Засоби увиразнення мовлення
Тропи ( грец. tropos — зворот) — слово, вживане в переносному значенні для характеристики будь-якого явища за допомогою вторинних смислових значень.
Епітет (гр. — прикладка) — художнє означення; троп поетичного мовлення, призначений підкреслювати характерну рису, визначальну якість певного предмета або явища, збагачуючи їх новим емоційним чи смисловим нюансом. Наприклад, «скам’янілі дні» (О. Ольжич). Різновидом епітета є постійний епітет (часто вживаються з тими самими словами: козак — молоденький, кінь — вороненький, зброя — ясная, шлях — битий).
Порівняння — троп, який полягає у поясненні одного предмета через інший, подібний до нього, за допомогою слова-зв’язки (сполучників: як, мов, немов, наче, буцім, ніби та ін.), наприклад «Неначе цвяшок, в серце вбитий, / Оту Марію я ношу» (Т. Шевченко). Подеколи в порівняннях опускаються сполучники, наближаючи його до метафори: «Книги — морська глибина» (І. Франко). Трапляються випадки вживання порівнянь у художніх текстах у вигляді придієслівного орудного відмінка: «Кришталь, кришталь... і золоті ворота / Горять на сонці дорогим вогнем» (О. Зуєвський).
Метафора (гр. — перенесення) — троп, у якому певні слова та словосполучення розкривають сутність одних явищ та предметів через інші за схожістю чи контрастністю. Приклади: «пакіл неба цвіте глечиками хмар» (В. Голобородько).
Метонімія (гр. — перейменування) — різновид тропа, близького до метафори, у якому переноситься значення слів із певних явищ і предметів на інші за суміжністю. Приклади: «Місто взяло в ромби і квадрати / всі думки, всі пориви мої...» (В. Сосюра). Тут читач уявляє не тільки кострубаті контури урбанізованого міста, а й психологічний стан людини, яка вперше опинилася в такому неприродному (штучному) середовищі. У цьому відмінність метонімії від метафори, у котрій ніколи часткове не замінює ціле.
Синекдоха ( гр. — співвіднесення) — засіб увиразнення поетичного мовлення, різновид метонімії. Синекдоха заснована на кількісному зіставленні предметів та явищ (вживання однини у значенні множини і, навпаки, визначеного числа замість невизначеного, видового поняття замість родового і т. п.: «Як кидалась ти на списи, на луки, / Пунійська Львице, яросте Ваала!» ( Олег Ольжич).
Оксиморон, або оксюморон (грец . oxymoron, букв. — дотепне, безглузде) — різновид тропа, що полягає у сполученні різко контрастних, протилежних за значенням слів, внаслідок чого утворюється нова смислова якість, несподіваний експресивний ефект (світла пітьма, суха вода, крижаний вогонь тощо).
Персоніфікіція (лат . persona — особа і facio — роблю ) — уподібнення неживих предметів чи явищ природи людським якостям; вид метафори, що сприяє поетичному олюдненню довколишнього світу: «Ой, не крийся, природо, не крийся, Що ти в тузі за літом, у тузі...» (П . Тичина).
Символ (гр. symbolon — умовний знак, натяк) — предметний або словесний знак, який опосередковано виражає сутність певного явища (хліб-сіль — символ гостинності в українців, блакитний колір — символ надії та ін.).
Алегорія ( грец. alios — інший і agoreuo — говорю) — спосіб двопланового художнього зображення, що ґрунтується на приховуванні реальних осіб, явищ і предметів під конкретними художніми образами з відповідними асоціаціями. Наприклад: незборимий царизмом Кавказ — Прометей (поема «Кавказ» Т. Шевченка), сваволя можновладців над беззахисною людиною — Вовк та Ягня (однойменна байка Л. Глібова), борці за волю України — каменярі (однойменна поезія І. Франка). Алегоричні образи переважно є втіленням абстрактних понять, які завжди можна розкрити аналітично, вони найяскравіші у літературних байках і сатиричних творах.
Анафора ( грец. anaphora, букв. — піднесення) — єдинопочаток; одна з риторичних фігур; уживаний на початку віршових рядків звуковий, лексичний повтор чи повторення протягом цілого твору або його частини синтаксичних, строфічних структур. Наприклад: Всякому місту — звичай і права, Всяка тримає свій ум голова; Всякому серцю — любов і тепло, Всякеє горло свій смак віднайшло (Г. Сковорода).
Антитеза (грец. antithesis — суперечність) — протиставлення; стилістична фігура в художній літературі та в ораторському мистецтві, що полягає у драматичному запереченні певної тези чи у вмотивованому контрастуванні смислових значень парних образів: Випала ж зима! — Що тепер всім воля, врізала вам поля, в головах тополя, а голів нема! ( П. Тичина).
Інверсія (лат . inversio — перевертання, переставляння ) — непрямий порядок слів; стилістична фігура поетичного мовлення, яка полягає в незвичному розташуванні слів у реченні з очевидним порушенням синтаксичної конструкції задля емоційно-смислового увиразнення певного вислову: «Умовляють серця перебої» (В. Еллан (Блакитний) — тут додаток і підмет вжиті не на своїх місцях задля підкреслення слова «серця».
Паралелізм (гр. — зіставлення, порівняння ) — аналогія, уподібнення, спільність характерних рис або чину. Найчастіше трапляється у синтаксичних ситуаціях, відомих із фольклорної традиції, принаймні за пісня ми легендарної Марусі Чурай, в яких витворюється психологічний паралелізм: Як ми кохалися, як зерно в горісі, Тепер розійшлися, як туман по лісі! Як ми кохалися, як голубів пара. Тепер розійшлися, як чорная хмара!
Рефрен (франц. – приспів), — повторення групи слів, рядка або кількох віршових рядків у строфах. Наприклад, у Г. Сковороди: Я ж у полоні нав’язливих дум, Лише одне непокоїть мій ум (повторюється кілька разів упродовж поезії «Всякому місту – звичай і права).
Риторичні запитання — це такі запитання, які не вимагають відповіді. Вони зосереджують увагу на питанні, про яке йдеться у творі, наприклад: Хто може випити Дніпро, Хто властен виплескати море, Хто наше золото-серебро Плугами кривди переоре? Хто серця чистого добро Злобою чорною поборе? (М. Рильський).
Риторичні звертання — це звертання до абстрактних понять, неживих предметів або відсутніх людей як до присутніх: «Благословенна будь, моя незаймана дівице Десно... Далека красо моя! Щасливий я, що народився на твоєму березі" (О. Довженко).
Риторичний оклик (риторичний вигук) — риторична фігура, окличне речення, яке служить для образного вираження якогось сильного почуття — радості, захоплення, гніву, відчаю тощо: Весна і молодість! Ну що є краще в світі! Такої, як у нас, нема ніде весни! Рожевим цвітом радісно залиті шумлять сади, і сонце п'ють лани (В. Сосюра).
Алітерація — стилістичний прийом, який полягає у повторенні однорідних приголосних задля підвищення інтонаційної виразності вірша, для емоційного поглиблення його смислового зв’язку («Рокотання-ридання бандур » П. Тичина).
Асонанс — концентроване повторення голосних звуків у поетичному рядку чи строфі, яке витворює ефект милозвуччя (Оксана Лятуринська: «Було червоне поле бою»), що набуває особливого змісту у поєднанні з алітерацією (П. Тичина: «О панно Інно, панно Інно»).
Звуконаслідування, або ономатопея (гр. — звуконаслідування) — імітація засобами мови різних позамовних звукових явищ (дзижчати, гавкати, кудкудакати, туркотіти тощо). Наприклад: А я у гай ходила По квітку ось яку! А там дерева — люлі. І все отак зозулі: «Ку-Ку!» (П. Тичина).
:За матеріалами: Літературознавчий словник-довідник / За ред. Р. Т. Гром’яка, Ю. І. Коваліва, В. І. Теремка. — К. : ВЦ «Академія», 2007. — 752 с. (Notabene).
Last updated