Право

  1. Заявники скаржилися, що як адміністративне, так і судові рішення, якими було залишено без задоволення їхні скарги на рішення про нескладення другою заявницею іспиту з природознавства у зв’язку з відмовою заявниці від відвідування занять зі статевого виховання, порушили статтю 2 Протоколу № 1 до Конвенції, якою передбачено таке:

    Справа стосується об’єднаних скарг чотирьох заявників, які скаржилися за п.1 ст. 6 Конвенції на необґрунтовані судові рішення та неналежний розгляд їхніх важливих та доречних доводів пі

    Суд нагадує, що відповідно до його практики друге речення статті 2 є обов’язковим до виконання Договірними Державами при здійсненні кожної функції, яку вони виконують у сфері освіти та навчання, включно з функціями, що полягають в організації та фінансуванні державної освіти. Крім того, друге речення статті 2 слід тлумачити разом із першим реченням, яке закріплює право кожного на освіту. Саме з цим основним правом нерозривно пов’язане право батьків на повагу до своїх релігійних і світоглядних переконань, і перше речення, як і друге, не проводить розмежування між державним і приватним навчанням. Друге речення статті 2 спрямоване, зокрема, на забезпечення можливості плюралізму в освіті. Ця можливість є життєво необхідною для збереження «демократичного суспільства» таким, яким воно представлене у Конвенції. З огляду на ті владні повноваження, якими наділена сучасна держава, цієї мети треба досягати передусім через державне навчання (див. рішення у справі «К’єльдсен, Буск Мадсен і Педерсен проти Данії» (Kjeldsen, Busk Madsen and Pedersen v. Denmark) від 7 грудня 1976 року, серія A, № 23, с. 24-25, п. 50).

    Суд також нагадує, що складання та планування навчальної програми в принципі належать до компетенції Договірних Держав. В основному ці питання стосуються доцільності і не входять у компетенцію Суду, а їх вирішення може на законних підставах варіюватися залежно від країни та епохи. Крім того, друге речення статті 2 Протоколу не перешкоджає державі передавати, через навчання чи виховання, інформацію чи знання, які прямо чи опосередковано мають релігійний чи світоглядний характер. Проте при виконанні функцій, взятих нею на себе в галузі освіти та навчання, держава повинна піклуватися про те, щоб інформація чи знання, включені до навчальної програми, передавалися об’єктивним, критичним та плюралістичним способом. Державі забороняється переслідувати мету здійснення ідеологічного впливу, що може розглядатись як неповага до релігійних та світоглядних переконань батьків. Це межа, за яку не можна заходити (там само, с. 26-27, п. 53).

    У даній справі Суд зауважує, що заняття зі статевого виховання, про які йдеться, були призначені для надання учням об’єктивної наукової інформації про статеве життя людини, венеричні захворювання та СНІД. Брошурою була зроблена спроба застерегти їх про небажану вагітність, ризик завагітніти у дедалі більш ранньому віці, методи контрацепції та хвороби, що передаються статевим шляхом. Ця інформація носила загальний характер і могла тлумачитися як така, що становить загальний інтерес, і вона жодним чином не прирівнювалася до спроби здійснення ідеологічного впливу, що мав на меті пропагування певної сексуальної поведінки. До того ж, така інформація не впливала на право батьків просвітлювати і консультувати своїх дітей, здійснювати щодо своїх дітей природні батьківські функції педагога або направляти своїх дітей на той шлях, що відповідає власним релігійним чи світоглядним переконанням батьків (там само, с. 27-28, п. 54).

    Крім того, Суд зауважує, що Конституція гарантує всім фізичним і юридичним особам право на створення шкіл у спосіб, що не суперечить конституційним принципам, а також право кожному на отримання релігійного і морального виховання відповідно до власних переконань. Як було наголошено Високим судом правосуддя Кантабрії у його рішенні, така свобода передбачає «у плюралістичному суспільстві право вибору, яке є тісно пов’язаним зі свободою створювати школи таким чином, щоб батьки могли обрати школу, яка відповідає їхнім переконанням та поглядам». Відповідно до положень Конституції, в Іспанії існує широка мережа приватних шкіл, які співіснують із системою державної освіти. Таким чином, батьки вільні навчати своїх дітей у приватних школах, які дають освіту, що краще відповідає їхній вірі чи поглядам. У даній справі заявники не послалися на жодну перепону, яка б перешкоджала другій заявниці відвідувати приватну школу. Оскільки батьки обрали державну школу, право на повагу до їхніх переконань та поглядів, гарантоване статтею 2 Протоколу № 1, не можна тлумачити як таке, що надає їм право вимагати іншого ставлення під час здобуття освіти їхньою донькою відповідно до їхніх власних переконань.

    З огляду на вищезазначене, Суд вважає, що цю частину заяву слід відхилити як явно необґрунтовану згідно з пунктом 3 статті 35 Конвенції.

  2. Посилаючись на пункт 1 статті 6 Конвенції, заявники скаржилися на неналежне оцінювання національними судами доказів у справі і стверджували, що їм не було забезпечено справедливого судового розгляду.

    Відповідною частиною пункту 1 статті 6 передбачено таке:

    «При вирішенні спору щодо його прав та обов’язків цивільного характеру ... кожен має право на розгляд його справи ... справедливим ... судом ...»

Суд нагадує, що його виключним обов’язком відповідно до статті 19 Конвенції є забезпечення дотримання зобов’язань, взятих на себе Договірними Державами. Зокрема, до його функцій не належить розгляд помилок у питаннях фактів або права, які, як стверджується, були допущені національним судом, якщо тільки вони не могли порушити права та свободи, що охороняються Конвенцією, та тільки тією мірою, якою це мало місце. Він також повторює, що питання прийнятності доказів та їх доказова сила є, перш за все, питанням, що має регулюватися національним правом (див. «К. проти Швеції» (K. v. Sweden), заява № 13800/88, рішення Комісії від 1 липня 1991 року, Збірник ухвал та доповідей № 71, с. 94).

У зв’язку з цим Суд зауважує, що справу заявників розглядали декілька національних судів, до яких вони могли подати свої аргументи та доводи захисту, які, на їхню думку, мали значення для справи. Він зауважує, що оскаржувані рішення було прийнято в результаті змагального провадження на підставі доказів, щодо яких сторони спору висловили свої зауваження. Таким чином, ця частина заяви має бути відхилена як явно необґрунтована відповідно до пункту 3 статті 35 Конвенції.

З цих підстав Суд одноголосно

  1. Визнає заяву неприйнятною.