Факти
Рішення від 26 січня 2017
Завантажте повний текст рішення «Суріков проти України»
ФАКТИ
I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ
Заявник народився в 1962 році і живе в м. Сімферополі.
A. Працевлаштування заявника у видавництві Таврида
В 1990 році заявник закінчив Український поліграфічний інститут, отримавши диплом інженера - технолога.
23 серпня 1990 року він був прийнятий на роботу до Державного видавничого дому Таврида (далі - Таврида) на посаду робочого.
У червні 1997 року заявник попросив Н., директора Тавриди, внести його в резерв для зайняття посади інженера, яка б відповідала його кваліфікації.
Не отримавши відповіді, в 2000 році заявник звернувся вдруге.
6 березня 2000 його заяву було відхилено.
У невстановлену дату в 2000 році заявник звернувся до Центрального районного суду в Сімферополі (тут і далі «Центральний районний суд»), вимагаючи, зокрема, зобов’язати його роботодавця погодити його на посаду інженера.
Протягом провадження компанія – відповідач повідомила, що їх відмова була пов’язана із станом психічного здоров’я заявника. Зокрема, як було очевидно з інформації, що містилась в персональній справі заявника, в 1981 році він був визнаний непридатним до служби в армії в мирний час відповідно до пункту 5б чинного на той час Розкладу хвороб та фізичних недоліків, 1973 року, виданого Міністерством оборони Союзу Радянських Соціалістичних Республік (СРСР). Влітку 1997 року кадровий департамент отримав від військкомату довідку, в якій йшлось про те, що заявник був визнаний непридатним на підставі пункту 5б, який передбачав таке: «психози та психічні порушення при органічних ураженнях головного мозку, при наявності залишкових помірних виражених порушень з боку психічної сфери». Компанія – відповідач також зазначила, що заявник не надавав додаткової інформації про стан його здоров’я, його призначення на позицію інженера – яка вимагатиме менеджерських здібностей та нагляду над іншими співробітниками – було визнано небезпечним. Копію довідки, наданої військкоматом, було надано суду для вивчення протягом судового слухання.
Б., керівник заявника, допитаний судом в ході провадження, повідомив, що заявник був старанним працівником. Тим не менше, з його точки зору, у нього не вистачало персональних якостей для призначення на посаду з менеджерськими функціями. Зокрема, іноді заявник був втягнутий у конфлікти з колегами. Всі вони, коли їх запитував Б, заявили, що не хочуть, щоб заявник був їх керівником. В світлі цього та з огляду на причини, з яких заявника було визнано непридатним для військової служби, з точки зору Б. керівництво вчинило правильно, відмовивши заявнику в підвищенні.
17 серпня 2000 року суд відмовив в задоволенні скарги заявника, вирішивши, що підвищення працівника є дискрецією роботодавця і немає правових підстав для зобов’язання компанії – відповідача підвищити заявника в такій ситуації за допомогою судового провадження.
24 вересня 2000 року це рішення було підтримано Верховним судом Автономної Республіки Крим («АРК») і набуло статусу остаточного.
В 2002 році Таврида відправила заявника на медичне обстеження «з метою визначення можливості його працевлаштування» на посаді інженера.
5 вересня 2002 року заявник отримав довідку, підписану шістьма медичними спеціалістами, в тому числі психіатром та невропатологом, з місцевої поліклініки, яка засвідчила його можливість зайняття посади інженера.
В серпні 2003 року заявник був призначений як виконуючий обов’язки та в квітні 2006 року як інженер – технолог.
B. Провадження щодо захисту персональних даних за позовом до Тавриди
В жовтні 2000 року заявник розпочав цивільне провадження проти Тавриди, вимагаючи відшкодування шкоди та вибачень від свого керівництва за порушення честі і гідності, яке сталось в результаті поширення інформації відносно медичних підстав для визнання його непридатним для військової служби. Він заявляв, зокрема, що компанія – відповідач не мала права отримувати в військкоматі в 1997 році інформацію відносно причин визнання непридатним, використовувати цю інформацію при вирішенні питання про його підвищення та поширювати її його безпосередньому керівнику та іншим колегам, а також надавати її до суду в межах цивільного позову.
У січні 2001 року заявник змінив свої вимоги, вимагаючи зобов’язати компанію- відповідача, зокрема, підвищити його на посаду інженера та виплатити йому моральну шкоду за вищенаведену незаконну обробку його медичних даних, наклеп та дискримінацію на підставі здоров’я.
23 січня 2001 року Центральний районний суд відхилив скаргу заявника як необґрунтовану. Зокрема, було зазначено, що трудове законодавство не забороняє роботодавцю отримання від військкомату записи відносно військової служби його робітників.
28 березня 2001 року Верховний суд АРК скасував це рішення та направив справу на новий розгляд. Він зазначив, що відповідно до статті 23 Закону про інформацію, 1992 року, дані про стан здоров’я становлять персональні дані та можуть збиратись тільки на підставі згоди заявника, якщо інше не передбачено законом. Суд має встановити, чи було законним збирати та використовувати дані про психічне здоров’я заявника в такий спосіб та в контексті, як це було використано; якою була мета обробки та чи було це виправдано, маючи на увазі, зокрема, що дані стосувались 1981 року. Суд також зауважив, що стаття 46 Закону про інформацію чітко забороняє поширення конфіденційної медичної інформації. Суд першої інстанції має встановити, чи отримання довідки військкомату становило конфіденційну медичну інформацію та чи факт, що це стало відомим іншим працівникам, становив шкоду для заявника.
У травні 2002 року заявник далі змінив свою скаргу, заявляючи, що компанія – відповідач обробляла його персональні дані всупереч вимогам статті 32 Конституції України, статей 23 та 46 Закону про інформацію, статті 40 Основ законодавства про охорону здоров’я (далі - Основи про охорону здоров’я), та статті 3 та 6 Закону про психіатричну допомогу.
17 травня 2002 року Центральний районний суд відхилив скаргу заявника, перекваліфікувавши її як таку, що підпадає під дію статті 7 Цивільного кодексу України 1963 року в редакції, чинній на той час, і дійшов висновку, що компанія-відповідач не може бути відповідальною за цим положенням за поширення дифамаційних заяв. Він також зауважив, що інформація, отримана від військкомату, не може кваліфікуватися як «конфіденційна медична інформація», оскільки становить стандартну підставу звільнення від військової служби, аніж персональний медичний діагноз.
19 лютого 2003 року Апеляційний суд АРК (раніше – Верховний суд АРК, далі – Апеляційний суд) скасував це рішення та відправив справу на новий розгляд. Він зазначив, зокрема, що Центральний районний суд свавільно перекваліфікував заяву заявника як таку, що підпадає під дію статті 7 Цивільного кодексу, замість того, щоб дати відповідь на аргументи стосовно порушення правових норм, на які посилався заявник. Крім того, він надав інструкції районному суду взяти до уваги правову позицію Конституційного Суду України від 30 жовтня 1997 року в справі Устіменко при тлумаченні застосовного законодавства.
23 липня 2003 року Центральний районний суд прийняв нове рішення, відхиливши скаргу заявника, посилаючись знову на статтю 7 Цивільного кодексу, та дійшов висновку, що не було нічого незаконного ані в діях Тавриди, ані особисто директора стосовно обробки оскаржуваної інформації. Без посилання на будь-яке правове положення суд зауважив, що директор був уповноважений знати підстави непридатності заявника до військової служби, оскільки ця інформація є частиною особової справи, що створюється та зберігається роботодавцем в ординарному порядку. Обговорення відповідної інформації з іншими працівниками компанії здійснювалось добросовісно: це трапилось лише одного разу в контексті прийняття рішення, чи може бути заявник призначений на посаду з підвищеною відповідальністю, включаючи керівництво іншими працівниками. Роблячи це, директор діяв в межах дискреції керівника.
Заявник оскаржив це рішення. Він заявляв, зокрема, що інформації стосовно стандартних підстав для визнання його непридатним для військової служби в 1981 році було недостатньо для того, щоб бути підставою для визначення, може він чи ні бути призначений на посаду інженера в 1997 році; і що в будь-якому випадку вона була застарілою. Якщо його роботодавець мав сумніви щодо його психічного здоров’я, він мав попросити заявника надати актуальну медичну довідку щодо можливості працювати. Далі він стверджував, що суд не відповів на його аргументи стосовно статті 32 Конституції України, Закону про інформацію та інших правових положень, на які він посилався. Крім того, заявник заявляв, що Центральний районний суд не посилався на жодне правове положення, яке б надавало роботодавцю право запитувати без згоди робітника підстави для його непридатності для військової служби та зберігати її в особовій справі. З точки зору заявника, ця інформація була не відповідною його можливості виконувати обов’язки інженера. Таким чином, суд не оцінив, чи було виправданим передання інформації стосовно непридатності заявника третій стороні.
1 грудня 2003 року Апеляційний суд відхилив апеляцію заявника, підтримавши кінцеві висновки Центрального районного суду, але змінивши мотивування. Зокрема, він дійшов висновку, що Таврида є неналежним відповідачем в справі заявника, оскільки заявник по суті оскаржував дії Н. (її директора), К. (керівника відділу кадрів) та Б. (безпосереднього керівника заявника), які діяли в своїй індивідуальній якості. Апеляційний суд не навів жодного правового положення в обґрунтування цього висновку.
Заявник подав касаційну скаргу, стверджуючи, що Н., К. та Б. діяли в своїй офіційній якості, коли обробляли його медичні дані, відповідно компанія – відповідач несе відповідальність за їх дії. Крім того, він стверджував, що в будь-якому випадку суд мав право визначити належного відповідача в справі, але не відхиляти її, а також і суд першої інстанції, і Апеляційний суд жодного разу не відповіли на його аргументи по суті.
29 травня 2006 року Верховний Суд України відхилив скаргу заявника.
C. Провадження щодо захисту даних стосовно посадових осіб Тавриди
В липні 2006 року заявник ініціював цивільне провадження, оскаржуючи, зокрема, незаконність дій Н., К. та Б. стосовно обробки його медичних даних.
30 листопада 2006 року Київський районний суд Сімферополя відхилив скаргу заявника як необґрунтовану. Суд підтвердив, що оскаржувані дані становлять «конфіденційну інформацію», яка підпадає під дію статті 23 Закону про інформацію. В той же час він зауважив, що межі індивідуального залучення кожного з відповідачів в збирання та обробку цієї інформації не є зрозумілим. В будь-якому випадку ця обробка була законною відповідно до застосовного права, кадровий департамент був зобов’язаний вести записи стосовно військового обов’язку робітників та синхронізувати їх з військкоматом. Передача вказаної інформації з боку керівника відділу кадрів директору компанії у зв’язку із вирішенням питання підвищення заявника була також виправданою, оскільки керівництво має бути ознайомлено зі станом здоров’я працівників, така інформація є необхідною для забезпечення безпечного робочого середовища. Відповідачі отримали доступ до оскаржуваної інформації відповідно до закону та обробляли її для цілей вирішення питання підвищення заявника; ця обробка була здійснена належним чином і не була незаконною.
Заявник оскаржив це рішення, заявляючи, крім іншого, що використання (в 1997 та 2000 роках) інформації стосовно підстав його непридатності до військової служби в 1981 році з метою питання про його підвищення було надмірним, що відповідна інформація була застарілою, неповною та недоречною; а також що в разі, якщо його роботодавець хотів перевірити його стан здоров’я, він мав направити його до спеціалізованої медичної комісії.
24 січня 2007 року Апеляційний суд відхилив скаргу заявника.
23 травня 2007 року Верховний Суд відхилив касаційну скаргу заявника.
Last updated