Право

Рішення від 23 лютого 2016 року

Завантажте повний текст рішення «Навальний та Офіцеров проти Росії»

ПРАВО

I. ОБ’ЄДНАННЯ ЗАЯВ

1. Беручи до уваги спільність фактичних обставин і правової аргументації, Суд вирішує об'єднати розглянуті заяви на підставі пункту 1 правила 42 Регламенту Суду.

II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ

1. Відповідно до пунктів 1, 2 і 3 (d) статті 6 Конвенції, заявники скаржилися на те, що кримінальне провадження у їхній справі було свавільним і несправедливим. Вони скаржилися на підхід суду до доказів, а також на порушення принципу презумпції невинуватості, зокрема, у зв'язку з вироком у справі X, яким була встановлена причетність заявників до вчинення злочину, а також у зв'язку з використанням доказів, отриманих у ході провадження у справі Х, і вироку у його справі в ході судового розгляду у справі заявників. Крім того, заявники оскаржили порядок допиту Х та інших свідків у суді, а також відмову суду викликати і допитати ряд свідків, допитаних у ході попереднього слідства. У пункті 1 статті 6 Конвенції говориться:

   «1. Кожен ... при пред’явленні йому будь-якого кримінального обвинувачення має право на справедливий … розгляд його справи … судом... Кожен, кого обвинувачено у вчиненні кримінального правопорушення, вважається невинуватим доти, доки його вину не буде доведено в законному порядку. Кожний обвинувачений у вчиненні кримінального правопорушення має щонайменше такі права:

   ... (d) допитувати свідків обвинувачення або вимагати, щоб їх допитали, а також вимагати виклику й допиту свідків захисту на тих самих умовах, що й свідків обвинувачення; ...»

А. Щодо прийнятності

1. Уряд заперечував прийнятність однієї зі скарг на порушення статті 6 Конвенції. Уряд стверджував, що заявники не оскаржили рішення про виділення кримінальної справи щодо X в окреме провадження. Зокрема, Уряд вказав, що перший заявник не оскаржив постанови від 17 жовтня 2012 року та 10 грудня 2012 року в порядку, передбаченому статтею 125 КПК, а другий заявник взагалі не звернувся зі скаргою на зазначені постанови. Тому Уряд вважав, що заявники не вичерпали внутрішньодержавних засобів правового захисту по цій частині скарги. На думку Уряду, навіть якщо заявники вважають даний засіб правового захисту неефективним, вони в будь-якому випадку пропустили шестимісячний строк для подання скарги до Суду.

2. Суд вважає, що рішення про виділення кримінальної справи щодо Х в окреме провадження слід розглядати в рамках скарги на використання доказів, отриманих у результаті розгляду виділеної справи, у ході наступного судового провадження в справі заявників. Суд відзначає, що обидва заявника оскаржили в суді порядок допуску та використання відповідних доказів і навели відповідну аргументацію у своїй апеляційній скарзі, яка була розглянута і відхилена судом 16 жовтня 2013 року. Перший заявник направив скаргу до Суду 24 червня 2013 року, другий заявник – 8 квітня 2014 року. За цих обставин Суд вважає, що доводи Уряду про невичерпання внутрішньодержавних засобів правового захисту та недотримання встановленого строку звернення до Суду повинні бути відхилені.

3. Суд зазначає, що скарги на порушення статті 6 Конвенції не є явно необґрунтованими у розумінні підпункту (а) пункту 3 статті 35 Конвенції. Суд також зазначає, що вони не є неприйнятними з будь-яких інших підстав. Отже, вони оголошуються прийнятними.

Щодо суті 1. Доводи сторін

1. Уряд стверджував, що кримінальне судочинство у справі заявників було законним і справедливим. Кримінальну справу Х необхідно було виділити з кримінальної справи заявників, щоб розглянути в особливому порядку, на підставі досудової угоди про співпрацю. Крім того, Уряд заявляв, що в ході спрощеної процедури судового розгляду суд не давав оцінки доказам і не висловлювався щодо винуватості заявників чи їхньої причетності до вчинення злочину. Далі Уряд стверджував, що постанова від 24 грудня 2012 року була згадана в вироку у справі заявників виключно з метою підтвердити сам факт засудження Х, а не для встановлення інших обставин або доведення винуватості заявників.

2. Уряд також стверджував, що докази, отримані при розгляді справи Х, не використовувалися в ході судового розгляду у справі заявників. У будь-якому випадку, використання доказів, отриманих у ході провадження по виділеній справі, було б законним на підставі частини 5 статті 154 КПК, відповідно до положень статті 240 КПК, яка передбачає, що вирок повинен ґрунтуватися виключно на доказах, досліджених у ході судового розгляду. Уряд стверджував, що в даній ситуації використання доказів, отриманих у ході провадження по виділеній справі, відповідало статті 6 Конвенції.

3. Уряд заявляв, що всі показання свідків, які були оголошені в ході судового розгляду у справі заявників, були отримані ще до виділення справи Х, а також що вони були оголошені не повністю. Після цього сторона захисту могла допитати відповідних свідків і мала масу можливостей прокоментувати їхні показання.

4. Заявники підтримували свої скарги. Вони стверджували, що рішення про виділення справи Х і наступне використання доказів, отриманих у ході особливого провадження у справі Х, мало преюдиційне значення для їхньої справи. Заявники зазначали, що слідство не було зобов'язане ухвалювати рішення про виділення кримінальної справи в окреме провадження і що дане рішення було прийнято з метою примусити Х до дачі неправдивих показань щодо заявників. Не будучи сторонами у справі X, заявники не мали можливості оскаржити рішення або заперечувати докази у даній справі. Проте вирок у справі Х було покладено в основу їхнього обвинувального вироку. До того ж, показання Х, ключового свідка у їхній справі, були ненадійними, тому що раніше він уклав досудову угоду про співпрацю у цій самій кримінальній справі і був зацікавлений у результаті провадження у справі заявників. Так, вирок у справі Х міг бути скасований на підставі частини 8 статті 317 КПК у тому випадку, якби з'ясувалося, що він повідомив неправдиві відомості у ході особливого провадження. Коли його допитували як свідка у справі заявників, Х не залишалося нічого іншого, як підтвердити покази, надані ним раніше в якості обвинуваченого, який не може бути притягнутий до відповідальності за дачу неправдивих показань. Крім того, перш ніж допитати Х як свідка у справі заявників, суд не попередив його про кримінальну відповідальність за дачу неправдивих показань.

5. Заявники також заперечували доводи Уряду про те, що вирок у справі Х не вирішував наперед питання про їхню винуватість. Заявники процитували текст постанови від 24 грудня 2012 року, в якій про них говорилося як про «співучасників злочину», а зазначення їхніх ініціалів і посад не залишало сумнівів щодо їхньої особи (див. п. 42 вище). Заявники стверджували, що, всупереч заявам Уряду, суд, який розглядав їхню справу, керувався вироком, винесеним у справі Х, який, в силу положень статті 90 КПК, мав преюдиційне значення для їхньої справи незалежно від наявності прямої вказівки суду на цей факт.

6. Далі, заявники наполягали, що вони не мали доступу до матеріалів виділеної справи і не могли перевірити їхній зміст. При виділенні кримінальної справи Х не було складено перелік матеріалів, які увійшли до матеріалів виділеної кримінальної справи. Відповідно, заявники не знали, які докази увійшли до матеріалів виділеної справи. Вони припускали, що від них могли бути приховані докази, які свідчать на користь захисту. Зокрема, заявники послалися на диски із записами телефонних розмов, лише частина яких увійшла до матеріалів їхньої справи, тоді як у матеріалах справи Х вони були представлені повністю; суд відмовив заявникам у доступі до відсутніх дисків і їх дослідженні.

7. Заявники також скаржилися на те, що суд ухвалив рішення про оголошення показів Х та ряду інших свідків, даних у ході попереднього розслідування, перш ніж сторона захисту мала можливість допитати відповідних свідків. Заявники стверджували, що дані покази відображали версію слідства, а не свідків; таким чином, оголошення показань у суді мало на меті «нагадати» свідкам офіційну версію слідства. У ході судового розгляду заявники вимагали, щоб їм була надана можливість допитати відповідних свідків, перш ніж будуть оголошені їх більш ранні покази, однак суд відмовив їм у цій можливості.

8. Насамкінець, заявники стверджували, що суд допустив довільне тлумачення норм закону, які встановлюють відповідальність за вчинення розтрати; що таке тлумачення не ґрунтувалося на судовій практиці, не мало підстав у національному законодавстві і було непередбачуваним. Заявники вказували, що ВЛК надала Кіровлісу відшкодування вартості його майна, і не погоджувалися з тим, що ВЛК завдала шкоди майну Кіровлісу або обернула його майно на свою користь або на користь третіх осіб. Зокрема, заявники наполягали, що ВЛК уклала законну угоду з Кіровлісом і що сторони уклали, виконали та розірвали договір без примусу, діючи на власний розсуд та згідно зі своїми комерційними інтересами. Ця угода не оспорювалася як недійсна, фіктивна або неправомірна. По суті, другий заявник зазнав кримінального переслідування за здійснення звичайних дій комерційного посередника, а перший заявник – за те, що консультував сторони даної угоди. Насамкінець, заявники стверджували, що єдиною метою їхнього кримінального переслідування та засудження було перешкоджання суспільно-політичній діяльності першого заявника.

2. Оцінка Суду

(a) Загальні принципи

1. Суд повторює, що презумпція невинуватості, закріплена в пункті 2 статті 6 Конвенції, а також гарантії допиту свідків, передбачені пунктом 3 (d) статті 6 Конвенції, є елементами права на справедливий судовий розгляд, закріпленого в пункті 1 статті 6 Конвенції, і повинні враховуватися при оцінці справедливості судового розгляду в цілому (див. «Дорсон проти Нідерландів» (Doorson v. the Netherlands), від 26 березня 1996 р, п. 70, Збірник постанов та рішень (Reports of Judgments and Decision) 1996-II; «Гефген проти Німеччини» (Gäfgen v. Germany) [ВП], № 22978/05, пп. 162 та 175, ЄСПЛ 2010; «Аль-Хавайя та Тахері проти Сполученого Корлівства» (Al-Khawaja and Tahery v. the United Kingdom) [ВП], №№ 26766/05 та 22228/06, п. 118, ЄСПЛ 2011; «Ходорковський і Лєбєдєв проти Росії» (Khodorkovskiy and Lebedevv. Russia), №№ 11082/06 та 13772/05, п. 743, від 25 липня 2013 року; та «Караман проти Німеччини» (Karaman v. Germany), № 17103/10, пп. 42-43, від 27 лютого 2014 року).

2. При вирішенні питання про те, чи був судовий розгляд у справі заявників справедливим, Суд не заступає на місце національних судів, які перебувають у більш вигідному положенні, щоб дослідити представлені докази, встановити необхідні факти та здійснити тлумачення національного законодавства. Завдання Суду полягає в тому, щоб дати відповідь на питання про те, чи було справедливим судове провадження в цілому, включаючи спосіб отримання доказів (див., з-поміж інших джерел, «Ван Мехелен та інші проти Нідерландів» (Van Mechelen and Others v. the Netherlands), від 23 квітня 1997 р., п. 50, Збірник постанов та рішень 1997-III; згадане вище рішення у справі «Гефген проти Німеччини», п. 162; згадане вище рішення у справі «Аль-Хавайя та Тахері проти Сполученого Королівства», п. 118; та «Шачашвілі проти Німеччини» (Schatschaschwili v. Germany) [ВП], № 9154/10, п. 101, від 15 грудня 2015 року). Використання в якості доказів покази, отримані на стадіях поліцейського дізнання та судового слідства, саме по собі не суперечить вимогам пунктів 1 і 3 (d) статті 6 Конвенції, за умови дотримання прав захисту (див. «Саїді проти Франції» (Saïdi v. France), від 20 вересня 1993 року, п. 43, серія A № 261-C, та «А.М. проти Італії» (A.M. v. Italy), № 37019/97, п. 25, ЄСПЛ 1999-IX).

3. Конвенція не забороняє використання презумпції фактів і правових презумпцій у кримінальних справах, однак вимагає від держав «обмежити їх використання розумними межами, які дозволять взяти до уваги важливість результату справи для обвинуваченого та гарантувати права захисту» (див. «Салабіаку проти Франції» (Salabiaku v. France), від 7 жовтня 1988 року, п. 28, серія A № 141-A, та «Радіо Франс та інші проти Франції» (Radio France and Others v. France), № 53984/00, п. 24, ЄСПЛ 2004-II).

4. Суд допускає, що в рамках комплексного кримінального провадження за участю групи осіб, яких неможливо судити одночасно, для вирішення питання про винуватість підсудних суду може знадобитися згадати про причетність до вчинення злочину третіх осіб, яких згодом судитимуть окремо. Суди, які розглядають кримінальні справи, зобов'язані встановити обставини справи, що мають значення для найбільш повного та точного вирішення питання про правову відповідальність обвинуваченого, і не можуть говорити про встановлені ними обставини як про прості припущення або підозри. Це стосується також обставин, пов'язаних зі співучастю третіх осіб; однак у тих випадках, коли необхідно згадати такі обставини, суду варто утриматися від надання відомостей, які не є необхідними для вирішення питання про правову відповідальність підсудного. Навіть якщо законодавство чітко говорить про неприпустимість висновків про винуватість особи за підсумками кримінального провадження, в якому дана особа не брала участі, при формулюванні тексту судових рішень необхідно уникати попередніх висновків про винуватість третіх осіб, щоб не поставити під погрозу справедливість судового розгляду в іншій справі (див. згадане вище рішення у справі «Караман проти Німеччини», пп. 64-65).

5. Що стосується досудових угод, Суд уже говорив про спільність європейських систем кримінальної юстиції, які дозволяють обвинуваченому домогтися зменшення обсягу обвинувачення або розміру покарання у випадку визнання своєї провини або відмови від заперечення пред'явлених обвинувачень ще до проведення судового розгляду, або в обмін на плідну співпрацю з органом слідства. У тих випадках, коли в результаті укладення досудової угоди пред'явлені підсудному обвинувачення розглядаються в порядку спрощеної процедури судочинства, по суті, має місце відмова підсудного від низки процесуальних прав. Однак відмова від процесуальних прав вважатиметься дійсною з точки зору Конвенції тільки в тих випадках, коли вона є недвозначною, супроводжується мінімальними гарантіями захисту, порівнянними з нею за вагомістю, і не суперечить важливим інтересам громадськості (див. «Скоппола проти Італії» (Scoppola v. Italy) (№ 2) [ВП], № 10249/03, п. 135, від 17 вересня 2009 року, та «Нацвлішвілі та Тогонідзе проти Грузії» (Natsvlishvili and Togonidzev. Georgia), № 9043/05, пп. 90-91, ЄСПЛ 2014 (витяги), з подальшими посиланнями).

6. Насамкінець, в принципі, Суд не переглядає висновки національних судів з питань факту та права, якщо тільки їхні рішення не виявляються свавільними або явно необґрунтованими, а також за умови, що судовий розгляд в цілому був справедливим, відповідно до вимог пункту 1 статті 6 Конвенції (див., з відповідними змінами, «Ван Кюк проти Німеччини» (Van Kück v. Germany), № 35968/97, пп. 46-47, ЄСПЛ 2003-VII, та «Хамідов проти Росії» (Khamidov v. Russia), № 72118/01, п. 170, ЄСПЛ 2007-XII (витяги)). З урахуванням вищезазначеного, рішення, які є «свавільними чи явно необґрунтованими», можуть бути визнані несумісними з гарантіями справедливого судового розгляду (див. згадане вище рішення у справі «Хамідов проти Росії», п. 107; «Берхані проти Албанії» (Berhani v. Albania), № 847/05, пп. 50-56, від 27 травня 2010 року; «Айдаріч проти Хорватії» (Ajdarić v. Croatia), № 20883/09, пп. 47-52, від 13 грудня 2011 року; та «Анджелькович проти Сербії» (Anđelković v. Serbia), № 1401/08, пп. 26-29, від 9 квітня 2013 року).

(b) Застосування зазначених принципів до даної справи

1. Суд зауважує, що скарги заявників на підхід суду до аналізу допустимості доказів та їхньої оцінки, а також до допиту свідків зводиться до основної скарги на те, що кримінальне провадження у справі Х та обох заявників було побудовано таким чином, що судове провадження в цілому стало несправедливим. По суті, заявники стверджували, що визнання Х винним у ході окремого провадження за спрощеною процедурою дозволило обійти важливі гарантії, користуватися якими вони мали б право, якби всі троє обвинувачених разом стали перед судом. Аналогічним чином, скарга на порушення пункту 2 статті 6 Конвенції у зв'язку з формулюваннями, використаними у вироку в справі Х, а також преюдиційним значенням даних формулювань для вироку заявників, за великим рахунком, відсилає до тієї самої основної проблеми. Виявляється, що хоча кожна зі скарг на порушення пунктів 1, 2 та 3(d) статті 6 Конвенції, в принципі, може передбачати окреме порушення Конвенції, у даній справі доречно розглядати дані скарги як елементи справедливості судового розгляду в цілому.

2. У даній справі кримінальне обвинувачення, пред'явлене заявникам, ґрунтувалося на тих самих обставинах, що й обвинувачення щодо Х, і всі троє обвинувачувалися в співучасті у розкраданні одного майна. Отже, не підлягає сумніву, що будь-які обставини, встановлені судом у ході розгляду у справі Х, а також будь-які висновки суду з питань права, зроблені в ході такого розгляду, були б прямо пов'язані зі справою заявників. У даній ситуації необхідно було надати гарантії, які б забезпечили, що процесуальні заходи та рішення, прийняті в ході провадження у справі Х, не зроблять несправедливим наступний розгляд у справі заявників. Це було особливо актуально у зв'язку з тим, що заявники не мали процесуальної можливості взяти будь-яку участь в окремому провадженні, тому що їм не було надано статус, який би дозволив оскаржити рішення та висновки, зроблені судом у виділеній справі.

3. У своїй практиці Суд вже підкреслював значення першочергової та найбільш очевидної гарантії, яка повинна бути надана в тих випадках, коли обвинувачені в одній справі постають перед судом у рамках окремого провадження, а саме зобов'язання судів утримуватися від будь-яких висловлювань, які можуть мати преюдиційне значення для наступного провадження, навіть якщо такі висловлювання не мають обов'язкової сили для інших судів (див. згадане вище рішення у справі «Караман проти Німеччини», пп. 42-43 та 64-56). Якщо характер пред'явленого обвинувачення не дозволяє суду обійтися без висновків про співучасть третіх осіб у рамках окремого судового провадження і дані висновки можуть вплинути на вирішення питання про правову відповідальність третіх осіб, які постануть перед судом окремо, дану ситуацію слід вважати серйозною перешкодою для виділення справи в окреме провадження. Будь-яке рішення про окремий розгляд справ, настільки тісно пов'язаних між собою з точки зору загальних обставин, повинно ґрунтуватися на ретельному аналізі всіх конкуруючих інтересів, і іншим обвинуваченим повинна бути надана можливість заперечувати проти виділення справи в окреме провадження.

4. Друга вимога, пов'язана з проведенням окремого провадження, передбачає, що обставини, встановлені у виділеній справі, в якій не беруть участі інші обвинувачені, не повинні мати преюдиційного значення для їхньої справи. Статус доказів, використаних в одній справі, повинен залишатися суто відносним, а їхня чинність – обмежуватися даним конкретним судовим провадженням. Інакше кажучи, у даній справі обставини, встановлені у справі Х, не могли використовуватися в справі заявників за відсутності їх належного всебічного дослідження в ході судового розгляду у справі заявників. До того ж, справу Х було розглянуто судом у рамках спрощеної процедури, і відповідні обставини справи були встановлені на підставі досудової угоди, а не в результаті судового дослідження доказів. Отже, обставини, на які посилався суд при розгляді справи Х, не були доведені, але стали предметом правової презумпції. Як такі вони не могли бути запозичені в іншому судовому провадженні без ретельної перевірки та підтвердження їхньої допустимості та достовірності в рамках такого судового провадження, з дотриманням принципу змагальності, як і у випадку всіх інших доказів.

5. Жодної з цих двох фундаментальних вимог не було дотримано в справі заявників. Суд погоджується з доводом заявників про те, що формулювання, яке Ленінський районний суд м. Кіров використав у постанові в справі Х від 24 грудня 2012 року, не залишало сумнівів щодо їхньої особи, а також причетності до вчинення злочину, за яке було засуджено Х. Незважаючи на те, що (як справедливо відзначив Уряд) районний суд не міг визнати заявників винними в ході окремого провадження, він виклав свої висновки щодо фактичних обставин справи та висловив свою думку про причетність заявників до вчинення злочину такими словами, які неможливо охарактеризувати інакше, як такі, що створюють преюдицію для справи заявників.

6. Звертаючись до питання про преюдицію, Суд бере до уваги довід Уряду про те, що суди, які розглядали кримінальну справу заявників, не були зобов'язані дотримуватися висновків суду, викладених у вироку в справі Х. Проте Суд зазначає, що стаття 90 КПК в редакції, чинній на момент розглянутих подій, прямо закріплювала преюдиційне значення вироків, навіть якщо вони були винесені в рамках спрощеної процедури (див. п. 79 вище). Крім того, встановлюючи, що «обставини, встановлені вироком..., визнаються судом ... без додаткової перевірки», дана стаття передбачала, що формально преюдиційне значення можуть мати не тільки висновки щодо винуватості підсудного, але й будь-які встановлені обставини. Незважаючи на те, що, згідно зі статтею 90 КПК, вирок не може визначати наперед винуватість осіб, які раніше не брали участі в кримінальній справі, що розглядається, той факт, що обставини, встановлені у вироку в справі Х, на ділі мали преюдиційне значення, суперечив даній забороні.

7. Уряд стверджував, що при розгляді справи заявників суд був зобов'язаний дослідити всі докази і допитати всіх свідків, а при винесенні рішення в справі взяти до уваги виключно матеріали та показання, надані в ході судового розгляду. Проте Суд вважає, що за даних обставин суди, які розглядали пов'язані між собою справи в рамках окремого провадження, були явно схильні до того, щоб діяти узгоджено, тому що будь-які висновки, що не узгоджуються між собою, у таких справах могли поставити під сумнів юридичну чинність двох вироків, винесених тим самим судом. Суд вважає, що в цьому випадку ризик винесення вироків, що суперечать один одному, знижував мотивацію суддів до встановлення істини в справі та обмежував їхню здатність до відправлення правосуддя, що завдало непоправної шкоди незалежності та неупередженості суду, а також, у більш широкому сенсі, його здатності забезпечити справедливий судовий розгляд. Беручи до уваги вищезазначене, Суд вважає, що вирок від 24 грудня 2012 року мав преюдиційне значення для кримінальної справи щодо заявників, тоді як посилання на даний вирок у тексті вироку в справі заявників, навіть якщо суд безпосередньо на нього не спирався, лише погіршило дану ситуацію.

8. Аналогічним чином, Суд вважає, що виділення справи Х в окреме провадження, зокрема, його засудження на підставі досудової угоди про співпрацю в рамках спрощеної процедури судового провадження, скомпрометувало Х як свідка у справі заявників. Як зазначалося вище, засудження Х ґрунтувалося на версії подій, що була сформульована стороною обвинувачення та самим обвинуваченим у результаті укладення угоди про співпрацю, за відсутності необхідності перевірити дану версію або підкріпити її додатковими показами. Згодом, виступаючи як свідок, Х був змушений повторити покази, надані ним як обвинуваченим на підставі угоди про співпрацю. Дійсно, якби в ході судового розгляду в справі заявників було доведено, що покази Х є неправдивими, вирок, винесений на підставі досудової угоди про співпрацю, могло б бути скасовано, а призначене покарання – посилено. Більше того, коли б суд прийняв рішення про оголошення попередніх показів Х у ході судового розгляду, перш ніж захист мав можливість допитати його як свідка, у будь-якого незалежного спостерігача могло б скластися враження, що тим самим суд закликав свідка дотримуватися конкретної версії подій. Все вищевикладене підтверджує позицію заявників про те, що порядок отримання показів Х та їхнього використання в ході судового розгляду в справі заявників дозволяв припустити, що мали місце маніпуляції, несумісні з поняттям справедливого судового розгляду.

9. Звертаючись до твердження заявників про свавільне тлумачення положень кримінального закону, Суд зауважує, що другого заявника, п. Офіцерова, було визнано винним у пособництві розтраті, вчиненій Х. Йому ставилися в провину такі дії, як створення компанії ВЛК, що займається торгівлею лісоматеріалами, укладення від імені даної компанії рамкового договору з постачальником лісопродукції Кіровлісом, а також купівля лісопродукції Кіровлісу та її наступна реалізація за 7% агентської винагороди, відповідно до умов рамкового договору та додатків до нього, які містили окремі договори поставки відповідно до основних умов договору. Першого заявника, п. Навального, було засуджено за те, що він познайомив другого заявника з Х, директором Кіровлісу, а також сприяв зміцненню комерційних зв'язків між ВЛК і Кіровлісом, що було класифіковано судом як організація розтрати.

10. У початковій версії обвинувачення дані дії класифікувалися як обман і зловживання довірою – злочин, який карається за статтею 165 Кримінального кодексу, які нібито були вчинені щодо Х, однак дана кримінальна справа була припинена у зв’язку з відсутністю складу злочину. Згодом сторона обвинувачення і суди вирішили, що саме Х розтратив майно Кіровлісу, уклавши збиткову угоду, а заявникам приписали роль його співучасників.

11. Суд зауважує, що згідно з російським законодавством товариство з обмеженою відповідальністю (таке як ВЛК) визначається як юридична особа, яка переслідує одержання прибутку як основну мету своєї діяльності (стаття 50 Цивільного кодексу). Суд також зазначає, що національні суди не встановили (а сторона обвинувачення не стверджувала), що під час підписання договору та одержання агентської винагороди ВЛК переслідувала будь-яку іншу мету, окрім як одержання прибутку від перепродажу лісоматеріалів. Крім того, не оспорювалася дійсність договору поставки між ВЛК і Кіровлісом чи його правова природа. Ані Х, ані заявникам не ставилося в провину укладення фіктивної угоди або угоди, що передбачала відмивання грошей, ухиляння від сплати податків або «відкат», або той факт, що сторони вступили в змову з метою використання надходжень від агентської винагороди ВЛК у будь-яких інших незаконних або сумнівних цілях. Навпаки, з наявних матеріалів справи випливає, що обидві сторони договору переслідували комерційні цілі незалежно одна від одної та що дані цілі точно відповідали цілям, зазначеним у договорі. Також варто зазначити, що коли суд, пославшись на частину 1 статті 10 Цивільного кодексу, постановив, що угода завдала шкоди Кіровлісу, він не встановив, що заподіяння такої шкоди було єдиною метою заявників або що вони діяли несумлінно або в обхід правил справедливої конкуренції, у порушення даної статті.

12. Розглядаючи питання про шкоду, заподіяну Кіровлісу з вини ВЛК і, в кінцевому підсумку, заявників, Суд зауважує, що ані характер угоди, ані обставини, за яких вона була укладена, не передбачали і навіть не дозволяли припустити особливий обов'язок покупця, ВЛК, дотримуватися інтересів продавця, Кіровлісу, для того щоб забезпечити, що останній продаватиме лісоматеріали за найбільш вигідною ціною. Дійсно, така вимога була б виключенням із принципу, відповідно до якого кожна сторона несе ризики, пов’язані з укладенням угоди на умовах, передбачених договором. У даній справі були відсутні будь-які підстави для застосування такого виключення, а також не було правових перешкод, які б не дозволяли сторонам погодити розмір агентської винагороди ВЛК і відповідним чином прописати його в договорі.

13. З показів, наданих Х у ході судового розгляду в справі заявників, можна зробити висновок про те, що він уклав договір з ВЛК, тому що відчув себе зобов'язаним зробити це, оскільки перший заявник асоціювався в нього з командою губернатора області. Водночас, суд визнав, що перший заявник не міг примусити Х обрати саме ВЛК в якості комерційного партнера і не робив неправдивих заяв про протилежне. Відповідно, навіть якщо твердження Х відповідають дійсності і він дійсно уклав невигідну угоду з неналежних підстав, суд не встановив наявності причинно-наслідкового зв'язку між діями заявника та збитками, понесеними Кіровлісом (за наявності таких). Крім того, збитки, понесені Кіровлісом, не були розраховані судом, з-поміж іншого, на підставі агентської винагороди ВЛК, а були прирівняні до загальної суми, сплаченої за лісопродукцію, поставлену на підставі договору.

14. Таким чином, суди визнали другого заявника винним у вчиненні дій, які не відрізнялися від звичайної комерційної посередницької діяльності, а першого заявника – у сприянні такій діяльності. Суд вважає, що в даній справі питання тлумачення та застосування національного законодавства виходять за рамки стандартного аналізу індивідуальної кримінальної відповідальності заявників або встановлення складу злочину, які, у першу чергу, належать до компетенції національних судів. Має місце ситуація, коли дії, які були охарактеризовані як кримінально карні, повністю випадали зі сфери дії статті, за якою заявників було визнано винними, і не відповідали первісній меті даної статті. Інакше кажучи, кримінальний закон було піддано свавільному і непередбачуваному тлумаченню на шкоду заявникам, що призвело до явно необґрунтованого результату судового розгляду.

15. Вищезазначені висновки свідчать про те, що національні суди, за великим рахунком, не забезпечили справедливий судовий розгляд у справі заявників; крім того, з урахуванням вищезазначеного можна припустити, що національні суди навіть не подбали про дотримання зовнішніх пристойностей. Примітно, що суди відхилили, не дослідивши, скарги заявників на те, що вони піддалися переслідуванню з політичних мотивів, хоча дані заяви були, щонайменше, неголослівними, з нижчевикладених підстав.

16. Суд зауважує, що очолювана першим заявником кампанія по боротьбі з корупцією саме набирала обертів у 2010 році; тоді вона була спрямована на викриття високопоставлених посадових осіб, у тому числі Президента Російської Федерації, заступника голови уряду та голови Слідчого комітету РФ. Розслідування п. Навального привертали увагу дедалі більшої кількості підписників його блогу в інтернеті; крім того, його аудиторія розширювалася завдяки іншим ЗМІ, які публікували зміст блогу і надавали заявникові ефірний час. Незалежно від того, чи визнавали відповідні посадові особи зміст публікацій, а також чи заперечували заяви п. Навального чи ні, не підлягає жодному сумніву, що вони не вітали його діяльність. Крім того, усім ставало зрозуміло, що перший заявник не збирається обмежувати свої викриття читачами нішевої преси, а прагнутиме до того, щоб стати діючим політиком на загальнонаціональному рівні, здатним донести свою позицію до якнайширшого кола громадськості. Після того, як обвинувальний вирок набув чинності, перший заявник більше не міг брати участь у виборах, а також була обмежена його свобода пересування. Крім того, важливо, що згодом його судимість стала основою для поміщення заявника під домашній арешт, який передбачав, з-поміж інших обмежень, заборону виступати з публічними висловлюваннями, навіть якщо вони не були пов'язані зі змістом кримінальної справи.

17. Виявляється, що публікації першого заявника носили регулярний характер і будь-яка дата початку кримінального переслідування неминуче збіглася б з публікацією тієї чи іншої статті п. Навального. Проте, неможливо залишити поза увагою той факт, що першу кримінальну справу по Кіровлісу було порушено 9 грудня 2010 року, через три тижні після опублікування гучного фінансового скандалу, пов'язаного з проектом будівництва нафтопроводу Східний Сибір – Тихий океан, у якому були замішані вищі посадові особи російської держави. Протягом наступних двох років кримінальна справа кілька разів припинялася і знову відновлювалася, а в 2012 році була остаточно відновлена за прямою вказівкою п. Бастрикіна, голови Слідчого комітету РФ. Даний сплеск активності влади припав на той період, коли перший заявник проводив розслідування позаштатної діяльності самого п. Бастрикіна, в результаті якого 26 липня 2012 року були опубліковані відомості про те, що комерційна діяльність Бастрикіна і наявність у нього посвідки на проживання за кордоном є несумісними з його посадовим положенням (див. пункт 31 вище). Кримінальне провадження було відновлено за прямою вказівкою Бастрикіна, що відображено в його виступі від 5 липня 2012 року, коли голова СК РФ розкритикував припинення кримінального переслідування і недвозначно пригрозив притягнути до дисциплінарної відповідальності будь-якого слідчого, який наважиться припинити кримінальне переслідування першого заявника.

18. Для Суду очевидно – як це мало б бути очевидним і для національних судів, – що між громадською діяльністю першого заявника та рішенням Слідчого комітету про порушення щодо нього кримінальної справи існував причинно-наслідковий зв'язок. Тому національні суди були зобов'язані ретельно дослідити його заяви про політичний тиск і вирішити, чи існували справжні підстави для притягнення першого заявника до відповідальності, незважаючи на даний зв'язок. Це саме стосується і другого заявника, який зробив неголослівну заяву про те, що його переслідування було засобом залучення в орбіту кримінальної справи першого заявника, що також не було пов'язано зі справжніми цілями кримінального переслідування. Не розглянувши дані заяви, суди тим самим лише посилили побоювання в тому, що справжні причини кримінального переслідування та засудження заявників мали політичний характер.

19. Вищезазначене дозволяє Суду дійти висновку, що кримінальне провадження в справі заявників у цілому становило порушення їхнього права на справедливий судовий розгляд згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції.

Беручи до уваги вищезазначене, Суд не вважає за необхідне розглядати інші скарги заявників за пунктами 1-3 статті 6 Конвенції.