Огляд рішень щодо України, які були постановлені за період 17.05.2018 – 24.07.2018

Рішення Європейського суду з прав людини проти України

за період 17.05.2018 – 24.07.2018

Цей розділ містить стислі виклади рішень ЄСПЛ у справах проти України, за період 17.05.2018 – 20.07.2018. Також ви знайдете стислий огляд рішень ЄСПЛ, актуальних для правової системи України.

Рішення щодо суті

  1. Осовська та інші проти України (Osovska and Others v. Ukraine) від 28.06.2018, заяви №№ 2075/13, 19306/13, 28131/13, 21478/14, 56107/14.

    Заявники у справі мали остаточні судові рішення, які підтверджували їх право на підвищену пенсію. Ці рішення були переглянуті судом апеляційної інстанції після відновлення пенсійним органам строку на оскарження. У деяких випадках через дуже значний проміжок часу. У результаті пенсії заявників було зменшено.

    Порушення п. 1 ст. 6 Конвенції у зв’язку з тим, що національні суди, вирішивши поновити пропущений строк для оскарження остаточних рішень у справах заявниць без наведення відповідних підстав та скасувавши постанови судів, порушили принцип юридичної визначеності.

    Порушення ст. 1 Першого протоколу до Конвенції щодо однієї заявниці у зв’язку з тим, що відновлення провадження та скасування остаточного рішення суду, винесеного на її користь, поклало на неї надмірний тягар та становило втручання у її право на мирне володіння своїм майном.

  2. Шишкіна та інші проти України (Shishkina and others v. Ukraine) від 28.06.2018, заяви №№ 27273/09, 11927/13, 25530/13.

    Порушення п. 1 ст. 6 та ст. 13 Конвенції у зв’язку з надмірною тривалістю кримінального провадження (від 7 років до 11 років в судах двох інстанцій) та відсутністю у національному законодавстві ефективного засобу юридичного захисту.

    Порушення ст. 2 Протоколу № 4 до Конвенції у зв’язку з надмірною тривалістю застосування щодо заявників запобіжного заходу у вигляді підписки про невиїзд (більше 15 років).

    Скаргу на тривале невиконання остаточного рішення суду було вилучено із реєстру Суду та передано для контролю Комітету Міністрів Ради Європи відповідно до процедури, встановленої рішенням Суду «Бурмич та інші проти України».

  3. Скидан та Зіньковський проти України (Skidan and Zinkovskyy v. Ukraine) від 28.06.2018, заяви №№ 52321/14 та 34951/17

    Порушення п. 1 ст. 6 та ст. 13 Конвенції у зв’язку з надмірною тривалістю кримінального провадження (більше 4 років) та відсутністю у національному законодавстві ефективного засобу юридичного захисту.

  4. Бондаренко та інші проти України (Bondarenko and others v. Ukraine) від 28.06.2018, заяви №№27052/09, 49690/10, 52951/11, 2517/12, 40818/12, 62419/12, 65226/12, 78459/12, 15202/13, 42850/13, 48549/13, 76741/13.

    Порушення п. 3 ст. 5 Конвенції у зв’язку з надмірною тривалістю досудового тримання під вартою (від 3 місяців до 5 років). Крім того, в залежності від обставин справи ЄСПЛ констатував порушення:

    • п. 1 ст. 5 Конвенції (незаконне позбавлення свободи, незадокументоване позбавлення свободи; тримання під вартою без будь-якого рішення суду та будь-яких інших правових підстав; відсутність строку тримання під вартою в судових рішеннях; тримання під вартою лише на підставі того, що обвинувальний акт передано до суду; відсутність в судових рішеннях належних підстав для тримання під вартою, продовження строку тримання під вартою);

    • п. 1 (с) ст. 5 Конвенції (незаконне досудове тримання під вартою: відсутність строку тримання під вартою в судових рішеннях щодо продовження строку такого тримання; відсутність в судових рішеннях належних підстав для продовження строку тримання під вартою, здебільшого таке продовження обґрунтовувалось “тяжкістю обвинувачень”);

    • п. 4 ст. 5 Конвенції (надмірна тривалість судового перегляду тримання під вартою: неналежний розгляд судом доводів заявника щодо необхідності скасування запобіжного заходу; розгляд судом клопотання про продовження строку тримання під вартою без участі заявника або його представника);

    • п. 5 ст. 5 Конвенції (відсутність або неадекватне відшкодування шкоди за незаконне затримання або тримання під вартою);

    • п. 1 ст. 6 Конвенції щодо надмірної тривалості кримінального провадження (від 4 до 8 років).

  5. Майстренко проти України (Maystrenko v. Ukraine) від 28.06.2018, заява №45811/16.

    Порушення ст. 3 та ст. 13 Конвенції у зв’язку з неналежними умовами тримання заявника під вартою в Дніпропетровському СІЗО та відсутністю у національному законодавстві ефективного засобу юридичного захисту.

    Порушення п. 1 ст. 6 та ст. 13 Конвенції у зв’язку з надмірною тривалістю кримінального провадження (6 років та 4 місяці в судах трьох інстанцій) та відсутністю у національному законодавстві ефективного засобу юридичного захисту.

  6. Індустріальний Фінансовий Консорціум “Інвестиційно-металургійний Союз” проти України (Industrial Financial Consortium Investment Metallurgical Union v. Ukraine) від 26.06.2018, заява № 10640/05

    Порушення п. 1 ст. 6 Конвенції у зв’язку з тим, що скасування винесених на користь компанії-заявника остаточних судових рішень щодо приватизації металургійного заводу призвело до порушенням принципу юридичної визначеності і пов’язаного з ним легітимного інтересу компанії-заявника, щоб його права були однозначно визначені остаточним рішенням суду. Крім того, Суд встановив, що з огляду на заяви представників держави та враховуючи процес в цілому, судові провадження щодо заявника-компанії не відповідали вимогам справедливого суду в ріозумінні Конвенції.

    Відповідно до різних медіа повідомлень, представлених заявником, протягом періоду січень-квітень 2005 Президент Ющенко та Прем’єр-міністр Тимошенко публічно заявляли, що приватизація металургійного комбінату «Криворожсталь» була незаконною і що підприємство буде повернуто державі та в подальшому перепродано.

    Зокрема, в інтерв’ю 26 січня 2005 року Прем’єр-міністр Тимошенко заявила, що “Українські підприємства, такі як Криворожсталь, які були нахабно вкрадені, мають бути повернуті державі» (текст рішення ЄСПЛ: “Ukrainian enterprises, like Kryvorizhstal, which had blatantly been stolen, had to be returned to the State.”).

    У лютому 2005 року Президент Ющенко, звертаючись до парламенту заявив: «Я обіцяю, що справедлива приватизація буде проведена цього року. Те, що було вкрадено, починаючи з Криворожсталі, буде повернуто державі» (текст рішення ЄСПЛ: “...I promise that fair privatisation will be carried out this year. Those facilities which were stolen, starting with Kryvorizhstal, will be returned to the State ...”).

    Відсутність порушення ст. 1 Першого протоколу до Конвенції у зв’язку з тим, що компанія-заявник не довела, що її було позбавлено можливості ефективно захищати свої майнові права під час повторного розгляду справи в національних судах, а також, що вилучення з її власності пакету акцій заводу було вчинене з порушенням принципу законності та призвело до покладення на неї надмірного тягаря. Крім того, компанія-заяник також не спростувала твердження Уряду щодо наявності у справі суспільного інтересу.

  7. Єременко та Кочетов проти України (Yeremenko and Kochetov v. Ukraine) від 14.06.2018, заяви №№ 68183/10 та 62963/13.

    Порушення ст. 3 та ст. 13 Конвенції у зв’язку з неналежними умовами тримання заявників під вартою в Львівському та Сімферопольському СІЗО та відсутністю у національному законодавстві ефективного засобу юридичного захисту.

    Порушення п. 1 ст. 6 Конвенції щодо одного заявника у зв’язку з надмірною тривалістю кримінального провадження (6 років та 10 місяці в судах трьох інстанцій).

    Європейський суд також розглянув скаргу одного заявника щодо неналежної медичної допомоги у Сімферопольському слідчому ізоляторі та не виявив жодних ознак порушення Конвенції та відхилив її як неприйнятну.

  8. Трішковська та інші проти України (Trishkovskaya and others v. Ukraine) від 14.06.2018, заяви №№ 47424/13, 44303/17, 70556/17, 70927/17.

    Порушення п. 1 ст. 6 та ст. 13 Конвенції у зв’язку з надмірною тривалістю кримінального провадження (від 6 років до 8 років) та відсутністю у національному законодавстві ефективного засобу юридичного захисту.

    Порушення ст. 2 Протоколу № 4 до Конвенції щодо деяких заявників у зв’язку з надмірною тривалістю застосування щодо них запобіжного заходу у вигляді підписки про невиїзд (більше 6 років).

  9. Ашаєв та інші проти України (Ashayev and others v. Ukraine) від 14.06.2018, заяви №№ 24329/08, 32126/11, 21404/13, 23464/14, 56394/17, 70768/17, 72706/17

    Порушення п. 1 ст. 6 та ст. 13 Конвенції у зв’язку з надмірною тривалістю цивільного провадження (від 1 місяця до 13 років в судах трьох інстанцій) та відсутністю у національному законодавстві ефективного засобу юридичного захисту.

  10. М.Р. та Д.Р. проти України (M.R. and D.R. v. Ukraine) від 22.05.2018, заява № 63551/13

    Заявники (М.Р., громадянин Чеської Республіки, та Д.Р. – син М.Р., від імені якого батько подав скаргу) стверджували, що українські органи влади не вжили невідкладних заходів для виконання рішення суду про повернення Д.Р. до Чеської Республіки після його прибуття до України разом з матір’ю без згоди батька.

    Органи влади намагались вжити заходи примусу у вигляді накладення штрафу на матір Д.Р. Однак, з огляду на невелику суму штрафу такі заходи навряд чи можна вважати належним засобом примус для виконання такого типу рішень.

    Крім того, державний виконавець декілька разів звертався до суду з заявою про оголошення матері та дитини у розшук, а також про відібрання дитини під тимчасову державну опіку. Однак, такі заяви визнавались необґрунтованими. Примітно, що у цих судових засіданнях брала участь матір, яка відкрито проживала за двома адресами, які були відомі органам влади. Дитина відвідувала публічну школу і нічого не вказувало на те, що були будь-які труднощі у встановленні їх місця проживання. У певний момент суди визнали, що поміщення дитини під тимчасову державну опіку взагалі не є заходом, який передбачено законом за обставин даної справи. Відповідно, заяви, які подавались державними виконавцями демонстрували не тільки їх бездіяльність, але й відсутність координації з іншими органами влади для забезпечення виконання рішення про повернення дитини. Вбачається, що такі заяви тільки затримували процес виконання.

    Виконавче провадження було декілька раз зупинено виконавцями і згодом відновлене судом, оскілки такі зупинення були визнані необґрунтованими. Такі недоліки виконавчого провадження демонструють відсутність послідовного скоординованого підходу до виконання рішення, яке станом на момент скасування останньої постанови про закінчення провадження, вже тривало понад чотири роки.

    Уряд стверджував, що після 06.03.2014 р. вже було неможливо виконати рішення про повернення дитини, оскільки національні суди України постановили рішення про те, що дитина має проживати разом з матір’ю. Відповідно до позиції Суду найкращі інтереси дитини мають превалювати і, відповідно, Суд погоджується, що зміна відповідних обставин може в якості винятку виправдати невиконання остаточного рішення суду про повернення дитини. Однак, враховуючи позитивні зобов’язання за статтею 8 та загальну вимогу поважати верховенство права, Суд має переконатись, що зміна відповідних фактів не була спричинена не вжиттям органами державної влади всіх розумно очікуваних від них заходів для виконання рішення про повернення дитини.

    У цій справі Суд зазначив, що з часу перевезення дитини з Чеської Республіки до України у 2009 році вона постійно проживала з матір’ю окремо від батька. Відповідно, висновки національних судів України у 2014 році стосовно належної адаптації дитини жити в Україні не є неочікуваними. Однак, Суд зазначив, що період часу, який призвів до таких висновків, мав місце з огляду на бездіяльність органів влади щодо невідкладного виконання рішення про повернення дитини. Відповідно, до винесення рішення суду, на яке посилався Уряд, національні органи влади вже не забезпечили ефективний захист права заявників, як батька, так й сина, на повагу до їх сімейного життя.

    У цій справі Суд визнав, що не забезпечення національними органами влади права заявників переважно було наслідком відсутності належної системи законодавства та адміністративної практики. Європейський суд вказав, як вбачається з цієї справи, національне законодавство та практика були недостатніми для сприяння добровільному врегулюванню відносин з залученням сім’ї та спеціалістів у справах дітей. Також не передбачено належної сукупності спеціальних заходів, які мали бути вжиті з дотриманням принципу пропорційності для забезпечення примусового виконання рішення про повернення дитини.

    Суд визнав порушення ст. 8 Конвенції у зв’язку з недотримання органами влади позитивних зобов’язань щодо забезпечення виконання рішення суду про повернення сина заявника до Чеської Республіки.

  11. Зеленчук та Цицюра проти України (Zelenchuk Andtsytsyura v. Ukraine) від 22.05.2018, заяви №№ 846/16 та 1075/16.

    Після падіння Радянського Союзу ділянки сільськогосподарського призначення переважно надавались людям, які раніше працювали в колгоспах. У 2001 році в Україні було введено тимчасову заборону на будь-яку форму відчуження земель сільськогосподарського призначення, так званий “мораторій”. Згідно Перехідних положень Земельного кодексу України така заборона повинна була закінчитись 1 січня 2005 року. Однак, в подальшому до Земельного кодексу України неодноразово вносились зміни щодо тривалості та обсягу первинного мораторію. Підставою продовження мораторію була необхідність прийняття законодавства щодофункціонування земельного ринку, якого так і не було прийнято.

    Наразі чинне законодавство України забороняє відчуження та будь-які зміни цільового призначення земель сільськогосподарського призначення, земель, якими володіють заявники.

    Заявники скаржились на те, що законодавча заборона на продаж земельних ділянок сільськогосподарського призначення, власниками яких вони були, порушує їх право на мирне володіння своїм майном.

    Під час розгляду справи в Суді Уряд стверджував, що запровадження мораторію було необхідним для уникнення зубожіння сільського населення, попередження надмірного зосередження землі в руках заможних осіб та запобігання припинення обробки землі тощо.

    У цьому контексті Суд зазначив, що твердження про те, що зняття мораторію може призвести до зубожіння сільського населення та фермерів не стосується ситуації заявників, які проживають у містах та не займаються фермерством. Щодо ризику зубожіння сільського населення в цілому Суд зазначив, що автори законів, які продовжували мораторій, очевидно визнають, що абсолютна заборона продажу як така не була потрібна для досягнення цієї мети, а скоріше сприяла наданню часу для розробки необхідного законодавства, яким би запроваджувались відповідні гарантії для забезпечення функціонування належним чином ринку землі. Щодо цілей попередження надмірної концентрації землі та припинення її обробки Суд зазначає, що українське законодавство вже містить певні положення, які, очевидно, спрямовані на досягнення того ж результату.

    Суд також зазначив, що жодна інша держава-член Ради Європи, в тому числі держави, які перейшли від економіки, яка контролювалася державою, до ринкової економіки та реалізували програми земельної реформи, не запроваджували повних обмежень на продаж земель сільськогосподарського призначення.

    Відтак, досягти вказаних Урядом цілей можливо було за допомогою інших заходів і незрозуміло, чому не такі жорсткі обмежувальні заходи були б менш ефективними для досягнення тих самих цілей.

    При оцінці тяжкості тягаря, покладеного на заявників, Суд, зокрема, врахував:

    1. тривалість періоду, протягом якого діяли обмеження, яка наразі досягла загалом сімнадцяти років, при цьому обмеження впливають особисто на заявницю та заявника більше ніж дванадцять та десять років відповідно,

    2. широкий обсяг обмежень, при якому вони перешкоджають заявникам відчужувати їхню землю майже у будь-який спосіб та використовувати її з будь-якою іншою ціллю, крім сільського господарства, та

    3. загальний та негнучкий характер обмежень, які не підлягають жодному індивідуальному перегляду або виключенню.

    Стан невизначеності, створений постійним продовженням мараторію, сам по собі обтяжував тягар, покладений на заявників. Реалізація одного з ключових елементів їх права власності, право розпоряджатись своїм майном, стала залежна від прийняття законодавства з невизначеною суттю, прийняття якого постійно відкладалось у непередбачуваний спосіб і без належних пояснень. Право власності заявників на практичному рівні було умовним. Це підлягає розгляду в світлі усталеного принципу практики Суду щодо того, що Конвенція має тлумачитись та застосовуватись у спосіб, який забезпечує її гарантії як практичні та ефективні, а не теоретичні та ілюзорні.

    Суд дійшов висновку, що заявники мали індивідуально нести тягар неспроможності влади виконати свої ж задачі та строки. З огляду на слабкість обґрунтування вибору найбільш обмежуючих альтернатив, які були доступні органам влади, Суд вирішив, що тягар, покладений на заявників був надмірний.

    Крім того, за ст. 46 Конвенції Європейський суд зазначив, що проблема, що лежить в основі вказаного порушення, стосується самої законодавчої ситуації та не обмежується особистими інтересами заявників у цій справі. Суд вважає, що держава-відповідач повинна вжити відповідних законодавчих та/або інших заходів загального характеру для забезпечення справедливого балансу між інтересами власників сільськогосподарських земель, з одного боку, та загальними інтересами суспільства, з іншого боку, відповідно до передбачених Конвенцією принципів захисту майнових прав. При цьому, за ст. 46 Конвенції держава залишається вільною у виборі засобів, за допомогою яких вона виконає свої зобов'язання, що випливають з виконання рішення Суду. Рішення Суду не слід розуміти як таке, що вимагає негайного запровадження в Україні необмеженого ринку земель сільськогосподарського призначення.

  12. Вишняков проти України (Vyshnyakov v. Ukraine) від 24.07.2018, заява № 25612/12.

    У 2009 році національний суд задовольнив цивільний позов заявника про усунення перешкод у спілкуванні з його неповнолітньою донькою та надав йому право бачитись з дитиною тричі в неділю. В подальшому заявник неодноразово намагався домогтись виконання вказаного рішення суду, але безуспішно. Зокрема, в 2009 році державні виконавці не вживали жодних виконавчих дій у зв’язку з відсутністю відповідного законодавчого врегулювання, а в 2012 році виконавче провадження було завершено після того як державним виконавцем було зачитано колишній дружині заявника резолютивну частину судового рішення, як це було передбачено чинними на той момент положеннями Закону України “Про виконавче провадження”. Заявник також неодноразово звертався до національних судів та правоохоронних органів у зв'язку з невиконанням його колишньою дружиною судового рішення щодо його доступу до дитини.

    У цій справі Суд зазначив, що інформування державним виконавцем колишню дружину заявника про судове рішення, про яке вона і так була обізнана, є не достатнім для виконання судового рішення. Також не вбачається, що під час виконавчого провадження державні органи коли-небудь розглядали можливість добровільного виконання рішення, наприклад, шляхом розробки комплексної стратегії. Крім того, залишається незрозумілим, наскільки могла б бути залучена служба у справах дітей та сім'ї у цьому відношенні та чи могла б бути проведена медіація в сім’ї. Суд також зазначив, що жорсткі позиції, які часто приймають батьки у таких випадках, можуть ускладнювати таке добровільне виконання, внаслідок чого у відповідних випадках необхідно застосовувати пропорційні примусові заходи.

    Проте, жодних примусових заходів у цій справі вжито не було. Державні виконавці мали повноваження накладати штрафи та вимагати кримінального переслідування за невиконання судового рішення, але - з незрозумілих причин - ці повноваження не використовувались. Більш того, навіть після того, як заявник подав до правоохоронних органів заяву про порушення кримінальної справи, слідство не здійснило значного прогресу. Таким чином, протягом усього періоду, коли судове рішення було обов'язковим для сторін, національні органи влади не вжили необхідних, достатніх та невідкладних заходів для забезпечення права заявника на доступ до своєї доньки. На виконання судового рішення не вживались необхідні виконавчі дії більше шести років.

    ​​Суд також зазначив, що вищезазначені недоліки національних органів влади, зокрема невжиття державними органами належних заходів для виконання відповідного рішення, мали місце не тільки у зв’язку з неадекватною поведінкою посадових осіб, відповідальний за виконання судового рішення, але й через відсутність належного законодавчого врегулювання та правозастосовної практики.

    Зокрема, існуюче законодавство та практика були недостатніми, щоб забезпечити добровільне виконання домовленостей із залученням спеціалістів у справах дітей та сім'ї. Воно також не передбачало діапазону конкретних заходів, які мали б бути застосовані, за умови дотримання принципу пропорційності, для забезпечення примусового виконання судового рішення, яке передбачає надання права на підтримання контакту.

    З огляду на вищевикладене Суд встановив порушення ст. 8 Конвенції в аспекті права на сімейне життя у зв’язку з невиконанням судового рішення щодо надання заявнику доступу до його неповнолітньої доньки.

    Скарги заявника за ст. 8 Конвенції щодо неналежного розгляду національними судами питання стосовно визначення місця проживання його доньки та за ст. 8 у поєднанні зі ст. 14 Конвенції щодо його дискримінації судами за ознакою статі визнані Судом неприйнятними як явно необґрунтовані.

Ухвали щодо неприйнятності

  1. ТОВ “Преобразователь-сервіс” та інші проти України (Preobrazovatel-Servis v. Ukraine та 331 інших заяв) від 07.06.2018, № 510/07 та інші

    Заявники скаржились до Суду за п. 1 ст. 6 та ст. 13 Конвенції, а також за ст. 1 Першого протоколу до Конвенції на невиконання судових рішень, постановлених на їх користь. Деякі заявники також скаржились на інші порушення положень Конвенції.

    В залежності від обставин Суд визнав неприйнятними скарги заявників, зокрема, у зв’язку з наступним: невичерпання засобів юридичного захисну, явна необґрунтованість, несумісність з ratione materiae/ratione personae, сплив шестимісячного строку для подання заяви, заяви за своєю суттю є ідентичними до заяв, що вже були розглянуті Судом, зловживання правом на подання заяви, заявник не зазнав суттєвої шкоди.

  2. Бурлаков проти України (Burlakov v. Ukraine) від 24.05.2018, заява № 16142/08

    Скаргу заявника за п. 1 ст. 6 та ст. 13 Конвенції визнано неприйнятною у зв’язку з зловживанням правом на подання заяви з огляду на те, що заявник порушив вимоги конфіденційності під час процесу ведення переговорів з Урядом України щодо досягнення дружнього врегулювання спору.

  3. Дяк проти України (Dyak v. Ukraine) від 24.05.2018, заява 24231/14

    Скаргу заявниці за п. 1 ст. 6 та ст. 13 Конвенції визнано неприйнятною як явно необґрунтовану, оскільки заявницею не було надано відповідних документів на підтвердження наявності затримок в її цивільному провадження і що вони мали місце з вини держави.

  4. Арчебасов проти України (Archebasov v. Ukraine) від 22.05.2018, заява № 35640/08

    Скаргу заявника за п. 1 ст. 6 Конвенції щодо несправедливості цивільного провадження визнано неприйнятною як явно необґрунтовану у зв’язку з тим, що за обставин справи не вбачається, що відповідні національні судові рішення є свавільними або необґрунтованими, а розгляд його касаційної скарги одноособово суддею Верховного Суду України здійснювався відповідно до чинного на той xfc законодавства.

    Скаргу заявника за п. 1 ст. 6 Конвенції щодо надмірної тривалості цивільного провадження в апеляційному та касаційному судах визнано неприйнятною як явно необґрунтовану у зв’язку з тим, що за обставин справи тривалість такого провадження (2 роки та 4 місяців) не була надмірною.

    Скарга заявника за ст. 8 Конвенціїв контексті права на повагу до свого житла визнано неприйнятною у зв’язку з не вичерпанням національних засобів юридичного захисту.

  5. Ткаченко проти України (Tkachenko v. Ukraine) від 22.05.2018, заява № 59372/08

    Скаргу заявниці за п. 1 ст. 6 Конвенції щодо несправедливості судових проваджень визнано неприйнятною як явно необґрунтовану у зв’язку з тим, щоза обставин справи не вбачається, що відповідні національні судові рішення є свавільними або необґрунтованими.

    Скаргу заявниці за ст. 3 Першого протоколу до Конвенції та ст. 2 Протоколу № 4 до Конвенції визнано неприйнятною як явно необґрунтовану у зв’язку з тим, що вона не надала жодних доказів того, що вона не змогла проголосувати на парламентських виборах 2012 року або що її свободу вибору місця проживання фактично було обмежено.

  6. Хоша проти України (Khosha v. Ukraine) від 22.05.2018, заява № 26727/16

    Скарги заявниці за п. 1 ст. 6 Конвенції та ст. 1 Першого протоколу до Конвенції визнано неприйнятними як такі, що подані до Суду з пропущенням шестимісячного строку, враховуючи те, що за обставин справи заявниця знала про наявність остаточного судового рішення у її справі, але не вжила належних заходів для отримання його копії у відповідні строки.

Ухвали щодо вилучення заяв із реєстру справ Європейського суду з прав людини

  1. Подзорова та Подзоров проти України (Podzorova and Podzorov v. Ukraine) від 26.06.2018, заява № 42015/10 – заявники не мають наміру далі підтримувати свою заяву;

  2. Іванець та інші проти України (Ivanets and others v. Ukraine) від 07.06.2018, заяви №№ 48195/08, 12321/13, 20436/13, 22508/13, 22513/13, 26509/13, 38926/13, 42132/13, 44066/13, 47101/13, 49849/13, 53593/13, 54364/13, 55870/13, 56005/13, 57661/13, 65015/13, 67204/13, 68412/13, 72554/13, 73653/13, 75893/13, 79901/13, 938/14, 1045/14, 2026/14, 3145/14, 14832/14, 15158/14, 15899/14, 22576/14, 36408/14, 58856/14, 70258/14 – заявники не мають наміру далі підтримувати свої заяви;

  3. Лавріщев проти України (Lavrishchev v. Ukraine) від 07.06.2018, заява № 42599/12 – заявник не має наміру далі підтримувати свою заяву;

  4. Силевич проти України (Sylevych v. Ukraine) від 24.05.2018, заява № 5943/10 – заявник не має наміру далі підтримувати свою заяву;

  5. Солдатенкови проти України (Soldatenkovy v. Ukraine) від 24.05.2018, заява № 59815/16;

    Скарга заявника щодо невиконання національних судових рішень вилучена з реєстру справ Суду і передана до Комітету Міністрів Ради Європи для виконання в рамках процедури, передбаченої рішенням “Бурмич та інші проти України”.

    Скарга заявника за п. 1 ст. 6 та ст. 13 Конвенції щодо надмірної тривалості цивільного провадження та відсутністю у національному законодавстві ефективного засобу юридичного захисту визнана неприйнятною як явно необґрунтована, оскільки за обставин справи тривалість відповідного провадження (5 років в судах трьох інстанцій) не є надмірною.

Європейський механіз захисту прав людини. Частина 1
Європейський механіз захисту прав людини. Частина 2
Європейський механіз захисту прав людини. Частина 1
Європейський механізм захисту прав людини. Частина 1

Курс знайомить із темою захисту прав людини крізь призму основних положень Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (Конвенції) та практики Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ). Для широкого кола слухачів. Реєстрація

Європейський механіз захисту прав людини. Частина 2
Європейський механіз захисту прав людини. Частина 2

Продовження курсу «Європейський механізм захисту прав людини». Для тих, хто прагне поглибити отримані знання й навчитися аналізувати практику Суду відповідно до статей Конвенції. Реєстрація