Право
Рішення від 17 квітня 2018
Завантажте повний текст рішення «Лазоріва проти України»
ЩОДО ПРАВА
СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ статті 8 КОНВЕНЦІЇ
Заявниця стверджувала, що усиновлення К.О.С. мало негативний вплив на її сімейне життя та цілком унеможливило реалізацію її спроби стати його опікуном. Як стверджувалось, це втручання у її право на повагу до сімейного життя було незаконним, непропорційним та свавільним. Заявниця також стверджувала, що усиновлення не було в найкращих інтересах дитини, оскільки зв’язки з нею, його сестрою та його дідусем і бабусею були зруйновані. Вона посилалась на статтю 8 Конвенції, яка у відповідній частині передбачає наступне:
“1. Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя ... 2. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
A. Прийнятність
Суд зазначає, що ця частина справи не є явно необгрунтованою в розумінні п. 3 (а) статті 35 Конвенції. Він далі зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Таким чином, вона має бути визнана прийнятною.
B. Суть
1. Зауваження сторін
(a) Уряд
Уряд стверджував, що між заявницею і її племінником не було встановлено жодних відносин в аспекті «сімейного життя» в сенсі статті 8 Конвенції.
Зокрема, посилаючись на справу «I. та U. проти Норвегії» (№. 75531/01, 21 жовтня 2004), Уряд стверджував, що її лише біологічна спорідненість з племінником за відсутності будь-яких юридичних або фактичних елементів, які б вказували на існування тісних особистих стосунків не була достатньою для застосування захисту статті 8 Конвенції в аспекті гарантій «сімейного життя». В той же час твердження заявниці про те, що вона та її сім’я неодноразово відвідували її племінника, не було підтверджено достатніми доказами. У будь-якому разі деталі візитів, які надала заявниця, свідчать, що вона та члени її сім’ї відвідували племінника лише один раз, кожний з них в різні дати. При цьому, заявниця бачила свого племінника під час її візиту у 2010 році (див. пп. 12 і 16 вище).
Крім того, під час бесіди з представниками українських органів опіки у лютому 2013 року дитина зазначила, що у нього немає зв’язків ані з заявницею, ані з її сім’єю, яка проживала в м. Магадані, та висловив бажання залишитись з батьками усиновлювачами (див. п. 35 вище).
Уряд далі стверджував, що обставини цієї справи не охоплювались концепцією «приватного життя» в сенсі статті 8 Конвенції, оскільки не було належних зв’язків між заявницею і її племінником. По-перше, заявниця та її племінник не були близькими біологічними родичами (такими як мати і син). По-друге, вона зустрічалась з племінником лише одного разу (див. п. 12 вище).
Посилаючись на вказані вище аргументи, Уряд стверджував, що обставини цієї справи не стосуються прав і інтересів заявниці, які захищаються статтею 8 Конвенції.
Уряд також стверджував, що відповідно до свідоцтва про народження, виданого на підставі звернення біологічної матері, К.О.С. був громадянином України. Більше того, відповідно до законодавства України дитина, батьків якої позбавили батьківських прав, набуває громадянство України з моменту поміщення її або його до дитячого закладу. У випадку з К.О.С., він був поміщений до дитячого закладу в 2008 році, і, відповідно, став громадянином України з того часу (див. пп. 11 і 43 вище).
Уряд також стверджував, що до 19 вересня 2012 року заявниця не надала жодних письмових повідомлень щодо її наміру стати опікуном племінника, вона лише зробила декілька телефонних дзвінків до органів опіки і піклування України. Як вбачається із листа органів опіки і піклування м. Чернівців від 17 вересня 2012 року та висновку комітету органів виконавчої влади м. Чернівців від 19 вересня 2012 року, це було належним чином взято до уваги (див. пп. 19 і 24 вище). Таким чином, органи влади України продовжили діяти відповідно до національних правил, надаючи пріорітет усиновленню як формі догляду, який має бути забезпечено сиротам та дітям, чиїх батьків позбавили батьківських прав.
(b) Заявниця
Заявниця стверджувала, що українські адміністративні органи влади та суди не розглянули загальну сімейну ситуацію її племінника та не взяли до уваги всі інтереси. Заявниця зазначала, що ані вона, ані зведена сестра К.О.С., ані його бабуся і дідусь не були залучені в процес прийняття рішення, її аргументи та скарги були повністю проігноровані; К.О.С. не був запрошений висловити його думку щодо можливого усиновлення; а також суд апеляційної інстанції відмовився переглянути законність усиновлення за її скаргою. Органи влади України також проігнорували той факт, що К.О.С. був громадянином Російської Федерації, і, відповідно, не дотримались процедури, передбаченої в національному законодавстві та відповідних міжнародних угодах.
Заявниця також стверджувала, що органи влади України не встановили справедливий баланс між її інтересами та інтересами пари, які мали бажання всиновити К.О.С. Зокрема, вона вказувала на те, що С.С.В. та С.О.В. вперше зустрілись з К.О.С. 30 серпня 2012 року і, відповідно, не могли встановити з ним тісних сімейних зв’язків до часу, коли було дозволено усиновлення, до 2 жовтня 2012 року. На відміну від них заявниця була його родичкою та встановила з ним сімейні зв’язки. В результаті усиновлення ці зв’язки було розірвано.
(c) Уряд Російської Федерації
Посилаючись на справи «Anayo проти Німеччини», (№. 20578/07, 21 грудня 2010) та «N.Ts. та Others проти Грузії» (№ 71776/12, 2 лютого 2016), Уряд Російської Федерації стверджував, що станом на жовтень 2012 року заявниця встановила з К.О.С. сімейні відносини, оскільки вона була тіткою дитини, виховувала його зведену сестру і піклувалась про його здоров’я та благополуччя. Як видно з висновку органу опіки та піклування м. Магадан від 10 жовтня 2012 року вона мала «справжній інтерес» щодо долі дитини і мала намір виховувати його в своїй сім’ї, яка включала його старшу сестру та бабусю з дідусем (див. п. 20 вище).
Уряд Російської Федерації стверджував, що відмова органів влади України розглянути інтерес заявниці та намір стати опікуном К.О.С., що в результаті призвела до зникнення контакту між нею та дитиною, становила втручання в право заявниці на повагу до приватного і сімейного життя.
Відповідно до тверджень Уряду Російської Федерації втручання – невиконання органами влади України своїх позитивних зобов’язань за статтею 8 Конвенції – не було згідно із законом та було свавільним. Зокрема, органи влади України проігнорували факт належності К.О.С. до громадянства Російської Федерації і в результаті його усиновлення здійснювалось з порушенням процедури, передбаченої відповідними міжнародними угодами, та національних юридичних інструментів Російської Федерації та України. Зокрема, не було повідомлено консула Росії у м. Львів про рішення від 14 серпня 2012 року (див. п. 15 вище) і в результаті органи влади Росії не мали можливості прийняти рішення про опікунство над дитиною, хоча вони є повноважними вирішувати у таких справах згідно з відповідним законодавством Російської Федерації, як це передбачено в статтях 33 та 34 Мінської Конвенції (п. 45 вище).
Уряд Російської Федерації також вказував, що рішення від 2 жовтня 2012 року було постановлено з порушенням статті 167 Сімейного кодексу України (див. п. 36 вище), без врахування думки родичів дитини, включаючи заявницю та його зведену сестру, що призвело до розірвання його біологічного зв’язку з ними та його наявних сімейних контактів. По суті не було адекватного розгляду найкращих інтересів дитини і суди України не надали належних аргументів для доведення того, що в найкращих інтересах дитини було усиновлення парою, яка не мала усталених сімейних та особистих зв’язків з нею і бачила її тільки однин раз, а не віддання дитини під опіку родичам, з якими у дитини був емоційний контакт. Таким чином, оскаржуване втручання не було необхідним в сенсі статті 8 Конвенції.
2. Оцінка Суду
(a) Загальні принципи
Відповідно до усталеної практики Суду існування або не існування «сімейного життя» для цілей статті 8 в принципі є питанням факту в залежності від реально існуючих на практиці тісних особистих зв’язків (див, серед інших «K. та T. проти Фінляндії» [ВП], № 25702/94, п. 150, ЄСПЛ 2001‑VII). Тісні взаємовідносини, які не досягають рівня «сімейного життя», як правило потрапляють в сферу «приватного життя» (див. « Znamenskaya проти Росії», № 77785/01, п. 27, 2 червня 2005, з подальшими посиланнями).
У будь-якому випадку головною ціллю статті 8 є захист фізичної особи від свавільних дій органів влади. До цього ж існують позитивні зобов’язання, які властиві дієвій «повазі» до сімейного та/або приватного життя. Якщо межі між позитивними та негативними зобов’язаннями держави за статтею 8 не можна визначити з достатньою точністю, то застосовні принципи, тим не менш, є подібними. В обох контекстах слід дотримуватись справедливого балансу, який потрібно встановити між конкуруючими інтересами особи та суспільства в цілому, при цьому цілі, передбачені пунктом 2 статті 8, мають відповідне значення. В обох контекстах держава користується певною свободою розсуду (див. серед інших, «A, B та C проти Ірландії» [ВП], № 25579/05, п. 247, ЄСПЛ 2010, та « Hämäläinen проти Фінляндії» [ВП], № 37359/09, пп. 6263 та 65-67, ЄСПЛ 2014).
Хоча стаття 8 не містить чітких процедурних вимог, заявник має бути залучений до процесу прийняття рішення взятого вцілому в тій мірі, яка є достатньою для забезпечення йому або їй необхідного захисту інтересів, які захищаються цією статтею (див. «Fernández Martínezпроти Іспанії» [ВП], № 56030/07, п. 147, ЄСПЛ 2014 (витяги); «Elsholz проти Німеччини» [ВП], № 25735/94, п. 52, ЄСПЛ 2000VIII; « Z.J. проти Литви», № 60092/12, п. 100, 29 квітня 2014; та «W. проти Сполученого Королівства», 8 липня 1987, п. 64, Серія A № 121).
(b) Застосування цих принципів до цієї справи
Суд вважає, що в контексті скарги заявниці за статтею 8 необхідно надати відповідь на три головні правові питання:
i) чи стосується справа права або інтересу, які захищаються статтею 8 і, зокрема, чи стосується вона «сімейного життя» або «приватного життя» заявниці;
(ii) чи мало місце втручання у право заявниці на повагу до «сімейного життя» або «приватного життя», та
(iii) чи становить стверджувана відсутність розгляду національними органами влади та судами України наміру заявниці стати опікуном її племінника та/або незалучення заявниці у процес прийняття рішення щодо усиновлення її племінника порушення статті 8 Конвенції.
Щодо першого питання Суд зазначає, що аргумент заявниці про те, що вона встановила сімейні відносини або зв’язки з її племінником не підтверджені належними доказами або переконливими аргументами. Дитина не жила з заявницею і вона посилалась тільки на один візит до нього за п’ять років між 2007 та 2012 роками (див. п. 12 вище у порівняні та на противагу, наприклад, «Moretti and Benedetti проти Італії», № 16318/07, пп. 49-50, 27 квітня 2010, та «Harroudj проти Франції», № 43631/09, п. 46, 4 жовтня 2012; див. також « Boyle проти Сполученого Королівства», № 16580/90, Звіт Комісії від 9 лютого 1993, пп. 41-47, та «Zampieri прти Італії» (ухв.), № 58194/00, 3 червня 2004, де систематичні контакти між заявниками і їх кровно спорідненими дітьми та факт спільного проведення багаточисленних вихідних та (у справі Zampieri) частини шкільних канікул були взяті до уваги Комісією і Судом, відповідно, для висновку щодо наявності між ними сімейних зв’язків). Таким чином, відносини або зв’язок заявниці з її племінником не є такими, що належать до концепції «сімейного життя». Більше того, стосовно її можливого наміру створити «сімейне життя» з її племінником шляхом набуття повноважень його опікуна, Суд повторює, що стаття 8 не гарантує право на створення сім’ї.
Однак, інтерес заявниці у підтриманні та розвитку її відносин або зв’язку з її племінником обгрунтовано підпадає під обсяг «приватного життя», концепція якого ширша та охоплює, inter alia, право встановлювати та розвивати відносини з іншими фізичними особами (див. «E.B. проти Франції» [ВП], № 43546/02, п. 43, 22 січня 2008; « Paradiso та Campanelli проти Італії» [ВП], № 25358/12, пп. 161-65, ЄСПЛ 2017 (витяги); та «A.H. та інші проти Росії», №№ 6033/13 та 15 інших, п. 383, 17 січня 2017). Інтерес, який розглядається, мав фактичні та правові підстави з огляду на наступні міркування:
(i) дитина була родичем заявниці;
(ii) вона мала з ним контакт, хоча й не постійного або систематичного характеру (див. п. 12 вище);
(iii) намір заявниці стати опікуном племінника був щирим - вона хотіла піклуватись про нього з моменту, коли вона дізналась, що його матір не могла цього забезпечити. Вона проінформувала органи влади про її намір стати його опікуном та почала оформлення документів з метою подання офіційної заяви. Факт того, що вона до цього вже була опікуном зведеної сестри дитини також має значення (див. пп. 9, 16, 17, 18 та 20 вище); та
(iv) у випадку виникнення питання щодо догляду за дитиною в зв’язку з неможливістю батьків здійснювати їх обов’язки стосовно їх дітей національне законодавство надавало пріоритет родичам (див. пп. 36-37 вище). Ні національні органи влади, ні Уряд не стверджували, що ці положення були не застосовними у справі заявниці. Також органи влади та Уряд не стверджували, що за обставин справи заявниця в принципі не могла бути призначена опікуном її племінника, враховуючи відповідні положення Мінської Конвенції (див. п. 45 вище).
З урахуванням вищевказаних міркувань вцілому, Суд вважає, що ця справа стосується «приватного життя» заявниці, а не її «сімейного життя» в сенсі п. 1 статті 8 Конвенції.
Повертаючись до другого питання, Суд зазначає, що усиновлення племінника заявниці становить втручання в її право на повагу до приватного життя. Воно мало наслідком (і) розірвання зв’язку між заявницею та її племінником, та (іі) припинення її намагань стати опікуном племінника (див. пп. 40 і 42 вище).
Щодо питання, чи відповідало втручання у цій справі вимогам статті 8, Суд вважає, що справа виявляє процедурну дисфункцію або помилку органів влади та судів України. Так, при прийнятті рішення про усиновлення органи влади і суди визнали наявність наміру заявниці стати опікуном її племінника, але не надали жодного значимого розгляду цьому питанню. Суди не роз’яснили, чому усиновлення К.О.С. краще відповідає його інтересам, ніж встановлення опікунства його тіткою, що вона й намагалась досягти, в той час, коли це було обгрунтовано відповідним для оцінки, що становить найкращі інтереси дитини – головного питання у оскаржуваному провадженні (див. 26, 27, 40 та 44 вище). Навіть припускаючи, що небажання органів влади та судів розглядати це питання могло б бути пояснено тим, що заявниця не подала офіційну заяву про опікунство до часу прийняття оскаржуваних рішень та враховуючи, що вона мала діяти сумлінно у відповідності до порад, які були їй надані органами опіки і піклування, Суд зазначає, що її аргумент щодо обмеженого часу був повністю проігнорований (див. пп. 1619, 21, 24-27 та 39 вище).
Вищевикладені міркування достатні для Суду, щоб дійти висновку, що втручання у право заявниці на повагу до приватного життя не було у відповідності з процесуальними вимогами, які імпліцитно передбачаються статтею 8 Конвенції, і що, відповідно, мало місце порушення цього положення. Ці міркування також усуває необхідність розглядати інші аргументи, надані сторонами в контексті цієї частини справи.
II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 1 СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ
Заявниця скаржилась на відсутність доступу до суду щодо її апеляційної скарги на рішення від 2 жовтня 2012 року. Зокрема, вона стверджувала, що рішення про відхилення її апеляційної скарги було свавільним та прийнятим з порушенням національного закону. Вона посилалась на п. 1 статті 6 Конвенції, який у відповідній частині передбачає наступне:
«Кожен має право на справедливий … розгляд його справи … судом, …, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру …».
Уряд заперечив проти скарги заявниці.
Уряд Російської Федерації стверджував, що мало місце порушення п. 1 статті 6 Конвенції.
Суд зазначає, що ця скарга пов’язана з тими, що були розглянуті вище за статтею 8 Конвенції, і вона має бути визнана прийнятною.
Враховуючи висновки щодо статті 8 (див. пп. 69-70 вище), Суд вважає, що необхідність розглядати окремо питання, чи мало місце порушення п. 1 статті 6 Конвенції у цій справі, відсутня (див, mutatis mutandis, Vujica проти Хорватії, № 56163/12, пп. 10809, 8 жовтня 2015).
III. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ
Стаття 41 Конвенції передбачає:
“ Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.”
A. Шкода
Заявниця вимагала 10 000 євро (EUR) як відшкодування моральної шкоди.
Уряд не погодився з цією вимогою, стверджуючи, що вимога необгрунтована і надмірна.
Суд вважає, що визнання порушення становить належну сатисфакцію будь-якої моральної шкоди, яку могла зазнати заявниця у цій справі.
B. Витрати
Заявниця також вимагала різні суми в якості компенсації витрат, які вона понесла під час національних проваджень та провадження в Суді. Вимоги включали 1 962 російських рублів (RUB – 45 EUR у відповідний час) за витрати на проїзд у жовтні 2012 року (див. п. 21 вище), 3 360 грн. (UAH – 105 EUR у відповідний час) за витрати на переклад позиції, поданої до Суду після комунікації справи, 5 000 російських рублів (60 EUR у відповідний час) за нотаріальне посвідчення доручення для представництва її інтересів в національних судах та Суді у січні 2016 року та 151, 60 грн. (5 EUR у відповідний час) за поштові витрати та витрати на друк.
Уряд не погодився з вимогами. Він стверджував, що вимоги заявниці щодо юридичного представництва та витрати на проїзд не стосуються цієї справи. В той же час витрати на переклад не були належним чином деталізовані, а саме не було зазначено цін. Таким чином, ці вимоги мали бути відхиленні в цілому. Щодо поштових витрат і витрат на копіювання, Уряд залишив це питання на розсуд Суду.
Відповідно до практики Суду, заявник має право на компенсацію витрат лише у разі якщо буде продемонстровано, що витрати фактично понесені і були необхідними, а також що вони обгрунтовані щодо суми. У цій справі, враховуючи документи, які надані Суду, та вказані вище критерії, Суд вважає обгрунтованим присудити 215 євро компенсації витрат загалом.
C. Пеня
Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
1. Огоошує скаргу прийнятною;
2. Постановляє, що мало місце порушення статті 8 Конвенції;
3. Постановляє, що відсутня необхідність окремо розглядати скаргу за п. 1 статті 6 Конвенції;
4. Постановляє, що визнання порушення як таке становить достатню сатисфакцію будь-якої моральної шкоди, яку зазнала заявниця;
5. Постановляє
(a) упродовж трьох місяців з дати, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач має сплатити заявниці 215 (двісті п’ятнадцять) євро компенсації витрат та додаткову суму будь-яких податків, що можуть нараховуватися; ця сума має бути конвертована у російські рублі за курсом на день здійснення платежу
(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначену вище суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в цей період, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
Вчинено англійською мовою та повідомлено письмово 17 квітня 2018 року відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Регламенту Суду.
Секретар | Маріалена Тсірлі |
Голова | Вінсент А. Де Гаетано |
Відповідно до пункту 2 статті 45 Конвенції та пункту 2 правила 74 Регламенту Суду до цього рішення додається :
(а) окрема думка судді Юдківської
(b) окрема думка судді Де Гаетано
В.Д.Г. М.Т.
Окрема думка судді Гаетано
Я голосував з більшістю за процесуальне порушення статті 8 у цій справі. Хочеться, однак, підкреслити дуже вузькі підстави, на яких ґрунтується це рішення, і його невідповідність результатам кінцевого поміщення дитини.
Немає сумнівів у тому, що заявниця, як тітка К.О.С., мала право на належний розгляд своїх міркувань та пропозиції щодо призначення її опікуном хлопчика судом, який в результаті ухвалив рішення про усиновлення хлопчика третіми особами, а не їх відкидання, як ніби вони були абсолютно необґрунтовані. У цьому відношенні її право на "приватне життя" було порушено (див. пункти 66 і 67). Щоправда, не викликає сумніву, що у цій справі усиновлення було в найкращих інтересах дитини. У конкретних обставинах справи немислимо, щоб національні суди мали змогу або мали б зробити будь-який інший висновок, навіть якщо б вони повною мірою розглянули міркування заявниці та надали їй час для подання належного офіційного запиту на опікунство.
Іншими словами, має місце процесуальний недолік, який, тим не менш, призвів до правильного вирішення справи стосовно дитини.
Окрема думка судді Юдківської
Я голосувала з більшістю за порушення статті 8 у цій справі, хоча я вважаю, що суди діяли не тільки в найкращих інтересах відповідної дитини, але й відповідно до чинного законодавства. Достатньо вражає те, що вони абсолютно промовчали, щоб не сказати проігнорували, щодо цих двох важливих моментів у своїх рішеннях.
Відсутність обґрунтування у рішеннях є явним порушенням принципів процесуальної справедливості, встановлених у практиці цього Суду. Суд, який є "сторожовим псом процесуальної справедливості у справах, пов’язаних з правами людини, на національному рівні", не міг не встановити порушення: "відсутність процесуальної справедливості, незалежно від того, чи провадиться ... судами, чи адміністративними державними органами, завдає шкоду само по собі".
1. Найкращі інтереси дитини
Заявниця, як тітка К.О.С. – є безсумнівно найближчою родичкою, здатною піклуватись про дитину, і яка явно мала на це право. Проте важливо зазначити, що вона на жодній стадії не пропонувала усиновити дитину. Якби заявниця це зробила, враховуючи те, що вона також виховувала сестру К.О.С., ситуація виглядала б зовсім по іншому.
Незалежно від будь-яких вагомих причин, які вона могла мати для пропонування опіки замість усиновлення, важливо зазначити, що усиновлення, як правило, є пріоритетним способом догляду за покинутою дитиною - тільки статус усиновленої дитини дозволяє сироті більше не вважатись сиротою і отримати повні права нарівні з біологічним нащадком.
Конвенція ООН про права дитини навмисно залишала поняття "найкращих інтересів дитини" невизначеним, оскільки його інтерпретація може залежати від контексту та обставин. Проте залишається безперечним те, що серед усіх можливих заходів захисту дитини, позбавленої батьківського піклування, найбільш бажаним є усиновлення, тобто поміщення її під нове батьківське піклування, таким чином, надаючи всі переваги постійної сім'ї.
У той час, як постійне піклування у вигляді опіки заявниці, яка є членом великої сім’ї К.О.С., стало б відмінною можливістю для нього підтримувати контакти зі своєю рідною сім'єю, воно не забезпечило би йому основних переваг бути членом сім’ї. Враховуючи дуже обмежені відносини між заявницею та К.О.С. до усиновлення (див. пункт 12), усиновлення останнього сім'єю, яка буде виховувати його у спосіб, який би належним чином замінив фактичні біологічні зв'язки, повністю відповідало його найкращим інтересам.
2. Законодавче регулювання на момент подій
Є невелика підозра, що К.О.С. був громадянином України незважаючи на те, що заявниця та Уряд Росії наполягали на тому, що він був громадянином Росії. К.О.С. народився в Україні від російської матері, яка законно проживала там, і відповідно до частини четвертої статті 7 Закону України “Про громадянство України” (див. пункт 43), оскільки він не набув громадянства своєї матері, автоматично став громадянином України. У будь-якому випадку, оскільки його мати була позбавлена батьківських прав, принаймні станом на липень 2012 року, його громадянство України не викликає сумнівів (там же, частина третя статті 12).
Як зазначено у пункті 36, відповідно до статей 16 та 24 Закону України “Про міжнародне приватне право” якщо відповідна дитина є громадянином України встановлення і скасування опіки та піклування, що стосується іноземного елемента, регулюється правом України.
Сімейний кодекс України, маючи достатнє регулювання щодо усиновлення іноземцями, не містить жодних положень щодо встановлення опіки іноземцем.
Водночас, стаття 33 Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах від 1993 року є більш детальною: безсумнівно заявниця, громадянка Росії, може бути призначена піклувальником або опікуном К.О.С., громадянина України, лише якщо вона проживає в Україні (див. пункт 45). Мета такого обмеження зрозуміла - гарантувати ефективність опіки та піклування. Відповідний орган опіки та піклування повинен контролювати умови, в яких дитина проживає та виховується; і видається, що буде дуже важко, а насправді неможливо, проводити такий нагляд за кордоном, періодично переглядаючи умови проживання дитини.
Оскільки заявниця не мала наміру переїхати до України (принаймні, такого наміру не вбачається з матеріалів справи, наданих Суду), державні органи повинні були оцінити ці конкретні положення національного законодавства та міжнародних договорів та пояснити їх заявниці. Натомість вони дали їй досить оманливу пораду, і суди не змогли прояснити фактичну та правову ситуацію заявниці, залишивши цей Суд з єдиною можливістю як встановити процесуальне порушення статті 8.
У цій справі очевидні великодушні наміри заявниці заслуговують на високу оцінку - вона хотіла виховати свою племінницю та племінника, яких покинули мати (її сестра) та забезпечити їм сімейний догляд. Які б поважні причини не мали державні органи для того, щоб не задовольнити її запит, таке ігнорування з їх сторони було неприйнятним. "Немає відповідь принизливішої, ніж мовчання ", як сказав би Мішель де Монтень. Принизливе мовчання судових органів, що мають справу з приватними інтересами надзвичайної важливості, саме по собі є порушенням Конвенції.
Last updated