Посібник. Вступ

Завантажте Посібник зі статті 1 ЄКПЛ

Стаття 1 Конвенції - Зобов'язання поважати права людини

«Високі Договірні Сторони гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі I [цієї] Конвенції».

Ключові слова в базі даних HUDOC

Висока Договірна Сторона (1) - Відповідальність держав (1) - Юрисдикція держав (1)

1. Як зазначається в статті 1, зобов'язання, яке бере на себе Договірна Сторона, обмежується «гарантуванням» («securing») (у французькому тексті «reconnaître») перелічених прав та свобод особам, які перебувають під її «юрисдикцією». При цьому «юрисдикція» в розумінні статті 1 є обов'язковою і неодмінною умовою (sine qua non). Здійснення юрисдикції є необхідною умовою для того, щоб Договірна Держава могла бути притягнена до відповідальності за дії чи бездіяльність, які можуть бути поставлені їй у провину і які є причиною твердження про порушення прав і свобод, передбачених Конвенцією («Катан та інші проти Республіки Молдова та Росії» (Catan and Others v. the Republic of Moldova and Russia) [ВП], п. 103, та судова практика, що цитується у цьому рішенні).

2. Історичносклалосятак,щовтексті,розробленомуКомітетомзправовихтаадміністративних питань Консультативної асамблеї Ради Європи, зазначалося в тій частині, яка задумувалася як стаття 1 Конвенції, що «держави-учасниці [повинні] взяти на себе зобов’язання гарантувати кожному, хто проживає на їхній території, права ...». Комітет міжурядових експертів, який розглянув проект, запропонований Консультативною асамблеєю, вирішив замінити вираз «хто проживає на їхній території» виразом «хто перебуває під їхньою юрисдикцією». Причини зазначених змін описані у нижченаведеному витягу зі збірнику підготовчих матеріалів «Travaux Préparatoires» Європейської конвенції з прав людини:

   «Запропонований Асамблеєю проект поширив переваги, передбачені Конвенцією, на «всіх осіб, які проживають на території держав, що підписали Конвенцію». На думку Комітету, термін «проживають» може здаватися занадто обмежуючим. Вбачалося, що існували достатні підстави для поширення переваг, передбачених Конвенцією, на всіх осіб на території держав, які підписали Конвенцію, навіть на тих, хто не міг вважатися таким, що проживає на зазначеній території, в юридичному значенні цього слова. Тому Комітет замінив термін «проживає» виразом «перебуває під їхньою юрисдикцією», який також міститься у статті 2 проекту Пакту Комісії Організації Об'єднаних Націй». (том III, с. 260)

3. Прийняттю статті 1 Конвенції також передувало висловлення зауважень представником Бельгії, який 25 серпня 1950 року на пленарному засіданні Консультативної асамблеї заявив, що:

   «... з цього моменту право на захист з боку наших держав у силу дії формального застереження, що міститься в Конвенції, може здійснюватися на повну силу, і без жодного розмежування, на користь осіб будь-якої національності, які на території будь-якої однієї з наших держав, можливо, мали підстави скаржитися на порушення [їхніх] прав».

4. На продовження вищезазначеної думки, у збірнику підготовчих матеріалів «travaux préparatoires» зазначається, що формулювання статті 1, уточненої виразом «що перебувають під їхньою юрисдикцією», не викликало подальшого обговорення, і текст, у його тодішній (і досі чинній) редакції було прийнято Консультативною асамблеєю 25 серпня 1950 року без подальших змін (Збірник, том VI, с. 132) («Банковіч та інші проти Бельгії та інших держав» (Banković and Others v. Belgium and Others) (ухв.) [ВП], пп. 19-20).

5. Питання про те, чи дії, які є підставою для скарг заявника, підпадають під юрисдикцію держави-відповідача та чи дійсно така держава відповідальна за зазначені дії згідно з Конвенцією, – це зовсім різні питання, причому останнє з них має бути вирішене Судом радше на етапі розгляду заяви по суті («Лоізіду проти Туреччини» (Loizidou v. Turkey) (попередні заперечення), пп. 61 та 64). Також має бути проведене розмежування між питанням юрисдикції в розумінні статті 1 Конвенції та питанням покладання відповідальності за стверджуване порушення на державу-відповідача через її дії чи бездіяльність, причому останнє питання досліджується з точки зору сумісності заяви ratione personae з положеннями Конвенції («Лоізіду проти Туреччини» (Loizidou v. Turkey) (по суті), п. 52). Суд зазвичай розглядає питання покладання відповідальності (imputability) та відповідальності (responsibility) як такі, що є нерозривно пов’язаними між собою; при цьому держава визнає свою відповідальність за Конвенцією лише у тому випадку, якщо стверджуване порушення може бути поставлене їй у провину. Проте в деяких конкретних справах Суд з обережністю проводить розмежування між цими двома поняттями і розглядає їх окремо («Ассанідзе проти Грузії» (Assanidze v. Georgia) [ВП], п. 144).

6. Крім того, Суд вважав, що він може підняти питання покладання відповідальності за стверджувані порушення на державу-відповідача з власної ініціативи, навіть якщо уряд цієї держави не висунув заперечень щодо неприйнятності («Стівенс проти Мальти» (Stephens v. Malta) (No 1), п. 45; «Васілічук проти Республіки Молдова» (Vasiliciuc v. the Republic of Moldova), п. 22).

7. У своїй практиці щодо застосування статті 1 Суд встановив низку чітких принципів. У будь-якій справі, переданій на його розгляд, для визначення юрисдикції за Конвенцією Суд бере до уваги конкретні фактичні обставини та відповідні норми міжнародного права («Джалуд проти Нідерландів» (Jaloud v. the Netherlands) [ВП], п. 141). Він повинен зосередитися на питаннях, винесених на його розгляд у даній справі, не випускаючи при цьому з поля зору загальний контекст («Лоізіду проти Туреччини» (Loizidou v. Turkey) (по суті), п. 53).

8. Мовчазна згода або потурання з боку органів влади Договірної Держави діям приватних осіб, які порушують передбачені Конвенцією права інших осіб, що перебувають під її юрисдикцією, може тягнути за собою відповідальність держави за Конвенцією («Ілашку та інші проти Молдови та Росії» (Ilaşcu and Others v. Moldova and Russia) [ВП], п. 318; «Солому та інші проти Туреччини» (Solomou and Others v. Turkey), п. 46).

9. Також слід пам'ятати, що для цілей Конвенції єдиним питанням, яке має значення, є міжнародна відповідальність держави, незалежно від національного органу, на якого покладається відповідальність за порушення Конвенції у національній системі. Попри зрозумілі труднощі, що постають перед державами в плані забезпечення дотримання прав, гарантованих Конвенцією, на всіх частинах своєї території, кожна держава, що ратифікувала Конвенцію, тим не менш, залишається відповідальною за події, які відбуваються будь-де в межах її державної території. До того ж, Конвенція не просто зобов'язує вищі органи влади Договірних Держав самостійно поважати закріплені в ній права та свободи; наслідком дії Конвенції є те, що для забезпечення здійснення цих прав і свобод такі органи повинні запобігати будь-яким порушенням на підпорядкованих їм рівнях і усувати такі порушення. Вищі органи влади держави мають обов’язок вимагати від підлеглих їм органів та осіб дотримання Конвенції і не можуть прикриватися своєю неспроможністю забезпечити повагу до неї. Загальний обов’язок, який покладається на державу статтею 1 Конвенції, тягне за собою та вимагає запровадження національної системи, здатної забезпечити дотримання Конвенції на всій території держави для всіх осіб. Це підтверджується тим фактом, що, по-перше, стаття 1 не виключає зі сфери застосування Конвенції жодної частини «юрисдикції» держав-учасниць, а, по-друге, держави-учасниці закликаються саме до здійснення своєї «юрисдикції» в цілому для підтвердження дотримання Конвенції («Ассанідзе проти Грузії» (Assanidze v. Georgia) [ВП], пп. 146-147). Коротко кажучи, саме відповідальність держави Грузія – а не національного органу влади – є питанням, яке розглядається Судом. Роль Суду не в тому, щоб мати справу з безліччю національних органів влади чи судів або розглядати спори між установами або стосовно внутрішньої політики (там само, п. 149).

10. Загалом кажучи, відповідальність може покладатися на державу навіть у тому випадку, якщо її представники діють з перевищенням повноважень (ultra vires) або з порушенням вказівок. Відповідно до Конвенції органи влади держави несуть сувору відповідальність за поведінку підлеглих їм органів та осіб; на них покладено обов'язок нав'язувати свою волю, і вони не можуть сховатися за своєю нездатністю забезпечити повагу до неї («Ілашку та інші проти Молдови та Росії» (Ilaşcu and Others v. Moldova and Russia) [ВП], п. 319).