держав двостороннього обов’язку взаємодіяти одна з одною, що включає обов’язок шукати допомогу та обов’язок надавати її. Такий обов’язок вимагається для забезпечення ефективного захисту права на життя, гарантованого статтею 2 Конвенції. Відповідні держави мають вживати будь-які раціональні заходи для співпраці одна з одною, добросовісно вичерпуючи можливі способи відповідно до застосовних міжнародних інструментів взаємної правової допомоги та співробітництва в кримінальних справах.

    Процедурні зобов’язання щодо співробітництва за статтею 2 мають тлумачитись у світлі міжнародних договорів або угод, застосовних до відповідних держав, настільки, наскільки це можливо шляхом спільного та гармонічного застосування Конвенції та цих інструментів, що не має призвести до конфлікту або протистояння між ними. У цьому контексті процедурні зобов’язання щодо співробітництва будуть порушенні державою, від якої пошук такого співробітництва вимагається, якщо вона не вдасться до належних механізмів співробітництва відповідно до міжнародних угод. Держава, від якої вимагається співробітництво, порушить зобов’язання, якщо вона не відповість належним чином або не зможе навести правові підстави для відмови у співробітництві відповідно до цих інструментів.

    Особливістю справи заявника було те, що стверджувана відсутність співробітництва включала утворення, яке було de facto сформоване на визнаній міжнародною спільнотою території Кіпру, однак яка перебувала під ефективним контролем Туреччини для цілей Конвенції. Оскільки обидві держави не мали формальних дипоматичних відносин, міжнародні угоди, сторонами яких були ці дві держави, не могли бути єдиним для посилання з метою визначення, чи використали дві держави всі доступні їм можливості взаємодіяти одна з одною. За відсутності формальних дипломатичних відносин, офіційні засоби взаємодіє мали високу вірогідність неефективності і, відповідно, від держав може вимагатися вдаватись до інших більш неформальних та непрямих шляхів взаємодії, наприклад через посередництво інших держав або міжнародних організацій.

    З огляду на це Європейський суд розглядав цю справу з точки зору використання державами всіх доступних можливих засобів, яких можливо було очікувати, для вимагання необхідного співробітництва та погодження на нього з метою ефективного розслідування та провадження загалом.

    Велика Палата Європейського суду розглядала справу крізь призму наступних питань:

    • (і) Чи вживав Кіпр всіх доступних заходів для забезпечення передачі\екстрадиції підозрюваних з Туреччини ?

    Після ідентифікації можливих підозрюваних на ранніх етапах розслідування, органи влади подали в Інтерпол «Червону картку» для розміщення підозрюваних у списку розшукуваних осіб та для їх екстрадиції. «Червоні картки» були опубліковані в Інтерполі. Бюро Інтерполу Кіпру також направило повідомлення електронною поштою Міністерству внутрішніх справ Туреччини про розшук підозрюваних та вимогою їх затримати у разі їхнього в’їзду на територію Туреччину.

    Кіпр намагався вести переговори щодо передачі підозрюваних з ТРПК через міжнародні організації з самого початку розслідування. Водночас з самого початку було зрозуміло, що ані Туреччина, ані ТРПК не збиралися передавати відповідних осіб. За таких обставин Кіпр не може піддаватися критиці за те, що спочатку велися переговори про передачу, а лише після того, коли ці спроби очевидно стали неуспішними, подали вимоги щодо екстрадиції Туреччині.

    Вимоги щодо екстрадиції були передані Туреччині через посольство Туреччини в Афінах. Враховуючи відсутність дипломатичних відносин між Кіпром і Туреччиною, подання вимог щодо екстрадиції через представників їхніх відповідних посольств в Афінах може за таких специфічних обставин бути прийнято як єдиний канал, доступний для Кіпру.

    • (іі) Чи мав Кіпр обов’язок надавати всі докази органам влади ТРПК або Туреччини?

    У цій справі Кіпр був готовий передати всі докази представникам миротворчих сил ООН, щоб вони могли встановити, чи дійсно є справа щодо підозрюваних, та щоб у разі підтвердження відбулася передача відповідних осіб на територію Кіпру. Оскільки ТРПК не взяло на себе такого зобов’язання, органи влади Кіпру відмовилися передавати додаткові докази. Надання всіх доказів органам влади ТРПК з можливістю їхнього використання для розслідування там без жодних гарантій передачі підозрюваних органам влади Кіпру, виходило б за межі простого співробітництва між поліцією або органами слідства. Це б по суті прирівнювалося переданню кримінальної справи Кіпром до судів ТРПК і, у такий спосіб, Кіпр би відмовився від кримінальної юрисдикції щодо вбивства, яке було вчинено на території, яку контролює Кіпр, на користь невизнаного угрупування, розміщеного на його території. Дійсно, реалізація юрисдикції в кримінальному праві є однією з ознак суверенітету держави. За таких специфічних обставин, було б нераціональним відмовитися від юрисдикції у кримінальному праві на користь судів ТРПК.

    • (ііі) Чи мав Кіпр обов’язок використовувати інші форми взаємодії, запропоновані миротворчими формуваннями ООН?

    У контексті медіації, здійснюваної миротворчими формуваннями ООН, були запропоновані різні форми взаємодії з метою знаходження компромісу між Кіпром та владою ТРПК. Однак всі вони не могли сприяти розслідуванню та судовому розгляду справи щодо підозрюваних. Не було встановлено, що запропоновані альтернативи, а саме можливості встановлення ad hoc суду як нейтрального органу, були б належною підставою в національному чи міжнародному праві. За таких обставин було вирішено, що Кіпр не мав обов’язку за статтею 2 вживати такі заходи.

    З огляду на вказане вище, Європейський суд вирішив, що порушення не відбулося.

    Туреччина ігнорувала вимоги щодо екстрадиції та повернула їх без відповіді. Від органів влади Туреччини очікувалося, що вони мали б пояснити, чому вони вважали, що екстрадиція не була прийнятною за їхнім законодавством або відповідно до Європейської Конвенції про екстрадицію. Останнє накладає обов’язок на сторону, до якої надійшов запит, повідомити іншу сторону про прийняте рішення щодо екстрадиції та у випадку відмови — пояснити причини такого рішення. Обов’язок взаємодіяти за статтею 2 має розглядатися в світлі цих положень і, тому, накладає обов’язок на державу розглянути та надати обґрунтовану відповідь на будь-яку екстрадиційну вимогу від іншої сторони щодо підозрюваних у вбивстві або незаконному позбавленні життя, про яких відомо, що вони перебувають на її території або під її юрисдикцією.

    Туреччина не вжила навіть мінімальних заходів, які вимагалися за обставин цієї справи і, тому, не виконала своїх зобов’язань щодо співпраці з Кіпром з метою здійснення ефективного розслідування вбивства родичів заявників.

    Відповідно, Європейський суд визнав порушення статті 2 з боку Туреччини.

  7. Rooman проти Бельгії [ВП] (заява № 18052/11, 31.01.2019, медичне лікування, психічний розлад, мовний аспект, стаття 3, п. 1 (е) статті 5, порушення, відсутність порушення).

    Заявник страждав на серйозний психічний розлад, який призвів до неспроможності контролювати його дії, з 2004 року примусово тримався в спеціалізованій установі, в якій не було працівників із знанням німецької мови. Сам заявник володів тільки німецькою (одна з трьох офіційних мов Бельгії). Органи соціального захисту постійно вказували, що труднощі в комунікації призводять до позбавлення заявника належного лікування його розладу, однак їхні рекомендації враховувались або частково або з затримками. Відповідні судові органи дійшли аналогічних висновків у 2014 році.

    Рішенням від 18.07.2017 Палата з семи суддів Європейського суду дійшла висновку, що у справі мало місце порушення статті 3 у зв’язку з ненаданням належного лікування протягом 13 років, шістьма голосами проти одного було визнано відсутність порушення п. 1 статті 5, оскільки перешкода у наданні належного лікування не була пов’язана з самою природою інституції. Справа була передана до Великої Палати Європейського суду.

    Щодо матеріального аспекту статті 3 Європейський суд зазначив, що сам собою мовний аспект може бути вирішальним для надання (або наявності) належного лікування, якщо інші фактори не можуть компенсувати відсутність комунікації.

    Щодо періоду з 2004 до 2017 Велика Палата Європейського суду погодилась із висновками Палати щодо наявності порушення статті 3 Конвенції у зв’язку з відсутністю в установі, в якій перебував заявник, працівників, які б володіли німецькою мовою.

    Щодо періоду з 2017 року (з цього часу держава почала вживати заходи для виправлення ситуації) Європейський суд відзначив, що держава почала демонструвати дійсну зацікавленість виправити ситуацію після рішення Палати, вживаючи суттєвих заходів a priori відповідних концепції «належного лікування»

    Крім того, за обставин справи в цей період заявник не проявляв зацікавленість в комунікації, яка була необхідна для належного лікування. З огляду на вказане, а також враховуючи короткий період часу, який сплив, для Суду складно було оцінити вплив нових заходів.

    Відповідно, незважаючи на певні недоліки організаційного характеру, рівня серйозності, який вимагається статтею 3, досягнуто в цей період не було.

    З огляду на вказане Європейський суд вирішив, що порушення статті 3 в цей період не відбулося.

    Щодо статті 5 Європейський суд зазначив, що позбавлення свободи відповідно до п. 1 (е) статті 5 виконує дві функції: соціальну функцію захисту та функцію медичного характеру в інтересах особи, яка має психічний розлад.

    Відповідно до позиції Європейського суду перша функція не може a priori виправдати відсутність заходів, направлених на виконання другої функції. Незалежно від установи, в якій тримаються особи з розладом психіки, тримання в несвободі має мати лікувальну мету, настільки наскільки можливо досягти видужання особи або покращення її психічного здоров’я, там, де належно, включно зі зниженням рівня її небезпечності або забезпечення контролю над нею для підготовки звільнення в кінцевому результаті.

    Надання належного та персоніфікованого лікування є суттєвою частиною поняття «належної установи». Можливо, що установа, яка є a priori неналежною, наприклад, пенітенціарна установа, може бути визнана задовільною, якщо вона надає адекватний догляд, і навпаки спеціалізований психіатричний заклад, який за визначенням має бути належним, може виявитися нездатним забезпечити необхідне лікування. Сам собою доступ до працівників сфери охорони здоров’я, консультацій та надання ліків не може бути достатнім в цьому аспекті. Однак до функцій Суду не належить перевіряти зміст лікування, яке було запропоновано та надано. Суд може перевірити, чи було сформовано «персоналізовану програму» лікування з урахуванням особливостей психічного здоров’я особи, яка утримується, для підготовки майбутньої можливої реінтеграції в суспільство. У випадку наявності проблем, які перешкоджали лікуванню заявника, потенційні негативні наслідки для можливості зміни особистої ситуації заявника не обов’язково призведуть до порушення п. 1 статті 5, якщо органи влади вжили достатніх заходів для подолання таких проблем.

    Щодо періоду з 2004 по 2017 Європейський суд встановив порушення, оскільки німецька мова була однією з офіційних мов держави. Відповідальність за подолання труднощів, які виникли у зв’язку з відсутністю працівників зі знанням цієї мови, покладалася на установу, несистемні дії органів влади не були частиною лікувального догляду або програми. Можливість лікування заявника в Німеччині розглядалась органами влади, але результати цього так і залишилися невідомими. Подолання проблеми комунікації із заявником не видавалося нереалістичним, зважаючи, що німецька мова була однією з офіційних мов Бельгії.

    Відповідно, Велика палата визнала порушення п. 1 статті 5 щодо цього періоду.

    Щодо періоду з серпня 2017 порушення цього положення визнано не було.

  8. Khadija Ismayilova проти Азейбаржану (заяви № 65286/13 та 57270/14, від 10.01.2019, прихована відеозйомка особи в приватному середовищі, відсутність ефективного розслідування, опублікування звіту про розслідування з інформацією про приватне життя, журналістська діяльність, легітимна мета, стаття 8, порушення, відсутність ефективного розслідування втручання в приватне життя журналістки з мотивів здійснення журналістської діяльності)

    Заявниця, загальна відома журналістка-розслідувачка, яка жорстко критикувала Уряд, опублікувала низку статей, стверджуючи про корупцію, до якої був залучений Президент та його сім’я. Після цього вона отримала лист з погрозами і вимогами припинити свою діяльність. В її квартирі були встановлені приховані камери без її згоди. Зняті відео інтимного характеру були розповсюджені в мережі Інтернет.

    Заявниця звернулася до правоохоронних органів із відповідною скаргою. В певний період часу органи влади опублікували звіт щодо проведеного розслідування, що містив інформацію з приватного життя заявниці.

    Європейський суд визнав порушення статті 8 у зв’язку з відсутністю ефективного розслідування за скаргою заявниці на втручання у її право на повагу до приватного життя у зв’язку зі встановленням камер в квартирі та розповсюдженням відео в Інтернеті.

    Також було визнано порушення статті 8 у зв’язку з опублікуванням звіту про хід розслідування з приватною інформацією заявниці. Уряд не зміг пояснити, ані легітимної мети, ані необхідності такого втручання.

    Крім того, було встановлено порушення статті 10 у зв’язку з відсутністю ефективного розслідування, вчиненого щодо заявниці порушення, з мотивів здійснення нею її журналістської діяльності.

  9. Catt проти Сполученого Королівства (заява № 43514/15, від 24.01.2019, зберігання персональних даних учасника мирних зібрань в базі даних поліції, нагальна суспільна необхідність. стаття 8, порушення).

    Заявник був активним учасником мирних зібрань з 1948 року. З 2005 року він почав брати участь в демонстраціях, організованих агресивними протестними групами, які проводилися з присутністю поліції в значній кількості. Сам заявник ніколи не притягувався до відповідальності за правопорушення і ризик його насильницької поведінки був дуже малоймовірним.

    У національному провадженні заявник вимагав вилучення його персональних даних з бази даних «База даних екстремізму». База включала ім’я, адресу, дату народження, а також інформацію про присутність на демонстрації. Більшість інформації стосувалася протестних акцій, які були організовані насильницькими групами, інша стосувалась участі заявника в політичних подіях та подіях, організованих профспілками.

    Європейський суд визнав, що органи влади збирали інформацію про заявника правомірно.

    Щодо збереження інформації про заявника Європейський суд вказав на відсутність нагальної суспільної необхідності. З огляду на це було констатовано порушення статті 8.

  10. Prunea проти Румунії (заява № 47881/11, від 08.01.2019, наклеп, виборча кампанія, стаття 10, відсутні порушення)

    Заявник, професор університету та дописувач різних журналів та газет, написав статтю про кандидата на виборах в парламент з посиланням на госоподарський спір між кандидатом та брокерською компанією. Твердження заявника були надруковані також в листівках, які були розповсюджені в публічних місцях. Заявника було притягнуто до відповідальності за позовом кандидата щодо захисту ділової репутації.

    Європейський суд відзначив, що особа, яка бере участь у виборчій кампанії в якості кандидата на посаду, добровільно відкриває себе для детального обговорення. Тим не менш, національні суди вирішили, що оскільки статті стосувались інформації приватного характеру, не мали на меті повідомити суспільно необхідну інформації, критикувати кандидата як публічну особу, а лише публічно повідомити особисту позицію щодо комерційного позову між двома приватними особами.

    Європейський суд погодився з висновками національних судів про те, що оскаржувані твердження заявника шкодили репутації позивача настільки серйозно, що стаття 8 була застосовною. На думку Суду, національні суди здійснили задовільне балансування між двома правами, правом на свободу вираження поглядів та правом на повагу до приватного життя. Крім того, компенсація у сумі 5 000 євро, яку мав сплатити заявник, не була настільки великою сумою, щоб стверджувати про порушення балансу.

    З посиланням на свою субсидіарну роль, Європейський суд визнав, що порушення права заявника, гарантоване статтею 10, не відбулось.

  11. Cordella and others проти Італії (заяви № 54414/13 та 54264/15, від 24.01.2019, забруднення повітря, погіршення стану здоров’я, екологія, право на повагу до приватного життя, позитивні зобов’язання, баланс, стаття 8, порушення, стаття 46).

    Справа стосувалась триваючого забруднення повітря функціонуванням сталеливарного заводу з 1965 року в м. Таранто, який в минулому був державним підприємством, приватизованим у 1995 році. З 1990 року органи влади визнавали відповідну місцевість з підвищеним екологічним ризиком. Було прийнято декілька актів з метою зменшення забруднення та припинення функціонування заводу. Європейський союз визнав, що Італія не дотримується своїх зобов’язань щодо дотримання відповідних директив. Було ініційовано декілька цивільних та кримінальних проваджень. Однак, забруднення продовжувалось.

    Заявники у цій справі — мешканці або колишні мешканці місцевості, розташованої близько до заводу.

    З 1970 року наукові дослідження підтверджували причинно-наслідковий зв’язок між забрудненням повітря від функціонування заводу та станом здоров’я населення цієї місцевості. Дослідження 2017 року підтвердило наявність критичного стану щодо сфери охорони здоров’я, було вказано на високий екологічний ризик.

    Заходи національних органів влади для зменшення забруднення в регіоні не мали бажаних результатів. Заходи, які були рекомендовані у 2012 році, так і не були реалізовані. Реалізацію плану заходів, затвердженого у 2014 році, було відкладено до 2023 року.

    У той же час Уряд постійно наголошував на необхідності продовження функціонування заводу, незважаючи на висновки національних судових органів та наявного ризику для здоров’я та навколишнього середовища. Крім того, посадові особи, відповідальні за виконання екологічного регулювання, були звільнені від адміністративної та кримінальної відповідальності. На додачу до цієї ситуації існувала невизначеність з одного боку від фінансової неспроможності заводу, з іншого — від обіцянок, наданих майбутньому покупцеві щодо відкладення заходів з очищення заводу.

    З огляду на вказане Європейський суд встановив порушення статті 8 Конвенції у зв’язку невжиттям національними органами влади всіх необхідних заходів для забезпечення ефективного захисту права заявників на повагу до їхнього приватного життя. Необхідний баланс встановлено не було.

    У цій справі Європейський суд також вказав державі на необхідність вжиття заходів загального характеру відповідно до статті 46 Конвенції.

  12. Beghal проти Сполученого Королівства (заява № 4755/16, від 28.02.2019, право зупиняти і допитувати без підозри, прикордонний контроль, якість закону, відсутні гарантії від свавілля, стаття 8, порушення)

    Заявниця, громадянка Франції, є звичайною мешканкою Сполученого Королівства. Її чоловік, громадянин Франції, відбував покарання у в’язниці Франції за правопорушення, пов’язані з тероризмом. Після візиту до чоловіка вона була зупинена в аеропорту та допитана відповідно до Закону про тероризм 2000 року. Вона та її багаж були обшукані. Заявниця відмовилася відповідати на більшість питань. Заявниця була притягнута до відповідальності, зокрема, за умисне невиконання обов’язку, передбаченого в Законі.

    Відповідне положення Закону надавало повноваження поліції, працівникам міграційної служб та працівників прикордонної служби зупиняти, вивчати та обшукувати пасажирів в портах, аеропортах та міжнародних станціях залізничного сполучення. Допит міг здійснюватися з метою визначення, чи має або чи мала особа стосунок до вчинення, підготовки або підбурення актів тероризму. Повноваження зупиняти та допитувати могло реалізуватися без наявності підозри залученості до тероризму, а також без попереднього дозволу.

    Станом на час, коли заявницю було зупинено, повноваження перевіряти осіб відповідно до Закону не мали ані належних обмежень, ані належних гарантій від зловживання.

    У той час, коли вимога наявності «обґрунтованої підозри» не є критичною для законності відповідного режиму, але у поєднанні з тим, що перевірка особи могла тривати до 9 годин, протягом яких особа була змушена відповідати на питання без права на присутність захисника, та враховуючи обмежену можливість судового оскарження, повноваження, передбачені Законом, не можуть вважатися такими, що здійснюються «відповідно до закону» в сенсі практики Європейського суду.

    Відповідно, Європейський суд визнав порушення статті 8, оскільки національне законодавство не забезпечувало достатніх обмежень повноважень відповідно до Закону, які б уможливлювали адекватний захист від свавільності втручання у право заявниці на повагу до приватного життя.

  13. Guðmundur Andri Ástráðsson проти Ісландії (заява № 26374/18, від 12.03.2019, призначення судді з грубим порушенням закону, суд, не встановлений законом, грубе порушення закону, стаття 6, порушення).

    Апеляційну скаргу заявника було відхилено новоствореним апеляційним судом, який почав функціонувати в 2018 році. Заявник оскаржив це рішення до Верховного Суду, стверджуючи, що один з суддів, який розглядав його скаргу, був призначений з порушенням застосовного закону. Верховний Суд визнав, що призначення судді було з порушенням, але такі порушення не можуть призвести до скасування призначення.

    Відповідно до позиції Європейського суду, якщо суддя, чия посада не може вважатися «встановленою законом» в сенсі п. 1 статті 6, вирішує кримінальне обвинувачення, цього достатньо для встановлення порушення цього положення відповідно до фундаментального принципу верховенства права.

    Процес призначення судді, який розглядав справу заявника, прирівнювався до грубого порушення норм, діючих у відповідний час. Отже, процес негативно впливав на довіру, яку має викликати судова система в демократичному суспільстві, та порушив саму суть принципу суду, встановленого законом, - одного з фундаментальних принципів верховенства права.

    Відповідно, у справі було визнано порушення п. 1 статті 6.

  14. Guimon проти Франції (заява № 48798/14, від 11.04.2019, відмова у можливості засудженому бути присутнім на похоронах батька, стаття 8, відсутність порушення).

    Заявниця, учасник терористичної організації, перебувала в ув’язненні 11 років за вчинення серйозних терористичних злочинів. Її заява про надання можливості бути присутньою на похоронах батька була відхилена у зв’язку з логістичними проблемами.

    Відмова заявниці у можливості бути присутньою на похоронах батька становить втручання у право на повагу до сімейне життя. Воно здійснювалося на підставі закону та переслідувало легітимну мету, а саме попередження ризику втечі та порушення громадського порядку, а також попередження правопорушень та злочинів.

    Європейський суд взяв до уваги обґрунтування національних судів, а саме те, що заявниця відбувала покарання за злочини, пов’язані з тероризмом, весь час продовжувала наполягати на своїй участі в терористичній організації, а відстань, яку було необхідно було подолати, становила 650 км, що становило складнощі логістичного характеру. Крім того, національні органи мали організувати конвоювання заявниці за шість днів. За такий короткий час вбачалося неможливим організувати конвоювання спеціалістами, які мають спеціальні знання щодо охорони ув’язнених за вчинення такого характеру злочинів, а також організувати попередній огляд відповідного місця події.

    Європейський суд погодився, що національні суди правильно встановили баланс конфліктуючих інтересів. Відповідно, порушення статті 8 визнано не було.

  15. Kangers проти Латвії (заява № 35726/10, від 14.03.2019, презумпція невинуватості, визнання вини за повторне правопорушення до закінчення апеляційного провадження щодо першого правопорушення, п. 2 статті 6, порушення).

    У лютому 2009 року заявнику заборонили керувати авто протягом двох років за керування в нетверезому стані. У липні 2009 року поліція склала протокол про адміністративне порушення за те, що заявник курував авто, хоча мав заборону. Заявник оскаржив це рішення. До розгляду скарги заявника у вересні 2009 року щодо заявника було складено ще один протокол про повторне вчинення адміністративного правопорушення у вигляді керування заявником авто всупереч діючий забороні. Суди визнали заявника винним у повторному вчиненні правопорушення, посилаючись на рішення від липня 2009 року, рішення щодо оскарження якого прийнято ще не було. Відповідно, висновок про те, що вчинення заявником першого правопорушення було підставою для притягнення його до відповідальності за друге повторне правопорушення, становив визнання, що заявник дійсно вчинив перше правопорушення у липні 2009 року.

    Презумпції фактів або права існують в кожній системі, і Конвенція в принципі не забороняє їх. Однак, держави мають обгрунтовано їх обмежувати з урахуванням важливості того, що стоїть на кону, та дотримуватись прав захисту. У справах, в яких Суд аналізував презумпції факту та права в контексті кримінального провадження, він звертав особливу увагу на процедурні гарантії та засоби захисту, доступні обвинуваченому для спростування цих презумпцій. Презумпція невинуватості визнавалась порушеною, там, де не було доступних процедурних гарантій для спростування презумпцій.

    Заявник був визнаний винним у вчиненні повторного правопорушення, на нього наклали покарання не тільки у вигляді штрафу, але й у вигляді позбавлення свободи на п’ять днів, яке він мав відбути до закінчення першого провадження. Презумпція у його справі полягала у факті вчинення правопорушення, яке було предметом розгляду іншого провадження. Національні суди вважали, що для них є обов’язковим факт вчинення заявником першого правопорушення, незважаючи на те, що це рішення було оскаржено. Відповідно, у заявника не було засобів для захисту щодо цією презумпції.

    З огляду на вказане Європейський суд визнав порушення статті 6 Конвенції.

  16. Altay проти Туреччини (No. 2) (заява № 11236/09, 09.04.2019, право на повагу до приватного життя, спілкування з захисником, довільне тлумачення закону, стаття 8 порушення, публічний розгляд справи, п. 1 статті 6, порушення).

    Заявник, засуджений до довічного позбавлення волі, отримав від захисника посилку, в якій були книжки та газети. Національний суд вирішив, що вони не стосуються реалізації права на захист і не мають йому передаватись. У подальшому органи влади звернулись до суду за дозволом забезпечити присутність представника адміністрації виправної установи при спілкуванні заявника із захисником. Суд, задовольнив запит, розглянувши матеріали без проведення усного розгляду та без зауважень з боку заявника та його захисника

Щодо статті 8

Спілкування особи з захисником в контексті юридичної допомоги належить до сфери приватного життя, оскільки метою такого спілкування є надання можливості особі прийняти інформоване рішення щодо свого життя. Часто надана інформація захиснику може стосуватись інтимних та особистих або чутливих питань. Це зумовлює обгрунтоване очікування особи, яка спілкується із захисником, що його спілкування буде приватним і конфіденційним незалежно від того, чи здійснюється воно в межах цивільного або кримінального провадження або в контексті отримання загальної консультації з питань права.

Щодо змісту комунікації та привілею відносин клієнта з захисником в ситуації, коли особа позбавлена свободи, яка б не була мета кореспонденції, немає підстав розділяти за видами кореспонденцію захисника, яка стосуєтся приватних питань та має конфіденційний характер.

Розмежувати кореспонденцію, яка стосується провадження, щодо якого надається допомога, або із загальних питань, та кореспонденцію, яка зовсім не стосується провадження вкрай складно. Цей принцип застосовується a fortiori до усного та особистого спілкування з захисником.

Незважаючи на важливість, право на конфіденційне спілкування із захисником не є абсолютним і може підлягати певним обмеженням. Свобода розсуду держави в оцінці дозволених обмежень втручання у приватність консультацій та спілкування з захисником є вузькою, втручання можливу тільки у виключних випадках, таких як попередження вчинення серйозних злочинів або порушення безпеки в’язниці. Конвенція не забороняє накладення на захисників певних обов’язків щодо їх спілкування з клієнтами. Наприклад, у випадках наявності обгрунтованої підозри участі заявника у вчиненні правопорушення або у випадках боротьби з певною практикою. Відповідно, важливо передбачити чітке регулювання таких випадків, оскільки захисники займають визначне місце у відправленні правосуддя.

У справі заявника національні суди визнали, що поведінка захисника не була пов’язана з виконанням обов’язків захисника, оскільки він відправив заявнику книжки та газети. При цьому суди посилались на законодавче положення, яке передбачало вичерпний перелік підстав для обмеження права на спілкування. Однак, можливості вилучення кореспонденції виключно в зв’язку з тим, що вона не стосується професійних обов’язків захисника, положенням закону передбачено не було.

Зважаючи, що текст та значення положень національного закону були достатньо точними, крім відсутності часових меж обмеження, його тлумачення та застосування національними судами в обставинах справах заявника було очевидно необгрутованим і таким чином непередбачуваним у значені п. 2 статті 8. Відповідно мало місце порушення цього положення.

Щодо статті 6

Провадження у справі заявника здійснювалось судом першої інстанції т апеляційним судом без проведення усного розгляду справи. Відповідно до положень закону справа в суді першої інстанції мала розглядатись на підставі письмових матеріалів, однак апеляційний суд міг на власний розсуд прийняти рішення про проведення усного розгляду справи. Іншими словами ні заявник, ні захисник не могли вплинути не прийняття рішення щодо форми розгляду справи, відповідно не могли й відмовитись від такого права.

Рішення про накладення обмежень на спілкування захисника із заявником було прийнято без отримання від заявника його позиції. В той же час, хоча апеляційна скарга заявника містила позицію щодо питань права та фактів, суд розглянув справу без судового засідання. Апеляційний суд також мав компетенцію розглядати як питання права, так й питань права. Відповідно, проведення засідання могло б надати суду можливість сформувати його власне враження щодо фактичних обставин для вирішення справи.

За таких обставин сукупний ефект відсутності змагального провадження, серйозності заходу, який було вжито щодо спілкування заявника, та відсутності усного розгляду справи призвів до порушення п. 1 статті 6.