Рішення щодо інших держав

1. Fröhlich проти Німеччини (заява № 16112/15, від 26.07.2018, стаття 8, повага до приватного життя, біологічний батько, право на контакт з дитиною, право на інформацію про дитину, відсутність порушення)

   Заявник мав відносини з Х, жінкою, яка була одружена та продовжувала жити з чоловіком. Разом подружжя мало шістьох дітей. На початку 2006 року Х завагітніла і повідомила про це заявника. У жовтні 2016 Х народила дівчинку і відносини з заявником закінчились. Х та її чоловік, батько дитини за законом, відмовили заявнику мати будь-які контакти з дитиною. Крім того, вони відмовили у наданні дозволу на проведення тесту з метою встановлення батьківства. Заявник ініціював декілька проваджень для встановлення батьківства, для проведення тесту на батьківство та для встановлення спільної опіки над дитиною та надання йому інформації про неї. Всі його вимоги були відхиленні національними судами.

   Скарга щодо відмови у підтриманні відносин з дитиною

   Відмова національного суду щодо підтримання відносин заявника з дитиною становить втручання у право заявника на повагу до приватного життя. Рішення мало підставу в національному законодавстві та переслідувало легітимну мету, а саме захист прав і свобод дитини.

   При оцінці, чи було втручання необхідним в демократичному суспільстві Європейський суд посилається на принципи, викладені у його практиці. Стаття 8 може тлумачитись як така, що накладає до державу обов’язок розглянути, чи є в найкращих інтересах дитини надання біологічному батьку можливості встановити відносини з нею, зокрема через надання права на спілкування. Це може вимагати встановлення біологічного, а не юридичного батьківства, якщо в особливих обставинах справи буде встановлено, що контакт ймовірного біологічного батька, презюмуючи, що він дійсно біологічний батько, з дитиною є в найкращих інтересах дитини. Європейський суд також повторив, що свобода розсуду держави у визначенні юридичного статусу дитини є широкою, однак більш вузькою щодо питань встановлення контактів та інформаційних прав. Також зазвичай держави мають широку свободу розсуду, коли вимагається встановити баланс між конфліктуючими приватним і публічним інтересом або конвенційними правами.

   У даній справі заявник не мав права на контакт з дитиною, оскільки відповідно до закону заявник не був ані батьком за законом, ані тим, хто несе фактичну відповідальність за дитину. Стосовно можливості мати контакт з дитиною на підставі біологічного батьківства із посиланням на справи Європейського суду Anayo та Schneider національний суд вирішив, що визначення біологічного батьківства заявника всупереч волі батьків за законом буде суперечити найкращим інтересам дитини. Однак, це питання суд залишив відкритим, оскільки контакт з заявником у будь-якому разі буде зашкоджувати благополуччю дитини з огляду на глибокий конфлікт між заявником та батьками, а також ризик того, що заявник не зможе не сказати дитині, що він її біологічний батько.

   Європейський суд визнав, що національний суд надав достатні та відповідні аргументи.

   Щодо процесу прийняття рішення, по-перше, заявник був особисто залучений до провадження і мав адвоката. По-друге, національний суд заслухав не тільки заявника, але також і дитину і її батьків за законом. Більше того, при прийнятті рішення щодо відмови у контакті з дитиною національний суд взяв до уваги ситуацію в сім’ї загалом, а також послався на детальні та грунтовні свідчення вихователя дитини, досвідченого психолога.

   Таким чином, відсутні ознаки того, що національний суд обгрунтував свої вимоги стандартними аргументами на користь усталеної соціальної сім’ї. Більше того, хоча національний суд дійсно відмовив заявнику у клопотанні встановити його батьківство, суд може утриматись від призначення експертизи у справах, де інші умови, необхідні для надання контакту не були виконанні. Таким чином, Європейський суд встановив, що процедурний підхід національного суду був обгрунтованим і він надав достатніх аргументів для його рішення про відмову заявнику у праві на контакт з дитиною та забезпечив заявнику захист його інтересів. Ця частина заяви була визнана очевидно необгрунтованою.

   Скарга щодо відмови у наданні інформації про дитину

   Рішення національного суду про відмову заявнику у доступі до інформації про дитину, зважаючи на специфічні обставини справи, становило втручання у право заявника на повагу до приватного життя. Рішення мало законодавчу підставу та переслідувало легітимну мету, а саме захист найкращих інтересів дитини та прав батьків за законом.

   Щодо необхідності в демократичному суспільстві станом на час вирішення справи заявника національне законодавство не передбачає можливості судового аналізу питання, чи буде в найкращих інтересах дитини будь-які зносини біологічного батька, презюмуючи, що він дійсно такий, з дитиною шляхом контактів або надання інформації про дитину, у випадку, якщо інша людина є батьком дитини за законом і біологічний батько не несе ніякої відповідальності за дитину. Однак національний суд не ґрунтував своє рішення щодо інформаційних прав на відсутності законодавства. Він вирішив, що встановлення питання батьківства як попереднього питання у будь-якому разі суперечитиме благополуччю дитини, яка не знала про вимоги заявника. Якщо біологічне батьківство заявника буде встановлено, не виключено, що це може зруйнувати сім’ю дитини, оскільки чоловік дружини може втратити довіру до дружини. Національний суд вказав, що заявник може бути біологічним батьком дитини і хоча чоловік Х може мати сумніви щодо його батьківства він може жити у цьому стані невизначеності і це не матиме негативних наслідків для дитини. Національний суд був переконаний, що у разі встановлення батьківства заявника всупереч волі подружжя є ризик руйнування їх шлюбу і відповідно благополуччя дитини, яка втратить свою сім’ю та відносини. Цей висновок грунтувався на детальному аналізі відносин дитини в сім’ї, в якій вона відчувала себе захищеною та доглянутою, ролі чоловіка матері як батька, а також беручи до уваги кризу у відносинах подружжя в минулому в зв’язку з заявником. Розуміючи, що важливість питання батьківства для дитини в майбутньому, національний суд вирішив, що на даний час зіткнення 6-ти річної дитини з питанням батьківства буде не в найкращих її інтересах.

   Щодо процесу прийняття рішення національний суд вирішив заслухати дитину навіть всупереч рекомендацій вихователя дитини. Крім того, незважаючи на те, що пояснення вихователя стосувались тільки питання контактів заявника з дитиною, національний суд міг вибрати з пояснення загальну інформацію про відносини в сім’ї. Європейський суд визнав, що дійсно національний суд не розглянув окремо питання щодо інформаційних прав заявника. Зокрема він не розглянув питання щодо негативних наслідків для права подружжя на повагу до сімейного життя від обов’язку надавати заявнику інформацію про дитину. Однак за особливих обставин справи, Європейський суд прийняв аргументацію національного суду, яка грунтувалась на негативних наслідках встановлення батьківства, що було необхідною попередньою умовою для надання заявнику права на отримання інформації.

   Загалом, Європейський суд, визнаючи відсутність порушення, визнав, що національний суд надав достатні аргументи для відмови заявнику в зобов’язанні батьків за законом надавати йому інформацію про дитину та надав заявнику необхідних захист його інтересів.

2. N.K. проти Німеччини (заява № 59549/12, від 26.07.2018, допит свідків, непідтверджені свідчення жертви, п. 3 (d) стаття 6, відсутність порушення)

   Заявник був обвинувачений у вчиненні актів насилля щодо своєї дружини, Р.К. За вимогою прокурора вона надала свідчення перед слідчим суддею. Суддя вирішив видалити із зали заявника відповідно до Кримінального процесуального кодексу, оскільки був ризик того, що Р.К. відмовиться свідчити або буде говорити неправду в присутності заявника, враховуючи характер обвинувачення. Заявнику не було призначено захисника для перехресного допиту Р.К., як того вимагало законодавство.

   В основному провадженні щодо обвинувачення заявника Р.К. відмовилась давати свідчення. Право дружини, зокрема й колишньої не давати свідчення проти чоловіка було передбачено в Кримінальному кодексі, однак відповідно до судової практики приймались в якості виключення «спонтанні твердження», які надавались до або за межами офіційних свідчень. Свідчення Р.К., надані слідчому судді, було взято до уваги судом при вирішенні справи по суті як «спонтанні твердження». У подальшому Р.К. заявила, що вона не давала згоду на використання своїх свідчень, які вона надала слідчому судді, поліції та медичному експерту, а також вона не надавала згоду на використання результатів медичного огляду. Заявника було визнано винним у вчиненні злочину і засуджено до шести з половиною років ув’язнення.

   Справа стосується прийняття судом свідчень відсутніх свідків.

   Європейський суд вирішив, що у справі немає ознак свавільності щодо прийняття судом свідчень Р.К. Щодо значимості свідчень, які не були перевірені під час судового розгляду, Європейський суд взяв до уваги, що свідчення Р.К. не були єдиними доказами у справі. Суд також послався на свідчення радника жіночого притулку, якому Р.К. детально розповіла про випадок та показала її тілесні ушкодження, свідчення сина Р.К., який чув крики та суперечку між заявником та нею, а також на її свідчення як «спонтанні твердження», надані поліції, та свідчення інших свідків. Національний суд вирішив, що обвинувачення може грунтуватись на свідченнях, наданих слідчому судді, оскільки вони узгоджувались також з іншими фактами, які не залежали від них. Такий аналіз доказів не був ані неприйнятним, ані свавільним. Однак, свідчення Р.К., надані під час досудового розслідування, мали значний вплив на засудження заявника та могли становити перешкоду захисту.

   Щодо збалансовуючих заходів з метою нівелювати перешкоди для захисту в результаті прийняття неперевірених свідчень в суді, як Уряд так й національний суд погодились, що заявнику мали призначити захисника, який би міг допитати Р.К. під час розгляду справи слідчим суддею. Не здійснивши цього, органи влади ризикували, що в результаті ні заявник, ні його захисник не матимуть можливість допитати Р.К. на будь-якій стадії провадження, оскільки у неї було право не свідчити проти заявника. Цей ризик в результаті і реалізувався.

   Однак, національний суд сумлінно та детально проаналізував ступінь довіри та достовірність свідчень заявниці, наданих слідчим суддею, також були наявна велика кількість інших узгоджених з свідченнями доказів. Заявнику було надано можливість надати свою версію подій, якою він не скористався, а також допитати слідчого суддю при наданні ним свідчень.

   Оцінюючи справедливість провадження загалом, Суд, враховуючи: доказову вагу свідчень Р.К. для засудження заявника, підхід національного суду до аналізу цих свідчень, наявність та вагу інших доказів сторони обвинувачення та компенсаторні процесуальні заходи, які вжив суд. Кримінальне провадження заявника загалом не видається несправедливим в зв’язку з прийняттям судом як доказу неперевірених в суді свідчень Р.К., наданих слідчим суддею.

   З огляду на вказане Європейський суд визнав, що порушення не було.

3. Dridi проти Німеччини (заява № 35778/11, від 26.07.2018, виклик в суд шляхом розміщення повідомлення в загальнодоступному місці, ненадання часу та можливості підготуватись до розгляду справи, ненадання можливості захиснику взяти участь у справі, п. 1 і 3 (с) статті 6, порушення, п. 1 і 3 (b), (c), порушення).

   Заявника було засуджено судом з призначенням покарання у вигляді штрафу. Заявника повідомляли про судові засідання повістками, які були надіслані за адресою в м. Гамбург. За вимогою заявника суд призначив йому захисника. Заявник оскаржив це рішення, а згодом переїхав до Іспанії, повідомивши адресу суду. Апеляційний суд скасував призначення захисника у справі та відхилив його клопотання щодо обов’язкової присутності заявника в суді. Це рішення було направлено заявнику в Іспанію. Того ж дня суд призначив слухання у справі і вирішив помістити повідомлення про запрошення заявника в судове засідання на дошці оголошень в загально доступному місці. Це рішення було прийнято з огляду на переїзд заявника за кордон.

   За день до розгляду справи захисник заявника телефоном дізнався про скасування його призначення у справу та те, о засідання у справі відбудеться наступного дня зранку. Захисник надіслав факсом до суду клопотання про відкладення розгляду справи та направлення йому матеріалів справи, зокрема, скарги прокурора. Направити факсом матеріали справи та повістку суду не вдалось. Захисник мав можливість ознайомитись в суді з матеріалами справи о 8:00 ранку перед самим початком судового засідання, на якому захисник не міг бути в зв’язку перебуванням за містом. Суд відхилив клопотання захисника у відкладенні розгляду справи. Він вирішив, що захисник відмовився від свого права бути запрошеним у судове засідання, оскільки він знав про дату засідання, про що свідчив отриманий від нього факс і що належним чином запрошений заявник не з’явився в судове засідання без повідомлення поважних причин. В той же день суд вирішив відмовити у розгляді скарги заявника по суті в зв’язку з його неявкою, а також враховуючи, що він не був належним чином представлений захисником.

   Скарги заявника на це рішення були відхиленні.

   Європейський суд взяв до уваги, що адреса заявника в Іспанії була відома суду, попереднє рішення було направлено на цю адресу, суд мав можливість надіслати повідомлення про час розгляду справи, використовуючи міжнародні інструменти, у заявника не було захисника, оскільки доручення про його представництво у справі було відкликано, так званий захисник дізнався про засідання у справі за день до нього і його клопотання про відкладення засідання було відхилено. З огляду на це Європейський суд дійшов висновку, що виклик до суду через опублікування повідомлення в загальнодоступному місці за таких обставин справи був недостатній для уможливлення явки заявника в судове засідання. Відповідно мало місце порушення п. 1 і 3 (с) статті 6.

   З огляду на заходи, вчинені захисником для взяття участі у справі, зокрема внесення клопотання про відкладення засідання у справі, Європейський суд визнав, що за обставин справи не можна вважати, що захисник відмовився від участі у засіданні.

   Таким чином, Європейський суд вирішив, що захиснику заявника не було надано ані адекватної можливості вивчити матеріали справи для підготовки до судового засідання, ані можливості взяти участь у самому розгляді справи. Відповідно мало місце порушення п. 1 і 3 (d),(с) статті 6.

4. Bartaia проти Грузії (заява № 10978/06, від 26.07.2018, заочне цивільне провадження, in absentia, рівність сторін, стаття 6, порушення)

   Заявник подав цивільний позов проти свого роботодавця. Під час підготовчого засідання, на якому були присутні як заявник, так і його представник, було призначено справу до розгляду. Згодом представник заявника повідомив суд, що він не може взяти участь у справі у призначену дату, оскільки в цей день Верховний Суд розглядає іншу справу, в якій він бере участь. Він просив суд відкласти розгляд справи на іншу дату. Суд не надав жодної відповідь на це клопотання. Під час судового засідання заявник, посилаючись на те, що він не юрист і не може самостійно представляти свою справу, просив суд відкласти розгляд. Суд попередив заявника, що якщо він відмовиться від участі у справі, суд винесе рішення in absentia. Однак заявник наполягав, що він не може представляти свою справу самостійно. Відповідно до протоколу судового засідання суд не розглянув клопотання заявника про відкладення розгляду. Він визнав, що відмова заявника від участі у справі прирівнюється неявці в суд. Враховуючи це, а також що заявник був належним чином повідомлений про розгляд справи, суд вирішив відхилити позов заявника без розгляду по суті.

   Європейський суд, зокрема, зазначив, що вимоги концепції «справедливий розгляд» щодо цивільних справ не обов’язково є такими ж як щодо кримінальних справ. Це випливає з того, що пункти 2 і 3 статті 6 не містять детальних положень щодо першої категорії справ. Таким чином, хоча ці положення мають значення й поза чітких меж кримінального права, Договірні Сторони мають ширшу дискрецію при вирішенні цивільних прав та обов’язків, ніж при вирішенні кримінальних справ. Тим не менш, певні принципи поняття «справедливий розгляд» у справах щодо цивільних прав та обов’язків виникаю у практиці Європейського суду. Очевидно, що вимога «рівності сторін» в сенсі «справедливого балансу» між сторонами застосовується до таких справ так само як до кримінальних. Більше того, Суд вважає за необхідне при розгляді проваджень, до яких застосовна стаття 6 в цивільному аспекті, брати ідеї з підходів до розгляду кримінальних справ.

   У нещодавніх справах Суд застосував стандарти кримінального права щодо заочного провадження (in absentia) до скарг стосовно цивільного провадження. Він вирішив, що у цивільних провадженнях, куди не з’явився заявник (default proceedings), він буде встановлювати : і) чи діяли органи влади сумлінно при повідомленні заявників про провадження, та чи можуть заявники вважатися такими, що відмовились від свого права з’явитись в суди і захищати себе; іі) чи забезпечує національне законодавство заявникам засоби для нового змагального розгляду справ після того, як вони дізнались про рішення щодо залишення їх заяви без розгляду (default judgments).

   Крім того, Конвенція не передбачає автоматично права на юридичне представництво в цивільних провадженнях. Тим не менш, коли сторона вимагає, як у цій справі, відкладення розгляду справи, оскільки відсутній представник і це перешкоджає належному захисту, національний суд має розглянути заяву та надати відповідь. Питання, чи необхідна присутність юриста в провадженні, має розглядатись з урахуванням фактів кожної справи, зокрема, важливість питання для заявника, складність відповідного законодавства та процедури, а також здатність заявника представляти себе самостійно. У цьому контексті має бути встановлено, чи буде ефективна участь заявника у провадженні без допомоги юриста, чи зможе він чи вона ефективно та належно представити свою справу. Також враховується загальний контекст, зокрема, міра реалізації заявником свого права на доступ до суду та рівності сторін у провадженні.

   У цій справі національний суд не встановив, чи зловживали своїм правом заявник та його представник, відхилив заяву про відкладення засідання без розгляду специфічних обставин справи з одного боку та інтересу забезпечити швидкий розгляд справи з іншого.

   Суд врахував те, що заявника представляв юрист за його вибором з самого початку провадження і все провадження. Цей юрист був відповідальним, зокрема, за інформування заявника про відповідні юридичні процедури та нюанси його справи. Суд вбачає, що відсутність відповіді на заяву щодо відкладення засідання могла означати її мовчазне відхилення, юрист діяв сумлінно і рекомендував заявнику всі можливі юридичні методи, включаючи юридичні кроки, які він міг би зробити за його відсутності у засіданні. Однак, негативні наслідки, які органи судової влади приписали поведінці заявника та його представника, були на думку Суду непропорційними. З огляду на це у справі було констатовано порушення статті 6.

5. Savva Terentyev проти Росії (заява № 10692/09, від 28.08.2018, коментарі в Інтернеті, поліція, стаття 10, порушення)

   Заявник, молодий блогер, запостив коментар, в якому назвав всіх поліцейських «вузьколобими» та «найтупішими і найменш освіченими представниками світу тварин» та закликав «спалювати безбожних копів в Аушвіцьких пічках» з метою «вичищення суспільства від цієї поліцейської гопоти». Заявника було засуджено за заклики до ворожнечі щодо поліцейських як соціальної групи з покаранням у вигляді ув’язнення протягом одного року умовно.

   Суд допустив, що втручання у право заявника у свободу вираження поглядів було згідно із законом та переслідувало легітимну мету, а саме захист репутації та прав працівників поліції.

   Текст, який розглядався дійсно містив сильні вирази та вульгарні, принижуючі та образливі слова. Ключовим питанням було те, чи твердження заявника загалом у їх контексті могли бути розтлумачені як такі, що закликають до насилля, ненависті або нетолерантності. У цьому контексті коментар заявника був зроблений в ході дискусії стосовно питання публічного інтересу, а саме стверджуване залучення поліції до утисків та змушування мовчати опозиційних політичних сил під час виборчої кампанії. Коментар демонстрував емоційне непогодження та неприйняття заявника того, що він бачив як зловживання поліцією своєю владою, передавав його септичне та саркастичне ставлення щодо моральних та етичних стандартів персоналу російської поліції і, відповідно, могло вважатись як їдка критика сучасного стану справ у російській поліції.

   Хоча вираз про «спалення варварських копів в Аушвіцьких пічках» був особливо агресивним та ворожим за тональністю, він не був, як розсудив суд, закликом до фізичного знищення поліції звичайними людьми, а скоріше провокаційною метофорою та емоційним закликом до «чищення» лав поліції від корупціонерів та тих, хто зловживає владою (безбожні копи).

   Щодо посилання на Аушвіц, хоча ті, хто вижив після Голокосту та ті, хто зміг уникнути Аушвіцу, могли образитись таким виразом, захист їх прав ніколи не був питанням для національного суду та аргументом для засудження заявника. Більше того, текст, який розглядається, не виявляв жодного наміру вихваляти або виправдовувати практику нацистів в Аушвіці. Жодних аргументів не було надано на підтримку того, чому російські працівники поліції могли вважати себе ображеними таким посиланням. Загалом, залучення поняття «знищення вогнем» не може як таке вважатись закликом до неправомірних дій, включаючи насилля.

   Також заслуговувало уваги те, що вислови заявника не були направленні особисто на ідентифікованих поліцейських, а скоріше стосувались поліції як публічної установи, що не може бути розтлумачено як групу осіб, які потребують підвищеного захисту. Будучи частиною правоохоронних органів держави, поліція має виявляти особливо високий рівень толерантності щодо образливих висловів, у разі якщо такі палкі вислови могли спровокувати невідворотні незаконні дії щодо працівників, наражаючи їх на реальну небезпеку фізичного насилля. Не було ознак того, що коментар був опублікований на фоні чутливого соціального або політичного минулого або в контексті напруженої небезпечної ситуації включаючи непокору поліції, або в інших обставинах, за яких поліція б наражалась на реальний та невідворотній ризик фізичного насилля. Таким чином, національний суд не надав аргументів, чому поліція як соціальна група потребувала підвищеного захисту.

   Щодо потенційного впливу оскаржуваного коментаря, національний суд навіть не намагався дослідити, чи блог, у якому було розміщено коментар мав високий ступінь відвідуваності, або встановити фактичну кількість підписників, які переглянули блог протягом місяця, коли коментар заявника був доступний. Фактично саме кримінальне переслідування збурило інтерес до цієї публікації, яка до цього викликала мало уваги. Заявник не був відомим блогером або популярним користувачем соціальних засобів масової інформації, публічною або впливовою людиною, яка б могла збурити увагу і таким чином посилити потенційний вплив публікації. Вірогідність того, що коментар заявника стане публічним і, відповідно, матиме вплив, була дуже низькою.

   Щодо аргументації національного суду Європейський суд зазначив, що вони зосередились на формі та тоні оскаржуваного коментаря без його аналізу в контексті відповідної дискусії. Більше того, не було здійснено жодної спроби оцінити здатність коментаря спровокувати будь-які негативні наслідки з урахуванням політичного та соціального минулого, якого стосувався цей коментар, та обсягу їх досягнення. Таким чином, національні суди не врахували всіх фактів та відповідних факторів і, відповідно їх аргументи не можуть вважатись «відповідними і достатніми» для виправдання втручання у право заявника на свободу вираження поглядів.

   Хоча коментарі заявника були образливими, принизливими і різкими, вони не були спробою підбурення насилля щодо поліцейських Росії. Вони також потенційно не могли спровокувати насилля і, відповідно, викликати невідворотну небезпеку, яка б вимагала кримінального засудження заявника та умовного ув’язнення.

   З огляду на вказане втручання було визнано непропорційним щодо легітимної мети, що переслідувалась, а стаття 10 порушеною.

6. Vyacheslav Korchagin проти Росії (заява № 12307/16, від 28.08.2018, принцип ефективності прав, невручення повідомлення про засідання у провадженні про адміністративне правопорушення, кримінальне провадження, стаття 6, відсутність порушення).

   Заявника було притягнуто до адміністративної відповідальності та накладено штраф. Протягом всього провадження йому направлялись повідомлення про засідання за адресою реєстрації місця проживання та за адресою підприємства, яке очолював заявник. Однак всі повідомлення повертались до суду неврученими на підставі спливу строку зберігання на пошті.

   Європейський суд визнав, що провадження у справі заявника було кримінальним за своїм характером. За позицією Європейського суду присутність обвинуваченого під час розгляду справи в суді першої інстанції або під час перегляду справи для цілей справедливого кримінального провадження є однією із найважливіших вимог статті 6. Однак, виконання цієї вимоги може варіюватись залежно від характеру обвинувачення, а також за характером справи.

   Стаття 6 не може тлумачитись як така, що надає сторонам справи право на повідомлення про засідання в якійсь конкретній формі, наприклад, вручення рекомендованою поштою. Тим не менш Суд вважає, що в інтересах відправлення правосуддя сторона має бути не тільки повідомлена про дату, час і місце засідання, але й мати достатній час для підготовки справи та взяття участі у справі.

   У цій справі заявник знав про складений протокол про адміністративне правопорушення і мав знати, що справу буде передано до суду. Відповідно до законодавства повідомлення про судовий розгляд справи направляються за адресою реєстрації місця проживання. Враховуючи, що заявник знав про провадження і міг передбачати, що справа буде розглядатись в суді, те, що він не повідомляв фактичну адресу проживання органам влади для листування, а також характер справи (притягнення до відповідальності за порушення правил ведення підприємницької діяльності) Європейський суд визнав, що заявник міг вважатись повідомленим для цілей відповідного провадження, хоча було встановлено, що повідомлення про розгляд справи дійсно не дійшли до заявника.

   Відсутність порушення статті 6

7. S.J.P. and E.S. проти Швеції (№ 8610/11, від 28.08.2018, сімейне життя, поміщення дітей під державну опіку, найкращі інтереси дитини, продовження державної опіки, право на контакт з дітьми, стаття 8, відсутність порушення).

   Заявники скаржились на те, що їх дітей помістили під державну опіку. Вони стверджували, що вони завжди могли доглядати їх. Розслідування соціальних служб та їх висновки містили некоректну інформацію щодо них та не були об’єктивними. Таким чином, національні суди досягли своїх висновків на підставі неповної та некоректної інформації. Заявники стверджували, що саме втручання органів влади в аеропорту, коли від них забирали дітей, спричинили шок, хаос та травмували дітей. Відповідно, саме органи влади, а не вони, спричинили симптоми посттравматичного розладу.

   Щодо рішення про відібрання дітей під державну опіку

   • Європейський суд взяв до уваги, що сім’я заявників тривалий час була під наглядом соціальних служб, неодноразово заявникам надавались рекомендації щодо необхідності встановлення належних контактів з дітьми, перевірка сім’ї заявників проводилась не тільки органами влади Швеції але й органами влади Норвегії, неодноразово встановлювалось, що діти зазнавали фізичного насилля та були недоглянутими, виїзду заявників до Ірану передувало зупинення контактів з соціальними службами. Рішення про відібрання дітей у заявників було підтримано адміністративними судами в результаті проведення публічного розгляду справи. Рішення судів містили детальні аргументи їх рішень. Зокрема, було вказано, що ознаки неналежного догляду дітей, які були виявленні у 2007 році, виявились ще чіткішими у 2009 році. Всі діти мали особливі потреби, які ігнорувались батьками в зв’язку з відсутністю розуміння як з ними справлятись. Оскільки заявники відмовлялись добровільно здійснювати належне піклування за дітьми, національний суд вирішив, що дітей необхідно віддати під державну опіку. Крім того, Європейський суд взяв до уваги, що юридичний представник заявників, якого було призначено для захисту найкращих інтересів дітей, погодився з необхідністю державної опіки, оскільки розслідування виявило ознаки того, що діти зазнають страждань вдома.

   З огляду на вказане Європейський суд погодився, що національні органи влади діяли в межах свободи розсуду.

   Продовження дії рішення щодо державної опіки

   • Європейський суд повторив свою позицію, що рішення про поміщення дітей під державну опіку за загальним правилом має бути тимчасовим заходом і має бути припинено як тільки обставини дозволяють це зробити, будь-які заходи виконання тимчасової опіки мають бути сумісними з єдиною метою воз’єднання батьків з дитиною. Відповідно має бути встановлено баланс між інтересами дитини, яка залишається під опікою, та інтересами батьків бути разом з дитиною. При аналізі цього балансу Європейський суд звертає особливу увагу на найкращі інтереси дитини, які, залежно від характеру та серйозності, можуть переважати інтереси батьків.

   • Європейський суд погодився з рішенням національних органів влади про продовження державної опіки над дітьми, хоча до цього вони вже близько двох років перебували під такою опікою, взявши до уваги, що заявники постійно не погоджувались із необхідністю відібрання дітей, не погоджувались із запропонованим планом роботи з дітьми та за весь час так і не продемонстрували своє розуміння особливих потреб дітей. Крім того, представник дітей також підтримав рішення про продовження опіки, а рішення про продовження опіки було підтримано судом в результаті відкритого розгляду і рішення суду містили детальні аргументи щодо ризику для благополуччя дітей, який міг реалізуватись, якщо державна опіка буде припинена. Вдруге рішення про державну опіку над дітьми було продовжено ще через майже три роки. У цьому випадку національні органи влади, включно з судом вирішили, що припинити державну опіку було неможливо в зв’язку з поведінкою заявника, якого було притягнуто до відповідальності за образи та залякування працівників соціальних служб. Таку поведінку неможливо було пояснити просто станом пригніченості. Крім того, як представник дітей так і самі діти підтвердили своє бажання щодо продовження державної опіки.

   Щодо права батьків підтримувати контакт з дітьми

   • Незважаючи на те, що спочатку контакти батьків з дітьми взагалі були заборонені, Європейський суд взяв до уваги аргументи органів влади, які були достатніми та відповідними, постійний перегляд рішення з урахуванням зміни поведінки заявників, та посилаючись на свою субсидіарну роль погодився, що такі рішення органів влади не порушили статтю 8.

   З огляду на вказане у справі не було визнано порушення статті 8 ані щодо рішення про державну опіку над дітьми, ані щодо рішень про продовження опіки і обмежень контактів батьків з дітьми.

8. Cabral проти Нідерландів (заява № 37617/10, від 28.08.2018, право на допит свідків, засудження на підставі свідчень свідка, якого неможливо допитати в суді, п. 1 і 3 (d) статті 6, порушення).

   Заявник скаржився на те, що його засудження значною мірою грунтувалось на свідченнях свідка, даних поліції, якому він не міг поставити питання в суді.

   Відповідно до позиції Європейського суду три питання мають бути дослідженні при оцінці того, чи сумісне із вимогами п. 1 і 3 (d) статті 6 прийняття судом як доказів свідчення свідка, який не був присутній та допитаний в суді : і) чи наявні належні аргументи неявки свідка і, відповідно, прийняття його неперевірених в суді свідчень як доказів; іі) чи були свідчення свідка єдиними або вирішальними для засудження обвинуваченого; ііі) чи були наявні збалансовуючі фактори, включаючи серйозні процесуальні гарантії, які б могли компенсувати складнощі, що виникають у сторони захисту в зв’язку з прийняттям неперевірених в суді свідчень, та забезпечити, щоб судовий розгляд, оцінений в цілому, був справедливим. Навіть у випадках, коли немає належного обгрунтування відсутності свідка в суді, Європейський суд має дослідити, чи єдиними або вирішальними були свідчення для засудження, та чи наявні балансуючи фактори для забезпечення справедливості розгляду справи в цілому.

   У цій справі свідок використав своє право не давати в суді свідчень, які можливо були б свідченням проти нього ж. Відповідно, державу не можна критикувати за те, що вона дозволила свідку реалізувати свої права, які він має за статтею 6 Конвенції.

   Європейський суд визнав порушення п. 1 і 3 (d) статті 6 з огляду на те, і) що свідчення свідка були єдиним доказом у справі щодо обвинувачення заявника; іі) в зв’язку з відсутністю можливості будь-яким іншим чином перевірити достовірність свідчень складнощі сторони захисту, які виникли в зв’язку з цим, не були ефективно вирішенні через застосування збалансовуючих заходів.

9. Grujić проти Сербії (заява № 203/07, від 28.08.2018, встановлення контактів з дітьми, поведінка заявника, стаття 8, позитивні зобов’язання, відсутність порушення)

   Заявник скаржився за статтею 8 на те, що органи влади не забезпечили виконання тимчасового рішення суду про надання заявнику можливості підтримувати контакти з його дітьми, які проживали разом з матір’ю.

   Відповідно до позиції Європейського суду обов’язок державних органів щодо вжиття заходів з метою сприяння контактів одного з батьків з дітьми після розлучення не є абсолютним. Негайне надання доступу може бути неможливим і може вимагати підготовчих заходів. Характер та межі такої підготовки залежать від обставин кожної справи, однак розуміння та взаємодія всіх, кого це стосується, завжди буде важливим елементом. Хоча національні органи влади мають робити все для сприяння взаємодії, будь-який обов’язок застосувати примус у цій сфері має бути обмежений, оскільки інтереси та права всіх, кого це стосується, мають бути взяті до уваги, особливо найкращі інтереси дитини та його або її права за статтею 8. У разі якщо контакт з одним із батьків може загрожувати цьому інтересу або становити втручання у права дитини, національні органи влади мають встановити справедливий баланс. Вирішальним є те, чи здійснили органи влади всі можливі кроки для сприяння налагодженню контакту, які розумно можуть очікуватись за обставин справи. Відсутність взаємодії між батьками як така не може звільнити органи влади від обов’язку виконання позитивних зобов’язань за статтею 8.

   У цій справі органи соціального захисту завжди намагались вживати заходи для контактів заявника з дітьми, семирічним сином та дев’ятирічною донькою. Оскільки діти заявляли, що вони бояться батька, було організовано зустрічі з участю спеціалістів, які загалом нормально реалізовувались. Колишня дружина була притягнута до відповідальності з покаранням у вигляді штрафу за перешкоджання виконання рішення суду. З іншого боку заявник за своєю ініціативою поза межами плану налагодження контактів декілька раз приходив до сина в школу. Європейський суд взяв таку поведінку заявника до уваги, вказавши, що самостійні незаплановані зустрічі заявника з сином у вразливому становищі не були конструктивними заходами для налагодження контакту з дітьми в такій ситуації. Відповідно, заявник сам своєю поведінкою ускладнював процес налагодження контактів. Заявник також не вимагав у органів влади сприяння у встановленні домовленостей з колишньою дружиною, також не порушував питання про інші заходи, які він вважав за необхідне вжити для встановлення нормального спілкування.

   З огляду на активні дії органів влади щодо встановлення контактів заявника з дітьми, поведінку заявника Європейський суд визнав, що органи влади вжили всіх необхідних заходів в межах свого обов’язку за статтею 8.

10. Ibragim Ibragimov and Others проти Росії (заяви №№ 1413/08 та 28621/11, від 28.08.2018, права інших осіб, свобода вираження поглядів в контексті права на свободу релігійних переконань, необхідність в демократичному суспільстві, стаття 10, порушення).

    Заявники скаржились за статтями 9 і 10 щодо рішення суду про визнання книги автора Саіді Нурсі екстремістською, яку вони публікували та використовували для освітніх заходів.

    Оскільки скарги стосувались заборони поширення книги, яка публікувалась заявниками або надавалась їм для поширення, Європейський суд вирішив розглядати справу за статтею 10, визнавши однак, що права, гарантовані статтею 9 і 10 взаємопов’язані.

    Європейський суд залишив відкритим питання, чи здійснювалось втручання згідно із законом. Європейський суд допустив, що оскаржувані заходи переслідували легітимні цілі, а саме попередження заворушень, захист територіальної цілісності, громадської безпеки та прав інших.

    Пункт 2 статті 10 чітко передбачає, що здійснення відповідної свободи пов’язане з обов’язками і відповідальністю. У контексті релігійних переконань серед них є загальна вимога забезпечити мирну реалізацію прав, гарантованих статтею 9 тим, хто має такі переконання, включаючи обов’язок настільки наскільки це можливо уникати можливих висловів, які є дуже образливими для інших та таким чином порушують їх права, а також які не є частиною жодних публічних дискусій, здатних розвивати сферу прав людини.

    У рішенні Європейський суд, зокрема, вказав, що за загальним правилом здійснення втручання на тій підставі, що його предмет належить до певної категорії або потрапив під застосування законодавства, сформульованого в загальних термінах, недостатньо. Що дійсно вимагається, так це те, щоб воно було необхідним за конкретних обставин. Відтак, головним питанням є не юридична кваліфікація, надана судами висловам, а чи можуть такі вислови в цілому та в контексті вважатись закликом до насилля, ненависті та нетолерантності.

    Під час оцінки втручання у право на свободу вираження поглядів у справах, в яких стверджується, що вирази закликали до релігійної ворожнечі або нетерпимості, Європейський суд бере до уваги низку факторів, які були узагальнені у справі Perinçek проти Швейцарії. Європейський суд бере до уваги контекст оскаржуваних висловів, їх характер та текст, їх здатність призвести до шкідливих наслідків та аргументів, наданих національними судами для виправдання втручання. Результат справи визначається цими факторами у взаємозалежності, а не ізольовано одним із них.

    Щодо необхідності в демократичному суспільстві Європейський суд врахував, зокрема, те, що автор забороненої книги є всесвітньо відомим теологом, його твори перекладені на 50 мов, розповсюджені як в друкованому виданні, так й в Інтернеті, широко використовуються в освітніх цілях, видання стало доступним в Росії у 2000 році і тільки у 2007 було визнане забороненим. Хоча книги були доступними в багатьох країнах протягом багатьох років, включаючи Росію, Уряд не надав доказів, що вони спричинили міжрелігійні протистояння або будь-які негативні наслідки, не кажучи вже про насилля, в Росії чи будь-де. Щодо аргументу Уряду, що держава має широкі межі розсуду стосовно регулювання міжрелігійних відносин, Європейський суд зазначив, що посилання на свободу розсуду, надану державі враховувати їх культурне, історичне та релігійне минуле недостатнє для виправдання заборони суспільству однієї держави у доступі до всесвітньо доступного релігійного тексту.

    Європейський суд також зауважив, що національний суд підтримав висновки експертизи книги без здійснення будь-якого значимого їх аналізу, просто вказавши, що він не бачить сенсу в них сумніватись. Відповідно, ключові юридичні висновки зробив не суд, а експерти з лінгвістики та психології. У цьому зв’язку Європейський суд наголосив, що юридичні питання мають вирішуватись виключно судом. Національний суд дійшов висновку про небезпечність книги, не вказавши при цьому жодної частини тексту, яка на його думку свідчила про таку небезпеку. Крім того, всі докази та аргументи заявників були відхиленні судом без розгляду з посиланням на те, що вони всі складені не експертами в сфері лінгвістики або психології, відповідно, позбавляючи заявників можливості ефективно використати право на рівність сторін в провадженні.

    Щодо іншого рішення у справах заявників щодо заборони іншої книги того ж автора, національний суд вказав на певні словосполучення та вирази в книзі, які на його думку були екстремістськими. Європейський суд погодився, що певні вирази могли бути образливими, однак на думку Суду це не може бути достатнім для визнання виразів «мовою ворожнечі». Національний суд при цьому, взявши вирази окремо, не дослідили контексту та характеру книги в цілому.

    З огляду на вказане Європейський суд дійшов висновку, що національні суди не застосували стандарти, що вимагаються статтею 10, та не надали відповідних і достатніх аргументів для виправдання втручання. Зокрема, Європейський суд не побачив жодного елементу в аналізі національного суду, який міг би призвести до висновку, що книга закликала до насилля, релігійної ворожнечі чи нетерпимості, що контекст, у якому було опубліковано книгу, можна назвати як стан сильних протистоянь або контекст особливого соціального або історичного минулого Росії, або що її розповсюдження могло призвести до негативних наслідків. Відповідно, Європейський суд вирішив, що втручання не було необхідним в демократичному суспільстві.

11. Vizgirda v. Slovenia (заява № 59868/08, від 28.08.2018, інформація зрозумілою мовою про характер та причини обвинувачення, перекладач, п. 3 (а), статті 6, порушення).

    Заявник, що є громадянином Литви, був засуджений до покарання у вигляді позбавлення волі в Словенії. Він безрезультатно скаржився на те, що був нездатний самостійно себе захищати протягом провадження, оскільки засідання у справі та документи не були перекладені на литовську, його рідну мову. Натомість переклад здійснювався російською мовою, що становило для нього значні труднощі у розумінні.

    За загальним правилом національні органи влади, зокрема суди, мають визначити, чи є необхідним для забезпечення справедливого провадження призначити перекладача для допомоги обвинувачуваному. На думку Європейського суду такі випадки не обмежуються справами, у яких обвинувачений подає чітке клопотання щодо перекладу, вони можуть виникнути й у разі якщо наявні підстави сумніватись, що обвинувачений не здатний належним чином розуміти мову провадження. Також це стосується випадків, коли передбачено використовувати іншу, третю, мову. У таких випадках вимагається пересвідчитись, що обвинувачений здатний її розуміти перед прийняттям рішення про здійснення перекладу на цю мову. Те, що обвинувачений має загальні знання мови, на якій здійснюється провадження, або мови, на яку можливо здійснити переклад, не повинно перешкоджати особі отримати перевагу від перекладу на мову, яку вона чи він вільно розуміє з метою повністю реалізувати своє право на захист.

    Підозрюваний має бути повідомлений зрозумілою для нього мовою про право на переклад при пред’явленні обвинувачення. Суд звертає увагу на важливість фіксування будь-якої процедури або рішення, прийнятого щодо оцінки потреб у перекладі, повідомлення про право на перекладача та його допомогу.

    П 3 (е) статті 6 передбачає, що кожний обвинувачений має право на безоплатну допомогу перекладача. Це право стосується не тільки усних виступів під час розгляду справи в суді, але й документів під час досудового провадження. Допомога перекладача, як і захисника, має надаватись на досудовій стадії провадження, якщо тільки наявні вагомі підстави обмежити це право.

    У цій справі тільки після рішення суду другої інстанції національний суд почав вживати заходів для визначення, чи наявні сертифіковані перекладачі на литовську мову. Інші рішення суду ґрунтувались на припущенні, що заявник знає російську мову. Національні суди не перевірили здатність заявника розуміти російську мову. Його ніколи не питали, чи розуміє він російську мову достатньо для ефективного здійснення свого захисту на цій мові. У цьому зв’язку Європейський суд відхилив аргумент Уряду щодо поширеності російської мови в Литві.

    У матеріалах справи відсутні будь-які записи, письмо або аудіозаписи, з яких можливо було б встановити фактичний рівень знання заявника російської мови. За відсутності будь-якої перевірки, відсутність його взаємодії з поліцією або слідчим суддею може бути пояснена, щонайменше частково, труднощами у спілкуванні та слідкуванні за провадженням російською мовою. Декілька загальних тверджень, які заявник зробив російською мовою під час розгляду справи російською не можуть вважатись достатніми для висновку, що він був здатним ефективно здійснювати свій захист цією мовою. Хоча Конституційний Суд вирішив, що заявник успішно спілкувався з захисником, його висновок скоріше грунтувався на припущеннях, а не на доказах щодо лінгвістичних знань заявника або фактичного спілкування з захисником. Європейський суд вирішив, що хоча вбачається, що заявник міг спілкуватись та розуміти в якійсь мірі російську мову, неможливо встановити, що його знання були достатніми для гарантування справедливості провадження.

    Крім того, Європейський суд зазначив, що відсутність клопотань від захисника заявника щодо призначення йому перекладача на його рідну мову не звільняє державу від відповідальності за статтею 6. Крім того, Уряд не пояснив, чому у цій справі національні органи влади не дотримались національного закону, який передбачає право обвинуваченого на переклад його рідною мовою, не зафіксували повідомлення заявнику про це право в матеріалах провадження.

    З огляду на вказане Європейський суд констатував порушення п. 3 (а) статті 6.

12. Ömer Güner проти Туреччини (заява № 28338/07, від 04.09.2018, право на допомогу захисника, досудове розслідування, п.1 і 3 (с) статті 6, порушення)

    Заявник скаржився, що його було позбавлено юридичної допомоги під час досудового розслідування його справи за обвинуваченням у сприянні тероризму. Він також стверджував, що його було засуджено на підставі свідчень, отриманих під тиском та за відсутності захисника, включаючи його власні свідчення, наданих під час досудового розслідування.

    Заявник також скаржився, що його засуджено, зокрема, із посиланням на літературу та книги, які були у нього знайдені, всупереч гарантіям статті 10.

    Європейський суд визнав порушення п. 1 і 3 (с) статті 6 в зв’язку з тим, що засудження заявника грунтувалось на його свідченнях та свідченнях свідка, наданих поліції, прийнятність яких не була перевірена в суді. Європейський суд вказав, що процедурні гарантії, передбачені в національному законодавстві не були застосовані у цій справі для попередження використання свідчень, отриманих за відсутності захисника.

    Європейський суд визнав скаргу прийнятною, однак вирішив, що за обставин справи та з огляду на визнання порушення статті 6 відсутня необхідність окремо розглядати скаргу за статтею 10.

13. Tiramavia S.R.L. and Others проти Республіки Молдова (заяви №№ 54115/09, 55707/09, та 55770/09, від 04.09.2018, ліцензія на здійснення діяльності, контроль за використанням майна, законність, процедурні гарантії, стаття 1 Першого протоколу, порушення).

    Заявники є підприємствами, які здійснюють діяльність в сфері авіаперевезень в Молдові. В зв’язку з встановленими порушеннями у діяльності заявників надана ним ліцензія на здійснення діяльності була відкликана органами національної влади.

    Європейський суд визнав, що відкликання ліцензії становило втручання у право на мирне володіння своїм майном.

    Відповідно до практики Європейського суду стаття 1 Першого протоколу не містить чітких процедурних вимог та відсутність судового перегляду як така не становить порушення цього провадження. Тим не менш, це положення передбачає, що будь-яке втручання у право на мирне володіння майном має супроводжуватись процедурними гарантіями, які дозволяють фізичній особі або підприємству розумну можливість представити свою справу в органі з метою оскарження втручання у гарантовані права. При визначенні, чи були ці вимоги задоволенні, здійснюється детальний розгляд судової або адміністративної процедури.

    У зв’язку з недоліками судового розгляду скарги заявників на відкликання ліцензії Європейський суд визнав, що втручання у право заявника не супроводжувалось достатніми гарантіями проти свавілля і таким чином було незаконним у сенсі статті 1 Першого протоколу.

14. Yirdem and Others проти Туреччини (заява № 72781/12, від 04.09.2018, право на життя, халатність лікарів, процедурний аспект, стаття 2, порушення).

    Заявники скаржились на халатність лікарів, що в результаті призвела до смерті їх родича, та на неефективність розслідування цього випадку. Відповідно до висновку експертизи смерть настала від серцевого нападу та інсульту, викликаного певними отруйними речовинами. Суд виправдав лікарів, яких обвинувачували у неналежній медичній допомозі, вказавши, що отруйні речовини схоже були введені родичу заявників до його прибуття в лікарню. Заявники, зокрема вказували в скаргах, що національний суд не встановив походження речовин, які були виявленні в тілі загиблого.

    Європейський суд визнав порушення статті 2 в процедурному аспекті і відсутність порушення статті 2 в її матеріальному аспекті.

15. Cristian Cătălin Ungureanu проти Румунії (заява № 6221/14, від 04.09.2018, право на підтримання контактів з дитиною, відсутність права за національним законом, позитивні зобов’язання, право на повагу до сімейного життя, стаття 8, порушення).

    Заявник та його дружина звернулись до суду з заявою про розлучення та визначення опіки над їх спільним шестирічним сином. Заявник просив суд про тимчасове рішення щодо його опікунських прав або права на контакт з сином до кінцевого вирішення справи про розлучення та опіку. Національний суд відмовив у розгляді заяви заявника щодо підтримання контактів з сином, посилаючись на те, що національним законодавством не передбачено вирішення таких прав в ході провадження про розлучення.

    Заявник скаржився на те, що він не мав можливості отримати рішення про контактування з сином протягом чотирьохрічного провадження щодо розлучення та опіки.

    Європейський суд визнав порушення статті 8 в аспекті позитивних зобов’язань держави врахувавши тривалість періоду, протягом якого заявник не міг отримати розгляду питання щодо його права на контакт з дитиною.

16. Dimitar Yordanov проти Болгарії (заява № 3401/09, від 06.09.2018, явна і очевидна помилка суду, відсутність свавільного рішення, стаття 6, відсутнє порушення, державна компанія, мирне володіння майном, законність, стаття 1 Першого протоколу, порушення)

    Заявник був власником частини земельної ділянки та будівель, розташованих на ній, включаючи його дім для проживання. У певний час Уряд прийняв рішення про побудову неподалік вугільної шахти і розпочав процедуру експропріації майна, розташованого біля шахти. Протягом заявник чекав на рішення про переміщення його майна в іншу місцевість, однак через два роки звернувся з заявою про відмову у переміщенні, та продовжив проживати в своєму будинку. Через декілька років шахта розширила територію видобутку вугілля і промислові вибухи відбувалися за 160-180 метрів від будинку заявника, хоча відповідно до законодавства між житловими будинками та промисловим видобутком мала бути санітарна 500 метрова зона. Національні суди визнали, що промисловий видобуток вугілля біля будинку заявника відбувався всупереч закону, однак суд не встановив причинно-наслідкового зв’язку між вибухами та пошкодженням будинку заявника. Згодом заявник був вимушений залишити свою власність та переїхати в іншу місцевість.

    Європейський суд вирішив, що діяльність підприємства, яке знаходилося під ефективним контролем держави, призвела до того, що власність заявника опинилась в екологічно небезпечному місці, зокрема в зв’язку з вибухами біля житлового будинку. Враховуючи невиконання державою зобов’язань щодо переміщення майна заявника, та те, що він був вимушений залишити своє майно, це становило втручання у право заявника на мирне володіння своїм майном.

    З огляду на те, що видобуток вугілля та вибухи біля будинку заявника відбувались всупереч вимогам законодавства, Європейський суд визнав, що втручання у право заявника, гарантоване статтею 1 Першого протоколу не відбувалося згідно із законом.

    Враховуючи, що рішення судів у справі заявника про відшкодування шкоди, завданої будинку вибухами, а також весь судовий процес не виявляв очевидної помилки суду або явного свавілля, Європейський суд вирішив, що порушення статті 6 не було.

17. Kontalexis проти Греції (no. 2) (заява № 29321/13, від 06.09.2018, доступ до суду, перегляд рішення суду на підставі рішення Європейського суду, стаття 6, відсутнє порушення)

    Заявник скаржився за п. 1 статті 6 на відмову касаційного суду у перегляді справи на підставі рішення Європейського суду у справі заявника.

    Заява заявника стосувалась нової скарги щодо стверджуваної несправедливості провадження, в якому було розглянуто його заяву про перегляд справи на підставі рішення Європейського суду. Те, що Комітет Міністрів Ради Європи здійснює нагляд за виконанням рішення Європейського суду, не перешкоджає Суду розглянути скаргу, якщо вона стосується нових аспектів, які не були вирішені в попередньому рішенні. Європейський суд також визнав скаргу прийнятною ratione materiae, оскільки розгляд заяви про перегляд справи не був екстраординарною процедурою, а також стосувався встановлення обгрунтованості обвинувачення у кримінальній справі заявника.

    У результаті розгляду заяви касаційний суд вирішив, що порушення, визнане Судом, не вплинуло на справедливість провадження та аналіз, здійснений судом у кримінальній справі заявника.

    З огляду на свободу розсуду національних органів, а також з огляду на принципи, які регулюються сферу виконання рішень Європейський суд вирішив, що висловлювати свою позицію щодо тлумачення національним судом його рішення не є необхідним. Достатньо того, що рішення національного суду не було свавільним і що судді касаційного суду не викривили і правильно відобразили висновки його рішення.

    Навіть якщо він не конче погоджується з кожним аспектом аналізу, що містить рішення національного суду, Європейський суд не може дійти висновку, що тлумачення касаційним судом його рішення в цілому було результатом очевидної фактичної чи правової помилки, як призвела до відмови у правосудді і, таким чином, до свавільної оцінки.

18. Kopankovi проти Болгарії (заява № 48929/12, від 06.09.2018, легітимні очікування, експропріація, відсутність відшкодування, стаття 1 Першого протоколу, порушення).

    Заявники скаржились на те, що вони не могли отримати компенсацію за будинок та інші об’єкти на їх земельній ділянці після скасування експропріації 1988 року).

    У цій справі будинок заявників, земельна ділянка та інші об’єкти були експропрійовані у 1988 році для цілей міської забудови. Натомість було прийнято рішення, що власникам має бути надано дві квартири в якості відшкодування. Легітимні сподівання отримати дві квартири, таким чином становили майно в сенсі статті 1 Першого протоколу.

    Спроби заявників отримати відшкодування не були результативними. Адміністративний суд за заявою заявників скасував рішення про експропріацію їх майна на підставі положення закону. Однак суд вирішив, що заявники не мають права на компенсацію за частину майна, яке було давно знищено і не може бути їм повернуто. Втрата заявниками права отримати компенсацію або еквівалентне майно прирівнюється до позбавлення майна в сенсі статті 1 Першого протоколу. Для того, щоб таке позбавлення не суперечило статті 1 Першого протоколу, воно має бути законним та в суспільних інтересах, а також має бути встановлено баланс між вимогами загального інтересу суспільства та вимогами захисту фундаментального права особи.

    Європейський суд залишив відкритим питання щодо законності позбавлення заявників майна у цій справі.

    Заявники чекали більше дванадцяти років на відшкодування, яке їм мало бути надано початково, а саме дві квартири. Протягом всіх цих років заявники безрезультатно вимагали ці квартири у відповідного органу влади. Відповідно, з огляду на відсутність будь-яких заходів для виконання обов’язку щодо надання квартири з боку органу влади заявники вирішили скористатись доступним для них засобом для отримання хоч якої-небудь компенсації, а саме звернулись з заявою про скасування експропріації та реституції їх майна. Однак реституція була частковою та врешті решт заявники були визнані такими, що не мають права на будь-яку компенсацію за частину майна, яка не може бути їм повернута.

    З огляду на вказане Європейський суд вирішив, що такий результат не може вважатись справедливим балансом між легітимною метою, яку могло переслідувати втручання, та майновими правами заявників.

    Відповідно було встановлено порушення статті 1 Першого протоколу.

19. Dadayan проти Вірменія (заява № 14078/12, від 06.09.2018, засудження на підставі свідчень свідка, не перевірених в суді, право на допит свідків, п. 1 і 3 (d) статті 6, порушення)

    Заявник скаржився за статтею 6 на те, що він не мав можливості допитати в суді двох свідків, а також на відмову суду у допиті свідка від сторони захисту.

    Два свідки не були доставлені в суд, оскільки в їх доставці було відмовлено органами влади Грузії. Як стверджувалося в цей час щодо цих осіб також розглядалась кримінальна справа в суді апеляційної інстанції. Проте Європейський суд зауважив, що національний суд у справ заявника не вжив жодної спроби встановлення, чи можлива передача цих осіб на більш пізній стадії та не вдався до міжнародних засобів для отримання свідчень свідків. Але навіть припускаючи, що відсутність свідків в суді ґрунтувалась на належних підставах, Європейський суд зазначив, що це не є вирішальним для визначення, чи мало місце порушення прав заявника. Далі Європейський суд вирішив, що свідчення свідків були визначальними для засудження заявника.

    Європейський суд також зазначив, що існували певні процедурні гарантії, які б могли компенсувати труднощі захисту, наприклад, можливість оскаржити прийнятність свідчень, наданих відповідними свідками. Однак, на думку Суду вони були недостатніми, оскільки заявник не мав жодної можливості оскаржити ці свідчення під час стадії слідства. Ці свідки були засуджені в Грузії, у той час як заявник, який обвинувачувався в пособництві їх діям, був арештований і притягнутий до відповідальності у Вірменії. У будь-якому випадку свідчення мали бути перевірені в суді. Крім того, відсутні ознаки того, що національний суд підійшов до аналізу неперевірених свідчень з особливою увагою або надав їм меншої доказової ваги.

    З огляду на вказане Європейський суд визнав, що у цій справі мало місце порушення п. 1 і 3 (d) статті 6.

20. Jansen проти Норвегії (заява № 2822/16, від 06.09.2018, право на контакт з дитиною, право на повагу до сімейного життя, стаття 8, порушення)

    У 2011 році, коли заявниця народила доньку у віці 19 років, вона проживала разом з батьками, норвежськими рома. Згодом батько заявниці вигнав її з дитиною, після чого вона посилилась в сімейному центрі для батьків з дітьми. Заявниця з донькою переждала декілька раз з центру до дому і назад. Одного разу він напав на сусідів, які, як він думав, допомагали заявниці переїхати до центру. Після цього випадку заявниця знову повернулась додому. Згодом соціальні служби порушили питання щодо поміщення дитини під державну опіку.

    Доньку заявниці помістили в центр за секретною адресою і було вирішено, що заявниця може бачити дитину одну годину на тиждень під контролем вихователів, оскільки був наявний ризик викрадення дитини. Через рік було вирішено, що обидва батьки могли бачити дитину чотири рази на рік. Дитину було передано опікунам для виховання. При цьому жоден з них не міг знати місцезнаходження дитини, оскільки був наявний ризик викрадення дитини. Ще через рік суд вирішив, що ані заявниця, ані батько дитини не мали права бачити доньку, що було в найкращих інтересах дитини, оскільки залишався очевидний ризик викрадення дитини.

    Європейський суд визнав, що національні суди дійсно мали підстави вважати про наявний ризик викрадення дитини, наслідки чого були б дійсно на шкоду для розвитку дитини. При цьому національний суд дослідив свідчення свідків, випадок про напад батька заявниці на сусідів, твердження заявниці, що батько може відвезти її в іншу країну та вбити її та її дитину. Заявниця мала можливість з допомогою представника представити свою позицію у справі. Європейський суд погодився, що процес прийняття рішення був всебічним та заявниця була залучена до вирішення справи.

    Національний суд вбачав ризик викрадення не тільки під час зустрічей з заявницею, але й від того, що місце проживання прийомної сім’ї стане відомим батьку заявниці. Організація таких зустрічей була складною і будь-яка кількість зустрічей потенційно могла призвести до того, що місце знаходження сім’ї опікунів були виявлена. Однак, ніколи не передбачалось, що кількість зустрічей буде збільшена у разі зниження ризику виявлення місця проживання дитини. Більше того, рішення, яке оскаржувалось містило ризик послаблення родинних зв’язків матері і дитини. В своєму рішенні національний суд не зазначив, що заявниця не бачила доньку протягом трьох років. Більше того, рішення суду не зосереджувалось на питанні об’єднання заявниці з донькою або на підготовці їх об’єднання в майбутньому, а тільки на захисті дитини від можливого викрадення та його наслідків. Відповідно, існував ризик, що дитина може взагалі втратити контакт з її матір’ю. Відповідно до практики Європейського суду принципово було розглянути наслідки тривалого розділення матері і дитини.

    Загалом можливі негативні наслідки для доньки від втрати контакту з її матір’ю та позитивні зобов’язання вживати заходи для сприяння об’єднанню як тільки це було можливим не були належним чином зважені при встановлені балансу.

    Відповідно, Європейський суд визнав порушення.

21. B. Tagliaferro & Sons Limited and Coleiro Brothers Limited проти Мальти (заяви №№ 75225/13 та 77311/13, позбавлення майна, суспільний інтерес, компенсація, стаття 1 Першого протоколу, національні засоби захисту, стаття 13, порушення)

    Заявники скаржились на те, що їх майно було експропрійоване в суспільних інтересах, одна протягом 25 років мета так і не була реалізована і вони не отримали компенсацію.

    У 1993 році Уряд експропріював майно заявників (будівлі) для використання їх як державних будівель, а саме для розміщення Офісу Генерального прокурора.

    Європейський суд погодився, що першочергова мета експропріації майна була в суспільних інтересах. Однак, майно залишалось не використаним протягом 25 років, і як повідомив Уряд в зв’язку з неможливістю його використання планувалось знайти інше приміщення.

    Спочатку протягом 14 років органи державної влади не могли виселити мешканців з будівель, потім органи влади не могли отримати відповідний дозвіл для використання будівель.

    З урахуванням цього вже давно мало б бути очевидним, що проект неможливо реалізувати. Однак у 2009 році органи державної влади прийняли ще одне рішення щодо експропріації майна, замість його звільнення. Насправді навіть на даний час незважаючи на зміну плану, прийнятого Урядом, який нівелював початковий суспільний інтерес щодо експропріації майна заявників, це майно так і не було повернуто. Крім того, вартість цього майна, як видно з матеріалів справи, зросла.

    З огляду на вказане та враховуючи відсутність остаточного рішення щодо компенсації заявнику, Європейський суд вирішив, що на заявників було покладено надмірний тягар.

    Відповідно мало місце порушення статті 1 Першого протоколу.

    Крім того, Європейський суд визнав порушення статті 13 у поєднанні з статтею 1 Першого протоколу в зв’язку з відсутністю національних засобів захисту.

22. Kasat проти Туреччини (заява № 61541/09, від 11.09.2018, право на повагу до приватного життя, умови несення військової служби, стаття 8, відсутність порушення, незалежність суду, військові суди, стаття 6, порушення)

    Заявника було визнано придатним до військової служби в загоні спеціального призначення в горах. Під час служби лікарі діагностували у заявника наявність сколіозу, що завдавав біль у спині. Після операції йому було надано відпустку в зв’язку з хворобою, звільнено від військової служби. Також було встановлено, що заявник втратив 55 % працездатності.

    Заявник, стверджував, що він не міг служити у відповідній частині і органи влади відповідальні за наслідки такої служби для його здоров’я. Фактично служба в армії призвела до непрацездатності заявника. Його спроби отримати відшкодування від держави залишились безрезультатними.

    Європейський суд вирішив, органи влади мають обов’язок встановити, що військовозобов’язані придатні за медичним станом до умов несення військової служби в підрозділі спеціального призначення та в місці, до якого їх відряджають.

    Перед допуском до тренувань заявник пройшов звичайний медичний огляд з метою визначення придатності до військової служби. Його було визнано придатним. Під час мобілізації заявник не повідомляв про будь-які проблеми із здоров’ям.

    Відповідно до висновків, що містились у справі, медичного огляду, який проводився під час набору військовозобов’язаних, не було достатньо для встановлення такого діагнозу як сколіоз, особливо з огляду на те, що заявник не звертав увагу на будь-які очевидні симптоми або проблеми в області хребта.

    Після призначення в частину спеціального призначення, заявник пройшов медичний огляд, який зокрема включав рентген грудної клітини, але не спини. В результаті цього огляду його визнали придатним та було розпочато тренування.

    Однак, відповідно до нормативних положень наявність сколіозу призводить до непридатності військовозобов’язаного до служби. Європейський суд вирішив, що оскільки не було очевидних фізичних недоліків, було б надмірним очікувати від держави проводити більш детальний огляд, ніж той, який передбачено положеннями про військові сили щодо фізичної придатності для військової служби. Також було б не співрозмірним просити у військових органів влади проводити будь-які специфічні медичні тести, такі наприклад як рентген спини, для кожного кандидата в частину спеціального призначення, з огляду на можливість таких умов.

    Більше того, органам влади не можна дорікнути відсутністю добросовісності. Вони відреагували достатньо швидко та належно як тільки проблеми заявника зі спиною було виявлено. Його прийняли в лікарню та прооперували за кошти держави. Крім того, як тільки лікарі встановили, що він не може продовжувати службу, його було звільнено. Нарешті, відповідно до медичної експертизи, проведеної згодом, будь-якого зв’язку між службою та медичним станом заявника, включно з його розвитком, встановлено не було.

    З огляду на вказане Європейський суд не встановив порушення статті 8.

    Крім того, Європейським судом було встановлено порушення п. 1 стаття 6 з огляду на відсутність незалежності Вищого військового адміністративного суду у його справі.

23. Big Brother Watch and Others проти Сполученого Королівства (заяви №№ 58170/13, 62322/14 та 24960/15, від 13.09.2018, неналежний захист конфіденційної інформації журналістів від таємного нагляду електронними засобами, масове перехоплення, отримання перехоплених даних від іноземних спецслужб, журналістські джерела, якість законодавства, стаття 8, стаття 10, порушення)

    Заявники, юридичні і фізичні особи, звернулись до Європейського суду з трьома заявами, оскаржуючи обсяг та масштаб режимів електронного контролю, введених урядом Сполученого Королівства. Всі заявника стверджували, що з огляду на характер їх діяльності їх електронні комунікації з великим ступенем вірогідності перехоплювалися спецслужбами Сполученого Королівства, одержувались спецслужбами Сполученого Королівства після перехоплення іноземними урядами та/або одержувались органами влади Сполученого Королівства від телекомунікаційних провайдерів (далі ТП).

    Заявники скаржились щодо сумісності із статтею 8 трьох дискретних систем: системи масового перехоплення комунікацій, системи обміну інформації спецслужбами та системи зібрання комунікаційних даних.

    (і) Загальні правила щодо таємних заходів нагляду, включаючи перехоплення комунікацій – У практиці щодо перехоплення комунікацій під час кримінального розслідування, Європейський суд розробив шість мінімальних вимог, які мають бути передбачені в законі для уникнення зловживання владою: характер злочинів, під час розслідування яких можливе застосування рішення про перехоплення; визначення категорій людей, до яких можливе застосування перехоплення; порядок аналізу, використання та збереження отриманих даних; запобіжні заходи при передані даних іншим сторонам; обставини, за яких отримані дані мають бути вилучені або знищені. У рішенні Roman Zakharov проти Росії [ВП] Європейський суд підтвердив, що всі ці шість вимог також застосовуються у справах, в яких перехоплення застосовувалось в інтересах національної безпеки. Однак, при визначенні, чи порушується стаття 8 оскаржуваним законодавством також береться до уваги організація контролю за виконанням таємних заходів, механізм повідомлення та засоби, передбачені національним законодавством.

    Перегляд та контроль за таємними заходами має відбуватись на трьох стадіях: коли заходи дозволяються вперше, коли вони реалізовуються або після їх закінчення. Щодо перших двох стадій Європейський суд вказав, що сам характер та логіка таємного нагляду зумовлює, що не тільки нагляд як такий але і його верифікація мають здійснюватися без повідомлення особі. Таким чином, оскільки особа не матиме ефективного засобу за власним вибором або не братиме участі в будь-якому провадженні з перевірки, дуже важливо, щоб встановлена процедура сама забезпечувала адекватні та рівнозначні гарантії особи. У сфері, у якій зловживання владою може легко мати місце в індивідуальній справі і може мати такі шкідливі наслідки для демократичного суспільства загалом, принципово важливо надати право нагляду судді, судовий контроль забезпечує найкращі гарантії незалежності, безсторонності та належної процедури.

    Щодо третьої стадії після припинення таємних заходів питання подальшого повідомлення про заходи нерозривно пов’язане з ефективністю засобів перед судом та, відповідно, наявністю ефективних гарантій проти свавілля повноважень з моніторингу.

    Щодо масового перехоплення комунікацій Європейський суд визнав порушення статті 8 в зв’язку з невідповідністю закону вимозі «якості». Так, Європейський суд вказав, що відсутній нагляд за загальною процедурою відбору, включаючи відбір носіїв перехоплення, критеріїв відбору та пошуку для фільтрації перехоплених комунікації, а також вибору матеріалу для аналізу. Другою проблемою, на яку вказав Суд була відсутність в законодавстві будь-яких реальних гарантій, що застосовуються до вибору відповідних комунікаційних даних для розгляду.

    У цій справі Європейський суд вперше розглянув питання, яке стосувалось не перехоплення інформації, а отримання такої інформації, її подальше збереження, розгляд та використання спецслужбами держави. Обставини, за яких відповідний матеріал може бути витребуваний від іноземних спецслужб, мають бути передбачені в законі для уникнення зловживання владою. Обставини, за яких може бути здійснено запит не обов’язково мають бути такими ж, як ті, за яких здійснюється перехоплення. Однак вони мають бути чітко передбачені в законі для запобігання, настільки наскільки це можливо, використання влади державою для того, щоб обійти національне законодавство або конвенційні зобов’язання.

    У цій справі Європейський суд дійшов висновку, що підстави для отримання інформації від іноземних спецслужб були передбачені в законі, який був доступним, а також були наявні декілька легітимних цілей. Крім того, національне законодавство передбачало з достатньою чіткістю процедуру запиту на перехоплення інформації або надання інформації іноземними спецслужбами. Не було встановлено жодних ознак серйозних недоліків у застосуванні законодавства або функціонуванні цієї системи.

    Відповідно щодо цієї частини заяви порушення встановлено не було.

    Що стосується законодавства, яке дозволяло окремим державним органам отримувати дані від постачальників послуг зв'язку, Європейський суд зазначив, що такий доступ має бути обмежений метою боротьби з «серйозним злочином», і цей доступ має надаватись з попереднім судовим контролем або контролем незалежним адміністративним органом. Оскільки відповідне законодавство допускало доступ до збережених даних з метою боротьби з злочинністю (а не з «серйозним злочином»), і за винятком випадків, коли доступ до інформації вимагався з метою визначення джерела журналіста це не було предметом попереднього перегляду судом, втручання здійснювалося не у відповідності до закону у сенсі статті 8 Конвенції.

    Щодо скарги за статтею 10 Конвенції, Європейський суд вказав, що система масового перехоплення не була спрямована на моніторинг журналістів або встановлення їх журналістських джерел.

    Масові перехоплення як такі не можуть характеризуватися як особливо серйозне втручання у свободу вираження поглядів. Проте втручання буде більшим, якщо такі повідомлення будуть відібрані для розгляду, і воно буде «виправдано переважуючими інтересами суспільства» тільки якщо супроводжуватиметься достатніми гарантіями — і щодо обставин, в яких вони можуть бути обрані для розгляду, і щодо захисту конфіденційності.

    Особливе занепокоєння викликала відсутність жодних вимог, які б обмежували можливість спецслужб шукати конфіденційні журналістські чи інші матеріали (наприклад, використовуючи електронну поштову адресу журналіста як критерій відбору), та можливості вимагати від аналітиків при відборі матеріалів для розгляду приділяти увагу міркуванням чи мають такі матеріали бути залучені. В результаті аналітики можуть шукати та розглядати без обмежень як зміст так й відповідні комунікаційні дані перехоплених повідомлень.

    З огляду на потенційний «охолоджуючий ефект» для свободи преси будь-якого презюмованого втручання у конфіденційність журналістських повідомлень та їх джерел, а також за відсутності будь-яких оприлюднених заходів, що обмежують спроможність спецслужб шукати та вивчати такі матеріали інакше ніж коли «це було виправдано переважаючими інтересами суспільства», Суд встановив порушення статті 10 Конвенції.

24. Stomatii проти Республіки Молдова та Росії (заява № 69528/10, від 18.09.2018, право на життя, ефективний контроль, стаття 2, матеріальний і процесуальний аспект, порушення)

    Справа стосувалась смерті сина заявника, Олександра Стоматі. Випадок мав місце під час проходження ним обов’язкової військової служби в ПМР. У травні 2010 року Олександр Стоматі був знайдений мертвим на території військової частини недалеко від бараків. Судово-медична експертиза встановила, що смерть була спричинена пострілами в голову і спину, ймовірно з «Калашнікова». Через місяць військова прокуратура повідомили батьків, що його син був вбитий одним із солдатів Ф. з необережності. Відповідно до свідчень останнього, Олександр Стоматі, перебуваючи в стані алкогольного сп’яніння, притиснув зброю до свого підборіддя. Ф. намагався прибрати зброю, але випадково натиснув на курок і таким чином спричинив смерть. Через три хвилини Ф. вирішив прибрати зброю, яка лежала на підлозі, однак з необережності знову вистрелив в Олександра Стоматі в спину. У березні 2011 року Ф. було визнано винним у вбивстві з необережності та засуджено до двох років ув’язнення. Вирок було підтримано Верховним Судом ПМР у травні 2011 р. При цьому Ф. було звільнено від відбування покарання в зв’язку з амністією. Скарги батьків, направлені до органів влади Росії та Республіки Молдова, залишились безрезультатними. Органи влади Росії не надали жодної відповіді, органи влади Республіки Молдова декілька раз зупиняли розслідування з огляду на неможливість ідентифікації винних осіб.

    У цій справі Суд спочатку досліджував, чи стверджувані заявником факти підпадають під юрисдикцію держав-відповідачів у значенні статті 1 Конвенції.

    Щодо юрисдикції Республіки Молдова Суд зазначив, що син заявника перебував під юрисдикцією Республіки Молдова в розумінні статті 1 Конвенції, але її відповідальність за оскаржувані дії має оцінюватися у світлі позитивних зобов’язань Молдови за Конвенцією

    Щодо юрисдикції Російської Федерації Суд нагадав, що у справі «Ілашку та інші проти Молдови та Росії» було встановлено, що органи влади Росії сприяли як у військовому, так і в політичному сенсі створенню сепаратистського режиму в регіоні Придністров’я у 1991-1992 рр. У подальших справах, пов’язаних з Придністров’ям, Суд також встановлював, що до липня 2010 р., незважаючи на зусилля Республіки Молдова та міжнародних суб’єктів щодо врегулювання конфлікту і відновлення демократії і верховенства права в регіоні, ПМР могла продовжувати існувати лише завдяки військовій, економічній і політичній підтримці Росії (рішення у справах «Іванточ і інші проти Республіки Молдова і Росії», «Катан і інші проти Республіки Молдова і Росії», «Мозер проти Республіки Молдова і Росії»). У справі «Мозер проти Молдови і Росії» Суд дійшов висновку, що високий ступінь залежності ПМР від російської підтримки є переконливим доказом того, що Російська Федерація продовжує здійснювати ефективний контроль та вирішальний вплив на придністровську владу, і, відповідно, заявник підпадає під юрисдикцію цієї держави для цілей статті 1 Конвенції. За відсутності відповідної нової інформації, яка б вказувала на протилежне, Суд визнав, що цей висновок все ще залишається доречним щодо періоду, який розглядається у цій справі, а саме з липня 2007 р. по червень 2010 р. У зв’язку з цим Суд не побачив жодних підстав, щоб відійти від своєї практики, встановленої у справах Ілашку та ін., Іванточ та ін., Катан та ін., та Мозер.

    Таким чином, у цій справі син заявника перебував під юрисдикцією Російської Федерації у значенні статті 1 Конвенції.

    Європейський суд визнав Російську Федерації відповідальною за порушення права на життя за статтею 2 Конвенції як в матеріальному аспекті, тобто за смерть сина заявника, так й в процесуальному – за непроведення ефективного розслідування.

25. Lachiri v. Belgium (заява № 3413/09, від 18.09.2018, право на свободу сповідування релігії, хіджаб, вилучення з зали суду, охорона громадського порядку, стаття 9, порушення)

    Заявниця та інші члени її сім’ї брали учать у кримінальному провадженні в якості цивільних позивачів. Провадження стосувалось обвинувачення у нападі на її брата та його вбивства. Обвинувачений обвинувачувався у нанесенні тілесних ушкоджень, що призвели до ненавмисного вбивства. Одного дня судовий розпорядник повідомив заявницю, що вона не може зайти в залу судових засідань в хіджабі. Заявниця відмовилась і не брала участі у справі. Оскарження заявницею цього рішення було безуспішним.

    До Європейського суду заявниця скаржилась, що її недопущення до зали судових засідань у справі порушило її право на свободу сповідувати свою релігію.

    Посилаючись на свою практику щодо носіння хіджабу, Європейський суд вирішив, що недопущення заявниці до зали судових засідань в зв’язку з носінням такого одягу становить втручання у її право на сповідування релігії. Європейський суд погодився, що таке втручання мало місце на підставі закону та переслідувало легітимну мету, а саме для охорони публічного порядку.

    Щодо необхідності в демократичному суспільстві Європейський суд взяв до уваги, що хіджаб був головним убором, який відрізнявся від одягу в справі S.A.S. v. France, одягу,я який закривав повністю обличчя крім очей. Заявниця була пересічним громадянином, вона не була представником держави в публічних правовідносинах і, відповідно, не мала обов’язку з огляду на будь-який офіційний статус бути обачною у публічному прояві своїх релігійних переконань.

    Більше того, Європейський суд зазначив, що хоча суд може бути частиною «публічної арени», на противагу, наприклад, від робочого місця, все ж таки його не можна порівняти з вулицею або парком. Суд дійсно є публічною установою, в якій повага до нейтральності щодо релігійних переконань може превалювати над свободою вираження релігійних поглядів, як, наприклад, в публічних закладах освіти. Однак у цій справі мета недопущення заявниці до зали судових засідань не полягала у підтримці нейтралітету на публічній арені. Таким чином, Суд обмежив свій розгляд визначенням, чи були заходи виправдані метою охорони публічного порядку. У цьому зв’язку Європейський суд взяв до уваги, що поведінка заявниці у залі судових засідань не була зневажливою та не становила або не могла потенційно становити загрозу належному здійсненню засідання.

    Таким чином, Європейський суд встановив, що обмеження права заявниці на свободу сповідувати свою релігію не була виправданою у демократичному суспільстві. Відповідно, мало місце порушення статті 9.

26. Solska and Rybicka v. Poland (заяви №№ 30491/17 та 31083/17, від 20.09.2018, ексгумація, право на повагу до приватного життя, якість закону, засоби захисту від свавілля, стаття 8, порушення)

    10 квітня 2010 року літак польських авіаліній, на борту якого перебувала делегація високопосадовців, включаючи Президента Польщі, розбився. В результаті всі 96 осіб, які перебували на борту загинули. Заявниці були вдовами двох з осіб, які загинули в результаті аварії.

    У 2016 році прокурор вирішив призначити групу національних та міжнародних експертів з метою здійснення розтину та експертизи тіл 83 потерпілих в аварії (тіла 9 потерпілих вже були ексгумовані та 4 тіла були піддані кремації). В подальшому прокуратура прийняла рішення про ексгумацію тіл інших потерпілих. Заявники оскаржили це рішення до суду. Суд вирішив, що відповідне положення кримінального процесуального кодексу не передбачало можливості оскарження рішень прокуратури про ексгумацію. Однак, оскільки суд вирішив, що це положення мало ознаки невідповідності Конституції та Конвенції він направив відповідний запит до Конституційного Суду. До винесення рішення Конституційним Судом провадження у справі було зупинено. Спроби заявників отримати судову заборону ексгумації в якості заходів забезпечення скарги були безуспішними.

    Ексгумацію було здійснено у 2018 році.

    У цій справі Європейський суд вирішив, що ексгумація тіл (залишків) загиблих родичів становить втручання у право на приватне та сімейне життя.

    Оскільки втручання ґрунтувалось на положенні національного закону, щодо його якості Європейський суд зазначив, що від органів національної влади вимагалось встановити баланс між інтересом належного здійснення розслідування та захистом права на повагу до приватного та сімейного життя сторін розслідування та інших зацікавлених осіб. Попри те, що розслідування у цій справі стосувалось випадку безпрецедентної тяжкості, який вплинув на функціонування всієї держави, Суд наголосив на важливості інтересу заявників у забезпечення поваги до залишків їх загиблих чоловіків.

    При прийняті рішення про ексгумацію прокурор не був зобов’язаний за національним законом оцінювати, чи можливо досягти цілі розслідування менш інтрузивними заходами або оцінити можливий вплив заходів на приватне та сімейне життя заявниць. Більше того, рішення прокурора не могло бути оскаржене до суду або перевірено іншим незалежним органом.

    Хоча заявники намагались отримати судову заборону ексгумації, яка б унеможливила ексгумацію до вирішення справи, цивільні суди відхилили їх заяву з огляду на те, що прокурор виконував його повноваження у відповідності до положень кодексу. Цивільні суди не оцінювали необхідність оскаржуваного заходу, а також не зважували втручання з точки зору інтересів рішення та інтересів заявниць, гарантованих статтею 8.

    Відповідно, Європейський суд вирішив, що польське законодавство не передбачало достатніх гарантій від свавілля щодо рішення прокурора про призначення ексгумації. Національний закон не передбачав механізм дослідження пропорційності обмежень щодо прав, гарантованих статтею 8, тих осіб, на яких вплинуло рішення прокурора. Таким чином, заявники були позбавленні мінімального рівня захисту, на який вони мали право.

27. Antipin and Others проти Росії (заяви №№ 28590/11 та 3 інших, від 20.09.2018, участь у розгляді справи, стаття 6, порушення)

    У цих справах було констатовано порушення статті 6, оскільки заявники, які були ув’язненні, не мали можливості брати участь у цивільних судових провадженнях щодо вирішення їх цивільних прав і обов’язків. Аналіз Суду щодо стверджуваних порушень права на справедливий суд у справах, в яких ув’язненні заявники скаржились щодо вирішення їх цивільних справ за їх відсутності, включав наступні елементи: розгляд того, як національний суд оцінив питання необхідності участі заявників з точки зору характеру спору та визначення, чи застосував національний суд будь-які процедурні засоби з метою гарантування право заявників на ефективну участь в провадженні.

    У цьому рішенні Європейський суд не знайшов підстав вирішувати інакше, ніж він вже вирішував у аналогічних справах проти Росії.

28. Chernykh and Others проти Росії (заяви №№ 32503/10 та 7 інших, від 20.09.2018, повідомлення про засідання у справі, стаття 6, порушення)

    Заявники скаржились на те, що вони не отримали повідомлення про судове засідання та/або не були повідомленні про час та місце судового засідання вчасно.

    Європейський суд повторив, що національні суди мають вживати всіх розумних заходів для виклику сторін в судові засідання (Kolegovy проти Росії, № 15226/05, п. 42, 1 березня 2012, та Babunidze проти Росії (ухв.), № 3040/03, 15 травня 2007).

    Сторони також мають вживати належних заходів для забезпечення отримання кореспонденції, яку національні суди можуть їм направити (Perihan and Mezopotamya Basın Yayın A.Ş. проти Турції, № 21377/03, п. 38, 21 січня 2014; Boyko проти України (ухв.), № 17382/04, 23 жовтня 2007; та Darnay проти Угорщини, № 36524/97, рішення Комісії 16 квітня 1998).

    Суд також повторив свою позицію, що відсутність або неналежність аргументів судових рішень щодо доказів отримання повісток заявниками, а також відсутність оцінки національними судами необхідності відкладення судових засідань до повідомлення або розгляду необхідності участі заявників з точки зору характеру їх вимог не можна заповнити або компенсувати ex post facto під час провадження Суду. Суд не може замінити національні суди, перед якими були доказі справи.

    У цих справах було констатовано порушення статті 6.

29. Jishkariani проти Грузії (заява № 18925/09, від 20.09.2018)

    Заявниця є психіатром та директором неурядової організації, яка працює в сфері реабілітації після тортур. У 2003 році вона створила проект для реабілітації в’язнів з тюрми м. Тбілісі. Пізніше вона стала членом тюремної моніторингової ради при Міністерстві юстиції. У 2005 році Міністр юстиції звинуватив заявницю у наданні за гроші медичних довідок здоровим в’язням для поміщення їх в лікарні. Це твердження Міністр висловив на телебаченні, а також в інтерв’ю газеті в контексті дебатів щодо корупції та неналежного адміністрування медичної частини в пенітенціарній системі.

    Заявниця звернулась з позовом проти Міністра. Національні суди визнали, що стосовно заявниці ніколи не порушувалась кримінальна справа і що звинувачення Міністра «можуть містити неправдиві фати». Однак, у 2006 році національні суди відхилили позов заявниці, вирішивши, що Міністр висловлював свої погляди щодо важливої публічної дискусії і що його твердження не виходять за межі допустимої критики, що дозволяється статтею 10 Конвенції. Заявниця, на думку суду, має прийняти, що межі допустимої критики є ширшими для неї як для публічної особи. Більше того, суд прийняв до уваги, що Міністр здійснив спроби перевірити його твердження шляхом проведення внутрішнього розслідування.

    Заявниця скаржилась, що національні суди не захистили її право на репутацію щодо тверджень Міністра.

    Європейський суд погодився з національними судами, що твердження Міністра були частиною важливих дебатів загального інтересу в той час, а саме щодо належного адміністрування установами виконання покарань та їх медичними послугами.

    Враховуючи позицію заявниці та її діяльність в сфері пенітенціарних установ, Суд погодився з визнанням її публічною особою, яка діє в офіційній якості, і що в зв’язку з цим вона має толерантно ставитись до вищого рівня критики, ніж приватна особа.

    Однак, Європейський суд звернув увагу, що навіть припускаючи, що твердження Міністра були оціночними судженнями, які відповідно до практики Суди не мають підтверджуватись доказами, все ж таки має бути фактична база для них. Така база у цій справі була відсутня. Хоча Міністр призначив внутрішнє розслідування щодо цього питання, він не дочекався його результатів перед тим, як обвинувачувати заявницю. Він також не мав іншої перевіреної інформації проти заявниці.

    Європейський суд зазначив, що Конвенція не може тлумачитись як така, що зобов’язує фізичну особу толерантно ставитись до публічних обвинувачень у кримінальній поведінці з боку представників Уряду при тому, що обвинувачення не підтверджені жодними фактами.

    З огляду на вказане у цій справі було визнано порушення статті 8.