Рішення щодо інших держав

1. Mushegh Saghatelyan проти Вірменії (заява № 23086/08, від 20.09.2018, мирні зібрання, засудження активіста, розгін мирного зібрання, стаття 11, порушення, невизнане позбавлення свободи, п. 1 статті 5, порушення).

   Після оголошення попередніх результатів виборів Президента у 2008 році головний кандидат від опозиції закликав своїх прихильників зібратись на Площі свободи в центрі Єревану для висловлення протесту щодо недоліків виборчого процесу. З 20 лютого 2008 року щоденно тривали мітинги, до яких долучилися десятки тисяч людей. Декілька сотень демонстрантів залишалися в сквері, у встановленому наметовому містечку. Заявник був активним учасником мітингів. Зранку 1 березня 2008 року приблизно 800 озброєних поліцейських розігнали демонстрацію. Заявник втік з Площі свободи, але був затриманий пізніше. Згодом його було засуджено за напад на поліцейського та незаконне носіння холодної зброї.

   Щодо статті 5 Заявника було доправлено до поліцейського відділку приблизно о 6:30 1 березня 2008 року. Однак відповідно до протоколу, затримання відбулось тільки о 22:30 того дня. До відділку його було доставлено примусово і ніщо не свідчило про те, що він міг добровільно піти. Відповідно з 6:30 ранку до 22:30 заявник був позбавлений свободи в сенсі п. 1 статті 5. Статус заявника було визначено тільки через 16 годин після його примусового доставлення до відділку поліції. Протягом цього періоду заявник залишався в стані невизначеності щодо його особистої свободи та безпеки. Його також було позбавлено всіх прав, які має особа, затримана як підозрюваний, відповідно до кримінального процесуального законодавства, включно з правом мати захисника та негайно повідомити сім’ю про затримання. Перші 16 годин позбавлення заявника свободи формально були невизнаними. Далі заявник залишався в затриманні поліцією щонайменше 84 години до допровадження його до судді. Це перевищувало максимальний період у 72 години, дозволений національним законодавством. З огляду на вказане мало місце порушення п. 1 статті 5.

   Щодо статті 11 Чи мало місце втручання у право на свободу мирних зібрань? Стаття 11 захищає тільки «мирні зібрання» - поняття, яке не розповсюджується на демонстрації, організатори або учасники яких мають насильницькі наміри. Ніщо не свідчило про те, що під час демонстрації на Площі свободи з 20 лютого 2008 року мало місце спонукання до насилля, або що були будь-які акти насилля до операції поліції з розгону зібрання 1 березня 2008 року. Твердження Уряду, що учасники зібрання планували озброїтися з метою провокації масових заворушень, було необґрунтованим. Також не було ознак того, що учасники використовували вогнепальну, холодну або вибухову зброю під час операції поліції. З огляду на вказане, мало місце втручання у право заявника на свободу мирних зібрань у зв’язку з розгоном мирного зібрання, його подальшого переслідування, затримання та засудження.

   Чи було втручання виправданим? Органи влади дозволили проведення зібрання і не вчиняли жодних спроб його закінчення протягом 9 днів. Офіційне пояснення мети поліцейської операції 1 березня 2008 року (перевірка отриманої інформації про розповсюдження серед учасників зібрання зброї) не було достатньо правдоподібним, і Суд не знайшов причин сумніватись, що метою втручання поліції було розігнати табір та всіх, хто був присутнім на Площі свободи, а також попередити продовження цього зібрання. Метою демонстрації не було перешкоджати законній діяльності інших, а мати обговорення, створити майданчик для вираження поглядів з суспільно значимого питання найвищого рівня політичної важливості. Більша ступінь толерантності вимагалася від органів влади, ніж вони проявили у цій справі. Дії поліції не були предметом незалежного і неупередженого розслідування. Розгін мирного зібрання без належного обґрунтування та, як видається, без попередження, із застосуванням надмірної сили був непропорційним заходом, який вийшов за межі того, що розумно очікувати від органів влади, які захищають свободу зібрань. Факти, на яких ґрунтувалося обвинувачення проти заявника, не підтверджувалися жодними доказами. Обвинувачення формулювалося в загальних та абстрактних фразах, без будь-яких конкретних деталей щодо дій, які він начебто вчинив. У цій справі вбачалось, що заявника обвинувачували та тримали під вартою просто за активну участь та, можливо, організацію зібрання на Площі свободи. На таких підставах заявника обвинувачували та тримали під вартою щонайменше п’ять місяців, до того як усі обвинувачення були зняті через відсутність доказів. Практично в той же час щодо заявника були висунуті нові обвинувачення: напад на поліцейського та незаконне носінні ножа. Заявник стверджував, що ці обвинувачення були надуманими і сфабрикованими, щоб за будь-яку ціну засудити його за те, що він опозиційний громадський діяч. Видається, що ці твердження не позбавлені сенсу. Спосіб, у який кримінальне провадження проти заявника почалось та те, що його п’ять місяців тримали під вартою здебільшого за участь у мирному зібранні, самі собою викликають питання про справжні мотиви переслідування заявника. Незрозуміло, чому жодних обвинувачень не було пред’явлено протягом такого значного періоду, враховуючи, що ніж у нього виявили в перший день арешту. Рішення у кримінальній справі заявника були лише повторенням обвинувачення, яке загалом ґрунтувалося на свідченнях поліцейських. Національні суди не здійснили ретельного та об’єктивного встановлення фактів, на яких ґрунтувалося обвинувачення, та не продемонстрували належної сумлінності, що за таких обставин справи та контексту загалом вимагалося від них для забезпечення ефективної реалізації права на свободу мирних зібрань, гарантованого статтею 11. Тому неможливо зробити висновок, що аргументи, надані національними судами для виправдання втручання, насправді були «відповідними і достатніми», що позбавило заявника процесуального захисту, на який він права у сенсі статті 11. Навіть припускаючи, що розгін мирного зібрання та переслідування заявника, тримання його під вартою та засудження відповідали національному законодавству та мали легітимну мету (ймовірно запобігання заворушенням чи злочинам), заходи не були необхідними у демократичному суспільстві. Крім того, розгін зібрання та засудження заявника мали негативний охолоджувальний ефект не тільки на нього особисто, але й на інших, в аспекті взяття участі в подальших дискусіях щодо політичних подій. З огляду на вказане Суд одноголосно визнав порушення статті 11. Суд також визнав порушення статті 3, як у матеріальному, так і в процесуальному аспекті, оскільки Уряд не надав достатнього пояснення тілесних ушкоджень заявника, а також не було проведено розслідування тверджень заявника щодо неналежного з ним поводження. Також було встановлено порушення п. 3 статті 5, у зв’язку з відсутністю належного обґрунтування судових рішень про тримання заявника під вартою. Крім того, Суд визнав порушення п. 1 статті 6, оскільки національний суд відверто підтримав версію подій поліції, не відреагував на жодні зауваження або аргументи заявника, а також відмовив у заслуханні свідків захисту.

2. Annen v. Germany (no. 4) (заява № 9765/10, від 20.09.2018, обмеження свободи слова, захист репутації, баланс дотримано, стаття 10, відсутність порушення).

   Заявник є учасником компанії проти абортів та модерує відповідний Інтернет-сайт. 12 і 13 квітня 2005 року заявник роздавав листівки біля входу до медичного закладу, де здійснював медичну практику Д., який робив аборти. У листівках стверджувалось, що аборти, які робив Д., із зазначенням адреси клініки, були незаконними відповідно до судової практики Федерального Конституційного Суду Німеччини. Листівки також містили роз’яснення, що є вбивством, та твердження про моральну деградацію, яка дозволяє вбивати людей і не нести за це кримінальну відповідальність. Заявник чіплявся до перехожих, а також ймовірних пацієнтів лікаря, намагаючись залучити їх до дискусії про аборти. За позовом лікаря Д. суд заборонив заявнику говорити з перехожими біля медичного закладу і називати аборти, які той здійснював, незаконними з метою не допустити звернення пацієнток до цього лікаря.

   Відповідно до практики Суду право на захист репутації захищається статтею 8 Конвенції, як частина права на повагу до приватного життя. Для застосовності статті 8 посягання на репутацію має досягти певного рівня серйозності та здійснюватися у спосіб, що завдає шкоду реалізації права на повагу до приватного життя. У справах щодо тверджень про незаконні дії Суд також бере до уваги те, що відповідно до п. 2 статті 6 Конвенції кожен вважається невинуватим доти, доки його вину не буде доведено в законному порядку. Сторони погодилися з тим, що закладена судом заборона становила втручання в його право на свободу вираження поглядів. Втручання було згідно із законом та переслідувало легітимну мету, а саме захист прав і репутації лікаря Д. та прав пацієнтів на медичну консультацію. Щодо необхідності у демократичному суспільстві Суд розглянув аргументи національних судів з точки зору встановленого балансу між правом заявника на свободу вираження поглядів та іншими правами, які захищалися шляхом встановленого обмеження.

   Національні суди зазначили, що заявник шкодив репутації Д., по-перше, стверджуючи, що він вчиняє кримінально карані дії. По-друге, заявник виділив Д. з усіх лікарів, які здійснювали аборти, і, таким чином, створив ефект таврування ганьбою. По-третє, він втрутився в особливо захищені відносини довіри між Д. та його пацієнтами. Національні суди також відхилили аргумент заявника щодо публічності Д. Вони зазначили, що його виступи перед парламентом мали місце декілька років тому, і станом на час розгляду справи це не мало значення для статусу Д. Європейський суд погодився, що національні суди надали достатні та відповідні аргументи для втручання у право заявника на свободу вираження поглядів. Крім того, було враховано, що на заявника не було покладено обов’язок відшкодування шкоди, його також не було засуджено до кримінальної відповідальності, а лише заборонено чіплятись до перехожих поблизу закладу, де працював Д., а також заборонено називати аборти, що здійснювались Д. незаконними. Отже, заборона була обмежена певною територією та за обсягом. Водночас Суд врахував, що заявнику не заборонялося здійснювати кампанію проти абортів як таку, критикувати лікарів, які їх здійснюють, або розповсюджувати листівки. Загалом, Суд зазначив, що втручання у право заявника на свободу вираження поглядів було відповідно обмеженим і пропорційним легітимним цілям, що переслідувались. Відповідно у цій справі порушення статті 10 визнано не було.

3. Aliyev проти Азербайджану (заяви №№ 68762/14 та 71200/14, від 20.09.2018, заборона обмеження для непередбачених цілей, стаття 18, порушення, відсутність обґрунтованої підозри для затримання, п. 1 статті 5, порушення).

   У 2014 році заявник, видатний юрист правозахисник та активіст громадянського суспільства в Азербайджані, був заарештований та утримувався під вартою за незаконне здійснення підприємницької діяльності, ухилення від податків в особливо великих розмірах, а також зловживання владою з обтяжуючими обставинами. У його житлі і офісі неурядової організації, яку він очолював, проводились обшуки, його рахунки та рахунки організації були арештовані, багато документів, комп’ютерів та засобів для збереження інформації було вилучено. У 2015 році його було засуджено за відповідними обвинуваченнями. У 2016 році його було звільнено, оскільки його покарання було зменшено до 5 років умовно.

   Щодо п. 1 (с) статті 5 Європейський суд постановив порушення вказаного положення у зв’язку з затриманням та триманням заявника під вартою за відсутності «обґрунтованої підозри» у вчиненні кримінального правопорушення.

   Щодо статті 8 Національні суди дозволили обшук за день до офіційного вручення обвинувачення, обґрунтовуючи його тільки абстрактними посиланнями на кримінальне провадження щодо «порушення законодавства, встановленого в діяльності низки неурядових організацій», не вказуючи жодного конкретного факту. Суд зазначив, що національні суди не вдалися до встановлення, чи були наявні обґрунтовані підозри, що заявник вчинив злочин, або що відповідні докази можуть бути знайдені в приміщеннях, які підлягають обшуку. До того ж, адміністративні недоліки, які, як стверджувалось, вчинив заявник щодо отримання та використання грантів організацією, не були підставою для відповідальності за кримінальним законом. Відповідно, обшуки та проведенні виїмки у житлі заявника та в офісі організації не переслідували ціль попередження правопорушень, або будь-яку іншу ціль, передбачену в п. 2 статті 8. З огляду на вказане Суд одноголосно постановив порушення статті 8.

   Щодо статті 18 у поєднанні зі статтями 5 та 8. Органи влади керувалися неналежними цілями. Фактична мета оскаржуваних заходів була змусити заявника мовчати, покарати його за діяльність у сфері прав людини та запобігти продовженню цієї діяльності. Європейський суд також навів докази таким прихованим цілям:

   • (і) Заявник, правозахисник і юрист у сфері дотримання прав і свобод, був юридичним представником у багатьох справах в Європейському суді, та від імені організації подавав інформацію до Комітету Міністрів Ради Європи щодо виконання рішень ЄСПЛ.

   • (ii) Заявника було засуджено за вчинення серйозних злочинів, ключові елементи яких не відображались у фактах справи.

   • (iii) Арешт заявника супроводжувався стигматизуючими твердженнями публічних осіб щодо місцевих неурядових організацій та їхніх лідерів, включно з заявником, якого називали «провокатором» та «п’ятою колоною», з метою делегітимізувати їхню роботу.

   • (iv) Обшук житла та офісу заявника не переслідував жодної легітимної мети і проводився у свавільний спосіб. До того ж, органи влади, ігноруючи гарантії юридичної професії, вилучили не тільки документи організації, але й документи, які містили конфіденційну інформацію спілкування захисника з клієнтом, включно з документами, пов’язаними з представництвом у триваючих справах в Європейському суді.

   • (v) Суд взяв до уваги загальний контекст зростаючої жорсткості законодавчого регулювання діяльності та фінансування неурядових організацій, що у цьому випадку призводить до переслідування активістів неурядових організацій, за стверджуване невиконання юридичних формальностей адміністративного характеру при здійсненні своєї роботи. Хоча держава може здійснювати моніторинг фінансових операцій відповідно до міжнародного права з метою попередження відмивання коштів та фінансування тероризму, можливість організацій отримувати та використовувати фінансування для того, щоб просувати та захищати їхні справи становить невід’ємну частину права на свободу об’єднання.

   • (vi) Суд відмітив наслідки оскаржуваних дій для права заявника на свободу об’єднання. В результаті de facto криміналізація його діяльності та заходи, вжиті щодо нього у цьому контексті, призвели до неможливості серйозно здійснювати діяльність його організацією. Більше того, такі заходи мали охолоджуючий ефект на громадянське суспільство загалом, представники якого часто здійснювали спільну діяльність із неурядовими організаціями та які, завдяки страху бути переслідуваними, можуть у результаті припинити свою діяльність щодо просування прав людини.

   • (vii) Декілька визначних правозахисників, які співпрацювали з міжнародними організаціями у сфері захисту прав людини, включно з Радою Європи, також були арештовані та засуджені за вчинення серйозних кримінальних злочинів, за які передбачались тяжкі покарання у вигляді позбавлення волі. Ці факти доводять, що заходи, вжиті щодо заявника були частиною великої кампанії «закручування гайок правозахисникам в Азербайджані, що інтенсифікувалася влітку 2014 року».

   З огляду на вказане було констатоване порушення статті 18 у поєднанні із статтею 5 та 8.

   Крім того, було констатовано порушення статті 3 щодо умов тримання заявника під вартою протягом певних періодів, відсутність порушення статті 3 щодо медичного лікування під час тримання під вартою, порушення п. 4 статті 5 щодо відсутності ефективного судового перегляду законності тримання під вартою. З огляду на систематичність аналогічних порушень статті 18 щодо представників правозахисної спільноти Європейський суд на підставі статті 46 Конвенції вказав державі-відповідачу на необхідність вжиття заходів загального характеру для усунення аналогічних переслідувань та засуджень відповідної групи осіб. Крім того, під наглядом Комітету Міністрів Ради Європи держава має вжити заходів, які є найбільш адекватними та належними для забезпечення максимального усунення наслідків, завданих визнаними порушеннями.

4. Fedchenko проти Росії (no. 3), Fedchenko проти Росії (no. 4), Fedchenko проти Росії (no. 5) (заяви № 7972/09, 17221/13, 17229/13 від 02.10.2018, право на свободу слова, необхідність у демократичному суспільстві, публічні особи, стаття 10, порушення)

   У зазначених трьох справах проти Росії Суд постановив порушення статті 10 за притягнення до відповідальності журналіста-автора декількох статей, у яких він критикував і висвітлював діяльність певних публічних осіб. Порушення було встановлено з огляду на недотримання балансу між правом заявника на свободу слова, гарантованого статтею 10, та правом на захист репутації, гарантованого статтею 8. Зокрема, Європейський суд дійшов висновку, що більшість тверджень заявника, за які його було притягнуто до відповідальності, були оціночними судженнями, що не потребували доведення.

5. Pojatina проти Хорватії (заява № 18568/12, від 04.10.2018, народження дитини вдома, допомога медичних працівників, право на повагу до приватного життя, стаття 8, відсутність порушення)

   Заявниця народила дитину вдома. У цьому їй допомагав спеціаліст-акушер, запрошений з іншої держави. Заявниця скаржилася, що національне законодавство держави перешкоджало спеціалістам надати їй допомогу при пологах удома, що становило порушення її права на повагу до приватного життя.

   Щодо прийнятності Суд вказав, що питання, пов’язані з народженням дитини, включно з обранням місця для народження, тісно пов’язані з приватним життям жінки і, відповідно, охоплюються цією концепцією в сенсі статті 8. Народження дитини вдома не було, як таке, заборонено законодавством Хорватії. Законодавство не передбачало кримінальної відповідальності для жінки, яка мала бажання народити дитину вдома. Нікого ніколи на карали за такі дії. До того ж, ніхто з представників медичної сфери, включно з акушером, який допомагав заявниці, ніколи не переслідувався для притягнення до кримінальної відповідальності та не отримував покарання за допомогу народжувати вдома. Суд погодився, що виникають певні сумніви щодо встановлення системи надання допомоги та запросив органи влади узгодити відповідне законодавство з метою забезпечення чіткого та ясного регулювання цього питання. Однак заявницю у цій справі ще в період вагітності чітко повідомили про те, що законодавство не дозволяє працівникам системи охорони здоров’я, включно з акушерами, допомагати при планованому народженні дитини вдома. Відповідно, Суд погодився, що оскаржуване втручання було передбачуваним для заявниці та було згідно з законом. Втручання переслідувало легітимну мету, а саме захист здоров’я та прав інших осіб.

   Щодо необхідності втручання в демократичному суспільстві Суд зазначив, що ризики для породілля та новонароджених дітей є значно вищими у випадку народження вдома, ніж коли народження відбувається в лікувальних закладах, які мають відповідний медичний персонал та медичне устаткування. Навіть якщо вагітність проходить без ускладнень, і відповідно може вважатися з низьким ризиком, під час народження можуть виникнути неочікувані труднощі, які вимагатимуть негайного медичного втручання, наприклад, Кесаревого розтину чи допомоги неонатолога. Хоча держава має свободу розсуду щодо надання дозволу на плановане здійснення пологів вдома, однак це не є вимогою Конвенції. На даний час залишається значна різниця національних систем Договірних Сторін щодо цього питання. Законодавством було передбачено обов’язок жінки, яка народила дитину вдома, надати медичні документи для підтвердження її материнства. Така вимога була обґрунтована та мала на меті уникнення можливих зловживань у випадку відсутності офіційної інформації щодо народження дитини та її біологічних батьків. Скарги заявниці щодо відмови їй та її дитині у післяпологовій медичній допомозі були обґрунтовані, але у будь-якому випадку безспірним залишився факт, що вони все ж таки отримали необхідну медичну допомогу. Щодо скарги заявниці, що жінки, які народжують вдома, мають певні труднощі з реєстрацією дітей у державних реєстрах, Європейський суд зазначив, що дитина заявниці була народжена 15 лютого 2012 року ,і заявниця зареєструвала її 23 лютого 2012 року. З огляду на вказане Європейський суд визнав, що втручання у право заявниці на повагу до приватного життя не було непропорційним.

6. Gyrlyan проти Росії (заява № 35943/15, від 09.10.2018, контроль за використанням майна, конфіскація законно отриманих коштів готівкою, порушення митних правил декларування, баланс інтересів, стаття 1 Першого протоколу, порушення).

   Заявник оскаржував рішення національних органів влади, постановленого в провадженні про притягнення до адміністративної відповідальності, про конфіскацію 90 000 доларів США за недекларування ним 100 000 доларів США на митниці. Він стверджував, що захід був надмірним та непропорційним цілі, яка переслідувалась.

   Заявник був законним власником 90 000 тисяч доларів США, які були конфісковані органами влади. Рішення про конфіскацію становило втручання в його право на мирне володіння своїм майном. Втручання здійснювалося згідно з законом.

   Цей захід, хоча й в результаті призвів до позбавлення майна, підпадає під дію п. 2 статті 1 Першого протоколу, який дозволяє державам здійснювати контроль за використанням майна для забезпечення сплати штрафів.

   Держави мають легітимний інтерес та відповідно до міжнародних договорів обов’язок впроваджувати заходи для фіксування та моніторингу руху готівки через кордон, оскільки великі суми готівки можуть використовуватися для відмивання коштів, торгівлі наркотиками, фінансування тероризму та організованої злочинності, ухилення від податків або вчинення інших серйозних фінансових злочинів. Існує загальна вимога, яка застосовується до будь-якого перетину кордону, щодо попередження ввезення в державу або вивезення з неї незафіксованих готівкових коштів. Водночас конфіскація є частиною загальної регуляторної схеми, створеної для боротьби з вказаними злочинами. Відповідно, конфіскація переслідує загальний інтерес суспільства.

   Адміністративне правопорушення, в якому визнали винним заявника, полягало в тому, що він не задекларував у митній декларації всю суму готівкових коштів, яку мав. Ця справа відрізняється від інших, в яких конфіскація застосовувалась або до речей, імпорт яких був заборонений, або до авто, які використовувалися для перевезення заборонених речовин або для торгівлі людьми.

   У цій справі щодо законності походження конфіскованих коштів сторони не сперечались. Заявник надав докази того, що кошти він отримав від продажу майна. У справі не стверджувалось, що заявник навмисно хотів обійти митні правила. Коли його спитали під час проходження контролю з безпеки, чи має він готівку, він відповів ствердно. Нічого не вказувало на те, що заявника підозрювали або обвинувачували у вчиненні кримінального злочину, пов’язаного з випадком, який розглядався, або що покладаючи на нього покарання, органи влади намагалися попередити будь-які незаконні дії, такі як відмивання коштів, торгівля наркотиками, фінансування тероризму або ухилення від сплати податків. Кошти, які перевозив заявник, були законно ним набуті, і він міг їх вивозити з території Росії, якщо їх задекларує.Отже, єдине, за що його могли притягнути до відповідальності, було те, що він не заповнив письмову декларацію щодо наявних коштів для митних органів.

   Для того щоб бути пропорційним, втручання має відповідати серйозності посягання, а санкція – тяжкості порушення, для покарання якого вона була передбачена у справі заявника за невиконання вимоги заповнення декларації.

   Конфіскована сума коштів безсумнівно була значною для заявника: практично вся сума від продажу майна в Росії. З іншої сторони, шкода, яку міг завдати заявник органам влади, була незначною. Якщо б сума коштів була вивезена з території Росії незафіксованою, органи влади Росії були б тільки позбавленні інформації про кошти, які були вивезенні з її території. Таким чином, захід з конфіскації не мав на меті майнову компенсацію за спричинену шкоду, оскільки держава не зазнала жодних втрат у результаті не декларування коштів. Його ціллю були залякування і покарання.

   Уряду не вдалося переконати Суд, що оцінка пропорційності була частиною рішень національних судів. Обсяг дослідження національних судів був надто вузьким для виконання вимоги пошуки «справедливого балансу», яка є частиною другого пункту статті 1 Першого протоколу. Всупереч твердженню Уряду про те, що суд обрав найбільш м’яке покарання, відповідне положення не залишає суду жодної дискреції. Така жорстка система нездатна забезпечити необхідний баланс між вимогами загального інтересу та захистом права фізичної особи на майно. Відповідно, захід із конфіскації поклав на заявника індивідуальний та надмірний тягар і був непропорційним щодо порушення, яке було вчинено. З огляду на вказане статтю 1 Першого протоколу було порушено.

7. Akelienė проти Литви (заява № 54917/13, від 16.10.2018, позитивні зобов’язання, не забезпечення виконання покарання за вбивство, стаття 2, відсутність порушення).

   Сина заявника було вбито у 1994 році. Органи влади розпочали розслідування швидко після повідомлення доньки заявників про зникнення брата. У 2005 A. Г. було обвинувачено у вбивстві, та у 2006 році взято під варту до листопада того ж року, коли запобіжний захід було змінено на зобов’язання не залишати місця проживання. У 2009 році його було визнано невинним, рішення було підтримано судом апеляційної інстанції. У 2011 році Верховний Суд скасував рішення судів нижчих інстанцій і повернув справу на новий розгляд. У 2012 році А.Г. було засуджено за вчинення вбивства з покаранням до позбавлення волі на 14 років. У грудні було встановлено, що А.Г. переховується для уникнення відбування покарання. Заявниця скаржилася на те, що органи влади не забезпечили виконання вбивцею їх сина накладеного на нього покарання.

   Суд зазначив, що хоча кримінальне провадження тривало декілька років, відсутні ознаки того, що органи влади не вжили належних заходів щодо розслідування випадку із сином заявниці. Як тільки органи влади у 2004 році отримали інформацію про можливе залучення А.Г. до вчинення злочину, вони ефективно відпрацювали цю версію. А.Г. було обвинувачено та засуджено до позбавлення волі. Імператив щодо встановлення обставин справи та відповідальних осіб було виконано. Головним предметом скарги заявниці була неспроможність виконати покарання у вигляді позбавлення волі, до якого було засуджено А.Г., а саме рішення органів влади не застосовувати до нього запобіжний захід у вигляді тримання під вартою до його засудження у листопаді 2012 року. Однак після його виправдання і до засудження у листопаді 2012 року А.Г. брав участь у розгляді справи апеляційним судом та Верховним Судом навіть за відсутності заходів органів влади для забезпечення його участі. Таким чином, неможливо сказати, що органи влади не виявили належну сумлінність для гарантування участі А.Г. у провадженні. Щодо заходів, вжитих після засудження А.Г., Суд відмітив дев’ятиденну затримку у направленні рішення на виконання, що може становити проблему. Однак цього не вистачає для визнання порушення статті 2 у цій справі, оскільки не було ясно, чи залишив А.Г. територію Литви до засудження, відповідно, унеможлививши ефективність будь-якої спроби виконати покарання. Далі органи влади оголосили А.Г. у національний і міжнародний розшук після того, як дізнались у грудні 2012 року, що він переховується від правосуддя, а у лютому 2013 року включили його у європейський список розшукуваних осіб. Після отримання інформації з Інтерполу щодо можливого місцезнаходження, органи влади направили вимогу для його екстрадиції, хоча результату не було. В подальшому А.Г. отримав статус біженця в Російській Федерації і, відповідно, не міг бути екстрадований до Литви. За таких обставин заходи, вжиті державою з метою пошуку А.Г. після його засудження та заходи щодо його екстрадиції є достатніми щодо її відповідальності за виконання кримінального закону щодо тих, хто незаконно позбавив життя іншу особу. Відповідно порушення визнано не було.

8. S., V. та A. проти Данії [ВП] (заяви №№ 35553/12, 36678/12 і 36711/12, рішення від 22.10.2018, футбольні фанати, позбавлення свободи, обґрунтована необхідність попередити правопорушення, п. 1 (с) статті 5, відсутність порушення)

   У 2009 році три громадянина Данії перебували у м. Копенгаген з метою відвідати футбольний матч між Данією та Швецією. Поліція Дані передбачала можливість сутичок між хуліганськими угрупуваннями з обох країн. Другий і третій заявники були затримані у зв’язку з великою бійкою між вболівальниками команд Данії та Швеції. Пізніше, перший заявник також був затриманий разом з великою кількістю інших уболівальників, після того, як від них почули заклики до інших взяти участь у бійці. Три заявники були затримані трохи менше ніж на вісім годин без пред’явлення обвинувачення у вчиненні кримінального злочину. У подальшому вони безуспішно вимагали в національних судах Данії компенсації за незаконне затримання.

   Щодо п. 1 статті 5 (a) Чи охоплюється затримання заявників підпунктом (b) п. 1 статті 5? Присутність поліції у великій кількості, що є нормальним під час масових заходів, не може порівнюватися з дуже специфічними заходами, які було вжито у справі Ostendorf проти Німеччини для забезпечення того, щоб усі зацікавлені особи знали про дії, від яких їм необхідно утримуватись. Таке широке тлумачення підпункту (b) пункту 1 статті 5 призвело б до наслідків несумісних з концепцією верховенства права, якою пронизана вся Конвенція. Відповідно, враховуючи обставини цієї справи, затримання заявників не охоплювалось підпунктом (b) п. 1 статті 5 Конвенції.

   (b) Чи застосовний підпункт (с) п. 1 статті 5 до превентивного затримання поза кримінальним провадженням? (i) Міра, до якої Суд вважає, що другий аспект підпункту (с) пункту 1 статті 5 становить самостійну підставу для позбавлення свободи, окрему від першого аспекту. Підпункт (с) пункту 1 статті 5 дозволяє арешт або затримання особи в різних обставинах, включно з на підставі другого аспекту, «якщо обґрунтовано вважається необхідним щоб запобігти вчиненню нею правопорушення». Як безспірне формулювання другого аспекту, так і відповідна підготовча робота чітко вказують, що він зазначався як самостійна підстава для позбавлення свободи, окрема підстава від тієї, що сформульована як перший аспект. Для того, щоб виконання обов’язків поліції щодо підтримання правопорядку та охорони суспільства було практичним, їм має в принципі дозволятися затримувати осіб на підставі п. 1 (с) статті 5 поза межами кримінального провадження за умови, що вони дотримуються основоположного принципу статті 5, а саме захисту особи від свавілля. (ii) Чи може ціль вимоги п. 1 (с) статті 5 (з метою допровадження її до компетентного судового органу) становити перешкоду для запобіжного затримання на підставі другого аспекту? Відповідь на питання, чи було дотримано ціль вимоги має залежати від об’єктивної оцінки поведінки органів влади, а саме, чи допроваджено затриманого, як цього вимагає п. 3 статті 5, негайно до судді для перевірки законності його або її затримання, або чи були вона чи він звільненні до цього моменту. Далі, у разі не виконання останньої вимоги, відповідна особа повинна мати право на компенсацію відповідно до п. 5 статті 5, яке може бути реалізоване. За наявності в національному законодавстві додаткових гарантій, передбачених у пунктах 3 і 5 статті 5, (див. п. (ііі) нижче), коли особа була звільнена від запобіжного затримання через короткий проміжок часу, або у зв’язку зі зникненням ризику, або, наприклад, у зв’язку зі спливом передбаченого короткого проміжку часу, ціль вимоги доставлення затриманого до компетентного судового органу не може як така становити перешкоду для короткострокового затримання, яке підпадає під дію п. 1 (с) статті 5. Однак будь-яка гнучкість у цій сфері обмежена важливими гарантіями п. 1 статті 5, а саме вимогами: позбавлення свободи має бути законним, сумісним з ціллю захисту особи від свавілля, правопорушення має бути конкретним і визначеним, зокрема, щодо місця та часу його вчинення та жертв, а органи влади можуть надати певні факти або інформацію, яка могла б переконати об’єктивного спостерігача, що відповідна особа з великим ступенем вірогідності була б залучена до конкретного і визначеного правопорушення, якщо б його вчинення не попередило затримання. Така гнучкість також була обумовлена вимогою, щоб арешт або затримання «обґрунтовано вважалося необхідним». При оцінці обсягу цієї вимоги, може братись до уваги міра, до якої заходи що розглядаються, впливають на інтереси, захищені іншими правами, гарантованими Конвенцією. (iii) Додаткові гарантії за пунктами 3 і 5 статті 5 З формулювання п. 3 статті 5 чітко вбачається, що якщо особа не була більше «арештованою або затриманою», а була звільнена, обов’язок доправити її негайно до судді відсутній. Коли особа була затримана на підставі другого аспекту п. 1 (с) статті 5 за відсутності кримінального провадження та будь-якої підозри для підтвердження або відхилення, факти, які свідчать про ризик вчинення ним або нею правопорушення мають бути вже встановленні станом на час, коли особу затримують з метою попередити правопорушення. Таким чином, виявляється, що період між арештом особи з ціллю попередження та негайного доправлення до судді або іншої посадової особи має бути коротшим, ніж у випадках затримання в межах кримінального провадження. З огляду на необхідність оцінити негайність у світлі обставин кожної справи, Суд вирішив, що загалом звільнення «в період до негайного судового контролю» в контексті превентивного затримання має бути питанням годин, а не днів. Щодо права на «розгляд справи судом упродовж розумного строку або звільнення під час провадження», коли кримінальне провадження відсутнє і розгляд справи не має відбуватись, вимога другого аспекту п. 3 статті 5 не може застосовуватись до випадків превентивного затримання. Однак превентивне затримання в контексті другого аспекту п. 1 (с) статті 5 підлягає гарантіям п. 5 статті 5. Судовий контроль законності затримання був частиною аналізу національних судів під час розгляду вимоги щодо компенсації.

   Застосування принципів другого аспекту п. 1 (с) статті 5 у цій справі i. Чи охоплювалося превентивне затримання заявника другим аспектом п. 1 (с) статті 5? Враховуючи, що в той день було затримано 138 осіб, заявники були звільнені в час до того, як стало б необхідним доправити їх до судді відповідно до вимоги негайності за п. 3 статті 5 Конвенції. Вони мали і вдались до реалізації можливості порушити питання законності їх затримання в суді відповідно до закону про адміністративну юстицію. До того ж, їм могли присудити компенсацію, якщо б присудження було виправдане з точки зору п. 5 статті 5 Конвенції. Таким чином, затримання заявників на підставі статті 5 (3) Закону про поліцію підпадає під другий аспект п. 1 (с) статті 5 Конвенції. ii. Чи було затримання заявників законним відповідно до національного законодавства? Оскільки національне законодавство передбачає, що превентивне затримання не може тривати більше 6 годин, поліція належно врахувала цей строк у своїх планах. Вони уникали використання затримання надто рано вдень, оскільки будь-яка особа, затримана таким чином, була б звільнена під час матчу або відразу після нього, і таким чином, був би ризик поновлення сутички. Ба більше, поліція постійно оцінювала ситуацію і продовжуване насилля призвело до необхідності перевищити шестигодинний строк. Національні суди визнали, що затримання заявника було законним відповідно до Закону про поліцію, і що перевищення строку було виправдано з урахуванням мети затримання, організованого характеру, обсягу та тривалості заворушень, а також незначного часу перевищення встановленого строку у справах кожного із заявників. З огляду на відсутність ознак, що висновки національних судів були свавільними або очевидно необґрунтованими, затримання заявника було «законним» у сенсі відповідності матеріальним та процедурним правилам національного закону. iii. Чи було затримання заявників свавільним? Висновки щодо фактів, встановлених національним законодавством у цій справі, могли переконати об’єктивного спостерігача, що в момент, коли заявників було затримано, поліція мала всі підстави вірити, що вони будуть організовувати сутичку в центрі м. Копенгаген за декілька годин до, під час та після матчу, що може спричинити значний ризик безпеці багатьох мирних футбольних вболівальників та третіх осіб, присутніх у відповідний час. Точні місце, час та потенційні жертви правопорушення могли бути легко ідентифіковані. Національне законодавство визначало від яких кримінальних дій заявник має утримуватись. Більше того, з фактів, встановлених національними судами, достатньо чітко можна встановити, що «правопорушення», яке попереджалось, може вважатись «конкретним і визначеним». Органи влади надали докази, що заявники з достатньою мірою вірогідності були б залучені у це правопорушення, якщо б його вчинення не було попереджено. iv. Чи було затримання заявників «необхідним»? Суд вирішив розглянути критерій необхідності в контексті другого аспекту п. 1 (с) статті 5. Менш жорсткі заходи мають бути розглянуті і визнані недостатніми для гарантування індивідуального або загального інтересу, що потребує затримання. Превентивне затримання не може бути обґрунтовано необхідним, якщо не встановлено належний баланс між важливістю запобігти очевидному ризику вчинення правопорушення в демократичному суспільстві та важливістю права на свободу. Таким чином, для того, щоб такий серйозний захід як позбавлення свободи був пропорційним, конкретне і визначене правопорушення, на яке посилається п. 1 (с) статті 5, має бути серйозним за своїм характером, містити загрозу життю або фізичній недоторканості, або ризик матеріальної шкоди. Крім того, затримання має припинитись як тільки ризик зник, що вимагає моніторингу, водночас тривалість затримання також є відповідним фактором. У цій справі правопорушення, якого органи влади прагнули не допустити, було безсумнівно серйозним. Перед початком першої сутички, з метою попередити хуліганські дії поліція обрала обережний підхід з нежорсткими заходами, такими як діалог. Вони також припаркували бронетранспортери так, щоб завадити зустрічі групи фанатів Данії з групою від Швеції. Після цього вони направили групу фанатів Данії до провулку для реєстрації та їх огляду. Саме в момент інтенсивних дій, коли починалася бійка, другий і третій заявники були затримані разом з чотирма іншими особами, у повній відповідності стратегії затримання тільки підбурювачів бійки. Приблизно сорок чотири особи з групи фанатів Данії, включно з першим заявником, залишалися вільними в провулку. Перший заявник не був затриманий до того як було ідентифіковано, що він закликає всіх до бійки. Відповідно, поліція не застосовувала широкомасштабного затримання. Відповідно, Суд не бачить підстав сумніватись у висновках суду першої інстанції про те, що «менш радикальні заходи не могли бути достатніми для відвернення ризику додаткових суточок у даних обставинах». Таким чином, було встановлено, що затримання заявників могло обґрунтовано вважатися «необхідним» для попередження їхнього підбурювання та продовження підбурювання хуліганських дій, враховуючи, що менш жорсткі заходи не були б достатніми. Щодо тривалості затримання, заявники були звільнені, як тільки очевидний ризик зник, їх було затримано рівно на стільки, скільки було необхідно. Оцінка ризику за цієї умови постійно перевірялась. Національні суди встановили справедливий баланс між важливістю права на свободу та важливістю попередити організацію заявниками хуліганської сутички та їхня участь у ній. Відповідно, превентивне затримання відповідало пункту 1 (с) статті 5.

9. Kurşun проти Туреччини (заява № 22677/10, від 30.10.2018, доступ до суду, формальне застосування процесуальних вимог, строк позовної давності, п. 1 статті 6, порушення, право на мирне володіння своїм майном, позитивні зобов’язання, невичерпання засобів захисту, скарга необґрунтована)

   Заявник подав скаргу до нафтопереробного заводу щодо відшкодування шкоди, завданої майну в результаті вибуху. Позов був відхилений як такий, що поданий поза межами строків позовної давності.

   Відповідно до національного законодавства всі позови про відшкодування шкоди мають подаватись протягом одного року після завдання шкоди і встановлення відповідальних за це. Касаційний суд встановив, що строк має відраховуватися з дати вибуху. Він не послався на судову практику щодо такого тлумачення та не надав жодного обґрунтування, чому він відхилився від судових рішень, постановлених іншою палатою цього ж суду у аналогічній справі, в якій суд вирішив на користь заявників.

   Одразу після вибуху наявна інформація щодо його причин та походження була лише припущеннями. Численні комісії були сформовані та проведенні експертизи для того, щоб встановити обставини вибуху та відповідальних осіб. Експерти встановили, що вибух був складним явищем, і що технічні обмеження, які мали місце, не дозволяли швидко встановити обставини та ідентифікувати винних осіб. Тлумачення касаційного суду та застосування відповідних строків таким чином, що заявник мав ініціювати провадження в момент, коли він не міг мати достатньої інформації щодо причин шкоди або відповідальних осіб, видається дуже формальним, враховуючи можливі практичні та фінансові наслідки такої вимоги для заявника.

   Жорстке застосування національним судом процесуальних правил, що позбавлене обґрунтування чіткою та усталеною судовою практикою, позбавило заявника права на доступ до суду з метою розгляду його вимог щодо відшкодування шкоди, враховуючи екстраординарні обставини випадку, який був в основі позову заявника. З огляду на вказане Європейський суд постановив порушення п. 1 статті 6.

   Щодо статті 1 Першого протоколу Ефективна реалізація права, гарантованого статтею 1 Першого протоколу не залежить виключно від обов’язку держави не втручатись, але також може вимагати позитивних заходів для захисту. Характер та обсяг позитивних обов’язків різняться залежно від обставин. Чи мав заявник ефективні засоби захисту? Обов’язок забезпечити ефективний кримінально-правовий засіб захисту в контексті руйнування майна не має такої ж важливості як, наприклад, у випадку втрати життя у відповідному контексті. Навіть якщо вибух у цій справі був широкомасштабним, жорсткі процедурні вимоги, які були початково сформовані для випадків використання летальної сили та застосовувались до дуже специфічних обставин, наприклад, які мали місце у таких справах як Öneryıldız проти Туреччини, не можуть застосовуватися в обставинах справи заявника, де він має тільки позов про відшкодування шкоди, завданої майну. Низка адміністративних та технічних комісій була сформована державою-відповідачем одразу після вибуху для встановлення обставин випадку. На підставі висновків цих комісій прокуратура за своєю ініціативою розпочала слідство щодо певних керівників заводу. Розпочате розслідування в результаті призвело спочатку до виправдання обвинувачених, і в подальшому до припинення провадження за спливом строків. Враховуючи обмежений обсяг кримінального провадження, в межах якого обвинувачували тільки певних службовців заводу, з самого початку воно не могло адекватно встановити повний масштаб імовірної недбалості. Враховуючи це, заявник не пояснив, як недоліки цього провадження перешкоджали йому реалізувати його майнові права іншими засобами, наприклад в адміністративному чи цивільному суді, які теоретично могли встановити відповідальність інших посадових осіб або підприємств щодо вибуху. Позов до цивільних судів щодо відшкодування шкоди, поданий до заводу та відповідальних державних органів, не тільки міг би забезпечити адекватне відшкодування, але можливо був би більш доречним. За цих обставин, особливо враховуючи характер шкоди, скарга заявника щодо позбавлення його засобу захисту у зв’язку з недоліками кримінального провадження була визнана необґрунтованою. Крім того, заявник не вимагав встановити відповідальних осіб будь-якого органу влади в рамках кримінального провадження. Він також не пояснив, чому він утримався від вжиття такого заходу. Він також не звернувся до адміністративного суду щодо стягнення відшкодування з органів влади. Він не надав жодного обґрунтування, яке б могло виправдати невикористання цього засобу захисту. Адміністративний суд мав повноваження встановити акти справи, визначити відповідальність за подію та постановити рішення, яке підлягає виконанню. Більше того, ефективність цього засобу не залежала від результату триваючого кримінального провадження, доступу до цього засобу також не перешкоджали будь-які дії органів влади. Таким чином, заявник не вичерпав усіх наявних і необхідних засобів для захисту його майнового права. Відповідна скарга заявника щодо права на вільне володіння своїм майном була визнана неприйнятною.

10. Kožemiakina проти Литви (заява № 231/15, від 02.10.2018, res judicata фактів, встановлених у кримінальній справі, для цивільної справи, цивільна відповідальність за кримінальні дії, стаття 6, порушення).

    Заявниця скаржилася, що її цивільна відповідальність за дії її неповнолітнього сина була встановлена на підставі висновків суду у кримінальній справі, в якій її син був тільки свідком, а вона не мала жодного процесуального статусу.

    У справах щодо цивільних проваджень про компенсацію в результаті виправдання або припинення кримінального провадження, Суд зазвичай розглядає скаргу заявників з точки зору п. 2 статті 6. Одним із ключових питань у таких справах є те, чи вдався суд у цивільному провадженні до тверджень про кримінальну відповідальність особи, яка не була визнана винною у кримінальному провадженні. Ні в кримінальному, ні в цивільному провадженнях не стверджувалось, що заявниця сама вчинила будь-які незаконні дії. Відповідно, справа не стосується права заявниці на презумпцію невинуватості, що гарантується п. 2 статті 6. Тим не меш, Суд вважає, що розвинуті у практиці принципи щодо цього положення є релевантними. Суд наголошував, що у справах щодо цивільних позовів про відшкодування шкоди, поданих потерпілими, незалежно від того, чи закінчилось кримінальне провадження закриттям або виправданням, хоча відсутність кримінальної відповідальності має поважатися в цивільному провадженні, це не має перешкоджати встановленню цивільної відповідальності щодо виплати компенсації, що випливає з тих самих фактів на підставі менш жорсткого тягаря доведення. Ті самі принципи є застосовними до ситуації, як у заявниці, в якій її неповнолітній син не міг бути притягнутий до кримінальної відповідальності у зв’язку з його віком. Відповідно, встановлення спільної цивільної відповідальності заявниці і її сина, яка базувалась на дії, за яку його не могли притягнути до кримінальної відповідальності, як таке, не є несумісним із статтею 6.

    Питання полягало в тому, чи здійснювалось цивільне провадження у відповідності до вимог справедливого суду. Національний суд покладався на матеріали кримінального провадження. У тому провадженні син заявниці визнавав, що він вдарив потерпілого, однак стверджував, що він зробив це в якості самозахисту. Оскільки він не був обвинуваченим, суд у кримінальному провадженні не міг встановити його вину щодо відповідних кримінальних дій. Тим не менш, суд першої інстанції встановив, що син заявниці зізнався і що його вина була доведена. Апеляційний суд, який розглянув скаргу заявниці, визнав, що не було необхідності здійснювати нову оцінку ролі сина заявниці у нападі, оскільки вона вже була встановлена.

    Так, хоча заявниця чітко стверджувала, що рішення в кримінальному провадженні не можуть братись до уваги як res judicata в цивільному провадженні, оскільки вони не стосуються кримінальної відповідальності її сина, апеляційний суд відхилив цей аргумент та визнав, що суди в кримінальному провадженні встановили, що син заявниці вчинив кримінально карані дії, і відповідно до ч. 3 статті 182 Цивільного процесуального кодексу ці дії не потребували доведення.

    Верховний Суд Литви у своїй практиці зазначав, що не всі факти, встановленні у остаточному рішенні, в результаті кримінального провадження, мають силу res judicata у подальших цивільних провадженнях. Розглядаючи цивільну справу, суд не має встановлювати заново вчинення кримінальних дій, їхніх наслідків та чи були вони вчиненні особами, щодо яких було постановлено рішення. На противагу, будь-які інші факти, встановленні в кримінальному провадженні, були визнані як такі, що не мають сили res judicata у подальшій цивільній справі. Національні суди визнали, що дії сина заявниці були достеменно встановлені у кримінальному провадженні, в якому він був свідком, і таким чином, позбавили заявницю можливості оскаржити факти, на яких ґрунтувався цивільний позов – можливості, якої вона також не мала у кримінальному провадженні, оскільки воно не стосувалося дій її сина. За таких обставин Суд не може погодитися, що цивільне провадження заявниці було справедливим у розумінні п. 1 статті 6 Конвенції.

11. Gestur Jónsson та Ragnar Halldór Hall проти Ірландії (заява № 68273/14 та 68271/14, від 30.10.2018, покарання in absentia, невизначеність законодавства, критерії Еngel, стаття 6, стаття 7, відсутність порушення).

    У цій справі заява заявників, які були захисниками у кримінальній справі, щодо скасування їхнього призначення як захисників була відхилена судом. У подальшому вони не з’явилися до суду для розгляду справи. Суд визнав їх винними у неповазі до суду та затягуванні провадження. Кожного заявника оштрафували на суму приблизно 6 200 євро. Їх апеляційна скарга до Верховного Суду була відхилена. Той факт, що накладений штраф був значним сам собою не призводить до кваліфікації порушення як «кримінального». Висновок Верховного Суду, що штрафи, накладені на заявників, прирівнюються до кримінального покарання сторонами не оскаржувався. З огляду на це, а також враховуючи перший критерій справи Engel, юридичну класифікацію правопорушень за національним законом, Суд не побачив підстав не погоджуватись. Відповідно, правопорушення заявників ґрунтувалось на «кримінальному обвинувачені» у сенсі п. 1 статті 6 в кримінальному аспекті і, отже, ця стаття застосовна.

    Те, що заявників притягли до відповідальності in absentia, не оскаржувалось. Також не має сумнівів, що їх не викликали для розгляду цього питання та не повідомляли про намір оштрафувати. Отже, питання полягало в тому, чи забезпечило провадження у Верховному Суді засіб для нового фактичного та юридичного вирішення кримінального обвинувачення проти них. Верховний Суд розглядав справу з урахуванням того, що провадження у суді першої інстанції не було у відповідності до вимог статті 6 Конвенції. У провадженні Верховного Суду заявників представляли захисники, вони надали документальні докази та взяли участь в усному слуханні справи. Верховний Суд мав повноваження розглядати не тільки питання права, але й питання фактів, а також досліджувати належність та доказову силу документів, які не були частиною розгляду судом першої інстанції. Хоча заявники не вимагали їхнього допиту або залучення і допиту свідків, вони стверджували, що це Верховний Суд мав запросити їх дати свідчення та заслухати свідків. Однак стаття 6 не вимагає від Верховного Суду діяти ex proprio motu і запрошувати заявників давати свідчення або заслуховувати свідків. У випадках, коли обвинувачений був засуджений судом першої інстанції in absentia, саме апеляційний суд має забезпечити можливість нового фактичного та юридичного встановлення обставин кримінального обвинувачення. Відповідно, обвинувачені мали використати засоби для свого захисту, які були передбачені національним законом. З огляду на обґрунтування Верховного Суду, який був найвищою судовою інстанцією в судовій системі, яка тлумачила закон, та враховуючи формулювання положення, яке розглядалось у світлі конкретної справи, Європейський суд вирішив, що тлумачення Верховного Суду та застосування відповідних положень національного закону не можуть вважатися свавільними або очевидно необґрунтованими. Заявники були забезпеченні можливістю отримати у Верховному Суді нове фактичне та юридичне визначення обставин кримінального обвинувачення, що дозволило їм представляти їхню справу з усіма гарантіями статті 6.

    Щодо статті 7 Справа була першою такого роду, що була передана до Верховного Суду за апеляційною скаргою і стосувалась накладення штрафу in absentia на захисників у кримінальній справі, які незважаючи на вимогу суду відмовились від участі у справі. У справах, в яких національний суд мав розтлумачити положення кримінального закону в конкретних обставинах справи вперше, тлумачення обсягу правопорушення, який узгоджується із суттю правопорушення зазвичай вважається передбачуваним. Суд відхилив аргумент заявників, що відповідні положення не були передбачуваними. Положення передбачали підставу для накладення штрафів на захисників. Хоча за нормального перебігу подій захисник виконує свої повноваження, тим часом як на нього можуть накласти штраф, але формулювання законодавчого положення не виключало можливості накладення штрафу на захисника, якого було замінено, який відмовився брати участь у справі, або якого усунули від справи. Тлумачення, надане у цій справі національними судами, не суперечить самій суті правопорушення, яке розглядається. Стаття 7 не може розтлумачитись як така, що не дозволяє послідовного уточнення норм кримінальної відповідальності шляхом судового тлумачення від справи до справи, за умови, що результат розвитку сумісний із суттю правопорушення та може бути обґрунтовано передбачений. Сам лише факт, що норма національного закону не передбачає максимальну суму штрафу, не порушує вимоги статті 7. До того ж, хоча було безспірним, що штрафи, накладені на заявників, були значно вищими, ніж ті, які накладалися раніше відповідно до цього положення, також було очевидним, що справа заявників була першою такого роду та такою, в якій Верховний Суд вирішив, що характер та серйозність їх дій вимагали накладення штрафів, які були вищими, ніж у попередніх справах з іншими фактами. Сума штрафу була відповідною суті правопорушення та була передбачуваною для заявників. З огляду на вказане Суд визнав відсутність порушення.

12. Kaboğlu and Oran проти Туреччини (заяви № 1759/08, 50766/10 і 50782/10, від 30.10.2018, баланс між свободою преси і правом на повагу до приватного життя, позитивні зобов’язання, стаття 8, порушення).

    Заявники є лекторами університету, який спеціалізуються на сфері прав людини. У пресі щодо них були висловлені образи та погрози у зв’язку з певними ідеями, які вони висловили у звіті щодо прав меншин та культурних прав, який був підготовлений Консультативною радою з прав людини, органом, у якого заявники знімали офіс.

    Звіт відступав від існуючого закону та практики щодо захисту прав меншин в Туреччині у відповідний час, зокрема, стосовно ідей та пропозицій, які стверджували про фундаментальні зміни ментальності в таких питаннях та адвокатували перехід від ідеї гомогенного та монокультурного суспільства до множинності ідентичностей, багатокультур’я демократії, ліберального та плюралістичного суспільства.

    Стаття 8 була застосована у цій справі з огляду на жорсткість критики щодо заявників у оскаржуваних статтях та шкоду їх репутації, що загалом досягли необхідної межі серйозності.

    Оскільки критика щодо заявників була заснована на роботі, яку вони виконували в контексті їхніх обов’язків як експертів, призначених органами влади для надання рекомендацій стосовно специфічних питань у сфері Консультативної ради, заявників не можна вважати політичними фігурами, від яких очікується демонстрація більшого ступеня толерантності до таких висловлювань. З огляду на характер, образливі статті прирівнюються до оціночних суджень. Вони безсумнівно були частиною дебатів загального інтересу, якого стосувався звіт, а саме — щодо ситуації і прав меншин у турецькому суспільстві.

    Статті містили жорстку критику, висловлену в певних місцях прямо та безпосередньо, в інших — іронічно. Вони ставили під сумнів чесність намірів та професійну етику заявників, стигматизуючи їх як інтелектуалів, яким байдуже до інтересів турецької нації, та які керовані і проплачені владою інших держав. Неможливо вважати, що злий та достатньо образливий стиль та зміст статей загалом були позбавлені будь-якого фактичного підґрунтя або були безпричинно нападницькими в контексті живого публічного обговорення звіту щодо чутливого питання, що спровокувало увагу націоналістичних кіл стосовно об’єднання турецької нації та структури держави. Два заявники були потерпілими від інцидентів та погроз, що дає розуміння напруги у цьому контексті. Певні частини статей прямо або опосередковано закликали або виправдовували насилля. Відповідні статті разом із стигматизуючими виразами, широко використаними в статті, закликали до ненависті відносно авторів звіту, включно з заявниками, та наразили їх на ризик фізичного насилля, особливо, коли статті були опубліковані в щотижневій газеті загальнодержавного розповсюдження. На думку Суду ризик, що такі дописи можуть надихнути на насильницькі дії щодо заявників, не може бути недооціненим. Заявники реалізували своє право на свободу слова через звіт, презентуючи свої погляди без використання принижуючих або образливих висловів щодо тих, хто адвокатує інші погляди на ці ж теми. На противагу, словесні атаки та погрози фізичною шкодою стосовно заявників у статтях мали на меті підірвати їхні інтелектуальні особистості, спричиняючи їм почуття страху, тривоги та беззахисності з метою принизити їх та подавати бажання захищати свої ідеї.

    Національні суди відхилили вимоги заявників щодо компенсації шкоди, завданої статтями. Ці суди без конкретного аналізу статей (щодо твердження фактів, оціночних суджень або навіть мови ворожнечі і насилля) дійшли висновків: (і) що статті не стосувались безпосередньо заявників і вони не містять безпричинних атак на них; (іі) що заявники мають толерантно ставитись до жорсткої критики щодо них, враховуючи як їхній статус, так і їхню власну критику ідеологічних опонентів; (ііі) що статті потрапляють під законодавчий захист свободи слова їхніх авторів. Суди не звернули увагу на погрожуючі та насильницькі вислови, які містили статті, окрім районного суду, який зазначив, що речення «ціна за нашу землю має бути оплачена кров’ю і, якщо необхідно, кров проллється» була дуже відомою в суспільстві та не становить погрозу заявникам, і «ті, які хочуть бачити націю турків меншістю, зустрінуть нас на своєму шляху» були тільки критикою у відповідь на позиції звіту. Суд не погодився з такими висновками судів.

    З судових рішень не вбачається, що вони належним чином збалансували право заявників на повагу до приватного життя та свободу преси. Їхні рішення не надавали адекватної відповіді на питання, чи свобода преси може виправдати, за конкретних обставин цієї справи, шкоду, спричинену заявникам стосовно їхніх прав на повагу до приватного життя частинами, що становлять мову ворожнечі та заклики до насилля, і, відповідно, наражали їх на публічне приниження. Таким чином, національні суди не встановили баланс між правом заявників на повагу до їхнього приватного життя та свободою преси.

13. Visy проти Словаччини (заява № 70288/13, від 16.10.2018, принцип ефективності прав, виїмка речей, право на повагу до приватного життя та кореспонденції, пропорційність, стаття 8, порушення).

    Заявник є громадянином Австрії та бізнесменом. Він мав офіс у м. Братислава. У 2009 році його офіс було обшукано представниками прокуратури Словаччини на вимогу прокуратури Австрії. Документи та електронні носії інформації було вилучено та передано органам прокуратури Австрії. Конституційний Суд у подальшому визнав, що дії виходили за межі вимоги і зобов’язав прокуратуру звернутись до прокуратури Австрії, щоб останні повернули заявнику речі, які були незаконно вилучені. 7 березня 2012 року о 9:10 ранку речі були повернуті заявнику в м. Братислава і о 9:15 ранку вони були знову вилучені та передані в органам влади в Австрію. Скарги заявника до прокуратури і до судів були відхилені.

    Щодо питання повторного вилучення речей Словаччина залишалась під обов’язком статті 1 Конвенції гарантувати заявнику його права і свободи, гарантовані Конвенцією та протоколами до неї. Оскільки національні органи влади не надали відповідних аргументів для відхилення скарги заявника стосовно повторного вилучення, щодо якого у заявника не було належних гарантій проти свавілля і зловживання, повторне вилучення не може вважатися пропорційним заходом відносно мети, яку він переслідував і, відповідно, необхідним у демократичному суспільстві.

14. Petrov та X проти Росії (заява № 23608/16, від 23.10.2018, рішення щодо проживання дитини, неврахування аргументів одного із батьків судом, пропорційність, право на повагу до сімейного життя, статті 8, порушення, стаття 14, відсутність порушення, статті 34 і 38, відсутність порушення).

    Другий заявник народився у 2012 році та до 2013 року проживав з матір’ю та батьком, який був першим заявником у м. Санкт-Петербург. У 2013 році батьки дитини розлучились і його матір переїхала з нею до м. Нижній Новгород. У 2014 році національні органи влади прийняли рішення щодо розлучення та щодо проживання дитини разом з матір’ю.

    У провадженні в Суді перший заявник представляв як себе особисто, так і свого сина. Заявники скаржились, що рішення про проживання другого заявника з його матір’ю порушило їхнє право на повагу до сімейного життя. Рішення щодо визначення проживання дитини на користь матері становить втручання, яке має підставу в національному законі та переслідує легітимну мету, а саме — захист прав інших осіб.

    Щодо необхідності втручання, Суд зазначив, що національні органи влади не мали вибору, як тільки вирішити питання спільного проживання з одним із розлучених батьків, оскільки національний закон не передбачав можливості проживати з батьками по черзі. Під час провадження в національних органах влади ніколи не порушувалося питання про отримання експертного висновку щодо стосунків дитини з кожним із батьків, здатності кожного з них здійснювати батьківські обов’язки або, чи було можливо, враховуючи вік дитини, заслухати її в суді, у разі необхідності за допомогою дитячого психолога. Висновок органів опіки і піклування не може замінити аналіз експерта в обставинах справи заявників. У справі відсутні доказів того, що спеціаліст органів опіки і піклування у м. Нижній Новгород, на чиї висновки посилались суди, коли-небудь бачив дитину та оцінював ставлення дитини до кожного з батьків. Їхні висновки були обмежені інформацією щодо умов проживання матері та її фінансової ситуації, а також щодо її декретної відпустки і годування дитини грудним молоком. Висновок органів опіки і піклування м. Санкт-Петербург свідчив про те, що в найкращих інтересах дитини проживати разом з батьком. Національний суд не пояснив, чому вони надали перевагу висновку органів м. Нижній Новгород, а не іншому. Національний суд відмовився розглядати заяву батька про проживання дитини з ним та розглядати медичні документи дитини, з яких вбачалось, що годування грудним молоком вже було закінчено. Суд апеляційної інстанції не надав відповідь на аргументи заявника щодо закінчення декретної відпустки та відновлення роботи матері дитини. До того ж, національні суди відхилили аргументи батька, які були підтверджені висновками державних органів м. Санкт-Петербург, щодо кращих побутових умов для проживання та розвитку дитину у м. Санкт-Петербург без аналізу суті та релевантності. Розгляд справи національними судами не був належно ретельним. Таким чином, процес прийняття рішення мав недоліки і, відповідно, не дозволив встановити найкращі інтереси дитини. Не дотримавшись принципів пропорційності та ефективності, органи влади не виконали свого обов’язку забезпечити практичний і ефективний захист прав заявників, як це вимагається п. 1 статті 8 Конвенції. Національні органи не надали відповідних і достатніх аргументів для рішення про проживання першого заявника разом з матір’ю. Незважаючи на свободу розсуду національних органів влади, втручання не було пропорційним відносно легітимної мети, яка переслідувалась.

    Суд вирішив, що у справі не було порушення статті 14, оскільки рішення про проживання дитини з матір’ю було прийнято на підставі загального визнання на користь матері, а не у зв’язку з різним ставленням за ознакою статті на рівні законодавства або у рішеннях, які його застосовували. Суд також визнав, що держава дотрималась своїх зобов’язань за статтею 34 та 38 Конвенції.

15. S.S. проти Словенії (заява № 40938/16, від 30.10.2018, позбавлення батьківських прав, відмова у контакті біологічної матері з дитиною, найкращі інтереси дитини, стаття 8, порушення).

    Заявниця, яка страждала на параноїдальну шизофренію, народила дівчинку у грудні 2010 року. Через місяць дитина була поміщена у центр догляду за дітьми, оскільки ні заявниця, яка поїхала до Франції побачитись з чоловіком, ні інші близькі родичі не були здатні піклуватися про неї. Заявницю позбавили батьківських прав у жовтні 2014 року. Дитина була усиновлена батьками-опікунами у травні 2016 року. Тоді ж заявниця ініціювала провадження щодо врегулювання питання стосовно контактів з її донькою. Її заява була відхилена національними судами, оскільки це не було в найкращих інтересах дитини.

    Заявниця скаржилася, що позбавлення її батьківських прав та подальше усиновлення дитини порушили її право на повагу до сімейного життя.

    Оскаржуваний захід становив втручання, був вжитий згідно з законом та переслідував легітимну мету, а саме захист прав і свобод дитини.

    Органи влади швидко відреагували на труднощі заявниці стосовно народження дитини та відсутні ознаки того, що вони не вжили необхідних заходів для її підтримки до її виїзду у Францію. Більше того, відсутні ознаки того, що вони неналежно реалізовували свою дискрецію щодо швидкого знайдення довготривалої опіки, або що їхня турбота про дитину не була щирою та обґрунтованою.

    Щодо можливості контактувати, нічого не вказує на те, що до січня 2014 року заявниці відмовляли у контакті з дитиною, насправді — навпаки. Хоча спілкування часто не призводило до налагодження зв’язку між заявницею і її донькою, у цьому не вбачається вини органів влади або опікунів дитини. Найімовірніше це було у зв’язку з пасивною поведінкою заявниці та відстороненням дитини від неї. Незважаючи на контактування з юристом та твердження про те, що вона не могла контактувати з донькою з жовтня 2014 року, заявниця, яка була визнана дієздатною, ініціювала провадження щодо питання контактів з дитиною лише у травні 2016 року, приблизно тоді, коли дитину було усиновлено. Національний суд відхилив її вимогу щодо контакту, ґрунтуючись на висновку призначеного судом експерта. Експерт дійшов висновку, що у зв’язку з психологічними проблемами заявниці: емоційною байдужістю та відсутністю емпатії, а також її негативним відношенням до усиновителів, контакти будуть травматичні та шкідливі для дитини. Заявниця не надала жодного аргументу для того, щоб поставити під сумнів цей висновок.

    Зважаючи на нереалістичність можливості відновлення піклування заявницею, негативний вплив спілкування на дитину та відсутність емоційного контакту між ними, національний суд вирішив, що в найкращих інтересах дитини є позбавлення заявниці батьківських прав — висновок, який не видається необґрунтованим за відповідних обставин. Заявниця була повністю залучена у провадження, її представляв юрист, а справа була розглянута судами трьох інстанцій. Щодо аргументу заявниці, що її неуважне ставлення до її дитини було спричинене її захворюванням, рішення національних судів не ґрунтувались на її медичному діагнозі, а на її послідовній неспроможності піклуватись про дитину, що було підтверджено всіма експертними звітами, наданими в провадженні. До того ж, при балансуванні конкуруючих інтересів, вони дійшли висновку, що інтереси дитини у забезпеченні постійного піклування та емоційної стабільності переважують інтереси заявниці у підтриманні юридичного зв’язку. Ба більше, дитина прожила із заявницею перші три тижні її життя і вони не встановили жодних емоційних зв’язків під час подальшого спілкування. Крім того, дитина жила з опікунами, які стали усиновлювачами, з віку одного місяця і встановила тісті зв’язки з ними. З огляду на те, що практично не було ніякої можливості об’єднання біологічної сім’ї, інтереси дитини повністю інтегруватися в її фактичну сім’ю відповідно значно переважили у балансуванні з бажанням заявниці підтримувати юридичний зв’язок із нею.

    Крім того, оскаржуваний захід не перешкодив заявниці продовжувати мати особисті відносини з її дитиною та не призвів до повного розірвання зв’язків, оскільки незважаючи на усиновлення, вона могла підтримувати контакт з дитиною за умови, що вони будуть особисто близькими, і такий контакт буде у найкращих інтересах дитини. Рішення національного суду про відмову у поновленні контактних візитів заявниці не ґрунтувалося на тому, що дитина була усиновлена. Воно ґрунтувалося на аналізі умов заявниці та питання, чи будуть такі контакти в найкращих інтересах дитини. Враховуючи вказане, у цій справі були виключні обставини для виправдання позбавлення заявниці батьківських прав. Захід було обґрунтовано переважаючою вимогою щодо найкращих інтересів дитини.

    Зважаючи на позитивні кроки, які здійснювались для підтримки заявниці, а також на відповідні та достатні аргументи, надані для підтримки рішення щодо позбавлення заявниці її батьківських прав, Європейський суд вирішив, що порушення статті 8 не було.

16. S.V. проти Італії (заява № 55216/08, від 11.10.2018, позитивні зобов’язання, право на повагу до приватного життя, відмова у зміні імені до закінчення процедури зміни статі, стаття 8, порушення).

    Рішенням районного суду у травні 2001 року було дозволено здійснити операцію зі зміни статі заявниці. Органи влади відмовили заявниці у зміні імені на підставі того, що ім’я має відповідати статі, і будь-яку зміну в записах цивільного стану осіб трансгендерів має бути дозволено суддею внаслідок провадження щодо підтвердження зміни статі.

    Унаслідок відповідно до чинного на той час законодавства заявниця мала чекати рішення суду про підтвердження здійснення операції зі зміни статі та про ідентичну приналежність, що мало місце тільки у жовтні 2003. Європейський суд вирішив, що стаття 8 є застосовною, оскільки охоплюється концепцією поваги до приватного життя.

    Відповідно до національного законодавства гендерна приналежність осіб трансгендерів може бути юридично визнана через зміну їхнього цивільного статусу.

    У цій справі від заявниці не вимагалося пройти операцію всупереч її волі і тільки для того, щоб отримати юридичне визнання її гендерної приналежності. Навпаки, вона самостійно вирішила здійснити операцію з метою приведення її фізичного вигляду у відповідність до її гендерної ідентичності, та їй було дозволено зробити це судом. Відповідно на противагу справі A.P., Garçon і Nicot проти Франції, ця справа не стосується втручання у право заявниці на повагу до її психологічної цілісності всупереч вимогам статті 8.

    Відповідно, завданням Суду у цій справі було визначити, чи становить відмова у зміні імені в перехідний період зміни статі, до закінчення операції зі зміни статі непропорційним обмеженням права на повагу до приватного життя.

    Суд не поставив під сумнів вибір законодавця Італії щодо покладення обов’язку прийняття рішення стосовно змін записів цивільного стану осіб трансгендерів на суди, а не на адміністративні органи. До того ж, Суд повністю підтримав, що принцип невід’ємності цивільного статусу, несуперечливість і надійність записів цивільного стану та, ширше, необхідність у юридичній визначеності є суспільним інтересом і виправдовує встановлення жорстких процедур, спрямованих на перевірку мотивації вимог зміни юридичної ідентичності.

    Однак Суд зазначив, що відмова у задоволені вимоги заявниці грунтувалась винятково на формальних аргументах, які не брали до уваги особливості ситуації заявниці. Відповідно, органи влади не взяли до уваги факт того, що вона проходила процедуру зміни статі декілька років, і що її фізичний вигляд та соціальна ідентичність вже тривалий час були жіночими.

    За цих обставин у цій справі Суд не побачив аргументів публічного інтересу, які б могли виправдати затримку протягом більш ніж двох з половиною років у приведенні імені заявниці в офіційних документах у відповідність до реальної її соціальної ситуації, яка була визнана судом у травні 2001 року. Конвенція гарантує ефективні і практичні, а не ілюзорні і теоретичні права.

    Суд зауважив, що негнучка за характером судова процедура визнання гендерної ідентичності осіб трансгендерів, яка призвела до перебування заявниці в аномальному стані протягом нерозумного періоду, здатна викликати почуття незахищеності, приниження та тривоги.

    Отже, відсутність можливості для заявниці досягти зміни імені протягом двох з половиною років, з огляду на не закінчення процедури зміни статі шляхом хірургічної операції за обставин цієї справи, становить невиконання державою своїх позитивних переживань щодо забезпечення права заявниці на повагу до приватного життя.

17. Tuskia та Інші проти Грузії (заява № 14237/07, від 11.10.2018, право на мирне зібрання, притягнення до відповідальності, стаття 11 у поєднанні зі статтею 10, відсутність порушення)

    Дев’ять заявників, які були професорами в Державному Тбіліському університеті, виступили проти реформи університету. У липня 2006 року відбулося зібрання в залі головного приміщення університету. Під час цього засідання одного із заявників було обрано новим ректором університету. Після цього група з двадцяти осіб, включно з заявниками, увірвалася до офісу діючого ректора та вимагала його відставки. Потім їх вивели з офісу представники поліції. Крім того, заявників було визнано винними у вчиненні адміністративного правопорушення.

    Щодо втручання Події, які відбулися після несанкціонованого проникнення в офіс діючого ректора університету, не є стандартною ситуацією «мирного зібрання». Хоча події, які розглядаються, відбувалися у ситуації протистояння, протягом національного провадження поведінка заявників не була визнана як така, що має насильницький характер. Протест заявників загалом не мав такого характеру або ступеня, які б виключали його з під дії статті 11, розтлумаченої у світлі статті 10 Конвенції, і їх видворення та адміністративна відповідальність становили втручання у їхнє право на свободу мирних зібрань.

    Щодо виправданості втручання Втручання грунтувалося на національному законодавстві та переслідувало легітимні цілі, а саме запобігання заворушенням та захист прав інших осіб. Поведінка заявників налякала працівників та студентів, а також порушила нормальний порядок функціонування навчального закладу. Протест заявників перешкодив роботі діючого на той час ректора та його найближчих колег щонайменше на дві години. Заявникам дозволили зібратись у залі головного приміщення університету на кілька годин, їхнє зібрання не зупиняли. Після цього вони протестували протягом двох годин в офісі діючого ректора. Адміністрація університету, включно з діючим ректором, а згодом і поліція, проявили необхідну толерантність. Щодо заявників не застосовувалася фізична сила. Навпаки, як було встановлено в ході національного провадження, поліція приблизно годину вела з заявниками переговори з метою їх переміщення з офісу ректора. До того ж, після їх вилучення з офісу їм дозволили залишитися на території університету та продовжити їхній протест. З огляду на ці обставини та враховуючи свободу розсуду у таких справах, вилучення заявників з офісу не було непропорційним заходом.

    Щодо адміністративної відповідальності Європейський суд звернув увагу на те, що заявників було визнано винними у вчиненні порушення громадського порядку невеликої тяжкості та у протидії поліції. Їхня поведінка порушила громадський порядок в приміщенні університету. Хоча заявники не протидіяли поліції із застосуванням сили, відмова заявників виконати вимоги поліції протягом години була розтлумачена національним судом як невиконання законних вимог поліції, незважаючи на те, що в результаті переговорів заявники добровільно залишили офіс. Унаслідок на заявників було накладено штраф у 45 євро, нікого не було ані арештовано, ані взято під варту. З огляду на загальний контекст подій, зокрема факт того, що заявникам було дозволено продовжувати протестувати в приміщенні університету, а також враховуючи характер протесту, який призвів до вторгнення заявників в офіс ректора, перешкоджання роботі адміністрації університету і відмови у виконанні чітких та повторюваних вимог поліції залишити офіс, Європейський суд дійшов висновку, що втручання у право заявників, передбачене статтею 11 у поєднанні зі статтею 10, не було непропорційним легітимній меті, що переслідувалась, та було необхідним у демократичному суспільстві. Крім того, щодо скарги заявників на несправедливість провадження проти заявників всупереч статті 6 Конвенції, Європейський суд визнав відсутність порушення пп. 1 і 3 (d), незважаючи на відмову суду викликати діючого ректора та його заступника. Суд визнав, що право заявників на захист не було обмежено до такої міри, яка б суперечила гарантіям статті 6.

18. E.S. проти Австрії (заява № 38450/12, від 25.10.2018, релігійні погляди, свобода слова, баланс з правами інших осіб, кримінальне засудження, стаття 10, відсутність порушення)

    Заявниця проводила семінари під назвою «Базова інформація про Іслам». Під час одного з таких семінарів, посилаючись на шлюб Мухаммеда з Аішею, шестирічною дівчинкою, який був консумований, коли вона досягла дев’яти років, вона висловила наступні формулювання: «{Мухаммед} любив робити це з дітьми», «справа з Аішею та дитячий секс», та «56 років і 6 років? Як би ви це назвали? Дайте мені приклад? Як ми це називаємо, якщо це не педофілія?». У 2011 році внаслідок цих тверджень заявниця була засуджена за приниження релігійних канонів на підставі статті 188 Кримінального кодексу. Вона була зобов’язана виплатити штраф у 480 євро або відбути покарання у вигляді позбавлення волі строком на 60 днів. Національний суд розмежував шлюб з дитиною та поняття педофілії. На думку національного суду, звинувачуючи Мухаммеда в педофілії, заявниця лише мала на меті знеславити його, без надання доказів того, що його головним сексуальним інтересом щодо Аіші було недосягнення нею статевої зрілості, або що інші його дружини або коханки були також схожого віку. Зокрема, заявниця не взяла до уваги, що шлюб з Аішею тривав до смерті пророка, коли вона вже досягла 18-річного віку і, відповідно, досягла віку статевої зрілості.

    Європейський суд визнав, що втручання було здійснено згідно із законом, переслідувало легітимну мету, а саме запобігання заворушенням шляхом охорони релігійного миру та захисту релігійних почуттів, що відповідає захисту прав інших осіб у сенсі п. 2 статті 10.

    Предмет цієї справи був особливо чутливого характеру. Національні органи влади мають широку свободу розсуду, оскільки вони у кращій позиції оцінювати, які вислови можуть призвести до порушення релігійного миру у їхній державі. Щодо контексту оскаржуваних висловлювань Суд звернув увагу, що семінари були широко розрекламовані в Інтернеті та в брошурах, які розсилалися правим крилом партії свободи і адресувалися здебільшого молодим виборцям, і оцінювалися як найкращі в системі «безкоштовного пакету освіти». Назва семінару давала дещо оманливе враження, що він буде містити об’єктивну інформацію про Іслам. Будь-хто зацікавлений міг взяти участь у семінарі, і заявниця не могла припускати, що учасниками будуть лише її однодумці, і що в кімнаті не буде людей, яких може образити її твердження. Твердження заявниці могли викликати обгрунтовані обурення, враховуючи те, що вони не були зроблені об’єктивно з метою обговорення питання суспільного інтересу. Твердження могли бути сприйнятими лише як такі, що зображають Мухаммеда як щось таке, чому не варто поклонятися. Заявниця виступала як експерт в Ісламській доктрині, який вже проводив семінари на тему Ісламської доктрини. Відповідно вона мала б знати, що її твердження частково грунтувалися на неправдивих фактах та могли викликати обгрунтоване обурення інших. Зображення суб’єктів релігійного поклоніння в провокативний спосіб, здатний образити почуття послідовників цієї релігії, може бути розтлумачено як умисне порушення духу толерантності, що є однією з основ демократичного суспільства. Заявниця суб’єктивно пов’язала Мухамеда з педофілією як його переважним сексуальним досвідом, водночас не повідомивши аудиторію про історичний контекст, який не зумовлює серйозних дебатів щодо цієї теми. Таким чином вона висловила оціночні судження без достатньої фактичної основи. Навіть якщо вони були визнані фактами, вона не надала жодних доказів. Щодо аргументів заявниці, що декілька тверджень однієї особи під час живої дискусії мають сприйматися з толерантністю, Суд зазначив, що несумісним зі статтею 10 є укладення звинувачень в обгортку тверджень, сумісних зі свободою слова. Це призведе до того, що твердження, що виходять за дозволені межі свободи слова, будуть прийнятними. До того ж, заявниця помилилася в своєму припущенні, що неналежні атаки на релігійні групи мають бути сприйняті толерантно навіть якщо вони грунтувалися на неправдивих фактах. Суд зазначив, що, навпаки, твердження, які ґрунтувалися на (очевидно) неправдивих фактах, не підпадають під захист статті 10 Конвенції. Щодо пропорційності санкцій, заявниця мала виплатити 480 євро за всі твердження, які вона висловила, водночас Кримінальний кодекс передбачав покарання у вигляді позбавлення волі строком до шести місяців. Тобто накладений штраф був одним із найменших видів покарання. З огляду на все вказане, Суд вирішив, що покарання в результаті кримінального провадження не було непропорційним.

    Національні суди всебічно оцінили ширший контекст тверджень заявниці та належним чином збалансували її право на свободу вираження поглядів з правами інших осіб для захисту їхніх релігійних почуттів та збереження релігійного миру в суспільстві. Вони обговорили дозволені межі критики релігійних доктрин у протиставленні до їх приниження і вирішили, що твердження заявниці могли викликати небезпідставні обурення. Крім того, оскаржувані твердження не були висловленні в нейтральний спосіб з метою здійснення внеску в публічну дискусію щодо дитячих шлюбів, вони радше прирівнювались до узагальнення за відсутності фактичного підґрунтя. Таким чином, вважаючи твердження заявниці такими, що виходять за дозволені межі дебатів, та визнаючи їх атакою, що принижує Пророка Ісламу, що мало здатність викликати упередженість та поставити під ризик релігійний мир, національні суди дійшли висновку, що факти містять елементи, що викликають релігійну нетолерантність. Отже, суди надали відповідні і достатні аргументи і не вийшли за межі оцінки. Втручання в право заявниці за статтею 10 дійсно відповідало нагальній суспільній необхідності та було пропорційним легітимній меті, що переслідувалася.

19. Osmanyan та Amiraghyan проти Арменії (заява №71306/11, від 11.10.2018, право на мирне володіння своїм майном, позбавлення майна, надмірний тягар, засоби існування, статті 1 Першого протоколу, порушення)

    Заявники є сім’єю з п’яти осіб, які заробляли собі на життя, обробляючи землю. Вони разом були власниками орної земельної ділянки, яка стала предметом експропріації з метою реалізації проекту державним підприємством. Заявникам надали компенсацію, яка відповідала найвищій ринковій вартості.

    У цій справі експропріація майна здійснювалася в загальних інтересах та на підставі законодавчих положень, які були доступні та достатньо чіткі для того, щоб заявники могли передбачити спосіб, у який розраховувалася ринкова вартість їхнього майна. У справі нічого не свідчило про те, що ринкова вартість землі заявників була значно недооцінена. Однак, заявники втратили їхнє головне джерело доходу внаслідок експропріації, і це не було враховано національним судом у рішенні щодо компенсації. Національний суд вирішив, що незважаючи на обставини справи, заявникам слід надати компенсацію, визначену відповідно до цін на нерухоме майно у відповідній місцевості. Він не аналізував питання, чи відповідає компенсація всім втратам заявників у зв’язку з позбавленням їх засобів існування, або щонайменше, чи достатньо їм було компенсації для того, щоб купити іншу еквівалентну земельну ділянку в цій же місцевості, де вони проживали.

    У зв’язку з вказаним Європейський суд визнав, що на заявників було покладено надмірний тягар, що становить порушення статті 1 Першого протоколу. Könyv-Tár Kft та Інші проти Угорщини (заява №21623/13, від 16.10.2018, контроль за використанням власності, реформа освіти, монополія на ринку дистрибуції шкільних підручників, надмірний тягар, непропорційні заходи, втрата бізнесу, клієнтура, право на мирне володіння своїм майном, стаття 1 Першого протоколу, порушення)

    Унаслідок прийняття нових заходів у 2011 і 2012 році шкільна система Угорщини була повністю реорганізована, і керівництво децентралізованих шкіл здійснювалося централізовано державою. Нові заходи запровадили нову систему постачання шкільних підручників, відповідно до якої забезпечення шкільними підручниками було відповідальністю держави. Метою законодавця було покладення цього обов’язку на неприбуткові державні підприємства. Заявники, три підприємства, які займалися дистрибуцією шкільних підручників, скаржилися, що створення державної монополії на ринку дистрибуції шкільних підручників позбавило їх права на мирне володіння своїм майном всупереч статті 1 Першого протоколу.

    Щодо прийнятності Підприємства-заявники, які роками працювали в сфері дистрибуції шкільних підручників, побудували тісні відносини з школами в місцевості їхнього розташування. Їхня клієнтура була головною основою для налагодженого бізнесу та в багатьох аспектах мала характер особистого права, і, відповідно, становила активи, що є майном у сенсі статті 1 Першого протоколу.

    Щодо суті Нові заходи запровадили нову систему дистрибуції шкільних підручників, що призвело до втрати підприємствами-заявниками їхньої клієнтури. Відповідно, у право заявників мало місце втручання, яке полягало у заходах, що призвели до здійснення контролю за використанням їхнього майна. Суд звернув увагу на невід’ємний елемент ринку шкільних підручників, який був незвичайним в деяких аспектах. Ті, хто обирав продукти (це були школи або учителі) не були тими, хто за них платив (це були користувачі: учні та їхні батьки). Схема пояснювалася необхідністю забезпечити, щоб усі учні в класі використовували однакові підручники. Така система могла призвести до наявності ринкових дистриб'юторів і потенційно впливала на ситуацію кінцевого споживача. Вона могла бути збалансована ринковим регулюванням, таким як максимізовані ціни або державні субсидії. Однак Європейський суд залишився непереконаним, що у справі заявників це мало диструктивний вплив на конкуренцію між учасниками дистрибуційного бізнесу. Дистриб’ютори мали договірні відносини з школами, а не з кінцевими споживачами. Школи були вільні у виборі дистриб’ютора на короткий чи тривалий період постачання. Справді існував постійний ринок збуту (це була велика кількість учнів, які потребували навчальних посібників у відповідному шкільному році), який в кінцевому підсумку загалом відповідав послугам заявників та інших дистриб’юторів. Однак відповідні частини постійного ринку збуту не були гарантовані заявникам, які мали набувати та утримувати своїх клієнтів (школи) на ринку, який переважно був нерегульований та конкурентний. Отже, хоча ринок шкільних підручників дійсно мав деякі специфічні елементи, вони не давали заявникам будь-яких привілеїв чи преференцій на ринку, які б могли виправдати втручання держави. У ринкових умовах держава зупинила діяльність заявників і фактично створила монопольний ринок на дистрибуцію шкільних підручників. Хоча формально заявників не було позбавлено ліцензії, нововведені заходи створили систему, за якої клієнтура заявників перейшла до дистриб’юторів державних підприємств, і заявники були практично виключені з контрактів щодо дистрибуції підручників.

    Свобода розсуду держави щодо визначення належних заходів для імплементації реформ є широкою. Однак вони не можуть бути непропорційними щодо застосованих засобів і мети, що переслідується, а також не можуть покладати на учасників відповідного бізнесу індивідуальний і надмірний тягар. У цій справі кардинальні зміни в бізнесі заявників не були пом’якшені ніякими позитивними заходами, запропонованими державою. Взявши до уваги різні фактори, включно з відсутністю заходів для захисту підприємств-заявників від свавілля або пропозиції щодо компенсації, неможливість для підприємств-заявників продовжувати свій бізнес або реорганізувати його поза дистрибуцією шкільних підручників, а також за відсутності реальних переваг для батьків чи учнів, втручання у право підприємств-заявників не було пропорційним відносно мети, що переслідувалася.

20. Zhidov та Інші проти Росії (заява № 54490/10, 1153/14, 2680/14 та інші, від 16.10.2018, зобов’язання знести незаконно побудовані будівлі, відсутність компенсації, контроль за використанням майна, право на мирне володіння майном, стаття 1 Першого протоколу)

    Усі заявники були власниками різних будівель, розташованих поблизу газового або нафтового трубопроводів. У цих зонах будь-яке будівництво було заборонено без письмової згоди підприємства, відповідального за небезпечні споруди. За вимогою підприємств, які експлуатували газові і нафтові трубопроводи, національний суд виніс рішення про знесення відповідних будівель за кошти заявників без будь-якої компенсації, як таких, що побудовані незаконно.

    Рішення про зобов’язання знести будівлі заявників на підставі незаконності їх будівництва становить втручання у право заявників на мирне володіння своїм майном. Втручання переслідувало декілька легітимних цілей, а саме захист права на життя та здоров’я, безпеку функціонування небезпечних споруд та забезпечення безперервного постачання населенню газу. Заходи становили контроль за використанням майна та були вжиті згідно з законом.

    Органи влади з реєстрації майна не могли перевірити, чи знаходяться їхні земельні ділянки або їхні будівлі в межах захисних зон або в межах мінімальної дистанції, що дозволяється між газовим трубопроводом та приміщеннями і, відповідно, не могли відмовити заявникам у включення їх як власників в реєстр земель. Отже, той факт, що право заявників на майно було зареєстрованим, само собою не становить невиконання органів влади їхнього обов’язку діяти вчасно та послідовно.

    Щодо першої заяви Заявник почав будівництво свого будинку без звернення за необхідними дозволами і без надання його земельної ділянки для дослідження. У 1993 році до закінчення будівельних робіт він дізнався, що будував будинок на не тій земельній ділянці, яка йому видавалася, і що його напівзбудований будинок був розміщений просто біля газового трубопроводу, розміщення якого вже на той час було позначено. Заявник, від якого вже вимагали припинити будівництво, і якому було відмовлено у підключенні будинку до води, електроенергії та газу, все ж таки продовжив свої будівельні роботи на свій власний ризик, та переїхав у будинок у 1994 році. Таким чином, цей будинок мав усі характеристики незаконного будівництва у сенсі Цивільного кодексу, оскільки він був побудований на земельній ділянці, яка не надавалася з такою ціллю, без необхідних дозволів та з грубими порушенням правил містобудівного планування та будівельних стандартів. Органи влади, які знали про ситуацію, сприяли продовженню ситуації, яка становила ризик для громадської безпеки та здоров’я. Однак ця толерантність не була такою, що могла скласти у заявника враження, що судове провадження проти нього не буде розпочато. По-перше, його будинок не міг вважатись таким, що відповідає Цивільному кодексу та, навіть припускаючи, що заявник стверджував зворотнє, він ніколи не звертався до суду з відповідною заявою. По-друге, не було ніяких часових меж для звернення до суду щодо такого типу будівлі. З огляду на вказане Європейський суд вирішив, що заявник не зазнав непропорційного втручання у його майнові права.

    Щодо другої та третьої заяви Органи влади виділили земельні ділянки для цілей будівництва попереднім власникам у 1994 та 1999 роках. У 2002 році наявність газового трубопроводу була зафіксована внаслідок дослідження цього району, однак у 2003 році органи влади все ж таки видали дозволи на будівництво попереднім власникам. До того ж, щодо третьої заяви у 2004 році органи влади також офіційно прийняли закінчення будівництва першого будинку, а у 2005 році було побудовано другий будинок на цих же землях, придатних для будівництва. З огляду на ці дозволи та погодження Суд вважає, що заявники могли легітимно вважати себе законними забудовниками щодо їхніх будинків. Таким чином, заявники були зобов’язані знести свої будинки у зв’язку з халатністю органів влади. Водночас у національному провадженні суди не звернули увагу на їхню добросовісність та відсутність відповідальності. Заявники не вимагали компенсації за втрату їхнього майна в національних судах, і навіть не пробували звернутися з вимогою до інших сторін. Однак це саме органи влади сформували витоки втручання у право заявників на мирне володіння своїм майном, а не попередні власники, які отримали всі необхідні дозволи для будівництва, і чию добросовісність ніколи не ставили під сумнів національні суди. Накінець, будь-яке судове провадження розпочате заявниками найімовірніше було б визнане неприйнятним у зв’язку з трирічним строком позовної давності для вимоги. За таких обставин було б надмірним вимагати від заявників ініціювати новий судовий розгляд проти іншої сторони, враховуючи повну невизначеність щодо наявності будь-якої перспективи успіху та відсутності демонстрації Урядом, що таке провадження могло б бути ефективним. З огляду на вказане органи влади не встановили справедливий баланс між вимогами загального інтересу та необхідністю захистити право заявників на їхнє майно. Щодо цих заяв було визнано порушення статті 1 Першого протоколу.

    Щодо четвертої заяви У момент покупки земельної ділянки та подання вимоги щодо реєстрації її права на земельну ділянку, заявниця могла ознайомитися з генеральним планом використання земель, який був доступним. Унаслідок вона могла б дізнатися, що земельна ділянка була розташована біля нафтового трубопроводу. Вона ніколи не стверджувала, що не могла ознайомитися з планом. Також вона не могла не знати про фізичну наявність огородження, яке захищало трубопровід, що розташовувався просто біля земельної ділянки, яку вона купувала. Щонайменше вона мала засумніватися щодо призначення огородження і вимагати інформацію щодо його цілей у голови асоціації або у місцевих органів. Отже, вимога знести будівлі на підставі їх незаконного будівництва не становила непропорційно тяжкий тягар для заявниці.

21. Bradshaw та Інші проти Мальти (заява №37121/15, від 23.10.2018, інтереси суспільства, неможливість отримання ринкової ціни за оренду приміщень, відсутність процедурних гарантій щодо встановлення пропорційності заходів, статті 1 Першого протоколу, порушення)

    Заявники були співвласниками майна, яке було розташоване в найкращій зоні столиці Мальти. Вони здавали це майно в оренду під розміщення Band Club Malta. Відповідно до закону вони були зобов’язані щорічно поновлювати договір оренди, укладений їхніми попередниками у 1946 році і не могли вимагати підвищення орендної плати. У 2009 році до закону були внесені зміни, відповідно до яких дозволялося підвищити орендну плату та встановити кінцевий термін оренди, яка перебувала під захистом, щодо комерційного майна, що мало закінчитися до 2028 року. Ці зміни не стосувалися майна заявників. У 2014 році було прийняте нове регулювання, яке дозволяло заявникам підвищити вартість оренди.

    Європейський суд погодився, що клуб відігравав культурну і соціальну роль для суспільства Мальти і, відповідно, заходи переслідували легітимну мету в інтересах суспільства. Однак інші міркування можуть бути релевантними в контексті пропорційності заходів. Зокрема, відповідним фактором для аналізу питання щодо компенсації, належної власнику, є використання майна для цілей інших, ніж соціальне забезпечення квартиронаймачів та попередження появи безхатченків. Ситуація у справі заявників містила рівень суспільного інтересу, який був значно менше проявлений, ніж у інших справах, і який не виправдовував таке значне зменшення у порівнянні з вільним ринком оренди. Між 1967 (коли Мальта ратифікувала Конвенцію) та 2013 (до прийняття у 2014 році нового регулювання) заявникам платили орендну плату приблизно 97 євро на місяць за будівлю в 864 квадратних метрів, яка мала багато приміщень і була розташована в центральній місцевості столиці. Якщо це могла бути належна оплата у 1960-тих та 1970-тих, такою її не можна вважати в наступні десятиліття. Відповідно до аналізу річної вартості оренди майна у 2014 році заявники отримували 1,25% ринкової вартості оренди. Щодо періоду після 2014 року, хоча нове регулювання дозволяло більш менш вдвоє збільшити орендну плату, яку до цього часу отримували заявники, вона все ж таки становила 3% вартості оренди, порахованої Урядом (1% за підрахунками заявників). Ситуація залишалася непропорційною, і без законодавчих заходів могла залишатися такою невизначений період часу. Хоча заявники не мали абсолютного права отримати орендну плату за ринковою вартістю, незважаючи на зміни введені в 2009 році, сума орендної плати була значно нижчою, ніж ринкова ціна оренди приміщень. Хоча загалом заходи були в суспільних інтересах, той факт, що ситуація впливала на приватний інтерес комерційного характеру, також неможливо ігнорувати.

    З огляду на використання майна, надмірно низьку плату за оренду приміщень та відсутність процедурних гарантій щодо застосування закону, на заявників було покладено непропорційний та надмірний тягар: вони мали нести значну частину соціальних та фінансових витрат для підтримки місцевих традицій через надання Band Club приміщень для його заходів, включно з підприємницькою діяльністю. Це означає, що держава не встановила необхідний баланс між інтересами суспільства та захистом права заявників на вільне володіння своїм майном.

    Щодо скарги за статтею 14 Європейський суд визнав відсутність порушення. Milićević проти Чорногорії (заява № 27821/16, від 06.11.2018, позитивні зобов’язання, напад фізичної особи, право на повагу до приватного життя, відсутність реагування на погрози психічно хворої особи, стаття 8, порушення) Європейський суд з прав людини визнав порушення державою позитивних зобов’язань у зв’язку з невжиттям дій на захист заявника, який отримував погрози від іншої фізичної особи Х. Після нападу Х. на заявника його було затримано, притягнуто до відповідальності та призначено примусове медичне лікування. Суд зауважив, що реалізація погроз Х. та напад на заявника мали місце у зв’язку з бездіяльністю органів влади, що мали забезпечити заявнику безпеку або забезпечити лікування Х. після того, як він вже нападав на інших осіб. Тільки після нападу на заявника органи влади почали вживати заходи. У зв’язку з цим Суд вказав, що органи влади мають обов’язок вживати розумні превентивні заходи, коли вони «знають або мають знати про наявність реальної загрози у відповідний час» життю або фізичній недоторканості ідентифікованоїй особи. У цій справі заявник повідомив поліцію про погрози Х. Ці погрози не були надто ілюзорними. По-перше, менше ніж за чотири місяці до нападу на заявника Х. залишив медичний заклад, хоча лікарі рекомендували йому продовжити лікування. По-друге, у той час, коли Х. погрожував заявнику, поліція знала про те, що він уже спричиняв тілесні ушкодження іншим особам. Останній напад Х. вчинив через шість днів після того як залишив лікарню, коли він без причини наніс тілесні ушкодження V. Відсутні докази того, що після цього нападу і до нападу на заявника Х. було поміщено до лікарні для оцінки, чи становить він небезпеку для інших осіб. Хоча за напад на V. йому було пред’явлено обвинувачення, це обвинувачення не було розглянуто до нападу на заявника. У висновку Європейський суд вказав, що : 1) органи влади знали, що Х. тривалий час проходив психіатричне лікування, він вже мав випадки насильницької поведінки, включно з нападами на своїх сусідів, підпалом своєї квартири, затопленням квартири сусідів, а також, що він постійно носить при собі ніж або іншу подібну зброю. Вони також знали про те, що Х. притягувався до відповідальності і судом було встановлено причинно наслідковий зв’язок між психічним розладом Х. та його вчинками; 2) за чотири місяці до нападу на заявника Х. залишив медичний заклад всупереч рекомендаціям лікарів; 3) через декілька днів після виходу з лікарні він напав на V.; 4) відсутні докази того, що після нападу на V. заявника було направлено на медичну експертизу, що свідчить про відсутність взаємодії між поліцією та медичними закладами; 5) обвинувачення у нападі на V. було сформовано, але не розглянуто до нападу на заявника; 6) поліція знала про погрози заявнику. З огляду на вказане Європейський суд визнав порушення права заявника на повагу до приватного життя, гарантованого статтею 8 Конвенції про захист прав людини, в аспекті позитивних зобов’язань.

22. Popov та Інші проти Росії (заява № 44560/11, від 27.11.2018, виселення, незаконне проживання, не врахування індивідуальних обставин справи, непропорційний захід, право на повагу до житла, стаття 8, порушення)

    Заявниками були чотири сім’ї, які проживали у кімнатах гуртожитку, наданих дорослим заявникам чоловічої статі їхнім роботодавцем – службою охорони Міністерства фінансів у 1990-тих роках. У 2001 році гуртожиток було передано Федеральному казначейству. У період між 2002 та 2005 років після одруження з чоловіками в кімнатах почали проживати також жінки-заявниці. Неповнолітні заявники також після народження проживали у цих кімнатах з їхніми батьками в період між 2003 та 2009 років.

    У 2010 році внаслідок провадження, ініційованого Казначейством, районний суд постановив рішення про виселення повнолітніх жінок-заявниць, оскільки з їхніми чоловіками не було укладено договору про проживання і яким, відповідно, не дозволялося проживати в кімнатах разом з членами родини. Рішення про виселення не було виконано. У 2012 році внаслідок іншого провадження національний суд вирішив, що хоча заявники не мали права на угоди щодо соціального найму житлового приміщення, повнолітні заявники чоловічої статі та їхні неповнолітні діти не могли бути виселені без надання їм альтернативного житла.

    Оскільки повнолітні жінки-заявниці проживали в кімнатах гуртожитку щонайменше протягом п’яти років, ці кімнати мали бути визнані їхнім «житлом» у розумінні статті 8. Навіть хоча рішення про виселення не було виконано, обов’язок звільнити приміщення становив втручання в їхнє право на повагу до їхнього житла. Втручання мало законодавчу підставу та переслідувало легітимну мету.

    У відповідь на аргумент Уряду про те, що втручання було необхідним для захисту інших осіб, які отримали житло у гуртожитку законно, Європейський суд зазначив, що ці особи не були в достатній мірі індивідуалізовані для можливості збалансувати їхні особисті обставини з тими, у яких опинилися повнолітні жінки-заявниці. Єдиний встановлений інтерес був у тому, щоб Казначейство реалізувало своє бажання повернути своє майно з незаконного володіння жінок-заявниць.

    Вирішуючи виселити заявниць, національний суд взяв до уваги, що вони незаконно проживали в приміщеннях гуртожитку, що вони були зареєстровані в іншому місці та мали право використовувати інше житло, а також що вони могли вирішити, з ким із батьків мали жити їхні неповнолітні діти. Хоча факт незаконності проживання був релевантним для оцінки пропорційності їхнього виселення, як і наявність іншого житла, національні суди все ж таки не надали належної оцінки конкретній ситуації. З матеріалів справи вбачалося, що кожна сім’я проживала в одній кімнаті і у випадку виселення жінок заявниць, чоловіки разом з неповнолітніми дітьми, як сім’ї, залишилися би проживати в тих же кімнатах. Казначейство не стверджувало в судах, що ті кімнати будуть надані іншим особам або, що треті особи можуть зайняти житловий простір, який утворився б унаслідок виселення повнолітніх заявниць. З огляду на вказане, національний суд не збалансував конкуруючі права та, відповідно, не встановив пропорційність втручання у право повнолітніх заявниць на повагу до їхнього житла. Отже, втручання не було необхідним у демократичному суспільстві.

23. Narodni List d.d. проти Хорватії (заява № 2782/12, від 08.11.2018, репутація судді, оціночні судження, необхідність у демократичному суспільстві, свобода вираження поглядів, стаття 10, порушення)

    Підприємство-заявник було зобов’язане судом сплатити відшкодування за дифамацію судді у щоденній газеті. Двома роками раніше до публікації статті цей суддя постановив рішення про обшук у приміщенні підприємства заявників, що останні вважали порушенням їхньої журналістської свободи. Суддя знову звернув на себе уваги, коли приєднався до святкового заходу з нагоди відкриття іншої газети, започаткованої скандальним місцевим підприємцем. Це спровокувало написання та публікацію статті, у якій стверджувалося, що суддя поставив себе в ситуацію потенційного конфлікту інтересів, пригадуючи також рішення про обшук дворічної давності, та стверджуючи, що його необхідно «прикувати до стовпа ганьби».

    Справа стосувалася свободи преси в контексті критики суддів щодо виконання ними їхніх обов’язків. За загальним правилом високий рівень захисту свободи вираження поглядів надається у випадках, коли вислови стосуються питання суспільного інтересу. Однак має братись до уваги спеціальна роль судової системи в суспільстві. Як гарант правосуддя, фундаментальна цінність держави, яка керується верховенством права, вона має користуватися довірою суспільства для того, щоб успішно виконувати свої обов’язки. Отже, необхідно захищати цю довіру від серйозно дискредитаційних атак, які є необгрунтованими, особливо з огляду на те, що судді, яких було піддано критиці, зв’язані обов’язком бути обачливими, що стримує їх від надання відповіді.

    Проте вони можуть стати об’єктом особистої критики в дозволених межах і не тільки у теоретичний або загальний спосіб. Діючи в їхньому офіційному статусі, вони мають ширші межі для прийнятної критики, ніж пересічні громадяни. Стаття, яка розглядалася, мала на меті звернути увагу суспільства на питання функціонування судової системи. Щоб розрізнити фактичні твердження та оціночні судження, необхідно брати до уваги обставини справи та загальний тон тверджень, пам’ятаючи, що твердження про питання суспільного інтересу можуть на цій підставі становити оціночні судження, а не твердження про факти. Суд погодився з висновками національних судів, що стаття містила оціночні судження. Однак оскільки національні суди вирішили, що стаття є образливою та становить особисту атаку на суддю, вони далі не розглядали питання, чи мають оціночні судження, що містилися в статті, достатню фактичну основу. Європейський суд відхилив твердження Уряду, що оскаржувана стаття мала на меті лише одне – публічно дискредитувати конкретного суддю. Дійсно стаття була забарвлена особистим досвідом журналістів і невдоволенням цим конкретним суддею. Однак за даних обставин це не ставило під сумнів факт того, що стаття стосувалася питання суспільного інтересу. Хоча стаття була саркастичною, містила досить серйозну критику, перебільшення та грубу метафору, вона не була образливою. Використання саркастичного тону коментарів, спрямованих щодо будь-якого судді, не є в принципі несумісним з положеннями статті 10 Конвенції. Справа стосувалася ситуації, у якій журналіст у контексті дебатів щодо питання легітимного суспільного інтересу висловив оціночні судження, шкідливі для репутації судді. Підприємство-заявник мало сплатити 6 870 євро відшкодування моральної шкоди. Важко прийняти, що шкода репутації судді була такого рівня серйозності, щоб виправдати присуджену суму. Така сума може припинити відкриту дискусію щодо питань суспільного інтересу. З огляду на вказане Європейський суд вирішив, що втручання у право заявника не було необхідним у демократичному суспільстві.

24. Kryževičius проти Литви (заява № 67816/14, від 11.12.2018, примушування чоловіка давати свідчення щодо своєї дружини у кримінальному провадженні, необхідність в демократичному суспільстві, повага до сімейного життя, стаття 8, порушення)

    Заявник був директором підприємства, яке надавало бухгалтерські послуги, а його дружина була фінансовим директором цього підприємства. У грудні 2013 року дружина заявника отримала статус «спеціального свідка» у провадженні щодо виплат, які вона здійснювала від імені клієнта. У квітні 2014 року заявника було запрошено в якості свідка у цьому ж провадженні. Він відмовився давати свідчення стосовно дій своєї дружини з огляду на право не давати свідчення щодо подружжя. У результаті його було оштрафовано на 188 євро. Заявник оскаржив це рішення та вимагав передати це питання на розгляд Конституційного Суду, стверджуючи, що стаття 31 Конституції забороняє примушувати особу давати свідчення щодо членів своєї сім’ї. Його скарга була відхилена з огляду на те, що положення Кримінального кодексу, яке дозволяло не давати свідчення щодо членів своєї родини, стосувалось випадків, коли члени мали статус підозрюваних або обвинувачених, але не «спеціальних свідків». Вимога щодо передання справи до Конституційного Суду була визнана як «суб’єктивна та необгрунтована».

    У вересні 2014 року заявник дав свідчення як свідок у розслідуванні, яке в подальшому було припинено на підставі відсутності складу злочину.

    Щодо застосовності статті 8 Раніше Європейський суд вже визнавав, що спроба примусити особу давати свідчення у кримінальному провадженні щодо того, з ким у особи є відносини, що становлять сімейне життя, становить втручання у її чи його право на повагу до сімейного життя. Для того, щоб визначити, чи мало місце втручання у цій справі Суд мав розглянути питання, чи є статус «спеціального свідка» дружини заявниці схожим зі статусом підозрюваної в тій мірі, в якій кримінальне провадження може вважатись розпочатим проти неї. За обставин цієї справи Європейський суд дійшов висновку, що статус, наданий дружині заявниці, був дійсно схожим із статусом підозрюваної. Щодо твердження Уряду про те, що заявника запрошували надати свідчення про структуру та діяльність підприємства, а не про будь-які обставини, які прямо стосуються його дружини, Суд зауважив, що примушування надати свідчення, які начебто не видаються обвинувальними, в результаті можуть бути використані в кримінальному провадженні для підтримання обвинувачення у справі. Наприклад, заперечити або поставити під сумнів твердження обвинуваченого або докази, надані під час судового рохзгляду, або іншим чином підірвати довіру до них. Таким чином, покарання заявника за відмову у надані свідчень у кримінальному провадженні, в якому його дружина мала «спеціальний статус», становило втручання в його права на повагу до сімейного життя і, відповідно, стаття 8 Конвенції є застосовною.

    Щодо суті Європейський суд визнав, що втручання було згідно із законом та переслідувало легітимні цілі, а саме попередження злочинів та захист прав та свобод інших осіб. Відповідно до законодавства Литви статус «спеціального свідка» є наближеним до статусу підозрюваного в низці важливих аспектів, таких як наявність щонайменше певних підозр щодо вчинення особою кримінально караних дій та відсутність відповідальності за її або його відмову у наданні свідчень або надання недостовірних свідчень. Однак, жодний з юридичних інструментів, пов’язаних із статусом «спеціального свідка», не торкався питання привілею членів сім’ї або близьких родичів не давати свідчення у відповідному розслідуванні. У цій справі ні прокурор, ні суд не відреагували по суті на аргумент заявника щодо схожості відповідних статусів і те, що право не давати свідчення також має застосовуватись і до нього. Натомість вони просто посилались на положення Кримінального процесуального кодексу та зазначили, що члени сім’ї не були в ньому зазначені. Більше того, органи влади не зробили жодної спроби пояснити, чому особам у ситуації заявника відмовляли у праві не давати свідчення, якщо право не бути примушеним давати свідчення проти членів сім’ї передбачалось Конституцією. Районний суд також відмовився передати справу заявника до Конституційного Суду. Крім того, й Уряд не надав аргументів щодо причин, за яких право не давати свідчення було обмежено лише членами сім’ї або близькими родичами підозрюваних. Враховуючи вищевказане, органи влади не продемонстрували, що примушування заявника давати свідчення у кримінальному провадженні, в якому його дружина мала статус «особливого свідка», було необхідним в демократичному суспільстві в сенсі статті 8 Конвенції.

25. Navalnyy проти Росії (ВП) (заяви № 29580/12, 36847/12, 11252/13 та інші, від 15.11.2018, обмеження свободи зібрань з метою перешкоджання плюралізму, відсутність легітимної мети, стаття 18, порушення, арешт та відповідальність в зв’язку з незаконими зібраннями,

    Заявник, політик і активіст-опозиціонер, був сім разів арештований і притягнутий до адміністративної відповідальності за правопорушення, пов’язані із незаконним характером зібрань в період з 2012 до 2014 років. Порушення п. 1 статті 5 було визнано в зв’язку з відсутністю аргументації щодо необхідності затримання та взяття під варту; сім раз, коли заявника було затримано, і двічі, коли заявника було взято під варту, становлять свавільне позбавлення свободи.

    Стаття 11 була визнана застосовною до кожного із семи випадків. Велика Палата вирішила, що щонайменше в декількох випадках (п’ятому і шостому) органи влади очевидно не переслідували легітимну мету. Щодо інших випадків Суд також висловив сумніви щодо наявності легітимної мети обмеження:

    • У першому випадку заявник залишав місце демонстрації у супроводженні групи людей, включаючи журналістів. Органи влади сприйняли це як «несанкціонований марш», хоча заявник не демонстрував інших цілей, як тільки залишення місця демонстрації, група людей також ним не формувалась, він просто йшов вздовж вулиці.

    • У другому випадку у матеріалах справи нічого не вказувало на те, що особи, які сформували групу (яка була названа органами влади як «публічне зібрання») на вулиці біля суду, очікували, що їм не дозволять увійти, або що вони планували демонстрацію, якщо була б така заборона. Хоча ця група людей дійсно почала викрикувати політичні гасла, нічого не вказувало, що сам заявник це робив або що він мав на меті влаштувати політичний мітинг. У будь-якому випадку рух дорожнього транспорту вже до цього був заблокований поліцією.

    Щодо пропорційності П’ять інших арештів мали місце під час публічних заходів, які проводились без повідомлення або після спливу санкціонованого часу. Всі ці події були мирними зібраннями, які практично не спричиняли порушення спокою. Як й в інших попередніх справах незаконність зібрання було єдиним аргументом для обгрунтування. Оскільки не було продемонстровано жодної нагальної необхідності, затримання та притягнення заявника до відповідальності у кожному випадку було непропорційною реакцією органів влади. Крім того, існував взаємозв’язок між цими недоліками та неадекватністю регуляторних положень, які констатувались раніше і які передбачали надмірно жорсткі формальні вимоги для організації певних публічних зібрань. Крім розширеного тлумачення, що є зібранням, яке підлягає завчасному повідомленню, відсутність толерантності щодо зібрань, які не відповідають формальній процедурі, є ще одним елементом структурної проблеми: надмірно широкі повноваження органів влади щодо застосування негайного позбавлення свободи і навіть покарання кримінального характеру у таких справах. У результаті неможливо дійти висновку, що відповідне законодавство передбачає ефективні гарантії захисту від зловживання. У рівній мірі оскаржувані заходи могли серйозно стримувати інших опозиційних прибічників та суспільство вцілому від участі в демонстраціях та, більш загально, від участі у відкритих політичних дебатах. Тим більше, що діючи цілеспрямовано щодо відомої публічної особи, вони неминуче залучають широке висвітлення в пресі.

    Щодо статті 18 Суд послався на метод, встановлений у справі Merabishvili проти Грузії [ВП], зазначаючи, що домінуюча ціль оскаржуваних заходів могла змінюватись під час періоду, який розглядався: те, що можливо здавалось як легітимна мета або ціль на початку, може бути менш прийнятним через деякий час. У цій справі відсутність легітимної мети стосовно першого та п’ятого випадків усуває необхідність будь-якого аналізу множинності цілей цих випадків. Тим не менш, все одно залишається необхідність розглянути, чи була наявна прихована мета. Щодо решти випадків, концепція множинності цілей також залишається релевантною. У цій справі із низки епізодів можна виокремити певний сценарій: заявника було арештовано сім раз протягом достатньо короткого періоду і практично в однаковий спосіб при реалізації ним його Конвенційного права на свободу зібрань. Привід для затримання заявника ставав все більш неприйнятним, коли ступінь потенційного порушення порядку заявником ставав меншим. Так, хоча в перших п’ятьох випадках заявник був одним із лідерів зібрань, в наступних випадках він взагалі не відігравав особливої ролі. Більше того, на додаток до відсутності або дуже спірного характеру легітимної мети, органи влади мали б знати, що практика, яка розглядається, є несумісною з стандартами Конвенції. У цьому контексті Європейський суд звернув увагу на ширший контекст, а саме на його схожі висновки стосовно демонстрації, яка мала місце за три місці до першого з семи випадків у цій справі (Navalnyy і Yashin проти Росії) та на недоліки кримінальних проваджень, які здійснювались проти заявника в той же час (Navalnyy і Ofitserov проти Росії» та «Navalnyye проти Росії»).

    Крім того, були наявні контекстуально співпадаючи ознаки того, що органи влади ставали все більш жорсткими у відповідь на поведінку заявника у світлі його статусу опозиційного лідера та інших політичних активістів та загалом у їх підході до публічних зібрань політичного характеру. На додаток до законодавчих змін, прийнятих у період, що розглядався у справі (зміни щодо підвищення та розширення відповідальності за порушення процедури проведення публічних подій), подальше законодавчі введення інших обмежень стосовно свободи зібрань може бути визнане показовим продовженням тенденції. Декілька органів Ради Європи висловили своє занепокоєння щодо цього питання.

    Також необхідно врахувати характер та ступінь неналежності стверджуваної прихованої мети. Головною суттю цієї скарги заявника є його стверджуване переслідування не як приватної особи, а як опозиційного політика, який відіграє важливу функцію через демократичний дискурс. Це обмеження як таке мало вплив не тільки на заявника або його прибічників та послідовників, але й на саму суть демократії як способу організації суспільства, за якої індивідуальна свобода може бути обмежена у загальних інтересах, тобто в ім’я «більшої свободи», яка згадується у підготовчих матеріалах (travaux préparatoires) щодо статті 18.

    З огляду на ці елементи Суд вирішив, що поза розумним сумнівом обмеження, накладені на заявника у п’ятому та шостому випадках, переслідувало приховану мету, а саме стримати політичний плюралізм – характерну ознаку «ефективної політичної демократії», яка керується верховенством права - концепції, які згадуються в Преамбулі Конвенції. Таким чином, у цій справі було визнано порушення статті 18 у поєднанні з статтями 5 та 11 Конвенції.

    Відповідно до статті 46 з огляду на системний характер проблеми держава-відповідач має вжити належних законодавчих та/або інших загальних заходів для забезпечення в національному правопорядку механізму, який би зобов’язував органи національної влади належним чином поважати фундаментальний характер свободи зібрання та виявляти належну толерантність до несанкціонованих але мирних зібрань, що спричиняють певний розлад звичайного способу життя, але не виходить за межі незначного порушення; органи влади можуть обмежувати цю свободу, тільки після належної перевірки виправданості такого обмеження легітимними інтересами, такими як попередження порушення порядку або злочину та захист прав і свобод інших осіб; органи влади також мають встановлювати справедливий баланс між такими інтересами та інтересами тих осіб, які реалізують своє право на свободу мирних зібрань. Більше того, конкретне виправдання має бути наведено для накладення будь-яких санкцій.

    Попередження аналогічних порушень у майбутньому має бути забезпечено шляхом відповідного законодавчого регулювання, яке, зокрема, має забезпечувати відсутність прихованих перешкод щодо свободи мирних зібрань, гарантованої статтею 11 Конвенції, у національних юридичних інструментах стосовно обмежень та умов реалізації права на мирні зібрання. Щодо п. 1 статті 6 Європейський суд визнав порушення цього положення щодо шести із семи проваджень про притягнення заявника до адміністративної відповідальності. Щодо решти проваджень порушення визнано не було.