Факти

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

5. Заявник народився в 1988 році і проживає в м. Діярбакир.

6. У 2005 році, коли заявник навчався на першому курсі кафедри механіки технічного факультету Університету Фират (надалі – «факультет»), з ним стався нещасний випадок, в результаті якого заявник отримав тяжкі травми, які призвели до паралічу його нижніх кінцівок. Йому довелося перервати навчання на період, поки він не одужав настільки, що міг повернутися до університету.

1. 17 березня 2007 року заявник звернувся на факультет із проханням про пристосування приміщень університету до його особливих потреб, щоб він міг поновити навчання у 2007/2008 навчальному році.

2. Листом від 25 травня 2007 року адміністрація факультету відповіла на це прохання, зазначивши, що будівля факультету спроектована і побудована як багатоповерхова споруда, що вміщує 3 000 студентів, і її архітектуру неможливо пристосувати. В листі йшлося, що до адміністрації було направлено запит про тимчасове припинення навчання для проведення робіт з реконструкції приміщення для облаштування входу до будівлі, але ці роботи не можуть бути виконані найближчим часом. Також додавалося, що навчання на кафедрі механіки вимагає від заявника участі у практичних заняттях в майстернях, а зважаючи на ситуацію, що склалася, така участь є проблематичною. Лист закінчувався запевненнями в тому, що якщо заявник бажає продовжувати навчання, адміністрація надасть йому всю можливу допомогу у міру [A1] наявних можливостей.

3. 16 серпня 2007 року заявник через нотаріуса надіслав офіційне повідомлення до адміністрації Університету Фират та декану факультету, в якому просив їх провести роботи з реконструкції. Посилаючись на статтю 42 Конституції, статтю 15 Закону № 5378 «Про осіб з інвалідністю» та статтю 2 Протоколу № 1 до Конвенції, він стверджував, що саме на державу покладається обов’язок гарантувати громадянам право на освіту, у відповідності до принципу рівних можливостей. Він далі стверджував, що відповідь адміністрації факультету на його прохання (див. пункт 8 вище) мала на меті лише змусити його залишити навчання.

4. Адміністрація факультету відповіла на це офіційне повідомлення листом від 10 вересня 2007 року, в якому зазначалось, що згадані роботи з реконструкції слід розглядати у світлі дотримання положень законодавства про об’єкти державної власності, що може зайняти якийсь час. Крім того, будь-які проблеми, з якими зіткнувся заявник при відвідуванні теоретичних занять, викладання яких здійснювалося у триповерховій будівлі, можна було вирішити, скориставшись допомогою сторонньої особи.

Адміністрація зауважувала, що практичні заняття проводилися на першому поверсі будівлі і доступ до них не становив жодної проблеми для заявника, і що пізніше у заявника не виникло жодних труднощів із відвідуванням цих занять, що проходили в майстернях. Нею пояснювалося, що єдиною причиною, через яку участь заявника у практичних заняттях раніше характеризувалася як проблематична (див. пункт 8 вище), було те, що такі заняття вимагали значних фізичних зусиль, а, враховуючи його особливу ситуацію, був потрібен час на обдумування того, якого роду допомога йому може бути надана. Крім того, усі залучені сторони прагнули допомагати студентам, і не могло бути і мови про те, щоб хтось намагався завадити заявнику продовжувати навчання. Насамкінець, адміністрація зауважувала, що, оскільки, на її думку, бюджет, який виділявся державою, є обмеженим, роботи з реконструкції, потреба в яких виникла через ситуацію заявника, неминуче підпадають під бюджетні та часові обмеження.

5. 15 листопада 2007 року заявник звернувся до Адміністративного суду м. Елязиг з позовом про скасування відповідей університету від 25 травня та 10 вересня 2007 року та відшкодування матеріальної і моральної шкоди, яких, за його твердженням, він зазнав. Він скаржився, що органи влади не усунули фізичні перешкоди, які не дозволяли йому скористатися своїм правом на освіту. Він вимагав відшкодування матеріальної шкоди в розмірі 25 000 турецьких лір і моральної шкоди в розмірі 30 000 турецьких лір.

6. Адміністрація Університету Фират відповіла письмовим відзивом (меморандумом) від 24 березня 2008 року. У ньому зазначалося, що університет не несе відповідальності за нещасний випадок, що стався з заявником. Також висловлювалася критика на адресу заявника у зв’язку з тим, що він вирішив звернутися до суду, і стверджувалося, що він повівся недобросовісно. При цьому також додавалося, що заявника було повідомлено, що йому буде надана підтримка, якщо він вирішить повернутися до університету. Крім того, адміністрація звернулася до компетентних органів з метою реконструкції будівлі факультету і було подано пропозицію включити відповідні роботи до інвестиційної програми на виконання відповідних положень законодавства про об’єкти державної власності. Адміністрація далі стверджувала, що вона пропонувала заявнику послуги помічника, але він не звернувся з запитом про надання такої допомоги. Також нею зазначалось, що отримання доступу до майстерень не становило жодної проблеми для осіб з інвалідністю, але що заняття, які проводилися в майстернях, потребували фізичних зусиль від присутніх студентів. Насамкінець, адміністрація зауважувала, що ніхто ніколи не чинив перешкод у отриманні заявником доступу до будь-яких занять.

7. У відповідь заявник заперечив доводи, висунуті адміністрацією. Він доводив, що його право на освіту гарантовано національним законодавством та статтею 2 Протоколу № 1 до Конвенції та що на національні органи влади покладався обов’язок вжити заходів для надання йому можливості скористатися цим правом. Крім того, він стверджував, що роботи з реконструкції, з проханням про проведення яких звернувся заявник, носили такий характер, що мали бути в будь-якому випадку вже виконані, відповідно до вимог пункту 1bis Закону № 3194 «Про містобудівну діяльність» (див. пункт 23 вище). До того ж, він вважав, що той факт, що адміністрація запропонувала заявнику послуги помічника, свідчив про необізнаність адміністрації щодо його особистої ситуації та в тому, які наслідки вона мала. Він додавав, що для нього було б принизливим потрапити в залежність від сторонньої допомоги у зв’язку з його інвалідністю, пославшись для прикладу на те, як постійна присутність і допомога сторонньої людини порушувала б його право на недоторканість особистого життя. Він також зауважував, що якби стороння людина заносила його сходами на руках, існував би ризик його падіння.

8. 13 жовтня 2008 року адміністрація факультету розірвала контракти з низкою студентів, у тому числі з заявником, на тій підставі, що вони не пройшли перереєстрацію станом на початок двох навчальних років поспіль.

9. 02 листопада 2009 року було прийнято Законодавчий декрет № 2009/15546, який було опубліковано в Офіційному віснику (надалі – «ОВ») 13 листопада 2009 року. Цим законодавчим декретом було закрито деякі категорії вищих навчальних закладів, зокрема технічні факультети, одним із яких був технічний факультет Університету Фират, замість якого було відкрито технологічний факультет. Відповідно до цього законодавчого декрету студенти, які вже зареєструвалися на навчання, могли продовжувати навчання на нових факультетах.

10. 09 квітня 2010 року Адмінстративний суд м. Елазиг відхилив апеляційну скаргу заявника. У мотивувальній частині свого рішення суд, зокрема, зазначив, що будівлі, про які йдеться, були споруджені відповідно до положень законодавства, чинних у 1988 році. Відповідно до позиції суду, незважаючи на те, що на органи влади покладався обов’язок застосовувати технічні норми, що містилися в положеннях законодавства, які були прийняті пізніше стосовно осіб з інвалідністю, не можна було стверджувати, що відповідач не дотримувався цих норм під час будівництва будівлі, зведеної у 1988 році, до набрання чинності цими нормами. Насамкінець, у рішенні суду вказувалося, що органи влади повідомили заявника про те, що архітектурних заходів буде вжито залежно від наявного бюджету та що буде призначена особа, яка допомагатиме йому відвідувати заняття.

11. Заявник подав касаційну скаргу на це рішення до Верховного адміністративного суду.

12. 18 січня 2011 року Верховний адміністративний суд ухвалив рішення, яким залишив касаційну скаргу без задоволення і підтримав рішення суду першої інстанції як таке, що відповідає процедурі і законодавству.

13. Заявник звернувся до Верховного адміністративного суду з клопотанням про перегляд цього рішення, стверджуючи про порушення його права на освіту та порушення принципу рівності.

14. 28 вересня 2011 року Верховний адміністративний суд відхилив клопотання заявника, постановивши, що підстав для перегляду немає.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ І МІЖНАРОДНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

A. Відповідне національне законодавство

15. Відповідне національне законодавство, що стосується даної справи, було частково викладено в рішенні у справі «Чам проти Туреччини» (Çam v. Turkey) (№ 51500/08, пп. 34-36, від 23 лютого 2016 року).

16. Крім того, у підпункті 3 (f) Закону № 5378 «Про осіб з інвалідністю» від 01 липня 2005 року (надалі – «Закон № 5378»), опублікованого в ОВ 07 липня 2005 року, міститься таке визначення доступності:

«(f) Доступність: безпечний і незалежний доступ до будівель, прилеглих територій, транспортних та інформаційних послуг, а також інформаційно-комунікаційних технологій та їх використання».[1]

Статтею 2 (перехідною) цього Закону, чинного на час розгляду даної справи, передбачено таке:

«Існуючі адміністративні будівлі, що належать державним органам та закладам, усі [існуючі] дороги та автомагістралі, тротуари, пішохідні переходи, відкриті громадські місця та парки, спортивні майданчики та інші аналогічні об’єкти соціальної і культурної інфраструктури, а також споруди, побудовані фізичними чи юридичними особами, що надають послуги населенню, повинні бути приведені у відповідність до вимог доступності для «інвалідів»[2] «протягом семи років»[3] з моменту набрання чинності [цим] законом».

[1]. Всі положення цієї статті, крім підпункту (f), було змінено Законом № 6518 від 06 лютого 2014 року.

[2]. Зі змінами, внесеними статтею 1 (69) (n) Закону № 6462 від 25 квітня 2013 року. Слово «інвалідів» було замінено словом «осіб з інвалідністю».

[3]. Зі змінами, внесеними статтею 34 Закону № 6353 від 4 липня 2012 року, якими цей строк було продовжено до восьми років. У 2014 році було передбачено максимальний додатковий строк тривалістю два роки.

17. 30 травня 1997 року до Закону № 3194 «Про містобудівну діяльність» від 03 травня 1985 року, опублікованого в ОВ 09 травня 1985 року, було додано додаткову статтю. Зазначеною статтею передбачено зобов’язання щодо дотримання стандартів Турецького інституту стандартів при реалізації проектів містобудування, у сферах міського і соціального будівництва та щодо об’єктів технічної інфраструктури, для забезпечення доступності та пристосування фізичного середовища до потреб осіб з інвалідністю.

18. Законом № 6111 від 13 лютого 2011 року, опублікованим в ОВ 25 лютого 2011 року, додано статтю 58 (перехідну) до Закону № 2547 «Про вищу освіту» від 04 листопада 1981 року (так званий «Закон про поновлення студентів»), опублікованого в ОВ 06 листопада 1981 року. Цією статтею, зокрема, передбачено, що деякі категорії студентів, які до набрання чинності цієї статтею були відраховані з вищих навчальних закладів, можуть:

– поновити навчання у 2011/2012 навчальному році, за умови подання заяви відповідного змісту протягом п’яти місяців з моменту набрання чинності зазначеною статтею;

– поновити відвідування занять у весняному семестрі 2010/2011 навчального року, за умови подання заяви відповідного змісту протягом десяти днів з моменту набрання чинності зазначеною статтею та за умови, що ця заява буде прийнята навчальним закладом, до якого вона подається.

Статтею 11 Закону № 6353 від 04 липня 2012 року, опублікованого в ОВ 12 липня 2012 року, додано статтю 63 (перехідну) до Закону № 2547 такого змісту:

«Будь-яка особа, яка не задовольняє встановленим вимогам за статтею 58 (перехідній) [Закону № 2547] через неподання нею заяви у встановлені строки, ... має право, з моменту набрання чинності цією статтею, розпочати [навчання] в наступному [навчальному] році відповідно до принципів, викладених у статті 58 (перехідній), подавши заяву до вищого навчального закладу, з якого така особа була відрахована».

B. Міжнародне законодавство

19. Тексти міжнародних норм законодавства, що стосуються даної справи, викладено в рішенні у справі «Чам проти Туреччини» (Çam v. Turkey) (згаданому вище, пп. 37-38 – див., додатково, «Зегналова і Зегнал проти Чеської Республіки» (Zehnalová and Zehnal v. the Czech Republic) (ухв.), № 38621/97, ЄСПЛ 2002‑V; «Мулка проти Польщі» (Mółka v. Poland) (ухв.), № 56550/00, ЄСПЛ 2006-IV; та «Фаркаш проти Румунії» (Farcaş v. Romania) (ухв.), №. 2596/04, пп. 68-70, від 14 вересня 2010 року).

Слід також взяти до уваги нижченаведені витяги з Конвенції ООН про права осіб з інвалідністю (надалі – «КПОІ»), прийнятої 13 грудня 2006 року Генеральною Асамблеєю ООН та підписаної 30 березня 2007 року, яка була ратифікована Туреччиною 28 вересня 2009 року.

Стаття 2

«Визначення

Для цілей цієї Конвенції:

...

«Дискримінація за ознакою інвалідності» означає будь-яке розрізнення, виключення чи обмеження з причини інвалідності, метою або результатом якого є применшення або заперечення визнання, реалізації або здійснення нарівні з іншими всіх прав людини й основоположних свобод у політичній, економічній, соціальній, культурній, цивільній чи будь-якій іншій сфері. Вона включає всі форми дискримінації, у тому числі відмову в розумному пристосуванні;

«Розумне пристосування» означає внесення, коли це потрібно в конкретному випадку, необхідних і підхожих модифікацій і коректив, що не становлять непропорційного чи невиправданого тягаря, для цілей забезпечення реалізації або здійснення особами з інвалідністю нарівні з іншими всіх прав людини й основоположних свобод

...»

Стаття 3

«Загальні принципи

Принципами цієї Конвенції є:

(a) повага до притаманної людині гідності, її особистої самостійності, зокрема свободи робити власний вибір, і незалежності;

...»

Стаття 9

«Доступність

1. Щоб надати особам з інвалідністю можливість вести незалежний спосіб життя й усебічно брати участь у всіх аспектах життя, держави-учасниці вживають належних заходів для забезпечення особам з інвалідністю доступу нарівні з іншими до фізичного оточення, до транспорту, до інформації та зв'язку, зокрема інформаційно-комунікаційних технологій і систем, а також до інших об'єктів і послуг, відкритих або таких, що надаються населенню, як у міських, так і в сільських районах. Ці заходи, які включають виявлення й усунення перепон і бар’єрів, що перешкоджають доступності, повинні поширюватися, зокрема:

(a) на будинки, дороги, транспорт й інші внутрішні та зовнішні об’єкти, зокрема школи, житлові будинки, медичні установи та робочі місця;

(b) на інформаційні, комунікаційні та інші служби, зокрема електронні служби та екстрені служби.

2. Держави-учасниці вживають також належних заходів для того, щоб:

...

(e) надавати різні види послуг помічників і посередників, зокрема провідників, читців і професійних сурдоперекладачів, для полегшення доступності будинків та інших об’єктів, відкритих для населення;

(f) розвивати інші належні форми надання особам з інвалідністю допомоги та підтримки, що забезпечують їм доступ до інформації;

...»

Стаття 20

«Індивідуальна мобільність

Держави-учасниці вживають ефективних заходів для забезпечення індивідуальної мобільності осіб з інвалідністю з максимально можливим ступенем їхньої самостійності, зокрема шляхом:

(a) сприяння індивідуальній мобільності осіб з інвалідністю вибраним ними способом, у вибраний ними час та за доступною ціною;

(b) полегшення доступу осіб з інвалідністю до якісних засобів, що полегшують мобільність, пристроїв, допоміжних технологій та послуг помічників і посередників, зокрема за рахунок надання їх за доступною ціною;

(c) навчання осіб з інвалідністю та кадрів спеціалістів, що з ними працюють, навичкам мобільності;

(d) спонукання підприємств, що займаються виробництвом засобів, які полегшують мобільність, пристроїв та допоміжних технологій, до врахування всіх аспектів мобільності осіб з інвалідністю.»

Стаття 24

«Освіта

1. Держави-учасниці визнають право осіб з інвалідністю на освіту. Для цілей реалізації цього права без дискримінації й на підставі рівності можливостей держави-учасниці забезпечують інклюзивну освіту на всіх рівнях і навчання протягом усього життя, прагнучи при цьому:

(a) до повного розвитку людського потенціалу, а також почуття гідності та самоповаги та до посилення поваги до прав людини, основоположних свобод і людської багатоманітності;

...

5. Держави-учасниці забезпечують, щоб особи з інвалідністю могли мати доступ до загальної вищої освіти, професійного навчання, освіти для дорослих і навчання протягом усього життя без дискримінації та нарівні з іншими. Із цією метою держави-учасниці забезпечують, щоб для осіб з інвалідністю забезпечувалося розумне пристосування.

...»

20. Слід також звернутися до статті 13 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права, прийнятого Організацією Об'єднаних Націй 19 грудня 1966 року і ратифікованого Туреччиною 23 вересня 2003 року. У зазначеній нормі йдеться про те, що держави-учасниці повинні визнавати право кожної людини на освіту і що для повного здійснення цього права вища освіта повинна бути зроблена однаково доступною для всіх на основі здібностей кожного шляхом вжиття всіх необхідних заходів.

21. В рамках Ради Європи Рекомендацією № R (98) 3 «Про доступ до вищої освіти», прийнятою 17 березня 1998 року Комітетом Міністрів, визнається, що вища освіта відіграє ключову роль у просуванні прав людини й основоположних свобод.

При цьому Рекомендацією № R (92) 06 від 9 квітня 1992 року «Про формування послідовної політики щодо осіб з інвалідністю» Комітет Міністрів закликав держави-членів «гарантувати право осіб з інвалідністю на незалежне життя і повну інтеграцію в суспільство» і «визнати обов’язок суспільства створити всі умови для цього», для забезпечення особам з інвалідністю належних «рівних можливостей» з іншими. Дії органів державної влади повинні буди спрямовані, зокрема, на те, щоб забезпечити особам з інвалідністю «максимальну мобільність, доступ до будівель і транспортних засобів» та надати їм можливість «відігравати повну роль у суспільстві» та «брати участь у економічній, соціальній і культурній діяльності, у проведенні дозвілля та відпочинку.»

Зі свого боку, Парламентська Асамблея Ради Європи розглянула ці питання у своїй Рекомендації № 1185 (1992) від 07 травня 1992 року «Про політику реабілітації інвалідів». У ній наголошувалося, що «суспільство має обов’язок адаптувати свої стандарти під особливі потреби інвалідів для того, щоб вони могли жити незалежним життям». Для цього уряди і компетентні органи влади закликалися «прагнути і заохочувати до справжньої активної участі інвалідів у ...громаді та суспільстві» і, відповідно, гарантувати «легкість доступу до будівель».