На цих підставах Суд:

Рішення від 19 грудня 2017 року

Завантажте повний текст рішення «Lopes de Sousa Fernandes проти Португалії»

З ЦИХ ПІДСТАВ СУД

  1. Долучає до суті справи, одноголосно, попереднє заперечення Уряду щодо явної необґрунтованості заяви та відхиляє його;

  2. Постановляє, п’ятнадцятьма голосами проти двох, що порушення матеріального аспекту cтатті 2 Конвенції не було;

  3. Постановляє, одноголосно, що мало місце порушення процесуального аспекту cтатті 2 Конвенції;

  4. Постановляє, п’ятнадцятьма голосами проти двох, що:

(a) упродовж трьох місяців держава-відповідач має виплатити заявниці 23,000 (двадцять три тисячі) євро відшкодування моральної шкоди, а також будь-які податки, що можуть нараховуватись з цієї суми:

(b) зі спливом зазначеного тримісячного строку і до остаточного розрахунку на цю суму нараховуватиметься простий відсоток у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти;

  1. Відхиляє, п’ятнадцятьма голосами проти двох, решту вимог заявниці стосовно справедливої сатисфакції.

Учинено англійською й французькою мовами та постановлено 19 грудня 2017 року на публічному слуханні в Палаці прав людини в м. Страсбурзі.

Родерік Ліделл

Гвідо Раймонді

Секретар

Голова

Згідно пункту 2 статті 45 Конвенції та пункту 2 Правила 74 Регламенту Суду до цього рішення додаються наступні окремі думки:

(a) Частково співпадаюча й частково окрема думка судді Пінто де Альбукерке;

(b) Частково окрема думка судді Сергідеса.

Г.Р. Р.Л.

ЧАСТКОВО СПІВПАДАЮЧА Й ЧАСТКОВО ОКРЕМА ДУМКА СУДДІ ПІНТО ДЕ АЛЬБУКЕРКЕ

I. Вступ (§§ 1-2)

  1. Я погоджуюсь із більшістю в тому, що у цій справі мало місце порушення процесуального аспекту статті 2 Європейської конвенції з прав людини (Конвенції), оскільки держава-відповідач не надала обгрунтованого пояснення смерті чоловіка заявниці, а також не забезпечила адекватної й своєчасної реакції на небезпідставну справу про медичну недбалість. Мені шкода, що більшість не розглядає того, яке значення має така неспроможність для матеріального аспекту статті 2. Більше того, я не погоджуюсь із жорстким стандартом, застосованим більшістю щодо міжнародно-правової відповідальності Договірних сторін у справах про медичну недбалість, який не відповідає попередній практиці Європейського суду з прав людини (Суду) й стандартам, встановленим міжнародним правом, особливо Радою Європи. Я також не погоджуюся із вкрай несправедливою оцінкою більшості доказів у справі, оскільки вона не взяла до уваги чіткі й конкретні докази існування у відповідний час системних або структурних недоліків в системі медичної допомоги.

  2. Ця думка складається із двох частин. В першій, я розглядаю походження права на медичну допомогу, як в міжнародному праві взагалі, так і згідно Конвенції. Особлива увага приділяється аналізу практики Суду щодо права на медичну допомогу окремих груп населення та нового права населення загалом на медичну допомогу. На основі цього дослідження, у другій частині на концептуальному рівні формулюється підхід pro persona до права на медичну допомогу1 згідно Конвенції. Таке цілеспрямоване (effet utile) й принципове тлумачення Конвенції має на меті встановлення, що Конвенція гарантує матеріальне права на охорону здоров’я, і що це право генерує обов’язок поважати і захищати здоров’я, система стандартів виконання якого включає стандарт розумності. У разі смерті або неналежного лікування, Договірні сторони мають обов’язок надати переконливе пояснення обставин, й з цією метою – дослідити факти та притягти до відповідальності винних. Після того, як це стає очевидним, я вважаю себе не просто уповноваженим, але й зобов’язаним провести паралелі із цією конкретною справою, й дійти висновку про те, що у ній також мало місце порушення матеріального аспекту статті 2 Конвенції.

Частина І – Походження права на медичну допомогу (§§ 3-59) I. Право на медичну допомогу в міжнародному праві (§§ 3-28) A. Загальні стандарти (§§ 3-15) 1. Основоположні твердження (§§ 3-4)

  1. В сучасному світі, право користуватись найвищим стандартом здоров’я, який може бути досягнутий, було вперше утверджене в Преамбулі до Конституції Всесвітньої організації охорони здоров’я (ВООЗ) 1946 року, де здоров’я було визначене як «стан повного фізичного, душевного й соціального благополуччя, а не тільки відсутність захворювань й фізичних дефектів» та стверджувалося, що«нерівномірний розвиток в різних державах заходів у сфері охорони здоров’я й боротьби з хворобами, особливо із заразними хворобами, є загальною загрозою»2. На основі цих широких правових принципів, Конституція ВООЗ намагалася створити справжню «Велику хартію здоров’я»,яка являє собою найбільш широку й ліберальну концепцію міжнародної відповідальності за здоров’я3, яка коли-небудь просувалася офіційно»4. Два роки потому, в статті 25 (1) Універсальної декларації прав людини було викладено основи міжнародно-правових засад, що регулюють право на медичну допомогу, й підтверджено права усіх, а не лише громадян та місцевого населення, на «стандарт життя, що є відповідним для здоров’я та благополуччя особи й членів її родини», включаючи медичну допомогу5. Це право було повторно згадане у низці декларації ВООЗ, в першу чергу, в Алма-Атинській декларації про первинну медичну допомогу 1978 року, та у Декларації всесвітнього здоров’я 1998 року6. Запровадивши у використання словосполучення «охорона здоров’я» а не «медична допомога», ВООЗ визнала, що повний розвиток здоров’я вимагає не тільки лікування й ліків, але й більш загальних, що є основою, практичних умов таких, як відповідне харчування.

  2. Паралельно з цими загальними принциповими твердженнями, Стаття 5(e) (iv) Міжнародної конвенції про знищення усіх форм расової дискримінації 1965 року (КЗФРД)7 заборонила усі форми расової дискримінації у доступі до охорони здоров’я та встановила загальну вимогу про рівний доступ до послуг із охорони здоров’я та лікування. Подібні положення також будуть відображені в деяких інших міжнародних документах, що стосуються окремих груп.

2. Загальні міжнародні документи (§§ 5-10)

  1. Лише в 1966 році світова спільнота визначила зміст права на охорону здоров’я8. Згідно Статті 12 Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права (МПЕСКП)9 1966 року, «Держави-сторони цього Пакту визнають право кожного на найвищий досяжний рівень фізичного та психологічного здоров’я». Це вимагає «необхідних» заходів таких, як зниження рівня мертвонароджених дітей та дитячої смертності, а також забезпечення здорового розвитку дитини; вдосконалення усіх аспектів гігієни зовнішнього середовища і гігієни праці в промисловості; запобігання і лікування епідемічних, ендемічних,професійних та інших хвороб і боротьби з ними; створення умов, які б забезпечували всім медичну допомогу і медичний догляд у разі хвороби10. Таким чином, вузьку біомедичну модель здоров’я було відкинуто.

  2. Комітет з економічних, соціальних й культурних прав (КЕСКП), в своєму Загальному коментарі №14 про право на найвищий досяжний стандарт здоров’я виголосив, що: «[з]доров’я є основоположним правом людини, невід’ємним від реалізації інших її прав»11. Щодо його обсягу, КЕСКП зазначив, що «право на здоров’я повинне розумітися як право на використання різних засобів, товарів, послуг та умов, необхідних для реалізації найвищого досяжного стандарту здоров’я»12. Стосовно цього питання, КЕСКП вимагав, аби відповідні державні заклади охорони здоров’я мали так звані ознаки НДПЯ: Наявність,13 Доступність,14 Прийнятність15 та Якість16. Оскільки обов’язки держави за МПЕСКП були обмежені прогресивною реалізацією за максимумом наявних ресурсів, а стаття 12 не визначила, який мінімальний рівень здоров’я задовольняє ці вимоги, КЕСКП визначив «ключовий обов’язок забезпечити задоволення, принаймні, мінімальних рівнів кожного із прав, визначених у Пакті, включаючи основну первинну медичну допомогу»17. Ці мінімальні ключові обов’язки не є питанням прогресивної реалізації та не залежать від ресурсних обмежень, та a fortiori не відрізняються в державах в залежності від наявних ресурсів18. До прав, що захищаються Пактом, не застосовується положення про відступ19, а лише положення статті 4 щодо обмежень, які повинні «відповідати природі цих прав». Таким чином, виконання мінімальних суттєвих рівнів права забезпечує загально застосовне «поле» базової охорони здоров’я20. Це включає, як мінімум, доступ до закладів охорони здоров’я, товарів та послуг на недискримінаційній основі, особливо для вразливих або маргіналізованих груп, та доступ до основних ліків (для лікування більшості хронічних та гострих захворювань), як визначається час від часу в Програмі дій ВООЗ щодо основних лікарських засобів21. Іншими словами, це означає, що фокус основних зобов’язань за правом на здоров’я полягає не лише у процесах (таких як плани дій), але й на результатах. КЕСКП надалі зазначив, що таке розуміння МПЕСКП походить від Алма-Атинської декларації22, та її тлумачення у поєднанні з Програмою дій Міжнародної конференції з народонаселення й розвитку.

  3. Більше того, КЕСКП наголосив, що обов’язок поважати право на здоров’я включає в себе утримання від відмови в рівному доступі або від обмеження такого доступу для всіх осіб, включаючи ув’язнених або затриманих, представників меншин, шукачів притулку та незаконних мігрантів до превентивних, лікувальних й паліативних медичних послуг. Обов’язок захисту включає в себе обов’язок держави приймати закони або вживати інші заходи для забезпечення рівного доступу до медичних й пов’язаних з ними послуг, які надаються третіми сторонами, а також для забезпечення відповідності лікарів та медичного персоналу належним стандартам освіти, вміння, та кодексів етичної поведінки. Обов’язок, який потрібно виконати, включає в себе створення достатньої кількості лікарень, клінік та інших закладів охорони здоров’я, а також сприяння й підтримку створенню установ, що надають психологічні консультації й послуги у сфері психічного здоров’я, із забезпеченням їхнього рівного розташування по всій державі та із обов’язком забезпечити конкретне право, викладене у МПЕСКП, коли особи або група осіб не можуть, через причини поза своїм контролем, самі реалізувати це право з використанням наявних у них засобів. Більше того, приватний сектор також має обов’язки щодо реалізації права на здоров’я23. Нарешті, КЕСКП вирішив, що будь-яка особа або група осіб, які стали жертвою порушення права на здоров’я, повинні мати доступ до ефективного судового або іншого відповідного захисту прав як на національному, так і на міжнародному рівні.

  4. Незважаючи на те, що право на здоров’я не захищене безпосередньо за Міжнародним Пактом про цивільні й політичні права 1966 року МПЦПП), його стаття 6 захищає право на життя, за яким часто утверджується право на здоров’я. Стосовно виконання обов’язку держави щодо забезпечення права на життя за п. 1 статті 6, Комітет з прав людини (КПЛ) заявив, що «захист цього права вимагає від держави вжиття позитивних заходів»24. У сфері громадського здоров’я, Комітет включив недостатнє харчування та небезпечні для здоров’я хвороби в обсяг захисту права на життя. Комітет вважав, що бажано, аби усі Держави-сторони вжили усіх можливих заходів для зниження дитячої смертності та збільшення очікуваної тривалості життя, особливо в аспекті доступу до лікування ВІЛ25.

  5. Комісар з прав людини та ВООЗ заявляли, що право на здоров’я містить певні складові, включаючи право на мінімальний рівень доступу до медичних послуг та основних лікарських препаратів. Як пояснив Комісар:

    «Незважаючи на ресурсні обмеження, деякі обов’язки мають виконуватись негайно, зокрема, гарантування права на здоров’я без дискримінації, розробка конкретних законів та планів дій, або інших подібних кроків, спрямованих на повну реалізацію цього права, як і будь-якого іншого права людини. Держави також повинні забезпечити мінімальний рівень доступу до основних матеріальних складових права на здоров’я, таких як забезпечення основних ліків та медичні послуги материнства й дитини»26.

  6. В подібний спосіб, Спеціальний доповідач з права на найвищий стандарт здоров’я наголосив на наступному:

    «Незважаючи на умову прогресивної реалізації та ресурсних обмежень, право на здоров'я накладає різні зобов'язання, які мають бути виконані негайно. Ці зобов'язання включають гарантії недискримінації та рівного ставлення, а також зобов'язання приймати розсудливі, конкретні та цілеспрямовані кроки до повної реалізації права на здоров'я, такі як підготовка національної стратегії громадського здоров'я та план дій. Прогресивна реалізація означає, що держави мають особливе та постійне зобов'язання якнайшвидше та ефективніше рухатися до повної реалізації права на здоров'я»27.

3. Міжнародні документи, що стосуються груп населення (§§ 11-15)

  1. Інноваційна стаття 12 Конвенції 1979 року про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок (КЛДЖ) встановлює зобов'язання результату («зобов’язаний забезпечити») щодо певних медичних послуг у зв'язку з вагітністю, позбавленням свободи та періодом після пологів28, на додаток до обов'язку забезпечити засоби («зобов’язаний вжити всіх відповідних заходів»), спрямованих на усунення дискримінації жінок у сфері охорони здоров'я, з тим щоб забезпечити доступ до медичної допомоги на основі рівності чоловіків і жінок. Комітет з ліквідації всіх форм дискримінації щодо жінок також вимагав від держав-учасниць забезпечити надання жінкам відповідних послуг у зв'язку з вагітністю, пологами та післяпологовим періодом, включаючи швидку акушерську допомогу29. Тим часом Комітет також зазначив, що «держава несе безпосередню відповідальність за дію приватних установ, коли вона здійснює аутсорсинг своїх медичних послуг, і що, крім того, за державою завжди зберігається обов'язок регулювати та контролювати приватні медичні установи»30.

  2. Стаття 24 Конвенції 1989 року про права дитини31 визнає право дитини на реалізацію «найвищого досяжного рівня здоров'я» та отримання засобів для лікування захворювань та відновлення здоров'я, але встановлює для держав-учасниць зобов'язання забезпечити засоби («зобов’язана прагнути до забезпечення»), щоб жодна дитина не була позбавлена свого права на доступ до таких медичних послуг. Це загальне зобов'язання має матеріальну форму у певних, більш конкретних зобов'язаннях щодо результату, таких як зобов'язання забезпечити надання всім дітям необхідної медичної допомоги та охорони здоров'я, з акцентом на розвиток первинної медико-санітарної допомоги та зобов'язання забезпечити належне дородове та післяпологове медичне обслуговування матерів32. Комітет з прав дитини визначив, що держава має основні зобов'язання забезпечувати все населення високоякісними послугами первинної медико-санітарної допомоги, включаючи профілактику, зміцнення здоров'я, догляду та лікування, а також основні ліки33. Такі основні зобов'язання не повинні залежати від наявності ресурсів34.

  3. Стаття 4 Конвенції про контроль за транскордонними перевезеннями небезпечних відходів та їх утилізацією передбачає зобов'язання щодо засобів («вживає відповідних заходів») для запобігання забрудненню внаслідок небезпечних відходів та інших відходів, що виникають внаслідок такої утилізації35, і, якщо це забруднення відбувається, для мінімізації його наслідків для здоров'я людини та навколишнього середовища.

  4. Стаття 28 Міжнародної конвенції 1990 року про захист прав усіх трудящих-мігрантів та членів їх сімей встановлює право на рівний доступ працівників-мігрантів та членів їх сімей36 до будь-якої медичної допомоги, яка терміново потрібна для збереження їхнього життя або уникнення непоправної шкоди їхньому здоров'ю незалежно від будь-яких порушень, пов’язаних з їх перебуванням в країні або роботою.

  5. Більш нещодавно, стаття 25 Конвенції про права людей з інвалідністю (КПЛІ)37 2006 року, зосередила увагу на доступі до медичних послуг без дискримінації. На додаток, вона встановлює зобов'язання щодо результату («повинен забезпечувати») надання медичних послуг, необхідних інвалідам саме через свою інвалідність, включаючи ранню ідентифікацію та втручання, якщо необхідно, та послуги, призначені для мінімізації та запобігання подальшим випадкам інвалідності, в тому числі серед дітей і літніх людей38. В одному випадку Комітет з прав людей з обмеженими можливостями постановив, що відмова Швеції на надання дозволу на будівництво закритого водолікувального басейну в будинку для реабілітації інваліда порушувала вищезазначену статтю 2539.

B. Регіональні стандарти (§§ 16-26) 1. Поза межами Європи (§§ 16-19)

  1. Декілька регіональних документів прямо або опосередковано захищають право на здоров’я. Стаття 4 Американської конвенції з прав людини 1969 року захищає право на життя. Пункт 1 статті 5 захищає право на фізичну недоторканість та пункт 2 – право не бути підданим тортурам або іншому принижуючому гідність поводженню40. На основі прав, зазначених у цих статтях, Міжамериканська комісія з прав людини успішно забезпечила невідкладний захист осіб, що живуть із ВІЛ/СНІД41.

  2. Судова практика Міжамериканского суду істотно змінилася. У справі Case of Albán-Cornejo et al v. Ecuador42 Міжамериканский суд не знайшов достатніх доказів того, що відповідно до статті 4 Американської конвенції у держави виникла міжнародно-правова відповідальність за смерть Лаури Альбан. Проте держава була визнана відповідальною за порушення права на гуманне поводження з огляду на відсутність нагляду та регулювання надання послуг установ приватного чи державного сектору, що надають публічні послуги, такі як охорона здоров'я43. У справі Xákmok Kásek Indigenous Community v. Paraguay44 Суд вирішив, що загибель деяких осіб відбулася у зв'язку з відсутністю належної охорони здоров'я, включаючи відсутність персоналу, який був належним чином підготовлений для допомоги у пологах, а також належного дородового та пост-натального догляду45. У справі Suarez Peralta v. Ecuador46 Суд також знайшов порушення обов'язку моніторити та контролювати надання медичних послуг в контексті медичної допомоги, отриманої від не легалізованого фахівця та в клініці, яка не була під наглядом держави47. У справі Gonzales Lluy et al v. Ecuador48 Міжамериканський суд чітко визнав право доступу до основних медичних препаратівта49 визнав порушення права на життя та права на особисту недоторканність в результаті порушення обов'язку моніторити і контролювати здійснення переливання крові з використанням крові, яка не пройшла навіть базових аналізів на безпеку, таких як аналіз на ВІЛ50.

  3. Стаття 10 Додаткового протоколу 1988 року до Американської конвенції з прав людини у сфері господарських, соціальних й культурних прав51 захищає право на здоров’я, під яким мається на увазі «найвищий стандарт фізичного, психічного та соціального благополуччя», та встановлює декілька обов’язків результату («забезпечити»), включаючи первинну медичну допомогу, тобто основну медичну допомогу, що доступна усім особам та родинам в громаді. У справі Jorge Odir Miranda Cortez v. El Salvador, Міжамериканська комісія з прав людини дійшла висновку, що хоча вона й не мала компетенції визначати, чи порушив Сальвадор положення Статті 10 Сан Сальвадорського Протоколу, вона «візьме до уваги положення щодо прав на здоров’я під час розгляду справи по суті»52.

  4. Стаття 16 Африканської хартії прав людини і народів53 1981 року менш вимоглива, ніж її американський аналог. Вона визнає право на користування «найкращим доступним станом фізичного та психічного здоров'я», але встановлює лише загальний обов'язок засобів («вживає необхідних заходів») для його здійснення та конкретного зобов'язання результату «забезпечити», щоб люди отримувати медичну допомогу, «коли вони хворіють». Пункт 4 статті 18 передбачає право людей похилого віку та інвалідів на спеціальні заходи захисту відповідно до їхніх фізичних або моральних потреб. Пункт 1 статті 14 Африканської хартії прав і добробуту дитини54 захищає право на реалізацію «найвищого рівня фізичного, психічного та духовного здоров'я» та встановлює загальний обов'язок засобів для її реалізації («повинен прагнути повної реалізації») та різні специфічні зобов'язання засобів («вживають заходів для»), в тому числі «забезпечення надання всім дітям необхідної медичної допомоги та охорони здоров'я з акцентом на розвиток первинної медико-санітарної допомоги». Африканська комісія з прав людини та народів неодноразово виявляла порушення права користуватися найвищим досяжним стандартом фізичного та психічного здоров'я, у тому числі через відсутність відповідного медичного догляду55.

2. В Європейському союзі (§§ 20-22)

  1. Обсяг діяльності Європейського Союзу (ЄС) щодо політики в галузі охорони здоров'я викладений в статті 168 Договору про функціонування Європейського Союзу (ДФЄС). Здоров'я є питанням «комплементарної» компетенції, в якій Союз може «здійснювати заходи, спрямовані на підтримку, координування або доповнення дій держав-членів» відповідно до пункту 5 статті 2 ДФЄС. Національні уряди зобов'язані організувати охорону здоров'я та забезпечувати її надання, а роль ЄС полягає у доповненні національної політики шляхом заохочення співпраці між державами-членами, реалізації заохочувальних заходів, надання коштів тощо.

  2. Питання здоров'я також розглядається в статті 35 Хартії основних прав, яка гарантує право доступу до профілактичної медичної допомоги та право на отримання медичної допомоги на умовах, встановлених національним законодавством та практикою56. Це положення встановлює амбітну мету, в якій зазначається, що «високий рівень захисту здоров'я людей повинен бути забезпечений при визначенні та здійсненні всіх політик та діяльності Союзу». Наприклад, згідно з статтею 15 Директиви Ради № 2003/9 / ЄС57, держави-члени повинні забезпечити, щоб шукачі притулку отримували необхідну медичну допомогу, включаючи невідкладну допомогу та необхідне лікування захворювань, а також вони повинні надавати необхідну медичну та іншу допомогу заявникам, які мають особливі потреби.

  3. ЄС досяг високого рівня нормативної уніфікації стандартів охорони здоров'я, особливо у сфері безпеки пацієнтів. Основним законодавством є Рекомендація Ради від 9 червня 2009 р. про безпеку пацієнтів, включаючи попередження та контроль за інфекціями, пов'язаними з охороною здоров'я58. У жовтні 201359 року, Європейський Парламент також прийняв резолюцію, в якій було запропоновано встановити більшу пріоритетність безпеки пацієнтів на європейському та національному рівнях. Європейський центр профілактики та боротьби із захворюваннями також випустив кілька керівних документів та звітів на підтримку держав-членів. На додаток до цих рекомендацій та звітів, які безпосередньо стосуються питань безпеки пацієнтів та інфекцій у лікарнях, ЄС також ухвалив законодавство у галузях, опосередковано пов'язаних із безпекою пацієнтів. Відповідно до пункту 5 статті 168 ДФЄС, ЄС може ухвалити законодавство у сфері серйозних транскордонних загроз здоров'ю, не забезпечуючи при цьому будь-якої гармонізації із законодавством та правилами держав-членів. У цьому напрямку варто відзначити прийняття Європейським Парламентом та Радою Рішення №1082/2013/ЄС про серйозні транскордонні загрози здоров'ю60. У сфері мобільності пацієнтів всередині ЄС Директива 2011/24/ЄС про застосування прав хворих на транскордонне медичне обслуговування61 встановлює «загальний принцип», відповідно до якого держава-член походження пацієнта зобов'язана відшкодовувати витрати на транскордонне медичне обслуговування пацієнтів.

3. В Раді Європи (§§ 23-26)

  1. Стаття 11 Європейської соціальної хартії (ЄСХ) прямо визнає право на захист здоров’я. Держави повинні вживати відповідних заходів для усунення причин захворювань та для забезпечення засобів із їхнього попередження. ЄСХ також визнає право на соціальну й медичну допомогу (Стаття 13).

  2. Європейський комітет соціальних прав (ЄКСП) підкреслив, що Стаття 11 ЄСХ доповнює статті 2 і 3 Конвенції і що права, що стосуються здоров'я, які закріплені в цих положеннях, нерозривно пов'язані, оскільки «людська гідність є основоположною цінністю і основою позитивістського європейського законодавства про права людини - як згідно Європейської соціальної хартії, так і за Європейською конвенцією прав людини - і охорона здоров'я є передумовою для збереження людської гідності»62. ЄКСП далі визначив, що держави повинні забезпечувати найкращий стан здоров'я населення відповідно до існуючих знань, і що їхні системи охорони здоров'я повинні належним чином реагувати на ті ризики, які можна запобігти, тобто ті, що можуть контролюватися діями людини, і що вони повинні бути доступними кожному. Крім того, обмеження застосування статті 11 не можуть тлумачитися таким чином, щоб перешкоджати здійсненню незахищеними групами свого права на здоров'я. ЄКСП розглянув умови, що регулюють доступ до медичних послуг, з урахуванням Рекомендації 1626 (2003) Парламентської асамблеї «Про реформу системи охорони здоров'я в Європі: узгодження рівності, якості та ефективності», яка пропонувала державам-членам визнати головним критерієм для оцінки успішності реформ системи охорони здоров'я ефективний доступ до медичної допомоги для всіх без дискримінації як основне право людини. Право доступу до охорони здоров'я вимагає, щоб витрати на охорону здоров'я були понесені, принаймні частково, громадою в цілому та не повинні становити надмірно важкий тягар для особи. Тому необхідно вжити заходів для зменшення фінансового тягаря для пацієнтів з найбільш незахищених верств населення. Доступ до лікування має базуватися на прозорих критеріях, узгоджених на національному рівні, з урахуванням ризику погіршення клінічного стану або якості життя. Застереження щодо відступу може застосовуватися згідно з умовами статті F. ЄКСП виявив кілька держав, які порушили ці зобов'язання63, у тому числі через нездатність надавати первинну медичну допомогу та лікарські препарати64.

  3. Стаття 3 Конвенції Ов’єдо гарантує рівний доступ до медичної допомоги відповідної якості. Це обов’язок засобів («вживатиме необхідних заходів з метою»), який бере до уваги потреби охорони здоров’я та наявні ресурси. Завданням цього положення, згідно Пояснювального звіту, є не створення особистого права, на яке кожна особа може покладатися у судовому процесі проти держави, а радше, стимулювання останньої до прийняття відповідних заходів в рамках своєї соціальної політики з метою забезпечення рівного доступу до охорони здоров’я.

  4. Нарешті, «Декларація про розвиток прав пацієнтів у Європі» стала результатом консультаційної наради з експертами, проведеної в 1994 році в Амстердамі під егідою Європейського регіонального бюро ВООЗ. Це перший всебічний міжнародно-правовий документ, що стосується прав пацієнтів. Декларація дає уявлення про різні права, якими користуються пацієнти, а саме право на інформацію, згоду, конфіденційність та приватність, догляд та лікування, подання скарг та компенсацію, тобто можливість отримати компенсацію за шкоду, заподіяну шляхом лікування. Зауваживши, що уразливі та маргінальні групи в суспільстві, як правило, несуть надмірний тягар проблем зі здоров'ям, ВООЗ розширила принципи НДПЯ, щоб включити принцип підзвітності, згідно з яким держави та інші відповідальні особи несуть відповідальність за дотримання прав людини, та принцип універсальності, згідно з яким права людини, включаючи право на охорону здоров'я, є універсальними та невід'ємними65.

C. Попередній висновок (§§ 27-28)

  1. З урахуванням широкої, а в деяких випадках і загальної ратифікації вищезазначених міжнародних документів, а також консолідації величезної кількості як допоміжних, так і розвиваючих документів рекомендаційного характеру протягом останніх шістдесяти років, що висвітлює існування послідовного opinio iuris, можна стверджувати, що право на охорону здоров'я отримало статус загальноприйнятої міжнародної норми66. Ця норма також відповідає розвинутому регулюванню конституційного права. Як випливає з міжнародного та конституційного права67, суть права на охорону здоров'я охоплює право доступу до належних медичних закладів, товарів та послуг без дискримінації, особливо для вразливих або маргінальних груп, а також до термінового і первинного медичного лікування та основних ліків. Таким було й початкове бачення КЕСКП у 1993 році, яка обмежила концепцію основних зобов'язань первинною медичною допомогою68. Стаття 24 загальновизнаної КПР підтвердила це розуміння, та вимагала захисту первинної медико-санітарної допомоги дітям69. Немає причин відрізняти дорослих від дітей, оскільки «права на життя та гуманне лікування прямо та безпосередньо пов'язані з охороною здоров'я70».

  2. Основна суть права не підлягає прогресивній реалізації або тлумаченню в контексті обмеженості ресурсів. Тому воно є обов’язковим, універсальним державним зобов'язанням результату. Це означає три речі. По-перше, будь-яке порушення основних обов'язків може бути встановлене та покаране судами. По-друге, всі держави зобов'язані надавати такі послуги у сфері охорони здоров'я, незалежно від того, ратифікували вони чи ні міжнародні документи, і чи є вони адресатами згаданих документів рекомендаційного характеру. По-третє, всі держави повинні забезпечити такий медичний догляд кожному, незалежно від громадянства особи, яка його потребує. У цьому контексті доречно нагадати про взаємозалежність та неподільність, що існують між цивільними та політичними правами та економічними, соціальними та культурними правами, тому що їх слід розуміти загалом як права людини, без будь-якого пріоритету, які в обох випадках захищене компетентними органами влади71.

III. Право на охорону здоров’я згідно з Конвенцією (§§ 29-59) A. Право конкретних груп (§§ 29-43) 1. Ув’язнені та військовослужбовці (§§ 29-38)

  1. Право на охорону здоров’я саме по собі не гарантується Конвенцією або протоколами до неї72. Тим не менше, це право опосередковано передбачається у декількох статтях. Перше речення Статті 2 закликає державу утриматися від умисного та незаконного позбавлення життя, а також вживати відповідних кроків для захисту життя осіб, що знаходяться під їхньою юрисдикцією73. Тим не менше, Суд вирішив, що позитивний обов’язок «вживати відповідних кроків» для захисту життя повинен вважатися таким, що застосовується в контексті будь-якої діяльності, публічної або не публічної, у якій право на життя може опинитися під загрозою, включаючи сферу охорони здоров’я74. В цьому контексті, перед Судом поставала безліч питань стосовно здоров’я в рамках статей 2, 3 та 8 Конвенції. Перші такі справи стосувалися стану здоров’я ув’язнених осіб.

  2. Суд беззастережно постановив, що національні органи влади мають обов’язок захищати здоров’я та благополуччя осіб, які були позбавлені свободи75. Обов’язок щодо захисту життя особи у в’язниці також передбачає обов’язок державних органів надавати їм необхідну для збереження життя медичну допомогу76. Встановлюючи такі обов’язки, та у дусі поваги до стандартів, встановлених іншими органами й установами Ради Європи, Суд часто посилається на документи рекомендаційного характеру, які захищають право на здоров’я у в’язниці77, а також на роботу Спеціального доповідача ООН щодо права кожного на отримання найвищого досяжного стандарту фізичного та психологічного здоров’я78 та Рекомендації ВООЗ щодо державної охорони здоров’я79.

  3. У світлі викладеного в цих джерелах м’якого права, Суд вирішив, що відсутність належного медичного догляду може таким чином вважатися поводженням, що суперечить Статті 3 Конвенції80. Суд вважає, що найбільш складним для визначення залишається аспект «відповідності» медичної допомоги. Розглядаючи це питання, Суд вважає, що медична допомога автоматично не вважається відповідною, якщо ув’язненого оглянув лікар та прописав йому якесь лікування81. Органи влади також повинні вести історію стану здоров’я ув’язненого та лікування, яке він/вона отримував у в’язниці82, та забезпечити, аби діагностування й лікування надавалися невідкладно та точно83, а також, що нагляд носить регулярний та системний характер й включає в себе загальну стратегію лікування, якщо такої стратегії вимагає природа медичного стану84. Органи влади також повинні продемонструвати, що для реалізації прописаного медичного лікування були створені необхідні умови85. В той же час, обов’язок держави лікувати серйозно хворого ув’язненого стосується засобів, а не результату (перевірка на належну сумлінність)86. Наприклад, у справі Mustafayev,87 Суд критикував затримку у лікуванні ув’язненого, який був у критичному стані. Стосовно твердження Уряду про те, що між смертю сина позивача та затримкою його переведення до лікарні не було зв’язку, Суд, зокрема, відповів, що предметом дослідження є лише «чи виконали державні органи свій обов’язок захистити життя сина заявниці шляхом надання йому відповідного й своєчасного лікування». Незважаючи на те, що Суд визнав, що медичне обслуговування в тюремних закладах повинне бути відповідним, тобто на рівні, порівнянному з рівнем, який державні органи зобов'язалися надавати населенню в цілому, це не означає, що будь-якій ув’язненій особі повинен бути гарантований той самий рівень медичного лікування, який доступний у найкращих медичних закладах поза тюремними стінами. Суд «готовий визнати, що в основному ресурси медичних установ у пенітенціарній системі обмежені порівняно з цивільними лікарнями».

  4. Якість медичної допомоги також ставиться під питання, коли не надаються необхідні лікарські препарати, особливо якщо така нестача мала прямий та шкідливий вплив на стан здоров’я позивача. Наприклад, у справі Makharadze and Sikharulidze, Суд вирішив, що «держава не забезпечила своєчасного доступу до відповідних лабораторних аналізів, які були необхідні для раннього та точного діагностування та планування лікування препаратами, необхідними для ефективного лікування того типу мікробактерій, на які захворів заявник».

  5. На даному етапі важливо відзначити, що, відповідно до правила 39 Регламенту Суду Суд раніше виносив рішення про те, щоб заявник, який знаходився в новій тюремній лікарні, був переміщений в спеціалізований медичний заклад, здатний забезпечити йому відповідне лікування від туберкульозу. Суд постановив, що, коли стан здоров'я затриманої особи є критичним, може виникнути пряма вимога відповідно до Конвенції звернутися до спеціалізованого медичного закладу в цивільному секторі, якщо порівняна медична допомога не доступна в пенітенціарній системі. Зокрема, Суд вказував раніше, відповідно до Статті 46 Конвенції, що держава зобов'язана направити пацієнта в спеціалізований медичний заклад, де він буде перебувати під постійним медичним наглядом і будуть забезпечені адекватні медичні послуги, що відповідають його потребі, щоб забезпечити вільне і повне медичне забезпечення заявника протягом його життя, і вжити термінових необхідних заходів, щоб забезпечити належні умови утримання та надання відповідної медичної допомоги, зокрема, ув'язненим, таким як заявник, які потребують особливого догляду через свій стан здоров'я.

  6. Більше того, Суд постановив, що державні органи повинні звітувати про лікування осіб, позбавлених свободи. Різке погіршення стану здоров’я особи в пенітенціарних установах невідворотно викликає серйозні сумніви щодо відповідності отриманого там медичного лікування. Таким чином, «якщо в'язень помирає внаслідок проблеми зі здоров'ям, держава повинна надати пояснення причини його смерті та лікування, отриманого ним до його смерті». Якщо історія хвороби заявника у відповідний період часу не містить жодних записів, Уряд буде визнаний таким, що не зняв з себе тягар доведення наявності належного медичного нагляду та лікування заявника у в'язниці.

  7. З іншого боку, Суд постановив, що «стаття 3 не може тлумачитися як вимога виконувати кожне побажання й вподобання ув’язненого щодо медичного лікування». Відповідно, держава не може притягуватися до відповідальності за затримки, викликані власною відмовою заявника проходити медичні огляди або лікування, якщо надані Суду докази свідчать про те, що заявнику пропонувалася кваліфікована медична допомога, але він або вона добровільно відмовилися від неї.

  8. Нарешті, стаття 3 Конвенції не може тлумачитися як така, що встановлює загальний обов'язок звільнення затриманих на підставі стану здоров'я. Скоріше, сумісність стану здоров'я затриманого з продовженням його тримання під вартою, навіть якщо він або вона є серйозно хворими, залежить від здатності держави забезпечувати у в'язниці відповідне лікування потрібної якості. Коли адміністрація закладу здатна впоратись із проблемами зі здоров'ям затриманої особи, лікуючи її в медичному відділі закладу та забезпечуючи їй медичний нагляд регулярного та систематичного характеру, та по-справжньому комплексну терапевтичної стратегії, питання про звільнення є зайвим. Цього не було в справі Kats and Others, де в’язнична адміністрація відмовила у наданні базової медичної допомоги ув'язненій, яка страждала різними хронічними захворюваннями, а також затримували її звільнення.

  9. Державні органи, які вирішують відправити до в’язниці особу з інвалідністю, повинні продемонструвати особливу увагу до гарантування умов, які беруть до уваги особливі потреби ув’язненого, пов’язані з його інвалідністю. Те саме стосується осіб, яких примусово направляють на лікування в психіатричні заклади. У випадку, якщо пацієнти страждають на психічні хвороби, потрібно взяти до уваги їхню особливу вразливість.Наприклад, у справі Sławomir Musiał, Суд постановив, що «неспроможність держави утримувати заявника ...у відповідній психіатричній лікарні або місці позбавлення волі із спеціалізованим психіатричним відділенням, що піддало його здоров’я непотрібному ризику».

  10. Беручи до уваги очевидні паралелі, які існують між становищем позбавлених волі осіб та військовослужбовців-призовників, які проходять строкову службу, Суд постановив, що призовники також повністю перебувають під контролем держави, і що Договірні Сторони несуть тягар надання правдоподібного пояснення будь-яких травм і смерті, які можуть виникнути у збройних силах, і доведення того, що вони виконали свій позитивний обов'язок забезпечити призовника невідкладним та відповідним медичним лікуванням щодо його проблеми зі здоров'ям. У справі Metin Gültekin and OthersСуд дійшов висновку, що Уряд-відповідач не впорався з цим тягарем доведення. Оскільки військовим органам влади було надано достатньо вказівок на те, що призовник можливо заразився гепатитом, вони знали чи повинні були знати про реальні ризики для його життя. Коли стан його здоров’я погіршився, і його симптоми стало неможливо неправильно тлумачити або ігнорування, військовий лікар в поліклініці полку відправив його в лікарню з підозрою на гепатит. Однак, це рішення не було реалізовано до наступного дня. Порушення статті 2 було виявлене через невиконання Урядом своїх позитивних обов'язків щодо захисту права Тоґая Гюльтекіна на життя.

2. Діти та особи з інвалідністю (§§ 39-41)

  1. Згідно з рішенням у справі İlbeyi Kemaloğlu and Meriye Kemaloğlu, вчителі зобов’язані захистити здоров'я і благополуччя учнів, зокрема дітей молодшого віку, які є особливо вразливими та знаходяться під їхнім повним контролем. Так, було встановлено, що держава несе відповідальність за смерть семирічного хлопчика, коли він намагався сам повернутися додому після того, як всіх учнів раніше відпустили зі школи через погані погодні умови. Це зобов'язання не є меншим у випадку якщо поведінка дитини є дуже нерозсудливою, як у справі Iliya Petrov. Незважаючи на авантюрну поведінку дитини, яка гралася з електричним трансформатором, суд розкритикував державу за те, що вона не запровадила систему контролю за правильністю застосування правил безпеки в експлуатації електричної підстанції, розташованій на дитячому майданчику в околицях житлового кварталу, що спричинило загибель дитини від удару електричним струмом. У справі Oruk Суд відзначив особливу вразливість шести дітей, які загинули поблизу військового стрільбища в результаті вибуху боєприпасів, які вони прийняли за нешкідливі іграшки. У результаті, Суд встановив порушення стаття 2 Конвенції в матеріальному аспекті, оскільки ніяких заходів не було вжито, щоб захистити мешканців, і особливо дітей, які живуть поруч зі стрільбищем, від реального ризику, пов'язаного з боєприпасами, що не вибухнули, про які військова влада мала «точні знання».

  2. У справі Cevrioğlu десятирічний син заявника загинув в результаті падіння у велику заповнену водою яму перед приватним будинком в стадії будівництва в житловому районі. Незважаючи на відсутність невідворотної загрози, держава-відповідач в даному контексті несла ще більш переконливу відповідальність перед членами суспільства, які повинні були жити з дуже реальною небезпекою, що походила від проведення будівельних робіт на їхньому ганку. Суд підтвердив, що його завдання полягало не в тому, щоб встановлювати індивідуальну відповідальність, а щоб визначити, чи держава виконала своє зобов'язання захищати право на життя шляхом прийняття та ефективної реалізації адекватної нормативно-правової бази, в тому числі контрольного механізму. У справі Nencheva and Others Суд взяв до уваги той факт, що смерть дитини в будинку соціальної допомоги не була раптовою подією, оскільки влада вже знала про жахливі умови життя в будинку соціальної допомоги і зростання показників смертності за місяці до відповідного часу. У справі Câmpeanu, так само, реакція національної влади на загальну складну ситуацію в психоневрологічній лікарні Пояна Маре (ПЛ ПМ) у відповідний час була визнана недостатньою з огляду на той факт, що влада була повністю поінформована про те, що відсутність опалення і відповідного харчування, брак медичного персоналу і медичних ресурсів, в тому числі ліків, призвели до зростання смертності протягом зими 2003 року. Вирішивши розмістити пана Кампеану в ПЛ ПМ, незважаючи на його декілька інвалідностей та вже підвищений стан уразливості, національні органи влади необґрунтовано піддали його життя небезпеці. Хронічна нездатність медичного персоналу надати пану Кампеану належний догляд і лікування стала ще одним вирішальним фактором, що призвів до його раптової смерті. Не забезпечивши необхідний рівень захисту життя пана Кампеану, держава порушила матеріальний аспект статті 2.

  3. Вказані приклади ілюструють відсутність впевненості в застосуванні Судом статті 2. В деяких справах Суд вимагає наявність причинно-наслідкового та суб’єктивного зв’язку між дією або бездіяльністю представників держави та заподіяною шкодою, в інших – не вимагає. В деяких випадках, Суд застосовує набагато більш широкий та абстрактний підхід до обов’язків держави, й фокусує увагу на загальних правилах та обов’язках безпеки.

3. Мігранти (§§ 42-43)

  1. Потреби в лікуванні іноді застосовувалися як захист від вислання з країни або депортації громадян інших держав або мігрантів, та Суд зрідка прихильно ставився до таких скарг. В екстремальних випадках, Суд погоджувався з існуванням відповідальності згідно статті 3 Конвенції.

  2. На жаль, Суд поставив дуже низький рівень у справі N. v. the United Kingdom, де йшлося про депортацію пацієнтки, хворої на ВІЛ до Уганди, де її доступ до відповідних медичних послуг був під сумнівом. У цій справі Суд вирішив, що вислання заявниці з країни не становить собою порушення Статті 3. Причина для цього була дуже чітка: покладання на держави обов’язку надавати медичні послуги іноземцям, які не мають права перебувати на території держави, накладе на ці держави занадто високий бюджетний тягар, та може призвести до того, що Європа стане лікарнею для хворих з усього світу. Іншими словами, Суд в своєму рішенні керувався тим, щоб не відкрити шлюз медичної імміграції. Той самий стандарт захисту призвів до того, що у справі BensaidСуд вирішив, що вислання з держави особи, яка страждає на шизофренію, не є порушенням статті 3 або статті 8, навіть незважаючи на заявлений ризик погіршення самопочуття через відсутність належного догляду в країні призначення.

B. Нове право для населення загалом (§§ 44-53) 1. Ризики для здоров’я у навколишньому середовищі (§§ 44-46)

  1. Порушення права на повагу до житла не зводиться до конкретних або фізичних вторгнень, такими як несанкціоноване проникнення в будинок особи, але і включають в себе такі, що не є конкретними або фізичними: шум, викиди, запахи чи інші форми втручання. У формуючій практику справі López Ostra, яка стосується забруднення, викликаного шумом і запахом від заводу з переробки відходів, Суд постановив, що «серйозне забруднення навколишнього середовища може вплинути на благополуччя фізичних осіб і перешкодити їм отримувати задоволення від своїх помешкань, що може мати негативний вплив на їхнє приватне та сімейне життя, при цьому не загрожуючи серйозно їхньому здоров'ю». Ця точка зору була згодом підтверджена в справі Guerra and Others, де Суд зазначив, що «безпосередній вплив токсичних викидів на право заявників на повагу до їхнього особистого і сімейного життя означає, що стаття 8 застосовується». У справі Tătarзаявники - батько та його син - стверджували, що астма сина погіршилася через вплив ціаніду натрію, що випаровувався із золотої шахти, розташованої поблизу їхнього будинку. Незважаючи на те, що заявники не змогли довести наявність причинно-наслідкового зв'язку між впливом ціаніду натрію і астмою їхнього сину, Суд дійшов висновку, що національні органи влади не змогли оцінити ризики, пов'язані з діяльністю компанії, а також вжити необхідних заходів для захисту права на здорове і безпечне навколишнє середовище. У справі Öneryıldız Велика палата узагальнила попередню практику, постановивши, що позитивний обов'язок вживати всіх необхідних заходів для захисту життя для цілей статті 2 застосовується до небезпечної діяльності, яка повинна регулюватися правилами про ліцензування, початок діяльності, функціонування, безпеки та нагляду за діяльністю. У цій справі, відсутність таких правил безпеки стосовно прямих та відомих ризиків, спричинених побутовими відходами, призвела до фатального вибуху. Крім того, Суд розробив відповідну загальну політику у цій справі. Нарешті, Суд визнав, що в контексті небезпечної діяльності обсяг позитивних зобов'язань за статтею 2 в значній мірі поєднується з тими, що містяться у статті 8. Отже, принципи, розроблені в практиці Суду щодо планування та охорони навколишнього середовища, що стосуються приватного життя, житла та здоров'я, також можуть бути використані для захисту права на життя.

  2. Після розгляду справ щодо небезпечної діяльності техногенного характеру, Суд звернувся до природних небезпек. Рішення у справі Budayeva and Others стало поворотним моментом у прецедентній практиці Суду. У першому випадку в своєму роді, Суд повинен був оцінити зсув землі, який вбив вісьмох людей, в тому числі чоловіка першої заявниці, а також відсутність дій держави щодо прямої природної небезпеки, яку можна було чітко ідентифікувати і яка полягала у регулярному повторенні природного лиха на території, яка була розроблена для проживання або використання людиною. Суд дійшов висновку, що існує причинно-наслідковий зв'язок між серйозними адміністративними недоліками, які перешкоджають реалізації термінової політики у сфері землеустрою для виправлення ситуації, та смертю Володимира Будаева і травмами, отриманими першим і другим позивачем та членами їхніх сімей. Так само, у справі Kolyadenko and Others заявники скаржилися, що влада поставила під загрозу їхнє життя, випускаючи без будь-якого попереднього попередження велику кількість води в річку з Піонерського водосховища, яке протягом багатьох років не ремонтувалось, що спричиняло повені в районі навколо водосховища, в якому мешкали заявники. Суд постановив, що влада проігнорувала технічні вимоги та вимоги безпеки і, отже, потенційні ризики, в тому числі ризик для життя людини, не врегулювавши такі вимоги в законодавчих і інших актах і дозволивши житлове будівництво в районі нижче за течією від водосховища Піонерське. Оскільки від влади можна було розумно очікувати розуміння наявності підвищеного ризику серйозних наслідків у разі затоплення, Суд виніс рішення на користь заявників. У справі Georgel and Georgeta Stoicescu, Суд прямо розкритикував відсутність загальних і превентивних заходів, спрямованих на захист здоров'я населення від нападів бродячих собак на вулицях Бухаресту, незалежно від того, що влада не була обізнана про існування реального, безпосереднього та індивідуального ризику для заявниці.

  3. Як показують ці приклади, Суд готовий визнати порушення статей 2 і 8 Конвенції, коли дія чи бездіяльність органу влади створили або дозволили створити небезпечне середовище, яке в подальшому завдало шкоди життю або здоров'ю людини, а також коли такий причинно-наслідковий зв'язок не може бути встановлений. Об'єктивна ситуація ризику для життя та здоров'я може бути неминучою чи ні. Вимога Суду стосовно обізнаності влади щодо ризику також широко розрізняється, починаючи від безпосереднього знання про наявність ризику, до простої презумпції такого знання.

2. Ризики для здоров’я на робочому місці (§§ 47-48)

  1. Суд визначив, що Договірні сторони мають обов’язки щодо проведення належної перевірки, щоб гарантувати, що держава не піддаватиме здоров’я осіб ризику під час їхньої роботи. Він також визначив, що держава має позитивний обов'язок захищати життя та здоров'я своїх громадян, а також надавати адекватну інформацію та попередження про ризики, пов'язані з їхньою роботою. Проте Суд не забезпечив узгодженого підходу до причинно-наслідкового та суб'єктивного зв'язку між поведінкою державних органів та шкодою для життя та здоров'я, іноді оцінюючи обидві вимоги, чи принаймні одну з них, а іноді - жодної. У справі L.C.B., в якій заявниця страждала на лейкемію, яка, як вона стверджувала, була спричинена небезпечним опромінюванням, якому було піддано її батька під час перебування в якості військовослужбовця на Острові Різдва, Суд постановив, що, по суті, держави зобов'язані не лише утримуватися від позбавлення життя, але також вживати всіх необхідних заходів для захисту життя тих, хто знаходиться в їхній юрисдикції. Проте Суд відхилив фактичні обставини справи щодо будь-якого причинно-наслідкового зв'язку між можливим опромінюванням батька та хворобою заявниці. У справі Roche суд зробив ще один крок, і зобов’язав державу-відповідача надати позивачеві всю відповідну інформацію, що дозволить йому оцінити ризики для здоров'я, пов'язані з його роботою. Оскільки держава-відповідач не створила механізм, який би дозволив заявникові оцінити ризик для здоров'я, спричинений впливом нього гірчичного та нервово-паралітичного газу, під час випробувань, проведених ним у 1960-х роках під час служби в британській армії, Суд визнав порушення Статті 8. У справі Binişan заявник стверджував, що аварія, в яку він потрапив, була наслідком нездатності Національної залізничної компанії вжити заходів для забезпечення безпечних умов праці. Суд дійшов висновку, після переоцінки наданих доказів, що «національна влада не виявила належної сумлінності для захисту права заявника на життя». У справі Brincat and Others Суд розкритикував відсутність законодавства та інших практичних заходів (крім розповсюдження захисних масок), щоб уникнути ризику, спричиненого впливом азбесту на робочому місці, хоча в медичних довідках, поданих заявниками, не встановлено прямого зв'язку між їхніми медичними скаргами та тим фактом, що вони були зайняті в галузі суднобудування або судноремонту. Тим не менш, Суд визнав, що на підставі власної оцінки наявних наукових доказів було встановлено, що уряд Мальти знав або повинен був знати про небезпеку, яка виникає внаслідок впливу азбесту, щонайменше з початку 1970-х років, і що ніяких вимірювань ніколи не проводилися в робочих кімнатах (або в іншому місці), де заявники, як і інші співробітники, були піддані впливу азбесту. Іншими словами, Суд визнав наявність причинності на основі загальної та гіпотетичної обізнаності держави про небезпеку.

  2. Тим не менше, стаття 2 Конвенції не може тлумачитися як гарантія кожній особі абсолютного рівня безпеки в будь-якій діяльності, в якій право на життя може опинитися під загрозою, зокрема, коли зацікавлена особа несе певний ступінь відповідальності за нещасний випадок, піддавши себе невиправданій небезпеці. Таким чином, недбала поведінка потерпілих є одним з важливих факторів оцінки Судом відповідальності держави, особливо, коли жертва стикалася з очевидним ризиком, в умовах якого від середньостатистичної людини можна очікувати його усвідомлення та уникнення. Наприклад, у справі Prilutskiy v. Ukraine Суд відхилив «патерналістське» тлумачення позитивних зобов'язань держави, що випливають з небезпечних видів діяльності, виходячи з поняття особистої автономії. Син заявника взяв участь у приватно організованій грі (квесті) для водіїв, під час якої він загинув. Оскільки небезпека, що виникла в цій грі, не відрізнялася від звичайної небезпеки дорожнього руху, спеціального регулювання не вимагалося. Суд постановив, що у зв'язку з цим не було порушення статті 2. Натомість, у справі Kalender v. Turkeyнедбале поводження потерпілих, яких переїхав поїзд, не було визначене як «вирішальний фактор» з огляду на різні серйозні недоліки у дотриманні правил безпеки національними органами влади.

3. Інциденти, пов’язані зі здоров’ям в лікарнях та інших лікувальних закладах (§§ 49-53)

  1. Незважаючи на те, що в деяких випадках Суд встановив зобов'язання держави провести належну перевірку стосовно інцидентів, пов'язаних із здоров'ям у лікарнях, він переважно покладався на процесуальну частину статті 2 Конвенції та зрідка відходив від висновків національних судів і фахівців. У справі Erikson Суд постановив, що стаття 2 включає вимогу «лікарням мати положення про захист життя своїх пацієнтів, а також обов'язок створити ефективну судову систему для встановлення причини смерті особи у лікарні та будь-якої відповідальності залучених лікарів». В той час, як Calvelli and Ciglio стосувалися помилок лікарів, у справі Dodov недбалість, яка загрожувала життю пані Стоянової, був явно здійснений медичним персоналом. Суд підтвердив, що вимога регулювати діяльність закладів охорони здоров'я та надавати компенсацію у випадках недбалості, повинна охоплювати такий персонал, чиї дії можуть загрожувати життю пацієнтів. Проте, якщо Договірна держава запровадила відповідні положення для забезпечення виконання цих вимог, такі питання, як помилка медичного працівника або недбала координація між медичними працівниками, є самі по собі недостатніми для того, щоб визнати, що держава порушила статтю 2 Конвенції. Ці принципи також застосовні до серйозних тілесних ушкоджень, які належать до сфери застосування статті 8.

  2. Декілька заявників стверджували, що згідно статті 2 або статті 8 Конвенції держава повинна оплатити їм певну форму лікування або тип ліків, оскільки вони не можуть покрити ці витрати самостійно. До цього часу, такі вимоги завжди наштовхувалися на тверду опозицію Суду. У справі Nitecki, Суд не критикував державу-відповідача за те, що вона не компенсувала вартість необхідного для збереження життя препарату, а тільки 70% від його вартості, незважаючи на те, що заявник не міг дозволити собі сплатити решту 30% і, отже, не міг дотримуватись прописаного фармацевтичного лікування; його стан здоров'я (аміотропний латеральний склероз) погіршився, і він отримав найвищий ступінь інвалідності. У справі Sentges особі з серйозною інвалідністю, яка страждала від м'язової дистрофії Дюшенна, хвороби, яка призводить до прогресуючої дегенерації м'язів, втрати працездатності та в кінцевому підсумку до втрати функцій легенів і серця, було відмовлено фондом медичного страхування в придбанні роботизованої руки, оскільки ці послуги не охоплювалися системою соціального страхування. Хоча Суд і визнав причинно-наслідковий зв'язок, він відхилив скаргу за статтею 8 на підставі свободи розсуду, яка повинна надаватися державам в контексті розподілу обмежених державних ресурсів, і з огляду на той прецедент, який це рішення могло б встановити у цій справі для всіх Договірних сторін Конвенції. Суд наголосив, що заявник мав доступ до основної медичної допомоги і що кожен аспект, який перевищує цей базовий стандарт, віднесений на розсуд держави. У Pentiacova and 48 Others, Суд відхилив позов кількох позивачів, які страждали на хронічну нирковою недостатністю, не могли дозволити собі необхідний гемодіаліз і не були забезпечені необхідним лікуванням за рахунок держави через бюджетні обмеження, оскільки вони не надали жодних доказів того, що їхні життя були піддані ризику, незалежно від того факту, що один з позивачів помер від цієї хвороби під час розгляду справи. У Gheorgheпозивач страждав на гемофілію і міг отримати спеціальний коагулянт, Фактор VIII, безкоштовно лише в разі виникнення кровотечі та в лікарні. Хоча суд був обізнаний про серйозну і невиправну медичну ситуацію заявника і «висловив жаль» щодо відсутності постійного лікування, він виніс рішення на користь держави-відповідача, оскільки заявник мав доступ до такого ж лікування, яке уряд надавав іншим людям в подібних обставинах. Нарешті, в Hristozov and Othersпозивачі, які страждали від різних видів раку останньої стадії стверджували, що, оскільки звичайні методи лікування не працювали в їхніх випадках, внутрішнє законодавство повинне було надати їм право доступу до експериментальних, але неперевірених продуктів, який надаватимуться безкоштовно компанією, яка їх розробляла. Суд надав широке поле для розсуду Договірним державам, стверджуючи, що кожна по-різному вирішувала питання щодо умов та способів, якими було надано доступ до несанкціонованих лікарських засобів. Похвальним винятком з цієї тенденції є справа Oyal v. Turkey, яка визнала право постійного доступу до життєво важливих ліків протягом усього життя для ВІЛ-інфікованих пацієнтів «найбільш відповідним засобом в даних умовах».

  3. Крім того, у справі Cyprus v. Turkey Суд вирішив, що відповідальність згідно статті 2 може виникнути, коли органи влади Договірної Держави ставлять життя людей під загрозу через відмову в охороні здоров'я, яку вони взяли на себе зобов’язання надавати населенню в цілому. Відмова у терміновому лікуванні також була предметом справи Mehmet Şentürk and Bekir Şentürk, де лікарі завдали смерті своїй пацієнтці, переводячи її в іншу лікарню без лікування, і не виконали своїх обов'язків, оскільки вони були більш зацікавлені в оплаті медичних послуг. Суд вирішив, що рішення пацієнта про відмову від невідкладного медичного обслуговування, яке було підпорядковане попередньому фінансовому зобов'язанню, ні в якому разі не можна вважати належним чином здійсненим або таким, що звільняє національні органи від відповідальності щодо лікування, яке повинно було бути надане. Суд зазначив, що медичний персонал «чудово усвідомлював» ризик для здоров'я пацієнтки, пов’язаний з її переведенням в іншу лікарню. Крім того, в національному законодавстві не було положень, здатних запобігти неспроможності забезпечити у цьому випадку таке медичне лікування, якого вимагає стан здоров’я хворого пацієнта.

  4. У справі Asiye Genç v. Turkey Суд пішов настільки далеко, що надав оцінку загальній політиці держави-відповідача в галузі охорони здоров'я, засуджуючи незадовільну кількість та технічний стан обладнання для інтенсивної терапії в неонатальних установах, а саме інкубаторів у лікарнях регіону, і дійшов висновку, що «держава не приділила достатньої уваги забезпеченню безперешкодної організації та правильного функціонування системи державних лікарень та, загалом, своєї системи охорони здоров'я, і що відсутність місць не була пов'язана виключно з непередбачуваною нестачею, викликаною швидким напливом пацієнтів». Таким чином, Суд дійшов висновку, що внаслідок відсутності доступу до функціонуючих інкубаторів передчасно народжена дитина, чиє життя опинилося під загрозою через її стан здоров’я, здійснила декілька безуспішних поїздок у машині швидкої допомоги без отримання відповідного лікування чи медичного догляду, і в кінцевому підсумку була позбавлена доступу до відповідної швидкої медичної допомоги. Іншими словами, Суд вирішив, що така ситуація є «аналогічною відмові в медичній допомозі, та поставила під загрозу життя людини», вважаючи, що стаття 2 породжує вимоги щодо наявності певного обладнання для неонатальної терапії, а саме - інкубаторів.

  5. У справі Aydoğdu Суд провів аналогію між обставинами перебування дитини заявниці в лікарні ім. Ататюрка та обставинами, в яких життя людини піддається ризику в результаті злочинних дій іншої особи, застосувавши на тест Osman. Окрім недбалості та недостатньої координації відповідальних лікарів, Суд встановив існування структурних недоліків, а саме хронічну та відому відсутність відповідних неонатальних послуг та технічних ресурсів, та причинно-наслідковий зв'язок між цими недоліками та смертю дитини. Застосувавши формулювання тесту Osman до справи, Суд зазначив, що він повинен був визначити, чи зробили національні органи влади те, що можна було б розумно очікувати від них, щоб захистити життя дитини від «реального» ризику («menacée de manière réelle»), про який Уряд не міг не знати, а не показати, що ця дитина не померла б, якби їй було надано медичну допомогу. На підставі аргументу, викладеного mutatis mutandisу рішенні у справі Nencheva and Others (цитоване вище, §108), Суд також вирішив, що Уряд не продемонстрував, що вжиття заходів для уникнення такого ризику створило б неспівмірний або надмірний тягар з огляду на оперативний вибір, який повинен був бути зроблений з точки зору пріоритетів та ресурсів, таким чином беручи на себе повноваження щодо надання оцінки економічним та управлінським заходам. У лінгвістичному розумінні, Суд дійшов висновку, що сукупний ефект недбалої поведінки відповідальних лікарів та системних недоліків призвів до виключення пацієнта з доступу до «відповідного» термінового лікування («soins urgents adéquats»), тобто ситуації, подібної («ce qui s'apparente») до відмови в лікуванні, здатної поставити життя дитини в небезпеку. Таким чином, Суд об’єднав, як питання права, лікарську недбалість (невідповідне лікування) та відмову в лікуванні. Нарешті, у справі Elena Cojocaru Суд дійшов висновку про те, що явна недостатність координації роботи медичних служб та затримка у наданні «відповідного» швидкого лікування свідчить про недоліки в роботі державних лікарень, хоча справжніх системних або структурних недоліків виявлено не було. Серйозне порушення legis artis медиком, яке призвело до загибелі вагітної дочки заявниці та її онуки, стало підставою виникнення міжнародно-правової відповідальності держави-відповідача.

Попередній висновок (§§ 54-59)

  1. У своїй практиці, Суд встановлює дуже різні стандарти медичного догляду для різних груп населення. Ув’язнені та військовослужбовці мають привілейований статус перед Судом, й часто користуються вищим стандартом захисту, ніж загальне населення. Це обґрунтовується тим, що члени цих груп знаходяться у «вразливому становищі». Оскільки необхідне лікування й процедури та послуги для ув’язнених включає надання необхідних лікарських препаратів та первинної медико-санітарної допомоги, зубних протезів, ортопедичного взуття, окулярів, ліків для хронічного болю у спині, догляду кваліфікованим персоналом, огляд спеціалістів та подальшу допомогу незалежно від ініціативи пацієнта, можна зробити висновок, що мінімальна екзистенціальна медична допомога, що надається ув’язненим, набагато більша за ту, що надається звичайній людині на вулиці. Крім того, затримки в діагностиці або при необхідному лікуванні та різке припинення лікуваннявважаються порушенням Конвенції. Поза межами в'язниць та армійських казарм, існує лише дві групи, які користуються підвищеним захистом Суду: діти та інваліди. Однак, ці дві групи отримують менший ступінь захисту, ніж ув’язнені та військовослужбовці, оскільки їм не гарантується доступ до основних медичних послуг та первинної медичної допомоги. Потреби в медичних послугах мігрантів були ще більше знехтувані Судом, як це видно з гідного жалю рішення у справі N. v. the United Kingdom», оскільки ця група була визнана такою, що має право на гірший стандарт захисту.

  2. Оцінка доказів у справах щодо охорони здоров'я також різниться. Як правило, у справах про медичну недбалість чи справах, що стосуються інцидентів, пов'язаних зі здоров'ям у лікарнях та інших медичних службах, Суд не заперечує висновки національних судів щодо ланцюга подій, причинно-наслідкового зв'язку між поведінкою компетентного медичного органу та смертю або серйозною травмою, заподіяною потерпілому, і ступеню обізнаності компетентних медичних органів, і вважає, що національні засоби правового захисту є достатніми. Лише зрідка Суд відмовляється визнати висновки вітчизняних експертів, як це було в справі Elena Cojocaru, або доходить висновку про те, що національних засобів правового захисту не було достатньо, як у справі Oyal. Проте у інших типах інцидентів, пов'язаних із здоров'ям, Суд не утримується від того, аби поставити під сумнів та повторно встановити факти, викладені національними судами. У деяких випадках, Суд зайшов настільки далеко, що оцінив наявні матеріали справи, включаючи наукові та медичні докази, і замінив думку національних судів власною. Здавалося б, як це не парадоксально, наукова складність доказів іноді є аргументом на користь стриманості Суду, а в інших випадках він легко вступає в суперечки про наукові факти і причинно-наслідковий зв'язок, як у справах Makharadze and Sikharulidze, Tătar, та Brincat and Others. Зокрема, Суд навіть розширив свою компетенцію у сфері встановлення причинного зв’язку, зазначивши, що сфера застосування статті 2 не може тлумачитися як така, що обмежується тимчасовою та безпосередньою причиною смерті особи, оскільки попередній ланцюг подій може також викликати міжнародно-правову відповідальність, та визначаючи, що було або не було «вирішальним фактором» в ланцюжку подій.

  3. Обсяг розгляду Судом справ про медичну недбалість чи випадків, що стосуються інцидентів, пов'язаних із здоров'ям у лікарнях та інших медичних службах, є обмеженим, оскільки Суд обмежує свої висновки процесуальним аспектом статті 2 або 3 і зрідка розглядає матеріальний аспект. Коли він все ж це робить, Суд лише оцінює структурні недоліки в медичній системі, такі як відсутність належного законодавства чи технічних ресурсів. Проте, якщо йдеться про інші види інцидентів, пов'язаних із здоров'ям, Суд завжди оцінює обидва аспекти відповідної статті, і лише зрідка вивчає існування структурних недоліків, таких як відсутність належної правової бази. Суд навіть заявив про принципову позицію щодо того, що у справах, що стосуються пов'язаних із здоров'ям інцидентів у вільному середовищі, як, наприклад у справах Öneryıldız та Budayeva and Others, так і у тих, що стосуються інцидентів на робочому місці, наприклад, у справі Brincat and Others«обсяг позитивних зобов'язань за статтею 2 Конвенції значною мірою збігається з тим, що передбачений статтею 8». Це також повинно стосуватися матеріальних позитивних обов'язків, таких як обов’язок охороняти здоров'я пацієнтів у лікарнях та інших медичних службах.

  4. Таким чином, необхідні передумови для виникнення міжнародно-правової відповідальності держави у справах щодо охорони здоров'я не можуть бути більш невизначеними. Ситуації, які не відрізняються одна від одної, вирішуються по-різному. Недбалість, відсутність допомоги, умисне ігнорування, помилка з боку медичного працівника або недостатня координація між медиками у лікуванні затриманого, як у справі Tarariyeva, або військовослужбовця, як у справі Metin Gültekin and Others, є достатніми самі по собі для притягнення Договірної держави до відповідальності з позиції її позитивних зобов'язань за статтею 2 Конвенції щодо захисту життя. Це, однак, не стосується поводження з будь-яким іншим громадянином. Недбалість, відсутність допомоги, умисне ігнорування, помилка публічного службовця або недостатня координація між публічними службовцями при вирішенні ситуацій ризику для широкого загалу чи для певної категорії осіб також є достатньою для того, щоб спричинити відповідальність за статтею 2, як у справі Budayeva and Others, але не у випадку медичних працівників або іншого медичного персоналу.

  5. Що ще гірше, у справах про медичну недбалість чи справах, пов'язаних із здоров'ям у лікарнях та інших медичних закладах, Суд вагається між вимогою про те, що практикуючі повинні були «чудово розуміти» негативні наслідки своєї поведінки, як усправі Mehmet Şentürk and Bekir Şentürk, і класичним тестом Osman, як у справі Aydoğdu, де Суд вважає, що достатньо встановити причинно-наслідковий зв'язок і знання або презумпцію знання («були обізнаними, або повинні були бути обізнаними») з боку компетентного медичного органу. Невпевненість Суду щодо суб'єктивного зв'язку ускладнюється надмірним спрощенням різних ступенів mensrea. Несвідома недбалість, нерозсудливість, або умисне ігнорування можуть бути настільки ж серйозними, як і повне усвідомлення, залежно від обставин. Тим не менше, щодо інших видів інцидентів, пов'язаних із здоров'ям, Суд набагато менш вимогливий. Часто він явно ігнорує причинно-наслідковий зв'язок між поведінкою державного органу та шкодою. Іноді він не звертає уваги на відсутність невідворотнього ризику, як у Cevrioğlu або Georgeland Georgeta Stoicescu. У багатьох випадках він просто не враховує обізнаності відповідальних органів, уникаючи явно або неявно розгляд тесту Osman. Незважаючи на менш вимогливий стандарт, встановлений Судом стосовно цих інших видів інцидентів, пов'язаних з охороною здоров'я, Суд, тим не менше визнавав настання міжнародно-правової відповідальності держави.

  6. Таке розмаїття методологічних підходів можна легко пояснити результатом широкого розсуду, в такій складній галузі права, яка знаходиться на перетині наукових знань і складних питань законодавства про недбалість, і може мати серйозні бюджетні наслідки. Однак, цей аргумент слід відхилити, оскільки судова практика тут знову виявилася дуже нерівномірною. При оцінці меж розсуду державні фінансові обмеження, зобов'язання та можливі наслідки для бюджету, що випливають з зобов'язань за Конвенцією, є вирішальними у вирішенні справ щодо мігрантів, але не у справах, що стосуються затриманих. У справах щодо медичної недбалості, таких як Aydoğdu тв Asiye Genç, Суд визнає за собою юрисдикцію для перегляду управлінського вибору, зробленого з огляду на пріоритети та ресурси, так само як і у справах, пов'язаних з охороною здоров'я у природному середовищі, таких як Öneryıldız, Budayeva and Others так Kolyadenko and Others. Суд також визнає свою компетенцію стосовно перегляду політики уряду щодо умов безпеки на робочому місці, як у справі Brincat and Others. Але коли мова заходить про надання основних ліків конкретним пацієнтам, як у справі Sentges, Суд більше не готовий застосувати такі ж самі повноваження, посилаючись на широку свободу розсуду. Принцип ефективності (effet utile) захисту прав людини, який в справі Georgeland Georgeta Stoicescu і в багатьох інших випадках, що стосуються інцидентів, пов'язаних зі здоров'ям у вільному середовищі і на робочому місці, який обмежував межі розсуду, раптом виявився забутим. Як може Суд критикувати національну владу за відсутність дорогих функціонуючих інкубаторів, політику в галузі боротьби із забрудненням довкілля, землевпорядну політику, політику захисту від повеней, політику безпеки праці або навіть політику контролю за бездомними собаками, і в той же час толерантно ставитися до відмови у наданні життєво необхідних медикаментів? Для того, щоб не створювати враження про те, що він за власним капризом вирішує деякі проблеми, і в той же час ухиляється від вирішення інших, Суд повинен бути готовий послідовно вирішувати юридичні дилеми як на макрорівні, щодо розподілу обмежених ресурсів між галуззю здоров'я і іншими відповідними секторами всередині держави, і на мікрорівні, щодо реалізації конкуруючих вимог про медичне обслуговування осіб, на основі підходу pro persona до права на охорону здоров'я. Це вимагає принципового, цілеспрямованого (ефективного) тлумачення Конвенції, міркування щодо якого будуть викладені нижче.

Частина ІІ – Серйозне ставлення до права на охорону здоров’я (§§ 60-91) IV. Концептуальне формулювання підходу pro persona до права на охорону здоров’я за Конвенцією (§§ 60-72) A. Матеріальні обов’язки (§§ 60-66) 1. Обов’язок поважати (§§ 60-61)

  1. Охорона здоров’я, в першу чергу, це питання особистої автономії. В принципі, кожна особа повинна бути вільною від будь-якого примусового медичного обслуговування. Тому держава зобов'язана поважати, а не втручатися в медичний вибір людей. Отже, держава повинна отримати вільну та проінформовану згоду, коли потрібне втручання у фізичну недоторканість пацієнта, і вимагати й гарантувати таку згоду, коли втручання відбувається в приватному секторі. Таким чином, відсутність належних правил для встановлення можливості прийняття рішення пацієнтом, включаючи їх інформовану згоду на лікування, є порушенням статті 2 Конвенції.

  2. Отже, інформована згода і, за її відсутності, медична необхідність є наріжними каменями будь-якого втручання в здоров'я пацієнта. Це в принципі забороняє примусове введення ліків, харчування, введення блювотних препаратів, хірургічне втручання, аналізи крові та рентген, стерилізацію, а також примусову присутність студентів-медиків у процесі медичного лікування та продовження зберігання або імплантацію ембріонів проти волі одного з донорів. У цьому контексті варто відзначити існування напруження між визнанням Судом «принципом святості життя», з одного боку, та його зростаючою відкритістю до вимог «якості життя», з іншого. Це напруження змусило Суд стверджувати, що «припинення життя в умовах, що позбавляють гідності та муках» є втручанням у право на повагу до приватного життя, яке гарантується § 1 Статті 8 Конвенції, і визнати стосовно нього так зване «право вирішувати, яким чином і в який час його життя повинно закінчуватися, за умови, що він або вона вільно сформулювали свою волю і діяли відповідно». У справі Lambert and Others Суд переглянув формулювання, визнаючи, що це може застосовуватись «навіть якщо пацієнт не може висловити свої бажання». Незважаючи на відсутність консенсусу між державами-членами Ради Європи щодо надання дозволу на відключення від штучного життєзабезпечення, Суд все-таки дійшов висновку, на основі неопублікованих матеріалів порівняльного права, що існує консенсус щодо першорядного значення бажань пацієнта у процесі прийняття рішень, незважаючи на те, у який спосіб ці побажання були висловлені. Отже, Суд погодився з тим, що за відсутності попередніх директив або «живої волі», передбачувані бажання пацієнта можна встановити різними способами, включаючи одне або декілька свідчень.

2. Обов’язок захищати (§§ 62-66)

  1. Обов'язок держави вживати належних заходів для захисту життя осіб, що знаходяться під її юрисдикцією, також, за відповідних обставин, поширюється на позитивне зобов'язання вживати запобіжні практичні заходи для захисту особи, чиє життя або здоров'я перебувають під загрозою внаслідок злочинних дій іншої особи, або внаслідок заподіяння шкоди самій собі. У таких випадках завдання Суду полягає в тому, щоб визначити, чи знали або повинні були знати органи влади про наявність реального та безпосереднього ризику, і якщо так, чи вони зробили все можливе, щоб запобігти утворенню ризику для життя відповідної особи. Те ж саме стосується, в першу чергу, зобов'язання вживати конкретних заходів для захисту вразливих осіб від жорстокого поводження, про яке влада знала чи повинна була знати. Само собою зрозуміло, що люди, які потребують термінового та первинного медичного лікування та основних ліків, знаходяться в уразливому стані. У більш широкому сенсі, люди в лікарнях або інших медичних службах опиняються в ситуації вразливості, схожій на ситуацію людей в інших «тотальних установах». Отже, відповідно до Конвенції міжнародно-правова відповідальність держави за неспроможність захистити право в контексті інцидентів, пов'язаних із здоров'ям, залежить від трьох сукупних умов, дві з яких є об'єктивними та одна - суб'єктивною. А саме: (1) існування реального та безпосереднього ризику, (2) причинно-наслідковий зв'язок між поведінкою адміністративних органів та заподіяною шкодою та (3) обізнаність влади або вірогідна обізнаність («знали або повинні були знати») про можливі шкідливі наслідки своїх дій та бездіяльності. У будь-якому випадку така відповідальність може не настати, якщо від адміністрації не можна було розумно очікувати будь-якої іншої поведінки.

  2. Перша умова відповідальності держави за міжнародним правом повинна кваліфікуватися у випадку, коли потреба в медичних послугах певної групи населення зазнає структурних або системних недоліків. Якщо органи влади знають або повинні знати про те, що якийсь прошарок населення, такий як певна категорія пацієнтів (наприклад, мешканці міста чи пацієнти певної лікарні) отримує медичну допомогу з структурними чи системними недоліками, і вони не запобігають нанесенню шкоди членам цієї групи, держава може бути визнана відповідальною за наслідки порушення прав людини, навіть якщо вони ще не призвели до утворення безпосереднього ризику для відповідних осіб. Структурний або системний характер недоліків сам по собі створює ризик завдання шкоди, який може виникнути в будь-який момент.

  3. Для того, щоб уникнути міжнародно-правової відповідальності за Конвенцією, державі недостатньо врегулювати діяльність з охорони здоров'я створенням належної законодавчої, адміністративної та нормативної бази, а також запровадженням механізму нагляду за реалізацією цієї системи, як вирішив Суд у справі Powell. Обов'язок щодо прийняття відповідних законодавчих рішень та інших загальних заходів не є вичерпним зобов'язанням Держав-учасниць. Обов'язок належної сумлінності також випливають із права на охорону здоров'я, встановленого Конвенцією. Уникаючи питання про конкретний захист індивідуального права кожного пацієнта, й натомість, захищаючи лікарський персонал у непроникній правовій кулі, Powell робить захист прав пацієнтів за Конвенцією ілюзорним. Powell прагне створення Конвенції, яка призначена не для всіх - для медичних працівників та їхніх страхових компаній, а не для багатьох - пацієнтів. Це має бути абсолютно відхилено. Зрештою, Суд сам погоджується з тим, що «знання фактів та можливих помилок, вчинених під час медичної допомоги, є необхідним для того, щоб відповідні установи та медичний персонал могли виправити потенційні недоліки та запобігти подібним помилкам».

  4. Обов'язок держави захищати право на життя та фізичну недоторканність має розглядатися як такий, що включає вжиття розумних заходів для забезпечення здоров'я людей. Втручання в право на життя піддається жорсткому випробуванню пропорційності («абсолютно необхідне», пункт 2 статті 2 Конвенції) та, крім того, підпадає під норму, від якої неможливо відступити (пункт 2 статті 15 Конвенції), яка передбачає повагу до непорушної центральної сутності, яка переважає обставини кожної конкретної справи. Така сама норма, від якої неможливо відступити, застосовується до заборони катування та жорстокого поводження (стаття 3 і пункт 2 статті 15 Конвенції). Ані війна, ані будь-яка інша ситуація суспільної небезпеки, ані культурна традиція, ані релігійна різноманітність не можуть обмежувати можливість реалізації сутності права, оскільки вона є основою для невід’ємного фундаментального правоволодіння, за відсутності якого право повністю втрачає свою цінність. З огляду на свою невизначеність сутність права конкретної справи не знаходитиме сприяння в імплементації судами. Але це не означає, що сутність права є надмірно жорстким, контекстно незалежним та незмінним ціннісним об'єктом. Визначення сутності права може розвиватися з урахуванням кращої інформації та наукових розробок.

  5. Право на життя та право на фізичну недоторканість встановлюють ключові обов’язки захисту життя та здоров’я будь-якої особи під юрисдикцією держав-учасниць Конвенції. Якщо тлумачити Конвенцію у світлі згаданих вище міжнародних норм, ці ключові обов’язки включають в себе доступ до послуг невідкладної допомоги та первинного медичного лікування, а також доступ до основних лікарських засобів. Ця ключова, орієнтована на результат суть, є мінімальним рівнем, основним рівнем захисту здоров’я за Конвенцією, але не максимально граничним. Понад захист його сутності, на своїй «зовнішній стороні» право на охорону здоров’я підлягає тесту на пропорційність, оскільки можуть бути випадки, коли обов’язок захистити сутність права було виконанo, але при цьому держава все-таки не вжила «обгрунтованих» (пропорційних) заходів з медичної допомоги. Такий тест на пропорційність допомагає уникнути, з одного боку, ризику недостатнього захисту «зовнішньої сторони» права, а з іншого – протилежного ризику занадто загального впливу цієї «зовнішньої сторони» права на охорону здоров’я, в результаті чого воно включатиме зміст інших незалежних прав, які стосуються основ здоров’я, такі як право на житло, санітарну гігієну та воду. Більш важливо, що навіть якщо судовий захист права на здоров’я може мати вплив на бюджетну й соціальну політику, це очевидно не підриває демократичного розподілу владних повноважень, оскільки перегляд в судовому порядку заходів з охорони здоров’я обмежений наявною науковою інформацією та тестом на пропорційність (обгрунтованість).

B. Процесуальні обов’язки (§§ 67-70) 1. Обов’язок звітувати та пояснювати (§§ 67-68)

  1. Держава несе особливі обов’язки щодо догляду за життям осіб, які перебувають під її контролем. За загальним правилом, смерть або неналежне поводження особи, яке перебуває в ув’язненні порушує питання про те, чи виконала держава свій обов’язок щодо захисту права цієї особи на життя. Внаслідок цього, держава повинна звітувати про будь-які травми, спричинені особі під час ув’язнення, й цей обов’язок особливо жорсткий у разі, якщо особа померла. Надалі, цей обов’язок було поширено на інші випадки, у яких особи знаходяться під контролем держави, зокрема, щодо військових під час проходження служби, а також стосовно подій, які пов’язані із загальним населенням. Той самий обов’язок держави має застосовуватися й до осіб, які перебувають в державних лікарнях, або в руках лікарів чи інших медичних працівників, які є публічними службовцями, особливо якщо здатність самих паціентів щодо догляду за собою є обмеженою.

  2. У випадку, якщо смерті або травмам, що відбулися за вищезазначених обставин, не надається переконливого пояснення, матеріальне порушення права на охорону здоров’я має бути встановлене. Насправді, Суд вже встановив такий обов’язок у нещодавній справі стосовно медичної недбалості в Туреччині. У справі Aydoğdu Суд заснував встановлення матеріального порушення, серед іншого, на відсутності достатнього пояснення подій та фатального результату.

2. Обов’язок розслідувати та притягувати до відповідальності (§§ 69-70)

  1. Як показано вище, підзвітність є одним з ключових вимірів гарантії права на життя й на фізичну недоторканість згідно із європейським та міжнародним правом. Це очевидно включає в себе обов’язок розслідувати, притягувати до відповідальності й карати за порушення цих прав, що на практиці означає, що державні органи за визначенням мають обов’язок встановлювати причини смерті або серйозної травми, а також відповідальних за це осіб. Це особливо актуально в контексті медичної недбалості, беручи до уваги складність фактичних та технічних проблем, що зазвичай виникають в таких справах, а також той факт, що справжня причина смерті або серйозної травми відома або може бути відома представникам держави або її органам.

  2. Таким чином, у сфері медичної недбалості недостатньо, щоб жертви мали засіб захисту прав у цивільному суді, окремо, або в поєднанні із засобом захисту в кримінальному суді, який надає можливість притягнути до відповідальності лікарів, а також отримати відповідну компенсацію в цивільному порядку. Ще менш достатніми є дисциплінарні заходи самі по собі. Насправді, Суд визнав, що мають бути доступними кримінально-правові засоби захисту у випадку, коли встановлено, що недбалість публічних службовців або органів виходить за межі простої помилки або недбалості, у разі якщо такі суб’єкти повністю розуміючи вірогідні наслідки та не виконуючи свої обов’язки, не вжили заходів, які були потрібними та достатніми для відвернення ризиків, пов’язаних із небезпечною діяльністю. Як згадано вище, такий погляд занадто спрощує питання mensrea й встановлює подвійні стандарти для подібних небезпечних ситуацій. Наприклад, у справі Sinim v. Turkey Суд піддав критиці «безвідповідальне нехтування» відповідними правилами перевезення небезпечних речовин, зокрема, той факт, що на перевезення таких товарів не було видано ліцензії, та що вантаж було невірно описано. Для Суду, таке нехтування вимагало кримінального розслідування. Важко зрозуміти, чому безвідповідальне нехтування правилами безпеки в транспортному бізнесі вимагає кримінального розслідування, а безвідповідальне нехтування медичними правилами, що мало фатальні або інші серйозні наслідки - ні. Більше того, обов’язок органів влади почати кримінальне розслідування за власною ініціативою також застосовується у випадку потенційно фатальних травм, спричинених недбалістю, яких жертва зазнала за підозрілих обставин, навіть якщо держава й не несе безпосередньої відповідальності за цю смерть. Тим не менше, із цього жодним чином не повинен бути зроблений внесок про те, що стаття 2 може мати наслідком абсолютний обов’язок для усіх кримінальних переслідувань закінчуватися засудженням, або якимось конкретним покаранням.

C. Попередній висновок (§§ 71-72)

  1. Право на охорону здоров’я захищене Конвенцією. Як будь-яке інше право, воно накладає на державу як позитивні, так і негативні обов’язки. Ключовий зміст цього права включає в себе надання невідкладної та первинної медичної допомоги та основних ліків особам, що їх потребують. Щодо цих суттєвих вимог, як імператив людської гідності, так й тлумачення Конвенції у світлі міжнародного права вимагають стандартизованого підходу. Сутність права не підлягає відступу за статтею 15, не підлягає вона й обмежуючим умовам за статтею 8. Регресивні заходи не повинні ставити під сумнів сутність права. Не може бути жодних сумнівів, не повинно бути подвійного, потрійного або багатоманітного підходу до основної потреби людини, такої як основні медичні послуги, оскільки це б означало різну цінність життя у різних частинах Європи. Такий підхід, звичайно, не відповідав би принципу «святості життя», який, за словами самого Суду, «є особливо очевидним у випадку, коли лікар застосовує свої навички для того, щоб врятувати життя, й повинен діяти у найкращих інтересах своїх пацієнтів».

  2. За межами сутності права на медичну допомогу, застосовується прогресивна реалізація, й мають братися до уваги ресурсні обмеження. Оцінка ресурсів вимагає застосування тесту на пропорційність. Відмова або невідповідне надання медичної допомоги в державних лікувальних закладах або від лікарів чи інших медичних працівників, які є публічними службовцями, вимагає розумного пояснення від держави, і якщо такого пояснення не надається, виникає міжнародно-правова відповідальність держави. Відсутність можливості захищати свої права за допомогою кримінально-правових засобів для жертв або їхніх родичів у випадку смертельних або інших серйозних наслідків, що настали в результаті порушення Конвенційного права на охорону здоров’я за Конвенцією, також спричиняє настання міжнародно-правової відповідальності держави.

V. Застосування підходу pro persona до цієї справи (§§ 73-91) A. Критика ідеологічного підходу більшості (§§ 73-81) Звуження практики Суду (§§ 73-78)

  1. Якщо справа Powell є королевою у низці справ, то справа Lopes de Sousa Fernandes є благороднішою за королеву. Від самого початку, ідеологічний тон цього рішення стає зрозумілим через пряме твердження більшості про те, що у цій справі захист своїх прав у цивільному процесі був найбільш доречним. Цьому не надається жодного обґрунтування, ані з точки зору національного законодавства, ані з точки зору Конвенції. За законодавством Португалії таке твердження є просто невірним. В португальському законодавстві не надається ніяких переваг захисту своїх прав в цивільному порядку порівняно з кримінальним, або іншими правовими засобами боротьби у справі про медичну недбалість. В Конвенції це питання не було чітко визначене, але зазвичай Суд розглядав кримінальні, адміністративні й цивільні провадження як альтернативи. Згадане вище твердження більшості показує ідеологічний вибір, зроблений на користь переведення в приватну площину питань захисту від медичної недбалості, що залишає звичайних пацієнтів та їхніх родичів, особливо тих, хто походить з бідних родин та середнього класу, на самоті, коли їм потрібно боротися у справах про медичну недбалість проти медичних працівників та їхніх страхових компаній. Звичайні пацієнти, їхні родичі та (часто призначені в рамках безоплатної правової допомоги) адвокати не в змозі протистояти цим потужним ділкам. Звільнення держави від обов’язку розслідувати та переслідувати порушення права на життя й серйозні порушення права на фізичну недоторканість знижує вагу цих прав до такого рівня, що вони зникають. Оскільки в переважній більшості справ звичайні пацієнти та їхні родичі просто не мають засобів (включаючи фінансові, логістичні, наукові та інші) для того аби розслідувати й переслідувати винних у смерті або серйозних травмах в результаті медичної недбалості, просто неможливо встановити причинно-наслідковий зв’язок між поводженням медичного працівника та завданою шкодою, або визначити ступінь обізнаності лікаря із станом здоров’я пацієнта. В результаті, жодного пояснення не надається у випадку смерті або серйозної травми, іноді це має наслідки для всього подальшого життя людини. Як страус, держава ховає голову в пісок.

  2. Хоча це і є серйозним недоліком, основна проблема справи Lopes de Sousa Fernandes полягає не в цьому переведенні відносин у справах про медичну недбалість в приватно-правову площину. Основним недоліком є геркулесівські зусилля більшості звузити попередню практику Суду якомога більше, аби обмежити таким чином його юрисдикцію. Прямі наслідки такого ідеологічного вибору не є такими, що не впливають на жертв, адже держава отримує можливість зменшити свою відповідальність за Конвенцією у випадках смерті або серйозних травм в наслідок медичної недбалості, й, таким чином, запроторити жертв та їхніх родичів у куток ігнорування та подальшої віктимізації, відомий також як пост-злочинна віктимізація. Більше того, надмірний захист певних державних інтересів щодо переведення в приватну площину й звуження прав людини ловить Суд в пастку нерелевантності..Коли політичні й економічні міркування змінюють послуги з охорони здоров’я та роблять їх неефективними, про право на життя багатьох забувають. Коли сфера розсуду обмежує Конвенцію й робить її хартією привілеїв для обраних, ігноруючи при цьому жахливу долю інших, навіть ціною життя, можна казати про те, що ідеї батьків-засновників було забуто. Занадто обмежувальний підхід до субсидіарності, спрямований на згоду з деякими уряди щодо політики мінімальної участі держави в питаннях суспільного добробуту, ставить під загрозу ефективну реалізацію права на охорону здоров’я в усіх державах-членах. Аби підкріпити мою точку зору, я спершу розгляну ті формулювання, які використала більшість, а потім – зміст їхньої аргументації. Основою спроб більшості є штучне лінгвістичне розрізнення між «відмовою у доступі до життєво необхідної невідкладної медичної допомоги» та «простою медичною недбалістю», штучність якого визнає сама більшість у параграфі 193 рішення. Більше того, в параграфах 183 та 184 більшість прирівнює справи щодо відмови у наданні медичних послуг за повного розуміння («повного усвідомлення») ризику фатальних наслідків, та справи щодо недоліків, у яких медичні органи влади «були обізнані, або мали бути обізнані» (тест Osman). Таким чином, більшість подібним чином ставиться до ситуацій, у яких mensrea є абсолютно відмінним. Це об’єднує в єдине ціле два дуже різних види кримінальної поведінки. Ба більше, в параграфі 191 перша група справ (відмова у доступі до життєво необхідного лікування) пов’язана із іншим, нижчим ступенем обізнаності («знаючи»). Недостатня жорсткість формулювань, що використовуються більшістю, є незрозумілою. Більшість визнає, що обов’язок регулювання включає в себе «у більш широкому сенсі» обов’язок забезпечити «ефективне функціонування» регуляторного поля, й навіть обов’язок його імплементувати. Дивовижним чином, це виливається у ототожнення питань конкретного надання лікування і його загального регулювання, стираючи будь-яку лінію поділу між ними. Однак, широта цієї аргументації в параграфі 189 тут же обмежується «винятковими обставинами», згаданими в параграфі 190. Використані формулювання не тільки є недостатньо жорсткими, їм також не вистачає послідовності.

  3. Стрижневими частинами рішення є параграфи 194 - 196. Тут більшість посилається на «останню категорію [справ]», а саме, на справи стосовно системних структурних недоліків, про які керівні органи знали або повинні були знати (друга група справ). Більшість висунула чотири сукупні умови для виникнення міжнародно-правової відповідальності держави. Першою умовою є найвищий ступінь обізнаності («повністю обізнані»). Це означає, що більшість відкидає основну суб’єктивну характеристику другої групи справ (тест Osman). З цього моменту й надалі, умова «повної обізнаності» із справи Mehmet Şentürk and Bekir Şentürk також вимагається у справах, у яких в минулому Суд приймав лише форму гіпотетичної обізнаності («мали бути обізнаними»). Іншими словами, оскільки найбільш серйозна суб’єктивна вимога до першої групи справ також має застосовуватися до другої групи, більшість усуває причину розрізняти між ними та de iure об’єднує обидві групи справ.

  4. Друга умова полягає у тому, що системний або структурний недолік повинен стосуватися не лише конкретних випадків. Більшість прояснює, що вони мають на увазі в цьому випадку, цитуючи параграф 87 рішення у справі Aydoğdu, який стосується статистичних доказів. Опосередковано, більшість намагається встановити дуже високий рівень доказування наявності «системного або структурного» недоліку.

  5. Третя й четверта умови посилаються на вимогу існування причинно-наслідкового зв’язку для виникнення міжнародно-правової відповідальності держави у справах про медичну недбалість. В параграфі 187 рішення, більшість посилається на причинно-наслідковий зв’язок, вимагаючи встановлення in concreto зв’язку між регуляторною системою й шкодою, завданою пацієнтові, оскільки слід «продемонструвати, що її дія була на шкоду пацієнтові». Жоден із прецедентів, процитованих більшістю, зокрема, Z v. Poland та Arskaya, не підтримує цього обґрунтування. Однак, в параграфі 196 більшість стає ще більш вимогливою, зазначаючи про «зв’язок» між недоліком й шкодою, та, на додаток, зв'язок («повинен був бути результатом») між недоліком та регуляторною системою. Це означає вимогу наявності подвійного причинно-наслідкового зв’язку. Прецеденти, які процитовані більшістю, не підтримують цього обгрунтування. Параграф 96 рішення у справі Mehmet Şentürk and Bekir Şentürk не посилається на жоден причинно-наслідковий зв'язок, а параграфи 87 та 88 рішення у справі Aydoğdu стосуються лише зв’язку між недоліком та заподіяною шкодою.

  6. Нарешті, більшість не робить ніяких зусиль для створення перспективи цієї справи, шукаючи послідовний підхід, що був би сумісний з минулою практикою Суду щодо права на охорону здоров’я, принаймні щодо подій у сфері охорони здоров’я, які впливають на конкретні групи населення. З огляду на це упущення, не дивно, що ключові стандарти ООН, Міжамериканські, Африканські та Європейські у сфері охорони здоров’я, а також розвиток захисту права на охорону здоров’я у світі й особливо у Раді Європи, було проігноровано.

2. Переписування історії (§§ 79-81)

  1. За два роки по смерті пана Фернандеша, колегія експертів з інфекційних захворювань Медичної асоціації Португалії видала звіт, згідно якого справа чоловіка заявниці відображала «жахливі структурні й практичні» умови роботи в державних лікарнях типу ЛВНД у відповідний час. Тим не менше, більшість ставить під сумнів висновок найбільш відомих експертів з інфекційних захворювань Португалії через сімнадцять років після того, як його було видано. Аргументації більшості не вистачає переконливості.

  2. Перш за все, більшість заявляє про своє право приймати рішення щодо питання, яке знаходиться поза її повноваженнями. Незважаючи на повторення практики в параграфі 199 рішення, факт полягає в тому, що параграф 201 переписує історію, піддаючи сумнів достовірність висновків колегії. По-друге, більшість стверджує, що ці висновки не були підтримані в подальших звітах, але забуває про те, що ніхто, навіть Уряд, не оскаржував висновок стосовно «жахливих структурних та практичних» умов роботи в ЛВНД на момент подій у справі, або потребу в «невідкладному дослідженні та змінах». По-третє, більшість ігнорує додаткові докази у справі, які надалі посилюють аргументи справи щодо наявності структурного недоліку.

  3. Згідно із додатковими доказами у справі, від свого створення у 1979 році, Національна система охорони здоров’я Португалії (НСОЗ) пройшла через значні зміни щодо своєї ефективності та якості. Тим не менше, для НСОЗ також характерні хронічні проблеми, такі як надмірне використання відділень швидкої допомоги; дуже довгі списки очікування; нерівний розподіл ресурсів у сфері охорони здоров’я; ускладнений доступ до первинної медичної допомоги; відсутність координації між центрами первинної допомоги, лікарями в лікарнях, лікарнями й приватними лікарями; обмежений доступ до медичних послуг для більш бідних й географічно ізольованих верств населення; а також недостатня мотивація для терапевтів, які працюють у віддалених регіонах за фіксовану зарплату. Серія реформ у сфері охорони здоров’я була започаткована у 1995/96 роках з метою вирішення цих проблем шляхом підвищення доступності, покращення якості, запровадженням нової системи мотивації для терапевтів шляхом встановлення нової системи оплати, а також підвищення безперервності догляду. Урядовий звіт від 1996 року під назвою «Рекомендації із запобігання та контролю за госпітальними інфекціями, отриманими у лікарських закладах», який сам Уряд долучив до матеріалів справи у Великій палаті, посилається на два дослідження ситуації в португальських лікарнях, які «показали, що у будь-який момент часу приблизно 30% стаціонарних пацієнтів лікарень мали інфекцію, та що третина з них заразилися цією інфекцією, перебуваючи в лікарні». В 1998 році було вперше розроблено національну стратегію охорони здоров’я із кількісними завданнями та цілями. Більш важливо, що в грудні 1998 року, кілька місяців по смерті пана Фернандеша, було прийнято Резолюцію Ради Міністрів №140/98 з метою задоволення «потреби у якісному стрибку вперед в розвитку людських ресурсів у медичній сфері (necessidade de um salto qualitativo no desenvolvimento dos recursos humanos no domínio da saúde), спрямований на вирішення проблеми нестачі лікарів-спеціалістів та спеціалізованого медперсоналу й занадто довгих списків очікування на операції, особливо в деяких частинах держави, шляхом створення нової структури державних університетів у сфері медичних наук, й створення нового університету в сільській місцевості. Це кристально чітке визнання Урядом того, наскільки серйозною була на той час системна проблема нестачі лікарів-спеціалістів.

B. Підхід до цієї справи, що базується на правах людини (§§ 82-89) 1. «Жахливі структурні та практичні умови» лікування (§§ 82-85)

  1. Заявниця у цій справі скаржилася на затримку в діагностуванні й проведенні хірургічної операції, а також на недоліки в лікуванні, якому був підданий її чоловік, пов’язуючи ці недоліки із недостатньою кількістю медичного персоналу.

  2. Незважаючи на те, що перший та другий медичний звіти вказували на можливі недоліки у медичному процесі, вони не були повністю підтверджені подальшим звітом регіональної дисциплінарної ради від 28 грудня 2001 року, що залишило відкритим питання про те, чи міг діагноз бути поставлений раніше, якби спеціаліст з інфекційних захворювань був в лікарні («міг би допомогти поставити діагноз раніше»), та визнало «обґрунтованим» проміжок часу між діагностуванням прориву дуоденальної виразки та операцією. Тим не менше, подальший звіт ГІОЗ від 25 липня 2006 року чітко вказує, що мала місце «недбала поведінка при наданні медичної допомоги» лікарем J.V., але при цьому призупиняє дисциплінарне провадження до завершення кримінального. Хоча ці провадження й не виявили відповідальності молодшого лікаря J.V., це було викликано тим, що не було проведено автопсію, незважаючи на те, що у цій справі це було обов’язково, як вказала сама колегія з інфекційних захворювань. Те, що автопсію не було проведено,«безмірно» ускладнило прояснення фактів, на що вказала колегія. Таке упущення краще за все свідчить, що від самого початку не було бажання прояснити факти, докладно розслідувати поведінку причетних осіб, та у кінцевому рахунку притягти їх до відповідальності. Той факт, що ГІОЗ знадобилося два роки для того, аби відкрити розслідування, і ще один рік для призначення інспектора, який очолив розслідування, також є красномовним.

  3. Обставини цієї справи стали не сумною епізодичною подією, а наслідком структурного недоліку, що позбавив пацієнта доступу до охорони здоров’я, поставивши при цьому під загрозу життя інших пацієнтів. Існувала системна проблема щодо наявності спеціалізованих медичних працівників, зокрема, інфекціоністів, в лікарнях типу ЛВНД. Докази у справі свідчать самі за себе. Слова звіту колегії з інфекційних захворювань не можуть бути чіткішими:

    «Нелюдські умови, описані в цьому процесі щодо лікування пацієнта, є ще одним прикладом ситуації, яка щоденно має місце в наших лікарнях; відображенням жахливих структурних та операційних недоліків, що вимагають невідкладного аналізу та змін.

    Ця колегія інфекційних захворювань Медичної асоціації має виконати провідну роль в захисті прав пацієнтів та лікарів з метою створення кращих умов для догляду за першими й кращих умов роботи для других.

    Ми ще раз наголошуємо на необхідності розглянути можливість створення палат/відділень інфекційних захворювань в лікарнях такого ж типу як Віла Нова де Гайя, аби підвищити якість лікування в цьому аспекті.».

  4. Сам по собі цей доказ, наданий Медичною асоціацією Португалії, показує дві речі. Перш за все, що невідповідність місцевого регулювання й надання послуг у сфері охорони здоров’я у 1998 році відображала структурну проблему, яка стосувалася не лише ЛВНД, але й усіх інших подібних лікарень. По-друге, що невідповідність місцевого регулювання та надання медичних послуг була відома органам охорони здоров’я, оскільки колегія «ще раз наголосила» на критиці, висловленій раніше. Національні органи знали про відповідні ризики, й, таким чином, не виконали свого обов’язку захистити життя пацієнтів, яких це стосувалося.

2. Вивчення історичних наслідків (§§ 86-89)

  1. Так само як і більшість, я вважаю, що мало місце порушення процесуального аспекту Конвенції, оскільки національні органи влади не змогли прояснити різні стадії лікування пана Фернандеша в лікарні, а також роль людського фактору у його трагічній загибелі. У цій справі, Уряд не надав достатнього пояснення того, що сталося, і самого по собі цього мало б бути достатньо для встановлення факту матеріального порушення, як викладено вище. Більше того, у справі Aydoğdu Суд використав офіційні дані для того, аби встановити ситуацію у двох відповідних лікарнях. У цій справі, оскільки Уряд не надав достатнього пояснення тому, що сталося, Суд повинен був звернути увагу на офіційні дані, які містилися в матеріалах справи, і які свідчать про наявність структурної проблеми в системі охорони здоров’я на момент подій у справі, як описано вище.

  2. Велика палата поки що не виносила рішення щодо того, чи можливо застосовувати прецедент у справі Osman до ненадання медичних послуг особі, про яку відомо, що вона перебуває в зоні ризику. У цій справі як раз склалася така ситуація. На мій погляд, прецедент справи Osman має поширюватися не лише на відмову у наданні лікування особі, чиє життя перебувало під безпосередньою загрозою, але й на випадки, у яких така особа отримала неналежні медичні послуги. Це також включає в себе ситуації структурних або системних недоліків системи охорони здоров’я, таких як недостатність медичного персоналу, що створює конкретну загрозу для пацієнтів.

  3. У світлі доказів у справі, можна лише дійти висновку, що коли пана Фернандеша поклали до лікарні Опорто, лікар повністю відмінив лікування, яке надавалося ЛВНД. 6 березня 1998 року, пан Фернандеш перебував в стані ризику швидкої смерті, який реалізувався після двох днів страждань. Мав місце прорив дуоденальної виразки. Невідкладну операцію було відкладено до 20:00 7 березня. Він помер о 2:55 8 березня.

  4. Далі, оскільки сферу застосування статті 2 не можна тлумачити як таку, що обмежується часом та безпосередньою причиною смерті особи, низка попередніх подій також може викликати міжнародно-правову відповідальність. За «жахливих структурних й практичних» умов роботи у ЛВНД, особливо у сфері запобігання інфекціям, пан Фернандеш опинився під безпосереднім ризиком, коли його нарешті виписали з ЛВНД 3 лютого 1998 року. Той факт, що виписка відбулася з його ініціативи, не виправдовує лікаря J.V. від професійної відповідальності, як про це також зробила висновок ГІОЗ. Оскільки згадані вище умови роботи були відомі медичним державним органам, виникає міжнародно-правова відповідальність держави. Ці обставини були проігноровані більшістю. В кінцевому рахунку, критика, якій більшість піддала національні суди за те що вони «замість проведення загальної оцінки, підходили до низки подій як до послідовності виникнення медичних проблем, не беручи до уваги їхній потенційний зв'язок між собою»чудово пасує й самій більшості.

C. Попередній висновок(§§ 90-91)

  1. Жахливі страждання, через які чоловікові заявниці, молодому здоровому чоловікові, довелося пройти з листопада 1997 року по березень 1998, неможливо описати. Той мерзенний спосіб, у який з ним повелися, порівняний тільки з тією зневагою, із якою поставилися до заявниці під час болісного пошуку нею правди. Ця трагедія була оповита культурою мовчання. Величезна кількість державних органів, які займалися цією справою, так і не змогла надати пояснення цій трагедії. Не було притягнуто до відповідальності лікарів, які були публічними службовцями й працювали у державних лікарнях.

  2. Більшість слушно вказує, що системні або структурні недоліки, що позбавляють пацієнта права на відповідне медичне лікування, й ставлять під загрозу життя інших пацієнтів, викликають відповідальність держави за матеріальне порушення статті 2. В ситуаціях наявності системних або структурних недоліків, які відомі або мають бути відомі державним органам, необхідно застосувати тест справи Osman, тому, що вимогу «безпосереднього ризику» слід знизити до «наявного ризику». Це мало відбутися у цій справі. Її обставини свідчать про системний або структурний недолік у ЛВНД, що створило безпосередній ризик для пана Фернандеша 3 лютого 1998 року, у день коли його виписали з ЛВНД. Про цей ризик було відомо органам охорони здоров’я, яких неодноразово попереджала Медична асоціація, й особливо колегія з інфекційних захворювань, і його можна було уникнути своєчасно створивши інфекційне відділення у ЛВНД, як рекомендували експерти. Беручи до уваги, що цей ризик існував, про нього було відомо, його можна було відвернути, і він матеріалізувався, спочатку, в безпосередню загрозу смерті 6 березня 1998 року, а за два дні – у смерть пана Фернандеша, Велика палата повинна була встановити порушення матеріального аспекту Статті 2.

VI. Висновок(§§ 92-94)

  1. В багатьох своїх аспектах Конвенція досі залишається невиконаною обіцянкою. Суд все ще повинен вжити практичних кроків для того, щоб перевести питання охорони здоров’я від безкорисної риторики до імплементації прав людини. Просто висловлювати жаль з приводу смерті або серйозної травми, якої можна було уникнути, і яка була спричинена відступом держави від своїх обов’язків у сфері охорони здоров’я та недбалим ставленням її представників, включаючи медичних професіоналів, недостатньо. Відвернення погляду убік є навіть гіршим, й плямує репутацію Суду як надійного захисника людської гідності. Прогрес був повільним та залишається нижчим за очікування, з огляду на звичаєву природу права на охорону здоров’я в міжнародному праві, та давно встановленого принципу Airey про те, що всі права людини взаємопов’язані й взаємозалежні, що означає, що цивільне право на життя є нікчемним у разі, якщо держава не гарантує ефективних умов його реалізації тим пацієнтам, які конче потребують медичної допомоги.

  2. В Європі, були часи коли закон не заходив у тюрми або армійські бараки, коли наглядачі та офіцери були недоторканними богами, а ув’язнені та солдати – неважливими підданими. В тюрмах та армійських бараках цей час давно минув. На жаль, для лікарень ще ні. Як вважає більшість, Конвенція повинна залишитися на порозі лікарні.

  3. Ця справа могла б стати поворотним пунктом. Велика палата не захотіла, аби так сталося. Мені шкода, що відкинувши цілеспрямоване й принципове тлумачення Конвенції, Суд не зміг здійснити правосуддя у всій його повноті.

ЧАСТКОВО ОКРЕМА ДУМКА СУДДІ СЕРГІДЕСА

  1. Моя єдина незгода з більшістю полягає в тому, що з усією повагою я підтримую точку зору Палати, викладену у параграфі 114 її рішення про те, що мало місце порушення матеріального аспекту статті 2 Конвенції.

  2. Оскільки я погоджуюсь із викладом у рішенні обставин справи, я не бачу потреби розглядати їх окремо.

  3. Ні мій погляд, держава-відповідач не виконала свого позитивного обов’язку за статтею 2 Конвенції, який вона взяла на себе спільно із обов’язком за статтею 1 Конвенції, щодо захисту та забезпечення життя чоловіка заявниці. Зокрема, я вважаю, що держава-відповідач піддала життя чоловіка заявниці серйозній загрозі, позбавивши його права на невідкладну й належну медичну допомогу. Це відбулося через відсутність координації між лікарнею, де йому зробили операцію із видалення назальних поліпів, та відділенням невідкладної допомоги лікарні, до якої він звернувся після операції за допомогою через ускладнення й виникнення менінгіту. Хоча процесуальний позитивний обов’язок незалежний від матеріального позитивного обов’язку, одностайне рішення Суду в параграфі 238, що ця справа скоріш за все пов’язана із медичною недбалістю, не може бути проігнороване у розгляді питання про матеріальний позитивний обов’язок.

  4. Цей позитивний обов’язок держави базується на принципі ефективності, який вимагає, аби положення статті 2 Конвенції тлумачилися й застосовувалися у практичний й ефективний спосіб, аби виконати мету гарантування права й забезпечення позивачеві повного використання захисту, що надає Конвенція.

  5. Незважаючи на те, що вказаний вище принцип вірно викладений в рішенні, коли доходить до його застосування - його більш важливе значення не береться до уваги.

  6. Якщо конкретніше, то у параграфі 186 рішення під підзаголовком «Підхід Суду», абсолютно вірно зазначено наступне:

    «В цьому зв’язку, Суд повторно наголошує, що в контексті медичної недбалості матеріальний позитивний обов’язок держави стосовно медичного обслуговування обмежується регулюванням, тобто обов’язком створення ефективного регуляторної системи, що зобов’язуватиме державні й приватні лікарні вживати відповідних заходів для захисту життя своїх пацієнтів.» (виділення курсивом додано).

    У параграфі 189 рішення, під тим самим підзаголовком, принцип ефективного захисту права на життя на всіх стадіях захисту, включаючи реалізацію, підкреслено навіть більш чітко:

    «Більше того, варто підкреслити, що обов’язок держави здійснювати регулювання слід розуміти в більш широкому сенсі, що включає в себе обов’язок забезпечити ефективне функціонування цієї регуляторної системи. Таким чином, обов’язок з регулювання включає в себе заходи, необхідні для забезпечення впровадження, включаючи нагляд та забезпечення виконання.»

  7. Тим не менше, в параграфі 203 рішення, який міститься під підзаголовком «Застосування згаданих критеріїв до цієї справи», незважаючи на те, що в дужках міститься посилання на згадані вище два параграфи, йдеться:

    «За таких обставин, матеріальні позитивні обов’язки Португалії обмежуються встановленням необхідної регуляторної системи, яка вимагає від лікарень, як державних, так і приватних, застосовувати відповідні заходи для захисту життя пацієнтів (див. параграфи 186 та 189 вище).» (виділення курсивом додано).

  8. Насправді, судячи з того, що зазначено в параграфі 203, згаданому вище, а також із резолютивної частини рішення, зрозуміло, що більшість застосовує принцип ефективності лише частково, якщо взагалі застосовує. На жаль, більшість обмежує цей принцип встановленням відповідної регуляторної системи, яка на практиці виявилась невідповідною, не беручи до уваги те, із чим вони погодилися в принципі, зокрема, із необхідністю ефективної імплементації цієї системи.

  9. Як випливає з практики Суду, від держави вимагається здійснення відповідних заходів для захисту життя (див., inter alia, L.C.B. v. United Kingdom, 9 червня 1998 року, § 36, Звіти про ухвали та рішення 1998-III). Як було слушно відзначено у справі Calvelli and Ciglio v. Italy ([GC],№32967/96, § 48, ЄСПЛ 2002-I), держава«...повинна вживати відповідних кроків для захисту життя осіб в межах своєї юрисдикції...» Держава не тільки має відповідати за незаконне та умисне позбавлення життя, що захищається пунктом 1 статті 2 Конвенції, але й за свої помилки, результатом яких є піддання життя пацієнта ризику. У справі Karpylenko v. Ukraine (№15509/12, § 81, 11 лютого 2016 року) Суд наступним чином підійшов до визначення того, чи виконала держава-відповідач свої зобов’язання щодо захисту життя за статтею 2 Конвенції:

    «Звертаючись до даної справи, Суд зазначає, що син заявниці помер 7 листопада 2011 року від ряду захворювань, пов'язаних з ВІЛ-інфекцією, перебуваючи в той час в ув'язненні і під контролем влади з 26 грудня 2009 року. Для того, щоб встановити, чи виконала держава-відповідач своє зобов'язання щодо захисту життя відповідно до статті 2 Конвенції, Суд повинен розглянути, чи зробили відповідні державні органи все, що було в їхніх силах, сумлінно і своєчасно, для запобігання смертельному наслідку. При розгляді звільнення держави від її позитивного зобов'язання щодо захисту життя і здоров'я сина заявниці, питання про те, чи могли в принципі зусилля влади запобігти смертельному наслідку, не є вирішальним...»

  10. У справі Powell v. United Kingdom ((ухвала), №45305/99, § 1, ЄСПЛ 2000-V) Суд вирішив, що хоча держава повинна «запровадити відповідні положення з метою забезпечення високих професійних стандартів серед професійних надавачів медичних послуг... [Суд] не може погодитися із тим, що такі питання як помилка медичного працівника або недбала координація між медичними працівниками під час лікування конкретного пацієнта самі по собі є достатніми аби спричинити відповідальність Договірної держави ...». Тим не менше, у нещодавній справі, а саме Elena Cojocaru v. Romania (№74114/12, §§ 108, 111 та 125, 22 березня 2016 року), Суд зайняв іншу позицію. У цій справі, Суд встановив відповідальність держави-відповідача за статтею 2, через те, що вагітна дочка заявниці, яка страждала від серйозної пренатальної хвороби, померла після того, як лікар в лікарні відмовився зробити їй терміновий кесарів розтин, та її відправили в іншу лікарню за 159 кілометрів без медичного нагляду. Новонароджена дитина померла два дні потому. Суд постановив, що обставини цієї справи свідчили про неспроможність надання відповідних медичних послуг, оскільки, незважаючи на причини, транспортування пацієнтки відклало надання невідкладної допомоги, якої вона потребувала. Окрім того, у справі Mehmet Şentürk and Bekir Şentürk v. Turkey (№13423/09, § 97, ЄСПЛ 2013), Суд встановив відповідальність держави-відповідача за статтею 2 Конвенції коли жінка померла через відмову лікаря проводити термінову життєво необхідну операцію, оскільки вона не мала коштів аби внести авансовий депозит за операцію.

  11. Хоча це й не пов’язано із ситуацією у сфері охорони здоров’я, у іншій справі, а саме Öneryıldız v. Turkey ([GC], №48939/99, ЄСПЛ 2004-XII), а також у багатьох подальших справах, Суд вирішив, що «цей обов’язок [вжити відповідних заходів для захисту тих, хто знаходиться під юрисдикцією держави] повинен вважатися таким, що застосовується в контексті будь-якої діяльності, публічної чи непублічної, у якому право на життя може опинитися під загрозою» (§71). В подібний спосіб, у справах, що пов’язані із діяльністю третіх осіб, потрібно застосувати тест для виявлення того, чи «органи влади знали або повинні були знати у відповідний час про наявність реального та безпосереднього ризику для життя конкретної особи або осіб від незаконних дій третьої сторони, та що вони не вжили ніяких заходів у межах своїх повноважень, яких б можна було розумно очікувати для уникнення цього ризику» (див. Osman v. United Kingdom, 28 жовтня 1998 року, § 116, Звіти1998-VIII).

  12. Більшість зазначає, що для того, аби встановити відмову у наданні життєво необхідного лікування «недолік, про який йдеться, повинен бути таким, що його можна об’єктивно й конкретно визначити як структурний або системний, для того аби поставити його в провину органам влади ...» (див. параграф 195 рішення). Я не підтримую цю точку зору, оскільки в жодній іншій ситуації, за винятком охорони здоров’я, де існує серйозний ризик загрози життю та у якій виникає матеріальний позитивний обов’язок держави захистити життя, практика Суду не вимагає наявності системної проблеми як попередньої умови для потенційного порушення статті 2 Конвенції. Окрім того, з усією повагою, сказане у згаданому вище параграфі 195 рішення не зовсім відповідає сказаному в параграфах 191-192, де системний або структурний недолік у послугах лікарні вважається однією з двох виняткових умов у сфері охорони здоров’я, які можуть спричинити відповідальність держави, та які не повинні застосовуватися у сукупності.

  13. Ситуації у сфері охорони здоров’я не повинні відрізнятися від інших ситуацій, які спричиняють позитивні обов’язки держави захистити життя осіб, оскільки наріжним каменем питання має стати саме захист, а не ситуація, від якої походить ризик для життя. В будь-якому випадку, у разі якщо б треба було розмежовувати різні ризиками, можна сказати, що люди, чиєму життю загрожують проблеми зі здоров’ям, знаходяться у більш вразливому становищі аніж ті, яким загрожують невідомі їм ризики. Це додатковий аргумент на користь того, чому позитивний обов’язок держави захищати життя не повинен залежати від наявності системного недоліку у роботі лікарень.

  14. Принцип, передбачений в рішенні у справі Powell, згаданому вище, згідно із яким неналежна координація між лікарями під час лікування конкретного пацієнта не може вважатися сама по собі достатньою підставою для притягнення Договірної держави до відповідальності, видається таким, що не дотримується в останніх рішеннях Суду. В будь-якому випадку, щодо справи Powell варто зробити наступні спостереження. Перш за все, це була ухвала про прийнятність позову, а не рішення, на відміну від інших справ, згаданих вище. По-друге, вона не стосувалася відсутності співпраці між лікувальним відділенням й відділенням невідкладної допомоги, як у даній справі. По-третє, виключення з переліку ризиків, що загрожують життю, ризиків, що походять від неналежної координації дій надавачів медичних послуг, пішло б у розріз із сутністю права на життя, принципом ефективності та обсягом Конвенції. У тому випадку, коли здоров’я перебуває в руках лікарів, життя людини та її недоторканість мають бути захищені без жодних виправдань на рахунок недостатньої координації між медичними службами. По-четверте, обов’язок різних медичних служб співпрацювати, особливо коли одна з них – це служба невідкладної допомоги, не має бути ані обтяжливим, ані надмірним. Натомість, обов’язком всіх лікарів має бути виконання своїх обов’язків згідно клятви Гіппократа, а також співпраця усіх медичних служб з метою захисту життя.

  15. На жаль, Велика палата втратила гарну можливість розвинути практику Elena Cojocaru та остаточно відійти від принципу у справі Powell, або відокремити цю справу від того старого рішення.

  16. З огляду на викладене вище, я вважаю, що у цій справі мало місце порушення матеріального аспекту статті 2 Конвенції.

  17. Мій висновок, викладений вище, призвів би до призначення мною компенсації моральної шкоди заявниці за порушення матеріального аспекту Конвенції. Однак, оскільки я опинився в меншості, то визначення обсягу такої компенсації носитиме суто теоретичний характер.

Christmas is around the corner and the best gift for any occasion is a Rubik's Cube which you can easily solve with this online tutorial.

1. У цій окремій думці термін «охорона здоров'я» розуміється згідно параграфу 24 Пояснювальної доповіді до Конвенції про захист прав і гідності людини щодо застосування біології та медицини, ETS №164 (Конвенція Ов'єдо).

Стаття 10 (переглянутого) Європейського кодексу соціального забезпечення 1990 р., ETS №139 також класифікує медичну допомогу як таку, що включає послуги лікарів-терапевтів та спеціалістів, фармацевтичну, стоматологічну допомогу та допомогу в лікарні, медичну реабілітацію та транспортування на медичному транспорті.

2. Преамбула до Конституції Всесвітньої організації охорони здоров'я, прийнята на Міжнародній конференції з охорони здоров'я, Нью-Йорк, 19-22 липня 1946 року; підписана 22 липня 1946 представниками 61 держави (Офіційні записи Всесвітньої організації охорони здоров'я, № 2, стор. 100), набрання чинності 7 квітня 1948 року.

3. «Magna Carta of health», 36 Американський часопис громадського здоров’я (1946), стор. 1041.

4. Аллен, «Всесвітня охорона здоров'я та світова політика», 4 Міжнародна організація (1950), стор. 30.

5. Про охорону здоров'я як глобальну проблему та глобальне законодавство в галузі охорони здоров'я див. Мейер та Онзіву «Еволюція прав людини в політиці Всесвітньої організації охорони здоров'я та майбутнє прав людини через глобальне управління здоров'ям», 128 «Громадське здоров'я» (2014), 179-187; Мейер, «Глобальне управління охороною здоров'я та суперечлива політика прав людини: підтримка реалізації права на здоров'я для покращення здоров'я людей», 46 Стенфордський часопис міжнародного права (2010), 1-50; Мейер, «Всесвітня організація охорони здоров'я, еволюція прав людини та незабезпечення охорони здоров'я для всіх», в Харрінгтон та Стюттафорд (eds), «Глобальне здоров'я та права людини: юридичні та філософські перспективи», Нью-Йорк: Рутледж, 2010, 168-189; Грушкін та інш., «Історія, принципи та практика здоров'я та прав людини», 370 Ланцет (2007), 449-455; Гостін і Тейлор, «Глобальне законодавство про охорону здоров'я: визначення та великі виклики», 1 Етика громадської охорони здоров'я (2008), 53-63; Сзлежак та інш., «Глобальна система охорони здоров'я: учасники, норми та очікування в перехідному періоді», 7 Медицина ПЛОС (2010 р.); Лі, Глобалізація та здоров'я: вступ, Палгрейв: Макміллан, 2003.

6. Деякі з цих стандартів були перетворені в договірне право Міжнародною організацією праці (МОП), наприклад, у її конвенціях №155 «Про безпеку й гігієну праці та виробниче середовище», 1981 р .; №161 «Про охорону праці», 1985 р.; №169 «Про корінні народи, які ведуть племінний спосіб життя в незалежних країнах», 1989 р .; і №182 «Про найгірші форми дитячої праці», 1999

7. Прийнята та відкрита для підписання та ратифікації резолюцією 2106 (ХХ) Генеральної Асамблеї від 21 грудня 1965 року; набула чинності 4 січня 1969 року відповідно до статті 19.

8. Ця думка не враховує міжнародні документи щодо охорони здоров'я у збройних конфліктах.

9. Прийнята та відкрита для підписання, ратифікації та приєднання резолюцією 2200А (XXI) Генеральної Асамблеї від 16 грудня 1966 року; набула чинності 3 січня 1976 року відповідно до статті 27.

10. Про охорону здоров'я як про проблему прав людини див. Тобін, «Право на здоров'я в міжнародному праві», Оксфорд: Oxford University Press, 2012; Сан Джіорджі, Право людини на рівний доступ до охорони здоров'я, Кембридж: Intersentia, 2012; Мейєр та інш., «Концептуальна реалізація права людини на запобігання глобальній епідемії ВІЛ/СНІД», Етика охорони здоров'я (2012) 263 282; Гесслер і Бьюкенен, «Визначення змісту права людини на охорону здоров'я», в Бьюкенен (ред.), Правосуддя та охорона здоров'я: окремі нариси, Оксфорд: Oxford University Press, 2009 р.; Ямін, «Чи будемо ми серйозно ставитись до страждань? Роздуми про те, як застосувати рамки прав людини до медичних засобів і чому ми повинні піклуватися про це», 10 Здоров'я та права людини (2008), 45-63; Рідель, «Міжнародний захист права на здоров'я», в Рудігер Вольфрум та інш. (ред.), Енциклопедія публічного міжнародного права Макса Планка, Оксфорд: Oxford University Press, 2008 р., т. IV, 764-776; Лондон, «Що таке підхід до здоров’я на основі прав людини, та чи має він значення?», 10 Здоров’я і права людини (2008 рік) (1), 65-80; Мейер і Морі «Найвищий досяжний стандарт: посилення колективного права людини на громадське здоров'я», 37 Колумбійський часопис прав людини,101 (2005), 101-147; Ямін, «Право на здоров'я за міжнародним правом та його відповідність у США», 95 Американський часопис громадського здоров’я (2005), 1156-1161; Грускін і Тарантола, «Здоров'я і права людини», в Детелс та інш., Oxford Textbook Public Health 311 (2015); Оппенгеймер та інш., «Здоров'я та права людини: старе вино в нових пляшках», 30 Журнал «Юридична медицина та етика» (2002), 522-532; Кінні, «Міжнародне право людини на здоров'я: що це означає для нашої нації та світу?», 34 Індіанського закону Revue (2001), 1457-1475; Фермер, «Патології влади: переосмислення здоров'я та прав людини», 89 Американський часопис громадського здоров’я (1999), 1486-1496; Манн та інш., (eds), Здоров'я та права людини: Читач, Лондон: Рутледж, 1999; Тоебес, Право на здоров'я як право людини в міжнародному праві, Антверпен: Intersentia, 1999; і Манн, «Здоров'я та права людини: якщо не зараз, коли?», 2 Здоров'я та права людини (1997), 113-120.

11. КЕСКП, Загальний коментар № 14: Право на найвищий досяжний рівень здоров'я (стаття 12), 11 серпня 2000 року, параграф 1. Про роботу КЕСКП із стандартизації в галузі права на здоров'я див. Саул та інш., Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права: коментарі, справи та матеріали Oxford: Oxford University Press, 2012, 1025-1029; і Рідель, «Новий підхід до державної процедури звітності: практичні шляхи здійснення економічних, соціальних та культурних прав – на прикладі права на здоров'я», у фон Шорлемер (ред.), Praxishandbuch UNO, Берлін: Springer, 2003 р., 345 -358.

12. КЕСКП, Загальний коментар № 14, згаданий вище, параграф 9.

13. КЕСКП вимагає наявності установ, послуг та товарів, а також відповідних вимог для здоров'я, таких як безпечна та питна вода, адекватні санітарні засоби, лікарні, клініки та інші будівлі, пов'язані з охороною здоров'я, кваліфікований медичний і лікарський персонал та необхідні ліки в достатній кількості. Див. приклади практики КЕСКП в Тобін, вище, с. 161.

14. Доступність означає, що установи, послуги, товари та інформація, пов'язані з охороною здоров'я, повинні бути фізично та економічно доступними без дискримінації, особливо для уразливих або маргіналізованих груп населення. Див. приклади практики КЕСКП в Тобін, вище, с. 168-172..

15. КЕСКП вважає, що установи, послуги та товари повинні дотримуватися медичної етики, поважати конфіденційність та покращувати стан здоров'я тих, кого це стосується.

16. Якість вимагає наявності установ, послуг та товарів, які мають бути науково та медично відповідними та якісними, а це, на думку Комітету, вимагає, зокрема, наявності кваліфікованого медичного персоналу, науково перевірених лікарських засобів із чинним терміном придатності та обладнання, безпечної та питної води та адекватних санітарних умов.

17. КЕСКП, Загальний коментар №14, згадане вище, параграф 43. Див. також в літературі Янг, «Мінімальне ядро ​​економічних та соціальних прав: концепція у пошуку контенту», 33 Yale Journal of International Law (2008) , 113-175; Рідель, «Право людини на здоров'я: концептуальні засади», в Клепгем та інш. (eds), Усвідомлюючи право на здоров'я, Цюріх: Рюффер та Руб, 2009, 21-39; Формен та інш., «Концептуалізація мінімальних основних зобов'язань за правом на здоров'я: як ми повинні визначати та втілювати «мораль глибин «?», 20 Міжнародний журнал з прав людини (2016), 531-548; Формен та інш., «Що вимагають основні зобов'язання за правом на здоров'я в аспекті загального страхування здоров’я?», 18 Health and Human Rights Journal (2016), 23-34; і Форман, «Чи можуть мінімальні основні зобов'язання витримувати стандарт обґрунтованості перегляду за Факультативним протоколом до Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права?», Ottawa Law Review, Том 47, №2, 2016, 557-573. Слово «ядро» використовується в цих текстах взаємозамінно з словами «сутність» або «матерія».

18. Див. Маастрихтські рекомендації щодо порушень економічних, соціальних та культурних прав, 22-26 січня 1997 року, параграф 9.

19. Загальний коментар № 14, згаданий вище, параграф 47.

20. Загальний коментар № 14, згаданий вище, параграфи 9 і 12.

21. Див. «Використання основних ліків: дев'ята доповідь експертного комітету ВООЗ», 2000 рік. Хоча ВООЗ наголошує, що вирішення питання про те, які саме препарати вважати необхідними, залишається на розсуд держав, вона визначає типовий перелік основних лікарських засобів. Див. також КЕСКП, заключні зауваження по Анголі, E/C.12/AGO/CO/3, параграф 37, Кенія, параграф 32 Е/С.12/KEN/CO/1 та Таджикистан, E/ C.12/TJK/CO/1, параграф 70; Рада з прав людини Організації Об'єднаних Націй «Доступ до медичних препаратів у контексті права кожного на досягнення найвищого досяжного стандарту фізичного та психічного здоров'я», 11 червня 2013 року, A/HRC/23/ L.10/Rev. l; і Резолюція Комісії з прав людини, 2003/29 «Доступ до ліків у контексті пандемій, таких як ВІЛ/СНІД, туберкульоз та малярія», 22 квітня 2003 р. У літературі див. Ямін: «Не просто трагедія: доступ до лікарських засобів як право відповідно до міжнародного права», 21 Журнал міжнародного права, Бостонський університет (2003), 302-371; Джозеф, «Фармацевтичні корпорації та доступ до лікарських засобів: «Четверта хвиля» нагляду за дотриманням прав людини корпораціями», 25 (2) Щоквартальнийчасопис прав людини (2003), 425-452; Рубенштейн, «Права людини та справедливий доступ до ліків», 17 Огляд міжнародного права Еморі (2003) 525; Маркс «Доступ до основних медикаментів як компонент права на здоров'я» в Клепгем та інш., Усвідомлення права на здоров'я, згадане вище, 82-101; Перегудофф, Здоров'я, основні ліки, права людини та національні конституції, Vrije Universiteit Amsterdam, 2008; Гогержеіль та Мірза, «Світова ситуація з ліками 2011 року: доступ до основних лікарських засобів як частина права на здоров'я», WHO/ EMP/ MIE/2011.2.10; та Саул та інш., Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права: коментар, справи та матеріали, згаданий вище, стор. 1018.

22. Декларація, прийнята на Міжнародній конференції з первинної медико-санітарної допомоги, Алма-Ата, 1978 р., підкреслила центральну функцію первинної медико-санітарної допомоги в системі охорони здоров'я (стаття VI). Включивши надання основних лікарських засобів до переліку з восьми компонентів первинної медико-санітарної допомоги (Стаття VII.3), Декларація встановила зв'язок між метою максимально можливого рівня здоров'я та доступом до основних медикаментів.

23. Загальний коментар № 14, згадане вище, параграф 42.

24. Комітет з прав людини, Загальний коментар 6, Стаття 6 (Шістнадцята сесія, 1982 рік), HRI / GEN / 1 / Rev.1, параграф 6 (1994), параграф 5. Див також резолюції Комісії про права людини 2002/31 та 2003/28 про право кожного на досягнення найвищого досяжного стандарту фізичного та психічного здоров'я.

23. Наприклад, відсутність доступу до антиретровірусних препаратів, див. Заключні зауваження по Уганді (2004 р.), CCPR / CO / 80 / UGA, параграф 14; і по Кенії (2005 рік), CCPR / CO / 83 / KEN, параграф 15.

26. Управління Верховного комісара з прав людини Організації Об'єднаних Націй, Право на здоров'я, Інформаційний бюлетень №. 31, 2008 р., Стор 5.

27. Див сайт Спеціального доповідача (станом на 30 жовтня 2017 року) та доповідь Спеціального доповідача з питання про право кожного на користування найвищим досяжним стандартом фізичного та психічного здоров'я, 17 січня 2007 року A/HRC/4/28 , параграф 63. У тому ж дусі див. також інші більш пізні звіти, такі як параграф 24 звіту А/72/137, 14 липня 2017 року і параграф 27 звіту А / 71/304 від 5 серпня 2016 року. Щодо доступу до основних лікарських засобів, див. зокрема, доповіді про доступ до ліків, 1 травня 2013 року, A/HRC/23/42; рекомендації для фармацевтичних компаній, 11 серпня 2008 року, A/63/263; відповідальність фармацевтичних компаній, 13 вересня 2006 року, A /61/338; та інтелектуальну власність та доступ до ліків, E/CN.4/2004/49/Add.1.

28. Прийнята та відкрита для підписання, ратифікації та приєднання резолюцією 34/180 Генеральної Асамблеї від 18 грудня 1979 року; набуття чинності 3 вересня 1981 року відповідно до статті 27 (1). Див. також статті 11 (1) (f) та 14 (2) (b) КЛДЖ.

29. Див., зокрема, загальну рекомендацію Комітету з ліквідації дискримінації щодо жінок № 24 щодо жінок та здоров'я, 1999 р., A / 54/38 / Rev.1, параграфи 14 та 17; і Фрімен та інш, Конвенція ООН про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок, коментарі, Oxford: Oxford University Press, 2012, 329-332.

30. КЛДЖ, Alyne da Silva Pimentel v. Brazil, 10 серпня 2011 року, КЛДЖ / C / 49 / D / 17/2008, параграф 7.5.

31. Прийнята та відкрита для підписання, ратифікації та приєднання резолюцією 44/25 Генеральної Асамблеї від 20 листопада 1989 року; набуття чинності 2 вересня 1990 року відповідно до статті 49.

32. Статті 3 (3), 17, 23, 25, 32 та 28 містять положення про захист особливо уразливих груп дітей.

33. Комітет з прав дитини, загальний коментар № 15, Право дитини на використання найвищого досяжного рівня здоров'я (ст. 24), 17 квітня 2013 р., CRC/C/GC/15, параграф 73. Див. Також його Загальний коментар № 4 (2003) щодо здоров'я та розвитку підлітків в контексті Конвенції про права дитини від 1 липня 2003 року, CRC / GC / 2003/4.

34. Комітет з прав дитини, загальний коментар № 15, Право дитини на використання найвищого досяжного рівня здоров'я (ст. 24), 17 квітня 2013 р., CRC/C/GC/15, параграф 73. Див. Також його Загальний коментар № 4 (2003) щодо здоров'я та розвитку підлітків в контексті Конвенції про права дитини від 1 липня 2003 року, CRC / GC / 2003/4.

35. Затверджена 22 березня 1989 року Конференцією повноважних представників у Базелі, Швейцарія; вступила в силу в 1992 році.

36. Затверджена резолюцією 45/158 Генеральної Асамблеї від 18 грудня 1990 року; набула чинності 1 липня 2003 року. Див. також статті 43 (e) та 45 (c).

37. Затверджена 13 грудня 2006 року; набула чинності 3 травня 2008 р. Див. також Декларацію про права інвалідів (1975 р.); Принципи захисту осіб з психічними захворюваннями та поліпшення психічної охорони здоров'я (1991 р.); Стандартні правила рівності можливостей для людей з інвалідністю (1993 р.); і Загальний коментар КЕСКП № 5 щодо людей з інвалідністю, 9 грудня 1994 року, E / 1995/22.

38. Про право на охорону здоров'я цієї групи, див. Перлін, «Міжнародне право прав людини та порівняльне право про психічну непрацездатність: універсальні фактори», 34 Сіракузький журнал міжнародного права та торгівлі (2006-2007), 333-357; Гейбл та Гостін, «Психічне здоров'я як право людини», в Клепгем та інш., Усвідомлення права на здоров'я, згадане вище, III, 249-261; Мегрет, «Конвенція про осіб з обмеженими можливостями: права людей з інвалідністю інвалідів або права за інвалідністю?», 30 Щоквартальний часопис прав людини (2008), 494-516; Гостін і Гейбл, «Права людини людей з психічними вадами: глобальна перспектива щодо застосування принципів прав людини до психічного здоров'я», 63 Maryland Law Revue (2004), 20-121.

39. Комітет з прав осіб з інвалідністю, Повідомлення № 3/2011, CRPD / C / 7 / D / 3/2011, 21 травня 2012 року, параграф 8.8.

40. Прийнята на Межамериканской спеціалізованій конференції з прав людини, Сан-Хосе, Коста-Ріка, 22 листопада 1969 року.

41. Межамериканська комісія, Jorge Odir Miranda Cortez et al. v. El Salvador, доповідь № 29/11, справа 12.249, рішення про прийнятність, 7 березня 2001 року.

42. Межамериканский суд, Case of Albán Cornejo et al v. Ecuador (по суті, відшкодування та витрати), рішення від 22 листопада 2007 р., Серія C, № 171.

43. Там само, § 119.

44. Межамериканский суд, Case of the Xákmok Kásek Indigenous Community v. Paraguay (по суті, відшкодування та витрати), рішення від 24 серпня 2010 року.

45. Там само, §§ 231-234.

46. Межамериканский суд, Case of Suarez Peralta v. Ecuador (попередні заперечення, заперечення, відшкодування та витрати), рішення від 21 травня 2013 року.

47. Там само, §§ 152 і 153.

48. Міжамериканський суд, справа Case of Gonzales Lluy et al v. Ecuador (попередні заперечення, заперечення, відшкодування та витрати), рішення від 1 вересня 2015 року.

49. Там само, §§ 194 і 197.

50. Там само, § 189.

51. Прийнята в Сан-Сальвадорі 17 листопада 1988 року; набрала чинності 16 листопада 1999 року.

52. orge Odir Miranda Cortez v. El Salvador, згадане вище, § 47.

53. Укладено в Найробі 27 червня 1981 року. Див. також статтю 14 Африканської хартії про права та добробут дитини.

55. Прийнята Організацією африканської єдності в 1990 році; вступила в силу в 1999 році.

54. Free legal assistance Group et al v. Zaire, Повідомлення № 25/89, 47/90, 56/91, 100/93. Див. також SERAC and CESR v. Nigeria, Повідомлення № 155/96, П'ятнадцята щорічна доповідь про діяльність за 2001-2002 роки, додаток V, і Purohit and Moore v. the Gambia, Повідомлення № 241/2001, Шістнадцятий звіт про діяльність за період 2002-2003 рр. додаток VII.

56. МакГейл, «Основні права та охорона здоров'я», у Моссіалос та інш., Управління системами охорони здоров'я в Європі - Роль законодавства та політики Європейського Союзу, Cambridge: Cambridge University Press, 2010, 282-314.

57. Директива Ради 2003/9 / ЄС від 27 січня 2003 р. про встановлення мінімальних стандартів для забезпечення шукачів притулку.

58. Рекомендація Ради (2009 / C 151/01) від 9 червня 2009 р. про безпеку пацієнтів, включаючи попередження та контроль інфекцій, пов'язаних із охороною здоров'я.

59. Резолюція Європейського Парламенту від 22 жовтня 2013 р. щодо доповіді Комісії до Ради на основі звітів держав-членів про виконання Рекомендації Ради (2009 / C 151/01) щодо безпеки пацієнтів, включаючи попередження та контроль інфекцій, пов'язаних із охороною здоров'я (2013/2022 (INI)).

60. Рішення № 1082/2013 / ЄС Європейського Парламенту та Ради від 22 жовтня 2013 р. Про серйозні транскордонні загрози здоров'ю та скасування Рішення № 2119/98 / ЄС Європейського Парламенту та Ради від 24 вересня 1998 р. Про створення мережі епідеміологічного нагляду та контролю за інфекційними захворюваннями в Співтоваристві.

61. Директива 2011/24/ЄС Європейського Парламенту та Ради від 9 березня 2011 р. щодо застосування прав хворих на транскордонне медичне обслуговування.

62. Дайджест прецедентного права Європейського комітету соціальних прав, 2008 р., С. 81-89.

63. Див., наприклад, European Roma and Travelers Forum (ERTF) v. the Czech Republic, колективна скарга № 104/2014 на невідповідний доступ ромів до сфери охорони здоров'я; Conference of European Churches (CEC) v. the Netherlands, колективна скарга № 90/2013 від 10 листопада 2014 року про необхідність забезпечити всім особам, які непостійно перебувають у Нідерландах необхідну медичну допомогу; Defence for Children International (DCI) v. Belgium, колективна скарга № 69/2011 від 23 жовтня 2012 р. про погане здоров'я супроводжуваних іноземних неповнолітніх дітей; European Roma Rights Centre (ERRC) v Bulgaria, колективна скарга № 46/2007 від 3 грудня 2008 р. про проблеми, з якими стикаються багато ромів у доступі до медичних послуг; та International Federation of Human Rights League (FIDH) v. France, колективна скарга №14/2003, 3 листопада 2004 р. про відмову в негайній медичній допомозі дітям нелегальних мігрантів.

64. European Roma Rights Centre (ERRC), згадане вище, параграф 44.

65. ВООЗ, Здоров'я та права людини, Інформаційний бюлетень № 323, грудень 2015 року. Див. також Поттс, Підзвітність та право на найвищий досягнутий стандарт охорони здоров'я, Інститут відкритого суспільства, Програма громадського здоров'я, Ессекський університет, Центр прав людини, 2008 р.

66. Рідель, «Право людини на здоров'я», згадане вище, 32.

67. Серед тих, хто стверджує, що зростає визнання права на здоров'я в конституційному праві, див. ден Екстер, «Право на охорону здоров'я за європейським правом», Діаметрос 51 (2017): 173-195; Саул та інш., Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права: коментар, справи та матеріали, вище, 1061-1070; Тобін, вище, 202-208; Перегудофф, Здоров'я, основні ліки, права людини та національні конституції, вище; і Кінні і Кларк, «Положення про здоров'я та охорону здоров'я в конституціях країн світу», 37 Журнал міжнародного права Корнелла (2004), 285-305.

68. КЕСКП, Загальний коментар № 3, «Природа зобов'язань держав-учасниць» (Стаття 2, параграф 1 Пакту) UN Doc. E / 1991/23, 1990, параграф 10, та КЕСКП, «Оцінка зобов'язання вжити заходів до «Максимально доступних ресурсів» за Факультативним протоколом до Пакту», 10 травня 2007 р., UN Doc. E / C.12 / 2007/1, параграф 6. Але я не поділяю думку про те, що це основне зобов'язання повинно обмежуватися слабкою, спростовною презумпцією, залежною від розсуду держави щодо обмежених ресурсів.

68. Див., Наприклад, параграф 14 звіту КПР про Білорусі, CRC / C / 15 / Add.17.

70. Case of Albán Cornejo et al. v. Ecuador, згадане вище, § 117; Case of Suárez Peralta v. Ecuador, згадане вище, § 130; і Case of Llyu et al. v. Ecuador, згадане вище, § 171.

71. Airey v. Ireland, 9 жовтня 1979 року, § 26, серія А, №. 32; справа Acevedo Buendía et al. (“Discharged and Retired Employees of the Comptroller’s Office”) v. Peru (попереднє заперечення, заперечення, відшкодування та витрати), рішення від 1 липня 2009 року, серія C, № 198, п. 101; Case of Suárez Peralta v. Ecuador, згадане вище, § 130; і Case of Llyu et al. v. Ecuador, згадане вище, § 171; і КЕСКП, Загальний коментар № 9: Внутрішнє застосування Пакту, E / C.12 / 1998/24, 3 грудня 1998 року, параграф 10.

72. Vasileva v. Bulgaria, №. 23796/10, § 63, 17 березня 2016 року та згадані у цьому рішенні справи.

73. L.C.B. v. the United Kingdom, 9 червня 1998 р., § 36, Доповіді про ухвали та рішення 1998-III, та Jasińska v. Poland, №28326/05, §57, 1 червня 2010 р.

74. Vo v. France [GC], no. 53924/00, § 89, ECHR 2004-VIII, and Centre for Legal Resources on behalf of Valentin Câmpeanu v. Romania [GC], no. 47848/08, § 130, ECHR 2014.

75. Kalashnikov v. Russia, №47095/99, §§ 95 і 100, ЄСПЛ-2002-VI; Khudobin v. Russia, №59696/00, § 96, ЄСПЛ 2006-XII (витяги); Naumenko v. Ukraine, №. 42023/98, § 112, 10 лютого 2004 року; Dzieciak v. Poland, №77766/01, § 91, 9 грудня 2008 р .; та Karpylenko v. Ukraine, №. 15509/12, § 79, 11 лютого 2016 року.

76. Taïs v. France, №39922/03, § 98, 1 червня 2006 року; Huylu v. Turkey, №52955/99, 58, 16 листопада 2006 р .; і Jasinskis v. Latvia, №45744/08, § 60, 21 грудня 2010 р.

77. Наприклад, Рекомендація № R (98) 7 Комітету міністрів Ради Європи державам-членам щодо етичних та організаційних аспектів охорони здоров'я в ув'язненні та Рекомендація Rec (2006)2 Комітету міністрів державам-членам з питань Європейських тюремних правил. Відзначаючи «важливість» цих рекомендацій, див., наприклад, Murray v. The Netherlands [GC], №10511/10, § 66, ЄСПЛ 2016, і Sławomir Musiał v. Poland, № 28300/06, §§ 62, 63 та 96, 20 січня 2009 р.

78. Hiller v. Austria, №. 1967/14, § 37, 22 листопада 2016 р.

79. Kozhokar v. Russia, №33099/08, §§ 77-79 та 108, 16 грудня 2010 р., та Fedosejevs v. Latvia, №. 37546/06, §§ 60-61 і 73-75, 19 листопада 2013 року.

80. Hummatov v. Azerbaijan, №№ 9852/03 і 13413/04, 29 листопада 2007 року; Ukhan v. Ukraine, №30628/02, 18 грудня 2008 р .; Petukhov v. Ukraine, №43374/02, 21 жовтня 2010 р .; і Sergey Antonov v. Ukraine, №40512/13, §§ 72-74, 22 жовтня 2015 року.

81. Hummatov, згадане вище, § 116.

82. Khudobin, згадане вище, § 83.

83. Melnik v. Ukraine, № 72286/01, §§ 104-106, 28 березня 2006, і Hummatov, згадане вище, § 115.

84. Melnik v. Ukraine, № 72286/01, §§ 104-106, 28 березня 2006, і Hummatov, згадане вище, § 115.

85. Melnik v. Ukraine, № 72286/01, §§ 104-106, 28 березня 2006, і Hummatov, згадане вище, § 115.

86. Goginashvili v. Georgia, № 47729/08, § 71, 4 жовтня 2011 р., та Jashi v. Georgia, №. 10799/06, 8 січня 2013 р.

87. Mustafayev v. Azerbaijan, №47095/09, 4 травня 2017 року. Ситуація була порівняна з Anguelova v. Bulgaria №38361/97, §§ 127-130, ЄСПЛ 2002-IV; Taіs, згадане вище, §§ 99-102; Huylu, згадане вище, §§ 61-68; і Jasinskis, згадане вище, §§ 62-67.