Powered By GitBook
Право

Рішення від 19 грудня 2017 року

Завантажте повний текст рішення «Lopes de Sousa Fernandes проти Португалії»

ПРАВО

ПРАВО ПОПЕРЕДНІ ПИТАННЯ Відповідність правилу подання заяви протягом шести місяців
    1.
    Суд наголошує, що Велика палата не має обмежень щодо дослідження, за необхідності, питань стосовно прийнятності заяви за пунктом 4статті 35Конвенції, оскільки це положення дає Суду право відхиляти ті заяви, які він вважає неприйнятними «на будь-якій стадії провадження». Таким чином, навіть на стадії розгляду справи по суті, за Правилом 55 Суд може переглянути рішення про визнання заяви прийнятною, якщо дійде висновку, що заява повинна була бути визнана неприйнятною з підстав, наведених у перших трьох пунктах статті 35 Конвенції (див., наприклад, рішення у справі Muršićv. Croatia [ВП], №7334/13, пункт 69, ЄСПЛ 2016).
    2.
    Незважаючи на те, що держава-відповідач не заявляла заперечень до Великої палати щодо дотримання шестимісячного строку подання заяви, як вона зробила це в минулому до Палати, це питання, як правило суспільного правопорядку, вимагає розгляду Судом з його власної ініціативи (див. рішення у справі Sabri Güneş v. Turkey [ВП], №27396/06, пункт 29, 29 червня 2012 року).
    3.
    Суд наголошує, що завданням шестимісячного строку для подання заяви, встановленого в пункті 1 статті 35, є сприяння юридичній визначеності шляхом забезпечення розгляду питань стосовно дотримання Конвенції в розумні строки та обмеження оскарження рішень, прийнятих в минулому. Він визначає часові обмеження нагляду Конвенційними органами, та попереджає як осіб, так і державні органи про період, поза межами якого такий подальший нагляд є неможливим (там само, пункти 39 та 40).
    4.
    Щодо цього Суд наголошує, що вимоги пункту 1 статті 35 стосовно вичерпання національних засобів юридичного захисту та шестимісячного строку тісно взаємопов’язані (див. рішення у справі Jeronovičs v. Latvia [ВП], №44898/10, пункт 75, ЄСПЛ 2016), оскільки вони не тільки поєднані в цій статті, але й висловлені в одному реченні, граматична конструкція якого передбачає таку кореляцію (див. рішення у справі Gregačević v. Croatia, №58331/09, пункт 35, 10 липня 2012 року, та посилання в ньому).
    5.
    Таким чином, як правило, перебіг шестимісячного строку починається з дати постановлення остаточного рішення в процесі вичерпання національних засобів юридичного захисту (див. рішення у справі Blokhin v. Russia [ВП], №47152/06, пункт 106, ЄСПЛ 2016). Пункт 1 статті 35, таким чином, не може тлумачитися у спосіб, який би вимагав від заявника інформувати Суд про свою скаргу до того, як його справу остаточно вирішено на національному рівні, інакше відбулося б порушення принципу субсидіарності (див. рішення у справі Mocanu and Others v. Romania [ВП], №№10865/09, 45886/07 та 32431/08, пункт 260, ЄСПЛ 2014 (витяги)).
    6.
    Тим не менше, це положення дозволяє брати до уваги лише ті засоби захисту, які є ординарними й ефективними, оскільки заявник не може подовжувати чіткі часові межі, встановлені Конвенцією, намагаючись подавати недоречні або непродумані заяви до органів або інституцій, які не мають повноважень або компетенції, необхідних для того, щоб на підставі Конвенції надати відшкодування завданої шкоди (див., наприклад, ухвалу у справі Fernie v. the United Kingdom (dec.), №14881/04, 5 січня 2006 року; рішення у справі Beiere v. Latvia,№30954/05, пункт 38, 29 листопада 2011 року; та, a contrario, ухвалу у справі Hizb ut-tahrir and Others v. Germany (dec.), №31098/08, пункти 58-59, 12 червня 2012 року, тарішення у справі Petrović v. Serbia, №40485/08, пункт 60, 15 липня 2014 року).
    7.
    Суд бере до уваги, що в рішенні Палати заперечення Уряду щодо подання заяви протягом шестимісячного строку було відхилене, оскільки заяву було подано 23 серпня 2013 року, тобто в межах шести місяців після постановлення остаточного національного рішення Вищим адміністративним судом 26 лютого 2013 року у справі про цивільну відповідальність.
    8.
    Від початку, Суд наголошує, що визначення того, чи є національна процедура ефективним засобом юридичного захисту у розумінні пункту 1 статті 35, який заявник повинен вичерпати, та який, відповідно, має бути взятий до уваги для цілей шестимісячного строку, залежить від декількох факторів, зокрема, скарги заявника, обсягу зобов’язань держави за відповідним положенням Конвенції, наявності засобів захисту у держави-відповідача, та конкретних обставин справи.
    9.
    Наприклад, Суд постановив, що у сфері незаконного застосування сили представниками держави (не просто помилки, бездіяльності або недбалості) – цивільні або адміністративні провадження, що мають на меті виключно призначення компенсації, а не виявлення й покарання винних, не є адекватними й ефективними засобами юридичного захисту, здатних надати відшкодування за скаргами на порушення матеріального аспекту статей 2 та 3 Конвенції (див.рішення у справах Jeronovičs, пункт 76, та Mocanu and Others, пункт 227, обидва згадані вище). Суд також постановив, що обов’язок договірних сторін за статтями 2 та 3 Конвенції проводити розслідування, здатне призвести до ідентифікації та покарання винних у справах щодо нападів, може перетворитися на ілюзорний в тому випадку, якщо стосовно скарг за цими статтями від заявника вимагалося лише подання позову про відшкодування завданої шкоди (див. рішення у справі Jeronovičs, згадане вище, пункт 77).
    10.
    Таким чином, в подібних справах Суд вирішив, що будь-які подальші цивільні провадження, ініційовані заявником, не можуть вважатися адекватними й ефективними засобами юридичного захисту в розумінні пункту 1статті 35, які повинен вичерпати заявник, і які, відповідно, мають враховуватися для потреб шестимісячного строку. Відповідно, Суд відхилив ці справи як такі, що подані з пропущенням строку (див, серед іншого,ухвалу у справі Jørgensen and Others v. Denmark (dec.), №30173/12, пункт 63, 28 червня 2016 року; рішення у справі Narin v. Turkey, №18907/02, пункт 49, 15 грудня 2009 року; та ухвалу у справіBedir v. Turkey (dec.), №25070/02, 2 жовтня 2007 року).
    11.
    Натомість, у справах про медичну недбалість Суд вважав, що процесуальний обов’язок, встановлений в статті 2, який стосується вимоги створення ефективної судової системи, буде виконаний у тому випадку, якщо правова система надає потерпілим можливість захисту своїх прав в цивільному суді,окремо, або в поєднанні із засобами захисту в кримінальному суді, що дає можливість встановити відповідальність лікарів й отримати належну компенсацію. Також прийнятним є застосування дисциплінарних заходів (див. рішення у справах Calvelli and Ciglio v. Italy [ВП], №32967/96, пункт 51, ЄСПЛ 2002-I, та Vo v. France [ВП], №53924/00, пункт 90, ЄСПЛ 2004-VIII). Таким чином, в подібних справах Суд, беручи до уваги особливості правової системи держави-відповідача, вимагав від заявників вичерпати засоби юридичного захисту, за допомогою яких вони могли отримати належний розгляд своїх скарг. Це пов’язано із спростовною презумпцією того, що будь-які з цих процедур, зокрема, компенсація шкоди в цивільному порядку, є в принципі достатніми для того, аби виконати обов’язок держави за статтею 2 Конвенції щодо забезпечення ефективної судової системи.
    12.
    В цій справі, заявниця використала усі засоби юридичного захисту, які були доступні в правовій системі Португалії. Суд вважає, що жодне провадження з ініційованих нею не може вважатися недоречним або непродуманим зверненням до органів або інституцій, які не мають повноважень та компетенції, необхідних для того, щоб на підставі Конвенції надати відшкодування завданої шкоди. Також не було доведено, що на момент, коли заявниця подала позов про компенсацію – найбільш відповідний засіб юридичного захисту для встановлення будь-якого можливого причинного зв’язку між першою операцією та трагічною смертю пана Фернандеша три місяці потому, та для пролиття світла на ступінь можливої відповідальності лікаря за його смерть, було очевидно, що цей процес був приречений на невдачу від самого початку, і тому він не повинен братися до уваги при розрахунку шестимісячного строку (див., наприклад, ухвали у справах Musayeva and Others v. Russia (dec.), №74239/01, 1 червня 2006 року, та Rezgui v. France (dec.), №49859/99, ЄСПЛ 2000-XI).
139.У світлі зазначеного вище, Суд вважає, так само як і Палата (див. пункт 133 вище), що заява не була подана із пропущенням строку.
B. Попередні заперечення Уряду
    1.
    Уряд просив Суд визнати заяву неприйнятною як явно необґрунтовану (див. пункт 213 нижче).
    2.
    Заявниця не надала конкретних коментарів стосовно цього питання.
    3.
    Суд вважає, що попереднє заперечення Уряду настільки тісно пов’язане із предметом скарги заявниці, що воно повинне бути долучене до розгляду заяви по суті (див., наприклад, рішення у справі O’Keeffe v. Ireland [ВП], №35810/09, пункт 121, ЄСПЛ 2014 (витяги)).
II СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 2 КОНВЕНЦІЇ
    1.
    Заявниця стверджувала про порушення права свого чоловіка на життя. Вона стверджувала, що її чоловік став жертвою інфекції, якою він заразився в лікарні, що медичний персонал був неуважним та недбалим при встановленні діагнозу, лікуванні, та виписці її чоловіка з лікарні. Зокрема, вона скаржилася на затримки у наданні йому лікування та на надання ліків у надмірних дозах. Тим не менше, вона не ставила під сумнів виписку свого чоловіка з лікарні лікарем J.V. 3 лютого 1998 року, оскільки це рішення було прийняте з ініціативи як її самої, так і її чоловіка. Вона також скаржилася на те, що органи влади, до яких вона зверталася, не змогли встановити точну причину раптового погіршення здоров’я її чоловіка, який до того часу мав відмінне здоров’я. Заявниця також скаржилася на тривалість національних проваджень та на те, що їй так і не було повідомлено точну причину смерті її чоловіка.
    2.
    Заявниця посилалася на положення статті 2, пункту 1 статті 6 та статті 13 Конвенції, перша з яких звучить так:
«1. Право кожного на життя охороняється законом.»
    1.
    Наголосивши на тому, що саме Суд є компетентним надавати юридичну кваліфікацію фактам справи, та вважаючи, що ці скарги стосуються одного питання, Палата вирішила розглядати ці твердження заявниці виключно за статтею 2 Конвенції. Велика палата погоджується з таким підходом. Таким чином, вона розгляне справу в подібний спосіб (див. рішення у справі Bouyid v. Belgium [ВП], №23380/09, пункт 55, ЄСПЛ 2015).
A. Матеріальний аспект Рішення Палати
    1.
    Палата постановила, що у цій справі мало місце порушення матеріального аспекту статті 2 Конвенції. Вона відмітила, що другий експерт-гастроентеролог, який свідчив перед ГІОЗ, а також колегії з ЛОР та інфекційних захворювань в рамках провадження Медичної асоціації, відзначили, що менінгіт був ускладненням, яке у виключних випадках могло виникнути після видалення поліпів. Палата також зазначила, що колегія з інфекційних захворювань висловила, під час розгляду справи в Медичній асоціації, сумніви щодо того, наскільки своєчасно пацієнту було діагностовано менінгіт.
    2.
    Палата дотримувалась точки зору про те, що сам факт того, що пацієнту було зроблено операцію, яка має інфекційний менінгіт потенційним ускладненням, повинен був стати підставою для негайного медичного втручання згідно медичного протоколу про після операційний нагляд за пацієнтом. Однак, цього зроблено не було. Не бажаючи робити припущень щодо шансів виживання чоловіка заявниці у разі, якщо менінгіт було б діагностовано раніше, Палата вирішила, що недостатня координація між ЛОР відділенням та відділенням невідкладної допомоги в лікарні виявила недоліки в організації роботи державної лікарні, позбавивши пацієнта можливості отримання відповідної невідкладної допомоги. Цей факт був визнаний достатнім для того, аби визнати державу такою, що не дотрималась свого обов’язку захистити фізичну недоторканість пана Фернандеша.
Зауваження сторін
(a) Заявниця
    1.
    Заявниця стверджувала, що згідно із найбільш новітнім тлумаченням cтатті 2 Конвенції (вона послалась на рішення у справах Dodov v. Bulgaria, №59548/00, 17 січня 2008 року; Mehmet Şentürk and Bekir Şentürk v. Turkey, №13423/09, ЄСПЛ 2013; Arskaya v. Ukraine, №45076/05, 5 грудня 2013 року; Asiye Gençv. Turkey, №24109/07, 27 січня 2015 року;та Elena Cojocaruv. Romania,№74114/12, 22 березня 2016 року), для того, щоб Суд визнав порушення матеріального аспекту статті 2, необхідно довести, що своєчасність та ретельність, яких можна було розумно очікувати за обставин справи, не були забезпечені, та, в подальшому, неспроможність такого забезпечення спричинила ризик для життя потерпілого. Заявниця відзначила, що в згаданих справах фактором, який мав найбільше значення при постановленні Судом рішення, стала відсутність своєчасної медичної допомоги, яку, за обставин кожної із справ, можна було розумно очікувати, і відсутність якої мала істотне значення для низки подій, що піддали ризику життя пацієнтів, які в результаті померли. Вона підкреслила, що в усіх цих випадках Суд наголосив, що питання полягало не в тому, щоб визначити, якими могли б бути шанси потерпілого на виживання у випадку, якщо б виявлені недоліки не сталися, а в тому нерозумному ризику, якому, за обставин кожної справи, було піддано пацієнта, і який вплинув на низку подій, що призвели до його смерті. Заявниця звернула увагу, що при встановленні відповідних фактів Суд застосував тест «поза розумним сумнівом», згідно з яким необхідні докази можуть формуватися за рахунок достатньо переконливого поєднання припущень та презумпцій. Заявниця, на відміну від позиції Уряду Португалії, зазначила, що рішення Палати передбачало конкретне застосування цих принципів до обставин справи. Заявниця наголосила у цьому зв’язку, що в подальшому Суд застосував ті самі принципи до згаданої вище справи Elena Cojocaru.
    2.
    Заявниця погодилася із фактами, викладеними у рішенні Палати, а також з обґрунтуванням щодо встановлення порушення матеріального аспекту статті 2 Конвенції. Вона також просила Суд взяти до уваги принаймні ще один обтяжуючий фактор. У цьому зв’язку заявниця стверджувала, що незалежно від походження бактерії, що викликала менінгіт, лікування не було надане настільки швидко, як цього вимагала ситуація. Лікарі відділення швидкої допомоги у ЛВНД були абсолютно необізнаними, або проігнорували той факт, що за два дні до цього в тій самій лікарні пацієнтові видалили назальні поліпи, і тому лікували пацієнта вважаючи, що він страждає на психологічні проблеми. Заявниця заявила, що між прибуттям до відділення невідкладної допомоги приблизно о 1:30 год. ранку та 10:00 год., коли було зроблено люмбарну пункцію, пацієнт не отримував жодного лікування.
    3.
    Заявниця заявила, що хоча бактеріальний менінгіт не був безпосередньою причиною смерті її чоловіка, він беззаперечно став початком низки клінічних ускладнень, які продовжувалися аж до смерті пацієнта 8 березня 1998 року в результаті сепсису від перитоніту. Вона зазначила, що клінічні ускладнення, від яких її чоловік страждав між 29 листопада 1997 року та 8 березня 1998 року, не могли розглядатися окремо одне від одного, немов між ними відсутній зв'язок. Посилаючись на звіт, який було покладено в основу фінального звіту ГІОЗ, заявниця зазначила, що в цій справі мала місце низка клінічних ускладнень (опортуністські інфекції, виразки та інші хвороби або патологічні симптоми), кожне з яких можна було у більшій чи меншій мірі пов’язати із попередньою подією. Вона наголосила, що початком цього ланцюгу подій стало захворіння менінгітом від госпітальної бактерії, який не лікувався настільки оперативно, як того вимагала ситуація, що в подальшому спричинило потребу інтенсифікувати лікування антибіотиками, що, в свою чергу, призвело до погіршення стану здоров’я пацієнта. Це призвело до ускладнень, зокрема, появи опортуністських інфекцій та виразок, які, виникаючи одна за другою, призвели до смерті пацієнта.
    4.
    Заявниця також заявила, що були й інші випадки медичної недбалості, зокрема, чотири випадки коли її чоловіка поспішно виписали з лікарні (13 грудня 1997 року, 23 грудня 1997 року, 9 січня 1998 року та 3 лютого 1998 року). На додаток, вона стверджувала, що безпосередньою причиною смерті її чоловіка 8 березня 1998 року безумовно стала медична недбалість. Вона стверджувала, що мала місце незрозуміла затримка із проведенням операції, яка повинна була відбутися 6 березня, але насправді була зроблена лише о 20:00 год. 7 березня, коли вже було запізно рятувати пацієнта від перитоніту. У зв’язку з цим вона стверджувала, що перитоніт, який у випадку її чоловіка був викликаний дуоденальною виразкою та її проривом, вимагав негайного оперативного втручання аби уникнути неконтрольованого сепсису. Таким чином, не було розумного пояснення тому, що операцію зробили лише о 20:00 год. наступного дня. Щодо цього заявниця зазначила, що ця обставина стала частиною серії необґрунтованих затримок в належному лікуванні її чоловіка, які позбавили його доступу до такого лікування. Це становило порушення матеріального аспекту статті 2 Конвенції. В цьому зв’язку вона заявила, що навіть якщо б потреба в проведенні операції стала очевидною лише 7 березня, це все ще не пояснює, чому хірурга було викликано лише о 15:00 год., залишивши таким чином пацієнта без ефективної допомоги до цього часу, та чому його забрали в операційну без належної підготовки, що призвело до того, що його забрали з операційної та повернули туди лише близько 20:00 год., коли він вже перебував на межі між життям і смертю.
(b) Уряд
    1.
    Уряд від початку заявив, що обґрунтованість скарги заявниці – того, що впродовж усього перебігу лікування її покійного чоловіка відбувалися взаємопов’язані недоліки та помилки, - не була доведена під час жодного розгляду її справи на національному рівні. Ніколи не було доведено, що смерть чоловіка заявниці стала наслідком медичної недбалості. В рішенні Палати також визнавалося те, що не було встановлено фактів медичної недбалості, та що смерть заявника не була спричинена подією, яка відбулася 29 листопада 1997 року, а саме, визначеною та охарактеризованою Палатою «недостатньою координацією» між ЛОР відділенням та відділенням невідкладної допомоги лікарні. Згідно з рішенням Палати це вважалося «недоліком в роботі державної системи лікарень» та «позбавило пацієнта можливості доступу до належної швидкої допомоги». Незважаючи на відсутність медичної недбалості та причинного зв’язку, Палата визнала це «достатньою підставою для Суду вважати, що держава порушила своє зобов’язання захищати його фізичну недоторканість» в порушення матеріального аспекту статті 2 Конвенції.
    2.
    Уряд, посилаючись на практику Суду (рішення у справах Byrzykowski v. Poland, №11562/05, пункт 104, 27 червня 2006 року; Eugenia Lazăr v. Romania, №32146/05, пункти 68-72, 16 лютого 2010 року; Centre for Legal Resources on behalf of Valentin Câmpeanu v. Romania [ВП], №47848/08, пункт 130, ЄСПЛ 2014; та ухвала у справі Powell v. the United Kingdom (dec.), №45305/99, ЄСПЛ 2000-V), стверджував, що в сфері охорони здоров’я позитивне зобов’язання Договірних держав, що виникає за статтею 2 Конвенції стосовно попередження смерті в результаті медичної недбалості, носить здебільшого процесуальний характер та передбачає обов’язок створити регуляторну структуру, яка вимагала б від лікарень, державних та приватних, вживати відповідні заходи для захисту життя пацієнтів. Беручи до уваги обставини справи й практику Суду, Уряд заявив, що рішення Палати викликає серйозні сумніви в цьому аспекті.
    3.
    Згідно із зауваженнями Уряду, на момент подій у справі система охорони здоров’я Португалії керувалася в своїй діяльності всебічною та відповідною регуляторною схемою; права та обов’язки пацієнтів регулювалися відповідним статутом, вони мали право офіційно подавати скарги; лікарі підпорядковувалися правилам етики, та під час виконання своїх посадових обов’язків мали дотримуватися якісної медичної практики та застосовувати технічні й наукові знання у відповідності до найкращих практик й відповідних клінічних протоколів. Більше того, уся діяльність лікарень була предметом системного нагляду, й лікарі, які ставилися до роботи недбало або порушували етичні правила, підлягали дисциплінарним заходам; у випадку заяви про недбалість, що спричинила смерть пацієнта, можна ініціювати кримінальне провадження за обвинуваченням у вбивстві через недбалість, а також подати цивільний позов.
    4.
    Уряд зазначив, що жодні експертні висновки, документи або інші докази, подані на національному рівні, не підтвердили твердження заявниці. Остання, на думку Уряду, подала скарги на поставлені діагнози, прописані ліки, час проведення операції та рішення про виписку, за винятком виписки 3 лютого 1998 року, коли це було зроблено у відповідь на її з чоловіком запит. Тим не менше, Уряд наголосив, що висновок, якого дійшли різні національні органи, які заслухали свідчення великої кількості лікарів та інших експертів, був таким, що допомога, яку відповідні лікарі надавали пацієнтові, не містила ознак недбалості та помилок. Уряд надалі заявив, що уся необхідна допомога і лікування надавалися чоловікові заявниці, та не було ніяких явних випадків неналежного надання допомоги або відмови у ній, або відмови в прийомі пацієнта і догляді за ним. Беручи до уваги регуляторні рамки, Уряд вважав, що обставини цієї справи не вказують на те, що португальські органи влади не виконали позитивного обов’язку, накладеного на них статтею 2 Конвенції.
    5.
    Уряд повторно заявив, що рішення Палати було недостатньо обґрунтованим, та що воно відходило від усталеної практики Суду у сфері основоположної важливості, створюючи, таким чином, правову невизначеність для держави. Встановивши порушення права на життя згідно з матеріальним аспектом статті 2, за відсутності медичної недбалості, будь-якого встановленого причинно-наслідкового зв’язку із смертю пацієнта та будь-якої відмови у прийомі та лікуванні пацієнта, виключно на основі можливої недостатньої координації між службами лікарні, яка не мала наслідків для цінності, що захищається правилом, Палата виступила четвертою інстанцією та розширила сферу компетенції Суду до оцінки in abstracto функціонування національної системи охорони здоров’я. Це не повинно бути її роллю.
Треті сторони
(a) Уряд Сполученого Королівства
    1.
    Уряд Сполученого Королівства зазначив, що ця справа викликає запитання стосовно тієї міри, якою Договірна держава може бути визнана такою, що порушила матеріальний аспект статті 2 Конвенції в результаті наявності недоліків у наданні медичних послуг. В цьому зв’язку Уряд висловив позицію, що Договірні держави мають позитивне зобов’язання за пунктом 1 статті 2 щодо запровадження правового регулювання, що вимагає від лікарень вживати відповідні заходи для захисту життя своїх пацієнтів. Неспроможність виконати це зобов’язання щодо регулювання медичної допомоги може становити порушення матеріального аспекту статті 2 у випадку, якщо така неспроможність призвела до смерті пацієнта в межах юрисдикції Договірної держави. Тим не менше, на думку Уряду Сполученого Королівства, недоліки в наданні медичних послуг лікарським й медичним персоналом не покладають на Договірну державу відповідальність за матеріальним аспектом статті 2, а можуть стосуватися лише процесуального аспекту цієї статті. Уряд Сполученого Королівства, посилаючись на рішення Суду у кількох справах, наголосив, що усі вони послідовно вирішувалися у відповідності до цих загальних принципів.
    2.
    Стосовно матеріального аспекту статті 2 щодо ненадання медичних послуг, Уряд Сполученого Королівства наголосив, що Конвенція не містить конкретних положень стосовно права на отримання якогось виду медичної допомоги, або права на отримання цієї допомоги у відповідності до якогось конкретного стандарту. У цьому зв’язку Уряд зазначив, що Суд, у справах Mehmet Şentürk and Bekir Şentürk та Asiye Genç, згаданих вище, посилався на obiter dictum усправі Cyprus v. Turkey ([ВП], №25781/94, ЄСПЛ 2001-IV), що стосувалась скарги на ненадання медичних послуг цілому прошарку населення. Уряд надалі висловив позицію, що в будь-якому випадку обставини в згаданих вище справах були дуже конкретними та жорсткими. Уряд зазначив, що у цих справах, так само як і у справі Aydoğdu v. Turkey (№ 40448/06, 30 серпня 2016 року), Суд застосував практику із справи Osman (див. Osman v. the United Kingdom, 28 жовтня 1998 року, Звіти про рішення та ухвали 1998-VIII). Уряд заявив, що цей прецедент не може бути поширений на випадки, коли медичні послуги надавалися особі, але з недоліками (наприклад, через медичну недбалість). Нарешті, Уряд Сполученого Королівства зазначив, що справи з Туреччини, згадані вище, й справа Elena Cojocaru, також згадана вище, говорять про те, що може бути визнане порушення матеріального аспекту статті 2 у випадку, якщо мала місце вада в системі охорони здоров’я. Тим не менше, Уряд дотримувався точки зору про те, що недоліки в управлінні конкретною лікарнею або відділенням лікарні, або недоліки в координації між двома лікарнями, сама по собі не є достатніми для визнання порушення Договірною державою зобов’язань за матеріальним аспектом статті 2, за винятком ситуації, коли буде доведено, що такий недолік став результатом неспроможності Договірної держави виконати свої регуляторні зобов’язання згадані вище.
(b) Уряд Ірландії
    1.
    Уряд Ірландії надав Суду деталізований опис регулювання медичної практики в Ірландії. Уряд стверджував, що Ірландія запровадила адекватні положення для забезпечення високих професійних стандартів роботи медиків та захисту життя пацієнтів. Тим не менше, з рішення Палати могло випливати, що, незважаючи на це, Договірна держава все ще може бути визнаною такою, що порушила статтю 2 через помилкове рішення медичного працівника. Уряд Ірландії заявив, що з рішення Палати також вбачається, що навіть у випадку, якщо справу було докладно розглянуто відповідною національною системою та не було виявлено помилок, Суд все-таки може підмінити своїм розсудом розсуд національних судів та трибуналів. В цьому аспекті Уряд зазначив, що рішення Палати у цій справі відходить від усталеної практики.
    2.
    Аналізуючи справи про медичну недбалість та охорону здоров’я, які розглядав Суд в останні 16 років, Уряд Ірландії зазначив, що Суд використовував усталений підхід до застосування статті 2 як у її матеріальному, так і у її процесуальному аспектах. Уряд стверджував, що з цієї практики випливають наступні принципи: (1) в тому випадку, якщо Договірна держава створила відповідні правові засади для забезпечення високих професійних стандартів серед фахівців у галузі охорони здоров'я та охорони життя пацієнтів, самих фактів, таких як помилки з боку медичних працівників або відсутність координації між фахівцями в галузі охорони здоров'я щодо лікування конкретного пацієнта, недостатньо для того, щоб притягнути Договірну державу до відповідальності з точки зору її позитивних зобов'язань відповідно до статті 2 Конвенції щодо захисту життя; (2) з цього загального правила можливі виключення у випадку, якщо недбалість, у якій визнано винним медичний персонал, вийшла за межі звичайної помилки або медичної недбалості. Такі ситуації виникали, коли національні суди визнавали відповідних працівників лікарні відповідальними за більші проступки ніж недбалість, та/або у випадку відмови в наданні догляду/медичної допомоги, що призвело до того,що життя пацієнта опинилося під загрозою.
    3.
    Уряд Ірландії повідомив, що в фактах цієї справи не йшлося про подібні винятки. Уряд наголосив на важливості окремих думок, доданих до рішення Палати, а також окремої думки судді Сайо у справі Elena Cojocaru, згаданій вище. На завершення, Уряд Ірландії заявив, що практика, яка була встановлена Судом в минулому до розгляду цієї справи, має бути підтвердженою і застосованою до цієї справи. На погляд Уряду, будь-який відхід від цієї практики призведе до юридичної невизначеності у застосуванні зобов’язань за статтею 2 та поставить під сумнів національні ініціативи й роботу органів, задіяних в регулюванні охорони здоров’я, особливо в умовах, коли відсутній причинно-наслідковий зв'язок між стверджуваним порушенням обов’язку та тілесним ушкодженням або смертю.
    4.
    Оцінка Суду
(a) Стислий виклад відповідної практики
    1.
    До Суду часто звертаються щодо вирішення скарг про порушення статті 2 Конвенції в контексті охорони здоров’я. Суттєва кількість таких справ стосується тверджень щодо недбалості в контексті лікування в медичних закладах. У зв’язку з цим Суд вважає цю справу приводом ще раз підтвердити та роз’яснити обсяг матеріальних позитивних зобов’язань держав в таких справах.
    2.
    Суд насамперед наголошує, що різні міркування виникають у деяких різних ситуаціях, особливо коли йдеться про медичне лікування осіб, позбавлених волі, або особливо вразливих осіб, які перебувають під доглядом держави, коли держава несе пряму відповідальність за благополуччя таких осіб (див., наприклад, рішення у справах Slimani v. France, № 57671/00, ЄСПЛ 2004-IX (витяги), та Centre for Legal Resources on behalf of Valentin Câmpeanu, згадане вище, пункти 143-44). Подібних обставин у цій справі немає.
(i) Загальні принципи
    1.
    Суд повторно наголошує, що перше речення статті 2, яке вважається одним із основоположних положень Конвенції і одночасно захищає одну з основних цінностей демократичних суспільств, що формують Раду Європи, вимагає від держав не тільки утриматись від «умисного» позбавлення життя, але й вживати відповідні заходи для захисту осіб, що перебувають в межах їхньої юрисдикції (див. рішення у справах Calvelli and Ciglio, пункт 48, та Vo, пункт 88, наведені вище).
    2.
    Суд неодноразово наголошував, що незважаючи на те, що право на здоров’я, яке визнається у багатьох міжнародних документах, не включене до прав, які безпосередньо гарантуються Конвенцією й протоколами до неї (див. рішення у справі Vasileva v. Bulgaria,№23796/10, пункт 63, 17 березня 2016 року), вищезгаданий позитивний обов’язок має вважатися таким, що застосовується у будь-якій діяльності, публічній чи іншій, у якій право на життя може опинитися під загрозою (див. рішення у справі Centre for Legal Resources on behalf of Valentin Câmpeanu, згадане вище, пункт 130), включаючи й у сфері охорони здоров’я.
    3.
    В конкретному контексті охорони здоров’я, Суд розтлумачив матеріальний позитивний обов’язок держави як такий, що вимагає від неї створення нормативно-правового регулювання, що зобов’язує лікарні, як державні так і приватні, застосовувати відповідні заходи для захисту життя пацієнтів (див., серед іншого, рішення у справі Oyal v. Turkey, №4864/05, пункт 54, 23 березня 2010 року, та рішення у справі Lambert and Others v. France [ВП], №46043/14, пункт 140, ЄСПЛ 2015 (витяги)).
    4.
    Тим не менше, він не виключає можливості того, що дії або бездіяльність державних органів в контексті регулювання сфери охорони здоров’я можуть, в певних випадках, спричинити відповідальність Договірних сторін за матеріальним аспектом статті 2 (див. рішення у справі Powell, вище).
(ii) Практика з медичної недбалості
    1.
    У справах, в яких обвинувачення у медичній недбалості висувалися в контексті лікування пацієнта, Суд постійно наголошував, що якщо Договірна держава створила відповідні правові засади для забезпечення високих професійних стандартів серед фахівців у галузі охорони здоров'я та охорони життя пацієнтів, самих фактів, таких як помилки з боку медичних працівників або відсутність координації між фахівцями в галузі охорони здоров'я щодо лікування конкретного пацієнта, недостатньо для того, щоб притягнути Договірну державу до відповідальності з точки зору її позитивних зобов'язань відповідно до статті 2 Конвенції щодо захисту життя (див., серед багатьох інших, рішення у справі Powell, згадане вище, та ухвалу у справі Sevim Güngör v. Turkey (dec.), № 75173/01, 14 квітня 2009 року).
    2.
    На сьогоднішній день, у справах щодо медичної недбалості, Суд зрідка знаходив недоліки в самих нормативно-правових актах держав-членів (див. рішення у справі Arskaya, згадане вище, пункт 91, та, a contrario, рішення у справі Z v. Poland, №46132/08, пункти 110-12, 13 листопада 2012 року; див. також рішення у справіAltuğ and Others v. Turkey, №32086/07, пункт 73, 30 червня 2015 року; ухвалу у справі Glass v. the United Kingdom, (dec.), №61827/00, 18 березня 2003 року; та рішення у справі Sevim Güngör, згадане вище).
    3.
    У справі Arskaya v. Ukraine, згаданій вище, заявниця стверджувала, що її син, який був госпіталізований з пневмонією та туберкульозом, помер в результаті медичної недбалості через невідповідність медичних підзаконних нормативно-правових актів щодо відмови пацієнтів надавати згоду на лікування. Суд, визнавши порушення статті 2 в її матеріальному аспекті, зазначив, що підзаконні нормативно-правові акти, які регулюють допуск батьків до відділень інтенсивної терапії, були невідповідними. Суд також встановив відсутність відповідних правил щодо встановлення здатності пацієнта приймати рішення, включаючи отримання їх інформованої згоди на лікування. Таким чином, Суд дійшов висновку про те, що державні органи не вжили достатніх заходів для створення нормативно-правової бази, яка б забезпечила належний захист життя сина заявниці, як того вимагає стаття 2 Конвенції (там само пункти 84-91).
    4.
    У декількох справах, Суд також розглядав по суті скарги заявників щодо медичної недбалості. Тим не менше, в усіх цих справах такі скарги були визнані необґрунтованими, оскільки на національному рівні не було встановлено недбалості, зокрема, експертами-медиками (див., наприклад, ухвалу у справі Skraskowski v. Poland (dec.), №36420/97, 6 квітня 2000 року; ухвалу у справі Sieminska v. Poland, №7602/97, 29 березня 2001 рок; ухвалу у справі Buksa v. Poland (dec.), №75749/13, пункт 13, 31 травня 2016 року; та рішення у справі Mihu v. Romania, № 36903/13, пункт 67, 1 березня 2016 року). Суд повторно наголошує, що він не може, на підставі наданої йому медичної інформації, оцінювати достовірність висновків медичних експертів, на яких базувалися рішення національних судів (див. рішення у справі Sayan v. Turkey, № 81277/12, пункт 112, 11 жовтня 2016 року, та ухвалу у справі Balcı v. Turkey (dec.), №58194/10, пункт 45, 20 жовтня 2015 року, а також справи, на які вони містять посилання).
    5.
    Суд зазвичай розглядав такі факти за процесуальним аспектом, вважаючи, що події, які призвели до смерті пацієнта, та відповідальність медичних працівників, є питаннями, на які слід дивитися із точки зору відповідності механізмів, які існували для з’ясування перебігу цих подій та надавали можливість піддати факти справи громадському контролю, зокрема, й на користь заявників (див., наприклад,ухвалу у справі Trzepalko v. Poland (dec.), №25124/09, пункт 24, 13 вересня 2011 року; Oyal, згадане вище; Eugenia Lazăr, згадане вище, пункти 69-70;ухвалу у справіRinkūnienė v. Lithuania (dec.), №55779/08, 1 грудня 2009 року; та рішення у справі Zafer Öztürkv. Turkey, №25774/09, пункт 46, 21 липня 2015 року).
(iii) Практика щодо відмови у наданні медичного обслуговування
    1.
    Суд також постановив, що питання за статтею 2 може виникати, коли буде доведено, що органи Договірної держави піддали ризику життя особи шляхом відмови у наданні медичного обслуговування, яке при цьому є доступним населенню загалом (див. рішення у справі Cyprus v. Turkey, згадане вище, пункт 219).
    2.
    Донедавна, справи, що розглядалися Судом із посиланням на вищезгаданий принцип, стосувалися заявників, які вимагали від держави оплатити вартість якогось конкретного способу лікування, оскільки самі вони не могли собі цього дозволити (див., наприклад, ухвали у справах Nitecki v. Poland (dec.), №65653/01, 21 березня 2002 року; Pentiacova and Others v. Moldova (dec.), №14462/03, ЄСПЛ 2005-I; Gheorghe v. Romania (dec.), №19215/04, 22 вересня 2005; та Wiater v. Poland (dec.), №42290/08, 15 травня 2012 року), або що вони мають отримати доступ до заборонених медичних продуктів для лікування (див. рішення у справі Hristozov and Others v. Bulgaria, №№47039/11 та 358/12, ЄСПЛ 2012 (витяги)). У будь-якій із цих справ Суд не знайшов порушення статті 2, оскільки вважав, що заявникам було надане достатнє медичне обслуговування на рівних засадах з іншими особами в подібній ситуації (див. рішення у справах Nitecki та Gheorghe, обидва згадані вище), або тому, що заявники не змогли надати достатніх доказів того, що їхні життя були піддані ризику (див. рішення у справі Pentiacova and Others, згадане вище). У справі Hristozov and Others, згаданій вище, Суд не виявив недоліків в положеннях, якими регулюється доступ до заборонених медичних продуктів в ситуаціях, коли звичайні способи лікування видаються недостатніми, і вирішив, що стаття 2 Конвенції не може тлумачитися як така, що вимагає особливого регулювання доступу до заборонених медичних продуктів для пацієнтів із смертельними хворобами (там само, пункт 108).
    3.
    У цьому зв’язку Суд повторно наголошує, що такі питання як розподіл державних коштів в сфері охорони здоров’я, не відносяться до тих, щодо яких Суд повинен займати якусь позицію, і компетентні органи Договірних держав мають самі вирішувати як розподілити свої обмежені ресурси, оскільки вони набагато краще за Суд можуть оцінити відповідні потреби з огляду на обмежені ресурси, та взяти на себе відповідальність за складний вибір, який слід зробити у рішеннях щодо фінансування різноманітних важливих потреб (див. рішення у справах Wiater, пункт 39, Pentiacova and Others та Gheorghe, згадані вище).
    4.
    Суд встановив процесуальне порушення у справі Panaitescu v. Romania (№ 30909/06, 10 квітня 2012 року), де він дійшов висновку про те, що держава не змогла запобігти загрозі життю заявника шляхом відмови у наданні йому відповідного лікування всупереч рішенням національних судів. Це була виняткова справа, що стосувалася відмови національних органів влади надати пацієнтові безкоштовно конкретний дорогий протираковий препарат в умовах, коли національні суди вирішили, що цей пацієнт мав право отримати такі ліки.
(iv) Останні зміни в практиці
    1.
    Суд звертає увагу, що сторони у своїх зауваженнях сконцентрували увагу на деяких останніх справах щодо ненадання невідкладної медичної допомоги в контексті пренатального або постнатального лікування.
    2.
    178. Порушення статті 2 в її матеріальному аспекті було встановлено в контексті ненадання медичної допомоги у справі Mehmet Şentürk and Bekir Şentürk, згаданій вище, у якій дружина першого заявника, яка була вагітна, померла в автомобілі невідкладної допомоги через відмову лікаря проводити термінову операцію, оскільки вона не мала коштів оплатити медичні витрати. У цьому зв’язку Суд дійшов висновку, що пацієнтка беззаперечно прибула до лікарні в тяжкому стані та потребувала термінової операції, без якої скоріше за все настали б надзвичайно важкі наслідки. Хоча Суд не хотів оцінювати шанси на виживання дружини першого заявника у випадку, якби вона отримала медичну допомогу, він вирішив, що медичні працівники повністю усвідомлювали, що перевезення пацієнтки до іншої лікарні поставить її життя під загрозу. В цьому аспекті Суд звернув увагу на те, що національне законодавство не мало ніяких положень, які б запобігали ненаданню пацієнтові медичної допомоги у відповідності до його стану здоров’я. Таким чином, Суд вирішив, що дружина першого заявника стала жертвою кричущого недоліку роботи відповідних служб лікарні, й була позбавлена можливості доступу до належної швидкої медичної допомоги (там само пункти 96-97).
    3.
    У справі Asiye Genç, згаданій вище, новонароджена дитина заявника померла в автомобілі невідкладної допомоги після відмови у госпіталізації в декількох державних лікарнях через відсутність місць або відповідного обладнання у неонатальних відділеннях. Суд, беручи до уваги те, що держава не забезпечила відповідну організацію та функціонування послуг державних лікарень, або, більш широко, своєї системи охорони здоров’я,постановив, що син заявника став жертвою недоліку в роботі стаціонарних послуг, оскільки він був позбавлений доступу до належної швидкої медичної допомоги. Він наголосив, що дитина померла не тому, що мала місце недбалість або медична помилка, а тому, що жодної медичної допомоги не було надано взагалі. Таким чином, Суд дійшов висновку про те, що мала місце відмова у наданні медичної допомоги, внаслідок якої життя пацієнта опинилося в небезпеці (там само пункти 80-82).
    4.
    У справі Elena Cojocaru, згаданій вище, вагітна дочка заявниці, яка страждала від серйозної пренатальної хвороби, померла після того, як лікар в лікарні відмовився зробити їй термінове кесареве січення, та її відправили в іншу лікарню за 150 кілометрів без медичного нагляду. Новонароджена дитина померла два дні потому. Суд постановив, що обставини цієї справи свідчили про неспроможність надання належної швидкої медичної допомоги (там само пункт 125), оскільки, незважаючи на причини, переміщення пацієнтки відтермінувало надання невідкладної допомоги, якої вона потребувала. Очевидна відсутність координації роботи медичних служб й затримка у наданні належної невідкладної допомоги продемонстрували наявність недоліку в роботі державних лікарень (там само пункт 111).
    5.
    Справа Aydoğdu, згадана вище, стосувалася загибелі передчасно народженої дитини через низку обставин, зокрема, через недоліки функціонування системи охорони здоров’я в конкретному регіоні Туреччини (там само пункти 55 та 76). У цій справі Суд дійшов висновку, що органи влади, відповідальні за охорону здоров’я, повинні були знати на момент настання подій у справі, що існувала загроза життю багатьох пацієнтів, включаючи дитину заявника, через загальновідому постійну ситуацію, але не вжили жодних заходів, які можна було б розумно очікувати від них, з метою попередження цього ризику. Суд відзначив, що Уряд не пояснив, чому застосування цих заходів було неможливим або диспропорційним тягарем для нього, беручи до уваги операційні рішення, які необхідно було приймати стосовно пріоритетів та ресурсів (там само пункт 87). Таким чином, Суд дійшов висновку про те, що Уряд не вжив необхідних заходів для належної організації й функціонування системи державних лікарень в цьому регіоні країни, зокрема, через відсутність нормативно-правової бази, де були б викладені правила для лікарень щодо забезпечення захисту передчасно народжених дітей. Суд, звернувши увагу на те, що на додаток до недбалого ставлення медичних працівників, існував прямий зв'язок між смертю дитини та згаданими вище структурними проблемами, дійшов висновку, що дитина стала жертвою структурних недоліків системи та недбалості. Це фактично перешкодило їй отримати належну невідкладну медичну допомогу та становило відмову в наданні медичного обслуговування, в результаті чого життя пацієнта було піддано небезпеці (там само пункт 88).
    6.
    Основними рисами, що виділяються у вищезгаданих справах, за винятком справи Elena Cojocaru, у якій рішення подібне до рішення, прийнятого Палатою у цій справі, є те, що Суд відрізняв справи, у яких є спір щодо ненадання швидкої медичної допомоги, від справ, які стосуються простої медичної недбалості (див. рішення у справах Mehmet Şentürk and Bekir Şentürk, пункти 85, 104 та 105; Aydoğdu, пункти62, 76 та 80; та Asiye Genç,пункти 73, 76 та 82, згадані вище; див. також ухвали у справахM. v. Turkey, №4050/10 (dec), 15 жовтня 2013 року, та Sayan, згадані вище, пункти 111-12, в яких заявники не змогли обґрунтувати свої твердження щодо ненадання медичної допомоги). Таким чином, підхід, застосований у цих справах, не може бути застосований до справ, які стосуються простої медичної недбалості.
    7.
    Ці справи, на погляд Суду, є винятковими, оскільки обвинувачення щодо надавачів медичних послуг виходило за межі простої помилки або медичної недбалості. Вони стосувались обставин, коли медичні працівники в порушення своїх професійних обов’язків не надали невідкладну медичну допомогу незважаючи на те, що вони повністю усвідомлювали ризик для життя людини у разі ненадання такої допомоги (див.рішення у справі Mehmet Şentürk and Bekir Şentürk, згадане вище, пункт 104).
    8.
    Крім того, як зазначено Урядом Сполученого Королівства, підхід Суду, особливо у згаданій вище справі Aydoğdu, подібний до тесту, який Суд застосовує при розгляді матеріального позитивного обов’язку держави здійснити превентивні заходи щодо захисту особи, життя якої знаходиться під загрозою (див., щодо загальних принципів, справу Osman, згадану вище, пункти115-16). У справі Aydoğdu, ненадання швидкої медичної допомоги стало результатом недоліку в роботі лікарень в конкретному регіоні, тобто ситуації, про яку органи влади знали або повинні були знати, але не вжили відповідних заходів для її усунення й запобігання загрози життю пацієнтів. Щодо цього Суд зазначає, що недоліки в роботі лікарень, на які зроблене посилання у згаданих вище справах Aydoğdu та Asiye Genç, не стосувалися недбалої координації між різними службами лікарні або різними лікарнями vis-à-vis конкретного пацієнта. Вони стосувалися структурної проблеми, пов’язаної із недоліками нормативно-правової бази (див. рішення у справі Aydoğdu, згадане вище, пункт 87).
(b) Підхід Суду
    1.
    Беручи до уваги власну практику, стислий виклад якої наведений вище, Суд вважає, що підхід до розгляду цієї справи повинен бути роз’яснений.
    2.
    У цьому зв’язку Суд підтверджує, що в контексті медичної недбалості матеріальні позитивні зобов’язання держави стосовно медичного обслуговування обмежується обов’язком регулювання, тобто обов’язком створення ефективної нормативно-правової бази, що зобов’язуватиме державні й приватні лікарні вживати відповідних заходів для захисту життя своїх пацієнтів.
    3.
    Навіть у тих справах, де було доведено медичну недбалість, Суд зазвичай знаходив порушення статті 2 в її матеріальному аспекті лише у випадку, коли відповідна нормативно-правова база не забезпечувала належного захисту життя пацієнта. Суд підтверджує, що у випадку,якщо Договірна держава створила відповідні правові засади для забезпечення високих професійних стандартів серед фахівців у галузі охорони здоров'я та охорони життя пацієнтів, самих фактів, таких як помилки з боку медичних працівників або відсутність координації між фахівцями в галузі охорони здоров'я щодо лікування конкретного пацієнта, недостатньо для того, щоб притягнути Договірну державу до відповідальності з точки зору її позитивних зобов'язань відповідно до статті 2 Конвенції щодо захисту життя (див., серед багатьох інших, рішення у справах Powell та Sevim Güngör, згадані вище).
    4.
    При розгляді Судом конкретної справи, питання про те, чи виконала держава свої регуляторні обов’язки, вимагає конкретної, а не абстрактної, оцінки можливих недоліків. Стосовно цього Суд наголошує, що його завдання зазвичай не полягає у перегляді відповідного законодавства й практики in abstracto, а у визначенні того, чи спосіб, у який їх було застосовано, або яким вони вплинули на заявника, може становити порушення Конвенції (див. рішення у справі Roman Zakharovv. Russia [ВП], №47143/06, пункт 164, ЄСПЛ 2015 та справи, на які посилається це рішення). Таким чином, самого факту того, що нормативно-правова база може бути недосконалою у певній мірі, недостатньо для виникнення відповідальності за статтею 2 Конвенції. Слід довести, що вона заподіяла шкоду пацієнтові (порівняння та контраст рішення у справах Z v. Poland, згадане вище, пункти 110-12, та Arskaya, згадане вище, пункти 84-91).
    5.
    Більше того, варто підкреслити, що обов’язок держави щодо створення нормативно-правового регулювання слід розуміти в більш широкому сенсі, що включає в себе обов’язок забезпечити ефективне функціонування такого регулювання. Таким чином, обов’язок регулювання охоплює заходи, необхідні для забезпечення впровадження, включаючи нагляд та виконання.
    6.
    На підставі цього більш широкого розуміння обов’язку держав щодо створення нормативно-правового регулювання, Суд погодився, що за вкрай виняткових обставин описаних нижче, відповідальність держави за матеріальним аспектом статті 2 Конвенції може виникнути стосовно дій або бездіяльності надавачів медичних послуг.
    7.
    Перший тип виняткових обставин стосується конкретної ситуації, у якій життя конкретного пацієнта умисно ставиться під загрозу шляхом відмови у наданні доступу до життєво необхідної невідкладної медичної допомоги (див., наприклад, рішення у справах Mehmet Şentürk та Bekir Şentürk, та Sayan, обидва зазначені вище). Він не стосується обставин, в яких вважається, що пацієнт отримав недостатнє, невірне, або несвоєчасне лікування.
    8.
    Другий тип виняткових ситуацій виникає тоді, коли системний або структурний недолік в роботі лікарень призвів до позбавлення пацієнта життєво необхідної невідкладної медичної допомоги, а органи влади були обізнані, або мали бути обізнаними із цим ризиком, але не вжили відповідних заходів для відвернення цього ризику, піддавши, таким чином, життя пацієнтів, включаючи життя конкретного пацієнта,небезпеці (див., наприклад,рішення у справах Asiye Genç та Aydoğdu, згадані вище).
    9.
    Суд обізнаний з тим, що за фактами іноді буває важко відрізнити справи щодо простої медичної недбалості від справ стосовно позбавлення доступу до життєво необхідної невідкладної медичної допомоги, особливо тому, що може мати місце поєднання факторів, які призвели до смерті пацієнта.
    10.
    Тим не менше, на цьому етапі Суд повторно наголошує, що для того, аби справа підпадала під цю останню категорію, необхідно встановити сукупну відповідність наступним умовам. По-перше, дії та бездіяльність надавача медичних послуг повинні вийти за межі простої помилки або недбалості аж до тієї межі, що надавач медичних послуг, в порушення свого медичного обов’язку, відмовить пацієнтові у наданні невідкладної медичної допомоги, чітко будучи при цьому обізнаним із тим, що життя особи опиняється під загрозою у разі ненадання лікування (див. рішення у справах Mehmet Şentürk та Bekir Şentürk, згадані вище, пункт 104).
    11.
    По-друге, відповідний недолік повинен бути таким, що його можна об’єктивно й конкретно визначити як структурний або системний, для того аби поставити його в провину органам влади, й не повинен стосуватися лише індивідуальних випадків, коли щось не спрацювало так, як повинне було, або спрацювало погано (див., зокрема, рішення у справі Aydoğdu, згадане вище, пункт 87, та, натомість, рішення у справі Eugenia Lazăr, згадане вище, пункти 69-70).
    12.
    По-третє, повинен існувати зв’язок між оскаржуваним недоліком та шкодою, заподіяною пацієнтові. Нарешті, згаданий недолік має походити від неспроможності держави запровадити нормативно-правову базу в широкому сенсі, згаданому вище (див. пункт 189 вище та, наприклад, рішення у справах Mehmet Şentürk та Bekir Şentürk, згадане вище, пункт 96,та Aydoğdu, згадане вище, пункти 87-88).
(c) Застосування згаданих критеріїв до цієї справи
    1.
    Суд зазначає, що у цій справі заявниця не стверджувала або не мала на увазі того, що смерть її чоловіка була спричинена умисно. Вона стверджувала, що її чоловік втратив життя в результаті інфекції, набутої в лікарні, а також через низку випадків лікарської недбалості, які мали місце впродовж його лікування, і те, що лікарі, які відповідали за лікування її чоловіка, не вжили необхідних заходів для того, аби врятувати його життя. Зокрема, вона стверджувала, що її чоловік був інфікований в лікарні бактерією Pseudomonas cepacia, яка викликала в нього менінгіт; що коли її чоловік звернувся до відділення невідкладної допомоги ЛВНД 29 листопада 1997 року було допущено серйозну помилку при встановленні діагнозу; що затримка з діагностуванням хвороби дала можливість розвинутися інфекції, яка становила загрозу для життя, і яку в результаті довелося лікувати дуже високими дозами ліків, які мали надзвичайно руйнівний побічний вплив на гастроентерологічну систему; що рішення про виписку її чоловіка з ЛВНД у різні дати не супроводжувалися необхідним подальшим медичним обстеженням; та що прорив виразки було діагностовано задовго до проведення операції 7 березня 1998 року.
    2.
    Від самого початку Суд наголошує, що до його компетенції не входить оцінка висновків медичних фахівців стосовно стану здоров’я померлого пацієнта або їх рішень стосовно способу його лікування(див. рішення у справі Glass, згадане вище). Ці клінічні оцінки та рішення були зроблені на тлі стану здоров’я пацієнта на той час, та висновків медичних працівників щодо того, які заходи повинні були бути вжиті для його лікування. Стосовно цього питання Суд зазначає, що медична допомога, яка надавалася чоловікові заявниці, стала предметом дослідження на національному рівні, та жоден з судових або дисциплінарних органів, які розглядали скарги заявниці, не знайшли будь-яких помилок у його лікуванні. Більше того, хоча деякі експерти й висловлювали занепокоєння або критику з приводу деяких аспектів його лікування, жодна медична експертиза остаточно не підтвердила наявність медичної недбалості при лікуванні чоловіка заявниці.
    3.
    Стосовно цього Суд повторно наголошує, що, за винятком випадків відвертого свавілля або помилки, це не задача Суду переглядати факти, встановлені національними органами влади, особливо коли йдеться про наукові експертизи, які за визначенням вимагають конкретного та детального знання предмету (див.ухвалу у справі Počkajevs v. Latvia (dec.), №76774/01, 21 жовтня 2004 року).З цього вбачається, що дослідження обставин, які призвели до смерті чоловіка заявниці, а також стверджуваної відповідальності медичного персоналу, є питаннями, що мають розглядатися з точки зору адекватності механізмів, що існують для з’ясування перебігу таких подій. Ці аспекти мають розглядатися за процесуальними обов’язками держави, як зазначено нижче (див., серед іншого, рішення у справі Eugenia Lazăr, пункт 70; ухвалу у справі Powell(dec.);ухвалу у справі Sevim Güngör(dec.); тарішення у справі Mihu, пункт 68, всі згадані вище).
    4.
    Суд зазначає, що у цій справі заявниця не скаржиться на те, що її чоловікові було відмовлено в доступі до медичної допомоги взагалі, або у доступі до невідкладної допомоги зокрема. В матеріалах справи не міститься жодної інформації, яка свідчила б про протилежне. Натомість, заявниця скаржилась на те, що лікування, надане її чоловікові, мало недоліки через недбалість лікарів, які його лікували. На погляд Суду, обвинувачення в помилці у постановці діагнозу, яка призвела до затримки у наданні відповідного лікування, або звинувачення у затримці проведення конкретного медичного втручання, не може саме по собі бути підставою для розгляду обставин цієї справи у спосіб, подібний до тих справ, де йдеться про відмову в медичному обслуговуванні.
    5.
    Більше того, Суд вважає, що у цій справі не було надано достатніх доказів того, що на момент подій існувала будь-яка системна або структурна проблема, що впливала на роботу лікарень, в яких лікувався чоловік заявниці, і про яку знали або повинні були знати органи влади, але не вжили необхідних запобіжних заходів, і що ця проблема стала вирішальним фактором, що спричинив смерть чоловіка заявниці (в порівнянні із рішеннями у справах Asiye Genç, пункт 80, та Aydoğdu, пункт 87, обидва згадані вище). Щодо цього питання, хоча Суд і не відкидає критичні зауваження, які були зроблені колегією з інфекційних захворювань (див. пункт 53 вище), він зазначає, по-перше, що колегія не зазначила про те, що для цих зауважень існують докази, і що ця стверджувана проблема мала вирішальне значення для смерті чоловіка заявниці. По-друге, ця точка зору не була підтримана дисциплінарною радою Медичної асоціації Північного регіону в її рішенні, яке було винесене після вивчення висновків п’яти різних спеціалізованих колегій, включаючи й висновок колегії з інфекційних захворювань. Нарешті, подібні погляди не висловив жоден з інших експертів, які надавали свідчення на різних етапах проваджень на національному рівні.
    6.
    Також не було доведено, що помилка, у якій обвинувачували медичних працівників, виходила за межі простої помилки або недбалості, або що медичні працівники, задіяні у лікуванні чоловіка заявниці, в порушення свого професійного обов’язку не надали йому швидкої медичної допомоги будучи повністю обізнаними про те, що його життя опиниться під загрозою у разі, якщо лікування не буде надане. Щодо цього аспекту Суд, на противагу висновкам Палати, вважає, що стверджувана недостатня координація між ЛОР відділенням ЛВНД та відділенням швидкої допомоги саме по собі не є недоліком у системі медичного обслуговування в лікарнях, який може призвести до відповідальності держави за статтею 2. У цій справі в розпорядженні Суду немає жодних доказів або інших факторів, які дали б йому змогу встановити або дійти висновку про існування проблеми структурних або системних недоліків у роботі відповідних медичних служб.
    7.
    З огляду на викладені вище міркування Суд вважає, що ця справа стосується тверджень щодо медичної недбалості. За таких обставин матеріальні позитивні зобов’язання Португалії обмежуються створенням належної нормативно-правової бази, що вимагатиме від лікарень, як державних так і приватних, застосовувати відповідні заходи для захисту життя пацієнтів (див. пункти186 та 189 вище).
    8.
    Беручи до уваги деталізовані правила й стандарти, передбачені національним законодавством, та практику держави-відповідача у відповідній сфері (див. пункти 88-109 вище), Суд вважає, що відповідна нормативно-правова база не містить будь-яких недоліків стосовно обов’язку держави захищати право на життя чоловіка заявниці. Крім того, заявниця й не стверджувала інакше.
    9.
    Таким чином, Суд вважає, що порушення матеріального аспекту статті 2 Конвенції не було.
Процесуальний аспект
1.Рішення Палати
    1.
    Палата дійшла висновку про те, що у справі було порушення процесуального аспекту статті 2 Конвенції. Спочатку вона дійшла висновку про те, що португальська правова система надавала громадянам засоби, які, теоретично, відповідали вимогам статті 2 Конвенції.
    2.
    Тим не менше, щодо ефективності механізмів Палата зазначила, перш за все, надмірну тривалість проваджень у ГІОЗ, в окружному суді Віла-Нова-де-Гайя, а також в Адміністративному і фіскальному суді Опорто, що не відповідала вимогам оперативності за процесуальним аспектом статті 2 Конвенції. По-друге, вона зазначила, що жодне з прийнятих рішень та жоден з наданих експертних висновків не дослідив належним чином питання наявності причинно-наслідкового зв’язку між різноманітними хворобами, на які почав страждати пацієнт через два дні після операції. Палата звернула увагу, що в кожному провадженні події описувалися в хронологічному порядку окремо одна від одної. Нарешті, Палата дійшла висновку, що якщо менінгіт був можливим ускладненням після операції такого типу, то питання того, чи був чоловік заявниці належним чином поінформований про ризики для того, щоб надати свою поінформовану згоду, повинне було бути досліджене національними судами. Під час національних проваджень не було надано жодних пояснень щодо перед- та пост-операційних медичних протоколів для цього типу операцій. Таким чином, Палата дійшла висновку, що національні органи влади не розглянули справу заявниці стосовно смерті її чоловіка у спосіб, що сумісний із процесуальними вимогами Статті 2 Конвенції.
2.Позиції сторін
(a) Заявниця
    1.
    Заявниця стверджувала, що у випадку, коли пацієнт помер в лікарні без чітко визначених причин, в принципі існував обов’язок запровадження відповідного процедурного механізму для з’ясування цієї причини, для притягнення винних осіб до відповідальності та для виправлення будь-яких недоліків функціонування системи. Стосовно цього вона наголосила, що послідовно використовувала відповідні механізми на національному рівні. Відповідно до практики Суду виконання процесуальних обов’язків за статтею 2 вимагало: (i) існування ефективних правових механізмів для встановлення фактів та відповідальності винних осіб; (ii) покладання на неупереджених осіб завдання з’ясувати такі факти й відповідальність; (iii) ініціювання та завершення згаданих процедур у розумний строк та достатньо швидко, без непотрібних або необґрунтованих затримок; та (iv) вжиття будь-яких конкретних заходів, яких вимагали обставини справи.
    2.
    У зв’язку з цим заявниця не заперечувала, що перші дві вимоги були виконані за обставин цієї справи. Тим не менше, вона стверджувала, що національні органи влади не відреагували на ситуацію з достатньою швидкістю, оперативністю та ретельністю, як встановлено в пунктах132-37 рішення Палати, з яким вона погодилася. Вона також вважала, що існував ряд недоліків, які негативно вплинули на процес прийняття рішень. Перш за все, як зазначила Палата, національні органи влади не здійснили всебічного, ретельного й задовільного аналізу обставин справи. По-друге, як також наголосила Палата, ризики, пов’язані із запланованою операцією, не були чітко роз’яснені пацієнтові. По-третє, органи влади навіть не спробували визначити походження бактерії, яка викликала менінгіт, й, по-четверте, за відсутності достатньо обґрунтованого пояснення подій у справі, проведення автопсії мало б бути обов’язковим.
(b) Уряд
    1.
    Уряд стверджував, що смерть пацієнта в лікарні не може порівнюватися із смертю особи, яка перебуває під контролем державних органів, або вразливої особи під доглядом державних служб. Уряд вважав, що смерть пацієнта після медичної процедури в лікарні не вимагала автоматичного проведення розслідування, особливо у випадку, якщо причина такої смерті не викликала сумнівів, а також не викликала підозр у наявності умисного діяння або медичної недбалості. На погляд Уряду, дослідження усіх обставин, тим не менше, було потрібне для визначення причини смерті, а автопсія вимагалася лише у випадку, коли таку причину не вдалося б встановити. Уряд зазначив, що у цій справі не було жодних доказів або ознак медичної недбалості, а причина смерті була відомою. Уряд стверджував, що згідно статті 54 Законодавчого декрету № 11/98 від 24 січня 1998 року, автопсії проводилися лише за умови насильницької смерті або невідомої причини смерті.
    2.
    Тим не менше, Уряд відзначив, що коли заявниця зробила свої заяви, було ініційовано декілька різних за своєю природою проваджень, які були завершені у всій повноті; усі дії, які вимагалися, були здійснені, так само які і всі відповідні заходи, що були необхідні для встановлення фактів та визначення потенційних відповідальних осіб. Уряд надав деталізований опис заходів, яких було вжито у кожному провадженні. Уряд стверджував, що суди й дисциплінарні органи, задіяні у цій справі, мали в своєму розпорядженні чіткий та деталізований набір фактів, що стосувалися, зокрема, причини смерті, які надали їм можливість дійти безсумнівного висновку про те, що медичної недбалості не було. У цьому зв’язку Уряд наголосив, що заявниця брала участь у провадженнях на всіх стадіях, надавала свої аргументи та докази у повноцінному змагальному процесі, подавала скарги й апеляції на рішення. Більше того, судові справи слухалися незалежними та неупередженими суддями, й були публічними.
    3.
    Уряд погодився, що провадження були тривалими. Тим не менше, Уряд вважає, що це не зашкодило ефективному дотриманню процесуального зобов’язання. Уряд зазначив, що тривалість кримінальних та цивільних проваджень й розгляду справи ГІОЗ могла бути пояснена саме тим, що компетентні органи зробили все можливе, аби докладно вивчити усі обставини справи, та усі сумніви, висловлені заявницею. За таких обставин, Уряд вважав, що тривалість провадження не може бути підставою для встановлення порушення процесуальних зобов’язань за статтею 2 Конвенції. Більше того, Уряд стверджував, що тривалість провадження може порушувати пункт 1 статті 6 Конвенції, на що, до речі, скаржилася заявниця.
    4.
    Уряд повторно наголосив, що згідно із практикою Суду зобов’язання, що походить з процесуального аспекту статті 2, стосується засобів, а не результату. У зв’язку з цим у разі, якщо й залишалися сумніви стосовно подій навколо смерті чоловіка заявниці, це було просто тому, що завжди існують ситуації, які медична наука не спроможна передбачити, діагностувати або пояснити. Тим не менше, це в жодному випадку не пов’язано із недостатністю зусиль з боку національних органів влади. Таким чином, Уряд вважав, що процесуальні зобов’язання за статтею 2 Конвенції у цій справі було виконано. Відповідно, Уряд закликав відхилити заяву як неприйнятну згідно пункту 4 статті 35 Конвенції, оскільки вона є явно необґрунтованою.
3.Оцінка Суду
(a) Загальні принципи
    1.
    Суд тлумачить процесуальне зобов’язання за статтею 2 в контексті охорони здоров’я як таке, що вимагає від держав встановлення ефективної та незалежної судової системи, аби причина смерті пацієнтів, які знаходяться під доглядом лікарів, як в державних, так і в приватних лікарнях, могла бути визначена, й відповідальні особи – притягнуті до відповідальності (див., серед іншого, рішення у справі Šilih v. Slovenia [ВП], №71463/01, пункт 192, 9 квітня 2009 року,а також згадані там справи).
    2.
    Незважаючи на те, що у деяких виняткових ситуаціях, в яких проступок, в якому обвинувачують надавачів медичних послуг, виходив за межі простої помилки або медичної недбалості, Суд вважав, що дотримання процесуального зобов’язання має включати звернення до кримінального права (див., наприклад, рішення у справах Mehmet Şentürk and Bekir Şentürk, пункти 104-105, та Asiye Genç, пункт 73, обидва згадані вище), в усіх інших випадках, коли порушення права на життя або особисту недоторканність не було умисним, процесуальне зобов’язання за статтею 2 щодо встановлення ефективної й незалежної судової системи не обов’язково вимагає застосування кримінально-правових засобів захисту (див. пункт 137 вище; див. також рішення у справі Cevrioğlu v. Turkey, №69546/12, пункт 54, 4 жовтня 2016 року).
    3.
    Суд повторно наголошує, що вибір засобів для забезпечення дотримання позитивного зобов’язання за статті 2 в принципі є питанням, що знаходиться в межах розсуду Договірної держави. Існують різні способи забезпечення прав за Конвенцією, і навіть якщо держава не застосувала якийсь конкретний засіб, що передбачений національним законодавством, вона все ще може виконати своє зобов’язання у інший спосіб (див. рішення у справі Cevrioğlu, згадане вище, пункт 55). Тим не менше, аби виконати це зобов’язання, такі процедури мають існувати не лише в теорії, але й ефективно діяти на практиці (див., наприклад, рішення у справі Byrzykowski, згадане вище, пункт 105, та Spyra and Kranczkowski v. Poland, №19764/07, пункт 88, 25 вересня 2012 року).
    4.
    В цьому контексті необхідно передбачити вимогу щодо незалежності національної системи, яка існує для визначення причини смерті пацієнтів, що перебувають під наглядом медичних працівників. Це вимагає не лише відсутності ієрархічного або інституційного зв'язку, але також того, що всі сторони, яким доручено у судовому процесі провести оцінку для визначення причини смерті пацієнтів, користуються формальною та фактичною незалежністю від учасників подій (див. рішення у справі Bajić v. Croatia, №41108/10, пункт 90, 13 листопада 2012 року). Ця вимога набуває особливого значення при отриманні медичних звітів від експертів-свідків (див. ухвалу у справі Karpisiewicz v. Poland (dec.), №14730/09, 11 грудня 2012 року), оскільки медичні експертні висновки скоріш за все матимуть вирішальне значення при оцінці судом складних питань медичної недбалості, що надає їм особливо важливої ролі в провадженні (див. рішення у справі Bajić, згадане вище, пункт 95).
    5.
    Так само, процесуальний обов’язок за статтею 2 в контексті охорони здоров’я вимагає, серед іншого, аби провадження були завершені в розумні строки (див. рішення у справі Šilih, згадане вище, пункт 196). У цьому зв’язку Суд наголошує, що окрім дотримання прав за статтею 2 Конвенції у кожній конкретній справі, більш загальні міркування також вимагають оперативного розгляду справ стосовно медичної недбалості в лікарнях. Інформація про факти та можливі помилки, допущені під час лікування, є вкрай важливою для того, аби надати установам та медичним працівникам можливість усунути потенційні недоліки та попередити подібні помилки в майбутньому. Таким чином, оперативний розгляд таких справ є важливим для безпеки усіх користувачів медичних послуг(див. рішення у справі Oyal, згадане вище, пункт 76).
    6.
    Саме тому Суд вирішив, що у справах за статтею 2, особливо у тих, що стосуються проваджень, ініційованих з метою з’ясування обставин смерті особи в лікарні, тривалість проваджень є суттєвою ознакою їхньої недосконалості до тієї міри, що становитиме порушення позитивних зобов’язань держави-відповідача за Конвенцією, якщо тільки держава не надасть переконливе й вірогідне пояснення тривалості проваджень (див., наприклад, рішення у справі Bilbija and Blaževićv. Croatia, № 62870/13, пункт 107, 12 січня 2016 року).
    7.
    На відміну від справ стосовно летального застосування сили державними службовцями, коли компетентні органи повинні ініціювати розслідування із власної ініціативи, у справах про медичну недбалість, коли смерть спричинена неумисно, процесуальні зобов’язання держави можуть виникнути в процесі ініціювання проваджень родичами померлого (див. рішення у справі Šilih, згадане вище, пункт 156).
    8.
    Нарешті, Суд наголошує, що це процесуальне зобов’язання є не обов’язком результату, а лише обов’язком засобів (там само, пункт 193). Таким чином, сам по собі факт того, що провадження стосовно медичної недбалості завершилися несприятливо для зацікавлених осіб не може означати, що держава-відповідач не виконала своїх позитивних зобов’язань за статтею 2 Конвенції (див. ухвали у справах Besen v. Turkey (dec.), №48915/09, пункт 38 in fine, 19 червня 2012 року, та E.M. and Others v. Romania (dec.), №20192/07, пункт 50, 3 червня 2014 року).
(b) Застосування цих принципів до цієї справи
    1.
    Суд зауважує, що чоловікові заявниці, який мав добре здоров’я, було зроблено в лікарні нескладну операцію, після чого у нього розвинувся бактеріальний менінгіт, виразки, коліт та інші медичні ускладнення, які призвели до його смерті три місяці потому від сепсису, спричиненого перитонітом та проривом виразки. З огляду на згадану вище послідовність подій Суд вважає, що заявниця мала обґрунтовані підстави підозрювати, що смерть її чоловіка стала результатом медичної недбалості. Обов’язок держави-відповідача забезпечити дотримання процесуальних зобов’язань, що випливають зі статті 2, під час проваджень, ініційованих стосовно смерті її чоловіка, таким чином, виникає у цій справі (див. рішення у справі Šilih, згадане вище, пункт 197). Це зобов’язання виникло, коли заявниця ініціювала відповідні провадження (там само, пункт 156).
    2.
    Суд зазначає, що у випадках медичної недбалості законодавство Португалії передбачає, на додаток до можливості ініціювання кримінального провадження, можливість притягнення до цивільно-правової відповідальності державних лікарень у адміністративних судах. В свою чергу, лікарні також мають право вимагати компенсації заподіяної шкоди від своїх посадових осіб, які діяли в порушення свого професійного обов’язку. Більше того, до Міністерства охорони здоров’я та до Медичної асоціації можуть бути подані дисциплінарні скарги на представників медичної професії.
    3.
    На цій підставі Суд дійшов висновку, що правова система Португалії надає своїм громадянам засоби, які, теоретично, відповідають вимогам процесуальних зобов’язань за статтею 2 Конвенції. Заявниця не заперечувала щодо цього.
    4.
    У цій справі заявниця використала всі згадані вище процедури. Таким чином, питання полягає в тому, чи за конкретних обставин цієї справи, беручи до уваги основоположну важливість права на життя, гарантованого статтею 2 Конвенції, а також особливу вагу, яку Суд надає процесуальній вимозі за цим положенням, правова система в цілому розглянула цю справу належним чином (див. рішення у справах Dodov, згадане вище, пункт 86; Arskaya, згадане вище, пункт 66; таKudra v. Croatia, №13904/07, пункт 107, 18 грудня 2012 року).
    5.
    Від самого початку Суд зазначає, що заявниця не оскаржувала незалежність та неупередженість національних органів влади або експертів, які надавали докази у різних провадженнях. Суд також вважає, що заявниця мала можливість активно брати участь у цих провадженнях, та користувалася своїми процесуальними правами для того, аби впливати на їхній перебіг. У матеріалах справи немає нічого, що доводило б – та заявниця й не заявляла про це Великій палаті,– що вона знаходилася в процесуально нерівному становищі vis-à-vis медичних установ або лікарів у будь-яких із цих проваджень. Таким чином, залишається з’ясувати, чи були національні провадження ефективними з точки зору їх всебічності, швидкості та завершення у розумний строк.
    6.
    Щодо всебічності Суд вважає за необхідне спершу надати відповідь на конкретні скарги, що були подані заявницею у письмових зауваженнях, стосовно того, що не було проведено автопсію, та щодо згоди її чоловіка на операцію (див. пункт 209 вище). Щодо першого з цих питань, Суд погоджується з точкою зору Палати, що причина смерті чоловіка заявниці не викликала жодних сумнівів, які вимагали б проведення автопсії згідно із положеннями закону щодо цього питання. Щодо другого питання, за відсутності конкретної скарги щодо нього, Суд вважає, що національні судові й інші органи не можуть вважатися винними в тому, що не розглянули це питання більш детально (див., наприклад, рішення у справі Vasileva, згадане вище, пункт 76).
Тепер Суд розгляне спосіб, у який було здійснено провадження на національному рівні.
    1.
    Щодо провадження у ГІОЗ Суд зазначає, перш за все, що знадобилося два роки, аби видати постанову про відкриття провадження, а потім ще рік, щоб призначити інспектора, який би очолював розслідування. По-друге, заявниця змогла надати свої свідчення вперше лише через три роки й шість місяців після того, як вона звернулася до органів влади. Таким чином, розслідування цього органу не було оперативним. Суд надалі зазначає, що провадження у ГІОЗ тривали вже трохи більше ніж сім років й десять місяців, коли заявниці було повідомлено про те, що дисциплінарне провадження проти лікаря J.V. буде зупинене до завершення кримінального провадження. За цей період звіт інспектора двічі відкладався Генеральним інспектором з охорони здоров’я аби витребувати додаткову інформацію або призначити нову експертизу різними експертами у сфері медицини внутрішніх органів та гастроентерології. Послідовне прийняття таких рішень в межах одного провадження показало, в конкретних обставинах цієї справи, недоліки у розслідуванні справи Генеральним інспектором.
    2.
    Щодо провадження в Медичній асоціації Суд зазначає, що вона швидко відреагувала на запит заявниці, звернувшись за експертизою до п’яти своїх спеціалізованих колегій одразу після отримання історії хвороби пацієнта, та що загальна тривалість проваджень у Медичній асоціації була приблизно чотири роки й п’ять місяців на двох рівнях. Саме по собі, це не може вважатися нерозумним. Тим не менше, Суд не може не відзначити той факт, що провадження в цьому спеціалізованому органі полягало лише у дослідженні історії хвороби пацієнта й отриманні висновків спеціалізованих колегій. Провадження було письмовим, докази не розглядалась. З цієї точки зору та за відсутності будь-якого пояснення від Уряду, тривалість такого провадження була нерозумною.
    3.
    З огляду на викладене вище Суд вважає, що дисциплінарні провадження у цій справі навряд можна назвати ефективними для цілей статті 2. Надалі необхідно розглянути ефективність кримінального провадження.
    4.
    У зв’язку з цим Суд зазначає, що в цій справі відсутні обставини, які вказували б на умисний характер смерті чоловіка заявниці, та що обставини, за яких вона сталася, не здіймали підозр із цього приводу. Таким чином, стаття 2 не обов’язково вимагала кримінально-правових засобів захисту. Однак, якщо б таке провадження було визнане ефективним, воно саме по собі могло б задовольнити процесуальне зобов’язання за статтею 2 (див. рішення у справі Šilih, згадане вище, пункт 202).
    5.
    Суд зазначає, по-перше, що органи прокуратури ініціювали кримінальне провадження проти лікаря J.V. виключно на підставі звіту, підготовленого інспектором під час провадження у ГІОЗ, без проведення додаткового розслідування (див. пункт 62 вище). В результаті, кримінальне провадження стосувалося лише вузького питання висунутих обвинувачень і не розглядало будь-які інші твердження заявниці щодо медичної недбалості. Цього самого по собі достатньо для того, аби вважати це провадження недосконалим. Беручи до уваги обмежені рамки кримінального провадження, заявницю не можна обвинувачувати у тому, що вона не подала апеляцію на рішення суду. По-друге, провадження було не оперативним, а його загальна тривалість – не розумною. Жодних значущих процесуальних заходів, за винятком зазначених у пунктах 60 та 61 вище, не було вжито органами прокуратури між 29 квітня 2002 року та 7 грудня 2007 року, що становить період тривалістю майже п’ять років і сім місяців. Провадження загалом тривало шість років, вісім місяців і дев’ятнадцять днів.
    6.
    З огляду на зазначені вище недоліки Суд вважає, що кримінальне провадження у цій справі також було неефективним для цілей статті 2. Суд надалі вважає за необхідне розглянути ефективність позову про компенсацію шкоди, поданого заявницею до адміністративних судів.
    7.
    Як згадано вище (див. пункт 138 вище), на погляд Суду ці провадження, в принципі, були здатні найкраще забезпечити поновлення прав, порушених у зв’язку зі смертю чоловіка заявниці. Однак, Суд не вважає, що це відбулося у цій справі, з наступних підстав.
    8.
    Суд зазначає, що першою вражаючою особливістю цього провадження є його значна тривалість. Суд бере до уваги, що провадження у справі про компенсацію шкоди в Адміністративному й фіскальному суді Опорто розпочалося 6 березня 2003 року і завершилося 26 лютого 2013 року. Таким чином, воно тривало дев’ять років, одинадцять місяців й двадцять п’ять днів у двох інстанціях. На противагу твердженням Уряду, матеріали справи не свідчать про те, що таке тривале провадження було обумовлене обставинами справи. Зокрема, Суд наголошує на тому, що Адміністративному й фіскальному суду Опорто знадобилося більше чотирьох років для винесення попереднього рішення та ще чотири роки для організації слухань. Суд вважає, що така тривалість продовжує випробування невизначеністю не лише для позивачів, а й для медичних працівників, яких це стосується.
    9.
    По-друге, Суд вважає, що для цілей процесуального зобов’язання за статтею 2, обсяг розслідування складних питань, що постають в медичному контексті, не може тлумачитися як такий, що обмежується часом й безпосередньою причиною смерті особи. Суд не може розглядати причини того, чому походження бактерії, яка викликала в чоловіка заявниці менінгіт, не могли бути встановлені на національному рівні. Тим не менше, Суд вважає, що там де існує небезпідставна скарга щодо ланцюга подій, які можливо були спричинені недбалістю, що імовірно стала причиною смерті пацієнта, особливо коли йдеться про зараження інфекцією в лікарні, від органів влади можна очікувати проведення ретельного розслідування справи. Суд вважає, що такого розслідування у цій справі не відбулося, оскільки національні суди, замість проведення загальної оцінки, підходили до ланцюга подій як до послідовності виникнення медичних проблем, не беручи до уваги їхній потенційний зв'язок між собою.
    10.
    В підсумку Суд вважає, що національна система в цілому, коли перед нею постала спірна справа про медичну недбалість, результатом якої стала смерть чоловіка заявниці, не відреагувала адекватно й своєчасно, як це вимагається від держави за її зобов’язаннями згідно статті 2. Таким чином, мало місце порушення процесуального аспекту цього положення.
C. Висновки
    1.
    Суд повторно наголошує, що не було порушення матеріального аспекту статі 2 Конвенції і що мало місце порушення процесуального аспекту статті 2 Конвенції. Таким чином, Суд відхиляє попереднє заперечення Уряду про те, що заява є явно необґрунтованою.
III.ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ
    1.
    Стаття 41 Конвенції передбачає:
    «Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.»
A. Шкода
    1.
    Під час розгляду справи Палатою заявниця вимагала 174,580 євро та 100,000 євро відповідно як відшкодування матеріальної та моральної шкоди.
    2.
    Стосовно суми, що вимагалася як відшкодування матеріальної шкоди, Палата вирішила, що на додаток до відсутності доказів на підтвердження цієї вимоги, не було причинно-наслідкового зв’язку між порушенням та стверджуваною матеріальною шкодою. Відповідно, Палата відхилила цю вимогу. Натомість, Палата вирішила, що у цій справі має бути присуджено справедливу сатисфакцію, оскільки порушення матеріальних й процесуальних аспектів статті 2 спричинило заявниці моральну шкоду, завдану стражданням й розчаруванням. Відповідно, заявниці було присуджено відшкодування в розмірі 39,000 євро.
    3.
    У своїх зауваженнях до Великої палати від 31 серпня 2016 року, заявниця не висувала жодних спеціальних вимог щодо справедливої сатисфакції. Однак, під час слухання у Великій палаті, представник заявниці послався на її вимогу, подану до Палати, та наголосив, що заявниця погодилася із рішенням останньої стосовно справедливої сатисфакції.
    4.
    Уряд не коментував питання справедливої сатисфакції після того, як про це зазначив представник заявниці під час слухання у Великій палаті.
    5.
    Суд повторно наголошує, що стаття 41 надає йому право присудити потерпілій стороні таку сатисфакцію, яку він вважає справедливою (див. рішення у справі Karácsony and Others v. Hungary [ВП], №42461/13, пункт 179, ЄСПЛ 2016 (витяги)).
    6.
    Щодо цього Суд зазначає, що немає сумніву в тому, що вимога щодо справедливої сатисфакції була належним чином подана під час процесу комунікації в Палаті в межах відповідного строку (див., a contrario, рішення у справі Schatschaschwili v. Germany [ВП], № 9154/10, пункт 167, ЄСПЛ 2015,та рішення у справі Nagmetov v. Russia [ВП], №35589/08, пункт 62, 30 березня 2017 року), в результаті чого заявниці було присуджено відшкодування моральної шкоди.
    7.
    Суд надалі зазначає, що незважаючи на те, що заявниця не подавала нових вимог щодо справедливої сатисфакції у відповідні строки під час провадження перед Великою палатою, вона послалась в подальшому на свою вимогу до Палати та підтвердила свою згоду із її рішенням щодо справедливої сатисфакції. Уряд, який мав можливість відповісти на цю вимогу під час слухання, не надав заперечень.
    8.
    З огляду на викладене вище Суд вважає, що до нього було подано вимогу щодо справедливої сатисфакції у цій справі.
    9.
    Так само як і Палата, Суд не вбачає причинно-наслідкового зв’язку між виявленим порушенням і стверджуваною матеріальною шкодою, та відхиляє цю вимогу.
    10.
    Щодо моральної шкоди Суд зазначає, що державу не було визнано винною у смерті чоловіка заявниці. Тим не менше, Суд вважає, що заявниця пережила серйозні страждання та розчарування у зв’язку з неадекватним та тривалим провадженням, яке вона ініціювала для того, аби прояснити обставини смерті її чоловіка. Здійснюючи оцінку на засадах справедливості, як того вимагає стаття 41, Суд присуджує їй 23,000 євро з цього приводу.
B. Судові та інші витрати
    1.
    Оскільки заявниця, яка отримала безкоштовну правову допомогу у провадженні Великої палати, не висувала вимог щодо компенсації судових та інших витрат, Суд не присуджує відшкодування з цього приводу(див. рішення у справі Perdigão v. Portugal [ВП], № 24768/06, § 87, 16 листопада 2010 року).
C. Пеня
    1.
    Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
Last modified 2yr ago