Огляд рішень щодо України, які були постановлені за період 25.10.2018 – 06.12.2018

Рішенням суду від 19 вересня 2006 року заявника було засуджено за вчинення злочину та призначено покарання у вигляді позбавлення волі строком на 7 років.

З 27 травня 2005 року по 3 жовтня 2006 року заявника тримали під вартою в Кропивницькому СІЗО. З 4 жовтня 2006 року по 20 березня 2008 року заявник відбував покарання у Кропивницькій виправній колонії № 6. У подальшому заявника було переведено до Райківецької виправної колонії №78, де він відбував покарання до моменту свого звільнення 25 травня 2012 року.

На момент подій національне законодавство, а саме стаття 113 Кримінально-виконавчого кодексу України (2003 року), передбачало, що засудженим до позбавлення волі дозволяється листування з родичами, іншими особами та організаціями. Уся така кореспонденція, за деякими винятками, підлягає обов’язковому перегляду та цензурі адміністрацією установи виконання покарань. До внесення змін від 1 грудня 2005 року зазначені винятки обмежувалися листуванням з Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини та органами прокуратури. З 1 грудня 2005 року листування засуджених до позбавлення волі з Судом та іншими міжнародними організаціями, членом або учасником яких є Україна, також було додано до винятків, за яких перегляд не дозволяється. З 21 січня 2010 року до переліку винятків також було додано листування засуджених до позбавлення волі з їхніми захисниками.

Порушення ст. 8 Конвенції було встановлено у зв’язку з тим, що відповідно до чинного на той момент національного законодавства листування заявника з різними установами, які не підпадали під відповідний виняток, підлягало перегляду адміністрацією установи виконання покарань, що становило втручання у право заявника на повагу до його кореспонденції. Водночас Суд, посилаючись на свою прецедентну практику в справах “Вінтман проти України” та “Бєляєв та Дігтяр проти України”, встановив, що втручання у право засуджених на повагу до кореспонденції на підставі такого законодавства не відповідає вимозі “згідно з законом”. Крім того, Суд встановив, що держава не порушила своїх зобов’язань за ст. 34 Конвенції, оскільки заявник не обґрунтував належним чином своїх скарг на те, що державні органи не надали йому деяких документів, які він вважав необхідними для подання заяви до Суду, перешкоджали йому комунікувати з Судом та переслідували його за звернення до Суду.

Заявник також подавав інші скарги за статтями 3, 8, 13 Конвенції, які Суд відхилив відповідно до підп. «а» п. 3 та п. 4 ст. 35 Конвенції як явно необґрунтовані.

Порушення п. 1 ст. 6 та ст. 13 Конвенції у зв’язку з надмірною тривалістю кримінального провадження (від 2 років до більше 7 років) та відсутністю у національному законодавстві ефективного засобу юридичного захисту. Порушення п. 1 ст. 2 Протоколу № 4 до Конвенції у зв’язку з надмірною тривалістю застосування щодо заявниці запобіжного заходу у вигляді підписки про невиїзд (більше 5 років та 3 місяців).

1 травня 2009 року між чотирма українцями та групою китайських студентів, які відпочивали на пікніку, сталася бійка. Серед групи китайців був також заявник. Унаслідок бійки одному з українців було завдано поранення у спину металевим шампуром. Через три дні він помер у лікарні. У зв’язку з цим заявника було затримано та пред’явлено обвинувачення у вчиненні вбивства.

У справі заявника всі показання свідків захисту надавалися в період чинності Кримінально-процесуального кодексу 1960 року.

20 листопада 2012 року набув чинності новий Кримінальний процесуальний кодекс України (далі – КПК), відповідні положення якого передбачають, що суд може обґрунтовувати свої висновки лише на показаннях, які він безпосередньо сприймав під час судового засідання, і не вправі обґрунтовувати судові рішення показаннями, раніше наданими слідчому або прокурору. Водночас відповідно до перехідних положень нового КПК допустимість доказів, отриманих до набрання чинності цим кодексом, визначається у порядку, що діяв до набрання ним чинності.

У липні 2013 року судом першої інстанції заявника було визнано винним у вчиненні вбивства та призначено покарання у вигляді позбавлення волі строком на 12 років. Вирок заявника здебільшого ґрунтувався на суперечливих показаннях двох українців, які брали участь у бійці. Водночас на підставі нового КПК суди відмовили в допустимості показань друзів заявника, які на той час уже залишили територію України і не могли бути допитані в суді.

Оскаржуючи свій вирок до судів вищих інстанцій, заявник, зокрема, стверджував, що надані під час досудового слідства показання свідків сторони захисту мають бути визнані допустимими доказами, оскільки на момент подій діяв КПК 1960 року. Вказаний аргумент заявника залишився нерозглянутим апеляційним та касаційним судом.

Порушення п. 1 ст. 6 Конвенції було встановлено у зв’язку з несправедливістю кримінального провадження щодо заявника з огляду на те, що:

ключовими доказами, на яких ґрунтувався вирок щодо заявника, були суперечливі показання свідків обвинувачення, що надавалися в різні періоди часу;
хоча національні суди звернули увагу на недоліки доказової бази, вони не вжили заходів з метою їх усунення;
окрім суперечливих показань свідків обвинувачення, жодних інших доказів щодо заявника не було;
хоча на стадії досудового слідства друзі заявника залишили територію України, питання щодо встановлення їхнього місця перебування з метою їх виклику до України або проведення віддаленого допиту ніколи не розглядалося;
на підставі нового КПК національні суди виключили з матеріалів справи всі показання свідків захисту, оскільки вони не були надані безпосередньо в суді. Унаслідок цього заявник мав суттєво невигідне становище щодо сторони обвинувачення, що порушує принцип рівності сторін;
незважаючи на те, який саме кримінальний процесуальний кодекс (1960 року або 2012 року) мав застосовуватися до справи заявника, національні суди застосували положення кримінально-процесуального законодавства щодо оцінки допустимості доказів у спосіб, що суперечить зобов’язанням держави за Конвенцією;
національні суди всіх трьох інстанцій не надали жодної оцінки доречним та важливим зауваженням заявника стосовно суперечливих показань свідків обвинувачення та стверджуваної незаконності та свавільності виключення з матеріалів справи показань свідків захисту.

Порушення п. 1 ст. 6 встановлено у зв’язку з тим, що заявників не було повідомлено про апеляційні провадження у їхніх справах, унаслідок чого вони були позбавлені можливості надати свої коментарі щодо поданих скарг, що призвело до порушення принципу рівності сторін.

Порушення п. 1 ст. 6 встановлено у зв’язку з тим, що заявників не було повідомлено про апеляційні провадження у їхніх справах, унаслідок чого вони були позбавлені можливості надати свої коментарі щодо поданих скарг, що призвело до порушення принципу рівності сторін.

Порушення п. 1 ст. 6 та ст. 13 Конвенції у зв’язку з надмірною тривалістю цивільного провадження (від 2 років до більше 6 років) та відсутністю у національному законодавстві ефективного засобу юридичного захисту.

Порушення ст. 3 та ст. 13 Конвенції у зв’язку з неналежними умовами тримання заявника під вартою в Маріупольському СІЗО та відсутністю у національному законодавстві ефективного засобу юридичного захисту. Крім того, у залежності від обставин справи ЄСПЛ констатував порушення:

п. 1 ст. 5 Конвенції (незаконне позбавлення свободи, зокрема незадокументоване тримання під вартою і тримання під вартою без будь-якого рішення суду та будь-яких інших правових підстав; відсутність в судовому рішенні достатніх підстав для тримання заявника під вартою);
п. 3 ст. 5 Конвенції щодо надмірної тривалості досудового тримання під вартою (1 рік та 7 місяців);
п. 1 ст. 6 Конвенції щодо надмірної тривалості кримінального провадження (більше 9 років у судах двох інстанцій).

Порушення п. 3 ст. 5 Конвенції у зв’язку з надмірною тривалістю досудового тримання під вартою (від 1 року до 8 років). Крім того, у залежності від обставин справи ЄСПЛ констатував порушення:

п. 1 (с) ст. 5 Конвенції (незаконне досудове тримання під вартою: продовження судом строку тримання заявника під вартою здебільшого обгрунтовувалося “відсутністю підстав для зміни запобіжного заходу”; продовження строку тримання під вартою без зазначення в судовому рішенні кінцевої дати такого тримання);
п. 1 ст. 6 Конвенції щодо надмірної тривалості кримінального провадження (більше 10 років).

Порушення п. 3 ст. 5 Конвенції у зв’язку з надмірною тривалістю досудового тримання під вартою (від 1 місяця та 29 днів до більше 3 років). Крім того, у залежності від обставин справи ЄСПЛ констатував порушення:

п. 1 ст. 5 Конвенції (незаконне позбавлення свободи, зокрема незадокументоване позбавлення свободи та тримання під вартою без будь-якого рішення суду та будь-яких інших правових підстав; відсутність у судових рішеннях підстав для тримання заявника під вартою, крім тієї, що він підозрюється у вчиненні тяжких злочинів);
п. 1 (с) ст. 5 Конвенції (незаконне досудове тримання під вартою: тримання під вартою без будь-якого зв'язку з зовнішнім світом (incommunicado); застосування до заявника адміністративного арешту для цілей кримінального провадження; продовження судом строку тримання під вартою без зазначення в рішенні кінцевої дати такого тримання; відмова суду у задоволенні клопотання заявника про скасування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою у зв’язку з “відсутністю підстав для звільнення”; відсутність у судових рішеннях належних підстав для продовження строку тримання під вартою; відсутність у судовому рішенні кінцевої дати тримання під вартою);
п. 4 ст. 5 Конвенції (надмірна тривалість судового перегляду тримання під вартою: апеляційний суд, скасовуючи вирок та направляючи справу на новий розгляд, у своєму рішенні не розглянув ані клопотання заявника про скасування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, ані питання щодо застосування будь-якого запобіжного заходу взагалі; суд відмовив у задоволенні клопотань заявника про скасування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою на підставі стандартного обґрунтування без урахування конкретних обставин справи, зазначених у відповідних клопотаннях);
п. 1 ст. 6 Конвенції щодо надмірної тривалості кримінального провадження (від 5 до 8 років).

Справа стосується погромів помешкань 19 заявників ромської національності, що стались у 2002 році у селищі Петрівка Одеської області. Причиною погромів стала загибель 17-річного місцевого мешканця української національності, у вбивстві якого було звинувачено одного з ромів.

На наступний день після смерті українця мешканці села почали вимагати виселення всіх ромів з села, з чим місцева влада погодилась і попросила правоохоронні органи забезпечити вигнання «соціально небезпечних осіб, незалежно від їхнього етнічного походження, з села». Увечері того ж дня сільський голова та працівники міліції попередили заявників про можливі погроми та порадили їм покинути село. Тієї ж ночі натовп у кілька сотень людей пограбував будинки заявників і знищив їхнє майно. Співробітники міліції були присутні під час погромів, але не намагалися запобігти їм і, очевидно, були зосереджені винятково на запобіганні людським жертвам. Будинок одного із заявників згорів. Правоохоронними органами було порушено кримінальну справу стосовно невстановлених осіб за підозрою у хуліганстві, вчиненого групою осіб. Надалі розслідування неодноразово припинялося та знову поновлювалося обласною прокуратурою. У ході кримінального провадження деякі заявники надавали суперечливі показання щодо їхнього місця перебування під час погромів.

Розглядаючи скарги заявників за ст. 3 у поєднанні зі ст. 14 Конвенції, Суд розділив заявників на дві групи: перша – заявники, які були в селі напередодні погромів та вимушено покинули свої помешкання під загрозою нападів; друга – заявники, які не були вдома на момент подій, і яким стало відомо про погроми вже після їх вчинення. Порушення матеріального аспекту ст. 3 у поєднанні зі ст. 14 Конвенції було встановлено щодо першої групи заявників у зв’язку з тим, що:

напади на помешкання заявників були мотивовані антиромськими настроями;
правоохоронними органами не було вжито ніяких заходів для захисту помешкань заявників від нападів, і жодних об’єктивних причин щодо їхньої бездіяльності надано не було;
рішення селищної ради, присутність міліції та її пасивність на місці нападів створювали видиме уявлення про схвалення державними органами нападів;
напади були такими, що принижують гідність, зокрема, з огляду на ставлення державних органів.

Порушення процесуального аспекту ст. 3 у поєднанні зі ст. 14 Конвенції було встановлено щодо першої групи заявників у зв’язку з тим, що розслідування обставин нападів було неефективним, оскільки:

слідчі органи, які мали достатньо доказів того, що місцеві органи влади, включно з місцевою міліцією, були обізнані про планування нападів і не вжили ніяких заходів для їх попередження, не проводили розслідування цього аспекту справи, наприклад за ст. 365 та 367 КПК України;
не було вжито заходів для того, щоб з’ясувати інформацію від сільського голови та працівників міліції про те, коли та від кого вони дізналися про заплановані напади, чи знали вони організаторів нападів, чи мали вони з ними контакт, і чому вони лише попередили заявників про необхідність покинути село, а не вжили заходів для попередження атак;
працівники міліції, які очевидно зіграли роль у відповідних подіях, брали участь у розслідуванні обставин справи, що вказує не лише на неадекватність та відсутність ретельності в розслідуванні, а й на упередженість слідства;
заходи, які вживалися для встановлення винних осіб, були недостатніми, враховуючи те, що працівники міліції були присутні на місці подій і особисто спостерігали за нападами та нападниками;
відсутні будь-які докази того, що державні органи проводили будь-яке розслідування можливих антиромських мотивів вчинення злочину.

Скарги другої групи заявників за ст. 3 окремо або у поєднанні зі ст. 14 Конвенції були визнані неприйнятними у зв’язку з несумісністю з ratione materiae.

Порушення ст. 8 у поєднанні зі ст. 14 Конвенції було встановлено з огляду на роль, яку відіграли державні органи напередодні та під час нападів на помешкання заявників, та відсутність ефективного розслідування обставин вчинення нападів. Такий висновок Суду було зроблено з огляду на:

відсутність сумнівів, що завдані ушкодження помешканням заявників становили серйозне та необґрунтоване втручання у права заявників на повагу до їхнього приватного і сімейного життя, а також житла;
відсутність об’єктивних причин для незабезпечення захисту заявників державними органами;
роль державних органів у нападах;
відсутність ефективного внутрішнього розслідування;
загальні передумови упередженого ставлення до ромів в Україні на момент подій, що, зокрема, проявлялося деякими працівниками правоохоронних органів.

Крім того, скарги заявників за ст. 1 Першого протоколу до Конвенції окремо або у поєднанні з ст. 14 Конвенції щодо нанесених ушкоджень їхнім помешканням та знищення їхнього майна Суд визнав неприйнятними як явно необґрунтовані, оскільки заявниками не було надано достатньо інформації/доказів щодо стверджуваних порушень або переконливих пояснень щодо неможливості їх надання. Скаргу заявників за ст. 13 Конвенції на відсутність ефективних засобів юридичного захисту щодо відповідних порушень Суд не розглядав, оскільки вона охоплюється вже розглянутими скаргами за статтями 3 та 8 Конвенції.

Заявника було засуджено за вчинення злочину та призначено покарання у вигляді позбавлення волі строком на п’ять років. Призначене покарання заявник відбував у Бориспільській виправній колонії. Порушення ст. 3 Конвенції було встановлено у зв’язку з неналежними умовами тримання його під вартою у виправній колонії, а саме тримання в камері, площа якої менша за мінімальну встановлену норму - три квадратних метри на кожного засудженого у спільній камері. Інші скарги заявника за ст. 3 Конвенції (щодо поганого поводження з ним у виправній колонії та ненадання йому належної медичної допомоги) Суд відхилив відповідно до підп. «а» п. 3 та п. 4 ст. 35 Конвенції як явно необґрунтовані. Крім того, Суд встановив, що держава не порушила своїх зобов’язань за ст. 34 Конвенції, оскільки заявник не обґрунтував належним чином свої скарги на те, що він не мав можливості отримати копії документів, необхідних йому для обґрунтування заяви до Суду, і що йому перешкоджали комунікувати з Судом.

У 1993 році заявник, маючи стосунки з М, визнав себе батьком народженої М дитини та одружився з нею. У 2006 році вони розлучилися. У цьому ж році заявник розпочав судове провадження, оскаржуючи своє батьківство. Він стверджував, що весь час він був впевненим, що він був батьком дитини, але останнім часом у нього з’явилися щодо цього сумніви, які були підтвердженні відповідною експертизою. Суд першої інстанції задовольнив вимоги заявника, посилаючись на експертизу, яка виключала можливість батьківства заявника. Заявниця оскаржила це рішення, стверджуючи, що у неї ніколи не було сумнівів щодо батьківства заявника, а висновки експертизи були ненадійними. Суд апеляційної інстанції скасував рішення суду першої інстанції та відмовив у задоволенні вимог заявника. Суд вирішив, що відповідно до статті 56 Кодексу про шлюб та сім’ю заявник не має права оскаржувати факт батьківства, оскільки у відповідний час він визнав батьківство дитини, хоча знав про те, що він не її батько. Цей висновок суд обґрунтував тим, що до народження дитини заявник та М не були одружені, вони не проживали разом (водночас зазначаючи, що у той час заявник проживав в іншому місті), а також, що заявник був одружений з іншою жінкою. Верховний Суд відхилив касаційну скаргу заявника.

Щодо прийнятності Європейський суд у попередніх справах вже вирішував, що визнання або оскарження батьківства стосується «приватного життя» чоловіка, повага до якого гарантується статтею 8 Конвенцією, що включає особисту ідентичність особи З огляду на вказане стаття 8 є застосовною у цій справі.

Щодо суті Знову нагадуючи про свою субсидіарність, Європейський суд визначив, що головне питання цієї справі — чи виконала держава свої позитивні зобов’язання, а саме чи було встановлено баланс між інтересами заявника та інтересами дитини. У цій справі апеляційний суд не розглядав цього питання. Він вирішив, що заявник не має права оскаржувати батьківство, оскільки на час визнання батьківства він знав про те, що він не є біологічним батьком дитини. Цей висновок грунтувався на чіткому положенні закону, і дійсно можуть існувати виправдані обмеження щодо відмови від прийнятого вже рішення про прийняття батьківства у випадках, коли чоловік знав на час прийняття рішення, що він не є батьком (для порівняння Kňákal проти Чехії (ухв.), №. 39277/06, від 08.01.2007). Однак ця справа не стосується легітимності положення закону. Вона стосується питання, чи було дотримано апеляційним судом належний процес прийняття рішення без свавілля під час досягнення такого важливого фактичного висновку.

Європейський суд зазначив, що наявність свавілля може встановлюватися внаслідок сукупного впливу процесуальних недоліків, здійснених судом, що призводить до порушення статті 8 Конвенції (див., наприклад, справу A.K. проти Латвії (щодо права на отримання медичної допомоги та інформації), № 33011/08, п. 94, від 24.06.2014).

У цій справі жодна сторона не стверджувала, що заявник мав знати про те, що він не є біологічним батьком. М, подаючи апеляційну скаргу, стверджувала про ненадійність експертизи, однак вона також визнавала, що заявник не міг знати, що він не є біологічним батьком. За таких обставин незрозуміло, чому апеляційний суд проігнорував ці важливі твердження сторін і розглянув справу на підставах, які ніколи не стверджувалися сторонами. До того ж, дійшовши такого висновку, який, видається, був здивуванням для самих сторін, апеляційний суд надав загальне обґрунтування, що базувалося на припущеннях, не підтверджених жодними доказами. Цей новий факт у справі було встановлено на підставі тих же матеріалів та доказів, які було досліджено в суді першої інстанції. Однак апеляційний суд змінив факти, встановлені судом першої інстанції, без посилання на будь-які нові докази та без пояснення, чому висновки суду першої інстанції були неналежними. Крім того, незважаючи на касаційну скаргу заявника, Верховний Суд не розглянув ці питання. За таких обставин на думку Європейського суду не вбачається, що процес прийняття рішення був справедливим та без свавілля. Відповідно, вищевказані процедурні недоліки у провадженні національних органів призвели до висновку Європейського суду, що національні судові органи не забезпечили повагу до приватного життя заявника.

Порушення ст. 3 та ст. 13 Конвенції у зв’язку з неналежними умовами відбування заявником покарання у вигляді позбавлення волі та відсутністю у національному законодавстві ефективного засобу юридичного захисту.

Порушення статті 34 Конвенції у зв’язку з відсутністю у заявника можливості отримати копії документів, які йому були необхідні для підтримання його заяви в Суді, під час відбування покарання.

Відсутність порушення статті 34 Конвенції у зв’язку з недоведенням заявником факту перешкоджання органами державної влади отримати копії необхідних документів для підтримання його заяви в Суді після відбуття покарання.

Залежно від обставин справи ЄСПЛ констатував порушення:

п. 1 (с) ст. 5 Конвенції (продовження судом строку тримання під вартою без зазначення в рішенні кінцевої дати такого тримання; тримання під вартою без рішення суду);
п. 4 ст. 5 Конвенції (відсутність належних аргументів у судових рішеннях, постановлених унаслідок скарг осіб на порушення їхнього права, гарантованого ст. 5);
п. 5 ст. 5 Конвенції (відсутність права на отримання компенсації у зв’язку з порушенням права, гарантованого п. 1 статті 5, або неадекватна компенсація);
п. 1 ст. 6 Конвенції щодо надмірної тривалості кримінального провадження (9 років для розгляду справи в судах двох інстанцій).

Порушення статті 3 Конвенції в матеріальному аспекті, з огляду на відсутність пояснення органів влади походження тілесних ушкоджень у заявниці, які вона отримала, перебуваючи під вартою.

Порушення статті 3 Конвенції в процесуальному аспекті у зв’язку з непроведенням ефективного розслідування за скаргою заявниці на неналежне поводження з боку представників міліції.

Порушення п.3 (с) ст. 6 Конвенції у зв’язку з прийняттям судом в якості доказів зізнання заявниці та докази, зібрані під час відтворення обставин події, без забезпечення присутності захисника. Надалі органи влади також безпідставно обмежували доступ захисника, найнятого матір’ю заявниці. Відмова заявниці від захисника, яка фіксувалась органами влади, була визнана Європейським судом сумнівною з точки зору її добровільності. Крім того, інші докази, на яких грунтувався вирок у справі, були непрямими.

Під час перебування в Слав’яносербському психоневрологічному інтернаті Луганської обласної ради заявниця, перебуваючи там в якості пацієнтки, зазнала тяжких тілесних ушкоджень від іншої особи В, також пацієнтки інтернату. Невдовзі після події В померла.

У зв’язку з тяжкістю нанесених ушкоджень та наслідків для здоров’я заявниці Європейський суд вирішив, що до цієї справи застосовна стаття 3 Конвенції.

Заявниця скаржилась, що держава не забезпечила притягнення до відповідальності працівників інтернату, які, у зв’язку з недбалим виконанням своїх обов’язків, допустили напад на неї. Крім того, вона скаржилася на відсутність відповідного відшкодування.

У своїй практиці Європейський суд неодноразово визнавав, що від держави вимагається створити нормативне регулювання, яке б зобов’язувало психоневрологічні установи, державні або приватні, вживати відповідних заходів для захисту життя їхніх пацієнтів, а також запроваджувати ефективну незалежну судову систему з метою встановлення причин смерті пацієнта та притягнення до відповідальності винних.

Однак у випадках, коли порушення права на життя та особисту недоторканність не є умисним, процесуальні зобов’язання держави не обов’язково вимагають наявності кримінально-правових засобів. Вибір засобів для виконання позитивних зобов’язань за Конвенцією — це питання, що належить до свободи розсуду держави.

Відповідно, у цій справі Європейський суд досліджував, чи були наявні юридичні засоби (передбачені в законодавстві та застосовані на практиці) у цій справі такими, що забезпечували встановлення фактів, притягнення винних до відповідальності та надання належного відшкодування потерпілій.

(i) Кримінально-правові засоби Оскільки В, особа, яка завдала тілесних ушкоджень заявниці, була недієздатною, і померла через чотири місяці після випадку, кримінальне провадження щодо неї не мало жодних перспектив. Крім того, відповідно до висновків органів влади випадок мав місце у зв’язку з неналежним виконанням обов’язків працівниками інтернату. Однак органи влади прийняли рішення не відкривати кримінальне провадження щодо них, оскільки вони не могли бути визнані «посадовими особами» в сенсі відповідного положення Кримінального кодексу. Отже, відсутність законодавчих положень щодо відповідальності працівників інтернату за неналежне виконання своїх обов’язків та смерть В призвели до безуспішності спроб заявниці ініціювати кримінальне провадження щодо нанесених їй тілесних ушкоджень. Однак з огляду на те, що відповідно до практики Суду ефективна судова система не обов’язково вимагає наявності кримінально-правових засобів у випадках неумисного порушення права на особисту недоторканість, Суд продовжив розгляд інших засобів, наявних у цій справі.

(ii) Дисциплінарні засоби Після події адміністрація установи ані самостійно, ані у відповідь на вимогу прокуратури не провела належного дисциплінарного розслідування, здатного встановити обставини випадку, виявити винних та забезпечити притягнення до відповідальності.

(iii) Цивільно-правові засоби Заявниця також вимагала відшкодування матеріальної і моральної шкоди в цивільних провадженнях. Ці вимоги були частково задоволені судами. Суд зауважив, що перше провадження тривало більше семи років у суді однієї інстанції. Воно закінчилося рішенням суду, у якому визнавалося, що шкода, нанесена заявниці, була результатом недбалості працівників інтернату. Хоча заявниця відкликала свою апеляційну скаргу, це рішення не було оскаржене й самим інтернатом. Наступне провадження, ініційоване заявницею, тривало шість років у судах трьох інстанцій і закінчилося рішенням суду, у якому відповідальність за нанесену шкоду розподілялася між працівниками інтернату (80 %) та В (20%). У результаті, хоча заявниці було присуджено компенсацію, для того щоб отримати рішення суду щодо своїх цивільних вимог, вона витратила 15 років. Однак Суд зауважив, що тривалість проваджень частково мала місце з вини заявниці, і сама собою автоматично не призводить до порушення позитивних зобов’язань за статтею 3 Конвенції. Європейський суд зазначив, що зважаючи на мінімальний стандарт ефективності, встановлений його практикою щодо кримінальних справ, суть зобов’язань держави полягає у забезпеченні існування юридичних засобів, реалізація яких дозволяє встановити обставини випадку, притягнути винних до відповідальності та надати належне відшкодування потерпілому.

У цій справі, розглянувши надані докази, цивільні суди встановили обставини, за яких заявниці було нанесено шкоду, та присудили їй компенсацію, суму якої (приблизно 8 640 євро та щомісячні виплати в сумі 71 євро) вона не оскаржувала. З огляду на вказане Європейський суд визнав, що цивільні провадження досягли результату, який вимагається статтею 3 Конвенції, а саме встановлення винних та притягнення їх до відповідальності у ефективний спосіб. Таким чином, у цій справі порушення статті 3 визнано не було.

Щодо скарги за п. 1 ст. 6 Конвенції Європейський суд, з огляду на подану Урядом односторонню декларацію, вирішив вилучити скаргу з реєстру справ.

До рішення додано спільну окрему думку трьох суддів Європейського суду, у якій вони не погодилися з висновком більшості і наголошували, що у цій справі мало б бути констатовано порушення статті 3 Конвенції з огляду на невиконання державою позитивних зобов’язань.

Порушення п. 1 ст. 6 та ст. 13 Конвенції у зв’язку з надмірною тривалістю кримінального провадження (від 3 років до більше 10 років) та відсутністю у національному законодавстві ефективного засобу юридичного захисту.

Порушення п. 1 ст. 6 встановлено у зв’язку з тим, що заявників не було повідомлено про апеляційні провадження у їхніх справах, внаслідок чого вони були позбавлені можливості надати свої коментарі щодо поданих скарг, що призвело до порушення принципу рівності сторін.

Порушення п. 1 ст. 6 та ст. 13 Конвенції у зв’язку з надмірною тривалістю цивільного провадження (від 6 років до більше 13 років) та відсутністю у національному законодавстві ефективного засобу юридичного захисту.

Заявник скаржився за п. 1 ст. 6 Конвенції на надмірну тривалість судового розгляду його цивільної справи. Європейський суд визнав заяву очевидно необгрунтованою відповідно до п. 3 і п. 4 ст. 35 Конвенції, оскільки дійшов висновку, що тривалість розгляду (три роки і три місяці в судах трьох інстанцій) у справі не становить порушення вимоги розумного строку.

Заявник скаржився на те, що національні суди не задовольнили його вимоги щодо приватного банку, посилаючись на ст. 1 Першого протоколу до Конвенції

Заявником було внесено кошти в якості депозиту в приватний банк. Намагаючись повернути свої кошти, заявник посилався на декілька різних положень законодавства, які були визнані судом не застосовними у його справі. Суд зазначив, що у випадку, коли держава через судову систему забезпечує можливість встановлення прав та обов’язків заявника, це автоматично не призводить до відповідальності за статтею 1 Першого протоколу. Суд також зазначив, що держава може бути відповідальною за втрати, спричинені таким встановленням, якщо судові рішення є свавільними та становлять непропорційне втручання у право на мирне володіння своїм майном (Breierova and others v. the Czech Republic (ухв.), № 57321/00, від 08.10.2002). Однак, це не мало місця у цій справі. Розглянувши відповідні рішення національних судів, Суд не встановив, що висновки судів можуть вважатись свавільними або очевидно необгрунтованими.

Відповідно, ця скарга була визнана очевидно необгрунтованою відповідно до п. 3 (а) та п. 4 ст. 35 Конвенції. Скарга заявника на тривалість провадження у його справі також була визнана необґрунтованою відповідно до п. 3 (а) та п. 4 ст. 35 Конвенції.

Заявник звернувся до суду з позивною заявою, яка була повернута з огляду на те, що відповідні правовідносини мали розглядатися в порядку адміністративного судочинства. Заявник звернувся з позовною заявою до суду в порядку адміністративного судочинства, однак в подальшому Вищий адміністративний суд закрив провадження, вказуючи, що справа має розглядатися в порядку цивільного судочинства. Після того як заявники звернулися до Європейського суду інший позивач у справі звернувся до національного суду в порядку цивільного судочинства з вимогою поновити строк позовної давності і розглянути справу по суті. Національний суд задовольнив вимогу щодо поновлення строків та справа заявників була розглянута.

Заявники, посилаючись на п. 1 ст. 6 Конвенції, скаржилися на те, що їхнє право на доступ до суду було обмежено. Європейський суд визнав заяву очевидно неприйнятною, оскільки у цій справі національні суди виправили помилку, розглянувши справу по суті після рішення Вищого адміністративного суду.

Заявники були працівниками відокремленого підрозділу “Шахта Ніканор-Нова” державного підприємства «Луганськвугілля», що розташовувалося в місті Зоринськ, Перевальського району Луганської області.

У липні 2014 року шахта перестала виплачувати заявникам заробітну плату.

З липня 2014 року фінансування шахти з державного бюджету було припинено, також не було можливості отримати оплату за проданий товар. 26.07.2014 видобуток вугілля було зупинено, 28.11.2014 була зупинена вся діяльність шахти. Усі заявники отримали довідки про заборгованість з заробітної плати.

Заявники скаржилися за ст. 1 Першого протоколу на те, що унаслідок заходів держави у зв’язку з триваючою антитерористичною операцією, їм припинили виплачувати заробітну плату. Вони також скаржилися за п. 1 ст. 6 та/або ст. 13 Конвенції у поєднанні зі ст. 1 Першого протоколу на те, що внаслідок переміщення національних судів з непідконтрольної Уряду території вони не могли звернутися до національних судів зі своїми вимогами. Заявники також скаржились за ст. 14 Конвенції у поєднанні зі ст. 1 Першого протоколу на дискримінацію за ознакою місця проживання. Крім того, заявники скаржилися за п. 1 ст. 2 Конвенції, посилаючись на низький рівень їхнього життя.

Скаргу на відсутність доступу до суду за п. 1 ст. 6 Конвенції Європейський суд визнав очевидно необгрунтованою відповідно до п. 3 та п. 4 ст. 35 Конвенції, оскільки заявники не продемонстрували, що в їхній ситуації мали місце якісь перешкоди в доступі до судів, що знаходилися на контрольованій території. Скаргу за ст. 1 Першого протоколу Європейський суд визнав очевидно необгрунтованою відповідно до п. 1 та п. 4 ст. 35 Конвенції, оскільки заявники не вичерпали всіх національних засобів захисту.

Скаргу за ст. 14 Конвенції Європейський суд визнав очевидно необгрунтованою відповідно до п. 3 та п. 4 ст. 35 Конвенції. Посилаючись на справу «Цезарь та інші проти України», Європейський суд зазначив, що заявники не перебували в «аналогічній ситуації» поріняно з тими, хто проживав на підконтрольній Уряду території.

Скаргу за п. 1 ст. 2 Конвенції було визнано очевидно необгрунтованою відповідно до п. 1 та п. 4 ст. 35 Конвенції, оскільки заявники не вичерпали всіх національних засобів захисту.