Powered By GitBook
Факти. Відповідне національне законодавство та практика

Рішення від 19 грудня 2017 року

Завантажте повний текст рішення «Lopes de Sousa Fernandes проти Португалії»

Факти

II ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО ТА ПРАКТИКА
A. Кримінальне законодавство
    1.
    Відповідні положення Кримінального кодексу є наступними:
    Стаття 137 «1.Будь-яка особа, що вбила іншу особу через недбалість, має понести покарання у вигляді позбавлення волі строком до трьох років, або штрафу. 2.У випадку злочинної недбалості, термін покарання за такий злочин становить до п’яти років позбавлення волі.»
    Стаття 150 «... 2.У разі, якщо особи, згадані в попередньому пункті, з метою, згаданою в ньому ж, проводитимуть хірургічні операції або надаватимуть лікарські послуги у спосіб, що порушує стандарти якісного медичного обслуговування, й таким чином поставлять під загрозу життя пацієнта, або створять ризик серйозного тілесного ушкодження, їхня поведінка підлягає покаранню у вигляді позбавлення волі строком до двох років, або штрафу у розмірі до 24 денного доходу, за умови, що більш тяжке покарання не було призначене згідно з іншими положеннями закону.»
    2.
    Керівник відповідного медичного закладу має обов’язок інформувати компетентний судовий орган про будь-яку підозрілу смерть пацієнта лікарні, шляхом передачі медичних записів з метою проведення розслідування та встановлення обставин смерті (Стаття 51 Законодавчого декрету №11/98 від 24 січня 1998 року про судово-медичну експертизу). Автопсія проводиться у випадку насильницької або незрозумілої смерті, за винятком ситуацій, коли клінічні дані є достатньо переконливими для того, аби усунути будь-які підозри у злочині; в такому випадку, автопсія не вимагається (Стаття 54).
B. Цивільне й адміністративне законодавство
    1.
    Відповідні положення Цивільного кодексу є наступними:
    Стаття 487 «1. Потерпіла сторона повинна довести існування відповідальності за завдання шкоди через недбалість (culpa), за винятком випадків, коли існує юридична презумпція такої відповідальності. 2. За відсутності інших правових критеріїв, недбалість оцінюється із посиланням на належність bonus pater familias, з огляду на обставини справи.»
    2.
    На момент подій недоговірні зобов’язання держави регулювалися Законодавчим декретом №48051 від 21 листопада 1967, стаття 2 якого містить наступне формулювання:
    «1. Держава, а також інші суб’єкти публічного права, несуть відповідальність цивільно-правового характеру vis-à-visтретіх осіб за будь-які дії, що порушують права цих осіб або правові положення, розроблені з метою захисту їхніх інтересів, і які відбулися в результаті незаконних актів державних та публічних установ або посадових осіб або їхніх наслідків, спричинених недбалим ставленням до виконання своїх повноважень. 2. Після того, як буде виплачено компенсацію згідно з умовами попереднього пункту, державні та інші суб’єктипублічного права мають право вимагати компенсацію (direito de regresso) від осіб, що є керівниками установ, або відповідальних посадових осіб, якщо вони не виконували свої обов’язки із належною увагою та сумлінням.»
    3.
    Стаття 6 вищезгаданого Законодавчого декрету передбачає:
    «Для потреб цього Законодавчого декрету, правові акти, що порушують відповідні правові та регуляторні норми або загальні принципи, вважаються незаконними, так само як матеріальні акти, що порушують згадані норми або принципи, або технічні правила чи принципи належної безпеки, що повинні братися до уваги.»
C. Відповідні дисциплінарні положення
    1.
    Стаття 2 Дисциплінарних положень для лікарів визначає дисциплінарне порушення наступним чином:
    «Лікар, який через дії чи бездіяльність, порушує, умисно чи неумисно, вимоги одного або більше обов’язків, що випливають із Статуту Медичної асоціації, Кодексу етики, цього Кодексу, внутрішніх правил, або будь-яких інших відповідних положень, вважається таким, що скоїв дисциплінарне порушення.»
    2.
    Дисциплінарні положення, що регулювали діяльність державних службовців та посадових осіб на момент подій у справі, містилися в Законодавчому декреті №24/84 від 16 січня 1984 року. Пункт 1 статті 3 характеризував дисциплінарне порушення наступним чином:
    «Дисциплінарне порушення полягає у порушенні, що за своєю серйозністю не перевищує характерупроступку, державним службовцем або посадовою особою однієї із загальних або конкретних вимог, що висуваються до його/її функцій.»
    3.
    Обов’язок сумлінності був визначений у пункті 6 статті 3наступним чином:
    «Обов’язок сумлінності полягає в обізнаності з відповідними правилами та інструкціями, наданими ієрархічними керівниками особи, а також у володінні та вдосконаленні технічних навичок й методів роботи, що вимагаються для належного й ефективного виконання власних обов’язків.»
D. Нормативно-правове регулювання у сфері охорони здоров’я
    1.
    Стаття 64 Конституції Португалії гарантує право на здоров’я та на користування національною загальною системою охорони здоров’я, спрямованою на надання безкоштовних медичних послуг, беручи до уваги економічний та соціальний стан громадян.
    2.
    Акт про Здоров’я, затверджений Законом №48/90 від 24 серпня 1990 року, встановив принцип, згідно з яким медичні послуги надаються через систему державних служб й установ, а також інших державних або приватних прибуткових або неприбуткових установ під наглядом держави (розділ I, пункт 4).
    3.
    Згідно із Основним принципом XIV цього Актукористувачі системи охорони здоров’я мають право, серед іншого, вільно обирати собі лікаря та медичний заклад, отримувати або відмовлятися від отримання лікування, право на лікування у відповідний та гуманний спосіб, своєчасно та з повагою, право отримувати інформацію про стан свого здоров’я, можливі альтернативні методи лікування, прогноз розвитку їхнього клінічного стану, а також право скаржитися на спосіб, у який вони отримали лікування, й отримувати компенсацію за будь-яку заподіяну шкоду.
    4.
    Правила застосування положень Акту про здоров’я, викладені в Законодавчому декреті №11/93 від 15 січня 1993 року, якими затверджено Положення про національну систему охорони здоров’я (Estatuto do sistema nacional de saúde). Згідно статті 38 держава має обов’язок здійснювати нагляд за діяльністю установ з охорони здоров’я; Міністерство охорони здоров’я відповідає за встановлення стандартів охорони здоров’я, при цьому воно не повинне заважати реалізації функцій Медичної асоціації та Асоціації фармацевтів.
    5.
    Акт про управління лікарнями, затверджений Законодавчим декретом №19/88 від 21 січня 1988 року, який був чинним до 2002 року, містив у преамбулі наступне формулювання:
    «Всі громадяни мають право очікувати від лікарень (установ, соціальну мету яких ніколи не варто забувати) надання лікування згідно із стандартом, якого можна розумно очікувати з огляду на наявні людські й матеріальні ресурси. Оцінка послуг, що надаються в лікарнях, з точки зору ефективності використання коштів, але в першу чергу – з точки зору якості, є все більш складним й важливим завданням, на яке органи влади мають звернути повну увагу, та яке повинне вирішуватися на рівні управління лікарнями.»
    6.
    Пункт 2 статті 3згаданого вище Законодавчого декрету вимагав, зокрема,від Міністра охорони здоров’я:
    «... виробити стандарти й критерії надання послуг в лікарнях, встановити рекомендації, яким мають відповідати плани й програми надання послуг, здійснювати моніторинг їхньої реалізації та оцінювати отримані результати й якість медичних послуг, наданих населенню, а також вимагати будь-яку інформацію й документи, необхідні для реалізації цієї мети.»
    7.
    Принципи, що регулюють надання послуг, визначені в статті 6 цього Законодавчого декрету, передбачали: повагу до прав пацієнтів; своєчасність та якість надання допомоги з огляду на наявні ресурси; цільове й ефективне використання цих ресурсів; використання найкращих умов для надання цих послуг, наскільки можливо, із необхідними організаційними структурами, персоналом та обладнанням; дотримання професійної етики усіма особами, що працюють в лікарнях.
    8.
    Стаття 27 Законодавчого декрету №73/90 від 6 березня 1990 року про медичні кар’єри передбачає обов’язки лікарів медичних закладів. Зокрема, вона передбачає:
    «(a)Прийом пацієнтів, належним чином зареєстрованих амбулаторно, із застосуванням госпіталізації в разі необхідності, надання відповідної інформації терапевту пацієнта в формі конфіденційного письмового звіту. (b)Діагностика та лікування пацієнтів, за підтримки ефективних професійних стосунків із терапевтом пацієнта та іншими лікарями, що задіяні в його лікуванні всередині лікарні та за її межами. (c)Прийом пацієнтів у відділенні швидкої допомоги лікарні. ...»
    9.
    Стаття 7 Законодавчого декрету №373/79 від 8 вересня 1979 року про статус медиків-практиків передбачалаобов’язки медичних професіоналів, включаючи обов’язок постійного підвищення кваліфікації та внеску до створенняй збереження відповідних людських та технічних умов роботи, з метою надання ефективних послуг та підвищення престижу установи з охорони здоров’я, до якої вони належать.
    10.
    Відповідне законодавство стосовно сектору охорони здоров’я також включає в себе Загальне положення про лікарні, затверджене наказом №48358 від 27 квітня 1968 року, в якому передбаченоформи організації та діяльності для всіх лікарень, не забороняючи при цьому кожній окремій установі мати свої місцеві правила.
    11.
    У відповідний час, згідно із Законодавчим декретом № 291/93 від 24 серпня 1993 року ГІОЗ був департаментом Міністерства охорони здоров’я з технічною й адміністративною автономією (стаття 1), який відповідав, серед іншого, за нагляд за діяльністю медичних закладів (підпункт (а)пункту 1 статті 3), та ініціювання дисциплінарних проваджень (підпункт (b) пункту 2 статті 3). ГІОЗ очолював Генеральний інспектор, завдання якого включали в себе відкриття проваджень та винесення рішення по їх завершенні (стаття 5 (h)). Згідно з положеннями Законодавчого декрету №275/2007 від 30 червня 2007 року ГІОЗ було реорганізовано у Генеральну інспекцію діяльності в сфері охорони здоров’я. Вона має більш широкі повноваження, які поширюються на приватні установи.
    12.
    На момент подій Медична асоціація керувалася у своїй діяльності Статутом, затвердженим Законодавчим декретом №282/77 від 5 липня 1977 року, зі змінами, внесеними Законодавчим декретом №217/94 від 20 серпня 1994 року. Це незалежна установа, яка відповідає за забезпечення дотримання стандартів членами медичної професії, а також за дотримання ними положень Кодексу медичної етики. Для того, аби практикувати, лікарі повинні зареєструватися в Медичній асоціації, в цьому контексті, наголос робиться на потребі дотримання ними професійних стандартів, що регулюють їхню професію.
    13.
    Медична асоціація також має дисциплінарні повноваження, хоча вони не виключають застосування інших дисциплінарних процедур, передбачених законом (стаття 3 Дисциплінарного положення для лікарів, затвердженого Законодавчим декретом №217/94 від 20 серпня 1994 року). Регіональні дисциплінарні ради відповідають за відкриття дисциплінарних проваджень щодо лікарів у відповідних регіонах (стаття 4). Рішення регіональних дисциплінарних рад підлягають оскарженню до Національної дисциплінарної ради (Conselho Nacional de Disciplina)у восьмиденний термін (статті 44 та 45).
    14.
    Спеціалізовані колегії (Colégios de especialidades) є органами у складі Медичної асоціації, що складаються із спеціалістів у різних галузях медицини (стаття 87 Статуту Медичної асоціації). Вони, серед іншого, відповідають за надання висновків Національній виконавчій раді Медичної асоціації.
    15.
    Кодекс етики містить правила етичного характеру, яких доктори мають дотримуватися, та які мають слугувати їм дороговказом під час професійної практики. Згідно із принципом незалежності лікарів, у своїй роботі вони «технічно й етично незалежні та підзвітні за свої дії; вони не мають права, під час виконання своїх лікарських обов’язків, отримувати технічні або етичні поради від осіб, що не є членами медичної професії», це положення «не суперечить існуванню інституційної технічної ієрархії, встановленої законом або договором; за жодних обставин лікар не може бути примушений діяти проти своєї волі.»
    16.
    В Португалії, План контролю інфекційних захворювань(1988-98) перебував на останніх стадіях реалізації наприкінці 1997 року. В рамках цього плану, в 1996 році було видано публікацію Livro da mão cor-de-rosa (Книга рожевої руки), яка містила набір рекомендацій із запобігання й контролю за поширенням госпітальних інфекцій.
    17.
    У вступі до цієї публікації містилося посилання на наступну інформацію:
    «В 1988 році було ініційовано План контролю інфекційних захворювань.... він був спрямований на розробку методів, що повинні використовуватися при дослідженні інфекцій .... Перше дослідження щодо наявності інфекцій було проведене в 1998 році серед 10,177 пацієнтів з 71 лікарні; надалі було проведено другий раунд дослідження в 1993, в якому взяли участь 9,331 пацієнтів з 65 лікарень. Інші дослідження також проводилися щодо виявлення інфекцій сечового тракту серед пацієнтів з катетерами, хірургічних інфекцій, а також, наприклад, госпітальної пневмонії у відділеннях інтенсивної терапії. Ці дослідження показують, що у будь-який момент часу близько 30% пацієнтів стаціонару мають інфекції, й третина з них заразилася під час перебування в лікарні.»
    18.
    Рекомендації звіту вимагали від кожного закладу охорони здоров’я розробити загальну програму контролю інфекційних захворювань, яка мала координуватись й реалізовуватися однією з міждисциплінарних комісій з контролю за інфекційними хворобами, що були створені того ж року згідно з інструкцією, виданою Генеральним директоратом з питань охорони здоров’я.
    19.
    Комісії з контролю за інфекційними хворобами були створені згідно з інструкцією, виданою Генеральним директоратом з питань охорони здоров’я 23 жовтня 1996 року. Згідно статті 4 цієї інструкції комісії повинні були, серед іншого, «розробити, впровадити та здійснювати моніторинг системи епідеміологічного спостереження, яка б стосувалася структур, процесів й результатів в ситуаціях, що становлять найбільшу небезпеку. Окрім того, запропонувати рекомендації та стандарти запобігання й контролю інфекційних захворювань, а також відповідні заходи моніторингу,здійснювати епідеміологічні розслідування й поширювати інформацію в установі, брати участь у навчаннях служб, а також інших заходах з питань контролю за інфекціями, організованих службою.»
    20.
    Робоча група з питання госпітальних інфекцій була створена в лікарні Віла-Нова-де-Гайя в 1994 році. Вона видавала, принаймні з 1996 року й надалі, інформаційний буклет щодо цих питань й процедур, які мають застосовуватись.
    21.
    В той же час, рекомендації РЄ щодо контролю за інфекційними хворобами, зокрема, Рекомендація №R(84)20 (див. пункт 116 нижче), була поширена серед державних та приватних лікарень.
    22.
    14 травня 1999 року згаданий вище План (див. пункт103 вище) був замінений на Національну програму контролю за інфекційними хворобами.
III. МІЖНАРОДНЕ ПРАВО ТА ПРАКТИКА
A. Організація Об’єднаних Націй
1. Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права
    1.
    Стаття 12 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права передбачає:
    «1. Держави, які беруть участь у цьому Пакті, визнають право кожної людини на найвищий досяжний рівень фізичного і психічного здоров'я. 2. Заходи, яких повинні вжити держави-учасниці цього Пакту для повного здійснення цього права, включають ті, які є необхідними для: а) забезпечення скорочення мертвонароджуваності та дитячої смертності і здорового розвитку дитини; b) поліпшення всіх аспектів гігієни зовнішнього середовища і гігієни праці в промисловості; с) запобігання і лікування епідемічних, ендемічних, професійних та інших захворювань і боротьби з ними; d) створення умов, які б забезпечували всім медичну допомогу і медичний догляд у разі хвороби.»
    2.
    В своєму Загальному коментарі №14 щодо права на найвищий досяжний рівень здоров'я, Комітет з економічних, соціальних і культурних прав (КЕСКП) висловив наступну позицію:
    «9.... право на здоров’я має розумітися як право доступу до різноманітних установ, товарів, послуг та умов, необхідних для реалізації найвищого досяжного рівня здоров’я.» У зв’язку з цим КЕСКП встановив вимогу щодо того, аби відповідні оздоровчі й лікувальні заклади відповідали наступним критеріям: наявність, доступність, прийнятність та якість. КЕСКП наголосив, що обов’язок захищати включав, серед іншого, обов’язок держав приймати закони або вживати інших заходів, спрямованих на забезпечення рівного доступу до лікувальних й дотичних послуг, що надаються третіми сторонами, а також забезпечити відповідність лікарів та іншого медичного персоналу потрібним стандартам освіти, вправності, та положенням кодексів етичної поведінки (пункт 35). Також вимагається, аби будь-яка особа або група, які стали жертвами порушення права на здоров’я, мали доступ до ефективного судового або іншого відповідного захисту як на національному, так і на міжнародному рівні (пункт 59).
2. Документи Всесвітньої організації охорони здоров’я (ВООЗ)
    1.
    Відповідні частини Декларації ВООЗ про розвиток прав пацієнтів в Європі (1994) передбачають:
    «5.1Кожен має право на отримання такої медичної допомоги, що відповідає його/її потребам, включаючи превентивне лікування та заходи, спрямовані на розвиток здоров’я. Послуги повинні постійно бути наявними та доступними усім на принципах рівності, без дискримінації, та у відповідності до фінансових, людських та матеріальних ресурсів, які є доступними у відповідному суспільстві. ... 6.5 ... Якщо пацієнти відчувають, що їхні права не поважалися, вони повинні мати можливість подати скаргу... Пацієнти мають право на те, щоб їхні скарги розглядалися та вирішувалися у докладний, справедливий, ефективний та своєчасний спосіб, а також на отримання інформації про результати такого розгляду.»
    2.
    ВООЗ також прийняла декілька медичних рекомендацій технічного характеру щодо безпеки лікувальних та хірургічних закладів, зокрема, рекомендації ВООЗ із безпеки хірургії (2009), які містять контрольні переліки й встановлюють десять цілей та рекомендацій, включаючи використання методів мінімізації ризику інфікування операційних кімнат, а також встановлення в лікарнях та системах державної охорони здоров’я процедур постійної перевірки хірургічних приміщень.
B. Рада Європи 1. Європейська соціальна хартія
Стаття 11 Європейської соціальної хартії 1961 року, що має назву «Право на охорону здоров’я», передбачає:
«З метою забезпечення ефективного здійснення права на охорону здоров’я Сторони зобов’язуються самостійно або у співпраці з громадськими чи приватними організаціями вживати відповідних заходів для того, щоб, серед іншого: 1. усунути, у міру можливості, причини слабкого здоров’я; 2. забезпечити діяльність консультативно-просвітницьких служб, якi сприяли б поліпшенню здоров’я i підвищенню особистої відповідальності у питаннях здоров’я; 3. запобігати, у міру можливості, епідемічним, ендемічним та іншим захворюванням, а також нещасним випадкам.»
2. Конвенція Ов'єдо про права людини і біомедицину
    1.
    Конвенція про захист прав і гідності людини щодо застосування біології та медицини (відома як Конвенція Ов'єдо про права людини і біомедицину), яка була прийнята в 1997 році й набула чинності 1 грудня 1999 року, ратифікована 29 країнами-членами Ради Європи. Її відповідні положення передбачають:
    Стаття 3. Рівноправний доступ до медичної допомоги Сторони, враховуючи медичні потреби та наявні ресурси, вживають відповідних заходів для забезпечення в межах їхньої юрисдикції рівноправного доступу до медичної допомоги належної якості.
    Стаття 4. Професійні стандарти Будь-яке втручання у сферу здоров’я, включаючи наукові досліджень, повинно здійснюватися згідно із відповідними професійними обов’язками та стандартами.
    Стаття 24. Відшкодування за неправомірно завдану шкоду Особа, якій в результаті втручання було неправомірно завдано шкоди, має право на справедливе відшкодування відповідно до вимог та процедур, встановлених законом.
    Стаття 25. Санкції Сторони передбачають застосування відповідних санкцій у разі порушення положень, що містяться у цій Конвенції.
3. Рекомендація Rec(84)20 про запобігання госпітальним інфекціям
    1.
    Комітет Міністрів, в своїй Рекомендації Rec(84)20 про запобігання госпітальних інфекцій, рекомендував урядам держав-учасниць сприяти застосуванню стратегії запобігання госпітальних інфекцій, детально викладеної в Додатку до Рекомендації.
C. Міжамериканський суд з прав людини
    1.
    Відповідні положення Американської конвенції з прав людини є наступними:
    Стаття 4 «1. Кожна людина має право на повагу до свого життя. Це право повинне бути захищене законом та, загалом, з моменту зачаття. Ніхто не може бути свавільно позбавлений свого життя. ...»
    Стаття 5 «1. Кожна особа має право на повагу до своєї фізичної, ментальної та моральної недоторканості. ...»
    2.
    У справі Suárez Peralta v. Ecuador (Попередні заперечення, суть справи, відшкодування та витрати, Рішення від 21 травня 2013 року, Серія C №261), яка стосувалася обвинувачення у медичній недбалості, Міжамериканський суд з прав людини підкреслив обов’язок держави гарантувати право на особисту недоторканість в контексті здоров’я наступним чином:
    « 132.... Держави повинні встановити адекватні нормативні рамки, що регулюють надання послуг у сфері охорони здоров’я, встановлюючи стандарти якості для державних і приватних установ, що дозволяють уникнути будь-яких ризиків порушення особистої недоторканості під час надання таких послуг. Окрім цього, держава повинна створити офіційні механізми контролю й нагляду для медичних закладів, а також процедури адміністративного й судового захисту потерпілих, ефективність яких, очевидно,буде залежати від того, в який спосіб вони застосовуватимуться компетентною адміністрацією.»
IV. ЗАКОНОДАВСТВО ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ A. Хартія основних прав Європейського союзу
    1.
    Відповідні положення Хартії основних прав Європейського союзу є наступними:
    Стаття 2 – Право на життя
    «1. Кожен має право на життя.»
    Стаття 35 – Охорона здоров’я «Кожна людина має право на профілактичне лікування і медичне обслуговування на умовах, передбачених національним законодавством та практикою. Підвищена увага повинна приділятися захисту здоров'я людини при розробці та здійсненні всіх політик та дій Європейського Союзу..»
B. Рекомендація Ради про безпеку пацієнтів, включаючи запобігання й контроль за поширенням інфекції в лікувальних закладах
    1.
    9 червня 2009 року Рекомендація Ради про безпеку пацієнтів, включаючи запобігання й контроль за поширенням інфекції в лікувальних закладах (2009/C 151/01) була затверджена. Зокрема, в тексті рекомендується, аби держави-учасниці:
    «I. 1. ... (d)[регулярно переглядали й оновлювали] стандарти безпеки та/або передові практики в питаннях послуг з охорони здоров’я, що надаються на їхній території; ... (f)[включали] конкретний підхід до сприяння застосуванню безпечних практик з метою запобігання настанню найбільш поширених негативних наслідків, таких як проблеми медикаментозного характеру, госпітальні інфекції, а також ускладнення під час або після хірургічного втручання.» 8. ... (a)запровадили заходи запобігання й контролю на національному або регіональному рівні з метою обмеження поширення госпітальних інфекцій, зокрема: ... розробили рекомендації й зробити їх доступними на національному рівні.»
    2.
    В тексті також рекомендується інформувати пацієнтів про:
    «I. 2. (b) (iii) процедуру подання скарг та існуючі засоби захисту і можливості для компенсації шкоди, відповідні умови, що застосовуються;»
V. ПОРІВНЯЛЬНЕ ПРАВО
    1.
    З матеріалів, наявних у Суду стосовно законодавства країн-членів Ради Європи, вбачається, що усі 31 країни-члени, яких було досліджено, пропонують цивільно-правові засоби захисту з можливістю вимагати компенсацію за медичну недбалість в цивільному, або адміністративному суді. У більшості країн, відповідальність може бути як контрактною, так і позаконтрактною (наприклад, в Австрії, Азербайджані, Боснії й Герцеговині, Болгарії, Естонії, Грузії, Німеччині, Італії, Люксембурзі, Монако, Польщі, Іспанії та Швейцарії). Цивільна відповідальність є єдиною або основною формою відповідальності в Литві, Мальті, Молдові, Сербії, Росії, Україні та Великобританії.
    2.
    Для усіх країн також є спільним те, що медична недбалість може вважатися кримінальним злочином, як убивство з необережності або неумисне нанесення тілесних ушкоджень, або інший злочин проти здоров’я (наприклад, ненадання допомоги). В деяких країнах, медична недбалість кваліфікується як окремий злочин (наприклад, у Вірменії, Боснії й Герцеговині, Хорватії, Словенії, колишній югославській республіці Македонія та Україні).
    3.
    Переважна більшість досліджених країн має професійні органи (медичні ради, палати, асоціації), уповноважені накладати дисциплінарні санкції. За відсутності таких органів, санкції можуть накладатися керівником відповідної медичної установи або МОЗ (наприклад, у Вірменії та Росії). В деяких державах, навіть якщо дисциплінарні процедури існують, вони практично не грають ролі у справах про медичну недбалість, а якщо й грають, то дуже обмежену (наприклад, Азербайджан та Естонія).
    4.
    Адміністративні скарги до різних державних наглядових органів (таких як МОЗ, Інспекторат здоров’я, Рада здоров’я тощо) можливі у деяких країнах, включаючи Болгарію, Хорватію, Естонію та Угорщину. В Азербайджані, Росії, Іспанії та Україні – порушення правил та положень щодо охорони здоров’я є адміністративним правопорушенням.
    5.
    Нарешті, на додаток до змагального процесу, деякі держави пропонують систему врегулювання, медіацію або схеми компенсації (наприклад, Австрія, Бельгія, Франція, Німеччина, Польща та Великобританія).
Last modified 2yr ago