II. Делегування повноважень держави або спільне здійснення таких повноважень разом із іншою державою
Завантажте Посібник зі статті 1 ЄКПЛ
Одного факту, що Договірна держава виконує рішення чи наказ, виданий органом влади іноземної держави, недостатньо для того, щоб звільнити Договірну державу від зобов’язань, взятих нею на себе згідно з Конвенцією(«Джалуд проти Нідерландів» [ВП], п. 143).
Самого тільки факту, що держава реалізує право голосу на території міждержавного утворення недостатньо для того, щоб осіб, які зазнали впливу рішень такого утворення, можна було вважати такими, що підпадають під юрисдикцію цієї держави для цілей статті 1 Конвенції. Першою справою, в якій Комісія мала розглянути такого роду ситуацію, була справа «Гесс проти Сполученого Королівства» (Hess v. the United Kingdom), рішення Комісії. Рудольф Гесс, колишній керівник канцелярії Націонал-соціалістичної партії Німеччини, якого було засуджено до довічого ув’язнення Нюрнберзьким міжнародним військовим трибуналом, відбував покарання у Міжсоюзній військовій в’язниці в Берліні-Шпандау. Управління в’язницею спільно здійснювали чотири окупаційні держави (Сполучене Королівство, Сполучені Штати, Франція та Радянський Союз), а всі рішення стосовно управління в’язницею могли прийматися лише зі згоди представників усіх чотирьох держав. Тому Сполучене Королівство виступало партнером, розділяючи владу і відповідальність з іншими трьома державами. Комісія постановила, що владу, яка здійснюється спільно, не можна розділити на чотири окремі юрисдикції, а тому участь Сполученого Королівства в управлінні в’язницею не підпадала під юрисдикцію цієї держави. Відтак, заява була визнана несумісноюratione personae з положеннями Конвенції.
A. Покладання відповідальності за стверджуване порушення на Європейський Союз: «Босфорська презумція» або принцип еквівалентного захисту
У справі «Босфорус Хава Йолларі Турізм ве Тіджарет Анонім Шіркеті проти Ірландії» [ВП], яка стосувалася введення в дію на території держави-відповідача Положення ЄС, прийнятого на підставі Резолюції Ради Безпеки ООН, Суд створив збалансований механізм застосування практики Суду, який можна узагальнити таким чином:
Держави несуть відповідальність згідно з Конвенцією за заходи, яких вони вживають відповідно до міжнародно-правових зобов’язань, у тому числі, якщо такі зобов’язання випливають з їхнього членства в міжнародній організації, якій вони передали частину своїх суверенних прав.
Проте захід, прийнятий відповідно до таких зобов’язань, повинен вважатися виправданим, за умови, що організація, про яку йдеться, забезпечує захист основних прав, який є принаймні еквівалентним, тобто порівнянним, із тим, що передбачений Конвенцією.
Тим не менше, таке обгрунтування втрачає сенс у двох ситуаціях:
коли оскаржувані дії не підпадають під сферу дії міжнародно-правових зобов’язань держави-відповідача, зокрема у випадках, коли така держава здійснює дискреційні повноваження; або ж
коли захист відповідних прав, гарантованих Конвенцією, є явно недостатнім.
У справі «М.С.С. проти Бельгії та Греції» [ВП] Уряд Бельгії послався на «Босфорську презумпцію», на тій підставі, що, повернувши заявника до Греції, Уряд просто дотримувався норм Регламенту «Дублін II», на що Суд відповів, що відповідно до так званого «застереження про суверенітет», передбаченого пунктом 2 статті 3 цього Положення, Уряд мав дискреційні повноваження не висилати заявника і таким чином мав виконати положення Конвенції. Відтак, ця презумпція не була застосована (пп. 339-340).
B. Покладання відповідальності за стверджувані порушення на ООН
Що стосується ООН, існує дві різних гіпотези:
проведення міжнародних військових операцій, та
застосування міжнародних санкцій Радою Безпеки ООН (РБ ООН).
1. Проведення міжнародних військових операцій
Стосовно стверджуваних порушень прав людини під час проведення міжнародних військових операцій, Суд зосередився на визначенні суб’єкта, відповідального за проведення військової операції чи військових дій, тобто суб’єкта, наділеного верховною владою та правом на здійснення верховного контролю. У справах «Бехрамі і Бехрамі проти Франції» (Behrami and Behrami v. France) і «Сараматі проти Франції, Німеччини і Норвегії» (Saramati v. France, Germany and Norway) (ухв.) [ВП] заявники стали жертвами авіанальотів і були позбавлені свободи, відповідно, під час проведення військових операцій НАТО на території Югославії у 1999 році. Резолюцією РБ ООН передбачено розгортання міжнародних сил безпеки (КФОР) «Державами-Учасницями і відповідними міжнародними організаціями» «під егідою ООН», «з істотною участю Організації Північноатлантичного договору», але «під об’єднаним командуванням та контролем». Ця Резолюція також передбачала створення під егідою ООН тимчасової адміністрації для Косово (МООНК).
У своєму рішенні Суд зважив на те, чи приписувалися істотні факти ООН. Суд взяв до уваги факт делегування своїх повноважень РБ ООН згідно з главою VII Статуту ООН і дійшов висновку, що вирішальне питання полягало в тому, чи зберегла РБ ООН за собою «верховну владу та контроль» над збройними силами. Застосовуючи цей критерій, Суд постановив, що РБ ООН дійсно зберегла за собою «верховну владу та контроль». Встановивши, що дії та бездіяльність МООНК та КФОР присвоювалися ООН, Суд визнав заяви несуміснимиratione personae з положеннями Конвенції.
Справа«Аль-Скейні та інші проти Сполученого Королівства» [ВП] стосувалася загибелі шести іракців, які були вбиті британськими солдатами або загинули від кульових поранень внаслідок застосування зброї британськими військовослужбовцями під час вторгнення в Ірак, де Сполучене Королівство набуло статусу окупаційної держави. Суд провів традиційний аналіз за статтею 1 Конвенції, щоб з’ясувати, чи перебували жертви під «юрисдикцією» Сполученого Королівства. Він зазначив, що у період, що розглядається, Сполучене Королівство (разом зі Сполученими Штатами) взяло на себе в Іраку виконання деяких владних повноважень, які за звичайних обставин здійснює суверенний уряд. За таких виняткових обставин між Сполученим Королівством і загиблими існував «юрисдикційний зв’язок». Що стосується РБ ООН, він просто визнав роль та статус окупаційних держав в Іраку.
У рішенні в справі «Аль-Джедда проти Сполученого Королівства» [ВП], яке було винесено того самого дня, що й рішення у справі «Аль-Скейні та інші проти Сполученого Королівства», Суд розглянув заяву, подану громадянином Іраку, який впродовж трьох років утримувався під вартою в ізоляторі, що перебував у віданні британських військ в Іраку. Уряд-відповідач заявив, що провина за інтернування покладається на ООН, а не на Сполучене Королівство. Суд відхилив цей аргумент. Він зауважив, що не було прийнято жодної резолюції РБ ООН, яка б передбачала розподіл повноважень в Іраку, що перебував під окупаційним режимом. Єдина роль, відведена ООН, полягала в наданні гуманітарної допомоги, підтримки відновлення Іраку тощо, а не в забезпеченні безпеки. Проте, оскільки РБ ООН не здійснювала ані ефективного контролю, ані верховної влади та контролю над діями та бездіяльністю військ в складі Багатонаціональних сил, відповідальність за інтернування заявника не покладалася на ООН.
Другий аргумент Сполученого Королівства у даній справі полягав у тому, що Резолюція РБ ООН No 1546 зобов’язувала його вдатися до інтернування в Іраку і що згідно зі статтею 103 Статуту ООН зобов’язання, зазначені в цій Резолюції, мали переважну силу над зобов’язаннями, що випливали з Конвенції. Тим не менше, Суд зауважив, що ООН була створена не лише з метою забезпечення миру та безпеки на міжнародному рівні, але й для «досягнення міжнародного співробітництва у сфері … сприяння та заохочення поваги і дотримання прав людини та основних свобод». Пункт 2 статті 24 Статуту зобов’язував РБ ООН діяти «відповідно до Цілей та Принципів Об’єднаних Націй». Суд дійшов висновку, що при тлумаченні резолюцій РБ ООН слід виходити з презумпції, що Рада Безпеки не має наміру покладати на держави-члени будь-яке зобов’язання, яке б порушувало основоположні принципи у сфері прав людини. Таким чином, у випадку будь-яких розбіжностей у термінології, що використовується в резолюції Ради Безпеки ООН, Суд повинен обрати те тлумачення, яка найбільше узгоджується з вимогами Конвенції та уникає будь-якого конфлікту між зобов’язаннями.
Крім того, Суд нещодавно підтвердив принципи, застосованіу справіАль-Джедда, у своєму рішенні у справі «Хассан проти Сполученого Королівства» (Hassan v. the United Kingdom) [ВП], яка стосувалася взяття громадянина Іраку в полон британськими збройними силами та тримання його під вартою в таборі під час військових дій у 2003 році. Це була перша справа, в якій держава-відповідач послалася на норми міжнародного права, просячи Суд визнати її зобов’язання за статтею 5 Конвенції такими, що не застосовуються, або, в іншому випадку, тлумачити їх з урахуванням повноважень на тримання під вартою, наданих їй міжнародним гуманітарним правом. Суд одноголосно постановив, що постраждалий підпадав під юрисдикцію Сполученого Королівства, а не Сполучених Штатів, як стверджував британський уряд. Суд відхилив доводи останнього, заперечуючи проти застосування будь-якої юрисдикції під час активної фази бойових дій в ході міжнародного збройного конфлікту, коли представники Договірної держави діють на території, яка ними не окупована, а дії Договірної держави натомість регулюються положеннями міжнародного гуманітарного права. Суд взяв до уваги, що такий висновок суперечив би його попередній практиці. Він також постановив, що після переходу влади над спірною територією від Сполученого Королівства до США, Сполучене Королівство зберегло владу та контроль над усіма аспектами скарг, поданих заявником.
2. Застосування міжнародних санкцій Радою Безпеки ООН
Питання застосування санкцій РБ ООН розглядалося у справі «Нада проти Швейцарії» (Nada v. Switzerland) [ВП], яка стосувалася встановленої для заявника заборони пересування територією Швейцарії, яка оточувала невеличкий італійський анклав, в якому він проживав. Ця заборона була введена органами влади Швейцарії на виконання низки резолюцій РБ ООН, які стосувалися боротьби з тероризмом (зокрема з талібами та організацією «Аль-Каїда»). В першу чергу, Суд визнав заяву неприйнятноюratione personae : навіть незважаючи на те, що справа, про яку йдеться, стосувалася застосування резолюції РБ ООН, оскаржувані рішення не були прийняті органами влади Швейцарії. По суті справи Суд зауважив, що резолюція містила чіткі та однозначні формулювання, якими на Швейцарію було покладено зобов’язання вжити заходів, здатних порушити права людини. Суд дійшов висновку, що мало місце спростування тієї презумпції, що резолюція РБ ООН не може тлумачитися як така, що покладає на держави-членів зобов’язання, яке суперечить основним принципам у сфері захисту прав людини. Крім того, Суд не ставив під сумнів юридичну обов’язковість резолюції РБ ООН, хоча й зауважив, що у застосуванні таких резолюцій Швейцарія має дещо обмежене, але, тим не менше, реальне дискреційне право (див., зокрема, п. 179). За цих обставин держава більше не могла прикриватися обов’язковим характером резолюцій; навпаки, вона мала переконати Суд у тому, що вона вжила – або принаймні спробувала вжити – «всіх можливих заходів для адаптації режиму санкцій під індивідуальну ситуацію заявника» (п. 96).
Суд дійшов аналогічного висновку у своєму рішенні у справі «Аль-Дулімі і «Монтана Менеджмент Інк.» проти Швейцарії» (Al-Dulimi and Montana Management Inc. v. Switzerland) [ВП]. Заявник був громадянином Іраку, який відповідав за фінанси секретних служб Іраку режиму Саддама Хусейна та за компанію, яка належала останньому. Після того, як заявників було внесено до санкційного списку, доданого до Резолюції РБ ООН No 1483 (2003) стосовно Іраку, їхні активи в Швейцарії були заморожені і щодо них була ініційована процедура конфіскації. Федеральний суд Швейцарії лише перевірив, чи були імена заявників належним чином вказані у списках, складених Санкційним комітетом, та чи відповідні активи дійсно належали їм. З іншого боку, зазначений суд відмовився розглядати їхні твердження про відповідність процедури, застосованої для конфіскації їхнього майна, основним гарантіям справедливого суду, закріпленим у Конвенції. Федеральний суд послався на абсолютний пріоритет зобов’язань, що випливають зі Статуту ООН, та рішень, прийнятих РБ ООН за цим Статутом, над будь-якою іншою нормою міжнародного права, а також на дуже точний та деталізований характер зобов’язань, покладених на держави Резолюцією, що не залишала їм жодної свободи розсуду. Суд вважав, що такі резолюції завжди слід тлумачити на основі (спростовної) презумпції, яка полягала в тому, що РБ ООН навмисно не покладає на держави зобов’язання, що суперечать основним принципам прав людини. Тому у тих випадках, коли резолюція не містить чіткого та явного виключення або обмеження щодо поваги до прав людини в рамках реалізації санкцій, її завжди слід тлумачити, як таку, що надає судам держави-відповідача повноваження проводити достатньо ретельне вивчення для уникнення будь-якого свавілля. Таким чином, у цій частині, Швейцарія була відповідальною за можливе порушення права на справедливий суд.
C. Покладання відповідальності за стверджуване порушення на інші міжнародні організації
Що стосується інших міжнародних організацій, Суд завжди застосовував диференціальний підхід, розмежовуючи дві категорії справ.
У тих випадках, коли заявник скаржиться наструктурні недоліки у внутрішній структурі роботи відповідної міжнародної організації, Суд застосовує презумпцію, що бере свій початок зі справи«Босфорських авіаліній » і полягає у перевірці того, чи забезпечили держави при передачі деяких свої суверенних повноважень відповідній міжнародній організації, щоб правам, гарантованим Конвенцією, було надано захист, еквівалентний захисту, що передбачений Конвенцією («Гаспаріні проти Італії та Бельгії» (Gasparini v. Italy and Belgium) (ухв.); «Компанія «Рамбус Інк.» проти Німеччини» (Rambus Inc. v. Germany) (ухв.); «Клаузекер проти Німеччини» (Klausecker v. Germany) (ухв.)).
З іншого боку, у тих випадках, коли заявник скаржиться не на структурні недоліки у внутрішньому апараті міжнародної організації, про яку йдеться, а наконкретне рішення, прийняте в такій організації, заява є несумісноюratione personae з положеннями Конвенції («Буавен проти 34 держав-членів Ради Європи» (Boivin v. 34 member States of the Council of Europe) (ухв.); «Конноллі проти 15 держав-членів Європейського Союзу» (Connolly v. 15 member States of the European Union) (ухв.); «Бейго проти 46 держав-членів Ради Європи» (Beygo v. 46 member States of the Council of Europe) (ухв.); «Лопес Сіфуентес проти Іспанії» (López Cifuentesv. Spain) (ухв.)).
Перелік цитованих справ Цитована в цьому Посібнику судова практика включає винесені Судом рішення чи ухвали, а також рішення або доповіді Європейської комісії з прав людини (надалі – «Комісія»). Якщо не вказано інше, усі посилання стосуються рішення щодо суті, що було винесене Палатою Суду. Абревіатура «(ухв.)» вказує на те, що наводиться цитата з ухвали Суду щодо прийнятності заяви, а абревіатура «[ВП]» означає, що справа розглядалася Великою Палатою. Рішення Палати, які не були остаточними в розумінні статті 44 Конвенції, на момент опублікування цієї редакції, позначені зірочкою * у переліку нижче. У пункті 2 статті 44 Конвенції зазначено таке:
«Рішення палати стає остаточним
якщо сторони заявляють, що вони не звертатимуться з клопотанням про передання справи на розгляд Великої Палати;
через три місяці від дати постановлення рішення, якщо клопотання про передання справи на розгляд Великої Палати не було заявлено;
якщо колегія Великої Палати відхиляє клопотання про передання справи на розгляд Великої Палати згідно зі статтею 43».
Last updated