Powered By GitBook
Огляд рішень щодо України, які були постановлені за період 18.12.2018 — 20.06.2019

Рішення Європейського суду з прав людини проти України

за період 18.12.2018 – 20.06.2019

Цей розділ містить стислі виклади рішень ЄСПЛ у справах проти України, за період 18.12.2018 – 20.06.2019. Також ви знайдете стислий огляд рішень ЄСПЛ, актуальних для правової системи України.Цей розділ містить стислі виклади рішень ЄСПЛ у справах проти України, за період 18.12.2018 – 20.06.2019. Також ви знайдете стислий огляд рішень ЄСПЛ, актуальних для правової системи України.

Рішення щодо суті

    1.
    Котенко та інші проти України (Kotenko and others v. Ukraine) від 20.06.2019 заяви №№ 2575/09, 45712/10, 20805/11, 41732/11
    Справа стосується об’єднаних скарг чотирьох заявників, які скаржилися за п.1 ст. 6 Конвенції на необґрунтовані судові рішення та неналежний розгляд їхніх важливих та доречних доводів під час судових проваджень щодо них.
    Розглянувши скарги заявників, Суд постановив відповідні порушення п.1 ст. 6 Конвенції щодо трьох заявників, справи яких стосувалися наступного.
    Щодо першого заявника
    Заявник звернувся з позовом до суду щодо неправильного розрахунку державними виконавцями його чистого прибутку в контексті встановлення його заборгованості за сплату аліментів. На підтвердження своєї скарги заявник посилався на висновок призначеної судом експертизи, яка спростовувала розрахунки державних виконавців.
    Суд першої інстанції виніс рішення на користь заявника, але апеляційний суд скасував його та відмовив у задоволенні позову, посилаючись на те, що інформацію про доходи заявника державні виконавці законно отримали від податкових органів, і що заявник не заперечував проти її достовірності.
    Європейський суд розглянув справу і зазначив, що заявник не заперечував проти інформації, отриманої державними виконавцями від податкових органів, оскільки суть його позову була очевидно іншою. Зокрема, він стверджував, що сума, надана податковими органами, не є його чистим доходом, а відображає його валові доходи. Однак, апеляційний суд не розглянув по суті ключовий аргумент заявника щодо різниці між його чистим і валовим доходом. У будь-якому випадку суд відкинув експертний висновок на досить загальних підставах і відмовив у задоволенні позову у повному обсязі як необґрунтованого.
    Крім того, Верховний Суд України також не розглянув відповідний ключовий аргумент заявника.
Щодо першої заявниці
Заявниця звернулася до суду з позовом щодо визнання її права на половину квартири її чоловіка після їхнього розлучення. Вона посилалася на правову презумпцію, що під час шлюбу будь-яке набуте подружжям майно повинно розглядатися як спільне майно подружжя. Національні суди встановили, що ця квартира підпадала під виняток, встановлений законом, оскільки чоловік заявниці отримав її в якості винагороди за свої професійні досягнення. Апеляційний суд також зазначив, що заявниця не довела, що вона зробила будь-який внесок для набуття цієї квартири.
У своїх доводах до національних судів заявниця наполягала на тому, що у цій справі має застосовуватися загальна презумпція спільного майна подружжя, оскільки виняток, на який посилалися суди, не існував на той час, коли квартира була надана її чоловіку. Однак, суди не розглянули ці доводи заявниці, хоча вони стосувалися суті спору і суттєво впливали на розподіл тягаря доказування у справі. На думку Європейського суду, ці доводи заявниці мали бути чітко та детально розглянуті судами.
Щодо другого заявника
Заявник звернувся до суду з позовом, стверджуючи, що його покійна бабуся не отримала частки землі від колгоспу, і що він має право на успадкування цього права. Суди відмовили у задоволенні його позову, оскільки він не довів, що його бабуся не отримувала жодної частки землі.
Незважаючи на те, що національні суди визнали труднощі, яких зазнав заявник у зборі доказів, у ході справи вони все ж відмовили у задоволенні його позову здебільшого через відсутність доказів.
Зокрема, на вимогу заявника, суд першої інстанції наказав національним органам надати офіційний список громадян, яким було надано частки землі. Однак, державні органи не його надали. Суд першої інстанції лише зазначив, що його спроби отримати список від влади були безуспішними. Він також не пояснив причин своєї нездатності отримати документ, а також не продемонстрував, що всі необхідні заходи для забезпечення отримання цього доказу були вжиті. Незважаючи на подані заявником скарги щодо цього, суди вищих інстанцій не розглянули це питання. Водночас, заявник неодноразово посилався на інші офіційні документи, що підтверджували, на його думку, що його бабуся не отримувала жодної частки землі. Важливим аспектом цієї справи є те, що, незалежно від того, чи підтверджували ці документи відповідні факти, чи ні, вони не були належним чином розглянуті судами.
Отже, Суд дійшов висновку, що національні суди не дотримувалися свого зобов'язання щодо розгляду доречних та важливих аргументів заявника.
У справі другої заявниці Суд не встановив відповідного порушення п. 1 ст. 6 Конвенції з огляну на таке.
Заявниця звернулася з цивільним позовом до суду, стверджуючи, що вона має право на квартиру, враховуючи домовленості між її покійним чоловіком і двома компаніями-відповідачами.
Суд першої інстанції відмовив у задоволенні позову заявниці, оскільки її покійний чоловік не був стороною договору, у зв’язку з чим заявниця не мала прав за цими договором.
Згодом суд постановив, що будь-яке стверджуване правонаступництво прав однієї компанії-відповідача чоловіком заявниці не передбачалося національним законодавством.
Апеляційний суд частково змінив рішення суду першої інстанції: встановив, що одна з компаній-відповідачів відповідно до договору мала зобов'язання надати квартиру сім’ї заявниці. Однак, не було встановлено, чи ця компанія досі існувала як юридична особа. Тому апеляційний суд відмовив у задоволенні позову заявниці як необґрунтованого. Верховний суд залишив без змін вказане рішення суду.
Аналізуючи рішення національних судів, Європейський суд зазначив, що навіть якщо суд першої інстанції помилився, коли дійшов висновку, що чоловік заявниці не був стороною договірних правовідносин з двома компаніями-відповідачами, апеляційний суд не підтримав цей висновок. У відповідь на доводи заявниці апеляційний суд достатньо чітко встановив, чи мав покійний чоловік заявниці право на квартиру, хто повинен був забезпечити таке право, і чому це виявилося неможливим на практиці. Апеляційний суд детально зосередився на ролі кожної компанії-відповідача і навів різні причини, чому жодна з них не могла бути винною. Також ніщо не вказує на те, що суди не розглянули питання щодо правонаступництва прав однієї компанії-відповідача. Європейський суд не встановив жодних інших доречних аргументів, яких би не було розглянуто національними судами.
Отже, Суд не вважає, що рішення національних судів були свавільними або явно необґрунтованими, або що будь-який ключовий аргумент заявниці залишився без відповіді.
    1.
    Белей проти України (Beley v. Ukraine) від 20.06.2019 заява № 34199/09 **
    Порушення п. 1 ст. 5 Конвенції у зв’язку з незаконним позбавлення заявника свободи з огляду на незадокументоване тримання його під вартою у відділку міліції більше однієї доби.
    Порушення матеріального та процесуального аспектів ст. 3 Конвенції у зв’язку з катуванням заявника з боку правоохоронних органів та відсутністю ефективного розслідування щодо цього (проведення розслідування скарг заявника винятково у межах дослідчих перевірок; скасування судом постанов прокуратури про відмову у відкритті кримінального провадження вісім разів; відсутність належного обґрунтування прокурором постанов про відмову у відкритті кримінального провадження; невиконання прокурором вказівок суду щодо проведення деяких додаткових судових експертиз та перевірок; необґрунтована затримка в одинадцять місяців щодо розгляду судом першої інстанції однієї скарги заявника).
    Стосовно визначення серйозності відповідного поводження із заявником Суд зазначив, що тілесні ушкодження, яких зазнав заявник, хоча й були кваліфіковані у висновках судово-медичних експертиз як «легкі», підтверджують певний рівень суворості жорстокого поводження, якого зазнав заявник. Згідно з наданим заявником описом поводження, що був підтверджений в певній частині судово-медичною експертизою, це поводження здійснювалося за зачиненими дверима у відділку міліції, де заявник не мав засобів для захисту. За цих обставин фізичний біль у зв’язку із завданням тілесних ушкоджень мав загострюватися відчуттями безпомічності, гострого стресу та тривоги. Крім того, жорстоке поводження із заявником було навмисним та спрямованим на отримання від нього показань щодо злочину, у вчиненні якого він підозрювався.
    За цих обставин Суд дійшов висновку, що відповідне жорстоке поводження у цілому та з урахуванням його мети і суворості становило катування.
    2.
    Чернега та інші проти України (Chernega and others v. Ukraine) від 18.06.2019 заява № 74768/10
    Заявники брали участь у протестних акціях щодо будівництва дороги в міському парку. Протестувальники намагалися фізично зупинити вирубку дерев та інші будівельні роботи. Під час цих подій вони зіштовхнулися з охороною, яка намагалася відштовхнути їх з місця проведення робіт. Декілька протестувальників разом з заявником були арештовані. Деякі з них були притягнуті до відповідальності за вчинення адміністративного правопорушення у вигляді невиконання законних вимог поліції. На них було накладено покарання у вигляді адміністративного арешту.
    Головний забудовник уклав договір з підприємством місцевої влади на надання послуг з охорони. Надання послуг з охорони здійснювалося на підставі ліцензії, яку могли мати будь-які комерційні підприємства з надання послуг охорони. Хоча підприємство належало органу місцевого самоврядування, воно відрізнялося від установ органів місцевої влади тим, що, на відміну від останніх, здійснювало прибуткову діяльність, регламентовану в переважно нормами приватного права. Крім того, така відмінність також підтверджувалася тим, що підприємство та його працівники були залученні приватною компанією для охорони об’єкта будівництва на підставі приватно-правового договору. Однак, ці міркування не є достатніми для зняття з держави відповідальності за Конвенцією за дії охоронців.
    Співробітники поліції були присутні під час низки подій, в яких брали участь працівники охоронної служби, і залишалися пасивними під час більшості дій охоронців, направлених на зупинення протесту.
    Цей фактор один, в певному контексті, може бути достатній для порушення питання про відповідальність держави. Беручи до уваги практику Суду щодо цього питання, Суд вирішив, що дії працівників охоронного підприємства можуть вважатися відповідальністю держави.
    Щодо матеріального аспекту статті 3, Суд вказав, що він не може на рівні належного стандарту доказування встановити, що заявники зазнали неналежного поводження, яке досягло межі статті 3 та яке вимагало захисту органів влади.
    Відповідно, порушення статті 3 в її матеріальному аспекті не було.
    Щодо процесуального аспекту статті 3, Суд взяв до уваги те, що органи влади систематично не надавали інформації щодо своїх рішень, або щонайменше значно затримували її надання заявникам, всупереч чітким вимогами національного закону. За таких обставин рішення не розпочинати кримінальне провадження ніколи не було оскаржено в суді. З огляду, зокрема, на це Суд встановив порушення процедурного аспекту статті 3 щодо сьомого та дев’ятого заявників.
    Щодо статті 6 Європейський суд взяв до уваги, що суд апеляційної інстанції розглядав як питання фактів, так і права, та вирішив позбавити свободи двох заявників. Для цілей справедливості провадження було важливо забезпечити присутність заявників на засіданні апеляційного суду, якщо тільки вони дійсно не відмовилися від цього права. Той факт, що представник заявників не вимагав їхньої присутності, не є вирішальним в цьому аспекті. Варте уваги те, що суд не повідомив заявників про судове засідання, як цього вимагає національне законодавство. Також виявилося, що національне законодавство не передбачає жодної процедури в провадженні про притягнення до адміністративної відповідальності, яка б надала можливість заявникам вимагати їхнього доправлення до апеляційного суду для участі у засіданні. За цих обставин Суд визнав, що у цій справі нічого не вказує на те, що заявники однозначно відмовилися від свого права не брати участі в апеляційному суді. Крім того, не було належних гарантій для забезпечення ефективності будь-якої відмови. З цих підстав Європейський суд дійшов висновку про порушення права за статтею 6 першого та другого заявника.
    Щодо статті 11 Суд визнав, що втручання мало підставу в законі, а саме ґрунтувалося на статті 185 Кодексу України про адміністративні правопорушення. Також було визнано, що втручання переслідувало легітимну мету, а саме захист безпеки та здоров’я протестувальників та робітників. Суд відхилив аргумент заявників щодо незаконності втручання з посиланням на те, що стаття 39 Конституції України вимагала від органів влади отримати судове рішення для такого розгону зібрання.
    Щодо пропорціональності втручання Суд відмітив, що вимога поліції була сформована усно в спокійній формі без використання спеціального обладнання для підвищення гучності, незважаючи на шум. До того ж, перша вимога розійтися була висловлена особою без ідентифікаційних ознак поліції — очевидно цивільною особою, після непокори якій протестувальники зіштовхнулися з охоронцями. Немає жодних підстав сумніватися, що наступна вимога, висловлена поліцією негайно після цього, була чітко озвучена протестувальникам. У будь-якому випадку повторення вимоги мало місце, коли протестувальники були вже обмеженні у рухах. Неможливо стверджувати, що поліцейські подавили протест, або що обставини перешкоджали їм комунікувати більш чітко. До того як поліцейські висловили свою вимогу, протестувальники були повністю зібрані в невеликому місці охоронцями.
    За таких обставин Європейський суд не виключив, що протестувальники, і зокрема заявники, не розуміли, хто саме висловив вимогу залишити територію, та яким чином практично цю вимогу виконувати. Цей аспект був особливо важливим у світлі занепокоєння, висловленого на міжнародному рівні, щодо належності використання приватних охоронних служб для розгону осіб, які реалізовують право на свободу мирних зібрань, та необхідності звернення не до приватних служб, а до поліції для здійснення втручання у випадку виникнення сумнівів.
    Однак, цих міркувань не було достатньо, щоб дійти висновку про помилку національних судів у їхніх висновках. Європейський суд зазначив, що, зрештою, ситуація в той день не має розглядатись ізольовано без врахування контексту подій. До того дня було загально відомо, що будівельні роботи будуть продовжуватися в тій місцевості, де заявники були присутні, і вони, беручи участь в попередніх протестах без додаткового погодження, не могли не очікувати, що поліція прибуде, щоб зупинити їхнє втручання у видалення дерев та будівництво.
    Враховуючи важливість свободи мирних зібрань в демократичному суспільстві, Європейський суд вказав, що національні суди мали б взяти до уваги вищевказане можливе нерозуміння заявників джерела вимоги та способу його виконання. Однак суди цього не здійснили. Вони також не пояснили тяжкості покарання, накладеного на першого та другого заявника, особливо якщо порівнювати з поведінкою інших протестувальників, а також будь-якої особливості їхньої поведінки, яка б могла виправдати таке поводження. Незважаючи на те, що їхнє покарання було зменшено судом апеляційної інстанції, перший і другий заявники вже відбули дев’ять днів позбавлення свободи. Висновки Суду щодо процедурної несправедливості провадження щодо першого та другого заявника також доповнювали підґрунтя для висновку щодо відсутності пропорційності.
    З огляду на ці міркування Європейський суд встановив порушення статті 11 щодо першого і другого заявників.
    Щодо третього та п’ятого заявників Суд відмітив, що матеріали справи демонструють, що вони умисно діяли на перешкоджання в небезпечній ділянці. Ба більше, органи влади залишалися толерантними певний час до таких небезпечних протестних подій. Крім того, заявники були арештовані не за протест як такий, а за невиконання вимоги залишити територію. Реакція в певній мірі могла бути визнана належною у відповідь на таку поведінку. Відповідно, Суд визнав, що їхнє усунення з місця будівництва та визнання винними за вчинення адміністративного правопорушення, враховуючи характер накладеного покарання, може бути визнане пропорційним відносно легітимної мети, яка переслідується.
    Відповідно, Суд визнав, що відносно третього, четвертого та п’ятого заявників не було.
    Шостий заявник був засуджений за відмову виконання вимоги поліції залишити місце події та перешкоджання спробам поліції його перемістити. Відсутні ознаки того, що наказ поліції був необґрунтованим, нечітким, або що щось перешкоджало заявнику виконати ці вимоги. Якщо б заявник виконав вимогу, нічого б не перешкоджало йому продовжити його протест за межами будівельного майданчику. До того ж, заявник чітко висловив свій намір повернутися на місце та проводити свою перешкоджальну діяльність. Суд прийняв до уваги також те, що після чіткого вказання на свій намір повторного перешкоджання поліції, заявник не відмовився від цих тверджень в суді та не представив жодних гарантій у цьому питанні. За таких обставин Суд визнав, що покарання, накладене на заявника у формі позбавлення свободи на десять днів, не може бути визнане непропорційним, і національні суди не вийшли за межі свободи розсуду. Відповідно, порушення статті 11 щодо шостого заявника не було.
    Сьомий та дев’ятий заявники стверджували, що їм було завдано тілесних ушкоджень під час різних протестних акцій особами, які намагалися подавити протест.
    Справді, національне регулювання дозволяло співробітникам охоронних підприємств вживати всіх належних заходів для попередження порушень або мінімізації шкоди у випадках гострої необхідності. Однак, у цій справ, немає ознак крайньої необхідності. Насправді, ситуація не була неочікуваною, оскільки станом на день подій протест вже тривав сім та одинадцять днів відповідно. Крім того, головний забудовник, який забезпечив охорону, повідомив поліцію про можливі сутички з протестувальниками. Поліція прибула на місце в повній готовності в дні, коли мали місце сутички, в яких заявники отримали тілесні ушкодження. Однак, вона не здійснила жодного помітного втручання, яке б могло попередити сутички або їх ефективно контролювати.
    Хоча за певних обставин певний рівень обмежень з боку поліції під час підтримання порядку під час мирних зібрань може бути належним або навіть вимагатися Конвенцією, однак жодних особливих підстав в тій ситуації для бездіяльності поліції не було. Ба більше, поліція залишила працівникам охорони можливість розбиратися з протестувальниками в ситуації, яка генерувала підвищення напруження, та можливість самостійно здійснювати примусові дії за відсутності чітких правових повноважень.
    Відсутність чіткості стосовно статусу та повноважень працівників охоронного підприємства була доповнена небезпідставними твердженнями про те, що певні неідентифіковані особи були присутні в місці подій та мали ідентифікуючі ознаки охоронців, однак водночас ними не були та не мали відповідних повноважень. Така ситуація не має нічого спільного з належною практикою, яка підтримується індустрією охоронного сервісу, а також порушувала питання й за національним законодавством. Однак, не було жодних спроб розслідувати це питання. Невжиття органами влади жодних показових кроків у розслідуванні твердження про знаходження у місці протесту неідентифікованих та неуповноважених осіб є частиною невжиття органами влади обгрунтованих заходів щодо забезпечення мирного характеру зібрання.
    Загалом Європейський суд дійшов висновку, що 1) відсутність регулювання в належній формі використання працівників охоронних підприємств; 2) відсутність належної організації розподілу відповідальності за підтримання порядку між працівниками охорони та поліцією, що могло дозволити ідентифікувати працівників охоронного підприємства, які були залученні; 3) невиконання правил щодо адекватної ідентифікації осіб, уповноважених використовувати силу; 4) відсутність пояснення рішення поліції не втручатись в ситуації у спосіб, який міг би попередити зіткнення або встановити порядок — призвели до невиконання державою її обов’язку забезпечити мирний характер протесту.
    Відповідно мало місце порушення статті 11 щодо сьомого та дев’ятого заявників.
    3.
    Пришляк та Некрасова проти України (Pryshlyak and Nekrasova v. Ukraine) від 06.06.2019 заяви №№ 4498/18 та 30341/18
    Порушення п. 1 ст. 6 та ст. 13 Конвенції у зв’язку з надмірною тривалістю кримінального провадження (більше 7 років в судах двох та трьох інстанцій) та відсутністю у національному законодавстві ефективного засобу юридичного захисту.
    Порушення п. 1 ст. 2 Протоколу № 4 до Конвенції у зв’язку з надмірною тривалістю застосування щодо заявника запобіжного заходу у вигляді підписки про невиїзд (7 років та 5 місяців років).
    4.
    Гарумов проти України (Garumov v. Ukraine) від 06.06.2019 заява № 70043/17
    Порушення ст. 3 Конвенції у зв’язку з наданням заявнику неналежної медичної допомоги під час тримання його під вартою з огляду на невиправдані затримки органів влади з наданням заявнику медичної допомоги після встановлення його медичного стану, їх неможливості забезпечити його перебування в лікарні для подальшого обстеження та стаціонарного лікування, а також подальше погіршення його стану здоров'я.
    Порушення п. 3 ст. 5 Конвенції у зв’язку з тим, що, органи влади не розглянули конкретні факти, пов’язані із ситуацією заявника, і, спираючись переважно на тяжкість його обвинувачень, продовжили досудове тримання заявника на підставах, які не можуть вважатися «достатніми» та «належними» для виправдання тривалості такого тримання.
    5.
    Беляєв та інші проти України (Belyayev and others v. Ukraine) від 06.06.2019 заяви №№ 34345/10 50687/10, 70492/13
    Порушення ст. 14 Конвенції у поєднанні з ст. 8 Конвенції у зв’язку тим, що відповідно до чинного на момент подій законодавства, заявники, які були чоловіками засудженими до довічного позбавлення волі, не могли отримувати тривалих побачень з їхніми близькими родичами, на відміну від засуджених до довічного позбавлення волі жінок.
    6.
    Брайловська проти України (Braylovska v. Ukraine) від 06.06.2019 заява № 14031/09 **
    Справа стосується виселення заявниці з її приватної квартири у зв’язку з аварійним станом будинку.
    Так, за відповідним позовом виконавчого комітету міської ради суд першої інстанції постановив скасувати свідоцтво на право власності заявниці на квартиру, дозволив виселення заявниці та встановив її право власності на іншу квартиру, яку їй виділила міська влада. Водночас, суд посилався на положення ст. 41 Конституції України, ст. 109, 110, 112 та 113 Житлового кодексу України та ст. 346 Цивільного кодексу України, як на правову підставу для виселення заявниці з її квартири.
    Апеляційний суд залишив без змін вказане судове рішення, а Верховний Суд України відмовив у розгляді касаційної скарги заявниці.
    Надалі заявницю та її сина було виселено з квартири, і їм було вручено свідоцтво про право власності на нову квартиру.
    Станом на 2018 р. будинок, де була розташована квартира заявниці, зруйновано не було; його було реконструйовано, добудовано додатковий поверх і переобладнано у приватний готель.
    Порушення ст. 1 Першого протоколу до Конвенції встановлено у зв’язку з тим, що втручання у право заявниці на мирне володіння своїм майном у формі рішення суду було здійснене без правових підстав з огляду на те, що:
      існують сумніви, що ст. 109, 110, 112 та 113 Житлового кодексу України, які стосуються використання житлових приміщень у будівлях державного та комунального житлового фонду, а також виселення орендарів з таких приміщень, є достатньо чіткими в контексті їхньої застосовності до будинків, в яких розташовані приватні квартири. У будь-якому випадку положення Кодексу не передбачають підстав для припинення права власності на підставі виселення з будинку у зв’язку з його аварійним станом;
      частина перша ст. 346 Цивільного кодексу України також не передбачає такої підстави для припинення права власності як аварійний стан будівлі. Крім того, посилаючись на частину другу цієї статті, яка передбачає, «що право власності може бути припинене в інших випадках, встановлених законом», суд не роз’яснив, який саме закон був застосовний до ситуації заявниці;
      ст. 41 Конституції України, як і частини друга ст. 346 Цивільного кодексу України, передбачає, що випадки відчуження об’єктів права власності застосовуються лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, визначеному законом. У цьому зв’язку апеляційний суд не надав пояснень, як це положення застосовувалося до обставин справи заявниці, зокрема, який був відповідний закон, що виправдовував відчуження квартири заявниці.
    Крім того, Суд відзначив, що аргументи заявниці, подібні до вищевказаних Судом, були залишені судом без належного розгляду.
    З урахуванням обставин справи, Суд також висловив сумніви щодо наявності реального суспільного інтересу для позбавлення заявниці її майна та способу, наданого їй відшкодування. Однак, враховуючи, що втручання у право заявниці на мирне володіння своїм майном не відповідало вимозі «законності», Суд вирішив надалі не розглядати решту вимог, необхідних, щоб відповідне втручання відповідало вимогам ст. 1 Першого протоколу до Конвенції.
    З огляду на свої висновки за ст. 1 Першого протоколу до Конвенції Суд вирішив, що немає потреби окремо розглядати скаргу заявниці за ст. 6 Конвенції на несправедливість судового провадження.
    7.
    ТОВ «БУШБМ-ПЛЮС» проти України (BUSHBM-PLYUS, TOV v. Ukraine) від 06.06.2019 заява № 20880/07
    Компанія-заявник та ДП «Укрвуглегеологія» (далі – ДП), що підвідомче Міністерству палива та енергетики України, за участі його структурного підрозділу Севастопольського ДП «Пансіонат Ізумруд» (далі – пансіонат), уклали договір оренди. За умовами договору компанія-заявник орендувала спальний корпус № 3 у пансіонаті від ДП.
    Згодом компанія-заявник звернулася до Регіонального відділення Фонду державного майна України (далі – Фонд) із заявою про надання дозволу на приватизацію корпусу № 3, яка була задоволена. Фонд прийняв рішення про приватизацію корпусу № 3, уклавши із заявником договір купівлі-продажу, умовою якого було передання корпусу, що знаходився на балансі ДП, у власність покупця.
    Компанії-заявнику було видано свідоцтво про право власності на корпус № 3. Враховуючи умови договору, договір про оренду майна, укладений між заявником та пансіонатом, припинив свою дію. Відповідно до тверджень заявника, незважаючи на умови зазначеного договору, фактичне утримання корпусу № 3 здійснювало ДП.
    Далі компанія-заявник звернулася до господарського суду із позовом до ДП про зобов'язання передати їм на баланс технічну нерухомість. Своєю чергою ДП подало зустрічний позов із вимогою про визнання недійсним договору купівлі-продажу між компанією-заявником та Фондом.
    Рішенням від 1 лютого 2006 року суд частково задовольнив позовні вимоги компанії-заявника, а зустрічний позов ДП залишив без задоволення.
    Тим часом Міністерство вугільної промисловості (правонаступник Міністерства палива та енергетики) вирішило реорганізувати ДП шляхом виокремлення його структурного підрозділу, пансіонату, і створення на його базі ДП «Пансіонат Ізумруд», що мало бути правонаступником ДП у справах, пов’язаних з його колишнім підрозділом (пансіонатом).
    У зв’язку з цим за відповідним клопотанням компанії-заявника апеляційний господарський суд замінив ДП його правонаступником – ДП «Пансіонат Ізумруд» – у виконавчому провадженні, яке було ініційоване з огляду на невиконання рішення від 1 лютого 2006 р.
    Крім того, як вбачається з обставин справи, у 2006 р. ДП «Пансіонат Ізумруд» звернувся до господарського суду із позовом до Фонду та компанії-заявника про визнання недійсним договору купівлі-продажу корпусу № 3.
    Рішенням господарського суду від 13 жовтня 2006 р. укладений договір купівлі-продажу було визнано недійсним, компанію-заявника було зобов’язано повернути державі будівлю корпусу № 3, а державу – відшкодувати відповідні витрати компанії-заявнику.
    Щодо аргументу компанії-заявника про те, що відповідний спір вже був раніше вирішений судовим рішенням від 1 лютого 2006 р., суд зазначив, що на той момент пансіонат вже був реорганізований і його майнові права були передані ДП «Пансіонат Ізумруд». Відтак, ДП не могло тоді виступити належною стороною провадження і подавати будь-які зустрічні позови з метою визнання недійсним договору купівлі-продажу.
    Постановою Вищого господарського суду України рішення судів першої та апеляційної інстанцій змінено в частині виключення зобов’язання держави відшкодувати відповідні витрати компанії-заявнику. Постановою Верховного Суду України касаційну скаргу заявника залишено без задоволення.
    Згодом Державна виконавча служба України повідомила компанію-заявника про те, що вони мають два протилежні за змістом виконавчі листи: один – щодо рішення від 1 лютого 2006 р. та інший – щодо рішення від 13 жовтня 2006 р. Намагання Державної виконавчої служби України з’ясувати в суді порядок виконання рішення від 1 лютого 2016 року виявилися безуспішними, у зв’язку з чим виконавче провадження було зупинене.
    Європейський суд встановив у цій справі порушення п. 1 ст. 6 Конвенції у зв’язку з невиконанням рішення суду від 1 лютого 2006 р. з огляду на те, що згідно його прецедентної практики скасування остаточного судового рішення всупереч принципу юридичної визначеності не може бути підставою для його невиконання, зокрема, як у справі компанії-заявника, коли судове рішення, яке набрало законної сили, було позбавлене будь-якої юридичної сили у зв’язку з прийнятим в подальшому іншого рішення.
    Порушення ст. 1 Першого протоколу до Конвенції встановлено у зв’язку з втручанням у права компанії-заявника на мирне володіння своїм майном з огляду на те, що:
      на підставі судового рішення від 1 лютого 2006 р. компанія-заявник вважається такою, що «володіла» блоком № 3 у розумінні п. 1 Першого протоколу, а судове рішення від 13 жовтня 2006 р., наслідком якого було скасування рішення від 1 лютого 2006 р., становило втручання у право компанії-заявника на його володіння;
      оскільки рішення від 13 жовтня 2006 р. позбавило рішення суду від 1 лютого 2006 р. будь-якої юридичної сили, всупереч принципу юридичної визначеності, не можна стверджувати, що відповідне втручання було законним;
      не вбачається, що суспільний інтерес, який переважив основоположний принцип юридичної визначеності і права компанії-заявника, виправдовує перегляд спору та подальше визнання недійсним права власності компанії-заявника.
    8.
    Дейнеко проти України (Deyneko v. Ukraine) від 21.05.2019 заява № 20317/09
    Порушення п. 3 ст. 5 Конвенції у зв’язку з тим, що, органи влади не розглянули конкретні факти або альтернативні триманню під вартою запобіжні заходи, і, спираючись переважно на тяжкість обвинувачень, продовжили досудове тримання заявника на підставах, які не можуть вважатися «достатніми» для виправдання тривалості такого тримання.
    9.
    Капштан проти України (Kapshtan v. Ukraine) від 16.05.2019 заява № 56224/10
    Враховуючи свою прецеденту практику у справі «Харченко проти України», Суд постановив порушення:
      п. 1 ст. 5 Конвенції у зв’язку з тим, що апеляційний суд, коли скасував вирок заявника, ухвалив направити справу на новий розгляд та залишив без змін обраний заявнику запобіжний захід у вигляді тримання під вартою і не надав обґрунтування та не встановив строку такого тримання;
      п. 4 ст. 5 Конвенції у зв’язку з тим, що суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні клопотань заявника про звільнення його з-під варти, не навів у своїх рішеннях жодного конкретного обґрунтування, яке б стосувалось аргументів заявника на користь його звільнення;
      п. 5 ст. 5 Конвенції у зв’язку з відсутністю у заявника забезпеченого правовою санкцією права на відшкодування через незаконне тримання його під вартою.
    10.
    Логвіненко проти України (Logvinenko v. Ukraine) від 16.05.2019 заява № 41203/16
    Порушення ст. 3 та ст. 13 Конвенції встановлено у зв’язку з наданням заявнику неналежної медичної допомоги щодо його захворювання на гепатит під час тримання під вартою та відсутністю ефективного національного засобу юридичного захисту щодо цього.
    Порушення ст. 3 та ст. 13 Конвенції встановлено у зв’язку з неналежними умовами тримання заявника під вартою та відсутністю ефективного національного засобу юридичного захисту щодо цього.
    11.
    Кінаш та Дзюбенко проти України (Kinash and Dzyubenko v. Ukraine) від 09.05.2019 заяви №№ 31090/18 та 33574/18 **
    Порушення п. 1 ст. 6 та ст. 13 Конвенції у зв’язку з надмірною тривалістю кримінального провадження (більше 6 та 9 років в судах двох інстанцій) та відсутністю у національному законодавстві ефективного засобу юридичного захисту.
    Порушення п. 1 ст. 2 Протоколу № 4 до Конвенції у зв’язку з надмірною тривалістю застосування щодо заявника запобіжного заходу у вигляді підписки про невиїзд, що застосовується до нього з травня 2009 року в межах кримінального провадження, яке наразі триває в суді першої інстанції.
    12.
    Бондар проти України (Bondar v. Ukraine) від 16.04.2019 заява № 18895/08
    Заявника було затримано за підозрою у вчиненні злочину. Незважаючи на те, що заявник зізнався у вчиненні злочину, суд звільнив його з під варти у зв’язку з недоведеністю його вини.
    Під час подальшого розслідування справи один свідок дав показання, що бачив заявника на місці злочину з плямами крові на руках, а троє інших свідків зазначили, що заявник зізнався їм у вчиненні злочину.
    Водночас, досудове розслідування було відновлене і заявника було знову затримано, тільки, коли новий свідок О. дала показання, що заявник зізнався їй у вбивстві.
    Під час судового засідання в апеляційному суді, який діяв в якості суду першої інстанції, свідок О. дала показання проти заявника, але через місяць вона подала письмову заяву з проханням не враховувати її показання, оскільки вони були надані нею під тиском слідчого, та викликати її в суд. Сторона захисту також подала клопотання про виклик О. в суд в якості свідка.
    У зв’язку з цим суд наказав прокуратурі провести перевірку тверджень свідка О. та постановив, що клопотання сторони захисту буде розглянуто після закінчення такої перевірки.
    У ході відповідної перевірки прокуратура допитала, зокрема, свідка О., яка підтримала свої інкримінуючі показання щодо заявника і вказала, що вони були надані нею добровільно. З огляду на це прокуратура відмовила у порушенні кримінальної справи щодо слідчого у зв’язку з відсутністю складу злочину в його діях.
    Згодом суд отримав іншу заяву від свідка О., в якій вона просила відкликати свою попередню заяву. У зв’язку з цим сторона захисту знову подала клопотання про виклик свідка О., але суд відмовив у його задоволенні.
    Зрештою суд визнав заявника винним у вчиненні злочину та призначив йому покарання у вигляді позбавлення волі. Вирок суду ґрунтувався, зокрема, на показаннях свідків, зокрема свідка О., та їхньому перехресному допиті в суді.
    Заявник подав касаційну скаргу на вказаний вирок суд, оскаржуючи, зокрема, відмову суду першої інстанції у виклику О. в якості свідка.
    Верховний Суд України залишив вказаний вирок суду без змін.
    Порушення п. 1 та підп. «d» п. 3 ст. 6 Конвенції встановлено у зв’язку з недотриманням принципу «рівності сторін», який має неодмінне значення в питаннях виклику свідків, і, оскільки показання свідка О. мали вирішальне значення для засудження заявника, справедливість судового розгляду була підірвана у цьому зв’язку. Вказаного висновку Суд дійшов з огляду на те, що:
      з матеріалів справи, вбачається, що саме після надання показань свідком О., розслідування справи проти заявника було знову відновлене, що свідчить про те, що показання саме цього свідка мали вирішальне значення для вирішення його справи;
      прийняте судом рішення про проведення перевірки після того, як О. вперше відкликала свої показання, призвело до того, що прокуратура мала можливість знову допитати О. і отримати відклик її попереднього відклику. Натомість, сторона захисту не мала такої ж можливості і, відповідно, такого ж шансу як і сторона обвинувачення спробувати висвітлити показання О. у сприятливий для себе спосіб.
    Скаргу заявника за ст. 3 Конвенції на жорстоке поводження з боку правоохоронних органів та відсутність ефективного розслідування щодо цього Суд визнав неприйнятною на підставі п.п. 1 та 4 ст. 35 Конвенції у зв’язку з пропущенням шестимісячного строку для подання заяви.
    13.
    Редакція газети «Гривна» проти України (Editorial board of Grivna newspaper v. Ukraine) від 16.04.2019 заяви №№ 41214/08 та 49440/08
    У 2006 році заявник, «Редакція газети “Гривна”», надрукувала дві критичні статті щодо судді і голови Херсонського апеляційного суду. Суддя звернувся до суду з позовами до заявника про захист честі гідності та ділової репутації. Обидві статті описували відкладення парламентом вирішення питання щодо призначення судді на посаду безстроково в зв’язку зі звинуваченням у корупції. У першій описувалися парламентські дебати стосовно обвинувачення в корупції. Друга стаття була присвячена позову судді про захист честі гідності та ділової репутації, який останній подав проти заявника, а також про його залучення до нападу на одну зі сторін судового провадження. Національні суди визнали, що статті не були інформаційними, а радше містили образи та нанесли шкоду діловій репутації судді. У першій статті суди взяли до уваги твердження, що родич у Верховному Суді допомагає йому «почуватися більш впевнено», яке було розміщено разом із фото, яке зображувало його «у певному світлі» і яке було зроблено без його згоди, а також з цитатами зі звіту про, так званих, впливових людей. Суд також дійшов висновку, що друга стаття щодо нападу на сторону провадження не ґрунтувалася на безспірних фактах. Рішення суду були залишенні без змін судами вищих інстанцій. Заявник мав сплатити 148 євро судових витрат в результаті першого позову, 7450 євро в якості компенсації щодо позову стосовно другої статті.
    Протягом провадження щодо першої статті Верховний Суд України передав справу в суд іншої області за заявою заявника, який стверджував про сумніви щодо безсторонності судді суду першої інстанції. Однак, справа вже була розглянута до вирішення цього питання.
    Європейський суд відзначив, що процедура зміни підсудності справ, яку використав заявник, мала на меті забезпечити необхідні гарантії у справах, в яких сторони можуть мати сумніви щодо безсторонності судів відповідного регіону.
    Те, що підсудність була змінена, вказує, що побоювання заявника не були визнані Верховним Судом України безпідставними. Беручи до уваги, що суддя першої інстанції не дочекався закінчення вирішення цього питання і прийняв рішення до задоволення заяви заявника і у такий спосіб позбавив її будь-якого практичного сенсу, Європейський суд визнав побоювання заявника щодо небезсторонності судді об’єктивно виправданими.
    Хоча перегляд справи заявника судами апеляційної та касаційної інстанції міг би виправити ситуацію, однак жоден з цих судів не відреагував на відповідні скарги заявника щодо відсутності безсторонності суду. Відповідно, вони не виправили цей недолік. Тому Суд визнав порушення п. 1 статті 6.
    Щодо скарги заявника за статтею 10 Європейський суд застосував принципи, що були викладенні в рішення «Bédat проти Швейцарії» ([ВП], заява № 56925/08, п. 48, від 29 березня 2016).
    Відповідно до практики Суду, питання щодо функціонування судової системи, важливого елементу в демократичному суспільстві, належать до питань суспільного інтересу. Як гарант справедливості, фундаментальної цінності в державі, яка керується законом, суд має користуватись довірою. Відповідно, існує необхідність забезпечити захист довіри від атак, які завдають значної шкоди та є безпідставними, особливо зважаючи на те, що судді, які зазнають критики мають обов’язок бути обережними у своїй відповіді. Тим не менш, крім випадків, коли атакування завдає значної шкоди та є загалом безпідставним, зважаючи, що судді формують частину фундаментального інституту в державі, вони можуть бути предметом особистої критики в дозволених межах і не тільки в теоретичний та загальний спосіб.
    Щодо оціночних суджень, які було визнано національним судом як наклеп, Європейський суд досліджує висновки національних судів з точки зору питання, чи була мова, використана у твердженнях, надмірною або непропорційною, чи виявляється намір звести наклеп чи стигматизувати опонента, та чи мали твердження достатнє фактичне підґрунтя. До того ж, чітке розмежування має бути між критикою та образою. Остання може в принципі виправдати накладення санкцій. Нанесення образи може бути поза захистом свободи вираження поглядів, якщо вона прирівнюється до безпідставного наклепу, наприклад, коли єдиним наміром висловити твердження є образити особу. Однак, використання грубих висловлювань як таке не є вирішальним в оцінці образливої мови, оскільки вони можуть використовуватися лише в стилістичних цілях. Для Суду стиль є частиною комунікації як форма вираження. Він підпадає під захист разом із змістом поглядів.
    Щоб виконати свої позитивні зобов’язання захистити права особи за статтею 8, держава може до певної міри обмежити права інших осіб, гарантовані статтею 10 інших осіб. Під час розгляду необхідності обмеження в демократичному суспільстві в інтересах «захисту репутації інших осіб», Суду може знадобитися перевірити, чи встановили національні органи справедливий баланс, захищаючи дві цінності, гарантовані Конвенцією, які можуть вступити в конфлікт у певних справах, а саме, з одного боку, свободу вираження поглядів, захищену статтею 10, та, з іншого боку, право на повагу до приватного життя, гарантоване статтею 8.
    Критерії, за якими Європейський суд аналізує баланс між правом на свободу вираження поглядів та правом на повагу до приватного життя:
    (a) чи вносить оскаржувана публікації вклад в дискусію суспільного характеру;
    (b) наскільки відомою є особа, якої стосується публікація, і яким є предмет повідомлення;
    (c) попередня поведінка особи;
    (d) метод отримання інформації та його види;
    (e) зміст, форма та наслідки публікації;
    (f) суворість накладеного покарання.
    У цій справі національні суди розглядали оскаржувані твердження та фото у поєднанні, а не окремо. Такий підхід в принципі відповідає практиці Суду. Суд вже доходив висновку, що аналіз кожного твердження, які були прийняті до уваги національними органами у прийнятті рішення щодо стверджуваного наклепу, може призвести до втрати бачення змісту статті загалом і її сенсу.
    Європейський суд визнав, що оскаржувані статті загалом вносили вклад в дискусію щодо суспільно необхідних питань. Однак, чи всі оскаржувані елементи статей мали вклад в дискусію відповідно до засад відповідальності журналістики.
    Європейський суд відмітив, що національні суди визнали, що суддя був публічною особою, та погодився з висновком про те, що репутація судді дійсно зазнала шкоди від статей. Однак, наслідки для репутації не були надто кардинальними., оскільки швидко після публікацій він був призначений на посаду безстроково та продовжив обіймати посаду голови суду багато років.
    Щодо змісту статті стосовно відкладення голосування за кандидатуру судді в парламенті, Європейський суд дійшов висновку, що статті в цій частині мали чітке фактологічне підґрунтя та були викладені в прийнятно саркастичній формі. Саме собою використання сарказму не є достатнім для визнання їх образливими. Відповідно, в цій частині статті були оціночними судженнями. Щодо висловлювань, які стосувалися порушень, вчинених суддею у 1998 році, Європейський суд знову відмітив, що зміст висловлювань ніколи не ставився під сумнів з точки зору достовірності. Те, що факти порушень описувалися в саркастичній формі, не достатньо для визнання їх образливими.
    Щодо твердження про те, що суддя мав родичів у Верховному Суді України і, мабуть, тому на своїй посаді він відчуває себе впевнено, Європейський суд дійшов висновку, що оскаржувана стаття містила твердження про те, що, можливо, між фактом наявності родича-судді у Верховному Суді України та перебування судді на вищих посадах в системі судочинства тривалий період часу існував причинний зв’язок, але в статті не стверджувалося, що цей зв’язок дійсно існував. Відповідно, Суд визнав, що національні суди не надали достатніх аргументів для висновку про те, що таке твердження не мало достатнього фактологічного підґрунтя.
    Щодо публікації фото судді з цитуванням Біблії («я воздам им по делам ихним») Європейський суд відмітив, що національні суди обмежили свій аналіз тим, що заявник не довів, що фото було зроблено за згодою судді або було опубліковано як елемент висвітлення публічної події, та разом із підписом фото мало на меті представити суддю в «певному світлі». Європейський суд відмітив, що оскільки коментарі національних судів щодо контенту та форми фото були настільки обмеженими, національні суди не надали достатніх аргументів для їхнього рішення щодо фото та його підпису.
    Щодо тверджень про відносини судді та однієї зі сторін судової справи, а також про те, що суддя звертається до суду з позовами до заявника та іншої газети з метою відновити свою репутацію до повторного розгляду питання його призначення парламентом, національний суд визнав, що ці твердження не мали фактологічного підґрунтя. Європейський суд відзначив, що заявник ані в національних судах, ані перед Європейським судом не представив інформацію про те, що він провів належне дослідження для перевірки фактичних елементів тверджень про взаємозв’язок судді зі стороною судового провадження. Відповідно, Суд дійшов висновку, що заявник не діяв в цій частині в межах відповідальної журналістики. Щодо мотивів судді, з якими він звертався до суду з позовами до заявника та іншої газети, Європейський суд визнав, що беручи до уваги факт відкладення парламентом питання про призначення судді, навряд можна говорити про абсолютну відсутність фактологічного підґрунтя змісту твердження. Відповідно, було визнано, що національні суди не надали достатніх аргументів для свого протилежного висновку.
    Крім того, відшкодування шкоди, яке мав заплатити заявник відповідно до рішень національних суддів щодо однієї зі статей, не можна назвати незначною.
    З огляду на вказане, Європейський суд визнав порушення статті 10 Конвенції щодо частини висловлених тверджень та відсутність порушення статті 10 Конвенції щодо іншої частини висловлювань.
    14.
    Алахвердян проти України (Alakhverdyan v. Ukraine) від 16.04.2019 заява № 12224/09 **
    У зв’язку з порушеною правоохоронними органами кримінальною справою за фактом вбивства двох жінок заявник був допитаний в якості свідка і дав зізнавальні показання.
    Протокол явки з повинною був складений декількома годинами пізніше, а протокол про затримання заявника як підозрюваного у вчиненні умисного вбивства — ввечері, після проведення слідчим відтворення обстановки та обставин події. Заявник підписав протокол про затримання та зазначив, що бажав мати захисника, якого слідчий призначив йому того ж дня.
    Апеляційний суд, діючи як суд першої інстанції, визнав заявника винним у вчиненні злочинів та обрав йому покарання у виді позбавлення волі.
    Верховний Суд України, діючи як суд другої інстанції, направив справу на новий розгляд до апеляційного суду, який знову визнав заявника винним у вчиненні злочинів та обрав йому покарання вже у виді довічного позбавлення волі. Верховний Суд України залишив вирок суду без змін.
    Порушення п. 1 та підп. «с» п. 3 ст. 6 Конвенції встановлено у зв’язку з обмеженням права заявника на захист та на справедливий судовий розгляд його справи, оскільки у порушеному щодо заявника кримінальному провадженні не було виправлено процесуальних недоліків, які виникли на стадії досудового слідства, зокрема:
      заявник надав свої перші зізнавальні показання, коли мав статус свідка, і слідчий не пропонували йому правову допомогу чи присутність захисника;
      навіть після надання зізнавальних показань статус заявника як свідка не був офіційно змінений на підозрюваного і йому не було запропоновано правову допомогу у зв’язку з обвинуваченням у вчиненні вбивства;
      за відсутності захисника заявника залучили до участі як свідка у відтворенні обстановки та обставин події, під час чого він надав подальші зізнавальні показання;
      згідно з національним законодавством заявник мав право на обов’язкову правову допомогу в межах провадження щодо подвійного вбивства, оскільки йому загрожувало довічне позбавлення волі;
      факту роз’яснення заявнику його конституційного права не давати показання та пояснення щодо себе, коли він робив свою явку з повинною, не достатньо для припущення, що заявник відмовився від права на правовому допомогу захисника;
      перед відтворенням обстановки та обставин події заявнику не було роз’яснено його право не давати показання проти себе;
      Верховний Суд України не розглянув належним чином аргумент заявиника про те, що йому мали призначити захисника, коли він давав свої первинні зізнавальні показання в якості свідка, які вплинули на подальший хід розслідування та його остаточне засудження.
    Інші скарги заявника за ст. 6 Конвенції Суд відхилив відповідно до підп. «а» п. 3 та п. 4 ст. 35 Конвенції.
    Крім того, Суд встановив порушення ст. 34 Конвенції у зв’язку з відмовою органів влади надати заявнику копії документів з матеріалів його кримінальної справи для заяви до Суду.
    15.
    Рудий проти України (Rudyy v. Ukraine) від 11.04.2019 заява № 19019/18
    Порушення п. 1 ст. 6 та ст. 13 Конвенції у зв’язку з надмірною тривалістю цивільного провадження (понад 8 років та 5 місяців в судах трьох інстанцій) та відсутністю у національному законодавстві ефективного засобу юридичного захисту.
    16.
    Шолох проти України (Sholokh v. Ukraine) від 11.04.2019 заява № 73007/14
    Порушення п. 1 ст. 6 та ст. 13 Конвенції у зв’язку з надмірною тривалістю кримінального провадження (понад 10 років та 10 місяців в судах двох інстанцій) та відсутністю у національному законодавстві ефективного засобу юридичного захисту.
    17.
    Левченко та інші проти України (Levchenko and others v. Ukraine) від 11.04.2019 заяви №№ 46993/13 47719/15, 19874/18
    Порушення п. 3 ст. 5 Конвенції у зв’язку з надмірною тривалістю досудового тримання під вартою (від 8 місяців до понад 4 років).
    Крім того, залежно від обставин справи Суд постановив порушення:
      п. 4 ст. 5 Конвенції у зв’язку з надмірною тривалістю перегляду законності тримання під вартою (відсутність судового рішення про перегляд законності тримання під вартою та посилання на стандартний перелік підстав; відсутність чітких і передбачуваних положень національного законодавства, які б передбачали процедуру перегляду питання законності тримання під вартою на стадії судового розгляду, сумісних з вимогами Конвенції);
      підп. «с» п. 1 ст. 5 Конвенції у зв’язку з незаконність досудового тримання під вартою (тримання під вартою без судового рішення, оскільки апеляційний суд скасував вирок першої інстанції і не постановив ухвали про подальше тримання заявника під вартою; рішення про продовження тримання під вартою не містили обґрунтування та кінцевої дати закінчення такого тримання);
      п. 1 ст. 6 Конвенції у зв’язку з надмірною тривалістю кримінального провадження (більше 9 років в судах двох інстанцій та більше ніж 4 роки в суді першої інстанції).
    18.
    Малий проти України (Malyy v. Ukraine) від 11.04.2019 заява № 14486/07
    Порушення ст. 3 Конвенції у зв’язку з неналежними умовами тримання заявника під вартою у Дніпропетровському СІЗО, а саме в камері розміром 3,5 м².
    Порушення ст. 3 Конвенції у зв’язку з триманням заявника у металевій клітці під час засідань у Верховному Суді України, що само собою становить приниження людської гідності. Водночас, Уряд не надав жодних доказів того, що в залі суду був фактичний і конкретний ризик безпеці, що вимагало тримання заявника в металевій клітці під час слухань у його справі.
    Скаргу заявника за матеріальним та процесуальним аспектами ст. 3 Конвенції на жорстоке поводження з боку працівників правоохоронних органів та відсутність ефективного розслідування такого поводження Суд визнав неприйнятною як явно необґрунтовану, оскільки заявник не надав державним органам достатньої та обґрунтованої інформації про це.
    Порушення п. 1 та підп. «с» п. 3 ст. 6 Конвенції у зв’язку з обмеженням права заявника на справедливий судовий розгляд його справи та правову допомогу, оскільки первинні зізнавальні показання заявника, отримані за відсутності правової допомоги, становили важливий, якщо не ключовий, елемент доказів обвинувачення його у вчиненні тяжкого злочину.
    З огляду на п. 1 та підп. «с» п. 3 ст. 6 Конвенції Суд дійшов висновку, що немає потреби окремо розглядати питання щодо прийнятності та суті інших скарг заявника за ст. 6 Конвенції на несправедливість судового провадження щодо нього.
    Крім того, Суд встановив, що держава не дотрималась своїх зобов’язань за ст. 34 Конвенції у зв’язку з незабезпеченням заявника всіма необхідними засобами, щоб дозволити Суду провести належний та ефективний розгляд його заяви.
    Водночас, Суд послався на свою прецеденту практику у справі «Василь Іващенко проти України», де він встановив, що правова система України не передбачала для ув’язнених чіткої та конкретної процедури, яка давала б їм можливість отримувати копії документів з матеріалів справи після закінчення кримінального провадження шляхом самостійного копіювання (переписування від руки або за допомогою відповідного обладнання) або за допомогою державних органів.
    Коли розглянув іншу скаргу заявника за ст. 34 Конвенції на стверджуване перешкоджання адміністрацією Дніпропетровського СІЗО його листуванню з Європейським судом, Суд постановив, що держава дотрималась свого зобов’язання за цією статтею Конвенції, оскільки неотримання Судом двох листів заявника не може свідчити про те, що органи влади умисно їх не відправили або не забезпечили їхню належну доставку.
    19.
    Бігун проти України (Bigun v. Ukraine) від 21.03.2019 заява № 30315/10
    У цій справі заявнику, який був засуджений до довічного позбавлення волі, неодноразово відмовляли у наданні тривалих побачень з родичами, оскільки чинне на час подій законодавство, а саме стаття 151 Кримінально-виконавчого кодексу України, цього не передбачало.
    Посилаючись на свою прецедентну практику у справі «Тросін проти України», Суд встановив порушення ст. 8 Конвенції у зв’язку з тим, що втручання у сімейне життя заявників внаслідок абсолютної заборони для засуджених до довічного позбавлення волі на тривалі побачення з родичами лише з огляду на тяжкість покарання засудженого без індивідуальної оцінки небезпеки було, як таке, непропорційним цілям, на які посилався Уряд.
    Суд також звернув увагу, що хоча з 2014 року до відповідного законодавства було внесено зміни, а оскаржуване обмеження було скасовано, на момент подій заявники не мали підстав сподіватися, що це може статися.
    Щодо скарг заявників за ст. 13 Конвенції на відсутність ефективного національного засобу юридичного захисту у зв’язку з їхньою скаргою за ст. 8 Конвенції Суд зазначив, що вказане положення ст. 13 Конвенції не може тлумачитися як таке, що вимагає наявності юридичного засобу захисту від недосконалості національного законодавства, оскільки в такому випадку Європейський суд вимагатиме від Договірних держав імплементації положень Конвенції в національне законодавство. У зв’язку з цим порушення ст. 13 Конвенції встановлено не було.
    З огляду на факти справи, доводи сторін та висновки за ст.ст. 8 та 13 Конвенції Суд вказав, що немає потреби виносити окреме рішення щодо прийнятності та суті скарги заявників за ст. 12 Конвенції (право на шлюб).
    20.
    Бургазли проти України (BURGAZLY v. UKRAINE) від 21.03.2019 заява № 41920/09 **
    У цій справі заявник відбував покарання у виді довічного позбавлення волі у виправній колонії № 39 у м. Ладижин Вінницької області (з перервою на лікування, яке він отримав у виправній колонії № 61 м. Херсон).
    На момент подій національне законодавство, а саме стаття 113 Кримінально-виконавчого кодексу України (2003 року), передбачало, що засудженим до позбавлення волі дозволяється листування з родичами, іншими особами та організаціями. Уся така кореспонденція, за деякими винятками, підлягає обов’язковому перегляду та цензурі адміністрацією установи виконання покарань. До внесення змін від 1 грудня 2005 року зазначені винятки обмежувалися листуванням з Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини та органами прокуратури. З 1 грудня 2005 року листування засуджених до позбавлення волі з Судом та іншими міжнародними організаціями, членом або учасником яких є Україна, також було додано до винятків, за яких перегляд не дозволяється. З 21 січня 2010 року до переліку винятків також було додано листування засуджених з їхніми захисниками.
    Порушення ст. 8 Конвенції було встановлено у зв’язку з тим, що відповідно до чинного на той момент національного законодавства листування заявника з адресатами, які не підпадали під відповідний виняток, підлягало перегляду адміністрацією установи виконання покарань, що становило втручання у право заявника на повагу до його кореспонденції.
    Водночас, Суд, посилаючись на свою прецедентну практику в справах «Вінтман проти України» та «Бєляєв та Дігтяр проти України», встановив, що втручання у право засуджених на повагу до кореспонденції на підставі такого законодавства не відповідає вимозі «згідно з законом».
    Крім того, Суд встановив, що держава не дотрималась своїх зобов’язань за ст. 34 Конвенції у зв’язку з переглядом органами влади листування заявника з його представником у Європейському суді.
    Розглянувши скаргу заявника на неналежні умови тримання його під вартою у виправних колоніях Суд дійшов висновку, що умови тримання на які скаржився заявник не досягнули рівня суворості, щоб підпали під дію ст. 3 Конвенції та відхилив цю частину заяву як явно необґрунтовану. Скаргу заявника на ненадання йому належної медичної допомоги у зв’язку з його хворобою на туберкульоз Суд також відхилив як явно необґрунтовану.
    Заявник також подавав інші скарги за різними статтями Конвенції, які Суд відхилив відповідно до п. 4 ст. 35 Конвенції. **
    21.
    М.Т. проти України (M.T. v. Ukraine) від 19.03.2019 заява № 950/17
    Заявник був батьком дитини, з якою він регулярно контактувати після того, як тест ДНК підтвердив його батьківство. Мати дитини була в шлюбі з іншим чоловіком.
    Через 8 років мати дитини повідомила заявнику, що вона розлучається зі своїм чоловіком і має намір одружитися з іноземцем та переїхати разом з дитиною до іншої країни. Оскільки заявник був проти цього, вона заборонила йому спілкуватись з дитиною.
    У зв’язку з цим заявник відразу звернувся до суду з позовом про встановлення свого батьківства та внесення змін до свідоцтва про народження дитини. Водночас, заявник подав клопотання про поновлення строку позовної давності, де вказував про його пропущення з поважних причин. Зокрема, заявник посилався на те, що оскільки протягом тривалого періоду часу йому не перешкоджали у регулярному доступі до дитини він не хотів порушувати сімейне становище дитини та травмувати її поданням позову, і що він вирішив звернутися за офіційним визнанням свого батьківства лише після того, як мати дитини вирішила переїхати разом з дитиною до іншої країни.
    Суд першої інстанції задовольнив позов заявника, врахувавши його відповідні аргументи про поважність пропущення строку позовної давності.
    Апеляційний суд скасував рішення суду першої інстанції та відмовив у задоволенні позову заявника у зв’язку із закінченням однорічного строку позовної давності, перебіг якого розпочався, коли заявник дізнався про своє батьківство за результатами тесту ДНК.
    Касаційний суд відхилив скаргу заявника без розгляду його аргументів щодо недотримання ним встановленого законодавством строку.
    Порушення ст. 8 Конвенції у зв’язку з тим, що за фактичних та правових обставин цієї справи національні суди апеляційної та касаційної інстанцій не забезпечили поваги до приватного життя заявника з огляду на те, що:
      незважаючи на пропуск заявником строку для подання свого позову, згідно з національним законодавством суди мали право поновити строк за наявності вагомих для цього причин;
      апеляційний суд відхилив аргументи заявника про наявність поважних причин для поновлення строку подання позову, не навівши будь-яких альтернативних підстав, якими б пояснювалося його рішення;
      незважаючи на складну фактичну ситуацію дитини, яка передбачала наявність ймовірного біологічного батька, законного батька та вітчима, фактичні стосунки дитини з цими трьома чоловіками залишилися абсолютно непроаналізованими, і не було розглянуто питання, чи було в найкращих інтересах дитини поновлення строку позовної давності для позову заявника та розгляд його по суті. У цьому зв’язку не було проведено жодного аналізу для встановлення балансу між інтересами дитини та батька щодо встановлення його батьківства за таких обставин. Незважаючи на касаційну скаргу заявника, Верховний Суд України не розглянув ці питання під час перегляду справи.
    Розглядаючи скаргу заявника за п. 1 ст. 6 Конвенції на порушення його права на доступ до суду у зв’язку з нерозглядом по суті його позову про визнання батьківства, Суд зазначив, що з огляду на висновки за ст. 8 Конвенції окремого питання щодо порушення цієї статті не виникає.
    22.
    Петухов проти України (№ 2) (Petukhov v. Ukraine (No. 2) від 12.03.2019 заява № 41216/13
    Порушення ст. 3 Конвенції у зв’язку з наданням заявнику неналежної медичної допомоги щодо його захворювання на туберкульоз під час тримання під вартою з огляду на те, що протягом певного періоду часу заявнику регулярно надавали протитуберкульозний препарат, до якого він мав резистентність, відсутність в Україні правового регулювання забезпечення паліативної допомоги у місцях позбавлення волі, ненадання заявнику паліативної допомоги, і те, що заявнику не було створено інших спеціальних умов тримання під вартою ніж тих, що були у здорових засуджених.
    Порушення ст. 3 Конвенції у зв’язку з відсутністю можливості переглянути строк покарання заявника.
    Так, Суд зазначив, що в Україні засуджені до довічного позбавлення волі особи можуть бути звільнені лише у двох випадках: коли вони мають серйозне захворювання, яке не дозволяє їм подальше відбування покарання, або отримання президентського помилування.
    Щодо першого випадку Суд зазначив, що звільнення засудженого за станом здоров’я означає лише те, що йому дозволяється померти вдома, а не в стінах в’язниці, і це не може вважатись «перспективою звільнення» в тому сенсі, як це розуміє Суд.
    Щодо механізму звільнення засудженого через президентське помилування Суд звернув увагу на затверджене Указом Президента Положення про порядок здійснення помилування, відповідно до якого «особи, які засуджені за тяжкі чи особливо тяжкі злочини або мають дві і більше судимостей за вчинення умисних злочинів чи відбули незначну частину призначеного їм строку покарання, можуть бути помилувані у виняткових випадках за наявності надзвичайних обставин». У цьому контексті Суд зазначив, що вислови «у виняткових випадах» та «надзвичайні обставини» є незрозумілими, і нічого не вказує на те, що тут йдеться про пенологічну необхідність тримати когось під вартою. Іншими словами, довічно засуджені з самого початку не знають, що вони мають робити для свого звільнення.
    Суд також відзначив неоднозначну правозастосовчу практику у тлумаченні як 20-ти річного терміну, який необхідно відбути засудженому перед тим, як клопотати про помилування, так і 25-ти річного терміну позбавлення волі, на який Президент може замінити довічне ув’язнення.
    Крім того, Суд звернув увагу, що згідно з діючою процедурою ані Комісія при Президентові України у питаннях помилування, ані Президент не зобов’язані аргументувати відмови у помилування, і що ці рішення не є публічними та не підлягають судовому контролю, що свідчить про те, що право довічно засуджених на перегляд свого вироку шляхом президентського помилування не може вважатися захищеним достатніми процесуальними гарантіями.
    Отже, Суд дійшов висновку, що інститут президентського помилування в Україні є сучасним еквівалентом королівської милості, що заснована на принципі гуманності, але не є механізмом, заснованим на пенологічних підвалинах із наданням адекватних процесуальних гарантій засудженим для перегляду їхніх ситуації.
    Крім того, Суд зазначив, що в Україні існуюча система тримання під вартою довічно позбавлених волі осіб не відповідає реабілітаційній меті, оскільки Уряд не зміг пояснити як засуджені до довічного позбавлення волі можуть досягти прогресу у своїй соціальній реабілітації в умовах, коли їх тримають окремо від інших засуджених, та вони проводять 23 години на день у своїх камерах без належної активності та взаємодії.
    Наостанок, Суд вказав, що на практиці довічно засуджені в Україні мають дуже малоймовірні перспективи для задоволення їхніх клопотань про помилування, про що свідчить відповідна статистика (станом на 2018 рік лише одну особу було помилувано).
    Крім того, за ст. 46 Конвенції Європейський суд зазначив, що в основі цієї справи лежить системна проблема, яка стосується багатьох людей і вимагає вжиття заходів загального характеру.
    Характер визнаних порушень передбачає, що для належного виконання цього рішення від держави знадобитись проведення реформи системи перегляду довічних вироків. Механізм такого перегляду повинен гарантувати розгляд в кожній конкретній справі питання, чи виправдане тривале позбавлення волі легітимними пенологічними підставами, і дозволяти довічно ув'язненим передбачати, з певним ступенем точності, що вони повинні зробити, щоб мати право на звільнення і за яких обставин.
    Скаргу заявника за ст. 3 Конвенції на неналежні умови тримання його під вартою Суд визнав неприйнятною як явно необґрунтовану.
    З огляду на факти справи, доводи сторін та висновки за ст. 3 Конвенції Суд вирішив, що немає необхідності у постановленні окремого рішення щодо прийнятності та суті скарги заявника за ст. 8 Конвенції на наявність обмежень в побаченнях з родичами.
    23.
    Санчишин проти України (Sanchyshyn v. Ukraine) від 07.03.2019 заява № 81639/17
    Порушення п. 1 ст. 6 та ст. 13 Конвенції у зв’язку з надмірною тривалістю кримінального провадження (7 років та 8 місяців в судах двох інстанцій) та відсутністю у національному законодавстві ефективного засобу юридичного захисту.
    Порушення п. 1 ст. 2 Протоколу № 4 до Конвенції у зв’язку з надмірною тривалістю застосування щодо заявника запобіжного заходу у вигляді підписки про невиїзд (майже 8 років).
    24.
    Григор`єв проти України (Grigoryev v. Ukraine) від 07.03.2019 заява № 32569/08
    Порушення п. 3 ст. 5 Конвенції у зв’язку з надмірною тривалістю досудового тримання під вартою (від 11 місяців до 1 року).
    Порушення п. 4 ст. 5 Конвенції у зв’язку з надмірною тривалістю перегляду законності тримання під вартою (продовження національними судами тримання під вартою заявника без належного обґрунтування та посилання на стандартний перелік підстав).
    25.
    Король та інші проти України (Korol and others v. Ukraine) від 07.03.2019 заяви №№ 54503/08, 25725/09, 51967/09, 65987/09, 29273/10, 38721/10, 54570/16, 157/18
    Порушення ст.ст. 3 та 13 Конвенції у зв’язку з наданням неналежної медичної допомоги заявникам під час тримання під вартою та відсутністю ефективних національних засобів юридичного захисту щодо їхніх відповідних скарг.
    Крім того, залежно від обставин справи Суд встановив порушення:
      ст. 34 Конвенції у зв’язку з перешкоджанням ефективному здійсненню права на подання індивідуальної заяви (національні суди відмовили заявнику у наданні копій документів з матеріалів його справи після закінчення провадження щодо нього);
      апеляційний суд відхилив аргументи заявника про наявність поважних причин для поновлення строку подання позову, не навівши будь-яких альтернативних підстав, якими б пояснювалося його рішення;
      п. 3 ст. 5 Конвенції у зв’язку з надмірною тривалістю досудового тримання під вартою (1 рік та 11 місяців);
      ст. 13 у зв’язку з відсутністю ефективних національних засобів юридичного захисту щодо скарг на якість медичної допомоги в установах виконання покарань.
    26.
    Паньків проти України (Pankiv v. Ukraine) від 28.02.2019 заява № 37882/08
    Порушення матеріального аспекту ст. 3 Конвенції було встановлено у зв’язку з катуванням заявника працівниками правоохоронних органів у відділку міліції під час його перебування під вартою.
    Стосовно визначення серйозності відповідного поводження із заявником Суд зазначив, що тілесні ушкодження, яких зазнав заявник, зокрема, перелом ноги, хоча й були кваліфіковані у висновках судово-медичних експертиз як «легкі», підтверджують певний рівень суворості жорстокого поводження, якого зазнав заявник. Згідно з наданим заявником описом поводження, який був підтверджений першим висновком експертів, це поводження здійснювалося за зачиненими дверима у відділку міліції, де заявник не мав засобів для захисту. Крім того, після завдання заявнику тілесного ушкодження у виді перелому ноги йому не надали жодної медичної допомоги, а натомість ще раз допитали. За цих обставин фізичний біль у зв’язку зі зазначеним тілесним ушкодженням мав загострюватися відчуттями безпомічності, гострого стресу та тривоги. Крім того, жорстоке поводження із заявником було навмисним та спрямованим на отримання від нього показань щодо злочину, у вчиненні якого його підозрювали.
    За цих обставин Суд дійшов висновку, що відповідне жорстоке поводження у цілому та з урахуванням його мети і суворості становило катування.
    Порушення процесуального аспекту ст. 3 Конвенції встановлено у зв’язку з неефективністю проведення розслідування за скаргами заявника на жорстоке поводження, оскільки кримінальне провадження не порушувалося більше двох років, незважаючи на те, що відповідне поводження частково підтверджувалося висновком судово-медичної експертизи. Крім того, слідчі органи не вживали будь-яких спроб встановити обставини відповідних події.
    Порушення п. 1 ст. 6 Конвенції у зв’язку з засудженням заявника на підставі отриманих в результаті жорстокого поводження зізнавальних показань, що призвело до несправедливості кримінального провадження.
    Заявник також подавав інші скарги за різними положеннями Конвенції, але Суд вирішив, що з огляду на факти справи, доводи сторін та висновки за ст.ст. 3 та 6 Конвенції немає необхідності у постановленні окремого рішення щодо прийнятності та суті інших скарг заявника.
    27.
    Сєнін проти України (Syenin v. Ukraine) від 21.02.2019 заява № 19585/18
    Порушення ст. 3 та ст. 13 Конвенції у зв’язку з неналежними умовами тримання заявника під вартою та відсутністю у національному законодавстві ефективного засобу юридичного захисту.
    28.
    Костюков проти України (Kostyukov v. Ukraine) від 21.02.2019 заява № 18282/18
    Порушення п. 1 ст. 6 та ст. 13 Конвенції у зв’язку з надмірною тривалістю кримінального провадження (понад 9 років та 7 місяців в судах трьох інстанцій) та відсутністю у національному законодавстві ефективного засобу юридичного захисту.
    29.
    Шумельна проти України (Shumelna v. Ukraine) від 21.02.2019 заява № 10494/18
    Порушення п. 1 ст. 6 та ст. 13 Конвенції у зв’язку з надмірною тривалістю цивільного провадження (понад 13 років та 9 місяців в судах трьох інстанцій) та відсутністю у національному законодавстві ефективного засобу юридичного захисту.
    30.
    Скляр та Єкушенко проти України (Sklyar and Yekushenko v. Ukraine) від 21.02.2019 заяви №№ 28513/10 та 47646/10
    Порушення п. 3 ст. 5 Конвенції у зв’язку з надмірною тривалістю досудового тримання під вартою (від 1 до 4 років).
    Крім того, у справі одного з заявників Суд встановив порушення підп. «с» п. 1 ст. 5 Конвенції у зв’язку з незаконним досудовим триманням його під вартою (тримання під вартою без будь-якого рішення суду або продовження судом строку тримання під вартою без обґрунтування та/або зазначення кінцевої дати такого тримання).
    31.
    Гарбуз проти України (Garbuz v. Ukraine) від 19.02.2019 заява № 72681/10
    Заявника було обвинувачено у вчиненні злочину.
    У межах розгляду відповідної кримінальної справи щодо заявника під час судового засідання для надання показань неодноразово викликалися поняті та один свідок, які не з’являлися, оскільки їх не могли знайти за повідомленими ними домашніми адресами. Після відкладення і перенесення судового засідання щонайменше 33 рази у зв’язку з «неявкою свідків», суд першої інстанції зачитав показання понятих та свідка, що були надані ними під час досудового слідства.
    Далі суд визнав заявника винним у вчиненні злочину та обрав йому покарання у вигляді обмеження волі на певний строк, але звільнив від відбування покарання у зв’язку із закінченням строку давності.
    Порушення п. 1 ст. 6 Конвенції встановлено у зв’язку з надмірною тривалістю кримінального провадження у справі заявника (8 років та три місяці в судах трьох інстанцій).
    Скаргу заявника за п. 1 та підп. «d» п. 3 ст. 6 Конвенції на те, що національні суди посилалися на показання понятих та свідка, але не забезпечили їхньої присутності на судовому засіданні, у зв’язку з чим він не мав можливості допитати їх, Суд відхилив як явно необґрунтовану, оскільки дійшов висновку, що заявник не довів, що визнання судом допустимим доказом показів понятих та свідків, наданих під час досудового слідства, підірвало справедливість кримінального провадження щодо нього.
    Вказаний висновок Суд зробив проаналізувавши обставини, за яких національні суди допустили показання понятих та свідка в якості доказів, а саме:
      органи влади вживали різних заходів для забезпечення явки понятих та свідка до суду, і ці заходи включали допомогу міліції та прокуратури;
      існувала поважна причина їхньої неявки на судове засідання та визнання допустимим доказом їхніх показань;
      показання понятих та свідка не були «єдиними» доказами проти заявника, і ніщо не вказує на те, що вони були «вирішальними» для результату розгляду справи;
      у провадженні існували достатні врівноважуючі фактори, здатні компенсувати недоліки, з якими у результаті зіткнулася сторона захисту: по-перше, під час провадження заявнику було надано можливість викласти власну версію подій, поставити під сумнів достовірність відповідних показань та вказати на будь-які неузгодженості, навіть, якщо нічого не вказує на те, що він взагалі намагався зробити це; по-друге, існували інші підтверджуючі докази, зокрема показання потерпілого та працівників міліції, речові докази та результати експертиз, а також зізнавальні показання самого заявника.
    32.
    Медяніков проти України (Medyanikov v. Ukraine) від 19.02.2019 заява № 31694/06
    Порушення ст. 3 Конвенції у зв’язку з тим, що надана заявнику неналежна медична допомога під час його перебування під вартою призвела до певних труднощів, які перевищують невідворотній рівень страждання, притаманного триманню під вартою, а його гідність була принижена.
    Водночас, посилаючись на свою попередню практику у справах проти України, Суд зазначив, що лікування заявника проти туберкульозу та гепатиту С тривало протягом одинадцяти та шести років відповідно, і це свідчить про те, що лікування заявника не супроводжувалося комплексною терапевтичною стратегією відповідно до вимог ст. 3 Конвенції.
    Порушення ст. 34 Конвенції встановлено не було, у зв’язку з тим, що держава дотрималася своїх зобов’язань за цією статтею Конвенції, з огляду на те, що Суд не потребував від заявника жодних додаткових документів, пов’язаних з його заявою, та не вбачає жодних ознак перешкоджанню заявнику в ефективному здійсненні права на подання ним індивідуальної заяви.
    33.
    Бекетов проти України (Beketov v. Ukraine) від 19.02.2019 заява № 44436/09
    Порушення матеріального аспекту ст. 3 Конвенції було встановлено у зв’язку з жорстоким поводженням, якого заявник зазнав з боку працівників міліції під час перебування під їхнім контролем у відділку.
    Порушення процесуального аспекту ст. 3 Конвенції було встановлено у зв’язку з неефективністю розслідування тверджень заявника щодо жорстокого поводження з боку працівників міліції з огляду на те, що:
      слідчий вісім разів відмовляв у порушенні кримінальної справи за скаргами заявника на жорстоке поводження;
      перший допит заявника слідчим відбувся більше ніж через два роки після подання ним скарги на жорстоке поводження, хоча заявник весь цей час перебував під вартою і, відповідно, був легко доступний для слідчих органів;
      розслідування не було направлено на встановлення тілесних ушкоджень;
      підхід державних органів до розслідування скарг заявника був переважно спрямований на виправдання підозрюваних у жорстокому поводженні працівників міліції, а не встановлення фактичних обставин;
      обґрунтованого пояснення тривалості провадження, яка становила п’ять років та одинадцять місяців, не було.
    Порушення ст. 3 Конвенції у зв’язку з тим, що надана заявнику медична допомога під час перебування його під вартою не була адекватною і не супроводжувалася комплексною терапевтичною стратегією. У зв’язку з цим заявник зазнав труднощів, які перевищують невідворотній рівень страждання, притаманний перебуванню під вартою, а його гідність була принижена.
    Порушення ст. 3 Конвенції у зв’язку з неналежними побутовими умовами тримання заявника під вартою у Київському СІЗО.
    З огляду на характер та тривалість ситуації, в якій перебував заявник, Суд встановив порушення ст. 3 Конвенції у зв’язку з ненаданням йому їжі та води у дні судових засідань і зазначив, що тримання осіб в умовах, які не передбачають задоволення їхніх базових потреб, є неприпустимим.
    Посилаючись на свою прецеденту практику у справах щодо України, Суд встановив порушення ст. 13 Конвенції у зв’язку з відсутністю в національному законодавстві ефективного засобу юридичного захисту щодо скарг заявника на умови тримання його під вартою у Київському СІЗО, відсутністю належної медичної допомоги у СІЗО та ненадання їжі та води у дні судових засідань.
    Скарги заявника за підп. «с» п. 1 та п. 3 ст. 5 Конвенції, ст. 14 Конвенції та на невиконання Україною рішення Суду про вжиття тимчасових заходів за Правилом 39 Регламенту Суду Європейський суд відхилив як явно необґрунтовані.
    34.
    Зоріна та інші проти України (Zorina and others v. Ukraine) від 14.02.2019 заяви №№ 20295/07, 24328/08, 65898/11, 52601/12
    У цій справі родичі заявників або померли у дорожньо-транспортній пригоді, або були знайдені мертвими з ознаками тілесних ушкоджень, або померли за невідомих обставин, які могли вважатися підозрілими, за відсутності доказів причетності представників держави.
    Порушення процесуального аспекту ст. 2 Конвенції було встановлено у зв’язку з неефективним розслідуванням обставин смерті родичів заявників з огляду на те, що слідство у справах заявників характеризувалось неодноразовим закриттям кримінальних справ та їх відновленням внаслідок невжиття слідчими достатніх заходів, поступовим псуванням доказів та суттєвими затримками на попередніх стадіях розслідування, що підірвали можливість встановити причини смертей та притягнути до відповідальності винних осіб.
    35.
    Якуба проти України (Yakuba v. Ukraine) від 12.02.2019 заява № 1452/09
    Заявник був заарештований в результаті проведення негласних слідчих дій у формі оперативної закупки наркотичних засобів приватною особою П., яка була залучена працівниками міліції в якості агента під прикриттям. Вказана закупка була зафіксована на приховану відеокамеру.
    Слідчий міліції у присутності понятих переглянув відеозапис та вказав у протоколі, що запис демонстрував збут заявником наркотичного засобу П. під час здійснення оперативної закупки.
    На стадії досудового розслідування слідчий відмовив у задоволенні клопотання захисника заявника про ознайомлення з відеозаписом на підставі того, що справжнє ім’я П. було під захистом, а перегляд відеозапису міг призвести до розсекречення його особи та поставити під загрозу його життя та здоров’я.
    Водночас, у обвинувальному висновку заявника, направленому до суду першої інстанції, П. був зазначений як один зі свідків, які підлягали виклику на судове засідання.
    Суд визнав заявника винним у збуті наркотичних засобів та призначив покарання у вигляді позбавлення волі, посилаючись, зокрема, на показання працівників міліції та свідка, які брали участь в оперативній закупці, письмові показання П. та протокол слідчого про перегляд відеозапису оперативної закупки.
    Заявник та його захисник оскаржували вказаний вирок, відмову викликати П. до суду та надати дозвіл на ознайомлення з відеозаписом оперативної закупки до апеляційного та касаційного судів, але безуспішно.
    Розглядаючи скаргу заявника за пп. 1 та 3 ст. 6 Конвенції на несправедливість судового провадження, Суд досліджував питання, чи було заявнику надано справедливу можливість викласти свою позицію з огляду на відсутність у нього можливості допитати П. та ознайомитися з відеозаписом оперативної закупки і дійшов наступних висновків:
      наявність поважної причини відсутності П. у судовому засіданні переконливо доведено не було, оскільки існувала неузгодженість між твердженням слідчих органів про потребу захистити особу П. та пропозицією в обвинувальному висновку викликати його у судове засідання як свідка;
      оскільки П. був єдиною особою, яка безпосередньо брала участь у збуті наркотичних засобів, що призвів до засудження заявника, його показання були вирішальними для засудження заявника;
      врівноважуючих факторів, здатних компенсувати недоліки, з якими стикнулася сторона захисту, було недостатньо;
      національні суди не приділили уваги інтересам сторони захисту, бо не перевірили, вочевидь, чи існувала необхідність у захисті особи П., і частково обґрунтували засудження заявника невідкритим доказом (відеозаписом), перегляд якого був дозволений лише стороні обвинувачення, і значення якого було дозволено визначати стороні обвинувачення без будь-якого контролю.
    З огляду на вищевказане Суд встановив порушення пп. 1 та 3 ст. 6 Конвенції у зв’язку з несправедливістю провадження щодо заявника з огляду на визнання допустимим доказом проти заявника неперевірених показань П., наданих під час досудового слідства, та невідкриття стороні захисту відеозапису оперативної закупки.
    Крім того, у цій справі Європейський суд дійшов висновку, що коли відмовила заявнику у наданні копій документів, необхідних йому для обґрунтування своєї заяви до Суду, держава не дотрималася свого зобов’язання за ст. 34 Конвенції.
    Водночас, Суд послався на свою попередню судову практику у справах проти України, де він вже встановлював, що правова система України не передбачала для ув’язнених чіткої та конкретної процедури, яка давала б їм можливість отримувати копії документів з матеріалів справи після закінчення кримінального провадження.
    Скаргу заявника за ст. 3 Конвенції Суд визнав неприйнятною відповідно до підп. «а» п. 3 та п. 4 ст. 35 Конвенції з огляду на те, що згідно з матеріалами справи застосування до заявника сили було викликано необхідністю внаслідок його спроб знищити докази під час затримання. Інші скарги заявника Суд визнав неприйнятними, оскільки вони не містили жодних ознак порушення прав і свобод, гарантованих Конвенцією.
    36.
    Мінак та інші проти України (Minak and others v. Ukraine) від 07.02.2019 заяви №№ 19086/12, 61663/12, 5661/13, 37725/13, 47510/13, 52889/13, 65343/13, 12446/14, 25139/14, 52121/14, 55013/14, 66752/14, 78324/14, 35885/16
    Порушення п. 1 ст. 6 Конвенції у зв’язку тим, що національні суди, розглянувши подані у справах заявників апеляційні скарги та не здійснивши спроб дізнатися, чи були вони вручені заявникам, або чи були заявники повідомлені про апеляційні скарги будь-яким іншим чином, позбавили їх можливості надати зауваження щодо поданих у їхніх справах апеляційних скарг та не виконали свого зобов’язання щодо дотримання закріпленого у ст. 6 Конвенції принципу рівності сторін.
    Крім того, Суд констатував порушення принципу юридичної визначеності у деяких справах заявників з огляду на те, що апеляційні суди скасували судові рішення, які набрали законної сили, за поданими відповідачами апеляційними скаргами після закінчення встановленого строку.
    В одній справі Суд також встановив порушення ст. 1 Першого протоколу до Конвенції у зв’язку з порушенням права заявника на мирне володіння своїм майном, оскільки його було позбавлено можливості одержати кошти, отримання яких він легітимно очікував, в результаті скасування судового рішення, яке набрало законної сили і було постановлене на його користь.
    37.
    Журавльова проти України (Zhuravleva v. Ukraine) від 31.01.2019 заява № 45526/08
    Заявниця та її син проживали у двокімнатній квартирі, яка належала їм в рівних частках. Згодом сина заявниці було засуджено до позбавлення волі, а все його майно, включно з часткою квартири, конфісковано. У подальшому частку квартири сина заявниці було продано на публічних торгах А.Н., який протягом багатьох років очолював злочинну групу, що займалася вимаганням нерухомого майна осіб.
    Відразу після придбання частки квартири А.Н. разом зі спільниками вимагали від заявниці продати її частку квартири за суму значно нижчу ринкової вартості, завдаючи їй фізичних і психічних страждань. Крім того, співвласник житла почав заселяти до квартири без згоди заявниці значну кількість мешканців, які пошкоджували її майно.
    Спроби заявниці визнати в порядку цивільного судочинства недійсними публічні торги та договір купівлі-продажу частки квартири А.Н. виявилися безуспішними.
    Пізніше проти А.Н. та його спільників було порушено кримінальну справу, за результатами якої їх було визнано винними у вимаганні та інших злочинах і засуджено до покарання у вигляді позбавлення волі та конфіскації майна.
    Встановлюючи порушення ст. 8 Конвенції, Суд послався на своє рішення у справі «Ірина Смірнова проти України», в якій був схожий контекст питань, що розглядалися у цій справі. Зокрема, Суд вказав, що державним органам знадобилося приблизно дев’ять років для вирішення питання щодо ефективного захисту заявниці від спільного володіння квартирою з А.Н. і його спільників (частка квартири А.Н. була конфіскована), національне законодавство не надавало заявниці необхідних процесуальних гарантій для захисту її права на повагу до житла та приватного життя, і що у розпорядженні заявниці не було дієвого судового органу, в якому вона могла б висунути аргумент, що обов’язок спільно володіти житлом з А.Н. та іншими непропорційно вплинув на її приватне життя та користування своїм житлом.
    Скарги заявниці за п. 1 ст. 6, ст. 8 Конвенції та ст. 1 Першого протоколу до Конвенції на незаконність публічних торгів та відхилення судами під час розгляду її цивільного позову відповідних тверджень, Суд визнав неприйнятними у зв’язку з тим, що заявниця не вичерпала всі національні засоби юридичного захисту. Інші скарги заявниці Суд також визнав неприйнятними у зв’язку з необґрунтованістю.
    38.
    Осіпенков проти України (Osipenkov v. Ukraine) від 29.01.2019 заява № 31283/17
    Порушення ст.ст. 3 та 13 Конвенції у зв’язку з ненаданням заявнику належної медичної допомоги під час тримання під вартою та відсутністю у національному законодавстві ефективного та доступного засобу юридичного захисту.
    Порушення ст. 34 Конвенції у зв’язку з тим, що держава не дотрималася свого зобов’язання щодо виконання тимчасового заходу (забезпечення отримання заявником належної медичної допомоги під час тримання під вартою протягом розгляду його справи Судом), визначеного Судом відповідно до Правила 39 Регламенту Суду, і за обставин справи не було нічого, що звільняло її від цього зобов’язання.
    Водночас, Суд зазначив, що незалежно від відмови заявника від транспортування для отримання медичної консультації, державні органи повинні були забезпечити оперативне транспортування заявника в умовах, які відповідали стану його здоров’я, до спеціалізованого медичного закладу. З огляду на стан здоров’я заявника на момент подій його прохання щодо транспортування у спеціальній кареті швидкої допомоги, а не в автомобілі спеціального призначення, було обґрунтованим та навіть необхідним. Проте, Уряд не довів, що вжив переконливих заходів для забезпечення такого транспортування.
    39.
    Чуприна проти України (Chupryna v. Ukraine) від 29.01.2019 заява № 876/16
    Порушення ст. 3 Конвенції було встановлено у зв’язку з ненаданням заявнику належної медичної допомоги під час тримання під вартою, що становило нелюдське та таке, що принижує гідність. Водночас, Суд врахував, необґрунтовані затримки у наданні державними органами заявнику медичної допомоги одразу після встановлення його діагнозу, незабезпечення його госпіталізації до лікарні для проведення операції та подальше погіршення стану його здоров’я.
    Порушення ст. 13 Конвенції у зв’язку з відсутністю у національному законодавстві ефективного та доступного засобу юридичного захисту щодо скарги заявника за ст. 3 Конвенції на ненадання належної медичної допомоги.
    Скаргу заявника за ст. 3 Конвенції на неналежні умови тримання його під вартою у дисциплінарному ізоляторі Суд відхилив відповідно до підп. «а» п. 3 та п. 4 ст. 35 Конвенції як явно необґрунтовану, оскільки заявник не надав чітких доводів, не зазначив характер, рівень та тривалість страждань, спричинених оскаржуваними обмеженнями, а також не довів, що його страждання досягнули рівня суворості, який підпадає під дію ст. 3 Конвенції.
    40.
    Іванов та Кашуба проти України (Ivanov and Kashuba v. Ukraine) від 29.01.2019 заяви №№ 12258/09 та 54754/10
    Порушення ст. 3 Конвенції щодо обох заявників у зв’язку з відсутністю доступу до належної медичної допомоги під час тримання під вартою.
    Порушення ст. 3 Конвенції встановлено у зв’язку із застосуванням до другого заявника наручників у Ладижинській виправній колонії щоразу при виведенні його з камери та конвоюванні групою охоронців виправної колонії з собаками, що становило нелюдське та таке, що принижує гідність.
    Водночас, Суд послався на свою попередню судову практику у справі «Каверзін проти України», де було встановлено, що питання застосування наручників до всіх засуджених до довічного позбавлення волі осіб чоловічої статі відповідно до національного законодавства, яке дозволяло державним органам застосовувати наручники як засіб стримування без урахування їхнього особистого становища та конкретної небезпеки, яку вони могли чи не могли становити, порушувало ст. 3 Конвенції.
    Порушення ст. 13 Конвенції у зв’язку з відсутністю у національному законодавстві ефективного та доступного засобу юридичного захисту щодо скарг другого заявника на відсутність належної медичної допомоги під час тримання під вартою.
    Скарги першого заявника за ст. 6 Конвенції на несправедливість судового розгляду, за ст. 7 Конвенції на неправомірну заміну покарання у виді смертної кари на довічне позбавлення волі, а також загалом на порушення його прав за ст.ст. 17, 34 та 53 Конвенції Суд відхилив відповідно до підп. «а» п. 3 та п. 4 ст. 35 Конвенції.
    Скаргу другого заявника за ст. 3 Конвенції на неналежні умови тримання його під вартою у Ладижинській виправній колонії Суд також Суд відхилив відповідно до підп. «а» п. 3 та п. 4 ст. 35 Конвенції, оскільки більшість доводів заявника були нечіткими та обмежувалися загальними формулюваннями.
    41.
    Андреєва проти України (Andreyeva v. Ukraine) від 29.01.2019 заява № 24385/10
    Порушення процесуального аспекту ст. 2 Конвенції встановлено у зв’язку з тим, що державні органи не провели ефективного розслідування обставин смерті сина заявниці. Вказаного висновку Суд дійшов з огляду на те, що обставини смерті сина заявниці майже дев’ять років розслідувалися винятково у межах дослідчих перевірок, що не відповідає принципам ефективного засобу юридичного захисту, державні органи неодноразово повертали справу для проведення додаткових перевірок, а також те, що майже через десять років після події національні суди відзначили наявність серйозних недоліків у розслідуванні.
    З огляду на висновки за процесуальним аспектом ст. 2 Конвенції Суд окремо не розглядав питання щодо стверджуваного порушення процесуального аспекту ст. 3 Конвенції.
    Скаргу заявниці за матеріальними аспектами ст.ст. 2 та 3 Конвенції щодо катування та вбивства її сина працівниками міліції Суд відхилив відповідно до підп. «а» п. 3 та п. 4 ст. 35 Конвенції як явно необґрунтовану, у зв’язку з відсутністю будь-яких доказів причетності представників держави до жорстокого поводження із сином заявниці та його вбивства.
    42.
    Маріянчук та інші проти України (Mariyanchuk and others v. Ukraine) від 17.01.2019 заяви №№14490/07, 8922/11, 12478/13
    Порушення п. 3 ст. 5 Конвенції у зв’язку з надмірною тривалістю досудового тримання під вартою (від 1 року та 9 місяців до 14 років).
    Крім того, залежно від обставин справи Суд констатував порушення:
      п. 1 ст. 5 Конвенції (незаконне позбавлення свободи, зокрема незадокументоване тримання під вартою і тримання під вартою без будь-якого рішення суду та будь-яких інших правових підстав; продовження судом строку тримання під вартою без обґрунтування та зазначення кінцевої дати такого тримання);
      п. 4 ст. 5 Конвенції (надмірна тривалість судового перегляду тримання під вартою);
      п. 1 ст. 6 Конвенції щодо надмірної тривалості кримінального провадження (16 років та 10 місяців в судах трьох інстанцій).
    43.
    Віра Довженко проти України (Vira Dovzhenko v. Ukraine) від 15.01.2019 заява № 26646/07
    Справа стосується надання районною державною адміністрацією земельної ділянки заявниці, яка мала державний акт на її право власності, без її відома в оренду приватній компанії та відсутності відшкодування за таке користування.
    Порушення ст. 1 Першого протоколу до Конвенції у зв’язку з тим, що втручання у мирне володіння заявницею її майном явно порушило законодавство України та не було законним для цілей вказаної статті Першого протоколу до Конвенції.
    44.
    Щербак проти України (Shcherbak v. Ukraine) від 20.12.2018 заява № 81646/17
    Порушення ст. 3 та ст. 13 Конвенції у зв’язку з неналежними умовами тримання під вартою та відсутністю у національному законодавстві ефективного засобу юридичного захисту.
    45.
    Сафонова та інші проти України (Safonova and others v. Ukraine) від 20.12.2018 заяви №№ 19156/07, 68582/16, 24851/17, 21165/18
    Порушення п. 1 ст. 6 та ст. 13 Конвенції у зв’язку з надмірною тривалістю кримінального провадження (від 10 днів в судах двох інстанцій до 11 років та 7 місяців в судах трьох інстанцій) та відсутністю у національному законодавстві ефективного засобу юридичного захисту.
    В одній справі Суд також встановив порушення п. 1 ст. 6 Конвенції у зв’язку з надмірною тривалістю цивільного провадження (більше 11 років в судах трьох інстанцій).
    46.
    Кудряшов та інші проти України (Kudryashov and others v. Ukraine) від 20.12.2018 заяви №№ 22408/08, 11458/12, 71008/17
    Порушення п. 1 ст. 6 та ст. 13 Конвенції у зв’язку з надмірною тривалістю цивільного провадження (від 3 до 9 років в судах трьох інстанцій) та відсутністю у національному законодавстві ефективного засобу юридичного захисту.
    47.
    Медведєв та Костюк проти України (Medvedev and Kostyuk v. Ukraine) від 20.12.2018 заяви №№ 61075/10 та 27575/14 **
    Порушення п. 3 ст. 5 Конвенції у зв’язку з надмірною тривалістю досудового тримання під вартою (від 7 місяців до 2 років).
    48.
    Біла та інші проти України (Bila and others v. Ukraine) від 20.12.2018 заяви №№ 36245/12, 15850/13, 24909/13, 42389/13, 50700/13, 68994/13, 17387/14, 29138/14, 58263/14, 32249/15, 50232/17
    Порушення п. 1 ст. 6 Конвенції у зв’язку тим, що національні суди, розглянувши подані у справах заявників апеляційні скарги та не здійснивши спроб дізнатися, чи були вони вручені заявникам, або чи були заявники повідомлені про апеляційні скарги будь-яким іншим чином, позбавили їх можливості надати зауваження щодо поданих у їхніх справах апеляційних скарг та не виконали свого зобов’язання щодо дотримання закріпленого у ст. 6 Конвенції принципу рівності сторін.
    Крім того, Суд також констатував порушення принципу юридичної визначеності у деяких справах заявників з огляду на те, що апеляційні суди скасували судові рішення, які набрали законної сили, за поданими відповідачами апеляційними скаргами після закінчення встановленого строку.
    В одній справі Суд також встановив порушення принципу юридичної визначеності у зв’язку з тим, що заявниця дізналася про рішення апеляційного суду, який скасував остаточну постанову суду першої інстанції про перерахунок пенсії, через чотири місяці з листа Пенсійного фонду України.
    49.
    Бургас проти України (Burgas v. Ukraine) від 18.12.2018 заява № 8976/07
    Справа стосується розгляду скарг заявників за ст. 2 Конвенції на те, що що держава була відповідальна за дорожньо-транспортну пригоду, яка призвела до загибелі їхнього сина, оскільки, як стверджували заявники, водієм іншого автомобіля був працівник правоохоронних органів, а також на неефективність розслідування.
    Скаргу заявників за матеріальним аспектом ст. 2 Конвенції Суд відхилив відповідно до підп. «а» п. 3 та п. 4 ст. 35 Конвенції як явно необґрунтовану, оскільки попереднє працевлаштування водія автомобіля у державній службі охорони не є достатнім для настання відповідальності держави за вказаним аспектом ст. 2 Конвенції.
    Порушення процесуального аспекту ст. 2 Конвенції встановлено у зв’язку з тим, що у кримінальному провадженні на національному рівні були помилки і воно було неадекватним з огляду на спосіб його проведення (проведення дослідчих перевірок, значні необґрунтовані затримки у кримінальному провадженні, неодноразові повернення справи на додаткове розслідування, проведення необґрунтовано великої кількості судово-медичних та авто-технічних експертиз).
    50.
    Кін проти України (Kin v. Ukraine) від 18.12.2018 заява № 46990/07
    Суд встановив порушення ст. 3, п.1 ст. 5 та ст. 8 Конвенції з огляду на те, шо національні суди визнали, що заявниця зазнала жорстокого поводження з боку працівників правоохоронних органів, була незаконно доставлена зі свого дому до кабінету слідчого, органи влади діяли незаконно та порушили право заявниці на повагу до людської гідності, право на свободу та право на недоторканість її житла.
    Крім того, з огляду на відсутність будь-якого ефективного розслідування тверджень заявниці та нездатність органів влади вчасно надати відшкодування шкоди за цивільним позовом заявниці, Суд встановив, що заявниці не було надане адекватне відшкодування у зв’язку з її скаргами за ст. 3, п. 1 ст. 5 та ст. 8 Конвенції.
    Порушення п. 1 ст. 6 Конвенції у зв’язку з надмірною тривалістю кримінального провадження щодо заявниці (понад 7 років та 7 місяців у судах трьох інстанцій).
    51.
    Абрамова проти України (Abramova v. Ukraine) від 18.12.2018 заява № 41988/08
    Справа стосується оскарження заявницею в порядку цивільного судочинства внесеного прокурором подання до її роботодавця, яке, як стверджувала заявниця, містило недостовірну інформацію щодо неї та принижувало її честь, гідність та ділову репутацію.
    Верховний Суд України закрив провадження і встановив, що справа заявниці не підлягала розгляду у порядку цивільного судочинства, і що подання прокурора могло бути оскаржене або до вищестоящого прокурора або до «суду». Крім того, Верховний Суд України зазначив, що відповідно до постанови Пленуму Верховного Суду України від 28 вересня 1990 року № 7 неможливо висувати цивільний позов про захист честі, гідності та ділової репутації щодо відомостей, які містилися у рішеннях судів чи постановах різних слідчих органів.
    У контексті аргументу Верховного Суду України щодо неналежної юрисдикції розгляду цивільного позову заявниці Європейський суд зазначив, що його завданням полягає лише у перевірці того, чи мала заявниця, у разі відмови їй у доступі до такого провадження, доступ до іншого провадження, здатного вирішити такий спір.
    У зв’язку з цим Суд зазначив, що чинні на момент подій положення Закону України «Про прокуратуру» не передбачали конкретної процедури оскарження подань прокурора і що в ухвалі Верховного Суду України не визначено, до якого суду мала звертатись заявниця та яким конкретним порядком слід керуватись у зв’язку з її позовом.
    Відтак, Суд встановив порушення права заявниці на доступ до суду за п.1 ст.6 Конвенції, оскільки вона не могла скористатись цивільним судочинством щодо захисту честі, гідності та ділової репутації для розгляду її позовних вимог та не мала доступ до іншого порядку, який би дозволив суду розглянути її відповідний позов.
    52.
    Малов проти України (Malov v. Ukraine) від 18.12.2018 заява № 55876/08
    У цій справі Європейський суд дійшов висновку, що відмовивши заявнику у наданні копій документів, держава не дотрималася свого зобов’язання за ст. 34 Конвенції щодо забезпечення заявника всіма необхідними засобами, щоб дозволити Суду провести належний та ефективний розгляд його заяви.
    Водночас, Суд послався на свою попередню судову практику у справах проти України, де він встановлював, що правова система України не передбачала для ув’язнених чіткої та конкретної процедури, яка давала б їм можливість отримувати копії документів з матеріалів справи після закінчення кримінального провадження.
    Скаргу заявника за ст. 6 Конвенції на непризначення судами додаткової судово-медичної експертизи у його справі Суд визнав неприйнятною як явно необґрунтовану. Інші скарги заявника за цією статтею (визнання допустимим доказом показань потерпілої, незабезпечення присутності свідка, відсутність чіткості в обвинуваченнях, брак часу для підготовки свого захисту та відсутність юридичної допомоги під час досудового слідства) Суд визнав неприйнятними у зв’язку з невичерпанням національних засобів юридичного захисту.
    53.
    Тіхак проти України (Tikhak v. Ukraine) від 18.12.2018 заява № 59937/08
    У цій справі Європейський суд дійшов висновку, що відмовивши сестрі заявника, яка представляла його інтереси в Суді, у наданні копій документів, держава не дотрималася свого зобов’язання за ст. 34 Конвенції щодо забезпечення заявника всіма необхідними засобами, щоб дозволити Суду провести належний та ефективний розгляд його заяви.
    Водночас, Суд послався на свою прецеденту практику у справі «Василь Іващенко проти України», де він встановив, що правова система України не передбачала для ув’язнених чіткої та конкретної процедури, яка давала б їм, їхнім родичам чи захисникам можливість отримувати копії документів з матеріалів справи після закінчення кримінального провадження.
    Скарги заявника за ст. 6 Конвенції на те, що розгляд його кримінальної справи судами був необ’єктивним та несправедливим, і що суд першої інстанції посилався на надані під час досудового слідства показання потерпілого, не забезпечивши достатніх гарантій для дотримання прав на захист та не допитавши деяких інших свідків, Суд визнав неприйнятними як явно необґрунтовані.
    54.
    Сорокін проти України (Sorokin v. Ukraine) від 18.12.2018 заява № 3450/09
    Справа стосується відмови Верховного Суду України розглядати касаційну скаргу заявника на підставі того, що заявник попередньо не подав апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, і тому його касаційна скарга не підлягала розгляду.Водночас Верховний Суд України не розглянув аргумент заявника про те, що насправді він подав апеляційну скаргу, але вона була загублена і тому не була розглянута.
    За відсутності будь-якого додаткового пояснення Верховного Суду України щодо того, яким чином він дійшов свого висновку, а також враховуючи те, що заявник надав Європейському суду копію апеляційної скарги з печаткою суду першої інстанції, де вказано дату її отримання, Суд дійшов висновку, що Верховний Суд України допустився явної помилки і не забезпечив заявнику справедливого судового розгляду, гарантованого п. 1 ст. 6 Конвенції.
    55.
    Сергій Смірнов проти України (Sergey Smirnov v. Ukraine) від 18.12.2018 заява № 36853/09
    Порушення ст. 3 та ст. 13 Конвенції встановлено у зв’язку з наданням неналежної медичної допомоги під час тримання заявника під вартою у різних пенітенціарних установах та відсутністю ефективного національного засобу юридичного захисту щодо цього.
    Скарга заявника за ст. 3 Конвенції на неналежні побутові умови тримання його в виправній колонії була визнана неприйнятною як явно необґрунтована, оскільки він не надав чіткого та достатньо детального опису побутових умов тримання під вартою у колонії.
    Порушення ст. 8 Конвенції було встановлено у зв’язку тим, що перегляд листування заявника з суб’єктами, які не входили до переліку винятків, здійснювався на підставі законодавства, що не містило гарантій захисту від неправомірного втручання у його право на повагу до кореспонденції і, відповідно, таке втручання не відповідало вимозі «згідно із законом».
    Скаргу заявника за ст. 8 Конвенції на перегляд його листування із суб’єктами, які входили до переліку винятків, передбачених законодавством, Європейський суд визнав неприйнятною у зв’язку з невичерпанням національних засобів юридичного захисту.
    Крім того, Європейський суд розглянув скаргу заявника на перегляд і перехоплення органами влади його листування з Судом і постановив, що держава дотрималася своїх зобов’язань за ст. 34, оскільки заявник не довів, що будь-який перегляд та/або стверджуване перехоплення його листування з Судом будь-яким чином перешкоджало останньому здійснювати належний та ефективний розгляд його заяви.
    56.
    Графов проти України (Grafov v. Ukraine) від 18.12.2018 заява № 4809/10
    Під час ініційованого Державною виконавчою службою України аукціону з продажу арештованого майна заявник придбав промислову конструкцію, яка належала певній приватній компанії. Далі заявник продав придбане майно приватній фізичній особі.
    Згодом суд визнав арешт та продаж державними виконавцями відповідного майна незаконним, оскільки воно належало третій особі. У зв’язку з цим договір купівлі-продажу між заявником і приватною фізичною особою було розірвано, заявник повернув кошти покупцю, а державного виконавця засуджено за перевищення службових повноважень.
    Заявник ініціював цивільне провадження проти органів державної виконавчої служби, вимагаючи відшкодування шкоди на підставі чинних на момент подій положень Цивільного кодексу України та Закону України «Про державну виконавчу службу», відповідно до яких шкода, заподіяна особі діями чи бездіяльністю посадових осіб органів влади, зокрема державними виконавцями під час виконавчого провадження, мала відшкодовуватися державою.
    Суд першої інстанції постановив рішення на користь заявника, яке однак в подальшому скасував апеляційний суд з огляду на те, що заявник не був учасником виконавчого провадження у справі щодо приватної компанії, відповідне майно якої було арештоване, і не може вимагати стягнення відшкодування шкоди з державних виконавців відповідно до Закону України «Про державну виконавчу службу».
    Порушення ст. 1 Першого протоколу до Конвенції було встановлено у зв’язку з тим, що заявник був позбавлений добросовісно набутого права власності на майно та не отримав відшкодування. Водночас, апеляційний суд не розглянув справу заявника у світлі положень Цивільного кодексу України, на які чітко та послідовно посилався заявник протягом усього провадження, тим самим також не розглянувши пропорційність втручання у майнові права заявника та не встановивши необхідний справедливий баланс.

Ухвали щодо неприйнятності

    1.
    Кирієнко проти України (KYRIYENKO v. UKRAINE) від 28.05.2019 заява № 17967/09
    Скаргу заявниці за п. 1 ст. 6 Конвенції на неналежний розгляд національними судами її важливих доводів під час цивільного провадження щодо неї визнано неприйнятною як явно необґрунтовану у зв’язку з тим, що за обставин справи не вбачається, що відповідні національні судові рішення є свавільними або необґрунтованими, а ключові доводи заявниці залишилися без розгляду.
    2.
    Беляєв проти України (BELYAYEV v. UKRAINE) від 16.05.2019 заява № 54984/17
    Скарги заявника за ст. 3 Конвенції на надання неналежної медичної допомоги під час тримання його під вартою визнано неприйнятними у зв’язку з пропущенням шестимісячного строку для подання заяви до Суду та необґрунтованістю.
    3.
    Молдавська проти України (MOLDAVSKA v. UKRAINE) від 14.05.2019 заява № 43464/18
    Справа стосується відмови Верховного Суду розглядати касаційну скаргу заявниці у зв’язку з тим, що її представник не був ліцензованим адвокатом, і що, згідно з внесеними змінами до Конституції України, які набули чинності 30 вересня 2016 року, з 1 січня 2017 року представлення позивачів ліцензованим адвокатом в Верховному Суді є обов’язковим у всіх провадженнях, порушених після цієї дати.
    Заявниця скаржилася до Суду за п.1 ст. 6 Конвенції на відсутність доступу до Верховного Суду, оскільки її представнику не було дозволено подати касаційну скаргу, і таке обмеження не можна було передбачити на момент подання такої скарги. Вона також стверджувала, що існував виняток щодо представництва ліцензованим адвокатом у малозначних справах, але законодавство на момент подання касаційної скарги не передбачало, які справи вважаються малозначними.
    Розглянувши скаргу заявниці, Суд визнав її неприйнятною як явно необґрунтовану у зв’язку з відсутністю підстав вважати, що суть права заявниці на доступ до суду в розумінні п. 1 ст. 6 Конвенції було порушено. Такий висновок Суд зробив з огляду на те, що:
      згідно з прецедентною практикою Суду вимога представлення позивачів кваліфікованим адвокатом в суді касаційної інстанції не може вважатися сама собою такою, що суперечить ст. 6 Конвенції. І навіть більш широке обмеження права вільного вибору захисника до обов’язку бути представленим ліцензованим адвокатом в усіх судах, саме собою не може порушувати ст. 6 Конвенції, оскільки для забезпечення ефективного захисту особи може вимагатися спеціальна юридична кваліфікація. Однак таке обмеження права особи повинно мати достатні підстави у національному законодавстві, щоб не бути свавільним;
      за обставин цієї справи заявниця і її представник повинні були знати про недвозначні перехідні положення Конституції, що стосуються вимоги представництва з 1 січня 2017 року в Верховному Cуді винятково ліцензованими адвокатами. Виняток з цього правила було зроблено для справ, які ще тривали станом на 30 вересня 2016 року, коли були внесені зміни до Конституції, що не стосується справи заявниці. Крім того, відповідні статті Господарського процесуального кодексу України, викладені до набуття чинності змін 15 грудня 2017 року, не містять жодного положення, яке могло б ввести в оману заявницю щодо застосовності вищезазначених конституційних положень до її справи. Отже, обмеження щодо обов'язкового представництва було передбачуваним і обґрунтованим;
      у цій справі заявниця не стверджувала, що вона не могла звернутися, отримати або дозволити собі ліцензованого адвоката, або потребувала державної правової допомоги, щоб мати таке представництво;
      Суд встановив відсутність необхідності розглядати аргументи заявниці про те, що її справа могла вважатись «малозначною», і тому вона мала право користуватися винятком з правила про обов'язкове представництво, оскільки відповідно до процесуального законодавства малозначні справи не підлягають оскарженню до суду касаційної інстанції. Отже, питання щодо доступу до Верховного Суду не могло б виникнути, якби справу дійсно визнали малозначною, і тому її касаційна скарга була б неприйнятною як ratione valoris.
    4.
    Неділенко та Когут проти України (NEDILENKO AND KOGUT v. UKRAINE) від 14.05.2019 заява № 42058/08
    У цій справі заявники звернулися до суду з позовами про захист честі, гідності та ділової репутації, в яких у якості відповідачів були зазначені певні веб-сайти. Заявники стверджували, що на цих сайтах були оприлюднені статті з недостовірною інформацією про них, що суттєво впливало на їхнє приватне життя і ділову репутацію. Водночас, заявники повідомили суд, що вони не можуть надати необхідну інформацію про відповідачів, оскільки відповідні веб-сайти не містили інформації щодо зареєстрованих адрес їхніх власників та авторів статей, а їхні спроби знайти цю інформацію були невдалими. У зв’язку з цим заявники звернулися до суду з клопотанням доручити відповідним слідчим органам надати необхідну інформацію стосовно відповідачів, а у разі неможливості встановлення такої інформації — встановити юридичний факт, що інформація в оскаржуваних статтях була неправдивою.
    Суд першої інстанції постановив ухвалу про повернення позовів заявників у зв’язку з тим, що вони не надали інформацію про власників веб-сайтів, не вказали авторів статей та місцезнаходження відповідних осіб.
    Спроби заявників щодо оскарження ухвали суду першої інстанції в апеляційному та касаційному порядках були безуспішними.
    Заявники скаржилися до Європейського суду за ст.ст. 6 та 13 Конвенції на те, що, нерозглянувши по суті позови заявників, держава не виконала свій позитивний обов’язок щодо забезпечення їхнього права на ділову репутацію, яка зазнала шкоди у зв’язку з опублікованими статтями на веб-сайті.
    Суд перекваліфікував розгляд скарги заявників на ст. 8 Конвенції та визнав її неприйнятною як явно необґрунтовану у зв’язку з тим, що за відсутності зусиль заявників щодо пошуку необхідної інформації для належного подання своїх позовних заяв, Суд не може дійти висновку, що вимога надати інформацію про відповідачів поклала на них нереальний на практиці, і тому надмірний, тягар. Відтак, провадження щодо заявників не може вважатися таким, що позбавило їх ефективного захисту свого права на повагу до приватного життя.
    5.
    Артеменко проти України (ARTEMENKO v. UKRAINE) від 14.05.2019 заява № 54574/10
    Справа стосується опублікованої в місцевій газеті статті заявниці, в якій містилося висловлення щодо народного депутата України Б., а саме «народний депутат Б. отримав новеньку іграшку — майже власний футбольний стадіон у межах Міського саду».
    У зв’язку з вказаною публікацією народний депутат звернувся до суду з позовом про захист честі, гідності та ділової репутації проти заявниці та редакції газети, вимагаючи спростування відповідного висловлення про те, що він був власником футбольного стадіону, та відшкодування завданої йому шкоди.
    Зі свого боку заявниця стверджувала, що відповідне висловлення не містило інформації про те, що позивач був власником стадіону, і що воно було її оціночним судженням. В статті не було слова «власник», натомість там використовувались метафори «новенька іграшка» та «майже власний». Використання слова «майже» передбачало, що заявниця не мала наміру стверджувати про власність у юридичному сенсі. Все, що автор повідомляв читачам цими словами — це те, що позивач був пов'язаний з футбольним клубом і мав вплив на нього. Загальний контекст статті, який позивач не оскаржував, це роз’яснював.
    Суд першої інстанції частково задовольнив позов народного депутата Б. та визнав відповідне висловлювання заявниці недостовірним. Водночас, суд відмовив у задоволенні позовних вимог позивача щодо відшкодування завданої йому шкоди та зобов’язав відповідачів сплатити судовий збір у розмірі 81 грн. Крім того, суд зобов’язав заявницю опублікувати спростування її висловлення з таким змістом - «Поширена інформація в [оскаржуваній статті], яка стверджує, що “народний депутат Б. отримав новеньку іграшку – майже власний футбольний стадіон у межах Міського саду” є недостовірною та не ґрунтується на достовірних фактах. [Газета] не має інформації, що народний депутат Б. отримав повне або часткове право власності стадіону у межах міського саду».
    Спроби заявниці та редакції газети щодо оскарження рішення суду першої інстанції в апеляційному та касаційному порядках були безуспішними.
    Заявниця скаржилася до Європейського суду за ст. 10 Конвенції на порушення її права на свободу вираження поглядів.
    Скаргу заявниці Суд визнав неприйнятною відповідно до підп. «b» п. 3 та п. 4 ст. 35 Конвенції у зв’язку з відсутністю суттєвої шкоди. Такого висновку Суд дійшов з огляду на такі обставини справи заявниці:
      ані заявницю, ані газету не було притягнуто до жодної кримінальної або цивільно-правової відповідальності, її було зобов’язано лише сплатити символічну суму судового збору;
      «спростування», яке національні суди наказали опублікувати, було, по суті, лише роз'ясненням оскаржуваного висловлювання заявниці і фактично не суперечило тому, що заявниця хотіла сказати в статті;
      оскаржуване висловлювання заявниці не стосувалося результатів її журналістського розслідування або її центрального аргументу в статті, але, скоріше, було імпровізованим коментарем щодо другорядного питання; важко зрозуміти, як професійна репутація заявниці як журналістки може бути пошкоджена рішеннями національних судів, які зобов'язали її пояснити своє висловлювання;
      твердження заявниці про те, що рішення національних судів мало охолоджувальний ефект на неї та інших журналістів, є нечітким та непереконливим, оскільки в 2009 році Україна мала плюралізм в медіа та політиці; у цьому контексті саме лише судове рішення щодо роз'яснення другорядного висловлювання у статті, без притягнення до відповідальності, навряд чи могло мати охолоджувальний ефект на свободу журналістики.
    Крім того, Суд зазначив, що за обставин цієї справи не вбачається, що виявлені недоліки в аргументації національних судів є достатніми для того, щоб постановити, що справа не була «належним чином розглянута національним судом», або що справа порушує питання щодо дотримання прав людини, яке вимагає від Суду розгляду заяви по суті.
    6.
    Копенкова проти України (KOPENKOVA v. UKRAINE) від 04.04.2019 заява № 2093/18
    Скарги заявниці за п. 1 ст. 6 та ст. 13 Конвенції на надмірну тривалість кримінального провадження та відсутність ефективного засобу юридичного захисту визнано неприйнятними у зв’язку з пропущенням шестимісячного строку для подання заяви до Суду.
    7.
    Фамуляк проти України (FAMULYAK v. UKRAINE) від 26.03.2019 заява № 30180/11
    Заявник скаржився за підп. «с» та «d» п. 3 та п. 1 ст. 6 Конвенції на несправедливість провадження щодо нього, оскільки його право на правову допомогу було порушено протягом перших днів його тримання під вартою, національні суди допустили в якості доказу свідчення, які надав його співобвинувачений протягом цих перших днів також за відсутності захисника, і він не мав можливості перехресно допитати потерпілого і трьох працівників правоохоронних органів під час повторного судового розгляду справи.
    Суд визнав скаргу заявника неприйнятною як явно необґрунтовану з огляду на те, що:
      потерпілий, свідчення якого дійсно були ключовим доказом проти заявника, були розглянуті під час повторного судового розгляду справи і новий суддя мав можливість подивитися на потерпілого і, певною мірою, сформувати думку щодо його свідчень, навіть якщо заявник не зміг перехресно його допитати у присутності судді;
      свідчення трьох працівників правоохоронних органів не відігравали вирішальної ролі в засудженні заявника;
      ненадання заявнику та співобвинуваченому правової допомоги під час тримання під вартою в перші дні не підірвало в цілому справедливість провадження щодо заявника;
      свідчення співобвинуваченого, які були отримані без присутності захисника, безпосередньо не інкримінували заявника і не були вирішальними для засудження заявника.
Продовження в наступному журналі…

Ухвала щодо часткової неприйнятності та щодо часткового вилучення заяв із реєстру справ Європейського суду з прав людини

    1.
    Віданов проти України (VIDANOV v. UKRAINE) від 26.03.2019 заява № 13249/11
    2.
    Кржемінський та інші проти України (KRZHEMINSKIY AND OTHERS v. UKRAINE) від 17.01.2019 заяви №№ 3623/10, 27574/10, 61607/12, 12172/13, 24163/13, 30552/13, 46865/13, 77127/13, 6265/14

Ухвали щодо вилучення заяв із реєстру справ Європейського суду з прав людини

    1.
    ТОВ «Конвергентний фонд України “Казімір”» проти України (KAZIMIR UKRAINE CONVERGENCE FUND LIMITED v. UKRAINE) від 16.05.2019 заява № 2188/11 — компанія-заявник не має наміру далі підтримувати свою заяву
    2.
    Кукурудза проти України (KUKURUDZA v. UKRAINE) від 16.05.2019 заява № 32801/12 — заявник не має наміру далі підтримувати свою заяву
    3.
    Мироненко проти України (MYRONENKO v. UKRAINE) від 16.05.2019 заява № 25664/18 — одна скарга заявниці за п. 1 ст. 6 Конвенції вже була розглянута в межах справи «Коваленко та інші проти України» (заява № 26610/17), а інша її скарга була визнана неприйнятною
    4.
    Безимянний проти України (BEZYMYANNYY v. UKRAINE) від 25.04.2019 заява № 14866/11 — заявник не має наміру далі підтримувати свою заяву
    5.
    Панащенко проти України (PANASHCHENKO v. UKRAINE) від 04.04.2019 заява № 6137/08 — заявниця не має наміру далі підтримувати свою заяву
    6.
    Боднарук проти України (BODNARUK v. UKRAINE) від 04.04.2019 заява № 59332/11 — заявник не має наміру далі підтримувати свою заяву
    7.
    Білковський проти України (BILKOVSKYY v. UKRAINE) від 04.04.2019 заява № 63937/14 — заявник не має наміру далі підтримувати свою заяву
    8.
    Кравченко проти України (KRAVCHENKO v. UKRAINE) від 21.03.2019 заява № 1906/13 — заявниця не має наміру далі підтримувати свою заяву
    9.
    Калька проти України (KALKA v. UKRAINE) від 21.03.2019 заява № 37915/14 — заявник не має наміру далі підтримувати свою заяву
    10.
    Першина проти України (PERSHYNA v. UKRAINE) від 21.03.2019 заява № 10202/16 — заявниця не має наміру далі підтримувати свою заяву
    11.
    Абрамович проти Росії та України (ABRAMOVYCH v. RUSSIA AND UKRAINE) від 21.03.2019 заява № 62529/14 — заявник не має наміру далі підтримувати свою заяву
    12.
    Мудрієвський проти України (MUDRIYEVSKYY v. UKRAINE) від 21.03.2019 заява № 77829/13 — заявник не має наміру далі підтримувати свою заяву
    13.
    Зюкін проти України (ZYUKIN v. UKRAINE) від 14.02.2019 заява № 46858/13 — заявник не має наміру далі підтримувати свою заяву
    14.
    Шматок проти України (SHMATOK v. UKRAINE) від 14.02.2019 заява № 49697/17 — заявник не має наміру далі підтримувати свою заяву
    15.
    Альошин та Ануфріюк проти України (ALYOSHYN AND ANUFRIYUK v. UKRAINE) від 31.01.2019 заяви №№ 1503/12 та 2037/12 — заявники не мають наміру далі підтримувати свою заяву
    16.
    Гуменюки проти України (GUMENYUKY v. UKRAINE) від 31.01.2019 заява № 11596/11— заявники не мають наміру далі підтримувати свою заяву
    17.
    Грачов проти України (GRACHOV v. UKRAINE) від 17.01.2019 заява № 11779/09 — заявник не має наміру далі підтримувати свою заяву
    18.
    Капшук проти України (KAPSHUK v. UKRAINE) від 17.01.2019 заява № 15859/10 — заявник не має наміру далі підтримувати свою заяву
    19.
    Божко проти України (BOZHKO v. UKRAINE) від 17.01.2019 заява № 54938/10 — заявник не має наміру далі підтримувати свою заяву
Європейський механіз захисту прав людини. Частина 1
Європейський механіз захисту прав людини. Частина 2
Європейський механізм захисту прав людини. Частина 1
Курс знайомить із темою захисту прав людини крізь призму основних положень Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (Конвенції) та практики Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ). Для широкого кола слухачів. Реєстрація
Європейський механіз захисту прав людини. Частина 2
Продовження курсу «Європейський механізм захисту прав людини». Для тих, хто прагне поглибити отримані знання й навчитися аналізувати практику Суду відповідно до статей Конвенції. Реєстрація
Last modified 2yr ago