Powered By GitBook
Право

Рішення від 5 квітня 2018 року

Завантажте повний текст рішення «Zubac проти Хорватії»

ПРАВО

I. ПОПЕРЕДНІ ПИТАННЯ A. Попереднє заперечення Уряду
    1.
    У своїх письмових запереченнях Уряд просив Суд визнати заяву неприйнятною без надання жодних додаткових пояснень щодо цього.
    2.
    Заявниця просила Суд відхилити заперечення Уряду.
    3.
    Ніщо не перешкоджає Великій палаті розглядати, якщо це доречно, питання прийнятності заяви за пунктом 4 статті 35 Конвенції, оскільки це положення дозволяє Суду відхиляти заяви, які він вважає неприйнятними, «на будь-якій стадії провадження у справі». Отже, навіть на стадії розгляду справи по суті та з урахуванням правила 55 Суд може переглянути рішення про визнання заяви неприйнятною, якщо дійде висновку, що її слід було визнати неприйнятною з однієї з підстав, наведених у перших трьох пунктах статті 35 Конвенції (див., наприклад, «Муршич проти Хорватії» (Muršić v. Croatia) [ВП], № 7334/13, п. 69, ЄСПЛ 2016; з подальшими посиланнями).
    4.
    Суд не вбачає необхідності вивчати питання про те, чи Уряду перешкоджає правило 55 Регламенту Суду подавати зазначене заперечення, оскільки Суд, у будь-якому випадку, вважає, що це заперечення є необґрунтованим, а тому повинно бути відхилене.
B. Межі розгляду справи Великою палатою
    1.
    Суд з самого початку зазначає, що зміст та межі розгляду справи, переданої на розгляд Великої палати, обмежуються рішенням палати щодо прийнятності. Це означає, що Велика палата має право розглядати справу лише в тій частині, яка була визнана прийнятною; вона не може розглядати ті частини заяви, які було визнано неприйнятними (див., з-поміж багатьох інших джерел, «Аль-Дулімі і «Монтана Менеджмент Інк.» проти Швейцарії» (Al-Dulimi and Montana Management Inc.v. Switzerland) [ВП], № 5809/08, п. 78, ЄСПЛ 2016, а також посилання, що містяться в рішенні у зазначеній справі).
    2.
    Заявниця подала до Великої палати низку скарг стосовно стверджуваної несправедливості цивільного провадження у національних судах, які були визнані неприйнятними на стадії судового розгляду Палатою (див. пункт 4 вище, а також пп. 42-44 рішення палати). З огляду на це Велика палата не має повноважень ухвалювати рішення щодо будь-якого з цих питань, які є окремими скаргами за пунктом 1 статті 6 Конвенції. Однак, оскільки деякі з цих питань можуть впливати на загальну оцінку скарги заявниці на відсутність доступу до суду (див. пункти 84 та 107 нижче), Суд повернеться до них у своєму подальшому аналізі.
    3.
    На закінчення, юрисдикція Великої палати обмежується з'ясуванням того, чи було право заявниці на доступ до Верховного Суду необґрунтовано обмежене, всупереч пункту 1 статті 6 Конвенції.
СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 1 СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ
    1.
    Заявниця скаржилася на те, що її було позбавлено доступу до Верховного Суду, в порушення вимог пункту 1 статті 6 Конвенції, відповідне положення якої має такий зміст:
    «При вирішенні спору щодо його прав та обов’язків цивільного характеру ... кожен має право на розгляд його справи ... справедливим ... судом ...»
A. Рішення Палати
    1.
    Палата встановила, що незалежно від відсутності офіційного рішення щодо зміни вартості предмета спору, суди першої та другої інстанцій визнали вартість позову, вказану позивачем у судовому засіданні 6 квітня 2005 року. Крім того, вони зобов'язали його сплатити судовий збір та витрати на розгляд справи, які були обчислені, виходячи з цієї значно вищої вартості. Таким чином, палата постановила, що, навіть якщо припустити, що суди нижчої інстанції припустилися помилки, коли дозволили позивачу змінити вартість предмета спору на пізній стадії судового процесу, а саме коли не були виконані процесуальні вимоги до такого позову, право попередник заявниці діяв обґрунтовано, коли подав свою касаційну скаргу та очікував на рішення Верховного Суду по суті.
    2.
    При цьому Палата ще раз наголосила, що ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються. Усупереч цьому принципу Палата відзначила, що попри те, що Верховному Суду були відомі всі обставини справи заявниці, а також було відомо про стверджувану помилку, якої припустилися суди нижчої інстанції, Верховний Суд надто формально розтлумачив відповідні процесуальні норми стосовно вартості предмета спору, поклавши, таким чином, тягар помилок судів нижчої інстанції на заявницю, яка на той момент вочевидь більше не мала можливості оскаржити судовий збір та витрати, пов’язані з розглядом справи, які були покладені на неї. З огляду на це Палата постановила, що, поклавши на заявницю тягар помилок, яких припустилися суди нижчої інстанції, Верховний Суд діяв з порушенням загального принципу процесуальної справедливості, гарантованого частиною 1 статті 6 Конвенції, тим самим порушивши її право на доступ до суду. Цього було достатньо для того, щоб Палата могла дійти висновку, що мало місце порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.
B. Доводи сторін 1. Заявниця
    1.
    Заявниця наголошувала на тому, що в судовому засіданні, яке відбулося 6 квітня 2005 року у муніципальному суді, позивач змінив позов, вимагаючи визнати недійсною довіреність, яка була використана для укладення договору міни нерухомого майна. Він також подав заяву про забезпечення позову. На думку заявниці, зважаючи на те, що позов було змінено, можна було вважати, що позивачу також було дозволено збільшити вартість предмета спору, як це передбачено відповідними нормами національного законодавства. Крім того, заявниця зазначила, що суди першої та другої інстанцій визнали та підтвердили збільшену вартість предмета спору та стягнули плату у відповідному збільшеному розмірі. Крім того, зі збільшеною вартістю погодилися і відповідачі, які вимагали сплати судових витрат, пов’язаних із судовим розглядом, виходячи зі збільшеної вартості, і ніколи не заперечували проти свого обов'язку сплатити більший розмір судового збору за свій відзив на цивільний позов.
    2.
    У зв'язку з цим заявниця стверджувала, що, приймаючи більшу вартість предмета спору задля присудження протилежній стороні більшого розміру судових витрат, але водночас не приймаючи більшу вартість з метою доступу до Верховного Суду, поставило її у невигідне становище під час провадження. Крім того, вона не мала можливості повернення сплаченої більшої суми судового збору. Заявниця також наголошувала на тому, що насправді вартість спірного майна була значно вищою за встановлений законодавством поріг ratione valoris для касаційної скарги. На її думку, у зв’язку з цим справу мав розглядати Верховний Суд.
    3.
    Крім того, заявниця наполягала на тому, що спочатку позивача представляв адвокат не з Хорватії, а з Чорногорії, що суперечило відповідним нормам національного законодавства. При цьому заявниця наголошувала на тому, що відповідні порогові значення ratione valoris у Чорногорії та Хорватії відрізняються, що свідчить про відмінності у законодавстві про цивільне судочинство у цих державах. Крім того, щойно інтереси заявниці почав представляти адвокат з Хорватії, він збільшив вартість предмета спору. У цьому контексті заявниця пояснила, що, незважаючи на те, що, дійсно, збільшення вартості було здійснено на другому судовому засіданні, на якому позивач був представлений хорватським адвокатом, причина полягала в тому, що цьому адвокату було доручено представляти інтереси позивача безпосередньо перед судовим засіданням 1 лютого 2005 року, і тому він не мав достатньо часу, щоб підготуватися до справи. У будь-якому випадку існувала явна та непропорційна відмінність між вартістю спірних об’єктів нерухомості та вказаною вартістю позову, що вимагало вжиття муніципальним судом офіційних заходів, спрямованих на оцінку правильності вартості спору.
    4.
    Заявниця вважала, що неможливість змінити вартість предмета спору після підготовчого засідання або, якщо підготовче засідання не проводилося, під час основного слухання після початку розгляду справи по суті, як це передбачено пунктом 3 статті 40 Закону «Про цивільне судочинство», була формальним обмеженням, яке перешкоджало розгляду у Верховному Суді справ, в яких сума спору була справді високою.
    5.
    Заявниця також стверджувала, що їй довелося подати касаційну скаргу з метою дотримання відповідної вимоги про вичерпання внутрішніх засобів юридичного захисту, визначеної Конституційним судом та Судом. Якби вона мала хоч якісь сумніви в прийнятності касаційної скарги, вона б подала конституційну скаргу безпосередньо на рішення окружного суду. Проте вона мала законні підстави очікувати, що касаційна скарга повинна бути прийнятною в її справі. На думку заявниці, практика Верховного Суду, на яку послався Уряд, переважно не мала жодного відношення до її справи. Вона вважала, що для її справи мала значення практика Конституційного суду, згідно з якою сторони не повинні нести наслідки формальних помилок, яких припустилися відповідні суди (див. пункти 46-47 вище).
2. Уряд
    1.
    Уряд відзначив, що існують різні моделі та процесуальні механізми, що регламентують доступ до Верховних Судів та провадження у Верховних Судах держав-членів Ради Європи. У Хорватії Верховний Суд є найвищим судовим органом, завданням якого є захист верховенства права, забезпечення гармонізації права та рівності всіх громадян, а також поваги до прав та свобод, гарантованих Конституцією. У цивільних справах доступ до Верховного Суду обмежується питаннями, які підлягають вирішенню в межах «звичайної» або «екстраординарної» касаційної скарги, яка може бути подана лише після ухвалення рішення у відповідній справі апеляційним судом (відповідним окружним судом).
    2.
    При цьому Уряд пояснив, що «звичайна» касаційна скарга є засобом юридичного захисту від рішення суду другої інстанції стосовно предмета спору, вартість якого перевищує відповідний поріг (100 000 хорватських кун на момент подій, що розглядаються). Підстави для використання цього засобу юридичного захисту по відношенню до безпосередньо вказаних серйозних процесуальних порушень та/або помилкового застосування матеріального права прямо зазначені у статті 385 Закону «Про цивільне судочинство» (див. пункт 33 вище). З іншого боку, «екстраординарна» касаційна скарга стосується справ, в яких не допускається подання «звичайної» касаційної скарги та які стосуються питань гармонізації процесуального та/або матеріального права. У даній справі заявниця була вправі скористатися процедурою екстраординарного касаційного оскарження, але вона цього не зробила. Верховний Суд не зв’язаний помилками, яких припустилися суди нижчої інстанції щодо належного оцінювання прийнятності скарги, оскільки виключно Верховний Суд має оцінювати, чи є касаційна скарга прийнятною.
    3.
    Відповідно до Закону «Про цивільне судочинство» позивач був зобов’язаний вказати у своєму цивільному позові вартість предмета спору. Це було важливо, оскільки від зазначеної вартості залежали підсудність спору, склад відповідного суду, юридичне представництво та право на подання касаційної скарги. Вартість складалася з вартості основного позову; при цьому всі інші додаткові позовні вимоги розглядалися окремо. У випадку подання цивільного позову нематеріального характеру, вартістю предмета спору є вартість, вказана позивачем, і відповідний суд має право втрутитися лише у тому випадку, коли встановлена вартість, очевидно, є ​​занадто високою або занадто низькою. Проте, після початку розгляду справи по суті, ані позивач, ані відповідний суд не мав права втручатися з метою уточнення вартості. Це можна було зробити в єдиному випадку, коли цивільний позов було змінено. Уряд підкреслював, що такий процесуальний механізм був необхідний для забезпечення рівності сторін, процесуальної дисципліни та юридичної визначеності.
    4.
    На думку Уряду, рішення Верховного Суду у справі заявниці не було занадто формальним, так само як і не порушувало саму суть її права на доступ до суду. Зокрема, це рішення ґрунтувалося на нормах законодавства і відповідало усталеній практиці Верховного Суду. Тому воно не могло вважатися свавільним або явно необґрунтованим.
    5.
    Уряд також стверджував, що обмеження доступу заявниці до Верховного Суду переслідувало легітимну мету забезпечення розгляду Верховним Судом лише справ необхідного рівня значущості. Це, в свою чергу, забезпечувало його ефективність. Обмеження, про яке йдеться, також було пропорційним. У цьому відношенні Уряд зауважив, що справа заявниці розглядалася по суті у національних судах двох інстанцій і що їй як особі, яку представляв адвокат, мало бути відомо, що вартість предмета спору не можна змінювати на пізньому етапі провадження. Крім того, позивач міг змінити вартість спору, коли до судового процесу приєднався його хорватський адвокат, але позивач цього не зробив. Натомість він змінив вартість на тому етапі судового розгляду, коли, згідно з відповідними нормами законодавства та усталеною практикою Верховного Суду, це вже не можна було зробити, не змінивши при цьому первісний цивільний позов, як це передбачено відповідними нормами національного законодавства. Крім того, Уряд зауважив, що позицію відповідачів слід було обстоювати у судовому процесі. У даній справі відповідачі мали правомірні очікування, що розгляд цієї справи закінчиться на стадії апеляційного оскарження без подальшого її розгляду у Верховному Суді. З іншого боку, заявниця не могла мати жодних правомірних очікувань на отримання доступу до Верховного Суду, зокрема зважаючи на те, що її право попередник припустився вирішальної помилки, пов’язаної із зазначенням вартості предмета спору, коли просив змінити вартість на тому етапі судового розгляду, коли зробити це вже було неможливо відповідно до діючих процесуальних норм. До того ж, на думку Уряду, не можна вважати, що вартість спору, яка спочатку була встановлена на рівні 10 000 хорватських кун, була явно помилковою. У будь-якому випадку, держава не могла нести відповідальність за вибір позивачем першого адвоката з Чорногорії та за дії, вчинені цим адвокатом. Крім того, Уряд зазначив, що в основу цивільного процесуального законодавства як Чорногорії, так і Хорватії покладено законодавство колишньої Югославії, що дозволяло адвокату з Чорногорії ефективно представляти заявницю.
    6.
    Уряд також стверджував, що відсутні докази того, що заявниця дійсно оплатила відповідачам присуджені витрати. Відповідальність за розмір присуджених витрат покладається виключно на її правопопередника, який припустився помилки, коли вказував вартість предмета спору. У будь-якому випадку, на думку Уряду, це питання є питанням майнового характеру, яке слід вирішувати за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, а не за статтею 6 Конвенції. Уряд зазначив, що правопопередник заявниці ніколи не просив про звільнення від сплати судового збору. Він також мав можливість клопотати про повернення неправильно розрахованого судового збору протягом одного року з моменту його сплати (до 5 червня 2007 року), але він ніколи не заявляв такого клопотання. З огляду на це, незважаючи на прикру помилку, якої припустився суд першої інстанції при розрахунку витрат, пов’язаних із судовим розглядом, Уряд не вважав, що самого цього було достатньо для того, що дійти висновку про порушення статті 6.
C. Оцінка Суду 1. Попередні зауваження
    1.
    Суд вважає важливим зазначити, що дана справа не стосується питання про те, чи дозволяється національній системі згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції встановлювати обмеження щодо доступу до Верховного Суду, така само як і не стосується обсягу можливих механізмів, що передбачають встановлення таких обмежень. Дійсно, між сторонами немає спору щодо того, що обмеження доступу до Верховного Суду ratione valoris загалом є допустимими, і в контексті цього положення, законними. Крім того, зважаючи на те, що неможливо очікувати єдиної моделі функціонування верховних судів у Європі, та беручи до уваги практику Суду з цього питання (див. пункт 83 нижче), у даній справі немає жодних підстав ставити під сумнів законність та допустимість таких обмежень або свободу розсуду національних органів влади в питаннях регулювання способів їх реалізації.
    2.
    Дана справа стосується того, яким чином існуючі вимоги ratione valoris діяли у справі заявниці. Зокрема, вона пов’язана з питанням про те, чи, з огляду на конкретні обставини даної справи, Верховний Суд, визнавши касаційну скаргу заявниці неприйнятною, вдався до зайвого формалізму та непропорційно вплинув на можливість отримання нею остаточного рішення цього суду у її майновому спорі, як в інших випадках гарантовано згідно з відповідним національним законодавством. Загалом від Суду вимагається пояснити те, яким чином слід оцінювати дію заходів, що обмежують доступ до судів вищої інстанції.
    3.
    Проводячи такий аналіз, Суд спершу наведе свою практику щодо обмеження доступу до суду загалом, у тому числі загальну практику щодо обмеження доступу до судів вищої інстанції. Далі він проаналізує практику, пов’язану з обмеженням доступу ratione valoris до судів вищої інстанції, а також конкретні питання пропорційності, що виникли у справі, про яку йдеться, а саме питання про те, на кого мають покладатися негативні наслідки помилок, допущених під час судового розгляду, а також питання надмірного формалізму.
2. Виклад відповідних принципів
(a) Загальні принципи стосовно доступу до суду
    1.
    У справі «Голдер проти Сполученого Королівства» (Golderv. the United Kingdom) (від 21 лютого 1975 року, пп. 28-36, серія A. № 18) було визначено, що право на доступ до суду є одним з аспектів права на суд згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції. У цій справі Суд визнав право на доступ до суду як невід’ємний аспект гарантій, закріплених у статті 6, пославшись на принципи верховенства права та недопущення свавілля, покладені в основу більшості положень Конвенції. Так, пункт 1 статті 6 гарантує кожному право на звернення до суду з позовом щодо його прав та обов'язків цивільного характеру (див. рішення у справах «Роше проти Сполученого Королівства» (Roche v. the United Kingdom) [ВП], № 32555/96, п. 116, ЄСПЛ 2005-X;«З та інші проти Сполученого Королівства» (Z and Others v. the United Kingdom) [ВП], № 29392/95, п. 91, ЄСПЛ 2001-V; «Цудак проти Литви» (Cudak v. Lithuania) [ВП], № 15869/02, п. 54, ЄСПЛ 2010; та «Парафія греко-католицької церкви в м. Лупені та інші проти Румунії» (Lupeni Greek Catholic Parish and Others v. Romania) [ВП], № 76943/11, п. 84, ЄСПЛ 2016 (витяги)).
    2.
    Право на доступ до суду повинно бути «практичним та ефективним», а не «теоретичним чи ілюзорним» (див., у цьому контексті, рішення у справі «Беллє проти Франції» (Bellet v. France), від 4 грудня 1995 року, п. 36, серія A № 333-B). Це міркування набуває особливої актуальності у контексті гарантій, передбачених статтею 6, з огляду на почесне місце, яке в демократичному суспільстві посідає право на справедливий суд (див. рішення у справі «Принц Ліхтенштейну Ганс-Адам II проти Німеччини» (Prince Hans-Adam II of Liechtenstein v. Germany )[ВП], № 42527/98, п. 45, ЄСПЛ 2001-VIII, та згадане вище рішення у справі «Парафія греко-католицької церкви в м. Лупені та інші проти Румунії», п. 86).
    3.
    Проте право на доступ до суду не є абсолютним і може підлягати обмеженням, які дозволяються опосередковано, оскільки право на доступ до суду за своєю природою потребує регулювання державою, і таке регулювання може змінюватися у часі та місці відповідно до потреб та ресурсів суспільства та окремих осіб (див. «Станєв проти Болгарії» (Stanev v. Bulgaria) [ВП], № 36760/06, п. 230, ЄСПЛ 2012). Визначаючи так регулювання, Договірні держави користуються певною свободою розсуду. Попри те, що ухвалення остаточного рішення щодо дотримання вимог Конвенції є повноваженням Суду, він не повинен підміняти оцінку, зроблену національними органами, будь-якою іншою оцінкою того, що може бути кращою політикою у цій сфері. Тим не менше, обмеження, що застосовуються, не повинні обмежувати доступ, який залишається для особи, у такий спосіб або в такій мірі, щоб сама суть права була порушена. Крім того, обмеження не буде сумісним з пунктом 1 статті 6, якщо воно не переслідує легітимну мету та якщо відсутнє розумне співвідношення пропорційності між засобами, що використовуються, і метою, яка має бути досягнута (див. згадане вище рішення у справі «Парафія греко-католицької церкви в м. Лупені та інші проти Румунії», п. 89, з подальшими посиланнями).
    4.
    Суд також підкреслює, що до компетенції Суду не належить розгляд стверджуваних помилок щодо питань фактів або права, які допустили національні суди, якщо тільки такі помилки не порушили права та свободи, що захищаються Конвенцією (див., зокрема,рішення у справах «Гарсія Руіс проти Іспанії» (García Ruiz v. Spain) [ВП], № 30544/96, п. 28, ЄСПЛ 1999-I; та «Перез проти Франції» (Perez v. France) [ВП], № 47287/99, п. 82, ЄСПЛ 2004-I). Зазвичай Судом не переглядаються такі питання, як вага, що надається національними судами певним доказам або висновкам чи оцінкам, які перебувають у них на розгляді. Суд не має діяти як четверта інстанція, а тому не ставитиме рішення національних судів під сумнів на підставі пункту 1 статті 6 Конвенції, якщо їхні висновки не можна вважати свавільними або явно необґрунтованими (див.рішення у справі «Бочан проти України (№ 2)» (Bochan v. Ukraine) (№ 2) [ВП], № 22251/08, п. 61, ЄСПЛ 2015).
(b) Загальні принципи щодо доступу до судів вищої інстанції та обмеження ratione valoris, що застосовуються у цьому відношенні
    1.
    Стаття 6 Конвенції не зобов’язує Договірні держави створювати апеляційні чи касаційні суди. Проте якщо такі суди існують, необхідно дотримуватись гарантій, визначених у статті 6, наприклад, у тій частині, в якій вона гарантує учасникам судового процесу ефективне право на доступ до суду, який вирішить спір щодо їхніх прав та обов’язків цивільного характеру (див. рішення у справах «Андрєєва проти Латвії» (Andrejeva v. Latvia) [ВП], № 55707/00, п. 97, ЄСПЛ 2009; ««Леваж Престасьон Сервіс» проти Франції» (Levages Prestations Services v. France), від 23 жовтня 1996 року, п. 44, Збірник постанов та рішень 1996-V; «Бруалья Ґомес де ла Торре проти Іспанії» (Brualla Gómez de la Torre v. Spain), від 19 грудня 1997 року, п. 37, Збірник 1997-VIII, та «Анноні ді Гуссола та інші проти Франції» (Annoni di Gussola and Others v. France), №№ 31819/96 та 33293/96, п. 54, ЄСПЛ 2000-XI).
    2.
    Проте завдання Суду полягає не в тому, щоб висловлювати думки щодо прийнятності або неприйнятності обраної Договірними сторонами політики, що визначає обмеження доступу до суду; його завдання обмежується визначенням того, чи має їхній вибір у цій сфері наслідки, які відповідають Конвенції. Аналогічним чином, роль Суду полягає не в тому, щоб вирішувати спори щодо тлумачення національного законодавства, яке регулює такий доступ, а радше, щоб з'ясовувати, чи є наслідки такого тлумачення сумісними з Конвенцією (див., наприклад, рішення у справах «Платаку проти Греції» (Platakou v. Greece), № 38460/97, пп. 37-39, ЄСПЛ 2001-I; «Ягтзілар та інші проти Греції» (Yagtzilar and Others v. Greece), № 41727/98, п. 25, ЄСПЛ 2001-XII; та ««Булфрахт Лтд» проти Хорватії» (Bulfracht Ltd v. Croatia), № 53261/08, п. 35, від 21 червня 2011 року).
    3.
    При цьому слід ще раз зазначити, що спосіб застосування пункту 1 статті 6 Конвенції до апеляційних та касаційних судів залежить від особливостей судового провадження, про яке йдеться, і необхідно враховувати всю сукупність процесуальних дій, проведених в рамках національного правопорядку, а також роль судів касаційної інстанції в них; умови прийнятності касаційної скарги щодо питань права можуть бути суворіші, ніж для звичайної скарги (див. згадане вище рішення у справі ««Леваж Престасьон Сервіс» проти Франції», п. 45; згадане вище рішення у справі «Бруалья Гомес де ла Торре проти Іспанії», п. 37; та «Козліца проти Хорватії»(Kozlica v. Croatia), № 29182/03, п. 32, від 2 листопада 2006 року; див. також «Шамоян проти Вірменії» (Shamoyan v. Armenia), № 18499/08, п. 29, від 7 липня 2015 року).
    4.
    Суд далі визнав, що застосування передбаченого законодавством порогу ratione valoris для подання скарг до верховного суду є правомірною та обґрунтованою процесуальною вимогою, враховуючи саму суть повноважень верховного суду щодо розгляду лише справ відповідного рівня значущості (див. згадане вище рішення у справі «Бруалья Гомес де ла Торре проти Іспанії», п. 36; згадане вище рішення у справі«Козліца проти Хорватії», п. 33; згадане вище рішення у справі ««Булфрахт Лтд» проти Хорватії», п. 34, «Добріч проти Сербії» (Dobrić v. Serbia), №№ 2611/07 та 15276/07, п. 54, від 21 червня 2011 року; та «Йовановіч проти Сербії» (Jovanović v. Serbia), 32299/08, п. 48, від 2 жовтня 2012 року).
    5.
    До того ж, розглядаючи питання про те, чи було під час проваджень в апеляційних та касаційних судах дотримано вимог пункту 1 статті 6, Суд враховував обсяг, в якому справу було розглянуто в судах нижчої інстанції, наявність чи відсутність питань, пов'язаних зі справедливістю судового розгляду, проведеного в судах нижчої інстанції, а також характер повноважень суду, що розглядається (див. відповідні міркування у згаданому вище рішенні у справі ««Леваж Престасьон Сервіс» проти Франції», пп. 45-49; згаданому вище рішенні у справі «Бруалья Гомес де ла Торре проти Іспанії», пп. 37-39; ««Сотіріс енд Нікос Кутрас АТТЕЕ» проти Греції» (Sotiris and Nikos Koutras ATTEE v. Greece), № 39442/98, п. 22, ЄСПЛ 2000-XII; та«Наков проти колишньої Югославської Республіки Македонія» (Nakov v. the former Yugoslav Republic of Macedonia)(рішення), № 68286/01, від 24 жовтня 2002 року).
    6.
    Крім того, що стосується застосування встановлених законодавством обмежень ratione valoris доступу до судів вищої інстанції, Суд повинен у різній мірі враховувати деякі додаткові фактори, а саме: (i) передбачуваність обмеження, (ii) на кого саме – заявницю чи державу-відповідача– мають покладатися негативні наслідки помилок, допущених під час провадження, які призвели до того, що заявниці було відмовлено у доступі до верховного суду, та (iii) чи можна стверджувати, що ці обмеження пов’язані з «надмірним формалізмом» (див., зокрема, рішення у справі «Гарзічіч проти Чорногорії» (Garzičić v. Montenegro), № 17931/07, пп. 30-32, від 21 вересня 2010 року; згадане вище рішення у справі «Добріч проти Сербії», пп. 49-51; згадане вище рішення у справі «Йовановіч проти Сербії», пп. 46-51; «Егіч проти Хорватії» (Egić v. Croatia), № 32806/09, пп. 46-49 та 57, від 5 червня 2014 року; «Компанія «Сосьєдад Аноніма дель Усьєса проти Іспанії» (Sociedad Anónima del Uciezav. Spain), № 38963/08, пп. 33-35, від 4 листопада 2014 року; та «Хасан Тунч та інші проти Туреччини» (Hasan Tunç and Others v. Turkey), № 19074/05, пп. 30-34, від 31 січня 2017 року). Більш детально кожен із цих критеріїв буде проаналізовано нижче.
    7.
    Перш ніж це зробити, Суд хотів би ще раз нагадати загальним зауваженням, що саме національний верховний суд, якщо цього вимагає національне законодавство, повинен оцінювати те, чи досягнуто передбачений законодавством поріг ratione valoris для подання скарги саме до цього суду. Відповідно, в ситуації, коли відповідне національне законодавство дозволяло йому відфільтровувати справи, що надходять до нього, верховний суд не може бути зв’язаний або обмежений помилками в оцінюванні зазначеного порогу, яких припустилися суди нижчої інстанції при визначенні того, чи надавати доступ до нього (згадане вище рішення у справі «Добріч проти Сербії», п. 54).
(i) Вимога щодо передбачуваності обмеження
    1.
    Що стосується першого з вищезазначених критеріїв, в низці випадків Суд надає особливої ваги тому, чи слід вважати процедуру касаційного оскарження, якої слід дотримуватися, передбачуваною з точки зору учасника судового процесу. Це робиться з метою встановлення того, чи не порушувався санкцією за недотримання зазначеної процедури принцип пропорційності (див. додаткову інформацію, наприклад, у рішеннях у справах «Мор проти Люксембургу» (Mohr v. Luxembourg) (рішення), № 29236/95, від 20 квітня 1999 року; ««Ланшютцер ГмбХ» проти Австрії» (Lanschützer GmbH v. Austria) (рішення), № 17402/08, п. 33, від 18 березня 2014 року; та «Генріуд проти Франції» (Henrioud v. France), № 21444/11, пп. 60-66, від 5 листопада 2015 року).
    2.
    Узоджена національна судова практика та послідовне застосування цієї практики, як правило, задовольняють критерій передбачуваності стосовно обмеження доступу до суду вищої інстанції (див., наприклад,згадане вище рішення у справі ««Леваж Престасьон Сервіс» проти Франції», п. 42; згадане вище рішення у справі «Бруалья Гомес де ла Торре проти Іспанії», п. 32; згадане вище рішення у справі ««Ланшютцер ГмбХ» проти Австрії», п. 34; та, для порівняння, «Думітру Георге проти Румунії»(Dumitru Gheorghe v. Romania), № 33883/06, пп. 32-34, від 12 квітня 2016 року).
    3.
    Такими самими міркуваннями Суд керувався у справах стосовно обмежень ratione valoris доступу до судів вищої інстанції (див. згадане вище рішення у справі «Йовановіч проти Сербії», п. 48, та згадане вище рішення у справі «Егіч проти Хорватії», пп. 49 та 57). Суд також бере до уваги те, чи була відповідна практика доступна заявнику чи заявниці, а також чи представляв її або його інтереси кваліфікований адвокат (див. згадане вище рішення у справі ««Леваж Престасьон Сервіс» проти Франції», п. 42, та згадане вище рішення у справі «Генріуд проти Франції», п. 61).
(ii) Тягар негативних наслідків помилок, допущених під час судового розгляду
    1.
    Стосовно другого критерію Суд неодноразово вирішував питання пропорційності, визначаючи процесуальні помилки, що виникли під час судового розгляду, в результаті чого заявник був позбавлений доступу до суду, та ухвалюючи рішення про те, чи мав заявник нести надмірний тягар у зв’язку з цими помилками. В тих випадках, де відповідна процесуальна помилка виникла лише з одного боку, з боку заявника чи з боку відповідних органів влади, зокрема суду(-ів), залежно від випадку, Суд, як правило, схильний покладати тягар на ту сторону, яка її допустила (див., наприклад, рішення у справі «Лясковська проти Польщі» (Laskowska v. Poland), № 77765/01, пп. 60-61, від 13 березня 2007 року; згадане вище рішення у справі «Йовановіч проти Сербії», п.46 (в кінці); «Шимєцкі проти Хорватії» (Šimecki v. Croatia), № 15253/10, пп. 46-47, від 30 квітня 2014 року;згадане вище рішення у справі «Егіч проти Хорватії», п. 57; та рішення у справі «Сефер Їлмаз і Мерьєм Їлмаз проти Туреччини» (Sefer Yılmaz and Meryem Yılmazv. Turkey), № 611/12, пп. 72-73, від 17 листопада 2015 року).
    2.
    Проте більш складними є ситуації, коли процесуальні помилки виникли як з боку заявника, так і з боку відповідних органів влади, зокрема суду(-ів). У таких випадках в практиці Суду не існує чіткого правила стосовно питання про те, на кого слід покладати тягар; тоді рішення залежатиме від усіх обставин справи, розглянутої в цілому.
    3.
    Втім, у практиці Суду можна виділити деякі керівні принципи. Зокрема, ухвалюючи рішення про те, на кого слід покласти тягар, Суд повинен керуватися такими міркуваннями.
    4.
    По-перше, має бути встановлено, чи представляв інтереси заявника адвокат під час судового розгляду, і чи заявник та/або його адвокат проявляли необхідну старанність, добиваючись проведення відповідних процесуальних дій. Дійсно, процесуальні права зазвичай нерозривно пов’язані з процесуальними обов’язками. Суд також наголошує на тому, що від учасників судового процесу також вимагається старанно дотримуватися процесуальних правил у справі (див., рішення у справі «Бонковська проти Польщі» (Bąkowska v. Poland), № 33539/02, п. 54, від 12 січня 2010 року; див. також, з відповідними змінами, рішення у справі ««Уніон Аліментарія Сандерс С.А.» проти Іспанії»(Unión Alimentaria Sanders S.A. v. Spain), від 7 липня 1989 року, п. 35, серія A № 157). Крім того, Суд акцентував увагу на питанні про те, чи забезпечувалося представництво інтересів заявника у суді (див., наприклад, згадане вище рішення у справі «Леваж Престасьон Сервіс» проти Франції», п. 48, та «Лоргер проти Словенії» (Lorger v. Slovenia) (рішення) (№ 54213/12, п. 22, від 26 січня 2016 року).
    5.
    По-друге, Суд братиме до уваги те, чи можна було з самого початку уникнути помилок (див., наприклад, рішення у справі «Едіфікасьонес Марч Гальєго С.А.» проти Іспанії» (Edificaciones March Gallego S.A. v. Spain), від 19 лютого 1998 року, п. 35, Збірник 1998-I).
    6.
    По-третє, Суд оцінюватиме те, хто саме переважно чи об’єктивно спричинив виникнення помилок – заявник чи відповідні органи влади, зокрема суд(-и). Зокрема, обмеження доступу до суду буде непропорційним, якщо неприйнятність засобу юридичного захисту є наслідком того, що допущення помилки поставлено у провину заявнику, який об’єктивно не відповідає за неї (див., рішення у справі «Екзаміліотіс проти Греції (№ 2)» (Examiliotis v. Greece) (№ 2), № 28340/02, п. 28, від 4 травня 2006 року; див. також згадане вище рішення у справі «Платаку проти Греції», пп. 39 та 49; згадане вище рішення у справі ««Сотіріс енд Нікос Кутрас АТТЕЕ» проти Греції», п. 21; та рішення у справі «Фрайтаг проти Німеччини» (Freitag v. Germany), № 71440/01, пп. 39-42, від 19 липня 2007 року).
(iii) Критерій «надмірного формалізму»
    1.
    Що стосується третього критерію, Суд наголошує на цінності та важливості дотримання формалізованих норм цивільного процесу, за допомогою яких сторони забезпечують вирішення спору цивільного характеру, оскільки завдяки цьому може обмежуватися обсяг дискреції, забезпечуватися рівність сторін, запобігатися свавілля, забезпечуватися ефективне вирішення спору та розгляд справи судом упродовж розумного строку, а також забезпечуватися юридична визначеність та повага до суду.
    2.
    При цьому у практиці Суду закріплено, що «надмірний формалізм» може суперечити вимозі забезпечення практичного та ефективного права на доступ до суду згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції (див. пункт 77 вище). Це зазвичай відбувається у випадку особливо вузького тлумачення процесуальної норми, що перешкоджає розгляду позову заявника по суті, із супутнім ризиком порушення його чи її права на ефективний судовий захист (див.рішення у справах «Белеш та інші проти Чеської Республіки» (Běleš and Others v. the Czech Republic), № 47273/99, пп. 50-51 та 69, ЄСПЛ 2002 IX, та «Волчлі проти Франції» (Walchli v. France), № 35787/03, п. 29, від 26 липня 2007 року).
    3.
    Оцінювання скарги на надмірний формалізм у рішеннях національних судів зазвичай буде результатом розгляду справи в цілому (див. згадане вище рішення у справі «Белеш та інші проти Чеської Республіки», п. 69), з урахуванням конкретнихобставин такої справи (див., наприклад,рішення у справах «Стагно проти Бельгії» (Stagno v. Belgium), № 1062/07, пп. 33-35, від 7 липня 2009 року, та«Фатма Нур Ертен та Аднан Ертен проти Туреччини» (Fatma Nur Erten and Adnan Erten v. Turkey), № 14674/11, пп. 29-32, від 25 листопада 2014 року). При проведенні оцінювання Суд часто наголошував на питаннях «юридичної визначеності» та «належного здійснення правосуддя» як на двох основних елементах для проведення розмежування між надмірним формалізмом та прийнятним застосуванням процесуальних формальностей. Зокрема, Суд постановляв, що є порушення права на доступ до суду, коли норми не переслідують цілі юридичної визначеності та належного здійснення правосуддя та утворюють свого роду перепону, яка перешкоджає вирішенню справи учасників судового процесу по суті компетентним судом (див., наприклад, рішення у справах «Карт проти Туреччини» (Kart v. Turkey) [ВП], № 8917/05, п. 79 (в кінці), ЄСПЛ 2009 (витяги); «Ефстатіу та інші проти Греції» (Efstathiou and Others v. Greece), № 36998/02, п. 24 (в кінці), від 27 липня 2006 року, та «Ешим проти Туреччини»(Eşim v. Turkey), № 59601/09, п. 21, від 17 вересня 2013 року).
    4.
    У своїй подальшій практиці Суд послідовно спирався на вищезазначені елементи при ухваленні рішення щодо того, чи було тлумачення процесуальної норми таким, що необґрунтовано обмежувало право заявника на доступ до суду (див. приклади, рішення у справах, в яких було визнано порушення: «Новіньський проти Польщі» (Nowiński v. Poland), № 25924/06, п. 34, від 20 жовтня 2009 року;«Омеровіч проти Хорватії (№ 2)» (Omerović v. Croatia) (№ 2), № 22980/09, п. 45, від 5 грудня 2013 року; «Маширевіч проти Сербії» (Maširević v. Serbia), № 30671/08, п. 51, від 11 лютого 2014 року;«Корнеа проти Республіки Молдова» (Cornea v. the Republic of Moldova), № 22735/07, п. 24, від 22 липня 2014 року; та «Лоулі-Георгопулу проти Греції» (Louli-Georgopoulou v. Greece), № 22756/09, п. 48, від 16 березня 2017 року; а також приклади, в яких Судом було постановлено, що обмеження доступ до суду не є непропорційним: «Уеллс проти Сполученого Королівства» (Wells v. the United Kingdom), № 37794/05, (рішення) від 16 січня 2007 року, та «Данн проти Сполученого Королівства» (Dunn v. the United Kingdom) (рішення), № 62793/10, п. 38, від 23 жовтня 2012 року). У цій справі Суд не вбачає жодних підстав для відступу від своєї практики.
3. Застосування зазначених вище принципів до даної справи
    1.
    З самого початку Суд зазначає, що заявниця приєдналася до цивільного процесу, про який йдеться, після смерті свого чоловіка, який подав касаційну скаргу до Верховного Суду (див. пункти 28-29 вище). Вона була зв’язана процесуальним вибором, який зробив її чоловік, подавши скаргу на розгляд Верховного Суду, і не було подано жодного аргументу на користь того, що її позицію слід розглядати інакше, ніж позицію її покійного чоловіка відповідно до національного законодавства або в контексті права на доступ до суду, гарантованого пунктом 1 статті 6 Конвенції. Зважаючи на те, що заявниця має ототожнюватись з її покійним чоловіком, який зробив вибір процесуальних форм захисту ще до її вступу у справу, заходи, які вжив її чоловік, вважатимуться заходами заявниці. Тому Суд використовуватиме термін «заявниця» по відношенню до всього провадження на національному рівні в цілому.
(a) Обмеження доступу заявниці до Верховного Суду
    1.
    Суд зазначає, що у в правовій системі Хорватії доступ до Верховного Суду в цивільних справах забезпечується шляхом касаційного оскарження (подання касаційної скарги), яка, як пояснює Уряд, може бути «звичайною» або «екстраординарною». Про «звичайну» касаційну скаргу, яка розглядається в даній справі, йдеться у пункті 1 ч. 1 статті 382 Закону «Про цивільне судочинство». Вона стосується спорів, в яких вартість оскаржуваної частини судового рішення перевищує певний поріг (100 000 хорватських кун на момент подій, що розглядаються). Після досягнення цього порогу доступ до Верховного Суду стає питанням індивідуального права. З іншого боку «екстраординарна» касаційна скарга стосується справ, в яких не допускається подання «звичайної» касаційної скарги. Процедура екстраординарного касаційного оскарження регулюється п. 2 ч. 1 статті 382 Закону «Про цивільне судочинство» і стосується справ, в яких «рішення у спорі обумовлюється вирішенням питання матеріального або процесуального права, що є важливим для забезпечення послідовного застосування закону та рівноправності громадян». В рамках будь-якої з цих двох форм касаційного оскарження Верховний Суд може скасувати рішення судів нижчої інстанції і направити справу на новий розгляд або, в деяких випадках, скасувати оскаржуване рішення. У будь-якому випадку, Верховний Суд наділений повноваженнями визнавати неприйнятною будь-яку касаційну скаргу, яка не відповідає відповідним вимогам законодавства (див. пункт 33 вище).
    2.
    У даній справі заявниця подала «звичайну» касаційну скаргу, зважаючи на те, що сума позовної вимоги досягла відповідного порогу ratione valoris у розмірі 100 000 хорватських кун. Проте Верховний Суд визнав касаційну скаргу неприйнятною ratione valoris. Він постановив, що відповідною вартістю спору є сума, вказана позивачем у позовній заяві, а саме 10 000 хорватських кун (що було нижче встановленого законодавством порогу в 100 000 хорватських кун), а не сума, вказана у судовому засіданні 6 квітня 2005 року. При здійсненні оцінювання Верховний Суд керувався пунктом 3 статті 40 Закону «Про цивільне судочинство», яким передбачено, що вартість предмета спору може бути змінена не пізніше ніж на підготовчому засіданні або, якщо жодного підготовчого засідання не проводилося, тоді на першому засіданні під час основного розгляду до початку захисту відповідачем своєї позиції по суті спору. Верховний Суд також наголошував на тому, що, добиваючись збільшення вартості спору, заявниця не змінила свій цивільний позов, що дозволило б їй збільшити вартість спору (див. пункти 30 та 33 вище). Це рішення відповідало усталеній практиці Верховного Суду з цього питання (див. пункти 35-45 вище).
    3.
    З огляду на вищезазначене, Суд підкреслює, що за своїм характером відповідне обмеження, яке випливає з відповідного національного законодавства та практики Верховного Суду, саме по собі не є результатом негнучких процесуальних норм. Відповідне національне законодавство та практика передбачали можливість зміни вартості спору згідно з пунктом 3 статті 40 Закону «Про цивільне судочинство», що могло б забезпечити доступ до Верховного Суду у випадку зміни обставин справи. Більше того, навіть у випадку неможливості подати «звичайну» касаційну скаргу згідно з п. 1 ч. 1 статті 382 Закону «Про цивільне судочинство», заявниця мала можливість скористатися процедурою «екстраординарного» касаційного оскарження згідно з п. 2 ч. 1 статті 382 зазначеного Закону, яка могла б забезпечити їй доступ до Верховного Суду. Проте, як зазначив Уряд, заявниця не скористалася такою можливістю.
    4.
    Зважаючи на ці обставини, Суд дослідить те, чи було обмеження, про яке йдеться, виправданим, тобто чи воно переслідувало легітимну мету та було пропорційним такій меті.
(b) Чи переслідувало обмеження легітимну мету
    1.
    Суд зауважує, що оскаржуване обмеження доступу до Верховного Суду охоплюється загальновизнаною легітимною метою встановленого законодавством порогу ratione valoris для скарг, що подаються на розгляд Верховного Суду, яка полягає в тому, щоб забезпечувати розгляд у Верховному Суді, з огляду на саму суть його функцій, лише справ необхідного рівня значущості (див. пункт 83 вище).
    2.
    Крім того, згідно зі статтею 119 Конституції, основною функцією Верховного Суду як найвищого судового органу є забезпечення послідовного застосування закону та однаковості у його застосуванні (див. пункт 32 вище). Зважаючи на цю функцію, Суд не бачить жодної підстави сумніватися в тому, що, усуваючи порушення, допущені при визначенні вартості спору судами нижчих інстанцій, рішення Верховного Суду переслідувало легітимну мету, а саме дотримання принципу верховенства права та належного здійснення правосуддя. Отже, слід з’ясувати, чи, з огляду на всі відповідні обставини справи, існувало розумне співвідношення пропорційності між цією метою та засобами, які використовувалися для її досягнення.
(c) Чи було обмеження пропорційним
    1.
    Як уже зазначалося в пункті 73 вище, Суд не бачить жодних підстав ставити під сумнів законність та допустимість обмежень ratione valoris доступу до Верховного Суду чи свободу розсуду національних органів в питанні регулювання способів їх реалізації. Перш ніж оцінювати пропорційність обмеження, про яке йдеться, Суд, тим не менше, вважає, що важливо визначити межі цього розсуду щодо способу застосування норм, які стосуються порогу ratione valoris, до даної справи. У своїй оцінці Суд враховуватиме обсяг, в якому справу було розглянуто в судах нижчої інстанції; наявність чи відсутність питань, пов'язаних зі справедливістю судового розгляду, проведеного в судах нижчої інстанції, а також характер повноважень Верховного Суду (див. пункт 84 вище).
    2.
    Стосовно першого критерію, згаданого вище, Суд відзначає, що справа заявниці розглядалася на національному рівні у судах двох інстанцій (муніципальному суді та окружному суді), які мали повну юрисдикцію для її розгляду. Крім того, стосовно другого згаданого вище критерію, Суд зауважує, що, з огляду на скарги, які були визнані неприйнятними (див. пункт 57 вище), у цій справі не виникає жодного явного питання щодо відсутності справедливого судового розгляду. В контексті третього згаданого вище критерію Суд зазначає, що роль Верховного Суду зводиться до перегляду застосування відповідного національного законодавства судами нижчої інстанції, що дозволяє встановлювати суворіші умови прийнятності для касаційної скарги, аніж для звичайної скарги (див. згадане вище рішення у справі «Бруалья Гомес де ла Торре проти Іспанії», п. 37 (в кінці)). Суд вважає, що за таких обставин органи влади держави-відповідача користуються широкими межами розсуду щодо способу застосування відповідних обмежень ratione valoris у даній справі.
    3.
    Проте це не означає, що національні органи мали необмежений розсуд у цьому питанні. Досліджуючи те, чи було перевищено межі розсуду, Суд має звернути особливу увагу на три критерії, наведені в пункті 85 вище, а саме: (i) передбачуваність процедури касаційного оскарження; (іі) питання про те, на кого мають покладатися негативні наслідки помилок, допущених під час судового розгляду, та (ііі) питання про те, чи обмежував надмірний формалізм доступ заявниці до Верховного Суду.
(i) Передбачуваність обмеження
    1.
    Що стосується передбачуваності процедури касаційного оскарження, слід зазначити, що практика Верховного Суду є послідовною і чітко вказує на те, що подальша зміна вартості предмета спору, з порушенням процесуальних вимог пункту 3 статті 40 Закону «Про цивільне судочинство», як сталося у цій справі, не може призводити до прийнятності касаційної скарги. Це дійсно так, незалежно від того, хто саме припустився помилки в процесуальних діях – суди нижчої інстанції чи учасник судового провадження (див. пункти 35-43 вище).
    2.
    Крім того, відповідно до пункту 3 статті 40 Закону «Про цивільне судочинство», у випадку зміни вартості предмета спору має бути ухвалене окреме рішення, яким визначається вартість предмета спору (див. пункт 33 вище). У даній справі, як на момент, коли могло б бути подане клопотання про ухвалення відповідного рішення (тобто в судовому засіданні 1 лютого 2005 року), так і на момент, коли заявниця дійсно звернулась з проханням змінити вартість предмета спору, у спосіб, що суперечить пункту 3 статті 40 Закону «Про цивільне судочинство», її інтереси представляв кваліфікований адвокат з Хорватії, який міг і повинен був бути ознайомлений із вимогами згаданого положення Закону «Про цивільне судочинство» та послідовною практикою Верховного Суду. Відповідно, незалежно від того, що суди нижчої інстанції, як може здатися на перший погляд, погодилися на вищу вартість (принаймні у контексті встановлення розміру відповідного судового збору), заявниця та її адвокат однозначно мали змогу з’ясувати, на підставі відповідних положень національного законодавства та судової практики, що, якщо відсутнє спеціальне рішення суду першої інстанції з цього приводу, подальша зміна вартості не може братися до уваги для цілей визначення права на доступ до Верховного Суду.
    3.
    За таких обставин посилання заявниці на практику Конституційного суду, яка стосується ситуації, коли процесуальні помилки в судах нижчих інстанцій стосувалися всього процесу, а не окремих, але істотних помилок, допущених заявником, не може як таке бути вагомим доводом на користь її твердження про те, що їй мав бути забезпечений доступ до Верховного Суду.
    4.
    Вищезазначених міркувань достатньо для того, щоб Суд міг дійти висновку про послідовність і передбачуваність регулювання процедури касаційного оскарження.
(ii) Покладання на заявницю негативних наслідків помилок, допущених під час судового розгляду
    1.
    Що стосується другого критерію, слід зазначити, що як заявниця, так і суди першої та другої інстанції припустилися декількох процесуальних помилок при визначенні вартості предмета спору у процесі судового розгляду. Тим не менше, на думку Суду, ці помилки переважно та об’єктивно ставляться у провину заявниці.
    2.
    Зокрема, дійсно, при поданні цивільного позову інтереси заявниці представляв адвокат не з Хорватії, а з Чорногорії (див. пункт 12 вище). Проте заявниці ніщо не заважало призначити адвоката з Хорватії і, насправді, на більш пізній стадії судового розгляду вона доручила І.Б. представляти її інтереси у судах (див. пункт 19 вище). Відповідно, той факт, що перший адвокат заявниці вказав нібито неналежну вартість предмета спору у первісному цивільному позові, є питанням індивідуального вибору адвоката, зробленого заявницею.
    3.
    Слід також зазначити, що, згідно з відповідною національною судовою практикою, заявниця мала право вказати вартість предмета спору в розмірі, який необов’язково повинен був відповідати ринковій вартості спірних об’єктів нерухомості (див. пункт 35 вище). Дійсно, вартість спору, вказана нею пізніше у судовому засіданні 6 квітня 2005 року, не відповідала вартості об’єктів нерухомості, зазначеній у первісному цивільному позові (див. пункти 13 та 20 вище). Тому доводу заявниці про існування непропорційної різниці між вказаною вартістю і реальною вартістю не можна надавати жодного значення.
    4.
    Крім того, сторонами не заперечується, що до того, як відповідачі почали відстоювати свою позицію по суті справи, тобто до 1 лютого 2005, первісно вказана вартість ще могла бути змінена. Проте, незважаючи на те, що в судовому засіданні в зазначену дату інтереси заявниці представляв адвокат з Хорватії, заявниця не заявляла, що хоче змінити вартість предмета спору. Вона зробила це лише на більш пізній стадії судового розгляду, після того, як відповідачі вже почали відстоювати свою позицію, що було неможливо згідно з відповідними нормами національного законодавства (див. пункти 33 та 35-43 вище). Той факт, що її адвокат вступив у справу лише перед судовим засіданням, яке відбулося 1 лютого 2005 року, не може виправдовувати це упущення з її боку. Насправді, в судовому засіданні адвокат ефективно та всебічно представляв справу по суті (див. пункт 19 вище), а, отже, повинен був мати можливість змінити вартість предмета спору згідно з відповідними вимогами національного законодавства (див. пункт 94 вище).
    5.
    Що стосується доводу заявниці про те, що в судовому засіданні 6 квітня 2005 року вона змінила цивільний позов, що дозволило їй збільшити вартість предмета спору (див. пункти 44-45 вище), Суд зазначає, що Верховний Суд постановив, що жодної такої зміни цивільного позову не відбулося (див. пункт 30 вище). Беручи до уваги, що саме національні суди повинні тлумачити відповідні норми національного законодавства і що рішення Верховного Суду, було ухвалене після повного вивчення відповідних фактів, не видається свавільним чи явно необґрунтованим (див. пункт 79 вище), Суд не бачить жодних підстав сумніватися в цьому висновку.
    6.
    Дійсно, в порушення вимог пункту 3 статті 40 Закону «Про цивільне судочинство» муніципальний суд припустився помилки, не ухваливши жодного рішення з приводу пропозиції заявниці змінити вартість предмета спору, і зобов’язав заявницю оплатити судовий збір та витрати відповідачів, виходячи з вищої вартості. Також правда те, що окружний суд з цим погодився (див. пункти 25-27 вище). Проте зазначені помилки з боку цих двох судів не слід вважати такими, що виправдовують помилку, якої припустилася заявниця, коли просила змінити вартість предмета спору. Вирішувати інакше означало б погоджуватися з тим, що процесуальна помилка одного може бути виправдана подальшою помилкою іншого, що суперечило б принципу верховенства права та вимозі ретельного та належного ведення провадження, а також обережного застосування відповідних процесуальних норм (див. пункт 93 вище).
    7.
    До того ж, на думку Суду, жодне розумне очікування не може бути породжене помилковими процесуальними діями, здійсненими заявницею у даній справі. З вищезазначеного також випливає, що той факт, що заявниця була зобов’язана сплатити більшу суму судового збору та судових витрат, є перш за все наслідком її власної поведінки і тому не може розцінюватися як таке, що надає їй право на доступ до Верховного Суду (див., для порівняння, згадане вище рішення у справі «Хасан Тунч та інші проти Туреччини», пп. 29-42). У цьому контексті, Суд зазначає, що правопопередник заявниці мав право вимагати повернення неправильно розрахованого судового збору протягом одного року з моменту його сплати; проте він не скористався цією можливістю.
    8.
    З цього вбачається, що заявниця, інтереси якої представляв адвокат у рамках провадження в національних судах, не проявила необхідної ретельності, добиваючись збільшення вартості спору у спосіб, не сумісний з вимогами національного законодавства. Процесуальних помилок можна було уникнути з самого початку, а, зважаючи на те, що цих помилок переважно та об’єктивно припустилася заявниця, негативні наслідки цих помилок покладаються саме на неї.
(iii) Чи мав місце надмірний формалізм, який обмежив доступ заявниці до Верховного Суду
    1.
    Що стосується критерію надмірного формалізму, Суд вважає, як вже було зазначено вище, що важко погодитись з тим, що Верховний Суд, у ситуації, коли відповідне національне законодавство дозволяло йому відфільтровувати справи, що надходять на розгляд до нього, зобов'язаний враховувати помилки, яких припустилися суди нижчої інстанції при визначенні того, чи надавати доступ до нього. Ухвалення іншого рішення могло б суттєво завадити роботі Верховного Суду і унеможливило б виконання Верховним Судом своєї особливої ролі. У практиці Суду вже підтверджувалося, що повноваження верховного суду визначати свою юрисдикцію не можуть обмежуватися у такий спосіб (див. пункт 86 вище). У будь-якому випадку, визнаючи відсутність підстав ставити під сумнів відповідний процесуальний механізм за Законом Хорватії «Про цивільне судочинство» щодо способу, в який має вказуватися вартість спору (див. пункт 103 вище), не можна стверджувати, що рішення, в якому Верховний Суд застосував зазначені обов’язкові положення Закону «Про цивільне судочинство», призвело до надмірного формалізму.
    2.
    Навпаки, Суд вважає, що рішення Верховного Суду забезпечило юридичну визначеність і належне здійснення правосуддя (див. пункт 98 вище). У даній справі Верховний Суд просто відновив верховенство права у зв’язку з помилковою процесуальною дією, вчиненою у ході провадження заявницею та двома судами нижчих інстанцій,в контексті питання, що стосується його юрисдикції. У такий спосіб він підтримав принцип ефективності здійснення правосуддя і, з огляду на це, a priori, жодне питання надмірного формалізму не повинно виникати. Оскільки верховенство права є основоположним принципом демократичної держави і Конвенції (див., наприклад, рішення у справі «Бака проти Угорщини» (Baka v. Hungary) [ВП], № 20261/12, п. 117, ЄСПЛ 2016), Конвенція чи будь-що інше не може породжувати очікування того, що Верховний Суд ігноруватиме або не помічатиме очевидні процесуальні порушення.
    3.
    Відповідно, не можна стверджувати, що рішення Верховного Суду, яким касаційну скаргу заявниці було визнано неприйнятною, призвело до надмірного формалізму, який би випливав з необґрунтованого та особливо суворого застосування процесуальних норм, що безпідставно обмежують доступ заявниці до його юрисдикції.
(iv) Висновок щодо пропорційності
    1.
    З огляду на вищезазначене, беручи до уваги той факт, що справа заявниці розглядалася в національних судах двох інстанцій (муніципальному суді та окружному суді), які мали повну юрисдикцію для її розгляду, а також те, що у цій справі не виникло жодного явного питання щодо відсутності справедливого судового розгляду, так само як і те, що роль Верховного Суду зводилася до перегляду застосування відповідного національного законодавства судами нижчої інстанції (див. пункт 108 вище), не можна стверджувати, що рішення Верховного Суду призвело до непропорційного обмеження, яке порушило саму суть права заявниці на доступ до суду, гарантованого пунктом 1 статті 6 Конвенції, або вийшло за межі свободи розсуду, наданої національним органам.
(d) Загальний висновок
    1.
    З огляду на вищезазначене, пункт 1 статті 6 Конвенції порушено не було.
З ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
    1.
    Відхиляє попереднє заперечення Уряду;
    2.
    Постановляє, що порушення пункту 1 статті 6 Конвенції не було.
Вчинено англійською та французькою мовами і вручено під час відкритого засідання в приміщенні Європейського суду з прав людини в Страсбурзі 5 квітня 2018 року.
Сорен Пребенсен (Søren Prebensen) Гвідо Раймонді (Guido Raimondi) Заступник секретаря Голова
Last modified 2yr ago