Право

I. СТВЕРДЖУВАНІ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 2 ПРОТОКОЛУ № 1 ДО КОНВЕНЦІЇ ТА СТАТТІ 14 КОНВЕНЦІЇ

A. Предмет спору

22. Заявник скаржився на дискримінаційне порушення його права на освіту. Він доводив, що для того, щоб він міг продовжити навчання в університеті на факультеті, у будівлі факультету мали бути проведені роботи з реконструкції. Він стверджував, що через те, що його прохання щодо проведення необхідних робіт було відхилено, він був змушений залишити навчання. Тому він скаржився, що держава не вжила позитивних заходів, обов’язок щодо здійснення яких, як він стверджував, покладався на неї і які б дозволили йому продовжити навчання в університеті.

Він послався на статтю 2 Протоколу № 1 до Конвенції, розглянуту окремо та в поєднанні зі статтею 14 Конвенції, в якій зазначено таке:

Стаття 2 Протоколу № 1 до Конвенції

«Нікому не може бути відмовлено у праві на освіту. ...»

Стаття 14 Конвенції

«Користування правами та свободами, визнаними в [цій] Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою – статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою».

23. Уряд не погодився з цим доводом.

24. Суд зауважує, що твердження заявника про дискримінаційне поводження з ним з огляду на його інвалідність у зв’язку з ураженням опорно-рухового апарату є центральним питанням, порушеним у поданій на його розгляд скарзі. У зв’язку з цим Суд з самого початку зауважує, що стаття 14 Конвенції лише доповнює інші основні положення Конвенції та Протоколу до неї. Вона не має незалежного існування, оскільки її дія поширюється виключно на «користування правами та свободами», що охороняються цими положеннями (стосовно принципів, див., наприклад, справу «Про деякі аспекти законодавства щодо використання мов в освітніх закладах Бельгії» (Case “relating to certain aspects of the laws on the use of languages in education in Belgium”) (по суті), від 23 липня 1968 року, п. 9, серія A № 6; «Стек та інші проти Сполученого Королівства» (Stec and Others v. the United Kingdom) (ухв.) [ВП], №№ 65731/01 та 65900/01, пп. 39 та 40, ЄСПЛ 2005‑X; «Е.Б. Проти Франції» (E.B. v. France) [ВП], № 43546/02, п. 48, від 22 січня 2008 року; та «Сєйдіч та Фінці проти Боснії і Герцеговини» (Sejdić and Finci v. Bosnia-Herzegovina) [ВП], №№ 27996/06 та 34836/06, п. 39, ЄСПЛ 2009).

25. При цьому Суд вже неодноразово зазначав, що в демократичному суспільстві право на освіту є незамінним інструментом просування прав людини і відіграє фундаментальну роль (див. рішення у справі «Вєльо Велєв проти Болгарії» (Velyo Velev v. Bulgaria), № 16032/07, п. 33, ЄСПЛ 2014 (витяги), та згадане вище рішення у справі «Чам проти Туреччини» (Çam v. Turkey), п. 52). Стаття 2 Протоколу № 1 до Конвенції поширює свою дію на вищу освіту і при цьому вимагає від будь-якої держави, яка створила вищі навчальні заклади, забезпечення ефективного доступу до них (див. рішення у справі «Лейла Шахін проти Туреччини» (Leyla Şahin v. Turkey) [ВП], № 44774/98, пп. 136 та 137, ЄСПЛ 2005 XI). Інакше кажучи, доступ до будь-якого вищого навчального закладу, що існує у даний час, є невід’ємною частиною права, передбаченого першим реченням статті 2 Протоколу № 1 (див., зокрема, «Мюрсель Ерен проти Туреччини» (Mürsel Eren v. Turkey), № 60856/00, п. 41, ЄСПЛ 2006‑II, та «Ірфан Темель та інші проти Туреччини» (İrfan Temel and Others v. Turkey), № 36458/02, п. 39, від 03 березня 2009 року).

У даній справі, зважаючи на те, що стверджувана відсутність у заявника можливості скористатися своїм правом на університетську освіту стосувалася існуючого факультету, навчання на якому стало недоступним для заявника після нещасного випадку, внаслідок якого він отримав інвалідність у зв’язку з ураженням опорно-рухового апарату, можна лише зробити висновок, що скарга, про яку йдеться, підпадає під дію статті 2 Протоколу № 1, а, отже, застосовується і стаття 14 Конвенції.

В. Щодо прийнятності

1. Доводи Уряду

26. Уряд зауважував, що Законом № 5378 було встановлено восьмирічний строк (див. пункт 22 вище) для облаштування доріг та автомагістралей, тротуарів, пішохідних переходів, відкритих громадських місць та парків, спортивних майданчиків та інших аналогічних об’єктів соціальної і культурної інфраструктури, а також споруд громадського призначення елементами доступності для осіб з інвалідністю. Він пояснював, що під час цього процесу керівництво даного університету заявляло, що заявник може продовжувати навчання. З 2010 року будівлі технологічного факультету, створеного Законодавчим декретом № 2009/15546 від 02 листопада 2009 року (див. пункт 15 вище), в якому на даний момент проводяться заняття з інженерно-технічної підготовки, відповідають положенням про доступ для студентів з інвалідністю.

27. Уряд додавав, що заявник не перереєструвався на навчання на факультеті і не скористався Законом про поновлення студентів (див. пункт 24 вище) для того, щоб повернутися до університету і поновити навчання. Він стверджував, що заявник міг продовжити навчання, якби скористався наявною можливістю перереєструватися. Положеннями Закону № 6353 (там само) не було встановлено жодного строку, і на даний момент не існувало жодної перепони для поновлення заявником навчання, якби він звернувся з відповідним проханням. При цьому Уряд доводив, що необхідні роботи з реконструкції вже було проведено в будівлях нового факультету.

28. Таким чином, Уряд дотримувався тієї думки, що, зважаючи на проведені роботи з реконструкції, та можливості, надані Законом про поновлення студентів, заявник втратив статус потерпілого за статтею 34 Конвенції і його заяву слід відхилити.

2. Доводи заявника

29. Заявник відповів, що відхилення адміністрацією університету його прохання про вжиття заходів, які б дозволили йому як особі з інвалідністю продовжити навчання, прирівнюється до порушення його права на освіту, а також його права на особисту автономію та самореалізацію – які він вважав аспектами свого приватного життя. Він стверджував, що порушення, до того ж, існувало аж до тих пір, поки адміністрація не вжила необхідних заходів у навчальному закладі, про який йдеться, щоб усунути перепони для його доступу до освіти, тобто, як доводив Уряд, до 2010-2011 рр. При цьому заявник взяв до уваги той факт, що з 2007/2008 навчального року поновлення ним навчання виявилося фізично неможливим, оскільки він не мав можливості отримати доступ до приміщень, в яких проводилися заняття.

30. На думку заявника, навіть якби він і скористався Законом про поновлення студентів для того, щоб перереєструватися на навчання на факультеті на 2010/2011 навчальний рік, – коли йому була б гарантована фізична доступність до навчальних аудиторій – шкода, яка, як він стверджував, була йому завдана в період, коли, на йому думку, він був позбавлений освіти, не була відшкодована, і насправді Уряд-відповідач навіть і не намагався її відшкодувати. Заявник додав, що не можна залишити поза увагою той факт, що адміністративні суди відхилили його апеляційну і касаційну скарги. Він дотримувався тієї думки, що, в кінцевому підсумку, національні органи влади ані визнали факт вчинення порушень, на які він скаржився, ані надали відшкодування у зв’язку з ними.

3. Оцінка Суду

31. У даній справі Суд зауважує, що 17 березня 2007 року заявник звернувся до адміністрації університету з проханням про проведення робіт з реконструкції у приміщеннях цього навчального закладу для забезпечення йому доступу до них (див. пункт 7 вище). Коли адміністрація відповіла, що зазначені роботи не можуть бути виконані найближчим часом, заявник даремно звернувся до адміністративних судів (див. пункти 11 – 20 вище).

Як видно з матеріалів справи та міркувань Уряду (див. пункти 15 та 33 вище), факультет, на який вступив заявник, було закрито і замінено технологічним факультетом, будівлі якого, за наявними даними, було пристосовано під потреби людей з інвалідністю. До того ж, за словами Уряду, заявник має право скористатися положеннями Закону про поновлення студентів, який дає йому можливість у будь-який час перереєструватися на навчання в університеті (див. пункти 34 та 35 вище), що не оскаржується заявником (див. пункт 37 вище).

32. Для визначення того, чи може заявник і далі посилатися на свій статус потерпілого від стверджуваних порушень, слід взяти до уваги всі обставини даної справи, включно з будь-якими подіями, що сталися до дати розгляду справи Судом (див. «Тенасе проти Молдови» (Tănase v. Moldova) [ВП], № 7/08, п. 105, ЄСПЛ 2010). У даній справі той факт, що адміністрацією були проведені роботи з реконструкції для пристосування приміщень під потреби осіб з інвалідністю, як згадувалося Урядом, беззаперечно має важливе значення. Проте, справа в тому, що деякі поліпшення були проведені лише в 2010 році (див. пункт 33 вище), вочевидь через бюджетні та/або адміністративні обмеження, які існували до цього часу (див. пункти 8 та 10 вище).

Тому заявник може правомірно стверджувати, що він став жертвою дискримінаційного порушення свого права на освіту в період до проведення зазначених робіт, оскільки, зважаючи на обставини даної справи, подальше відкриття нового факультету, доступного для осіб з інвалідністю, не може тлумачитися як визнання стверджуваного порушення та надання відшкодування у зв’язку з ним стосовно 2007/2008, 2008/2009 та 2009/2010 навчальних років (стосовно принципів див., для прикладу, «Екле проти Німеччини» (Eckle v. Germany), від 15 липня 1982 року, п. 69 і наступні, серія A № 51; «Далбан проти Румунії» (Dalban v. Romania) [ВП], № 28114/95, п. 44, ЄСПЛ 1999‑VI; та «Гефген проти Німеччини» (Gäfgen v. Germany) [ВП], № 22978/05, пп. 115 та 116, ЄСПЛ 2010).

Те саме стосується доступних заявнику приміщень, в яких проводилася реєстрація на навчання в університеті, тією мірою, якою істотні умови, що існували у будівлі, про яку йдеться, залишалися без змін протягом періоду, що розглядається.

33. Таким чином, попереднє заперечення Уряду має бути відхилене.

34. Зауважуючи, що скарга заявника не є явно необґрунтованою в розумінні підпункту (а) пункту 3 статті 35 Конвенції і що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав, Суд оголошує її прийнятною.

С. Щодо суті

1. Доводи заявника

35. Посилаючись на практику Суду (див. згадане вище рішення у справі «Лейла Шахін проти Туреччини» (Leyla Şahin v. Turkey), п. 137), заявник стверджував, що право на вищу освіту підпадає під дію статті 2 Протоколу № 1 до Конвенції.

36. Він пояснював, що у даній справі оскаржувана дискримінація сталася внаслідок невзяття до уваги його інвалідності в контексті його доступу до освіти. Він доводив, що з ним поводилися так само, як і зі здоровими студентами. Заявник наполягав, що згідно з відповідною практикою Суду дискримінація могла виникнути внаслідок ситуації, яка фактично склалася (див. рішення у справі «Зарб Адамі проти Мальти» (Zarb Adami v. Malta), № 17209/02, п. 76, ЄСПЛ 2006‑VIII).

37. Посилаючись на статтю 10 Конституції, він доводив, що позитивна дискримінація по відношенню до осіб з інвалідністю не суперечить забороні дискримінації. Він додавав, що згідно зі статтею 15 Закону № 5378 здійсненню права осіб з інвалідністю на освіту за жодних обставин не можуть чинитися перешкоди, а також скаржився, що національні органи влади діяли з порушенням цього положення.

38. При цьому заявник заперечував аргумент Уряду щодо часу, необхідного для проведення робіт з реконструкції для реалізації відповідних положень законодавства щодо будівель факультету (див. пункт 33 вище). Він доводив, що цей аргумент не можна використовувати для виправдання ставлення, жертвою якого, як він стверджував, він став. Він стверджував, що у даній ситуації законна мета, яка переслідувалася, не була пропорційною фактичній ситуації.

39. Що стосується строків виконання вимоги щодо приведення наявних будівель у відповідність, він зауважив, що цей строк спочатку було встановлено тривалістю сім років, а потім, у 2012 році, було збільшено до восьми років після внесення змін до законодавства. Насамкінець, у 2014 році, після внесення подальших змін до законодавства, для навчальних закладів, які ще не провели необхідні роботи, зазначений строк було продовжено ще на два роки. Заявник стверджував, що, зважаючи на вищезгадані зміни, він не мав можливості посилатися на той факт, що відповідні норми законодавства були остаточними, особливо зважаючи на те, що органи державної влади продемонстрували недостатню обізнаність у питаннях, що розглядалися, – що нібито доводять розпорядження прем’єр-міністра.

40. Заявник додавав, що єдиним вагомим аргументом, який міг висунути Уряд, є свобода розсуду, якою користуються держави щодо забезпечення особам з інвалідністю можливості інтегруватися у суспільство, і що це означає пристосування фізичного середовища в рамках соціальних можливостей суспільства. Він доводив, що свободу розсуду держави в освітній сфері не можна трактувати настільки широко, як це зробили національні органи влади у даній справі.41. Більше того, заявник стверджував, що роботи з реконструкції, з проханням про проведення яких він звернувся, не належали до тієї категорії, яка б накладала надмірний тягар на бюджет університету: ці роботи вимагали встановлення пандуса на першому поверсі будівлі, вжиття адміністративних заходів для забезпечення того, щоб заняття, які він мав відвідувати, проходили на першому поверсі, а якщо це неможливо, тоді встановлення ліфта для доступу на верхні поверхи і, насамкінець, облаштування туалетів для осіб з інвалідністю. За оцінками заявника, вартість таких робіт з реконструкції становила близько 60 000 турецьких лір (близько 14 620 євро). Він вважав, що ця сума була більш ніж посильною для органів влади. Він пояснював, що зазначені роботи неодмінно принесли б користь не лише йому, але й іншим особам з інвалідністю у майбутньому. Він дотримувався тієї думки, що відмова від виконання робіт прирівнювалася до несправедливого і непропорційного втручання в його право на освіту.

2. Доводи Уряду

42. Посилаючись на свої попередні доводи (див. пункт 33 вище), Уряд спочатку надав фактологічну інформацію про поточний стан будівель, споруджених у 2009 році, які призначалися для розміщення в них нового технологічного факультету (див. пункт 15 вище). Він зауважував, що після перепланування приміщень першого поверху будівель було побудовано нові навчальні аудиторії і лабораторії і відкрито нові кафедри для надання студентам з інвалідністю можливості відвідувати заняття. Таким чином, будь-який студент з інвалідністю, зареєстрований на навчання на даному курсі, тепер міг відвідувати заняття на першому поверсі і, у разі необхідності, в навчальних аудиторіях інших кафедр, які були легкодоступними для осіб з інвалідністю. До того ж, більшість майстерень і лабораторій знаходилися на першому поверсі. Уряд супроводив свої зауваження компакт-диском із фотографіями та відеозаписами розміщених на першому поверсі аудиторій і туалетів для осіб з інвалідністю на підтвердження того, що зазначені приміщення були легкодоступними для студентів з інвалідністю.

43. Крім того, Уряд заперечував факт порушення права заявника на освіту, підкреслюючи, що заявник сам винен у тому, що не перереєструвався на навчання в університеті (див. пункт 34 вище). Він повторно перелічив засоби, передбачені законом у цьому напрямку (див. пункт 24 вище), і ще раз наголосив на тому, що заявник міг продовжувати навчання, і насправді досі може його продовжувати, за умови, що подасть відповідну заяву, чого заявник досі не зробив.

44. Уряд підтвердив, що здатність осіб з інвалідністю користуватися послугами державних закладів та органів нарівні з іншими є основоположним правом людини і що особам з інвалідністю має гарантуватися доступ до об’єктів громадського призначення для того, щоб вони могли жити повсякденним життям без сторонньої допомоги. Уряд стверджував, що в Туреччині існує багато законів і нормативно-правових актів, зокрема Конституція, які гарантують особам з інвалідністю повну та ефективну участь у суспільстві, без будь-якої дискримінації.

45. Посилаючсь на пункт 1 статті 9 Конвенції ООН про права осіб з інвалідністю (див. пункт 25 вище), Уряд далі заявляв, що доступність є одним із принципів, які лежать в основі цієї Конвенції, ратифікованої Великими національними зборами Туреччини 03 грудня 2008 року. Аналогічним чином, посилаючись на положення Закону № 3194 «Про містобудівну діяльність» (див. пункт 23 вище), Уряд стверджував, що установи і органи влади, які мають обов’язок і відповідальність перед антропогенним середовищем, виконують вимогу доступності. Таким чином, за словами Уряду, всі установи і органи влади були зобов’язані провести необхідні роботи з реконструкції, згідно з відповідними стандартами Турецького інституту стандартів, для забезпечення доступності будівель, відкритих громадських місць (доріг, автостоянок, пішохідних зон, парків і тротуарів), транспорту і зв’язку.

46. Уряд далі послався на положення Закону № 5378 (див. пункт 22 вище) стосовно доступності адміністративних будівель і громадських місць для осіб з інвалідністю. Він пояснював, що замовлення на проведення робіт з реконструкції, необхідних для забезпечення такої доступності, мало бути розміщене протягом восьми років з моменту набрання чинності вищезгаданим Законом, з можливістю продовження цього строку не більш як на два роки. Уряд додавав, що Законом було встановлено адміністративний штраф за невиконання необхідних робіт з реконструкції у встановлені законодавством строки.

47. Уряд також звертав увагу на набрання чинності положеннями про нагляд та перевірку доступності. У зв’язку з цим, перевірки проводилися, а адміністративні штрафи накладалися на осіб та компанії, які не виконували свої зобов’язання.

48. При цьому Уряд доводив, що Туреччина докладала і продовжує докладати всіх зусиль для здійснення необхідних заходів з метою виконання Закону № 5378, щоб ефективно забезпечувати права осіб з інвалідністю. Він стверджував, що здійснення необхідних заходів у встановлені Законом строки та проведення нагляду за ними вимагали багато часу і значних фінансових витрат.

49. До того ж, у даній справі роботи з реконструкції, які вимагалося провести у будівлях, щоб заявник міг ними користуватися для продовження навчання, були проведені відповідно до вимог місцевого законодавства. Уряд був переконаний у тому, що завдяки проведеному адміністрацією переплануванню у будівлях та можливостям, наданим Законом про поновлення студентів, більше не існувало перешкод для продовження заявником навчання.

50. Насамкінець, Уряд вказував на відсутність спеціального закону, який би регулював питання доступності приміщень університету для осіб з інвалідністю. Також він посилався на відсутність норм, які б стосувалися конкретно Університету Фират, оскільки, зважаючи на те, що приміщення цього університету мали статус адміністративних будівель, вони підпадали під дію Закону № 5378.

51. Посилаючись на положення законодавства, що стосувалися осіб з інвалідністю та роботи з реконструкції, які були проведені адміністрацією, Уряд просив Суд постановити рішення, яким визнати відсутність порушення статті 14 Конвенції, розглянутої у поєднанні зі статтею 2 Протоколу № 1 до Конвенції.

3. Оцінка Суду

(a) Загальні принципи

52. Суд ще раз нагадує, що при тлумаченні і застосуванні статті 2 Протоколу № 1 він має брати до уваги той факт, що Конвенцію слід розглядати як єдине ціле і тлумачити таким чином, щоб сприяти внутрішній узгодженості і гармонії між її різними положеннями (див. згадану вище ухвалу у справі «Стек та інші проти Сполученого Королівства» (Stec and Others v. the United Kingdom), п. 42, та рішення у справі «Остін та інші проти Сполученого Королівства» (Austin and Others v. the United Kingdom) [ВП], №№ 39692/09 та 2 інші, п. 54, ЄСПЛ 2012). Отже, статтю 2 Протоколу № 1 слід тлумачити, зокрема, у світлі статті 8 Конвенції, яка охороняє право кожного на повагу до приватного і сімейного життя (див. «Катан та інші проти Республіки Молдова та Росії» (Catan and Others v. the Republic of Moldova and Russia) [ВП], №№ 43370/04 та 2 інші, пп. 136 та 143, ЄСПЛ 2012 (витяги).

53. У цьому контексті слід також враховувати відповідні норми та принципи міжнародного права, які застосовуються у відносинах між Договірними сторонами. При цьому Конвенцію слід, наскільки це можливо, тлумачити у гармонії з іншими нормами міжнародного права, складовою яких вона є, а, отже, необхідно взяти до уваги і положення про право на освіту, закріплені в таких нормативних документах, як Європейська соціальна хартія та Конвенція ООН про права осіб з інвалідністю (див. рішення у справах «Тімішев проти Росії» (Timishev v. Russia), №№ 55762/00 та 55974/00, п. 64, ЄСПЛ 2005‑XII; «Катан та інші проти Республіки Молдова та Росії» (Catan and Others v. the Republic of Moldova and Russia) [ВП], №№ 43370/04, 8252/05 та 18454/06, п. 136, ЄСПЛ 2012; та згадане вище рішення у справі «Чам проти Туреччини», п. 53).

54. Що стосується статті 14 Конвенції, Суд вкотре нагадує, що дискримінація означає поводження з особами у різний спосіб, без об’єктивного і розумного обґрунтування, у відносно схожих ситуаціях, та що різниця у поводженні не має жодного «об’єктивного і розумного обґрунтування», якщо вона не переслідує «законну мету» або якщо немає «розумного співвідношення пропорційності між використовуваними засобами та переслідуваною метою» (див. згадану вище ухвалу у справі «Стек та інші проти Сполученого Королівства», п. 51; та згадані вище рішення у справах «Зарб Адамі проти Мальти», п. 72; «Сєйдіч та Фінці проти Боснії і Герцеговини», п. 42; та «Чам проти Туреччини», п. 54). Проте стаття 14 Конвенції не забороняє державі-учасниці поводитися з групами осіб по-різному для того, щоб виправити «фактичну нерівність» між ними; дійсно, за певних обставин відсутність спроб виправити нерівність за допомогою відмінного поводження може сама по собі призводити до порушення цієї статті (див, між іншого, рішення у справі «Д.Х. та інші проти Чеської Республіки» (D.H. and Others v. the Czech Republic) [ВП], № 57325/00, п. 175, ЄСПЛ 2007‑IV). Держави користуються певними межами розсуду при оцінюванні того, чи виправдовують відмінності в ситуаціях, які в іншому відношенні є аналогічними, відмінність у поводженні, а якщо так, тоді якою мірою (див. «Валліанатос та інші проти Греції» (Vallianatos and Others v. Greece) [ВП], №№ 29381/09 та 32684/09, п. 76, ЄСПЛ 2013), і державі, як правило, надається широка свобода розсуду відповідно до Конвенції в тих випадках, коли йдеться про загальні заходи економічної або соціальної стратегії (див. згадану вище ухвалу у справі «Стек та інші проти Сполученого Королівства» [ВП], №№ 65731/01 та 65900/01, п. 52, ЄСПЛ 2006‑VI).

55. Крім того, згідно зі статтею 14 Конвенції Суд повинен враховувати мінливий стан міжнародного і європейського права і реагувати, наприклад, на будь-який консенсус, що виникає щодо стандартів, які мають бути досягнуті. При цьому Суд звертає увагу на важливість основоположних принципів універсальності і недискримінації при здійсненні права на освіту, які закріплені у багатьох міжнародних нормативно-правових актах. Суд далі наголошує на тому, що ці міжнародні акти визнають інклюзивну освіту найбільш відповідним засобом гарантування вищезгаданих основоположних принципів, оскільки вона спрямована на забезпечення рівних можливостей для всіх громадян, у тому числі для осіб з інвалідністю (див. згадане вище рішення у справі «Чам проти Туреччини», п. 64, та посилання, що містяться в ньому). Інклюзивна освіта, безумовно, належить до сфери міжнародної відповідальності держав у цій сфері.

b) Застосування зазначених принципів до даної справи

I. Встановлення рамок оцінювання

56. Суд із самого початку звертає увагу на зроблений Урядом акцент на роботах з реконструкції, які було завершено у 2010 році (див. пункти 49, 53 та 54 – 58 вище), а також на відповідність національного законодавства, яким передбачено, що забезпечення доступу осіб з інвалідністю до громадських місць є основоположним правом (див. пункт 51 вище).

Проте у даній справі немає потреби оцінювати поточну ситуацію в Туреччині щодо доступності освітніх приміщень для осіб з інвалідністю, оскільки Суд вже доходив висновку (див. пункт 39 вище), що такі зрушення, якими б позитивними вони не були, не можуть компенсувати шкоду, завдану порушеннями, які, як стверджується, вже сталися до 2010 року (див., з відповідними змінами, рішення у справах «Християнсько-демократична народна партія проти Молдови» (Christian Democratic People’s Party v. Moldova), № 28793/02, п. 78, ЄСПЛ 2006‑II; «Норберт Сікорський проти Польщі» (Norbert Sikorski v. Poland), № 17599/05, п. 157, від 22 жовтня 2009 року; та «В.К. проти Словаччини» (V.C. v. Slovakia), № 18968/07, п. 153, ЄСПЛ 2011). Так само, немає жодного значення, чи існує законодавство, яке апріорі сприяє захисту прав осіб з інвалідністю, оскільки важливим питанням у даній справі є те, чи ефективно виконувала Туреччина свої зобов’язання за статтею 14 Конвенції, що розглядається у поєднанні зі статтею 2 Протоколу № 1 до Конвенції, стосовно заявника.

Відповідно, завдання Суду полягає в тому, щоб оцінити старанність адміністрації університету та подальшу реакцію судів на ситуацію, доведену до їх відома.

ii. Позиція адміністрації університету

57. У даній справі, пояснюючи п. Шахіну, що роботи з реконструкції, з проханням про проведення яких він звернувся (див. пункт 48 вище), не можуть бути виконані найближчим часом, адміністрація університету – так само як і Уряд (див. пункти 53 та 58 вище) – послалася, в першу чергу, на відсутність фінансових ресурсів, які могли б бути негайно виділені для цього (див. пункти 8 та 10 вище).

Суд погоджується з тим, що в питанні, яке стосується забезпечення особам з інвалідністю рівного доступу до навчальних закладів, національні органи влади користуються свободою розсуду і мають найкращі можливості для оцінювання її меж залежно від наявних коштів (див., з відповідними змінами, рішення у справі «О’Рейллі та інші проти Ірландії» (O’Reilly and Others v. Ireland) (ухв.), № 54725/00, від 28 лютого 2002 року; «Сентгес проти Нідерландів» (Sentges v. the Netherlands) (ухв.), № 27677/02, від 08 липня 2003 року; згадану вище ухвалу у справі «Мулка проти Польщі»; та згадане вище рішення у справі Ponomaryoponovi, п. 56).

58. Тим не менше, Суд не може погодитися з тим, що вирішення питання доступності приміщень факультету для заявника мало бути відкладене до тих пір, поки не з’являться всі необхідні кошти для проведення всіх основних робіт з реконструкції, передбачених законодавством.

На кону стоїть принцип, згідно з яким, виконання зобов’язання, взятого згідно з Конвенцією, вимагає позитивних заходів від держави, остання не повинна просто залишатися пасивною (див. рішення у справі «Маркс проти Бельгії» (Marckx v. Belgium), від 13 червня 1979, п. 31, серія A № 31).

59. У цьому відношенні, звертаючи увагу, що Конвенція призначена для охорони конкретних ефективних прав, Суд ще раз нагадує, що у контексті даної справи він має враховувати зміни в міжнародному і європейському праві і реагувати, наприклад, на будь-який консенсус, що виникає на цих рівнях щодо стандартів, що мають бути досягнуті у сфері, якої стосується дана справа (див. пункти 60 та 62 вище).

60. Тому Суд погоджується з Урядом (див. пункт 52 вище) у тому, що статтю 14 Конвенції дійсно слід тлумачити у світлі вимог вищезгаданих нормативних документів, зокрема КПОІ, стосовно «розумного пристосування – внесення, коли це потрібно в конкретному випадку, необхідних і підхожих модифікацій і коректив, що не становлять непропорційного чи невиправданого тягаря» – на які особи з інвалідністю мають право розраховувати для забезпечення «реалізації або здійснення [ними] нарівні з іншими всіх прав людини й основоположних свобод» (стаття 2 КПОІ – див. пункт 25 вище). Таке пристосування покликане виправити фактичну нерівність (див. пункт 61 вище), а дискримінація за ознакою інвалідності «включає всі форми дискримінації, у тому числі відмову в розумному пристосуванні» (див. пункт 25 вище; та див., з відповідними змінами, згадане вище рішення у справі «Чам проти Туреччини», пп. 65 та 67, та «Шанлисой проти Туреччини» (Şanlısoy v. Turkey) (ухв.), № 77023/12, п. 60, від 8 листопада 2016 року).

61. Безумовно, до завдань Суду не належить визначення «розумного пристосування» – яке може мати різні матеріальні і нематеріальні форми – що має бути здійснене у сфері освіти у відповідь на освітні потреби осіб з інвалідністю; національні органи влади мають для цього набагато більше можливостей, ніж Суд (див., наприклад, згадане вище рішення у справі «Чам проти Туреччини», п. 66).

Проте важливо, щоб ці органи влади з максимальною обережністю підходили до вибору, який вони роблять у цій сфері, зважаючи на вплив цього вибору на осіб з інвалідністю, особливу вразливість яких не можна ігнорувати.

62. Повертаючись до обставин даної справи, Суд зазначає, що заявник не отримував категоричної відмови від адміністрації факультету (див., для порівняння, згадане вище рішення у справі «Чам проти Туреччини», п. 58) у відповідь на своє прохання (див. пункти 8, 10 та 12 вище). У цьому контексті Суд не зупинятиметься на абстрактній обіцянці надання допомоги, яку, як заявляла адміністрація факультету, вона зможе надати заявникуі, або на висловленні занепокоєння щодо виснажливого характеру занять, що проводилися в майстернях; ці твердження не містять практичної пропозиції, яку можна було б оцінити.

Отже, залишається пропозиція надання підтримки заявнику (див. пункт 10 вище). Незважаючи на те, що Уряд не надав детальної інформації щодо точного призначення і характеру підтримки, яку він пропонував надати, здається очевидним, що він міг мати на увазі лише надання допомоги в пересуванні заявника, який страждає на параліч нижніх кінцівок, по багатоповерховій будівлі факультету.

63. У зв’язку з цим Суд ще раз нагадує, що здатність осіб з інвалідністю вести незалежний спосіб життя з розвиненим почуттям гідності і самоповаги має першочергове значення і проходить червоною ниткою по тексту КПОІ (підпункт (а) статті 3, пункт 1 статті 9 та стаття 20 в самому початку та підпункт (а) пункту 1 статті 24 – пункт 25 вище), а також є одним із міркувань, на які звертається увага у рекомендаціях, прийнятих Радою Європи. Аналогічним чином, Суд сам постановляв, що сама суть Конвенції полягає в забезпеченні поваги до людської гідності і свободи людини, яка обов’язково включає свободу власного вибору людини (див. згадане вище рішення у справі Pretty, пп. 61 та 65; згадану вище ухвалу у справі «Мулка проти Польщі»; та згадане вище рішення у справі McDonald, п. 47).

64. Дійсно, міжнародними правовими актами визнається надання певних форм допомоги людині як одного з засобів сприяння індивідуальній мобільності осіб з інвалідністю та полегшення доступу до будівель (підпункт (е) пункту 2 статті 9 та підпункт (b) статті 20 КПОІ – див. пункт 25 вище). Проте рішення, запропоноване адміністрацією, не вписується в ці рамки, оскільки у матеріалах справи немає жодного доказу, який би переконав Суд у тому, що підтримка, про яку йдеться, була запропонована після реального оцінювання потреб заявника та щирого врахування їх потенційного впливу на його безпеку, гідність та самостійність.

65. Хоча заявник насправді не зазнав жодного впливу, тим не менше, зважаючи на те, що поняття особистої самостійності є важливим принципом, що лежить в основі тлумачення гарантій, закріплених у статті 8 Конвенції (див. згадане вище рішення у справі Pretty; згадане вище рішення у справі «Мулка проти Польщі»; та згадане вище рішення у справі McDonald, там само) – який є близьким до передбаченого статтею 2 Протоколу № 1 (див. пункт 59 вище) – Суд зауважує, що такий захід, тобто пропозиція допомоги, що мала надаватися помічником, який було запропоновано факультетом без жодної індивідуалізованої оцінки фактичної ситуації заявника, не може вважатися розумним за статтею 8, оскільки в ньому не було враховано потребу заявника жити якомога більш незалежним і самостійним життям.

iii. Реакція Суду в даній справі

66. В обґрунтування своєї позиції заявник посилався саме на поєднання всіх цих аспектів, спираючись також на статтю 2 Протоколу № 1 (див. пункт 13 вище), під час розгляду його справи в Адміністративному суді м. Елазиг, який, таким чином, мав ухвалити рішення щодо скарг, по суті аналогічних тим, з якими заявник звернувся до Суду. Відповідно до принципу субсидіарності саме на цей суд у першу чергу покладався обов’язок забезпечити примусове здійснення прав, про які йдеться, перевіривши, зокрема, те, чи були співставлені освітні потреби заявника та обмежені можливості органів влади щодо задоволення цих потреб, тобто переконавшись у тому, чи було забезпечено справедливу рівновагу між конкуруючими інтересами окремої особи та суспільства в цілому (див., з-поміж багатьох інших джерел, з відповідними змінами, рішення у справах «Геттон та інші проти Сполученого Королівства» (Hatton and Others v. the United Kingdom) [ВП], № 36022/97, п. 98, ЄСПЛ 2003-VIII: «Вучкович та інші проти Сербії» (Vučković and Others v. Serbia) (попередні заперечення) [ВП], №№ 17153/11 та 29 інших, пп. 70-72, від 25 березня 2014 року; та «Пентікайнен проти Фінляндії» (Pentikäinen v. Finland) [ВП], № 11882/10, п. 114, ЄСПЛ 2015).

67. Проте в рішенні Адміністративного суду м. Елазиг від 09 квітня 2010 року (див. пункт 16 вище) нічого не сказано про ці аспекти. По суті, судді адміністративного суду, в загальних фразах визнавши, що органи влади мали застосовувати норми щодо осіб з інвалідністю, дуже легко звільнили факультет-відповідача від його обов’язку задовольнити потреби заявника, на тій лише підставі, що будівля цього факультету була зведена у 1988 році, до набрання чинності цими норми.

Щодо іншого, спираючись на припущення про те, що «архітектурні заходи буде вжито залежно від наявного бюджету» –навіть незважаючи на відсутність конкретної пропозиції з цього приводу (див. пункти 8 та 69 вище) – суд вважав достатнім просто зазначити, що буде призначена особа, яка допомагатиме заявнику, навіть не пояснивши, чому таке рішення вважатиметься достатнім заходом. При цьому суд також не намагався (див. пункт 71 (в кінці) вище) визначити реальні потреби заявника та способи і шляхи їх задоволення, щоб надати п. Енверу Шахіну можливість поновити навчання на умовах, якомога більше наближених до тих, які були створені для студентів без інвалідності, не покладаючи при цьому непропорційного або невиправданого тягаря на адміністрацію. Суд дотримується тієї позиції, що в зазначеній реакції органів влади не було враховано справедливу рівновагу, яка мала бути забезпечена між інтересами заявника щодо здійснення його прав, гарантованих статтею 14 Конвенції, розглянутою у поєднанні зі статтею 2 Протоколу № 1 до Конвенції, та будь-якими іншими конкуруючими інтересами, яким Адміністративний суд м. Елазиг, можливо, віддавав перевагу.

iv. Висновки Суду

68. З огляду на всі вищезазначені міркування, Суд доходить висновку, що у даній справі Уряд не зміг довести, що національні органи влади, включаючи, зокрема, адміністрацію університету і суди, відреагували з необхідною старанністю, щоб гарантувати заявнику можливість подальшого здійснення його права на освіту нарівні з іншими студентами і, таким чином, забезпечити справедливу рівновагу між конкуруючими інтересами, про які йдеться.

Відповідно, мало місце порушення статті 14 Конвенції, взятої у поєднанні зі статтею 2 Протоколу № 1 до Конвенції.

69. З огляду на цей висновок, Суд вважає, що немає потреби окремо розглядати скаргу за статтею 2 Протоколу № 1 до Конвенції, взятою окремо (див., з відповідними змінами, рішення у справах «Дарбі проти Швеції» (Darby v. Sweden), від 23 жовтня 1990 року, п. 35, серія A № 187; «Пла і П’юнсерно проти Андорри» (Pla and Puncernau v. Andorra), № 69498/01, п. 64, ЄСПЛ 2004‑VIII; згадане вище рішення у справі «Оршуш та інші проти Хорватії» (Oršuš and Others v. Croatia) , п. 186; та згадане вище рішення у справі «Чам проти Туреччини», п. 70).

СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 8 КОНВЕНЦІЇ, ЩО РОЗГЛЯДАЄТЬСЯ В ПОЄДНАННІ ЗІ СТАТТЕЮ 14

70. Заявник також скаржився на дискримінаційне втручання в його право на повагу до приватного життя на тій підставі, що потенційна допомога сторонньої особи мала б наслідком поставлення його в залежність від цієї особи і позбавлення його права на недоторканість особистого життя, що є порушенням статті 8 Конвенції, розглянутої в поєднанні зі статтею 14.

71. Уряд доводив, що немає потреби розглядати цю скаргу окремо.

72. Суд вважає, що ця скарга тісно пов’язана з іншою скаргою, розглянутою вище, і тому вона повинна також бути оголошена прийнятною. Проте, зважаючи на міркування, викладені у пунктах 69 – 72 та висновок, якого Суд дійшов у пункті 74 вище, Суд погоджується з Урядом у тому, що окремо розглядати ці питання немає потреби.

ІІІ. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

73. У статті 41 Конвенції зазначено:

«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію».

A. Шкода

74. Заявник вимагав 32 000 євро на відшкодування моральної шкоди, якої, як він ствердждував, він зазнав через обставини, які, на його думку, прирівнювалися до порушення його права на освіту та права на повагу до його приватного життя.

75. Уряд доводив, що не існує жодного причинно-наслідкового зв’язку між встановленим порушенням та стверджуваною шкодою, і аргументував, що заявник не зміг довести, що він справді постраждав від вищезгаданих обставин.

76. Суд вважає, що заявник зазнав, з огляду на встановлене порушення, моральної шкоди, яку неможливо компенсувати самим тільки визнанням факту порушення. Проте він вважає заявлену суму надмірною (див., для порівняння, згадане вище рішення у справі «Чам проти Туреччини», п. 74). Здійснюючи оцінку на засадах справедливості відповідно до вимог статті 41 Конвенції, Суд присуджує заявнику суму в розмірі 10 000 євро на відшкодування моральної шкоди.

B. Судові витрати

77. Заявник вимагав відшкодування судових витрат у розмірі 13 475 турецьких лір. Він подав погодинну розбивку, в якій було зазначено сорок чотири години робіт з представництва його інтересів у даній справі, а також договір про винагороду за надання юридичних послуг, укладений 31 січня 2012 року.

78. Уряд не оскаржував цю вимогу.79. Беручи до уваги практику Суду, заявник має право на відшкодування судових витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були необхідними і дійсно понесеними, а їх розмір був розумним. У цій справі, беручи до уваги наявні документи та визначені вище критерії, Суд вважає обґрунтованою заявлену суму в розмірі, приблизно еквівалентному 2 952 євро, і присуджує її заявнику.

C. Пеня

80. Суд вважає за доцільне призначити пеню, виходячи з розміру граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

НА ЦИХ ПІДСТАВАХ СУД:

1. Оголошує одноголосно заяву прийнятною в частині, що стосується скарги за статтею 2 Протоколу № 1 до Конвенції, взятою окремо та в поєднанні зі статтею 14 Конвенції;

2. Оголошує більшістю голосів заяву прийнятною в частині скарги за статтею 8 Протоколу № 1 до Конвенції, взятою окремо та в поєднанні зі статтею 14 Конвенції;

3. Постановляє шістьома голосами проти одного, що мало місце порушення статті 14 Конвенції, взятої в поєднанні зі статтею 2 Протоколу № 1 до Конвенції;

4. Постановляє шістьома голосами проти одного, що немає потреби окремо розглядати по суті скарги за пунктом 2 Протоколу № 1 до Конвенції та за статтею 8 Конвенції, взятою в поєднанні зі статтею 14 Конвенції;

5. Постановляє шістьома голосами проти одного

(a) що впродовж трьох місяців від дати, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач повинна сплатити заявникові зазначені нижче суми, що мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу:

(i) 10 000 євро (десять тисяч євро) на відшкодування матеріальної шкоди, разом із будь-якими податками, що можуть нараховуватись на цю суму;

(i) 2 952 євро (дві тисячі дев’ятсот п’ятдесят два євро) на відшкодування моральної шкоди, разом із будь-якими податками, що можуть нараховуватись на цю суму;

(b) що з моменту закінчення зазначеного тримісячного строку і до повного розрахунку на зазначені вище суми нараховуватимуться прості відсотки у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в цей період, плюс три відсоткові пункти;

6. Відхиляє одноголосно решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.

Вчинено французькою мовою і повідомлено в письмовій формі 30 січня 2018 року відповідно до пунктів 2 та 3 правила 77 Регламенту Суду.

Хасан Бакірджи (Hasan Bakırcı), Секретар

Роберт Спано (Robert Spano), Голова

Згідно з пунктом 2 статті 45 Конвенції та пунктом 2 правила 74 Регламенту Суду до цього рішення додається окрема думка судді Лемменса.

Р.С.

Х.Б.