Факти

Заявниками є батьки-члени Норвезького об’єднання гуманістів (Human-Etisk Forbund) та їхні діти, які були учнями початкової школи на момент подій, оскаржуваних у даній справі: пані Інгебйорг Фольгерьо (Ingebjørg Folgerø) (1960 р.н.), п. Гейр Тюберьо (Geir Tyberø) (1956 р.н.) та їхній син Ґьоуте А. Тюберьо (Gaute A. Tyberø) (1987 р.н.); пані Ґро Ларсен (Gro Larsen) (1966 р.н.), п. Арне Нютре (Arne Nytræ) (1963 р.н.) та їхні два сини Адріан Нютре (Adrian Nytræ) (1987 р.н.) та Колін Нютре (Colin Nytræ) (1990 р.н.); пані Керолін Мідсем (Carolyn Midsem) (1953 р.н.) та її син Ейвінд Т. Фоссе (Eivind T. Fosse) (1987 р.н.). Спочатку до заяви також приєдналося Об’єднання, але пізніше воно відмовилося від участі в цій справі. У Суді заявників представляв п. Л. Ставрум (L. Stavrum), адвокат, що практикує в м. Ліллехаммер, Норвегія. Уряд представляла його уповноважена – пані Е. Холмедал (E. Holmedal), радник Генеральної прокуратури (у цивільних справах).

Фактичні обставини справи, подані заявниками, стисло викладено нижче.

A. Фактичні обставини даної справи

Норвегія має державну релігію і державну церкву, вірянами якої є 86% населення. Статтею 2 Конституції передбачено таке:

«Кожен, хто проживає в Королівстві, має свободу віросповідання.

Офіційною релігією держави залишається євангельсько-лютеранська релігія. Жителі, які сповідують її, зобов’язані так само виховувати своїх дітей».

Навчання християнської віри входило до норвезької шкільної програми з 1739 року. З 1889 року члени інших, ніж Церква Норвегії, релігійних громад отримали право бути звільненими, повністю або частково, від вивчення християнської віри.

  1. Колишній Закон про обов’язкову школу 1969 року

    У зв’язку з прийняттям колишнього Закону про обов’язкову школу 1969 року (lov om grunnskolen, 13 червня 1969 року, № 24, який надалі іменується «Закон 1969 року»), Парламент прийняв рішення про те, що викладання християнської віри слід відокремити від церковних лекцій перед хрещенням і переорієнтувати на викладання основного змісту історії Біблії, головних подій історії церкви та основ віровчення євангелічно-лютеранської конфесії для дітей (пункт 4 статті 7 Закону).Відповідно до «застереження щодо християнської мети» (den kristne formålsparagraf), що міститься в статті 1 Закону:

    «Початкова школа повинна, з розумінням і за сприяння родини, допомагати у християнському та моральному вихованні учнів та розвитку їхніх здібностей, як духовних, так і фізичних, та в наданні їм гарних загальних знань, щоб вони могли стати корисними та незалежними людьми в родині та суспільстві.

    Школа повинна сприяти духовній свободі і терпимості та приділяти особливу увагу створенню гарних умов для співпраці між вчителями та учнями, а також між школою і родиною».

    Вчителі були зобов’язані навчати відповідно до євангельсько-лютеранської віри (пункт 3 статті 18, доданий у 1971 році).

    Відповідно до пункту 6 статті 12 Закону 1969 року діти, батьки яких не є вірянами Церкви Норвегії, отримали право на вимогу батьків бути звільненими, повністю або частково, від уроків з основ християнської віри. Учням, яких було звільнено, могли бути запропоновані альтернативні заняття з філософії.

  2. Реформа В період з 1993 року по 1997 рік відбувався процес реформування обов’язкової початкової та середньої шкіл. Навесні 1993 року Парламент вирішив змінити вік вступу до школи з 7 до 6 років, а наступної весни збільшив тривалість обов’язкового шкільного навчання з 9 до 10 років. На розгляд Парламенту було подано нову навчальну програму. Більшість членів Парламентського комітету у справах церкви, освіти та науки запропонували викладати разом християнство, інші релігії та філософію. Вони наголошували на важливості забезпечення відкритого та інклюзивного шкільного середовища, незалежно від соціального походження, релігійних переконань, національності, статі, етнічного походження чи функціональних можливостей учнів. Школа мала бути місцем зустрічі людей різних поглядів. Учні, які мають різні релігійні чи світоглядні переконання, повинні зустрічатися з іншими учнями та отримувати знання про погляди та традиції один одного. Школа не повинна бути ареною для проповідництва та місіонерства. Було відзначено, що з 1969 року викладання християнської віри було відокремлене від лекцій перед хрещенням, що проводилися державною церквою. Предмет повинен давати знання та розуміння, а не бути інструментом релігійного проповідництва. Крім того, більшість членів Комітету вважали, що необхідно розробити керівні принципи щодо звільнення з метою досягнення єдиної практики і що слід проконсультуватися з меншинами. Звільнення мали обмежуватися частинами предмета, особливо матеріалу конфесійного характеру, та участі в ритуальних обрядах.

    Згодом була представлена експертна доповідь (St.meld. nr. 14 за 1995-1996 рр.) щодо предмета «Християнство, релігія та філософія» (kristendomskunnskap med religions- og livssynsorientering, який надалі іменується «предмет ХРФ»), в якій Міністерство у справах церкви, освіти та науки надало такі рекомендації щодо звільнення:

    «Звільнення не повинно викликати в учнів відчуття чогось неприємного чи ганебного;

    Жоден учень не повинен зазнавати тиску як представник певної життєвої філософії, а, отже, школа має проявляти велику обачність, на уроках чи поза ними, при розгляді прохання про звільнення;

    Звільнення деяких учнів від певних частин шкільної програми не має бути автоматичним;

    Якщо так складаються обставини і так хочуть батьки/учень, передумови та причини звільнення можна розглядати на уроках.

    Звільнення не означає свободу бути неосвіченим...»

    Більшість членів вищезгаданого парламентського комітету схвалила навчальну програму в цілому, зауваживши, що християнство повинно стати центральною частиною навчального предмета (Innst.s.nr 103 за 1995-1996 рр.). Комітет далі зазначив:

    «Більшість також підкреслює, що викладання не повинно бути ціннісно нейтральним. Мета, щоб викладання не було проповідництвом, не повинна тлумачитись у тому значенні, що воно має відбуватися в релігійному/етичному вакуумі. Все викладання та виховання в наших початкових школах повинно брати за відправну точку застереження щодо шкільної мети, і в рамках даного предмета християнство, інші релігії та філософія мають подаватися відповідно до притаманних їм особливостей. Цей предмет повинен приділяти особливу увагу викладанню християнства».

    Меншість членів Комітету запропонували, щоб усі учні початкової школи мали право на повне звільнення від предмета ХРФ та на альтернативне навчання.

    В ході підготовки поправок до закону Міністерство доручило п. E. Мьозе (E. Møse), на той час судді Верховного Суду, провести оцінку обов’язкового вивчення предмета ХРФ з точки зору зобов’язань Норвегії за міжнародним публічним правом. У своєму звіті від 22 січня 1997 року він представив такі висновки:

    «Застереження щодо мети, що міститься в Законі про початкову школу, як окремо, так і разом зі статтею 2 Конституції та іншими спеціальними нормами, що стосуються Церкви і школи, не забезпечує основи для встановлення того, що викладання християнства за новою навчальною програмою стане за правової необхідності проповідництвом, яке виховує чи навертає до євангельсько-лютеранської віри. Законодавчий орган може обрати варіант передбачити навчання у формі проповідництва для учнів, що сповідують цю віру, але не для інших. Це було б несумісним з нашими міжнародними зобов’язаннями та статтею 110C Конституції щодо захисту прав людини.

    Як випливає, з правової точки зору, з дещо незрозуміле поняття «конфесійної основи» – природним наслідком Державної церкви є дозвіл законодавця включати до викладання релігії та філософії тільки євангельсько-лютеранські ідеї, а не інші форми християнства. Для цього було обрано закон про новий предмет, складовою якого є християнство. .... Таке рішення було обране тому, що більшість населення Норвегії сповідує цю віру. Очевидно, що воно зумовлене об’єктивними причинами. Цей предмет не може бути виключений міжнародними угодами про права людини, за умови, що навчання є в інших відношеннях плюралістичним, нейтральним та об’єктивним».

    Що стосується питання про звільнення від предмета ХРФ, пан Мьозе заявив:

    «У ситуації, що виникає, я вважаю, що загальне право на звільнення було б найбезпечнішим варіантом. Це означало б, що міжнародні контрольні органи не проводитимуть детальнішого вивчення складних питань, які піднімає обов’язкова освіта. Проте я не можу сказати, що часткове звільнення було б порушенням конвенцій, за умови, що функціонування системи залишається в рамках відповідних договірних зобов’язань. Багато що буде залежати від подальшого законодавчого процесу та порядку запровадження предмета».

    До статей 7 і 13 Закону 1969 року були внесені зміни Законом від 19 червня 1997 року (№ 83), які набули чинності з 1 липня 1997 року. Нові положення щодо мети, подібні до статті 1 колишнього Закону 1969 року, були згодом включені до статей 2-4 та 1-2, відповідно, Закону про освіту 1998 року (Lov om grunnskolen og den videregående opplæring av 17. juli 1998 nr. 61, який надалі іменується «Закон 1998 року»), який набув чинності з 1 серпня 1999 року.

    Статтею 1-2 (1) передбачено таке:

    «Метою початкової та неповної середньої освіти має бути, за згодою та за співпраці з родиною, допомога у наданні учням християнського та морального виховання, розвиток їхніх розумових та фізичних здібностей і надання їм гарних загальних знань, щоб вони могли стати корисними та незалежними людьми в родині та суспільстві».

    У статті 2-4 зазначено:

    «Викладання предмета «Християнство, релігія та філософія» повинно:

    (i) передавати ґрунтовні знання про Біблію та християнство як культурний спадок та євангельсько-лютеранську віру;

    (ii) передавати знання про інші християнські громади;

    (iii) передавати знання про інші світові релігії і філософії, а також етичні та філософські дисципліни;

    (iv) сприяти розумінню та повазі до християнських та гуманістичних цінностей;

    (v) сприяти розумінню, повазі та здатності підтримувати діалог між людьми різної віри та переконань.

    Предмет «Християнство, релігія та філософія» є звичайним шкільним предметом, який зазвичай має об’єднувати всіх учнів. Цей предмет не повинен викладатися у проповідницькій манері.

    Особа, яка викладає «Християнство, релігію та філософію», повинна взяти за відправну точку застереження щодо мети, що міститься в статті 1-2, і має представляти християнство, різні релігії та філософію в розрізі їх особливих характеристик. При викладанні різних предметів необхідно застосовувати однакові педагогічні принципи.

    Учень може, у разі подання письмової заяви від батьків, бути звільненим від тієї частини навчального процесу в конкретній школі, яку вони, з точки зору їхньої власної релігії чи життєвої філософії, вважають рівнозначною практикуванню іншої релігії або наслідуванню іншої життєвої філософії. Це може стосуватися, зокрема, релігійної діяльності на заняттях або поза ними. У випадку подання заяви від батьків із проханням про звільнення, школа повинна намагатися, наскільки це можливо, знайти рішення, які б сприяли диференційованому навчанню в рамках шкільної програми».

    Як видно з підготовчих матеріалів, вираз «релігійна діяльність» був задуманий як такий, що охоплює, наприклад, молитви, псалми, вивчення релігійних текстів напам’ять та участь у виставах релігійного характеру.

    Відповідно до циркуляра Міністерства від 10 липня 1997 року письмова заява від батьків до школи з проханням про звільнення повинна містити пояснення того, що саме вони вважають рівнозначним практикуванню іншої релігії або наслідуванню іншої життєвої філософії. Учню мають надати звільнення після того, як батьки надали пояснення. Якщо запит було відхилено, батьки мають право оскаржити його до Державного управління освіти відповідного округу. Апеляційну скаргу було надіслано через школу, якій, таким чином, була надана можливість змінити своє рішення.

    Вимога стосовно наведення пояснень була згодом уточнена у міністерському циркулярі від 12 січня 1998 року, відповідно до якого для звільнення від суто релігійної діяльності не вимагалося жодного пояснення. Що стосується питань, які виходять за межі головного правила щодо надання звільнення, застосовувалися суворіші вимоги стосовно надання пояснення.

    У зв’язку з підготовкою предмета ХРФ, об’єднання, що представляють переконання меншості, висловили категоричні заперечення, особливо тому, що в предметі домінує євангельсько-лютеранське християнство та містяться елементи проповідництва. Норвезьке об’єднання гуманістів прокоментувало, зокрема, що предмет має конфесійну основу (konfesjonsforankring) та що передбачена можливість отримати звільнення лише від частини предмета є недостатньою. На своєму національному з’їзді у травні 1997 року Об’єднання вирішило запропонувати Парламенту відхилити пропозицію Уряду щодо обмеження права на звільнення.

    З осені 1997 року предмет ХРФ був поступово введений до навчальної програми початкової школи, замінивши предмет «Християнство і філософія життя». Протягом 1999-2000 навчального року предмет було введено на всіх рівнях.

  3. Оцінки предмета ХРФ 8 жовтня 2000 року Міністерство видало прес-реліз про завершення двох звітів про оцінку предмета ХРФ, один із яких мав назву «Досвід батьків, учнів та вчителів щодо предмета ХРФ» (Foreldres, elevers og læreres erfaringer med KRL-faget) і був підготовлений Норвезькою педагогічною академією (Norsk Lærerakademi), а інший називався «Предмет на будь-який смак? Оцінка предмета ХРФ» (Et fag for enhever smak? En evaluering av KRL-faget), підготовлений установами Høgskulen i Volda та Diaforsk. Парламент просив підготувати огляд впровадження правил звільнення за трирічний період. В обох звітах було зроблено висновок, що механізм часткового звільнення не працює належним чином і тому його слід ретельно переглянути.

B. Судове провадження, ініційоване деякими заявниками

Тим часом, 14 березня 1998 року Норвезьке об’єднання гуманістів, разом із батьками з восьми родин, які були членами об’єднання і діти яких відвідували початкову школу, ініціювали судове провадження в Міському суді Осло (byrett) з приводу відхилення адміністрацією заяв батьків про повне звільнення від вивчення предмета ХРФ. Вони стверджували, що відхилення заяви про повне звільнення порушило права батьків і дітей, гарантовані статтею 9 Конвенції та статтею 2 Протоколу № 1, кожної окремо або разом зі статтею 14 Конвенції. Вони також посилались, серед інших положень, на статі 18 і 26 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 року та на пункт 3 статті 13 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права 1966 року.

Рішенням від 16 квітня 1999 року Міський суд відхилив заперечення держави, яка стверджувала, що Об’єднання не має правового інтересу, а, отже, не має і правового статусу. Однак, стосовно питань по суті, Міський суд підтримав державу і залишив позов без задоволення.

Об’єднання і батьки подали апеляційну скаргу до Вищого суду Боргартінга (lagmannsrett), який рішенням від 6 жовтня 2000 року залишив без змін рішення Міського суду.

Щодо подальшої апеляційної скарги, поданої заявниками, Верховний Суд (Høyesterett) рішенням від 22 серпня 2001 року одноголосно відхилив зазначену апеляційну скаргу в тій частині, в якій вона стосувалася Об’єднання, на підставі відсутності в нього правового інтересу, достатнього для того, щоб воно могло бути стороною у даній справі. Що стосується інших заявників, суд одноголосно залишив апеляційну скаргу без задоволення і підтримав рішення Вищого суду.

У мотивувальній частині рішення, затвердженій у цілому іншими чотирма суддями, які розглядали цю справу, перший голосуючий суддя, пан Станг Лунд (Stang Lund), з самого початку заявив що, «[ця] справа стосується дійсності адміністративних рішень, якими було відхилено заяви батьків про повне звільнення їхніх дітей від предмета (ХРФ) початкової та середньої школи». Він визначив питання, що підлягає вирішенню, таким чином: «чи [було] викладання предмета ХРФ з обмеженням права на звільнення від його вивчення порушенням міжнародно-правових зобов’язань Норвегії щодо захисту, зокрема, свободи релігії та переконань».

Після цього пан суддя Станг Лунд провів детальний аналіз історії законодавства, а також позиції за нормами міжнародного права з прав людини, зокрема відповідних положень та практики Європейської конвенції та Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 року. Він постановив, що, у разі тлумачення на цьому тлі, пункт 2 та частину 4 пункту 4 слід розуміти таким чином, що учні мають право бути звільненими і що їхні батьки не зобов’язані дозволяти своїм дітям відвідувати уроки релігії та філософії, які вважаються проповідницькими або такими, що чинять ідеологічний вплив, у контексті зазначених міжнародних договорів. Тому діти можуть не відвідувати такі уроки. Питання про те, наскільки велика частина шкільної програми зачіпатиметься таким чином, має вирішуватися у кожному конкретному випадку, залежно від того, як планується і здійснюється навчання. На думку пана судді Станга Лунда, положення про звільнення не суперечить жодним вимогам, що стосуються релігійної свободи та батьківських прав.

Пан суддя Станг Лунд далі розглянув частини шкільної програми, яка, згідно з доводами заявників, надають перевагу християнській вірі та впливають на учнів, щоб вони наверталися до християнства. Проте він зауважив, що важливим є те, щоб учні отримали розуміння різноманітності переконань і думок, і щоб навчання не виставляло одну віру як таку, що переважає над іншими. Має бути прийнятним, у світлі історії, культури і традицій Договірної Держави, що одній або кільком релігіям або життєвим філософіям надається важливіше місце, ніж іншим. Що стосується заперечень скаржників проти того, що на учнів чиниться вплив за допомогою малюнків, пісень, вистав, музики та оповідань із Біблії та релігійних текстів, пан суддя Станг Лунд дійшов висновку, що має існувати можливість нейтрально прищеплювати учням традиції та «засоби передачі знань» (måte å formidle på) різних релігій без того, щоб це суперечило міжнародному праву з прав людини. Навчальна програма робить наголос на відкритості, розумінні, повазі та діалозі, а також на сприянні взаєморозумінню та терпимості під час обговорення релігійних та моральних тем і забороняє проповідництво. В рамках навчальної програми, викладання предмета ХРФ може здійснюватися без жодного конфлікту з відповідними положеннями міжнародного права з прав людини.

Що стосується доводу скаржників про те, що шкільні підручники, зокрема томи 2, 3, 5 і 6 підручника «Bridges» («Мости»), прирівнюються до проповідей та здатні впливати на учнів, пан суддя Станг Лунд зауважив, що хоча деякі визначення проблем і формулювання, що використовуються в цьому підручнику, можуть сприйматися так, ніби християнська віра надає відповіді на етичні і моральні питання, до Верховного Суду не було подано жодної додаткової інформації про те, як планувалося і реалізовувалося викладання цього матеріалу.

У цьому відношенні пан суддя Станг Лунд відмітив, що позов скаржників та апеляційна скарга до Верховного Суду були спрямовані проти предмета ХРФ та його реалізації загалом. Доводи і докази, подані стосовно кожного рішення про відмову від надання повного звільнення, мали на меті підкреслити, як предмет функціонує загалом. Скаржники не заглиблювалися в питання обґрунтованості кожного окремого рішення. Зважаючи на спосіб подання доводів, не існувало підстав для визначення того, чи відбувалося навчання дітей позивачів у спосіб, що порушував відповідні міжнародні договори про права людини. Дана справа стосувалася обґрунтованості рішень про відмову в наданні повного звільнення від предмета ХРФ. Скаржники не довели що, можливо, викладання планувалося і здійснювалося таким чином, що, відповідно до цих конвенцій, обґрунтованим було б звільнення від вивчення всього предмета, про який йдеться.

Насамкінець, пан суддя Станг Лунд розглянув довід щодо дискримінації. Він зауважив, що право на повне чи часткове звільнення від обов’язкового вивчення предмета ХРФ призводитиме до диференційованого ставлення. Батьки та учні, які хочуть добитися звільнення, мають ретельно слідкувати за навчальною програмою і подавати заяву про звільнення від неї в тих випадках, коли вони вважають це за необхідне для збереження інтересів дітей та своїх власних інтересів. Незважаючи на те, що вимога щодо надання детального обґрунтування може суперечити статті 8 (приватне життя) та статті 9 Конвенції, відповідно до механізму, який є предметом спору, мала надаватися заява від батьків, в якій би висловлювалося бажання щодо звільнення, а також приблизний опис відповідних частин навчальної програми. Цей механізм переслідував законну мету і не тягнув за собою непропорційне втручання, за умови, що школа сприяла реалізації завдання батьків при одночасному забезпеченні поінформованості батьків про навчання. Загальнообов’язкова освіта вимагала значних зусиль в частині інформування батьків. Проте скаржники окремо не піднімали питання щодо вимоги про надання пояснення або змісту наданого ними пояснення своїх прохань про звільнення. Таким чином, жодних підстав для встановлення факту дискримінації, що позбавляє чинності оскаржувані відмови, не існувало.

C. Звернення сторін вищезгаданого провадження та їхніх дітей до Суду та до Комітету з прав людини ООН

15 лютого 2002 року заявники-батьки і діти подали до Суду свою заяву відповідно до Конвенції.

Згодом, 25 березня 2002 року, батьки з інших чотирьох родин, які також були сторонами вищезгаданого національного провадження, подали разом зі своїми дітьми комунікацію (№ 1155/2003) до Комітету з прав людини Організації Об’єднаних Націй відповідно до Протоколу до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 року.

3 листопада 2004 року Комітет відхилив заперечення держави-відповідача про те, що оскільки три інші групи батьків подали подібну скаргу до Суду, Судом уже розглядається «ідентична заява». Комітет прийняв комунікацію до розгляду в тій частині, в якій вона стосувалась питань, піднятих за статтями 17, 18 і 26 Пакту. Що стосується суті справи, Комітет висловив думку, що межі предмета ХРФ, включно з режимом звільнення, які було запроваджено по відношенню до скаржників («авторів»), становлять порушення пункту 4 статті 18 Пакту. Зважаючи на цей висновок, Комітет вирішив, що жодних додаткових питань не виникає відносно інших частин статті 18 або статей 17 і 26 Пакту. Він дав державі-відповідачу 90 днів, протягом яких необхідно було надати «інформацію про заходи, вжиті для реалізації висновків Комітету». Після цього влада Норвегії вирішила вжити певних заходів.