Огляд рішень щодо України, які були постановлені за період 20.06.2019 - 03.09.2019

Рішення Європейського суду з прав людини проти України за період 20.06.2019 - 03.09.2019

Ухвали щодо суті

  1. Солопова проти України ( SOLOPOVA v. UKRAINE ) від 27.06.2019, заява № 17278/18

    Порушення статті 3 Конвенції у зв’язку з ненаданням заявниці належної медичної допомоги під час ув’язнення (відсутність/затримка медичного огляду, недостатність/затримка медикаментозного лікування у лікарні при «Дніпровській установі виконання покарань (№ 4)» та «Клінічному онкологічному диспансері» Дніпропетровської обласної ради»). Відповідно до позиції Європейського суду, органи влади повинні забезпечити оперативність і точність постановки діагнозу та лікування, а у випадку, коли це викликано медичним станом, — регулярність і систематичність нагляду та наявність плану терапевтичних заходів з метою ефективного лікування захворювань ув’язненої особи або запобігання їхньому ускладненню. Медична допомога, яку надають в установах виконання покарань, має бути належною та відповідати тому рівню допомоги, яку державні органи зобов’язалися надавати для всього населення. Проте це не означає, що кожному затриманому має гарантуватися лікування на тому самому рівні, що й у найкращих медичних закладах поза межами установ виконання покарань.

  2. Грица та Шадура проти України (GRYTSA AND SHADURA v. UKRAINE) від 27.06.2019, заяви №№ 3075/13 63879/13

    Порушення п. 1 статті 6 Конвенції у зв’язку з неповідомленням Вищим адміністративним судом України про розгляд касаційних скарг у справах заявників. Європейський суд вказав, що незважаючи на реєстр вихідної кореспонденції суду, відповідні докази повідомлення заявників мали міститися у матеріалах справи, яку розглядали на національному рівні. Однак доказів повідомлення у справі не було. Відповідно, мало місце порушення принципу рівності сторін.

  3. Жуков та інші проти України ( ZHUKOV AND OTHERS v. UKRAINE) від 27.06.2019, заяви №№ 45326/12 42074/13 51782/18

    Порушення пункту 3 статті 5 Конвенції у зв’язку з надмірною тривалістю досудового тримання під вартою у всіх справах. Тривалість тримання у справах заявників становила від 9 місяців до 4 років та 9 місяців. Порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у зв’язку з надмірною тривалістю судового провадження (у справах за скаргами № 42074/13 та № 51782/18). Порушення пункту 4 статті 5 Конвенції у зв’язку з недоліками у провадженні щодо перегляду законності тримання під вартою (суд не розглянув належним чином клопотання заявника про звільнення з-під варти) (у справі за скаргою № 51782/18). Порушення підпункт «c» пункту 1 статті 5 Конвенції у зв’язку з незаконним досудовим триманням під вартою. У певний період часу заявника тримали під вартою на підставі рішення суду, в якому не було зазначено жодних підстав. Крім того, одне з рішень суду, на підставі якого заявника тримали під вартою, не встановлювало жодного терміну (у справі за скаргою № 42074/13).

  4. Єрьоміна та інші проти України (YERYOMINA AND OTHERS v. UKRAINE) від 27.06.2019, заяви №№ 30510/18, 31773/18, 39273/18

    Порушення пункту 1 статті 6 та статті 13 Конвенції у зв’язку з надмірною тривалістю кримінальних проваджень та відсутністю у національному законодавстві ефективного засобу юридичного захисту в усіх справах. Тривалість проваджень у справах становила більше 7 років. Порушення пункту 1 статті 2 Протоколу № 4 до Конвенції у зв’язку з надмірною тривалістю застосування підписки про невиїзд (справа № 31773/18). У травні 2010 року щодо заявниці було порушено кримінальну справу у зв’язку з 27 епізодами незаконного зберігання речовин, що містять наркотичні засоби, та обрано запобіжний захід у вигляді зобов’язання не залишати зареєстроване місце проживання. 31.12.2017 прокурор закрив кримінальне провадження у зв’язку з відсутністю складу злочину та скасував запобіжний захід.

  5. ТОВ «Світ розваг» та інші проти України (SVIT ROZVAG, TOV AND OTHERS v. UKRAINE) від 27.06.2019, заяви №№ 13290/11 62600/12 49432/16

    Справа стосується заборони азартних ігор у 2009 році. Заявники — два українські підприємства: ТОВ «Світ розваг» та приватне підприємство «Ігро-Бет», а також громадянка України Наталія Станко. Два заявники здійснювали підприємницьку діяльність у сфері ігорного бізнесу, третій заявник (ПП «Ігро-Бет»), який отримав ліцензію на цей бізнес перед введенням заборони, не зміг розпочати відповідну підприємницьку діяльність. Після пожежі у травні 2009 у закладі азартних ігор у м. Дніпро, в якій загинуло 9 осіб і 11 було травмовано, Парламент прийняв закон про заборону ігорного бізнесу всіх видів. Перед введенням заборони за дорученням Кабінету Міністрів України Міністерство фінансів зупинило дію всіх ліцензій. Після набуття чинності закону про заборону всі лецензії було відкликано. Всі заяви заявників із вимогами компенсувати їхні збитки були відхилені.

    Відповідно до усталеної практики Європейського суду, зупинення чинної ліцензії на здійснення підприємницької діяльності становить втручання в право на мирне володіння майном. Ці питання розглядають за п. 2 статті 1 Першого протоколу як захід контролю за використанням майна.

    Європейський суд визнав порушення статті 1 Першого протоколу у зв’язку з тим, що втручання у вигляді зупинення ліцензії Мінфіном за дорученням Кабінету Міністрів не мало законодавчих підстав. Спосіб, у який національний суд тлумачив повноваження Кабінету Міністрів, яке на його думку надавало йому відповідні повноваження, свідчив, що застосовне законодавство не відповідало вимозі якості закону.

    Європейський суд також визнав порушення статті 1 Першого протоколу, у зв’язку з неналежною якістю прийняття рішення щодо впровадження закону про заборону ігорного бізнесу. Впровадження закону фактично не мало належного перехідного періоду, заявники не мали підстав очікувати закінчення дії ліцензії у такий спосіб, законодавство не передбачало належних компенсаторних заходів, при прийнятті рішення щодо запровадження заборони органи влади не здійснили належного аналізу щодо балансу інтересів. Відповідно, втручання у вигляді припинення підприємницької діяльності на підставі введення законодавчої заборони не відповідало вимогам пропорційності.

    Європейський суд визнав відсутність порушення п. 1 статті 6 Конвенції за скаргою на необгрунтованість судових рішень. З огляду на висновки за статтею 1 Першого протоколу, Європейський суд визнав відсутність необхідності окремо розглядати питання за скаргою заявників на відсутність національних засобів захисту відповідно до статті 13 Конвенції.

  6. Cosmos Maritime Trading and Shipping Agency проти України (COSMOS MARITIME TRADING AND SHIPPING AGENCY v. UKRAINE) від 27.06.2019, заява № 53427/09

    За обставинами справи у 2012 році національним судом було визнано заборгованість компанії «Blasco» перед компанією-заявником в межах провадження про банкрутство першої компанії. Заявник ініціював питання щодо визнання боргу у 2003 році. У 2013 році апеляційний суд скасував рішення щодо визнання боргів компанії-заявника в результаті провадження за нововиявленими обставинами. Незадовго до початку провадження у справі про банкрутство одна з будівель компанії-боржника була передана господарському суду, в провадженні якого перебувала справа про банкрутство. Остаточно будівля була передана суду, вже коли провадження у справі про банкрутство тривало. У лютому 2011 року під час провадження про банкрутство компанія-заявник звернулася до суду з заявою про відвід головуючого судді та всього суду у зв’язку з тим, що суд прийняв від боржника будівлю. Головуючий суддя відхилив заяву і вказав, що передача будівлі (події 2006 року і раніше) особисто на нього впливу не мала: він прийняв провадження у 2011 році, і відвід усьому суду законодавством не передбачено. Європейський суд визнав порушення п. 1 статті 6 Конвенції з огляду на порушення принципу небезсторонності суду (об’єктивний аспект). Так, Європейський суд вказав, що заявник мав об’єктивні побоювання щодо небезсторонності суду після прийняття будівлі від боржника, однак ані суд першої інстанції, ані апеляційний суд не здійснив належного розгляду заяви заявника — щонайменше не було встановлено остаточної дати передачі будівлі.

    Європейський суд визнав порушення п. 1 статті 6 у зв’язку з порушенням вимоги розумного строку провадження (10 років провадження). Скаргу на порушення права на мирне володіння своїм майно за статтею 1 Першого протоколу було визнано необгрунтованою, оскільки після скасування рішення про визнання заборгованості у заявника не було підстави стверджувати про легітимні очікування як об’єкт, який захищається статтею 1 Першого протоколу. Водночас рішення апеляційного суду про скасування рішення щодо визнання боргу перед заявником не могло бути розглянуто Європейським судом у зв’язку з пропущенням шестимісячного строку звернення зі скаргою.

  7. Корбан проти України (KORBAN v. UKRAINE) від 04.07.2019, заява № 26744/16

    Порушення статті 3 Конвенції у зв’язку з тим, що розгляд судом питання про обрання заявнику запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою вночі, враховуючи його стан здоров’я та загальний контекст справи, становив нелюдське та таке, що принижує гідність, поводження. Європейський суд зазначив, що проведення судового засідання вночі може бути виправдано тільки в особливо термінових випадках. Такого випадку у справі заявника не було. Єдиним питанням для вирішення було обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою на заміну попереднього у вигляді домашнього арешту. Його розгляд міг бути відкладений до закінчення періоду пост-операційного лікування заявника (від 7 до 10 днів). Порушення статті 3 Конвенції у зв’язку з триманням заявника в залізній клітці під час судових засідань. Порушення п. 1 статті 5 Конвенції у зв’язку з затриманням заявника всупереч вимогам національного законодавства. Так, затримання відбулося без судового рішення за відсутності законодавчих обставин, які могли виправдати таке затримання (у разі нагальної необхідності запобігти злочинові чи його перепинити уповноважені на те законом). На думку Європейського суду, ситуація у справі заявника свідчить про те, що органи влади діяли недобросовісно, шукаючи приводів забезпечити продовження тримання особи під вартою та обійти судове рішення про звільнення. Така поведінка не узгоджується з принципом юридичної визначеності та є свавільною, і суперечить принципу верховенства права. Порушення п. 3 статті 5 Конвенції у зв’язку з відсутністю відповідних і належних аргументів тримання заявника під вартою протягом семи років і семи місяців. Порушення п. 5 статті 5 Конвенції у зв’язку з відсутністю можливості у заявника порушити питання про компенсацію за обмеження права на свободу, яке суперечило вимогам п. 1, 2, 3 статті 5 Конвенції. Скарга за п. 4 статті 5 Конвенції не була розглянута по суті у зв’язку з розглядом тих же питань за п. 3 статті 5. Порушення п. 2 статті 6 Конвенції у зв’язку з тим, що до постановлення вироку суду у справі заявника посадовці правоохоронних органів допустили висловлення щодо заявника, які формували думку суспільства про нього як про винну особу. Так, наприклад, заявника було названо лідером злочинної організації. Не було встановлено порушення статті 18 Конвенції, оскільки не було доведено очевидного зв’язку між позбавленням свободи заявника та його політичною діяльністю. Не було встановлено порушення статті 3 Конвенції за скаргою заявника на нелюдські умови його транспортування з Києва до Чернігова, яке тривало 8 годин. Європейський суд визнав, що заявник не навів аргументів, які б переконливо свідчили, що рівень жорстокості умов його транспортування досяг необхідної межі для застосування статті 3.

  8. Акименко проти України (AKYMENKO v. UKRAINE) від 04.07.2019, заява № 32567/11

    Порушення п. 1 статті 5 Конвенції у зв’язку з продовженням заявнику строку запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою з порушенням вимог національного законодавства. Так, всупереч статті 156 Кримінально-процесуального кодексу (1960 року), суд продовжив строк тримання під вартою, який перевищував 9 місяців.

  9. Соколовський проти України (SOKOLOVSKYY v. UKRAINE) від 04.07.2019, заява № 6433/18

    Порушення статті 3 Конвенції у зв’язку з ненаданням належної медичної допомоги заявнику під час його тримання під вартою. Порушення пп. 3 та 5 статті 5 Конвенції у зв’язку з відсутністю належних і достатніх аргументів для продовження строку тримання під вартою (п. 3 статті 5) та відсутністю гарантованого права на компенсацію у зв’язку з порушенням права на свободу (п. 5 статті 5). Європейський суд вказав, що всупереч статті 156 Кримінально-процесуального кодексу (1960 року) національний суд продовжив строк тримання під вартою понад дозволену межу.

  10. Канна та Циганок проти України (KANNA AND TSYGANOK v. UKRAINE) від 04.07.2019, заяви № 24751/10 та № 63824/10

    Порушення п. 1 статті 5 Конвенції у зв’язку з відсутністю належних аргументів та строку продовження тримання під вартою у рішенні апеляційного суду при поверненні справи на новий судовий розгляд. Порушення п. 3 статті 5 Конвенції у зв’язку з відсутністю відповідних і достатніх аргументів для тримання заявників під вартою (5 років і 10 місяців, 2 роки і 10 місяців). Перші рішення про тримання заявників під вартою обгрунтовувалися ризиком їх втечі та втручання у розслідування. Проте це обгрунтування не включало фактору плину часу. До того ж, повертаючи справу на новий судовий розгляд, апеляційний суд не надав ніяких аргументів для рішень залишити заявників під вартою. Загалом, не розглянувши конкретні факти та інші менш жорсткі запобіжні заходи, посилаючись переважно та постійно на серйозність обвинувачень, суди продовжували строк тримання під вартою на підставах, які є недостатніми для виправдання відповідного періоду. Порушення п. 1 статті 6 Конвенції у справі «Циганок проти України» у зв’язку з надмірною тривалістю судового провадження (більше 13 років в судах двох інстанцій).

  11. Світлана Ільченко проти України (SVITLANA ILCHENKO v. UKRAINE) від 04.07.2019, заява № 47166/09

    Рішенням національного суду заявницю зобов’язали звільнити земельну ділянку шляхом знесення гаражу, який на ній було розташовано та належав заявниці, без компенсації. Це було визнано втручанням у право заявниці на мирне володіння своїм майном. Щодо законності втручання Європейський суд визнав, що жодних ознак свавільності тлумачення національного закону судами у справі заявниці не було. Щодо пропорційності втручання було вказано, що незалежно від того, чи можна вважати втручання в інтересах суспільства, у будь-якому випадку жодного нагального інтересу, який би виправдовував позбавлення майна без компенсації, у цій справі не було. Водночас, заявниця не мала законодавчо гарантованого права вимагати компенсацію за знесення гаражу, що становить порушення вимог статті 1 Першого протоколу.

  12. Садоча проти України ( SADOCHA v. UKRAINE) від 11.07.2019, заява № 77508/11

    У зв’язку з незадекларуванням заявником готівкових коштів при перетині митного кордону національний суд визнав заявника винним у порушенні митного законодавства. Унаслідок кошти заявника були конфісковані, він сам мав сплатити штраф. Європейський суд визнав порушення статті 1 Першого протоколу у зв’язку з конфіскацією в заявника 31 000 євро. Це становило непропорційне втручання у право заявника на мирне володіння своїм майном. Відповідно до практики Європейського суду, щоб втручання було пропорційним, воно має відповідати серйозності порушення, а санкція — тяжкості порушення. Конфіскована сума коштів була значною для заявника, і водночас не вбачається, що порушення у її декларуванні призвело до значних втрат або шкоди для держави. Крім того, заявник доводив у суді, що він законний володілець коштів, та підтверджував це документами. Однак, національний суд не розглянув аргументів заявника. З рішення також не вбачається, що суд вдався до розгляду питання пропорційності накладеного покарання.

  13. Сержантов проти України (SERZHANTOV v. UKRAINE) від 11.07.2019, заява № 57240/14

    Порушення статті 3 Конвенції у зв’язку з ненаданням належної медичної допомоги (різке зменшення дози методону за десять днів під час замісної підтримувальної терапії) під час тримання заявника під вартою.

  14. Долгіх проти України (DOLGIKH v. UKRAINE) від 11.07.2019, заява № 34697/04

    Порушення статті 3 Конвенції у зв’язку з неналежними умовами тримання заявника під вартою. Порушення пп. 1 і 3 (с) статті 6 Конвенції у зв’язку з ненаданням заявнику безкоштовної правової допомоги для підготовки касаційної скарги у його справі. Порушення статті 13 Конвенції у зв’язку з відсутністю засобів юридичного захисту від порушення статті 3 Конвенції.

  15. Балакірев та інші проти України (BALAKIREV AND OTHERS v. UKRAINE) від 11.07.2019, заява № 61109/10 та 33773/18

    Порушення статей 6 та 13 Конвенції у зв’язку з надмірною тривалістю судових проваджень у справах заявників (від 5 до 13 років) та відсутністю національних засобів юридичного захисту від порушення права на розгляд справи судом в розумний строк.

  16. Петров і Коростильов проти України (PETROV AND KOROSTYLYOV v. UKRAINE) від 11.07.2019, заява № 19591/18 та № 19596/18

    Порушення статті 3 та статті 13 Конвенції у зв’язку з неналежними умовами ув’язнення заявників та відсутністю засобів юридичного захисту.

  17. Радюкін проти України (RADYUKIN v. UKRAINE) від 11.07.2019, заява № 27805/18

    Порушення статті 3 та статті 13 Конвенції у зв’язку з неналежними умовами ув’язнення заявників та відсутністю засобів юридичного захисту.

  18. Коростильов проти України ( KOROSTYLYOV v. UKRAINE) від 11.07.2019, заява № 37790/18

    Порушення п. 1 статті 6 Конвенції у зв’язку з надмірною тривалістю кримінального провадження у справі заявника (5 років в судах двох інстанцій). Порушення п. 3 статті 5 Конвенції у зв’язку з відсутність відповідних і достатніх аргументів для тримання заявників під вартою. Порушення п. 5 статті 5 Конвенції у зв’язку з відсутністю можливості у заявника порушити питання про компенсацію за обмеження права на свободу, яке суперечило вимогам п. 3 статті 5 Конвенції.

  19. Ченчевік проти України (CHENCHEVIK v. UKRAINE) від 18.07.2019, заява № 56920/10

    Порушення статті 3 Конвенції в матеріальному аспекті, оскільки заявник був підданий тортурам представниками правоохоронних органів. Порушення статті 3 Конвенції в процедурному аспекті у зв’язку з відсутністю належного розслідування національними органами скарг заявника щодо неналежного з ним поводження в міліції. Порушення п. 1 статті 5 Конвенції у зв’язку з відсутністю своєчасного документування затримання заявника.

  20. Швець проти України (SHVETS v. UKRAINE) від 23.07.2019, заява №22208/17

    У червні 2015 року заявник, дідусь неповнолітньої В., звернувся до суду з вимогою зобов’язати матір В. надати можливість бачитись із онукою та призначити графік зустрічей з нею, а також визначити місце проживання онуки в м. Києві. Суд частково задовольнив позов заявника. Було встановлено графік зустрічей заявника з онукою за місцем проживання матері, але відмовлено у її поверненні до м. Києва. Заявник оскаржив рішення до судів вищих інстанцій, зокрема, стверджуючи, що суд не прийняв рішення щодо принципового питання, а саме щодо зобов’язання матері В. не перешкоджати їхнім зустрічам. Однак, скарги заявника були відхиленні. Починаючи з жовтня 2016 року матір В. перешкоджала зустрічам заявника з онукою. Державна виконавча служба відмовила заявнику у примусовому виконанні рішення суду, вказуючи, що в законодавстві відсутній порядок виконання таких рішень. У результаті звернення заявника до суду з заявою про роз’яснення порядку виконання рішення суду, суд вказав, що таке рішення є обов’язковим і матір В. має обов’язок приводити В. для зустрічей із заявником відповідно до встановленого графіку. Рішення суду першої інстанції було залишено без змін апеляційним судом. В подальшому касаційний суд зупинив виконання суду першої інстанції до розгляду апеляційної скарги матері В. У травні 2018 року за заявою батька В. суд вирішив, що В має жити з батьком. Тоді ж онука заявника переїхала до Києва і заявник міг брати участь у її вихованні. Європейський суд визнав порушення статті 8 Конвенції у зв’язку з невжиттям національними органами влади належних та швидких заходів протягом трьох років для забезпечення визнаного у заявника права на підтримання контактів із онукою.

  21. Сабадаш проти України (SABADASH v. UKRAINE) від 23.07.2019, заява № 28052/13

    У вересні 2011 року заявник отримав остаточне судове рішення апеляційного суду про стягнення на його користь відшкодування матеріальної шкоди з його сусідів. Це судове рішення не було оскаржено до касаційного суду в межах законодавчо визначених строків. Проте, через шість місяців після закінчення строку на оскарження за касаційною скаргою заступника прокурора, який виступав на стороні відповідачів, касаційний суд відкрив провадження та скасував рішення апеляційного суду. У результаті касаційного провадження суд залишив в силі рішення суду першої інстанції, яким в позові заявнику було відмовлено в повному обсязі. Поновлюючи строки на касаційне оскарження, суд погодився з аргументом заступника прокурора про те, що строки на оскарження було пропущено за обґрунтованих причин, оскільки він дізнався про рішення апеляційного суду тільки після надходження до прокуратури скарги відповідачів. Європейський суд визнав порушення п. 1 статті 6 Конвенції у зв’язку з порушенням принципу res judicata, що мало місце з огляду на необгрунтованість поновлення строку на касаційне оскарження та скасування рішення суду, винесеного на користь заявника. З огляду на визнання порушення п. 1 статті 6 Європейський суд вирішив не розглядати окремо скаргу на необгрунтоване втручання заступника прокурора в судове провадження заявника.

    Скаргу заявника на порушення статті 1 Першого протоколу у зв’язку зі скасуванням рішення суду, постановленого на його користь, було визнано необгрунтованою. Європейський суд вказав, що саме собою поновлення строку касаційного оскарження всупереч вимогам п. 1 статті 6 Конвенції та в результаті скасування рішення суду автоматично не свідчить, що втручання у право за статтею 1 Першого протоколу суперечило принципу законності або саме провадження було неякісним. Водночас, заявник не вказав, чому він вважає, що скасування рішення у його справі суперечило вимогам статті 1 Першого протоколу. Крім того, заявник не стверджував, що під час касаційного провадження він був позбавлений можливості представити свої аргументи.

  22. Релігійна громада Свідків Єгови м. Кривого Рогу Тернівського району проти України (RELIGIOUS COMMUNITY OF JEHOVAH'S WITNESSES OF KRYVYI RIH'S TERNIVSKY DISTRICT v. UKRAINE) від 03.09.2019, заява № 21477/10

    Заявник мав у власності будинок (50 кв.м.), який використовувався як культова будівля. У 2004 році організація-заявник звернулася до місцевих органів влади з заявою про надання земельної ділянки, на якій було розташовано будинок, в оренду на 5 років для будівництва на ній нової культової будівлі (Kingdom Hall). Рада місцевого самоврядування надала організації-заявнику дозвіл на виготовлення документів для побудови будівлі і пізніше погодила план будівництва заявника. Однак, проєкт рішення про надання дозволу на будівництво та надання земельної ділянки в оренду прийнято не було, оскільки при голосуванні в раді за це рішення було надано недостатню кількість голосів депутатів. У лютому 2007 року суд постановив рішення на користь організації-заявника, визнавши, що заявником було дотримано всі законодавчі вимоги щодо отримання земельної ділянки в оренду та будівництва, відповідно, ненадання місцевою радою дозволу на будівництво та на оренду земельної ділянки було незаконним. Після декількох спроб розглянути питання заявника у серпні 2007 міська рада винесла рішення на голосування. Однак, рішення прийнято не було, оскільки більшість депутатів проголосувала проти його схвалення. У січні 2008 року організація-заявника вдруге звернулася до суду, вимагаючи зобов’язати міську раду укласти з організацією договір оренди. Суди трьох інстанцій відхилили позов заявника, зокрема, вказуючи, що суд не може зобов’язати орган місцевого самоврядування укласти договір, оскільки це належить до його виняткових дискреційних повноважень. У 2011 році заявник звернувся з новою заявою щодо надання дозволу на будівництво та оренду земельного ділянки, яка була відхилена. Розглянувши справу, Європейський суд вказав, що Конвенція не гарантує права на надання місця для культової будівлі. Однак обмеження щодо встановлення місця для такої споруди може становити втручання у право, гарантоване статтею 9. Європейський суд не побачив підстав сумніватись у твердженнях організації-заявника щодо труднощів використання старого будинку в якості культової будівлі. Ба більше, враховуючи, що органи влади фактично протягом значного періоду толерантно ставилися до використання землі для цілей релігійної спільноти, їхня відмова офіційно визнати таке використання створила юридичну невизначеність для спільноти заявника. Суд не погодився з Урядом в тому, що відсутність можливості для заявника побудувати культову будівлю грунтувалася на загальних і нейтральних правилах, оскільки органи влади не вказували жодного нейтрального, пов’язаного з плануванням, аргументу на підтримку свого рішення не надавати дозвіл заявнику. Єдиний аргумент органу влади — заперечення сусідів щодо побудову будівлі — був відхилений судом як такий, що не є достатнім для відмови. За таких обставин Європейський суд визнав, що враховуючи практичні труднощі та стан невизначеності заявника щодо використання його будинку в якості культової споруди, відмову міської ради у наданні дозволу на будівництво нової будівлі та надання земельної ділянки в оренду, незважаючи на остаточне рішення суду, обставини справи заявника підпадають під дію статті 9 Конвенції. Враховуючи остаточне судове рішення, постановлене на користь організації-заявника, наполегливе ігнорування його висновків міською радою без наведення будь-яких аргументів на виправдання було визнане Європейським судом як свавільне та таке, що не відповідає вимогам закону. З огляду на вказане Європейський суд визнав порушення статті 9 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

Ухвали щодо неприйнятності

  1. П. проти України (P. v. UKRAINE) від 11.06.2019 заява № 40296/16

    Заявник скаржився за ст. 8 Конвенції на те, що в Україні не існує процедури, яка б дозволяла інтерсекс-людям, таким як він, вносити зміни до актових записів цивільного стану щодо своєї статі та імені відповідно до самоідентифікації; за ст. 13 Конвенції — на відсутність ефективного національного засобу юридичного захисту щодо цього; за ст. 14 Конвенції — на дискримінацію, якої він зазнав під час реалізації своїх прав, передбачених Конвенцією, у зв’язку зі своєю інтерсексуальністю.

    Проаналізувавши скарги заявника, Суд вирішив розглядати їх не в абстрактному контексті відсутності відповідної процедури для інтерсекс-людей в Україні, а в контексті дотримання прав заявника, передбачених Конвенцією.

    Отже, Суд дійшов висновку, що скарга заявника за ст. 8 Конвенції, окремо та у поєднанні зі ст. 14 Конвенції, є неприйнятною згідно з п.п. 1 і 4 ст. 35 Конвенції у зв’язку з невичерпанням національних засобів юридичного захисту, а скарга за ст. 13 Конвенції є явно необґрунтованою відповідно до підп. «а» п.п. 3 і 4 ст. 35 Конвенції.

    Таких висновків Суд дійшов з огляду на те, що заявник не скористався запропонованою національними судами процедурою щодо зміни в ідентифікаційних документах своєї статі та прізвища, ім’я, по батькові, передбаченою Правилами внесення змін до актових записів цивільного стану, їхнього поновлення та анулювання, затверджених наказом Міністерства юстиції України від 12.01.2011 року № 96/5. Водночас, заявник не довів, що запропонована судами відповідна процедура була неналежною або неефективною, і що він не міг нею скористатись.

  2. Іщенко проти України (ISHCHENKO v. UKRAINE) від 11.06.2019 заява № 35374/12

    У жовтні 2000 року заявника було засуджено до довічного позбавлення волі на підставі ст. 93 Кримінального кодексу України 1960 року (далі – Кодекс) у зв’язку з вчиненням ним 9 січня та 7 лютого 2000 р. тяжких злочинів.

    На момент подій ст. 93 Кодексу передбачала покарання у вигляді позбавлення волі строком від 8 до 15 років або смертну кару за вчинення таких видів злочинів, винним у яких було визнано заявника. Однак, рішенням від 29 грудня 1999 р. Конституційний Суд України визнав смертну кару неконституційною і доручив Парламенту привести у відповідність з цим рішенням відповідні положення Кодексу. Законом від 22 лютого 2000 р., який набрав чинності 29 березня 2000 р., Парламент вніс зміни до Кодексу, яким заміниа смертну кару на довічне позбавлення волі. 5 квітня 2001 р. була прийнята нова редакція Кодексу, яка також передбачала довічне позбавлення волі за вчинення таких видів злочинів, у яких було визнано винним заявника.

    У цьому контексті заявник безуспішно оскаржував в касаційному суді свій вирок, намагаючись замінити призначене йому покарання у вигляді довічного позбавлення волі на покарання у вигляді позбавлення волі строком на 15 років. Зокрема, заявник стверджував, що в його справі суд повинен був застосовувати найбільш сприятливі положення Кодексу, які були чинними між 29 грудня 1999 р. і 29 березня 2000 р., коли смертна кара вже була скасована, а довічне позбавлення волі ще не було введене.

    Заявник скаржився за ст. 7 Конвенції на відмову національних судів замінити його покарання у вигляді довічного позбавлення волі на покарання у вигляді позбавлення волі строком на п'ятнадцять років, яке, як він стверджував, було найбільш суворим видом покаранням для видів злочинів, вчинених ним на той момент.

    Посилаючись на свою прецеденту практику у справі «Рубан проти України (від 12.07.2016 р. № 8927/11)», Суд визнав скаргу заявника неприйнятною як явно необґрунтовану з огляду на те, що злочини, які вчинив заявник, каралися смертною карою до 29 грудня 1999 р. і те, що він вчинив їх у період з 29 грудня 1999 р. до 29 березня 2000 р. (коли існував ненавмисний розрив періоду після скасування смертної кари та до введення замінюючого покарання у вигляді довічного позбавлення волі) не означає, що законотворець мав намір пом'якшити тоді кримінальний закон у спосіб, про який стверджував заявник. Іншими словами, той факт, що покарання у вигляді смертної кари, яке було раніше передбачене для вчинених заявником злочинів, не означав його автоматичної заміни на наступне найбільш суворе покарання, що існувало протягом цього періоду часу (позбавлення волі строком до п'ятнадцяти років).Скаргу заявника за п. 1 ст. 6 Конвенції на результат кримінального провадження щодо нього та відмову судів змінити відповідним чином призначене йому покарання Суд також визнав неприйнятною на підставі підп. «а» п. 3 та п. 4 ст. 35 Конвенції.

  3. Коркіяйнен проти України (KORKIYAYNEN v. UKRAINE) від 04.06.2019 заява № 21258/11

    Скаргу заявниці Суд визнав неприйнятною відповідно до підп. «b» п. 3 та п. 4 ст. 35 Конвенції з огляду на те, що заявниця не зазнала суттєвої шкоди через відмову апеляційного суду розглядати її апеляційну скаргу на підставі того, що вона не сплатила судовий збір.

  4. Орєхов проти України (ORYEKHOV v. UKRAINE) від 26.03.2019 заява № 51651/10

    Скаргу заявника за ст. 3 Конвенції на стверджуване погане поводження з боку працівників правоохоронних органів визнано неприйнятною у зв’язку з невичерпанням заявником національних засобів юридичного захисту.

    Скаргу заявника за ст. 3 Конвенції на те, що під час тримання його під вартою йому не було надано спеціальної допомоги, якої він потребував з огляду на свій фізичний стан (ноги заявника були в гіпсі), визнано неприйнятною у зв’язку з пропущенням шестимісячного строку для подання заяви до Суду.

    Скаргу заявника за ст. 3 Конвенції на ненадання йому медичної допомоги під час тримання під вартою визнано неприйнятною як явно необґрунтовану у зв’язку з тим, що за обставин справи вбачається, що йому надавали достатню медичну допомога.

  5. Єремеєв проти України (YEREMEYEV v. UKRAINE) від 26.03.2019 заява № 64766/12

    У цій справі заявник скаржився до Суду за п. 1 ст. 6 Конвенції на те, що Верховний Суд України (далі – ВСУ) не поінформував його про касаційне провадження у його справі, внаслідок чого його було позбавлено можливості надати свої коментарі щодо поданої позивачем касаційної скарги. Водночас, заявник стверджував, що ВСУ порушив принцип юридичної визначеності, оскільки відкрив відповідне касаційне провадження на підставі необґрунтованого клопотання позивача про поновлення строку на касаційне оскарження.

    Розглядаючи скаргу заявника, Суд вказав, що згідно з чинним на момент подій національним законодавством ВСУ мав надіслати заявнику, рекомендованою поштою з повідомленням про вручення, копію своєї ухвали про відкриття касаційного провадження та копію касаційної скарги позивача, а докази цього мали зберігатися в матеріалах судової справи. Однак, незважаючи на те, що заявник мав доступ до матеріалів судової справи, він не стверджував про відсутність в них відповідних доказів, а лише скаржився на те, що не отримав ухвалу ВСУ про відкриття касаційного провадження у його справі.

    У цьому зв’язку Суд визнав скаргу заявника неприйнятною як явно необґрунтовану, оскільки факту того, що він міг не отримати вказаної ухвали ВСУ, водночас непереконавшись у відсутності відповідних доказів в матеріалах судової справи, не достатньо для того, щоб стверджувати про порушення п. 1 ст. 6 Конвенції.

    Крім того, іншу скаргу заявника за п. 1 ст. 6 Конвенції на порушення ВСУ принципу юридичної визначеності у зв’язку з безпідставним поновленням позивачу строку на касаційне оскарження також визнано неприйнятною як явно необґрунтовану, оскільки заявник не надав Суду підтверджуючих документів про те, що касаційна скарга позивача була подана з суттєвим пропущенням строку, або що клопотання позивача про продовження строку на касаційне оскарження було необґрунтованим.

  6. Черкун проти України (CHERKUN v. UKRAINE) від 12.03.2019 заява № 59184/09

    Заявниця є власницею будинку, що розташований в кінці глухого кута.

    У певний період часу сусід заявниці почав будівництво прибудов до свого будинку (підвалу та гаражу) на частині земельної ділянки, яка фактично була тупиковим проїздом до будинку заявниці.

    У зв’язку з тим, що відповідне будівництво призвело до звуження ширини дорожньої смуги до її будинку і, відповідно, до неможливості проїзду транспортних засобів до її житла, заявниця звернулася з трьома позовами до національних судів. Зокрема, заявниця вимагала визнання незаконним відповідного будівництва сусіда та знесення прибудов; скасування права власності сусіда на земельну ділянку; отримання виключного права власності та користування тупиковим проїздом.

    Національні суди відмовили у задоволенні всіх позовів заявниці та постановили відсутність порушень прав заявниці, зокрема, з огляду на те, що відповідні добудови сусіда були розташовані в межах його земельної ділянки і що відповідно до національного законодавства заявниця не мала права вимагати знесення добудов сусіда тільки на тій підставі, що їхнє будівництво нібито було незаконним (таке право мали лише органи державної влади).

    Скарга заявниці за п. 1 ст. 6 Конвенції на порушення її права на доступ до суду у зв’язку з тим, що національне законодавство забороняло їй вимагати знесення незаконного будівництва, була визнана неприйнятною як несумісна ratione materiae.

    У цьому контексті Суд вказав, що п. 1 ст. 6 Конвенції не гарантує будь-якого конкретного змісту цивільних «прав та обов’язків» у матеріальному праві Договірних держав, тобто Суд не може створити шляхом тлумачення п. 1 ст. 6 Конвенції матеріальне право, яке не має правової підстави у відповідній державі.

    Скаргу заявниці за ст. 8 Конвенції на порушення її права на повагу до свого житла у зв’язку з незабезпеченням державними органами вільного проїзду до її будинку визнано неприйнятною як явно необґрунтовану з огляду на те, що у її справі ніколи не було постановлено судового рішення, яке б визнавало порушення її прав, гарантованих ст. 8 Конвенції, і за обставин справи Суд не вбачає, що труднощі, спричинені будівництвом сусіда, були достатньо серйозними, щоб негативно вплинути на зручність користування своїм житлом та якість її приватного і сімейного життя. Скарга заявниці за ст. 1 Першого протоколу до Конвенції на порушення її права на мирне володіння своїм майном у зв’язку з відмовою національних судів надати їй виключне право володіння та користування тупиковим проїздом була визнана неприйнятною як несумісна ratione materiae, оскільки вказане положення Першого протоколу до Конвенції не гарантує права на надбання майна, і ніщо не вказує на те, що заявниця могла мати «легітимне сподівання» на його отримання.

  7. Голубунко проти України (GOLUBENKO v. UKRAINE) від 12.03.2019 заява № 46928/07

    У цій справі національні суди зобов’язали газету опублікувати спростування деяких уривків опублікованої заявником статті щодо недоліків роботи одного з департаментів Міністерства юстиції України та його керівника, а заявника – сплатити певну суму відшкодування шкоди.

    Скаргу заявника за ст. 10 Конвенції на те, що рішення національних судів порушили його права на свободу вираження поглядів, визнано неприйнятною як явно необґрунтовану у зв’язку з тим, що:

    - заявник не довів, що надана національними судами оцінка про те, що його стаття в цілому була спрямована на поширення недостовірної інформації про керівника одного з департаментів Міністерства юстиції України, була помилковою;

    - заявник не надав Суду повний текст його опублікованої статті в газеті та не вказав на будь-які труднощі, які заважали йому це зробити;

    - за обставин справи не вбачається, що накладена на заявника санкція була непропорційною.

  8. ТОВ «Телерадіокомпанія “НБМ”» проти України (TELERADIOKOMPANIYA NBM v. UKRAINE) від 12.03.2019 заява № 17114/08

    У цій справі за позовом благодійної організації господарські суди першої та другої інстанції визнали недостовірними відомості, які були поширені стосовно цієї організації у телеефірі телеканалу «5 канал», власником якого є компанія-заявник, та зобов’язали компанію-заявника спростувати відповідну поширену інформацію.

    Згодом компанія-заявник звернулася до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою з проханням скасувати рішення судів нижчих інстанцій на тій підставі, що відповідно до Роз'яснення Вищого арбітражного суду України від 08.02.1996 № 02-5/62 (далі – Роз’яснення) господарським судам непідвідомчі спори про спростування відомостей.

    Розглянувши касаційну скаргу компанії-заявника, Вищий господарський суд України відмовив у її задоволенні у зв’язку з тим, що відповідно до іншого чинного на той момент законодавства усі спори між юридичними особами були підвідомчі господарським судам, крім винятків, прямо визначених законом.

    Компанія-заявник також безуспішно оскаржила підвідомчість її справи господарським судам до Верховного Суду Україну.

    Скаргу компанії-заявника за п. 1 ст. 6 Конвенції на те, що її справа була непідвідомча господарським судам визнано неприйнятною як явно необґрунтовану, оскільки Суд не встановив, що рішення Вищого господарського суду України грубо порушувало національне законодавство.

    Такого висновку Суд дійшов з огляду на те, що:

    • на момент постановлення Вищим господарським судом України свого рішення Роз’яснення втратило чинність;

    • проаналізувавши відповідне чинне на той момент законодавство, Вищий господарський суд України встановив, що справа компанії-заявника була підвідомча господарським судам, оскільки спори про спростування відомостей не підпадали під прямо визначений законом виняток;

    • пізніше прийнята Постанова Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи» від 27.02.2009 № 1 передбачала, що справи про захист ділової репутації між юридичними особами розглядаються в порядку господарського судочинства.

    Скаргу компанії-заявника за ст. 10 Конвенції на незаконне та безпідставне втручання у її право на свободу вираження поглядів визнано неприйнятною у зв’язку з невичерпанням національних засобів юридичного захисту, оскільки компанія-заявник не оскаржувала стверджуване втручання у своє відповідне право в касаційному порядку.

  9. Борисов проти України (BORYSOV v. UKRAINE) від 12.03.2019 заява № 4870/09

    Скарга заявника за п. 1 ст. 6 Конвенція на те, що його не було належним чином повідомлено про судове засідання, в результаті чого його було позбавлено можливості представити свою позицію, визнано неприйнятною як явно необґрунтовану з огляду на те, що:

    - національний суд у своєму рішенні встановив, що заявника було повідомлено про призначення судового розгляду його справи, і жодних доказів, які б вказували на протилежне, Суду надано не було;

    - навіть якщо припустити, що судова повістка не надійшла до заявника, Суд не має підстав звинувачувати в цьому державні органи;

    - за обставин справи не вбачається, що загальна справедливість судового провадження щодо заявника була підірвана лише через його відсутність на судовому засіданні.

    Іншу скаргу заявника за п. 1 ст. 6 Конвенція на те, що державні органи навмисно затягували провадження у його справі про порушення митних правил з метою накладення судом на нього найбільш суворого адміністративного стягнення (конфіскація транспортного засобу), також визнано неприйнятною як явно необґрунтовану, оскільки за обставин справи Суд не вбачає будь-яких ознак недобросовісності з боку державних органів і не вважає, що результат судового провадження щодо заявника був свавільним.

    Скаргу заявника за ст. 1 Першого протоколу до Конвенції на незаконність конфіскації його транспортного засобу визнано неприйнятною як явно необґрунтовану, оскільки заявник не надав жодних підтверджуючих документів про те, що він був власником конфіскованого автомобіля.

  10. Токар проти України (TOKAR v. UKRAINE) від 26.02.2019 заява № 45494/10

    У цій справі заявниця скаржилась до Суду за п. 1 та підп. «с» п. 3 ст. 6 Конвенції на несправедливість кримінального провадження щодо неї у зв’язку з тим, що національні суди визнали її винною у вчиненні злочину на підставі її зізнавальних показань, які вона надала на початковій стадії розслідування справи під примусом працівників правоохоронних органів та за відсутності захисника.

    Відповідну скаргу заявниці Суд визнав неприйнятною як несумісну з ratione personae у зв’язку з тим, що заявниця не може вважатися потерпілою від порушення її права на справедливий суд за ст. 6 Конвенції, оскільки після того, як її було засуджено за вчинення злочину, вирок щодо неї в подальшому був переглянутий за нововиявленими обставинами і скасований, а кримінальне провадження – закрито у зв’язку з відсутність в її діях складу злочину.

  11. Бакулін проти України (BAKULIN v. UKRAINE) від 12.02.2019 заява № 5687/07

    Скарга заявника за ст. 1 Першого протоколу до Конвенції на те, що передбачена постановою Національного банку України «Про тимчасові заходи щодо діяльності банку» від 30.11.2004 р. № 576, заборона на дострокове повернення вкладникам їхніх банківських депозитів становила втручання у його право на мирне володіння своїм майном, визнана неприйнятною як така, що подана до Суду з пропущенням шестимісячного строку, оскільки строк відраховувався від дня прийняття оскаржуваної Постанови.

    Інші скарги заявника за різними статтями Конвенції були визнані Судом неприйнятними як явно необґрунтовані відповідно до п. 3 та п. 4 ст. 35 Конвенції.

  12. Дольна проти України (DOLNA v. UKRAINE) від 31.01.2019 заява № 31039/13

    У цій справі суд першої інстанції повідомив своїм листом заявницю про те, що її справу було передано до суду апеляційної інстанції. Через це заявниця не заперечувала, що отримала відповідний лист від суду першої інстанції, але стверджувала, що такий лист не може вважатися належним повідомленням про відкриття апеляційного провадження, оскільки він лише інформував про подану іншою стороною провадження апеляційну скаргу.

    Скаргу заявниці за п. 1 ст. 6 Конвенція на відсутність можливості надати свої зауваження у відповідь на подану апеляційну скаргу визнано неприйнятною як явно необґрунтовану, оскільки протягом більше ніж одного року та шести місяців заявниця не спромоглася вжити жодних заходів з метою з’ясування, чи було відкрито апеляційне провадження у її справі і, якщо так, яке рішення було поставлене судом. Водночас, заявницею не було надано жодного пояснення щодо причин своєї бездіяльності.

  13. Тетелбаум проти України (TETELBAUM v. UKRAINE) від 31.01.2019 заява № 14476/18

    Скаргу заявника за п. 1 ст. 6 Конвенції щодо надмірної тривалості цивільних проваджень в судах трьох інстанцій визнано неприйнятною як явно необґрунтовану у зв’язку з тим, що за обставин справи тривалість таких проваджень (5 років та 8 місяців) не була надмірною або необґрунтованою.

  14. ТОВ «Калуш Нафтохім» проти України (KALUSH NAFTOKHIM, TOV v. UKRAINE) від 29.01.2019 заява № 15883/10

    Скарги компанії-заявника за п. 1 ст. 6, ст. 13 та ст. 17 Конвенції, які здебільшого стосувалися незгоди з прийнятими у її справі судовими рішеннями, визнано неприйнятними як явно необґрунтовані, оскільки за обставин справи Суд вважає, що відповідні судові рішення були обґрунтованими і компанія-заявник не довела, що вони призвели до свавільного або непропорційного втручання у її право на володіння майном.

    Скаргу компанії-заявника за п. 1 ст. 6 Конвенції на порушення принципу юридичної визначеності у зв’язку з тим, що суд розглянув позов Генеральної прокуратури України, незважаючи на те, що він був поданий з пропущенням строку позовної давності, визнано неприйнятною у зв’язку з невичерпанням національних засобів юридичного захисту, оскільки компанія-заявник не оскаржувала це питання в касаційному порядку.

    Скарги компанії-заявника за п. 1 ст. 6 Конвенції та ст. 1 Першого протоколу до Конвенції на відсутність незалежного та безстороннього суду визнано неприйнятними як такі, що подані до Суду з пропущенням шестимісячного строку.

  15. Лісєєва проти України (LISYEYEVA v. UKRAINE) від 29.01.2019 заява № 36743/10

    Скарги заявниці за п. 1 ст. 6 Конвенції та ст. 1 Першого протоколу до Конвенції на стверджуване незаконне та необґрунтоване скасування судового рішення, постановленого на її користь, визнано неприйнятними як явно необґрунтовані або як несумісні з ratione personae, оскільки за обставин справи не вбачається, що суд вищої інстанції свавільно постановив скасувати прийняте на її користь судове рішення і повернути її справу на новий розгляд. Водночас, Суд зазначив, що у будь-якому випадку судове рішення, яке було постановлене за результатами повторного розгляду справи заявниці, було на її користь.

    Скарга заявниці за ст. 8 Конвенції на стверджуване вторгнення в її квартиру та розкрадання/пошкодження її майна було визнано неприйнятною як явно необґрунтовану, оскільки заявниця не надала Суду жодних підтверджень того, що такі події дійсно мали місце.

    Інші скарги заявниці за різними статтями Конвенції були визнані Судом неприйнятними як явно необґрунтовані відповідно до п. 3 та п. 4 ст. 35 Конвенції.

  16. ТОВ «ТК Скло» проти України (TK SKLO, TOV v. UKRAINE від 08.01.2019 заява № 69758/10

    У цій справі суд першої інстанції виніс наказ про накладення арешту на все майно, що належало компанії-заявнику, у зв’язку з триваючим кримінальним провадженням щодо посадових осіб іншої компанії.

    Як тільки компанія-заявник дізналася про вказаний наказ, вона оскаржила його до апеляційного суду, який, не розглянувши справу по суті, постановив, що наказ суду першої інстанції не підлягає оскарженню і що компанія-заявник не має права на подання апеляції.

    Компанія-заявник оскаржила це рішення до Верховного Суду України, стверджуючи, що положення Кримінально-процесуального кодексу 1960 р. прямо не забороняли оскарження наказу про накладення арешту, і що Конституція України є достатньою юридичною підставою для оскарження відповідного наказу.

    Однак, Верховний Суд України відхилив касаційну скаргу компанії-заявника на підставі того, що постанова апеляційного суду не підлягала оскарженню в касаційному порядку.

    Компанія-заявник скаржилася до Суду за п. 1 ст. 6 Конвенції на відсутність доступу до суду, оскільки згідно чинного на момент подій КПК вона не мала процесуального права на оскарження судового наказу про накладення арешту на її майно, який безпосередньо впливав на її інтереси; на неповідомлення її про призначення судом першої інстанції судового засідання, яке відбулося за її відсутності.

    Компанія-заявник також скаржилася за ст. 1 Першого протоколу до Конвенції на те, що накладення арешту на її майно призвело до незаконного та свавільного втручання у її право на мирне володіння майном.

    Вказані скарги компанії-заявника були визнані неприйнятними як такі, що подані до Суду з пропущенням шестимісячного строку, оскільки строк відраховувався від дня, коли компанія-заявник дізналася про постановлення оскаржуваного наказу про накладення арешту на майно. Водночас, Суд вказав, що спроби компанії-заявника подати апеляційну та касаційну скарги були приречені на невдачу і компанія-заявник повинна була знати про це, враховуючи публічний характер застосовних правових положень.

  17. Юнак проти України (YUNAK v. UKRAINE) від 08.01.2019 заява №1114/08

    Скаргу заявника за п. 1 ст. 6 Конвенції на несправедливість судового провадження щодо нього визнано неприйнятною як явно необґрунтовану у зв’язку з тим, що за обставин справи не вбачається, що рішення національних судів про те, що заявник пропустив передбачений законодавством строк для подання апеляційної скарги, були свавільними або очевидно необґрунтованими.

  18. Шабля проти України (SHABLYA v. UKRAINE) від 08.01.2019 заява № 28712/09

    Скарги заявниці за п. 1 ст. 6 Конвенції та ст. 1 Першого протоколу до Конвенції на несправедливість судових проваджень, які призвели до позбавлення її права власності на квартиру, визнані неприйнятними як явно необґрунтовані, оскільки за обставин справи не вбачається, що постановлені національними судами рішення були свавільними або очевидно необґрунтованими. Інші скарги заявниці за різними статтями Конвенції були визнані Судом неприйнятними як явно необґрунтовані відповідно до підп. «а» п. 3 та п. 4 ст. 35 Конвенції.

Ухвала щодо часткової неприйнятності та щодо часткового вилучення заяв із реєстру справ Європейського суду з прав людини

  1. Віданов проти України (VIDANOV v. UKRAINE) від 26.03.2019 заява № 13249/11

    Скаргу заявника за п. 1 ст. 6 Конвенції на порушення принципу «рівності сторін» у зв’язку з неповідомленням його про апеляційне провадження у його справі, що позбавило його можливості брати участь у розгляді справи, вилучено із реєстру справ Суду, оскільки за обставин справи не вбачається, що заявник має намір далі підтримувати свою заяву.

    Скаргу заявника за п. 1 ст. 6 Конвенції та ст. 1 Першого протоколу до Конвенції на те, що його було позбавлено підвищеного розміру пенсії всупереч чинному національному законодавству, визнано неприйнятною відповідно до підп. «b» п. 2 та п. 4 ст. 35 Конвенції як така, що за своєю суттю є ідентичною до заяви, що вже була розглянута Судом.

  2. Кржемінський та інші проти України (KRZHEMINSKIY AND OTHERS v. UKRAINE) від 17.01.2019 заяви №№ 3623/10, 27574/10, 61607/12, 12172/13, 24163/13, 30552/13, 46865/13, 77127/13, 6265/14

    Скарги дев’яти заявників за п. 1 ст. 6 Конвенції та ст. 1 Першого протоколу до Конвенції на невиконання або тривале невиконання національних судових рішень та відсутність ефективних засобів юридичного захисту в національному законодавстві вилучені з реєстру справ Суду і передані до Комітету міністрів Ради Європи для виконання в рамках процедури, передбаченої пілотним рішенням «Юрій Миколайович Іванов проти України».

    Скаргу одного із заявників за п. 1 ст. 6 Конвенції на порушення принципу рівності сторін у зв’язку з неповідомленням його про апеляційне провадження у його справі визнано неприйнятною на підставі п.п. 1 та 4 ст. 35 Конвенції у зв’язку з пропущенням шестимісячного строку для подання заяви до Суду.

    Інші скарги трьох заявників за різними статтями Конвенції визнані неприйнятними на підставі п.п. 1, 3 та 4 ст. 35 Конвенції.

Ухвали щодо вилучення заяв із реєстру справ Європейського суду з прав людини

  1. Карецький проти України (KARETSKYY v. UKRAINE) від 06.06.2019 заява № 4829/09 — заявник не має наміру далі підтримувати свою заяву

  2. Шевченко проти України (SHEVCHENKO v. UKRAINE) від 06.06.2019 заява № 55353/09 — заявниця не має наміру далі підтримувати свою заяву

  3. Фарзалієв проти України (FARZALIYEV v. UKRAINE) від 06.06.2019 заява № 33452/10 — заявник не має наміру далі підтримувати свою заяву

  4. Покальчу—к проти України (POKALCHUK v. UKRAINE) від 06.06.2019 заява № 32135/11 заявниці не мають наміру далі підтримувати свою заяву

  5. Гнатенко проти України (GNATENKO v. UKRAINE) від 06.06.2019 заява № 7899/12 — заявниці не мають наміру далі підтримувати свою заяву

  6. Лягуша проти України (LYAGUSHA v. UKRAINE) від 06.06.2019 заява № 16934/12 — заявник не має наміру далі підтримувати свою заяву

  7. ТОВ «Конвергентний фонд України “Казімір”» проти України (KAZIMIR UKRAINE CONVERGENCE FUND LIMITED v. UKRAINE) від 16.05.2019 заява № 2188/11 — компанія-заявник не має наміру далі підтримувати свою заяву

  8. Кукурудза проти України (KUKURUDZA v. UKRAINE) від 16.05.2019 заява № 32801/12 — заявник не має наміру далі підтримувати свою заяву

  9. Мироненко проти України (MYRONENKO v. UKRAINE) від 16.05.2019 заява № 25664/18 — одна скарга заявниці за п. 1 ст. 6 Конвенції вже була розглянута в рамках справи «Коваленко та інші проти України» (заява № 26610/17), а інша її скарга була визнана неприйнятною

  10. Безимянний проти України (BEZYMYANNYY v. UKRAINE) від 25.04.2019 заява № 14866/11 — заявник не має наміру далі підтримувати свою заяву

  11. Панащенко проти України (PANASHCHENKO v. UKRAINE) від 04.04.2019 заява № 6137/08 — заявниця не має наміру далі підтримувати свою заяву

  12. Боднарук проти України (BODNARUK v. UKRAINE) від 04.04.2019 заява № 59332/11 — заявник не має наміру далі підтримувати свою заяву

  13. Білковський проти України (BILKOVSKYY v. UKRAINE) від 04.04.2019 заява № 63937/14 — заявник не має наміру далі підтримувати свою заяву

  14. Кравченко проти України (KRAVCHENKO v. UKRAINE) від 21.03.2019 заява № 1906/13 — заявниця не має наміру далі підтримувати свою заяву

  15. Калька проти України (KALKA v. UKRAINE) від 21.03.2019 заява № 37915/14 — заявник не має наміру далі підтримувати свою заяву

  16. Першина проти України (PERSHYNA v. UKRAINE) від 21.03.2019 заява № 10202/16 — заявниця не має наміру далі підтримувати свою заяву

  17. Абрамович проти Росії та України (ABRAMOVYCH v. RUSSIA AND UKRAINE) від 21.03.2019 заява № 62529/14 — заявник не має наміру далі підтримувати свою заяву

  18. Мудрієвський проти України (MUDRIYEVSKYY v. UKRAINE) від 21.03.2019 заява № 77829/13 — заявник не має наміру далі підтримувати свою заяву

  19. Зюкін проти України (ZYUKIN v. UKRAINE) від 14.02.2019 заява № 46858/13 — заявник не має наміру далі підтримувати свою заяву

  20. Шматок проти України (SHMATOK v. UKRAINE) від 14.02.2019 заява № 49697/17 — заявник не має наміру далі підтримувати свою заяву

  21. Альошин та Ануфріюк проти України (ALYOSHYN AND ANUFRIYUK v. UKRAINE) від 31.01.2019 заяви №№ 1503/12 та 2037/12 — заявники не мають наміру далі підтримувати свою заяву

  22. Гуменюки проти України (GUMENYUKY v. UKRAINE) від 31.01.2019 заява № 11596/11 — заявники не мають наміру далі підтримувати свою заяву

  23. Грачов проти України (GRACHOV v. UKRAINE) від 17.01.2019 заява № 11779/09 — заявник не має наміру далі підтримувати свою заяву

  24. Капшук проти України (KAPSHUK v. UKRAINE) від 17.01.2019 заява № 15859/10 — заявник не має наміру далі підтримувати свою заяву

  25. Божко проти України (BOZHKO v. UKRAINE) від 17.01.2019 заява № 54938/10 — заявник не має наміру далі підтримувати свою заяву