Право

A. Вступ

Суд з самого початку зауважує, що у своїй частковій ухвалі щодо прийнятності від 26 жовтня 2004 року він виключив заяву зі списку справ, що перебувають у нього на розгляді, в тій частині, яка стосувалася Норвезького об’єднання гуманістів, і визнав заяву неприйнятною в частині скарг дітей і батьків щодо можливостей та способів отримання часткового звільнення від предмета ХРФ.

У цьому ключі Суд далі розглянув питання про те, чи - беручи до уваги межі розгляду справи Верховним Судом Норвегії, а також клопотання, подані деякими сторонами того самого національного провадження до Комітету з прав людини ООН у Женеві згідно з Протоколом до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 року - був він позбавлений права розглядати дану заяву з другої альтернативної підстави, передбаченої підпунктом «b» пункту 2 статті 35 Конвенції. Проте Суд не вважав за необхідне вирішувати це питання на той момент і переніс його розгляд на наступні судові засідання, плануючи розглядати його разом зі скаргами заявників по суті. На цьому етапі має бути прийняте рішення щодо першого питання.

B. Чи є заява неприйнятною згідно з підпунктом «b» пункту 2 статті 35 Конвенції

У підпункті «b» пункту 2 статті 35 Конвенції говориться:

«Суд не розглядає жодної індивідуальної заяви, поданої згідно зі статтею 34, яка ... (b) за своєю суттю є ідентичною до заяви, що вже була розглянута Судом чи була подана на розгляд до іншого міжнародного органу розслідування чи врегулювання, і якщо вона не містить нових фактів у справі».

  1. Доводи сторін

    (і) Заявники Заявники поставили під сумнів твердження Уряду про те, що ідентична заява вже розглядається за іншою процедурою міжнародного розслідування або врегулювання. Незважаючи на те, що чотири інші групи батьків подали подібні скарги до Комітету з прав людини стосовно справи, що стосувалася їхніх дітей, це була не «ідентична заява» в розумінні підпункту «b» пункту 2 статті 35 Конвенції. Вони стверджували, що, навіть незважаючи на те, що заяви стосувалися аналогічного порушення і національні суди розглядали їх як одну єдину справу і винесли по ним одне рішення, той факт, що вони були подані різними особами, означав, що їх не можна було розглядати як «ідентичну заяву». Cправа кожної групи батьків окремо відстоювалася в суді в рамках національного провадження. Їхні позови стосувалися окремих адміністративних рішень, прийнятих за заявою відповідних батьків про звільнення від навчання, що забезпечувалося кожною окремою школою. У всіх цих справах були подані окремі пояснення, крім інформації про загальні передумови, правову ситуацію та загальні погляди щодо змісту нового законодавства, яку було представлено спільно. Те, що батьки розділяли однакові погляди стосовно нового предмета та порядку отримання звільнення від нього, не могло позбавляти їхні окремі вимоги права на звільнення для своїх дітей. Було принципово важливим, що, незважаючи на те, що пояснення в їхніх справах були надані спільно, їхні справи відстоювалися окремо і вимоги були окремими. Ті батьки, які зробили вибір на користь звернення до Комітету з прав людини, давали окремі пояснення з різними акцентами і різними доводами. Питання, підняті перед Комітетом з прав людини, не були ідентичними питанням, які розглядав Суд, і стосувалися положень, які Комітет і Суд, відповідно, тлумачили по-різному.

    (іі) Уряд Уряд стверджував, що у національних судах скарги заявників стосовно повного звільнення від предмета ХРФ розглядалися в рамках однієї справи разом із ідентичними вимогами чотирьох інших груп батьків. У Верховному Суді та судах нижчої інстанції усіх позивачів представляв той самий адвокат (п. Л. Ставрум), і всі вони заявили ідентичні вимоги. П. Ставрум виступив на суді один єдиний раз від імені всіх сторін. При цьому не було зроблено жодних спроб розмежувати справи різних сторін. Відповідно, національні суди розглянули всі вимоги разом і прийняли одне єдине рішення, в якому вимоги всіх скаржників були розглянуті як одне ціле.

    Незважаючи на спільне відстоювання їхніх справ у національних судах, сторони обрали шлях подання окремої заяви до Європейського суду в Страсбурзі та клопотання до Комітету з прав людини в Женеві 15 лютого та 25 березня 2002 року, відповідно. Скарги, подані до відповідних установ, стосувалися по суті аналогічних питань, і єдина відмінність між ними полягала в особі заявників. Їхні скарги в точності збігалися одна з одною по суті. Таким чином, здавалося очевидним, що заявники продовжують представляти свою позицію в рамках однієї об’єднаної справи, але тепер у двох різних інстанціях.

    При цьому слід зазначити, що всі заявники виступали проти предмета ХРФ загалом, щоб гарантувати собі, що рішення щодо порушення, яке буде прийняте або Європейським судом або Комітетом з прав людини, фактично буде прийняте на користь усіх заявників, незалежно від судового процесу, стороною якого вони є. При цьому Уряд послався на рішення Верховного Суду, в якому було зроблено чіткий висновок про те, що справа стосувалася предмета ХРФ загалом, а не окремого досвіду кожного з заявників.

    Далі Уряд зауважив, що зі змісту підпункту «b» пункту 2 статті 35 не зрозуміло, що саме є вирішальним фактором – ситуація після подання заяви чи після розгляду питання щодо прийнятності. На момент подання заяви за Конвенцією ідентична заява ще не була подана на розгляд Комітету з прав людини. 30 січня 2003 року Комітет з прав людини попросив Уряд подати свої міркування щодо прийнятності та суті повідомлення, поданого ним 21 листопада 2003 року. Тому можна вважати, що «ідентична заява» вже була подана на розгляд до іншого міжнародного органу розслідування і розглядається ним за іншою процедурою.

  2. Оцінка Суду Суд зауважує, що всі заявники в Суді та всі «автори» в Комітеті ООН скаржилися, на початку одного і того ж національного провадження, стороною якого всі вони були, на відсутність можливості за законодавством Норвегії отримати повне звільнення для своїх дітей від предмета ХРФ. Проте, відповідно до принципів, встановлених практикою Конвенції, якщо скаржники, які звернулися до двох установ, є різними особами (див. «Рада Союзу державних службовців проти Сполученого Королівства» (Council of Civil Service Unions v. the United Kingdom), № 11603/85, рішення Комісії від 29 січня 1987 року, Збірник ухвал та доповідей № 50, с. 236-37; «Пелтонен проти Фінляндії» (Peltonen v. Finland), № 19583/92, DR 80-A, с. 43; див., для порівняння, «Кальсеррада Форньєлес і Кабеса Мато проти Іспанії» (Calcerrada Fornieles and Cabeza Mato v. Spain), № 17512/90, ухвала від 6 липня 1992 року, DR 73, с. 214, та «Мігель Сереседа Мартін та ще 22 заявники проти Іспанії» (Cereceda Martin and 22 Others against Spain) (ухв.) № 16358/90, від 12 жовтня 1992 року; див. також «Смірнова проти Росії» (Smirnova v. Russia), (ухв.) №№ 46133/99 та 48183/99, від 3 жовтня 2002 року), «заява» до Суду не може розглядатися як така, що «за своєю суттю є ідентичною до заяви, що ... була подана на розгляд», наприклад, до Комітету ООН (див. також дещо жорсткішу французьку редакцію цього положення: «elle [la requête] est essentiellement la même qu'une requête ... soumise à” etc. – виділення додано). Незважаючи на спільні риси заяви, поданої згідно з Конвенцією до Страсбурзького суду, та комунікацією, поданою згідно з Пактом ООН до Женевського Комітету, Суд не вважає, що в даній справі було б обґрунтованим виключення з цього принципу.

    Звідси випливає, що подане Урядом до Суду прохання про визнання заяви неприйнятною згідно з підпунктом «b» пункту 2 статті 35 Конвенції має бути відхилене.

C. Скарга за статтею 9 Конвенції та другим реченням статті 2 Протоколу № 1

  1. Доводи сторін

    (і) Заявники

    Заявники наполягали на тому, що предмет ХРФ не є ані об’єктивним, ані критичним чи плюралістичним у розумінні критеріїв, встановлених Судом при тлумаченні ним статті 2 Протоколу № 1 у його рішенні у справі «Кьєлдсен, Буск Мадсен і Педерсен проти Данії» (Kjeldsen, Busk Madsen and Pedersen v. Denmark). При цьому вони також посилались на критерій «нейтральності та об’єктивності», проголошений Комітетом ООН у справі «Хартікайнен проти Фінляндії» (Hartikainen v. Finland) стосовно відповідного положення пункту 4 статті 18 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права. Основна мета навчальної програми, яка полягає у зміцненні релігійної самобутності учнів, нормативно-правова база, що містить застереження про християнську мету, навчальний план, який повністю прийняв релігійний світогляд і прославляє християнську віру і традиції, разом із підручниками, які містять традиційні християнські проповіді, – все це разом чітко свідчить про те, що навчальна програма не є об’єктивною.

    Питання, чи становить оспорюваний предмет норвезької початкової школи порушення відповідних стандартів прав людини на свободу релігії, батьківських прав, свободу приватного життя і заборону дискримінації, має розглядатися у ширшому контексті суспільства із сильним домінуванням християнства. Норвегія має державну релігію, державну церкву, з конституційною прерогативою християнської (євангельсько-лютеранської) віри. Існує застереження щодо християнської мети, яке стосується державних шкіл та дошкільних закладів. Існують священики державної церкви у збройних силах, в’язницях, університетах і лікарнях. Існують щоденні християнські молитви і служби у мережах державного мовлення. Не менше ніж 86% населення належить до державної церкви, Церкви Норвегії.

    Тим не менше, право на свободу релігії для нехристиян має забезпечуватися різними способами, зокрема, шляхом звільнення від колишнього предмета «Християнське вчення» у державних школах. Це право на загальне звільнення, яке використовувалося впродовж більш ніж 150 років, було скасоване у 1997 році, коли було запроваджено предмет ХРФ. Одним із намірів Уряду було зібрати всіх учнів разом у класі при вивченні важливих питань, таких як боротьба із забобонами і дискримінацією або краще розуміння різних традицій тощо.

    Заявники не висловлюють незгоду із загальним наміром сприяти міжкультурному діалогу – якраз навпаки, вони вважають, що багато цілей, висловлених Урядом при запровадженні нового предмета, є дуже добрими, і повністю погоджуються з ними. Проблемою є те, що предмет ХРФ просто не досягає цих цілей, на відміну від предмета «життєва філософія», якому віддають перевагу заявники.

    Посилаючись на згадування релігійних заходів у правилі про часткове звільнення, що міститься в статті 2-4 Закону 1998 року, заявники вважають, що важко зрозуміти, як це можна поєднати з вимогами про те, щоб навчання було «об’єктивним і нейтральним» або навіть «плюралістичним і критичним».

    Наріжним каменем механізму часткового звільнення є розділення нормативних та описових знань. Він передбачає, що особа може «вчити» текст (молитви, псалми, біблійні оповідання і викладення віри тощо) без того, щоб піддаватися ментально тому, що являє або може являти собою небажаний вплив або ідеологічну обробку. Батьки в цих заявах дали письмові свідчення, пояснивши, як це розділення не працює стосовно їхніх дітей. Таким чином, часткове звільнення не є для них можливим варіантом.

    Як визнав Уряд і зазначав Верховний Суд, відповідні підручники містять частини, які можуть сприйматися як такі, що проповідують християнство. Ці підручники не були формально визначені як такі, що входять до нормативно-правової бази з предмета, проте вони набули офіційного статусу завдяки тому, що контролюються і санкціонуються офіційним державним органом – Норвезькою агенцією з підручників (Norsk Læremiddelsentral).

    Заявники оскаржували твердження про те, що предмет ХРФ включає лише декілька заходів, що можуть сприйматися як ті, що носять релігійний характер. Навчальна програма, підручники, що використовуються в школах, і вся інформація, що стосується реалізації навчального процесу, свідчать про те, що головна мета предмета – зміцнення власних християнських основ учнів – також проходить основною лінією у навчанні. Основною метою запровадження предмета ХРФ було забезпечення релігійних основ для більшості учнів, які сповідують християнство. В іншому випадку, вступне положення Закону 1998 року не було б сформульоване як зобов’язання для вчителя здійснювати навчання відповідно до застереження щодо християнської мети.

    На думку заявників, примушування людей з нехристиянськими традиціями і філософією брати участь у заняттях, які відводять головну роль християнській релігії, не є ні найкращим способом боротьби із забобонами і дискримінацією, ні сприянням взаємоповазі і терпимості, що також є заявленою метою нового предмета. Краще було б зберегти колишню систему, коли існував один предмет для більшості учнів, що походять із християнських родин, включно з інформацією про інші життєві філософії, і один неконфесійний предмет, що базується на спільній спадщині, філософії та загальній історії релігій та етики для інших. Чи навіть краще було б утриматися від надання переважного значення християнській вірі, як від невід’ємної частини норвезької шкільної системи, на користь створення загального нейтрального та об’єктивного предмета релігії та життєвої філософії, без будь-якої форми релігійних заходів або особливих привілеїв для християнства.

    Механізм часткового звільнення не працює для заявників, які обрали цей варіант, але він не став для них практичних методом вирішення. Механізм передбачає показ своєї життєвої філософії – прямо чи опосередковано – і змушує їх знати в деталях елементи іншої життєвої філософії (для того, щоб мати змогу подати заяву про звільнення). Вони сильно обтяжені моніторингом навчання, поданням повідомлень, поясненням причин, а також розчаруванням і суспільним осудом. Заявники зіткнулися з тим, що їхні діти страждають під тиском своєї відмінності від інших дітей, діючи як «посередники» між домом і школою і живучи з конфліктом лояльності.

    У цьому випадку заявники не мали іншого вибору, як подати заяву про повне звільнення, але їм було відмовлено у цьому, внаслідок чого їм довелося погодитися на механізм часткового звільнення, який не працює таким чином, щоб поважалися їхні права.

    (іі) Уряд Уряд підкреслив, що, як слідує з його рішення у справі «Кьєлдсен, Буск Мадсен і Педерсен проти Данії» (Kjeldsen, Busk Madsen and Pedersen v. Denmark), жодне порушення статті 2 Протоколу № 1 не може бути встановлене у зв’язку з відсутністю права на повне звільнення від предмета ХРФ. Як визнається у цьому рішенні (пункт 53), переважна частина освіти, що базується на знаннях, може викликати питання щодо переконань. Батькам навіть не дозволялось заперечувати проти такої освіти, тому що інакше «все інституціалізоване викладання ризикує стати практично нездійсненним». Очевидно, що право на повне звільнення, на яке претендують заявники, призведе до ще більшої практичної нездійсненності інституціалізованого та обов’язкового викладання.

    Уряд стверджував, що, беручи до уваги часткове рішення Суду про прийнятність від 26 жовтня 2004 року, яким було встановлено межі розгляду справи, постає два питання. Перше питання – чи дійсно предмет ХРФ загалом передбачає передачу інформації та знань у такий спосіб, що об’єктивно може сприйматися як ідеологічна обробка, тобто не є об’єктивним, нейтральним і плюралістичним. Якщо це так, тоді друге питання звучатиме так: чи є можливість отримати повне звільнення єдиною життєздатною альтернативою, яка б задовольняла бажання батьків. Оцінка Суду щодо предмета ХРФ має бути об’єктивною, а не спиратися на сприйняття заявників, і базуватися на презумпції того, що предмет ХРФ викладається відповідно до існуючих правил і керівних принципів. Сприйняття заявниками предмета ХРФ, здається, відрізняється від того, що може об’єктивно бути виведене з фактів.

    Предмет ХРФ був розроблений для сприяння взаєморозумінню, терпимості і взаємоповазі між учнями, які є представниками різних релігійних традицій, і для розвитку поваги і розуміння власної ідентичності, національної історії та цінностей Норвегії, а також інших релігій та життєвих філософій. Відповідно, предмет ХРФ є важливим мірилом виконання зобов’язань Норвегії за пунктом 1 статті 13 Міжнародного пакту ООН про економічні, соціальні та культурні права та пунктом 1 статті 29 Конвенції ООН про права дитини.

    Приблизно половина навчальної програми стосується передачі доскональних знань про Біблію і християнство як культурну спадщину та євангельсько-лютеранську віру, а також знання інших християнських общин. Інша частина, приблизно половина, присвячена передачі знань про інші світові релігії та філософії, етичні і філософські теми, просуванню розуміння і поваги до християнських і гуманістичних цінностей, а також розуміння, взаємоповаги і здатності підтримувати діалог про віру і переконання між людьми з різними уявленнями. Таким чином, якщо заявники – від імені своїх дітей – прагнули отримати повне звільнення, діти позбавлялися знань не лише про християнство, але також і про інші релігії та життєві філософії і етичні та світоглядні питання. На думку Уряду, того факту, що цей предмет забезпечує знання світових релігій, життєвих філософій, а також етичних і світоглядних тем, та що його метою є сприяння розумінню гуманістичних цінностей і діалогу між людьми з різними поглядами, має бути достатньо для висновку про те, що застосування застереження, яке передбачає повне звільнення, не може вимагатися відповідно до Конвенції. Така вимога перешкоджала б усьому обов’язковому навчанню, що стосується не лише релігії, але також і життєвих філософій та етичних питань. Вона була б невиправданою і суперечила б позитивним зобов’язанням Норвегії за іншими міжнародними договорами про права людини. На цій лише підставі можна з упевненістю дійти висновку, що батьки не можуть заявляти згідно з Конвенцією право на повне звільнення своїх дітей від вивчення предмета ХРФ.

    Уряд не погоджується з позицією заявників, щодо того, що заявлена відсутність пропорційності може становити проблему за статтею 9 Конвенції або статтею 2 Протоколу № 1. По-перше, викладання учням християнських знань не може саме по собі піднімати питання за Конвенцією, за умови, що навчання проходить в об’єктивний, плюралістичний і нейтральний спосіб. По-друге, в сучасному норвезькому суспільстві існують законні підстави для виділення більшого часу для вивчення християнства, ніж інших релігій та життєвих філософій. Ці причини були викладені у збірнику підготовчих матеріалів «Travaux préparatoires», у навчальній програмі і в подальших оцінках предмета ХРФ.

    Застереження про християнську мету, що міститься в статті 1-2 Закону 1998 року, не може, на думку Уряду, викликати проблему за статтею 9 Конвенції або статтею 2 Протоколу № 1. По-перше, це застереження передбачає, що воно має застосовуватися лише «за згодою та за співпраці з родиною». Таким чином, будь-яка допомога шкіл у забезпеченні християнського виховання може надаватися лише за згоди батьків. По-друге, відповідно до статті 3 Закону Норвегії про права людини, стаття 1-2 Закону 1998 року має тлумачитися і застосовуватися згідно з міжнародними договорами про права людини, що були включені до національного законодавства через Закон про права людини. Отже, застереження про християнську мету не узаконює проповіді або ідеологічний вплив будь-якого роду у норвезьких школах.

    Навіть якби предмет ХРФ планувалося викладати у плюралістичний, об’єктивний та критичний спосіб, не слід виключати заходи, які можуть сприйматися батьками як релігійні, такі як екскурсії до церков, синагог, мечетей або храмів або відвідування релігійних обрядів і богослужінь різних релігійних громад. При цьому також не виникає необхідності забезпечувати можливість отримання повного звільнення від предмета ХРФ.

    Проблемі можливого включення заходів, що можуть суперечити світоглядним і релігійним переконанням батьків, Уряд приділив серйозну і значну увагу під час обговорення того, як найкраще спланувати предмет ХРФ. Як Уряд, так і законодавчий орган визнали права батьків на забезпечення виховання і навчання своїх дітей відповідно до їхніх власних релігійних і світоглядних переконань, але при цьому також визнали, що суспільство має законний інтерес і зобов’язання щодо укріплення взаємоповаги, взаєморозуміння і терпимості між учнями, які є представниками різних релігійних традицій та мають різну життєву філософію. Крім того, були визнані інтереси самих учнів щодо розвитку і посилення власної ідентичності і розширення власного світогляду завдяки отриманню знань про нові релігії та життєві філософії.

    Конвенція охороняє від ідеологічного впливу, а не від набуття знань: уся інформація, що передається через шкільну систему, має – незалежно від предмета або класу – певною мірою сприяти розвитку дитини і допомагати дитині у прийнятті індивідуальних рішень. Аналогічним чином, навіть об’єктивна, критична і плюралістична інформація про релігію і життєву філософію має забезпечити тло, на якому конкретна дитина може формувати свої власні думки і власну ідентичність. Сам лише факт, що така інформація і знання можуть сприяти розвитку дитини, не суперечить Конвенції. Навпаки, Конвенція має також забезпечувати право дитини на освіту.

    У збірнику підготовчих матеріалів «Travaux préparatoires» чітко відображено, що обране рішення стосовно звільнення, викладене нижче, є результатом збалансованого компромісу між цими двома інтересами. Дилема, яку становили ці конкуруючі інтереси, була вирішена шляхом створення трьох механізмів, призначених для реалізації прав батьків на забезпечення виховання і навчання своїх дітей відповідно до їхніх власних релігійних і світоглядних переконань: по-перше, і, можливо, найголовніше, застереження, що міститься в пункті 4 статті 2-4 Закону 1998 року, яке передбачає звільнення від частини навчального курсу; по-друге, диференційоване навчання, спрямоване на усунення проблем, що виникають на основі релігійних і світоглядних переконань батьків; по-третє, можливість отримання батьками адміністративного та/або судового розгляду, якщо вони сприймають виховання або навчання як таке, що не відповідає їхнім переконанням.

    Уряд також доводив, що заявники не зобов’язані віддавати своїх дітей до державних шкіл. Окремі особи, групи осіб, організації, конгрегації або будь-хто інший можуть, подавши відповідну заяву, створювати власні школи або батьки можуть навчати дітей вдома. Таким чином, Норвезьке об’єднання гуманістів, або батьки, які не хочуть, щоб їхні діти вивчали предмет ХРФ, незважаючи на застереження про часткове звільнення, можуть легко уникнути цієї проблеми шляхом створення альтернативних шкіл або самостійно, або за співпраці з іншими людьми, що мають такі ж переконання. Це є реалістичною і життєздатною альтернативою також у контексті економічних ризиків, оскільки більше ніж 85% усіх витрат, пов’язаних зі створенням і функціонуванням приватних шкіл, фінансуються державою.

    Твердження заявників про те, що ніхто із батьків-християн не подавав заяву про звільнення або не направляв скарг стосовно предмета ХРФ, є необґрунтованим. Хоча Уряд не веде статистики щодо культурних традицій батьків, які добиваються звільнення від предмета ХРФ, виявляється, що деякі християнські громади створюють приватні школи у зв’язку з тим, що вони не задоволені викладанням християнства, що здійснюється в державних школах. Деякі з цих шкіл були створені після запровадження предмета ХРФ у 1997 році. На даний момент зареєстровано 82 приватні школи, що функціонують на засадах відповідної життєвої філософії. З 2001 року 31 з усіх 36 заяв стосувалися створення нових приватних християнських шкіл. Тому можна з упевненістю припустити, що деякі батьки з християнською життєвою філософією не задоволені певними елементами предмета ХРФ і подають заяви про звільнення від його вивчення.

  2. Оцінка Суду Суд нагадує, по-перше, що своєю ухвалою від 26 жовтня 2004 року він визнав заяву неприйнятною за пунктами 1 та 4 статті 35 Конвенції в тій частині, що стосується дітей. По-друге, як видно з рішення Верховного Суду, позов батьків-заявників та подана ними апеляційна скарга до Верховного Суду були спрямовані проти предмета ХРФ та його запровадження загалом. Таким чином, Верховний Суд не знайшов жодних підстав для визначення того, чи відбувалося навчання дітей таким чином, що при цьому порушувалися відповідні міжнародні договори про права людини. По-третє, Суд дійшов висновку, що батьки-заявники не вичерпали національні засоби правового захисту стосовно своєї скарги щодо можливостей та умов отримання часткового звільнення від предмета ХРФ, і тому визнав цю частину заяви батьків неприйнятною за пунктом 4 статті 35 Конвенції. Беручи до уваги доводи сторін, Суд, тим не менше, і далі вважає, що спільна скарга батьків-заявників за статтею 9 Конвенції та другим реченням статті 2 Протоколу № 1 на відсутність можливості отримати повне звільнення від предмета ХРФ піднімає складні питання права та факту, вирішення яких повинно залежати від розгляду скарги по суті. Таким чином, Суд доходить висновку, що ця частина заяви не є явно необґрунтованою у розумінні пункту 1 статті 35 Конвенції. Жодних інших підстав для визнання цієї скарги неприйнятною не встановлено.

D. Стаття 14 Конвенції, розглянута разом зі статтями 8 і 9 Конвенції та другим реченням статті 2 Протоколу № 1

  1. Доводи сторін

    (і) Заявники Заявники оскаржували розуміння Урядом наслідків ухвали Суду від 26 жовтня 2004 року, якою було визнано деякі частини заяви неприйнятними і перенесено розгляд інших частин заяви. Обмеження оцінки Судом загального питання про те, чи відбулося порушення, не задовольняло б потребу у всебічному розгляді. Доводи кожного скаржника, у тому числі щодо викладання у даній справі (in casu), повинні підпадати під перегляд Суду.

    Заявники стверджували, що той факт, що у 2001 році Уряд прийняв рішення про спрощення процедури звільнення, запровадивши спеціальну форму повідомлення, чітко свідчить про те, що процедура звільнення до того часу не працювала задовільним чином. Це спрощення було здійснено через чотири роки після прийняття Закону 1998 року і набагато пізніше після подання заявниками заяви про звільнення. Тим не менше, Уряд не визнав факт наявності будь-яких недоліків у початковому механізмі часткового звільнення, який застосовувався з 1997 року по 2001 рік.

    Незважаючи на те, що механізм часткового звільнення було змінено, не змінилися основні недоліки предмета ХРФ. Учні можуть бути звільнені від участі у деяких заходах, але не від вивчення змісту заходів або навчання загалом. Вони можуть бути звільнені від прочитання Біблії, співання пісень, промовляння молитов тощо, але не від знання того, що читають, співають, за що моляться тощо. Вся ідея механізму звільнення полягає в тому, щоб була можливість підтримувати ментальне «розділення» між знаннями та участю. Оцінки, надані предмету ХРФ, показали, що цю відмінність ніхто не розуміє на практиці, навіть вчителі. Часткове звільнення не забезпечить батьківських прав заявників та свободу їх віросповідання, які охороняються стандартами прав людини.

    Коли батьки подають прохання про часткове звільнення від частини навчання, якої немає у відповідній формі перерахованих релігійних заходів, вони повинні «стисло» обґрунтувати своє прохання, щоб дати школі змогу розглянути, чи може цей захід обґрунтовано сприйматися як практикування іншої релігії або сповідуванням інших філософських переконань, відповідно до пункту 4 статті 2-4 Закону 1998 року. Не всі батьки можуть мати детальні знання та виділити ті частини навчання, які вони не схвалюють, і подати прохання про звільнення, особливо коли вся структура предмета ХРФ базується на релігійній концепції, яка, в принципі, суперечить життєвій філософії заявників.

    Для заявників є дуже незадовільним, що їхні думки та глибокі особисті світоглядні переконання в цій сфері мають розкриватися шкільним вчителям та адміністрації і розглядатися ними. Навіть незважаючи на те, що батьки, можливо, не зобов’язані заявляти офіційно про свої особисті переконання, цілком імовірно, що це стане зрозуміло з обґрунтування, яке вони надають для того, щоб отримати часткове звільнення. З досвіду заявників, це є недостойним і негідним.

    На практиці, процедура часткового звільнення застосовується лише до батьків-нехристиян. Деякі з них є іммігрантами, які мають мало або недостатньо знань про норвезьку шкільну систему і мову та навичок ведення теоретичного діалогу про релігію, з якою вони не знайомі. Однак заявників, які всі є етнічними норвежцями, це не стосується. Навіть попри те, що дехто має чудові усні і письмові навички спілкування, а дехто навіть добре знайомий із норвезькою шкільною системою, їм було важко успішно спілкуватися зі шкільною адміністрацією щодо процедури звільнення. Одна з труднощів пов’язана з розкриттям того, що батьки вважають несумісним з їхньою власною життєвою філософією. Іншою проблемою є практичний механізм предмета. Для того, щоб встановити, від якої частини навчання вони хочуть отримати звільнення, батьки мають точно знати, яке навчання буде запропоноване, в який час, який розділ підручника буде вивчатися, яких заходів слід очікувати тощо. Вони мають ретельно слідкувати за шкільною програмою і навчальним процесом, можливо, «допитуючи» свою дитину щодо ходу та змісту навчальної програми крок за кроком. Навіть якщо теми, що викладаються, можуть здаватися прийнятними в теорії, батькам доведеться наводити довідки щодо того, як вчитель подає матеріал. Звіти про оцінку свідчать про те, що було дуже важко отримати відповідну інформацію у потрібний час, про що теж свідчить і досвід заявників.

    Крім того, в результаті механізму часткового звільнення страждають стосунки між батьками і дітьми. Функція дітей як «посередника» між батьками і школою та відчуття дітьми тиску через те, що вони відрізняються від інших, викликає розчарування і конфлікти між заявниками та їхніми дітьми, а також відчуття суспільного осуду.

    Ситуація в класі під час вивчення предмета ХРФ потенційно могла призвести до дискримінації. Дитину, звільнену від навчання або участі в заходах, необхідно 1) або забрати з класу на час уроку; або 2) зайняти іншим завданням чи іншою активністю; або 3) залишити в класі для того, щоб вона пасивно сиділа і «не була повноцінно присутня» на уроці. Наприклад, під час молитви дитина могла б бути присутньою в класі, не беручи при цьому участі в молитві, проте будучи зобов’язаною вивчити цю молитву.

    Система часткового звільнення тягне за собою труднощі і навантаження для батьків, які призводять до непотрібної дискримінації. На відміну від неї, попередня система із повним звільненням і неконфесійним, плюралістичним щодо філософії життя предметом для звільнених від навчання учнів, задовольняла б як зобов’язання школи, так і права батьків, що захищаються Конвенцією.

    (іі) Уряд На думку Уряду, скарги заявників за статтями 8 та 9 Конвенції та статтею 2 Протоколу № 1, розглянуті разом зі статтею 14 Конвенції, здається, усі стосувалися «можливостей та умов отримання часткового звільнення», які були визнані Судом неприйнятними 26 жовтня 2004 року.

    Уряд оскаржував твердження про те, що вимога, аби батьки просили про звільнення від окремих елементів предмета ХРФ (часткове звільнення), є рівносильною дискримінації, що порушує статтю 14.

    Вимога за статтею 2-4 Закону 1998 року про те, що батьки повинні подавати прохання про звільнення від предмета ХРФ, не призводила до втручання в їхнє особисте життя у розумінні статті 8. Обґрунтування прохання батьків мало надаватися лише стосовно заходів, які не є відкритим практикуванням конкретної релігії або сповідуванням іншої життєвої філософії. В тих випадках, коли вимагається надання обґрунтування, батьки не зобов’язані надавати інформацію про свої власні релігійні або світоглядні переконання.

    Уряд стверджував, що застереження про звільнення, що міститься в Законі 1998 року, є недискримінаційним. Звільнення були доступними однаковою мірою для всіх батьків, незалежно від, за статтею 14, «статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних або інших переконань, національного або соціального походження …». Застереження про звільнення не призводить до розмежування між християнами, з одного боку, і нехристиянами, з іншого.

    У будь-якому випадку, умови, встановлені застереженням про звільнення, не можна вважати непропорційними чи необґрунтовано обтяжливими, а, отже, вони не можуть гарантувати право на повне звільнення. Як аргументувалося вище, прохання про звільнення не повинні обґрунтовуватися батьками у тих випадках, коли заходи однозначно можуть сприйматися як заходи релігійного характеру. Обґрунтування мають надаватися, лише якщо батьки добиваються ширшого звільнення, і навіть тоді обґрунтування не повинні бути всеохоплюючими.

    Крім того, слід відзначити, що інші предмети, такі як історія, музика, фізичне виховання і соціальні науки, можуть також піднімати релігійні чи етичні питання, і тому застереження про звільнення, включене до статті 2-4 Закону 1998 року, застосовується до всіх предметів. Відповідно до аргументації батьків, дозвіл тільки на часткове звільнення від цих предметів також є дискримінаційним. На думку Уряду, єдиною життєздатною системою як для тих предметів, так і для предмета ХРФ, було надання часткового звільнення. Якби це становило дискримінацію, тоді стаття 14 унеможливлювала б реалізацію переважної частини обов’язкової освіти.

  2. Оцінка Суду Що стосується розбіжностей у поглядах сторін стосовно меж розгляду справи, встановлених частковою ухвалою Суду щодо прийнятності від 26 жовтня 2004 року, Суд нагадує, що він визнав неприйнятною з підстав невичерпання національних засобів правового захисту окрему скаргу батьків щодо можливостей та умов отримання часткового звільнення від предмета ХРФ. Він зауважив, що позов батьків та апеляційна скарга до Верховного Суду були спрямовані проти предмета ХРФ та його запровадження загалом та що, у зв’язку з цим, Верховний Суд не знайшов підстав для визначення того, чи відбувалося навчання дітей таким чином, що при цьому порушувалися відповідні договори про права людини. Суд далі зауважив, що розгляд даної справи обмежувався загальною скаргою батьків на відсутність можливості отримати повне звільнення від предмета ХРФ. Проте вищезгадані обмеження щодо меж розгляду справи, які випливають з рішення від 26 жовтня 2004 року, не перешкоджають Суду розглянути загальні аспекти механізму часткового звільнення під час розгляду питання щодо повного звільнення, зокрема у контексті скарги батьків за статтею 14.

    Беручи до уваги доводи сторін, Суд вважає, що скарга батьків-заявників про дискримінацію за статтею 14 Конвенції, розглянутою разом зі статтями 8 та 9 Конвенції та статтею 2 Протоколу № 1, піднімає складні питання права та факту, вирішення яких повинно залежати від розгляду скарги по суті. Таким чином, Суд доходить висновку, що ця частина заяви не є явно необґрунтованою у розумінні пункту 1 статті 35 Конвенції. Жодних інших підстав для визнання цієї скарги неприйнятною не встановлено.

    З цих підстав Суд одноголосно

    Визнає прийнятною, не виносячи рішення по суті, скаргу батьків за статтею 9 Конвенції та другим реченням статті 2 Протоколу № 1 щодо відсутності права на повне звільнення та їхню скаргу за статтею 14, розглянутою разом з вищезгаданими положеннями та статтею 8 Конвенції.

Секретар

Голова

Сьорен Нільсен

(Søren Nielsen)

Хрістос Розакіс (Christos Rozakis)