Факти
Рішення від 5 квітня 2018 року
Завантажте повний текст рішення «Zubac проти Хорватії»
ФАКТИ
I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ
Заявниця народилася у 1959 році і проживає в м. Бієла (Чорногорія).
29 вересня 1992 року свекор заявниці Ву.З., якого представляла його дружина К.З.,уклав договір міни з Ф.О. та Х.А. щодо обміну його будинку у м. Дубровнік на будинок у м. Требінє (Боснія і Герцеговина).
Ву.З. помер у невизначену дату в період з 2001 року по 2002 рік.
14 серпня 2002 року чоловік заявниці М.З., який був сином Ву.З., звернувся до муніципального суду м. Дубровнік (Općinski sud u Dubrovniku) з цивільним позовом до спадкоємців Ф.О. та до Х.А. про визнання недійсним договору міни будинків та повернення у власність будинку в Дубровніку. Інтереси чоловіка заявниці представляв M.Ч. з м. Херцег-Нові (Чорногорія), який був практикуючим адвокатом у Чорногорії.
М.З. стверджував, що договір містив недостовірну інформацію щодо правового статусу будинку в Требінє і що К.З. не мала необхідних повноважень на підписання цього договору. Крім того, М.З. стверджував, що договір був підписаний під тиском, зважаючи на обставини, що виникли через війну у Хорватії. Він також зазначав, що різниця у вартості об’єктів міни була непропорційною, оскільки будинок у Дубровніку коштував близько 250 000-300 000 євро, а будинок у Требінє – всього 80 000-90 000 євро. Насамкінець, він підкреслював, що не мав можливості оформити своє право власності на будинок у Требінє через порушення, допущені в договорі.
У своєму позові М.З. вказав вартість предмету спору (vrijednost predmeta spora) у розмірі 10 000 хорватських кун (близько 1 300 євро на той час).
16 серпня 2002 року муніципальний суд м. Дубровнік (далі – муніципальний суд) попросив М.З. уточнити обставини щодо представництва його інтересів в суді, зокрема надати дійсну довіреність, а також додаткові документи, пов’язані з його позовом.
Перше засідання у даній справі відбулося 3 березня 2003 року. На цьому засіданні муніципальний суд м. Дубровнік зобов’язав М.З. надати документи, що підтверджують його статус спадкоємця Ву.З.
Після цього сторони обмінялися своїми позиціями та письмовими доказами, поданими на вимогу муніципального суду.
В судовому засіданні 13 грудня 2004 року відповідачі наполягали на необхідності уточнення питання щодо представництва інтересів М.З. паном М.Ч. Останній заявив, що більше не представлятиме інтереси М.З., який доручить представництво своїх інтересів адвокату з Хорватії.
Наступне засідання відбулося 1 лютого 2005 року. М.З. представляв I.Б., адвокат, що практикує в Дубровніку (який також представляє інтереси заявниці в цьому провадженні у Суді). Під час судового засідання адвокат І.Б. виправив деякі технічні помилки у позовній заяві і повторив доводи, викладені у позовній заяві, якими обґрунтовувалися вимоги про визнання договору недійсним, а саме те, що договір було підписано під тиском, що правовий статус і право власності на будинок у Требінєне були належним чином визначені і що існувала непропорційна різниця між вартістю об’єктів міни. У відповідь на запитання судді стосовно дійсності довіреності, виданої паном Ву.З. його дружині К.З. (див. пункти 10 та 13 вище), I.Б. наголосив на тому, що він не вважає цю довіреність недійсною, оскільки її оригінал було розміщено у відповідному реєстрі. Відповідачі заперечили проти доводів, висунутих від імені М.З., мотивуючи заперечення відсутністю підстав для визнання договору недійсним.
Під час судового засідання 6 квітня 2005 року адвокат І.Б. пояснив, що після закінчення цього засідання він більше не представлятиме інтереси М.З. і що надалі його представлятиме заявниця (його дружина). У тому ж судовому засіданні І.Б. надав два документи. У першому він просив дослідити дійсність довіреності, виданої Ву.З. його дружині К.З. (див. пункти 10, 13 та 19 вище), з огляду на наявність сумнівів щодо її достовірності. У тому самому документі він просив про вжиття заходів забезпечення позову шляхом накладення заборони відчуження спірного майна. У другому документі він пояснив, що була встановлена надто низька вартість предмета спору і зазначив нову вартість предмета спору у розмірі 105 000 хорватських кун (близько 14 160 євро на той час).
У тому ж судовому засіданні відповідачі заперечили твердження про існування спору щодо дійсності довіреності, зазначивши, що в судовому засіданні, яке відбулося 1 лютого 2005 року, І.Б. не оспорював цього. Крім того, відповідачі заперечили проти задоволення заяви про забезпечення позову. Насамкінець, вони заперечили проти зміни вартості предмету спору, стверджуючи, що її було збільшено лише для того, щоб надати позивачу змогу подати касаційну скаргу.
Заслухавши доводи сторін, муніципальний суд допитав відповідачів як свідків. Після їх допиту, на прохання М.З. муніципальний суд м. Дубровнік переніс засідання у справі з метою отримання оригіналу оскаржуваної довіреності та відклав винесення рішення щодо заяви про забезпечення позову. Жодного рішення щодо зміни вартості предмета спору не ухвалювалося.
25 квітня 2005 року муніципальний суд зобов’язав М.З. cплатити судовий збір у розмірі 1 400 хорватських кун (близько 190 євро на той час) за подання цивільного позову. Визначення розміру судового збору було здійснено на основі вартості спору, встановленої у розмірі 105 000 хорватських кун.
У судовому засіданні 13 вересня 2005 року муніципальний суд дослідив матеріали справи, після чого завершив засідання.
Постановою від 27 вересня 2005 року муніципальний суд відмовив у задоволенні позову М.З. та заяви про забезпечення позову. Суд встановив, що попри неодноразові спроби викликати М.З. у судове засідання, він не з’явився без поважних причин. Крім того, зважаючи на доводи сторін, у тому числі питання щодо довіреності, на підставі якої було укладено договір, суд не знайшов жодних підстав для сумнівів у дійсності договору. Муніципальний суд зобов’язав М.З. оплатити всі судові витрати, у тому числі витрати протилежної сторони, у розмірі 25 931,10 хорватських кун (близько 3 480 євро на той час). Визначення розміру судових витрат було здійснено з урахуванням вартості предмета спору, вказаної на судовому засіданні 6 квітня 2005 року, а саме 105 000 хорватських кун. Відповідна частина цієї постанови має таке рішення:
«... Витрати, пов’язані з судовим розглядом, були присуджені відповідачам [і визначені] на підставі ... вартості спору, вказаної позивачем (105 000 хорватських кун – (стор. 58 [матеріалів справи]), з чим цей суд погодився».
12 грудня 2005 року суд першої інстанції зобов’язав М.З. cплатити судовий збір у розмірі 1 400 хорватських кун за постанову, винесену у даній справі. Визначення розміру судового збору також було здійснено на основі вартості спору у розмірі 105 000 хорватських кун.
Постановою від 1 жовтня 2009 року окружний суд м. Дубровнік (Županijski sud u Dubrovniku; далі – окружний суд) відмовив у задоволенні апеляційної скарги М.З. та залишивпостанову суду першої інстанції без змін. Відповідна частина цієї постанови має такий зміст:
«З огляду на те, що [постанова суду першої інстанції] оскаржується в цілому, і, відповідно, включаючи також і рішення щодо судових витрат, і хоча апеляційна скарга не містить жодних уточнень щодо цього, [слід зазначити, що] рішення щодо судових витрат ґрунтується на відповідних нормах права і обґрунтовується належними підставами».
24 травня 2010 року М.З. звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою (revizija) на висновки судів нижчої інстанції.
7 жовтня 2010 року М.З. помер. В судовому процесі його замінила його дружина Весна Зубац, заявниця, як його спадкоємиця.
Рішенням від 30 березня 2011 року Верховний Суд визнав касаційну скаргу неприйнятною ratione valoris, встановивши, що вартість предмета спору була нижчою за встановлений законодавством поріг у 100 000 хорватських кун (близько 13 500 євро на той час). Суд постановив, що застосовна вартість предмета спору відповідала розміру, визначеному у позовній заяві позивача у цивільному процесі. Відповідна частина цього рішення має такий зміст:
«Відповідно до пункту 3 статті 40 Закону «Про цивільне судочинство», якщо у ситуації, згаданій у підпункті 2, є очевидним, що вартість предмета спору, вказана позивачем, є занадто високою або низькою, в результаті чого виникає питання щодо підсудності предмета спору, складу суду, виду провадження, права на звернення з касаційною скаргою, повноважень з представництва інтересів або судових витрат, суд повинен ex officio або на підставі заперечень відповідача, не пізніше ніж на підготовчому засіданні або, якщо жодного підготовчого засідання не проводилося, на першому засіданні під час основного розгляду до початку захисту відповідачем своєї позиції по суті спору, оперативно та у встановленому порядку перевірити достовірність зазначеної вартості і, шляхом прийняття рішення, оскарження якого в окремому порядку не дозволяється, визначити вартість предмета спору.
Вбачається, що коли позов не стосується грошової суми, позивач зобов’язаний вказувати у цивільному позові відповідну вартість предмета спору, після чого позивачу не дозволяється змінювати [вказану] вартість спору. Тільки суд може встановлювати вартість предмета спору ex officioабоу випадку подання заперечень відповідачем, якщо судом буде встановлено, що вартість, вказана у цивільному позові, є занадто високою чи занадто низькою, не пізніше ніж на підготовчому засіданні або, якщо жодного підготовчого засідання не проводилося, під час основного слухання до початку розгляду справи по суті.
У даній справі вартість предмета спору, вказана у позовній заяві, становить 10 000 хорватських кун.
Пізніше, в судовому засіданні 6 квітня 2005 року представник позивача вказав вартість предмета спору у розмірі 105 000 хорватських кун, зважаючи на те, що вказана у цивільному позові вартість була занадто низькою. Проте заявник при цьому не змінював позов. Суд першої інстанції не виносив рішення стосовно нової вартості спору, оскільки не було дотримано процесуальних вимог згідно з пунктом 3 статті 40 ЗЦС [Закону «Про цивільне судочинство»].
Вбачається, що відповідною вартістю спору є сума, вказана позивачем у цивільному позові, а саме 10 000 хорватських кун, оскільки позивачу не дозволялося змінювати вказану вартість без одночасної зміни свого позову».
Рішенням від 10 листопада 2011 року Конституційний суд після розгляду справи в порядку спрощеного провадження визнав конституційну скаргу заявниці, яка, зокрема, скаржилася на відсутність доступу до Верховного Суду, неприйнятною на тій підставі, що у цій справі не порушувалося жодного конституційного питання. 30 листопада 2011 року рішення суду було вручено представнику заявниці.
Last updated