Powered By GitBook
Огляд рішень щодо України, які були постановлені за період 25.07.2018 — 17.10.2018

Рішення Європейського суду з прав людини проти України

за період 25.07.2018 — 23.10.2018

Цей розділ містить стислі виклади рішень ЄСПЛ у справах проти України за період 25.07.2018 – 23.10.2018. Також ви знайдете стислий огляд рішень ЄСПЛ, актуальних для правової системи України.
Рішення щодо суті
    1.
    Бут та інші проти України (But and Others проти України) від 26.07.2018, заяви №№ 14750/06, 2793/07, 68158/10)
    Порушення п. 1 ст. 6 та ст. 13 Конвенції у зв’язку з надмірною тривалістю цивільного провадження (від 3 днів до більше ніж 13 років в судах трьох інстанцій) та відсутністю у національному законодавстві ефективного засобу юридичного захисту.
    2.
    Аніфер проти України (Anifer проти України) від 26.07.2018, заява № 48479/13
    Порушення п. 1 ст. 6 та ст. 13 Конвенції у зв’язку з надмірною тривалістю кримінального провадження (11 років, 5 місяців та 12 днів в судах трьох інстанцій) та відсутністю у національному законодавстві ефективного засобу юридичного захисту.
    3.
    Колобичко проти Республіки Молдова, Росії та України (Kolobychko проти Республіки Молдова, Росії та України) від 18.09.2018, заява № 36724/10
    Справа стосується смерті сина заявника при проходженні ним обов’язкової військової служби. Події відбувались на території, яка перебувала під контролем влади самопроголошеної Придністровської Молдавської Республіки (далі – ПМР).
    У липні 2007 р. ПМР призвала сина заявника до військової служби з місцем перебування у військовій частині в м. Тирасполі. Приблизно через два місяці син заявника самостійно залишив військову частину та проживав з двоюрідним братом протягом одного місяця. Відповідно до тверджень його батьків, він мав багаточисельні забиття на тілі і пояснював це тим, що солдати знущались та били його. У жовтні 2007 р. Євгена Колобичко повернули до частини, з якої він знову втік через тиждень. Його тіло було знайдено на березі річки Дністер у січні 2008 р. Судово-медична експертиза встановила, що він потонув.
    Військова прокуратура ПМР відкрила кримінальне провадження, яке згодом було зупинене у зв’язку з неможливістю встановлення винної особи.
    Батько, у свою чергу, звернувся із заявою про вбивство до органів прокуратури Молдови та Російської Федерації. Провадження органів прокуратури Молдови було зупинене з тих же підстав, що й провадження ПМР.
    Заявник скаржився за ст. 2 Конвенції (право на життя) щодо смерті його сина під час проходження військової служби та відсутності ефективного розслідування обставин смерті.
    У цій справі Суд спочатку досліджував, чи стверджувані заявником факти підпадають під юрисдикцію держав-відповідачів у значенні ст. 1 Конвенції.
    Щодо юрисдикції Республіки Молдова Суд зазначив, що син заявника перебував під юрисдикцією Республіки Молдова в розумінні ст. 1 Конвенції, але її відповідальність за оскаржувані дії має оцінюватися у світлі позитивних зобов'язань Молдови за Конвенцією Щодо юрисдикції Російської Федерації Суд нагадав, що у справі «Ілашку та інші проти Молдови та Росії» було встановлено, що органи влади Росії сприяли як у військовому, так і в політичному сенсі створенню сепаратистського режиму в регіоні Придністров'я у 1991-1992 рр. У подальших справах, пов'язаних з Придністров'ям, Суд також встановлював, що до липня 2010 р., незважаючи на зусилля Республіки Молдова та міжнародних суб’єктів щодо врегулювання конфлікту і відновлення демократії і верховенства права в регіоні, ПМР могла продовжувати існувати лише завдяки військовій, економічній і політичній підтримці Росії (рішення у справах «Іванточ і інші проти Молдови і Росії», «Катан і інші проти Молдови і Росії», «Мозер проти Молдови і Росії»). У справі «Мозер проти Молдови і Росії» Суд дійшов висновку, що високий ступінь залежності ПМР від російської підтримки є переконливим доказом того, що Російська Федерація продовжує здійснювати ефективний контроль та вирішальний вплив на придністровську владу, і, відповідно, заявник підпадає під юрисдикцію цієї держави для цілей статті 1 Конвенції.
    За відсутності відповідної нової інформації, яка б вказувала на протилежне, Суд вважає, що цей висновок все ще залишається доречним щодо періоду, який розглядається у цій справі, а саме з липня 2007 р. по червень 2010 р. У зв'язку з цим Суд не бачить жодних підстав, щоб відійти від своєї практики, встановленої у справах Ілашку та ін., Іванточ та ін., Катан та ін., та Мозер.
    Таким чином, у цій справі син заявника перебував під юрисдикцією Російської Федерації у значенні ст. 1 Конвенції.
    Щодо юрисдикції України Суд зазначив, що ця справа базується на фактах, що мали місце винятково на території, контрольованій ПМР. У зв'язку з цим Суд зазначив, що, з одного боку, Придністровський регіон є частиною території Республіки Молдова відповідно до публічного міжнародного права, а з іншого боку, немає підстав стверджувати про наявність будь-якого контролю України над діяльністю ПМР. Відтак, син заявника не підпадає під юрисдикцію України і ця частина скарги є неприйнятною як несумісна ratione personae та ratione loci з положеннями п.п. 3 і 4 ст. 35 Конвенції.
    Європейський суд встановив порушення ст. 2 Конвенції в її процесуальному аспекті у зв’язку з тим, що розслідування органів влади ПМР щодо обставин смерті сина заявника було неефективним, оскільки заявника не було залучено до участі у слідстві і йому не було надано доступу до інформації, пов’язаної зі слідством, що позбавило його можливості захищати свої законні інтереси.
    При цьому, вказане порушення було встановлене лише щодо Росії у зв’язку з тим, що вона здійснювала ефективний контроль над ПМР протягом відповідного періоду часу шляхом військової, економічної та політичної підтримки ПМР, без якої остання не могла б існувати. Не було встановлено порушення ст. 2 Конвенції в її матеріальному аспекті ані щодо Росії, ані щодо Республіки Молдова, оскільки твердження про те, що життя сина заявника було у небезпеці через переслідування та погане поводження з боку солдатів, ґрунтуються виключно на твердженнях заявника та родичів жертви, які вони почули від самого сина заявника. У зв’язку з цим Суд зазначив, що заявник не надав жодних інших доказів для підтвердження своїх аргументів, а відтак не має достатніх доказів того, що життю сина заявника загрожували дії інших осіб.
    4.
    Щербаков проти України (Shcherbakov проти України) від 20.09.2018, заява № 39708/13
    Порушення ст. 3 Конвенції в її матеріальному та процесуальному аспектах було встановлено у зв’язку з нелюдським та таким, що принижує гідність, поводженням, якого зазнав заявник з боку працівників міліції, та відсутністю ефективного розслідування щодо цього. Щодо порушення процесуального аспекту Суд зазначив, що прокурор у постанові про відмову у порушенні кримінальної справи дійшов висновку, що версія подій заявника щодо поганого з ним поводження не співпадала з його тілесними ушкодженнями. Однак, жодних належних доказів для підтвердження такого висновку наведено не було. Крім того, той факт, що прокурор був здатний беззаперечно прийняти суперечливі твердження працівників міліції свідчать про його недостатньо всебічний підхід до розслідування загалом.
    Порушення п. 1 ст. 6 Конвенції було встановлено у зв’язку з тим, що в основу вироку щодо заявника лягли, зокрема, його зізнавальні покази, отримані в результаті поганого з ним поводження.
    5.
    Денісов проти України (Denisov проти України) від 25.09.2018, заява № 76639/11
    У 2011 р. Вища рада юстиції України (далі – ВРЮ) звільнила заявника з посади голови Київського апеляційного адміністративного суду у зв’язку з неналежним виконанням своїх посадових обов’язків. Водночас, заявник залишився працювати в цьому суді в якості судді.
    Заявник оскаржив своє звільнення до Вищого адміністративного суду України (далі – ВАСУ), який відмовив у задоволенні його позову. У 2013 р. парламент звільнив заявника з посади судді на підставі поданої ним заяви про відставку.
    Порушення п. 1 ст. 6 Конвенції було встановлено у зв’язку з тим, що ВРЮ не було забезпечено незалежний та безсторонній розгляд справи заявника, а подальший її перегляд ВАСУ не усунув цих недоліків належним чином.
    Так, Суд зазначив, що державні органи та конституційні механізми, що були задіяні у цій справі, були такими ж, як і у справі «Олександр Волков проти України».
    Справа заявника розглядалась вісімнадцятьма членами ВРЮ, з яких лише вісім — судді. Таким чином, члени, які не були суддями, становили більшість. Залишались також проблеми щодо порядку призначення членів-суддів ВРЮ органами виконавчої та законодавчої влади, а також стосовно того, що більшість членів не були працевлаштовані в ВРЮ на повний робочий день і що членом ради був Генеральний прокурор. Крім того, одним із членів ВРЮ був суддя, який брав участь у попередній перевірці справи заявника та рекомендував ВРЮ звільнити заявника. Таке попереднє залучення у справі об’єктивно викликає сумніви у безсторонності цього судді, який у подальшому взяв участь у вирішенні ВРЮ справи заявника.
    Водночас, ВАСУ, до якого заявник оскаржив своє звільнення, не забезпечив достатній перегляд справи. По-перше, суд стверджував, що заявник не заперечував факти, які стали підставою для його звільнення, що не відповідає дійсності; по-друге, суд не розглянув доводи заявника про те, що провадження у ВРЮ не відповідало принципам незалежності та безсторонності.
    Крім того, оскільки судді ВАСУ також підпадали під дисциплінарну юрисдикцію ВРЮ, вони не були незалежними та безсторонніми, розглядаючи справу, стороною якої була ВРЮ.
    Скарга заявника за ст. 8 Конвенції про порушення його права на повагу до приватного життя у зв’язку із звільненням з посади голови суду була визнана неприйнятною як несумісна ratione materiae.
    Так, Суд зазначив, що особи, які беруть участь у трудових спорах, можуть за певних обставин вимагати забезпечення їх права на повагу до приватного життя відповідно до Конвенції. Такі ситуації, наприклад, стосуються осіб, яких було звільнено з певної посади через їх сексуальну орієнтацію або через інший особистий вибір, зроблений у зв’язку з їх приватним життям. В іншому випадку заявники можуть вимагати відшкодування, оскільки вони зазнали наслідків через такий трудовий спір, зокрема, негативний вплив на стосунки з іншими особами або втрату репутації. Заявники повинні надавати чіткі докази того, що такі наслідки досягли необхідного рівня для застосування статті 8.
    Суд зазначив, що заявник був звільнений з посади голови суду, але він мав можливість продовжувати кар’єру в якості судді до своєї відставки. Він не надав жодних доказів того, що зменшення його щомісячного доходу від втрати посади голови суду серйозно вплинуло на його приватне життя, і він не зазнав серйозного впливу на здатність встановлювати і розвивати стосунки з іншими особами.
    Що стосується професійної репутації заявника, Суд зазначив, що його основна професійна функція полягала в тому, щоб бути суддею. Професія судді вимагала від нього спеціальних знань, освітніх кваліфікацій, навичок та досвіду. Основна частина зарплати виплачувалась заявнику саме за службу в цій якості. Водночас, успішне виконання керівної чи адміністративної функції в суді не є, власне кажучи, характерною ознакою судової професії. Тому, об’єктивно, судова функція становила основну професійну роль заявника. Його посада голови суду, хоч та є важливою і престижною у судовій сфері, а також цінується та вважається такою у суб’єктивному сприйнятті заявника, все ж не пов’язана з основною сферою його професійної діяльності.
    Відповідно, Суд дійшов висновку, що негативні наслідки, яких заявник зазнав внаслідок звільнення з посади голови суду, не досягли мінімального рівня серйозності, щоб розглядати їх за ст. 8 Конвенції.
    Скарга заявника за ст. 18 Конвенції про те, що його звільнення з посади голови Київського апеляційного адміністративного суду переслідувало приховані політичні цілі, була визнана неприйнятною у зв’язку з пропущенням шестимісячного строку для подання заяви.
    Скарга заявника за ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про те, що його позбавлено можливості отримувати більші заробітну плату та пенсійні нарахування також була визнана неприйнятною у зв’язку з несумісністю з ratione materiae, оскільки такий додатковий прибуток не був отриманий і не є таким, що підлягає безумовній виплаті.
    6.
    Кріволапов проти України (Krivolapov проти України) від 02.10.2018, заява № 5406/07
    У січні 2004 р. щодо заявника, який на момент подій працював заступником начальника місцевої міліції, було порушено кримінальну справу за підозрою у зловживанні службовим становищем, що спричинило тяжкі наслідки. Зокрема, заявника обвинувачували у фальсифікації кримінальної справи щодо пана В., якого обвинувачували у вбивстві журналіста.
    У подальшому щодо заявника було порушено інші кримінальні справи за підозрою у викраденні, вбивстві, інших епізодів зловживання службовим становищем тощо.
    У 2004 р. заявника було затримано та обрано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою, який неодноразово продовжувався судом (у різні періоди до 18, 20, 22, 25, 26, 27 місяців).
    У 2009 р. суд виправдав заявника за деякими обвинуваченнями та визнав винним за іншими. При цьому, з огляду на те, що заявник відбув строк призначеного покарання, його було звільнено з-під варти.
    У 2012 р. заявника було знову взято під варту за іншими обвинуваченнями, але у 2013 р. суд звільнив його від відбування покарання у зв’язку із закінченням строків давності.
    Заявник звертався з цивільним позовом проти Казначейської служби щодо відшкодування моральної шкоди у зв’язку з незаконним кримінальним переслідуванням та триманням під вартою. Суди трьох інстанцій відмовили у задоволенні його позову у зв’язку з тим, що Закон України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» не передбачав надання відшкодування у випадку заявника, оскільки його було виправдано лише частково.
    У ході кримінального провадження щодо заявника на одному з національних телеканалів транслювалась документальна стрічка «Смертельна угода». Як зазначалось під час програми, вона була створена за підтримки Служби безпеки України та Міністерства внутрішніх справ. У цій стрічці заявник був названий вбивцею. Крім того, були показані численні інтерв’ю, які давали слідчий та декілька працівників Служби безпеки, які висловлювали свою версію подій у справі. У програмі також містилися витяги з допиту заявника, під час якого він визнавав свою вину у фальсифікації кримінальної справи та вбивстві. Вказана стрічка транслювалась щонайменше дванадцять разів.
    Крім того, слідчий, відповідальний за справу заявника, дав численні інтерв'ю (висловлюючи ті самі твердження, що й у вищезазначеній програмі) різним друкованим засобам масової інформації.
    Скарги заявника за ст. 3 Конвенції щодо неналежних умов тримання його під вартою у Луганському СІЗО та відсутності належної медичної допомоги Європейський суд визнав неприйнятними як явно необґрунтовані.
    Порушення п. 1 ст. 5 Конвенції було встановлено у зв’язку з тим, що строк тримання заявника під вартою перевищував встановлені національним законодавством 18 місяців; у період з дати закінчення строку обраного судом запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою та початком попереднього судового засідання заявник тримався під вартою без відповідного рішення суду; суд, продовжуючи строк тримання заявника під вартою, не надав належного обґрунтування та не вказував визначеного строку такого тримання.
    Порушення п. 1 ст. 5 та п. 3 ст. 5 Конвенції було встановлено у зв’язку з тим, що рішення суду про тримання заявника під вартою не містило належних підстав для такого тримання.
    Порушення п. 5 ст. 5 Конвенції було встановлено у зв’язку з тим, що національне законодавство не передбачало можливість отримати заявником відшкодування шкоди за незаконне тримання під вартою.
    Порушення п. 1 ст. 6 Конвенції було встановлено у зв’язку з надмірною тривалістю кримінального провадження щодо заявника (9 років).
    Порушення п. 2 ст. 6 Конвенції (презумпція невинуватості) було встановлено у зв’язку з тим, що заяви, які робили слідчий та працівники Служби безпеки в засобах масової інформації стосовно кримінального провадження щодо заявника, не були стриманими або обачними. Вони містили твердження про вину заявника, особу якого було повністю розкрито для громадськості, та називали його вбивцею та фальсифікатором надзвичайно важливої кримінальної справи. Крім того, ці заяви були неодноразово поширені в документальній стрічці, яка була створена за безпосередньої підтримки державних органів високого рівня та містила витяги відеозапису із зізнавальними показами заявника. Такі заяви державних службовців спонукали громадськість повірити, що заявник є винним до того як було проведено оцінку фактів відповідним судовим органом.
    7.
    Горковлюк та Кагановський проти України (Gorkovlyuk and Kaganovskiy проти України) від 04.10.2018, заява № 49785/06
    Заявниця та заявник є подружжям. На момент подій заявниця працювала бухгалтером у приватній харчовій компанії (далі — компанія Y.). Заявник був приватним підприємцем, який постачав компанії Y. сировину в обмін на перероблені продукти харчування. 23 липня 2001 р. прокуратура порушила кримінальну справу щодо посадових осіб компанії Y. за підозрою в підробці сертифікатів якості для товарів компанії.
    Наступного дня міліція провела обшук у приміщеннях компанії, внаслідок чого було конфісковано значний обсяг продуктів харчування, що належали заявнику. При цьому, між заявницею та міліцією сталася сварка, під час якої вона намагалася піти, але декілька офіцерів зупинили її, коли вона вже була в машині, витягнули її та одягли на неї кайданки.
    24 травня 2002 року суд скасував рішення прокурора від 23 липня 2001 р. як незаконне.
    У подальшому заявниця зверталась до суду з позовом щодо визнання дій працівників міліції незаконними у зв’язку з поганим поводженням, якого вона зазнала під час арешту. Відповідну скаргу суд направив до районної прокуратури для проведення розслідування. За результатами розгляду скарги прокуратурою було винесено постанову про відмову у відкритті кримінального провадження щодо працівників міліції у зв’язку з відсутністю складу злочину. При цьому, прокуратурою було зазначено, зокрема, що тілесні ушкодження заявниці були спричинені внаслідок витягування її з машини та одягання кайданів, що вважаються законними заходами примусу. Щодо інших наявних тілесних ушкоджень прокуратура зазначила, що заявниця приховувала обставини, за яких вона могла їх отримати.
    Крім того, щодо заявниці було порушено кримінальну справу за підозрою у нанесенні легких тілесних ушкоджень працівникам міліції. У рамках цього кримінального провадження судом було виправдано заявницю та встановлено, що обшук в компанії Y. був незаконним, працівники міліції були одягнені у цивільний одяг та не мали ордеру на арешт і фізична сила, яка була застосована до заявниці, була незаконною та свавільною. Відповідно, дії, які вчиняла заявниця, були законними та спрямовані на захист свого майна та репутації. При цьому, судове провадження тривало більше семи років і протягом цього часу відповідну кримінальну справу двічі повертали на новий розгляд до суду першої інстанції.
    Після вилучення продуктів харчування органи прокуратури передали їх приватній компанії Д. для зберігання.
    ​​Після декількох безуспішних скарг до органів прокуратури щодо обшуку та конфіскації майна заявник подав позов до господарського суду проти компанії Д. щодо повернення його майна та відшкодування збитків у вигляді упущеної вигоди.
    Господарський суд частково задовольнив позов заявника та зобов’язав компанію Д. повернути заявнику його майно. Однак, оскільки державний виконавець не зміг знайти відповідне майно в приміщенні компанії Д., суд змінив спосіб виконання рішення суду та зобов’язав компанію сплатити заявнику певну суму коштів.
    Господарський суд постановив, що оскаржувана конфіскація майна мала місце в рамках кримінальної справи, порушення якої було визнано незаконним. Крім того, міліція не мала процесуальних документів, які б дозволяли їй конфіскувати відповідні товари. Також було встановлено, що конфісковане майно ніколи ані використовувалось в якості доказів у кримінальному провадженні, ані заморожувалось чи передавалось компанії Д. для забезпечення цивільного позову. Нарешті, суд зазначив, що компанія Д. не мала правових підстав для продажу цих товарів.
    У подальшому державна виконавча служба повернула до суду виконавчий лист, оскільки його неможливо було виконати через відсутність в компанії будь-яких коштів або майна. Заявник подав до господарського суду позов щодо бездіяльності державного виконавця, який було задоволено.
    Європейський суд встановив порушення ст. 3 Конвенції у її процесуальному аспекті щодо заявниці у зв’язку з відсутністю ефективного розслідування її тверджень щодо поганого поводження з боку працівників міліції. При цьому, Суд зазначив, що з постанови про відмову у порушенні кримінальної справи щодо працівників міліції не вбачається, що прокуратура вживала будь-яких заходів з метою встановлення істини та притягнення винних до відповідальності. І хоча працівники поліції були одягнені у цивільний одяг на момент подій та не мали ордеру на арешт заявниці, законність застосування ними сили ніколи не досліджувалась. Крім того, національними органами було встановлено, що заявниця лише захищала своє майно та репутацію від незаконних дій працівників поліції, але не було вжито жодних заходів з метою притягнення винних до відповідальності за скаргами заявниці щодо поганого поводження.
    Порушення п. 1 ст. 6 Конвенції щодо заявниці було встановлено у зв’язку з надмірною тривалістю кримінального провадження щодо неї (понад 7 років), що було спричинено неодноразовим поверненням справи на новий судовий розгляд.
    Також було встановлено порушення ст. 1 Першого протоколу до Конвенції щодо заявника у зв’язку з тим, що втручання держави у його майнові права не обмежувалось лише незаконним вилученням його товарів, але й свавільною передачею товару приватній компанії, а також невжиттям державним виконавцем будь-яких заходів щодо відшкодування вартості його майна цією компанією.
    8.
    Кручко та інші проти України (Kruchko and Others проти України) від 04.10.2018, заяви №№ 52227/10, 28013/14, 80877/17, 1143/18
    Порушення п. 1 ст. 6 та ст. 13 Конвенції у зв’язку з надмірною тривалістю цивільного провадження (від 6 років до більше ніж 12 років у судах трьох інстанцій) та відсутністю в національному законодавстві ефективного засобу юридичного захисту.
    Скарга одного із заявників щодо невиконання національних судових рішень вилучена з реєстру справ Суду і передана до Комітету міністрів Ради Європи для виконання в рамках процедури, передбаченої рішенням «Юрій Миколайович Іванов проти України».
    9.
    Компанієць та інші проти України (Kompaniyets and Others проти України) від 04.10.2018, заяви №№ 70622/12 75098/17 76577/17 2276/18
    Порушення п. 1 ст. 6 та ст. 13 Конвенції у зв’язку з надмірною тривалістю кримінального провадження (від 4 років до 8 років) та відсутністю в національному законодавстві ефективного засобу юридичного захисту.
    Порушення п. 1 ст. 2 Протоколу № 4 до Конвенції у зв’язку з надмірною тривалістю застосування щодо заявниці запобіжного заходу у вигляді підписки про невиїзд (5 років та 11 місяців).
    10.
    Всеукраїнський громадський благодійний фонд «Батьківська турбота» проти України (Batkivska Turbota Foundation проти України) від 09.10.2018, заява № 5876/15
    Заявником у цій справі є Благодійний фонд, який з моменту заснування надає допомогу знедоленим дітям, а з 2014 року ще й сім’ям, що були змушені втікати від російської агресії.
    У 1991 р. Федерацією профспілок України та Фондом соціального страхування України було утворено два підприємства «Укрпрофоздровниця» та «Укрпрофтур» та передано їм санаторно-курортні заклади Федерації профспілок України. Ці підприємства були зареєстровані згідно чинного законодавства та отримали правовстановлюючі документи на передане їм майно. Впродовж 1997 – 2009 років органи прокуратури неодноразово оскаржували в судах передання майна Профспілок вищезазначеним підприємствам. Щоразу безуспішно.
    У 2002 р. заявником в «Укрпрофздровниці» було придбано частину санаторію в Пущі-Водиці за 2 000 000 грн.
    Після придбання заявником було зроблено ремонт даних приміщень та придбано медичне устаткування, необхідне для реабілітації дітей.
    У 2011 р. заступник прокурора міста Києва в інтересах держави в особі Фонду державного майна України та Міністерства охорони здоров’я України звернувся до господарського суду міста Києва з позовом про визнання недійсним договору-купівлі продажу та витребування майна.
    Позов був обґрунтований тим, що прокурор щойно дізнався про те, що Рада Міністрів УРСР, передаючи це майно у 1960 р. на баланс Профспілок, не мала наміру його відчужувати, а тому воно залишається державною власністю.
    Господарський суд м. Києва з позицією прокурора погодився, позов задовільнив, зазначивши при цьому необґрунтованість посилань заявника на порушення Конвенції.
    Дане рішення було скасовано Київським апеляційним господарським судом.
    У 2014 р. Вищий господарський суд задовільнив касаційну скаргу прокурора та зобов’язав повернути майно у власність держави. Дане рішення було залишене без змін рішенням Верховного Суду України.
    Право власності на спірне майно було зареєстровано за Фондом державного майна.
    Європейський суд дійшов висновку, що позбавлення заявника майна становило порушення його прав, гарантованих статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. У цьому зв’язку Суд, зокрема, зазначив: Втручання не можна вважати здійсненим «згідно законом», оскільки:
      було відсутнє законодавство, яке б визначало правовий статус майна Профспілок колишньої УРСР; практика судів з цього питання суперечлива і впродовж тривалого періоду судова система не змогла виробити єдиний підхід до даного питання.
      Втручання не було здійснене «в інтересах суспільства», оскільки:
      ні з позову прокурора, ні з судових рішень не зрозуміло, у чому саме полягав «інтерес суспільства»;
      не надано жодних доказів того, що позбавлення заявника майна було єдиним способом поновлення прав держави;
      якщо «інтерес» все ж таки існував, то незрозуміло чому майно вирішили відібрати у заявника через 12 років після його придбання.
      Втручання становило надмірний індивідуальний тягар, оскільки заявнику не було надано належної компенсації за вилучене майно.
    11.
    Саган проти України (SAGAN v. UKRAINE) від 23.10.2018, заява № 60010/08
    У 1979 р. ліцей, в якому працювали заявниця та її чоловік, надав їм у користування однокімнатну квартиру (далі – перша квартира).
    У 1992 р. орган місцевого самоврядування надав заявниці та її чоловіку іншу трьох кімнатну квартиру. У зв’язку з тим, що вони вважали, що друга квартира занадто мала, було вирішено, що їх діти проживатимуть у ній, а вони залишаться у першій квартирі.
    У 2002 та 2005 рр. заявниця та її чоловік звільнились з ліцею, але продовжували проживати в першій квартирі. Згодом вони виїхали за кордон і дали на зберігання ключи від квартири сусідці.
    В подальшому профспілковий комітет ліцею вирішив надати в користування першу квартиру одному з працівників ліцею.
    У зв’язку з цим було сформовано комісію у складі директора ліцею, дільничного інспектора міліції, депутата та представника місцевої ради для інвентаризації майна в першій квартирі та перевезення його до однієї з кімнат ліцею.
    Так, за відсутності заявниці та її чоловіка, які перебували за кордоном, відповідна комісія проникла до першої квартири, зламавши замки двері. Речі, які були в квартирі, було транспортовано до кімнати в ліцеї. Згодом новий мешканець переїхав до квартири.
    Після повернення заявниці та її чоловіка до України вони безуспішно оскаржували відповідні дії ліцею в судовому порядку.
    Порушення ст. 8 Конвенції було встановлено у зв’язку з тим, що проникнення до житла (першої квартири) заявниці не було передбачене національним законодавством, а відтак таке проникнення не було “передбачене законом”. При цьому, Суд зазначив, що ст. 30 Конституції України не допускає проникнення до житла інакше як за вмотивованим рішенням суду; можливий інший, встановлений законом, порядок проникнення до житла у невідкладних випадках, пов’язаних із врятуванням майна. Однак, у цій справі проникнення до житла заявниці здійснювалось не на підставі судового рішення і Уряд не стверджував, що мало застосовуватись положення щодо невідкладних випадків проникнення до житла. Крім того, Суд також зазначив, що національні суди взагалі не розглянули скарги заявниці щодо незаконності проникнення до її житла, які вона обґрунтовувала ст. 30 Конституції України.
    Інша скарга заявниці за ст. 8 Конвенції щодо незаконності її виселення з першої квартири була визнана неприйнятною у зв’язку з невичерпанням національних засобів юридичного захисту.
Ухвали щодо неприйнятності
    1.
    Шумський проти України (Shumskyy проти України) від 13.09.2018, заява № 37477/10
    Скаргу заявника за ст. 3 та ст. 13 Конвенції щодо неналежних умов тримання його під вартою в Луганському СІЗО та відсутності у національному законодавстві ефективного засобу юридичного захисту визнано неприйнятною як явно необґрунтовану у зв’язку з ненаданням заявником жодних доказів та/або більш детальної інформації щодо стверджуваних порушень.
    Скаргу заявника за п. 3 ст. 5 Конвенції щодо надмірної тривалості тримання його під вартою в СІЗО також було визнано неприйнятною як явно необґрунтовану.
Ухвали щодо вилучення заяв із реєстру справ Європейського суду з прав людини
    1.
    Білецький проти України (Biletskyy проти України) від 13.09.2018, заява № 21004/11 – заявник не має наміру далі підтримувати свою заяву
    2.
    Бубський проти України (Bubskiy проти України) від 13.09.2018, заява № 64220/13 – заявник не має наміру далі підтримувати свою заяву
    3.
    Куцак проти України (Kutsak проти України) від 04.09.2018, заява № 10528/10 – заявник не має наміру далі підтримувати свою заяву
    4.
    Поховенко проти України (Pokhodenko проти України) від 04.09.2018, заява № 19964/13 – заявник не має наміру далі підтримувати свою заяву

Інтерактивний журнал «Європейський механізм захисту прав людини»

Випуск №1

Випуск №2

Випуск №3

Випуск №4

Європейський механіз захисту прав людини. Частина 1
Європейський механіз захисту прав людини. Частина 2
Європейський механізм захисту прав людини. Частина 1
Курс знайомить із темою захисту прав людини крізь призму основних положень Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (Конвенції) та практики Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ). Для широкого кола слухачів. Реєстрація
Європейський механіз захисту прав людини. Частина 2
Продовження курсу «Європейський механізм захисту прав людини». Для тих, хто прагне поглибити отримані знання й навчитися аналізувати практику Суду відповідно до статей Конвенції. Реєстрація
Last modified 2yr ago