Powered By GitBook
Спільна окрема думка часткової незгоди суддів Ніколау, Келлера та Дєдова

Рішення від 23 лютого 2016 року

Завантажте повний текст рішення «Навальний та Офіцеров проти Росії»
СПІЛЬНА ОКРЕМА ДУМКА ЧАСТКОВОЇ НЕЗГОДИ СУДДІВ НІКОЛАУ, КЕЛЛЕРА ТА ДЄДОВА
    1.
    З підстав, викладених у пунктах 102-121 цього рішення, ми повністю згодні з більшістю колег у тому, що в даній справі мало місце порушення статті 6 Конвенції. Ми також проголосували разом із більшістю з питання щодо порушення статті 7 Конвенції. Водночас, ми не може погодитися з висновком колег щодо того, що скарга заявників за статтею 18 Конвенції є неприйнятною. Наші колеги вважали, що, беручи до уваги висновки Суду з питання щодо порушення пункту 1 статті 6 Конвенції, немає необхідності розглядати інші скарги заявників за статтями 6 та 7 Конвенції. Проте вони обрали інший підхід при розгляді скарги за статтею 18 Конвенції, визнавши скаргу неприйнятною. З усією повагою, ми не можемо погодитися з цією думкою.
    2.
    По-перше, ми вважаємо, що підхід більшості колег недооцінює важливість статті 18 Конвенції У тексті цієї статті всього лише йдеться про те, що «обмеження, дозволені згідно з [цією] Конвенцією щодо зазначених прав і свобод, не застосовуються для інших цілей ніж ті, для яких вони встановлені». Однак підготовчі матеріали, які використовувалися при розробці тексту цієї статті, свідчать про те, що вона була задумана як гарантія захисту від неправомірних обмежень прав та свобод, передбачених Конвенцією, а, отже, повинна була запобігти відродженню недемократичних режимів у Європі. Стаття 18 Конвенції повинна була забезпечити Європу новим підходом, необхідним для «боротьби з тоталітаризмом», що виходитиме з розуміння того, що держави завжди можуть знайти – і завжди знаходитимуть – приводи або підстави для того, щоб обмежити, лімітувати або повністю вихолостити особисті права та свободи: з цією метою завжди можна зловживати такими громадськими інтересами, як «мораль, порядок, громадська безпека і, насамперед, демократичні права». Так, ранньою версією цієї статті, що була запропонована Консультативній асамблеї Правовим комітетом, заборонялося «будь-яке обмеження гарантованої свободи з мотивів, які ґрунтуються не на загальному блазі або спільному інтересі, а на міркуваннях держави». Ця версія статті 18 Конвенції була частиною універсальної статті про обмеження, що була представлена на початковому етапі підготовки тексту Конвенції і поширювала свою дію на всі права та свободи, передбачені Конвенцією.
    3.
    Стаття 18 у тому вигляді, в якому вона була остаточно закріплена в Конвенції, мала вийти за межі прав і свобод, передбачених Конвенцією, щоб захистити осіб від обмеження їхніх прав, яке суперечить духу Конвенції, у тому числі кримінального переслідування з політичних мотивів. Дане застосування статті також знайшло своє відображення в практиці Суду, незважаючи на те, що Суд досить нечасто визнавав порушення статті 18 Конвенції, з огляду на суворий стандарт доведення, що обумовлений дією презумпції сумлінного дотримання державами своїх зобов'язань за Конвенцією. Проте Суд констатував цілу низку порушень статті 18 Конвенції – наприклад, у рішенні 2012 року в справі «Луценко проти України», де визнав, що кримінальну справу щодо заявника було порушено не лише з метою притягнення його до кримінальної відповідальності за підозрою у вчиненні злочину, але також «для інших цілей», зокрема, щоб покарати його за те, що він наполягав на своїй невинуватості і намагався оспорити обвинувачення, висунуті проти нього, в засобах масової інформації. Ще одним прикладом є рішення 2014 року у справі «Ільгар Мамедов проти Азербайджану» (Ilgar Mammadov v. Azerbaijan), в якому заявника викликали на допит у поліцію наступного дня після опублікування в його блозі відомостей про масові заворушення, які влада прагнула приховати від широкої громадськості. Після цього щодо нього було порушено кримінальну справу. З огляду на відсутність «об'єктивної інформації, що свідчить про наявність сумлінних підозр стосовно заявника», Суд визнав достатньо доведеним той факт, що «справжньою метою оскаржуваних заходів було змусити заявника замовчати або ж покарати його за критику Уряду, а також за спроби поширити відомості, які Уряд намагався приховати і які заявник вважав такими, що відповідають дійсності». Крім того, є ще декілька прикладів рішень, в яких Суд застосував статтю 18 Конвенції до судового провадження, порушеного з політичних мотивів. Незважаючи на поодиноке застосування положень цієї статті до такого роду провадження, тим не менш, даний підхід знаходить своє підтвердження в практиці Суду.
    4.
    По-друге, ми вважаємо, що більшість суддів без необхідності, а також без будь-якого обґрунтування обмежують сферу застосування статті 18 Конвенції. Звичайно ж, ми визнаємо, що не слід посилатися на статтю 18 з метою протидії всім можливим формам зловживання владними повноваженнями. Суд – а також сам текст статті 18 – недвозначно вказують на те, що дане положення закріплює додаткове право, на яке можна посилатися лише у поєднанні з іншою статтею Конвенції. Проте важливо відзначити, що така інша стаття Конвенції може й не бути порушеною. У даній справі ставиться питання про те, чи можна посилатися на статтю 18 у сукупності з будь-яким правом, гарантованим Конвенцією, або лише з тими правами, які прямо передбачають можливість обґрунтованого обмеження. У своїй попередній практиці Суд однозначно допускав застосування статті 18 разом зі статтею 5 Конвенції, статтею 8 Конвенції і статтею 1 Протоколу № 1 до Конвенції. Водночас, здається, що Суд також допускав посилання на статтю 18 Конвенції разом із однією з трьох перерахованих статей, а також іншими правами, гарантованими Конвенцією, наприклад, за статтею 6 Конвенції. Крім того, історія розробки тексту статті 18 вказує на те, що автори не мали наміру обмежувати сферу її застосування тими положеннями Конвенції, які містять норми, що чітко передбачають можливість обмеження відповідних прав. Навпроти, в силу ratio conventionis ця стаття поширюється на обмеження всіх прав за Конвенцією, за винятком абсолютних прав, які не допускають можливості обмеження і до яких, відповідно, стаття 18, за логікою, не може застосовуватися, наприклад, прав, гарантованих статтею 3.
    5.
    У даній справі Суд вперше постав перед необхідністю застосувати додатковий механізм захисту, передбачений статтею 18 Конвенції, виключно у сукупності зі статтями 6 та 7 Конвенції. Більшість суддів, вперше відповідаючи на питання щодо можливості такого поєднання, вирішили, що на статтю 18 не можна посилатися виключно в сукупності з цими положеннями, які, «в частині, що стосується даної справи, не містять явних або неявних обмежень, які могли б стати предметом розгляду Суду за статтею 18 Конвенції» (див. пункт 129 рішення). З огляду на те, що текст статті 18 Конвенції сформульований у досить загальних виразах, висновок більшості суддів заслуговував, щонайменше, на окреме роз'яснення.
    6.
    Повертаючись до статті 6 Конвенції, слід визнати, що передбачене нею право однозначно допускає можливість обмеження: положення цієї статті передбачає неминучі обмеження як в силу самого формулювання статті, так і у світлі практики Суду. Як і стаття 5, стаття 6 Конвенції не закріплює абсолютне право, але, незважаючи на те, що жодна з цих статей не містить другої частини, текст якої передбачав би можливість обмеження, як у статтях 8-11 Конвенції, проте, такі обмеження можливі. Отже, відсутні підстави, з яких стаття 18 повинна a priori застосовуватися виключно в сукупності зі статтею 5, але не зі статтею 6.
    7.
    Стаття 18 Конвенції набуває особливого значення при розгляді справи першого заявника. Справа не лише в тому, що кримінальне провадження щодо нього було несправедливим і становило порушення пункту 1 статті 6; також має місце неголослівна заява про те, що дане судове провадження було пов’язане зі зловживаннями. У результаті кримінального провадження на національному рівні відомого політичного активіста, який критикує уряд, було піддано кримінальному переслідуванню, в ході якого, за визнанням більшості суддів у цій справі, було допущено «свавільне і непередбачуване тлумачення [національного законодавства] на шкоду заявникам, що призвело до явно необґрунтованого результату судового розгляду» (див. пункт 115 рішення). Наслідки такого перекручування закону – шельмування опозиціонерів, щоб змусити їх замовчати під загрозою кримінального переслідування, – належать саме до тих зловживань, захищати від яких повинна стаття 18. Це питання є незалежним від скарги на порушення пункту 1 статті 6, і воно піднімалося заявниками в Страсбурзі в рамках неголослівної скарги. Тому Суд був зобов'язаний розглянути дану скаргу. Визнання скарги несумісною ratione materiae, як це зробили більшість суддів, йде врозріз з ratio conventionis та попередньою практикою Суду за статтею 18. На цій підставі, незважаючи на те, що ми не вважаємо себе уповноваженими ухвалювати рішення по суті відповідної скарги заявників, ми вважаємо, що Суд повинен був оголосити скаргу на порушення статті 18 Конвенції прийнятною.
Last modified 2yr ago
Copy link