«Чорна рада»
Підзаголовок: «Хроніка 1663 року». Твір був написаний 1857 р. двома мовами – російською та українською Історична основа: події доби Руїни після Переяславської угоди 1654 року Літературний рід: епос. Жанр: перший історичний роман українською мовою, роман-хроніка. Тема: зображення подій Чорної ради на широкому історичному тлі доби Руїни. Ідея: заклик до єднання, цілісності України; утвердження думки, що провідною силою в організації суспільства має бути його національна еліта. Композиція: 18 розділів. 2 сюжетні лінії: історична та любовна; мотив дороги. В образі хутора Хмарище – «хутірна філософія» П. Куліша: ідеал натурального життя людини в гармонії з природою.
Сюжет: на хутір Хмарище до Михайла Череваня приїздить панотець і полковник Шрам із сином Петром, тут відбудеться знайомство Петра Шрама з родиною Череванів, спілкування з Божим Чоловіком – сліпим старцем, далеким від усього суєтного, мізерного, дріб’язкового, який лікує зіллям і молитвою хворих, а своїм обов’язком вважає викуплення козаків із неволі, автор пише, що «душа його жила не на землі, а на небі». Далі герої їдуть у Київ, тут вони познайомляться з козаком-характерником Кирилом Туром, зустрінуться з Якимом Сомком у Києво-Печерській лаврі й вечерятимуть разом. Під час вечері Тур натякне на викрадення Лесі, що й зробить уночі. Петром Шраменко битиметься з Кирилом Туром, щоб повернути Лесю. У двобої обидва його учасники впадуть знесилені. Далі за сюжетом відбудуться гостини Шрама на хуторі в Гвинтовки, недалеко від Ніжина; покарання біля стовпа Кирила Тура в урочищі Романовський Кут, повернення Кирила й Петра додому. Після Чорної ради в Ніжині Яким Сомко опиниться у в’язниці, його спробує врятувати Кирило Тур ціною власного життя, проте гетьман відмовиться. У фіналі твору Павло Тетеря засудить на смерть старого Шрама «як бунтівника», а Петро Шраменко й Леся Черевань виїдуть на хутір Хмарище, де й одружаться.
Композиційний прийом — подорож героїв, мотив дороги (дає змогу показати широку панораму народного життя, різні стани, верстви населення, ознайомити і героїв твору, і читачів зі складними соціальними проблемами тогочасності).
Образи:
Полковник і панотець Іван Шрам (Чепурний)
син паволоцького попа;
учився в Київський братській школі;
«зимовник дикого степу на Низу»;
«жінка бранка туркеня»;
проповідував слово правди божої рибалкам і чабанам запорозьким;
реєстрове його прізвище Шрам, оскільки його пошрамовано вздовж і впоперек;
два сини під час Хмельниччини полягли в боях за визволення України;
«побував він на полі й на порі з низцями»;
«як піднявсь на ляхів Хмельницький, то мав з його велику користь і підмогу»;
«Був він син паволоцького пана, по прізвищу Чепурного, учився в Київський братській школі і вже сам вийшов. Як же піднялись козаки з гетьманом Остряницею, то він устряв до козацького війська, бо гарячий був чоловік…. і не всидів би у своїй парафії, чуючи як ллється рідна йому кров за безбожний глум польських консистентів і урядників над українцями».
Петро Шраменко (син Шрама)
дужий, молодий, «орел не козак»;
чесний і сміливий;
відважний і благородний;
вірний і добрий;
здатний щиро кохати;
«добрий син і щирий козак».
«…переплив Случ під кулями. Їй-богу, я й досі дивуюсь, що таке молоде, та таке сміле!»
«Був щирий козак, лучче йому з нудьги загинути, ніж панотця навік перечорнити і золоту свою славу гряззю закаляти» Леся Череваниха «А вона ж то стояла, підійшовши під благословеніє, хороша да прехороша! Іще трошки засоромилась перед поважним гостем, то й очиці спустила в землю, а на виду аж сіяє… І що вже, як хороше вдасться! Чи заговорить, чи рукою поведе, чи піде по хаті — усе не так, як хто інший: так усі й дивляться, і так усякому на душі, мов сонечко світить»
Старий кобзар, «божий чоловік» «Темний він був на очі, а ходив без проводиря, у латаній свитині і без чобіт, а грошей носив повні кишені. Що ж робив із тими грішми? Викупив невільників із неволі. Іще ж до того знав лічити усякі болісті і замовляти усякі рани. Може він помагав своїми молитвами над недужими, а може і своїми піснями, бо в його піснях лилась, як чари, що слухає чоловік і не наслухається. За теєто, за все поважали його козаки, як батька: і хоч би попоросив у кого останню свитину з плечей на викуп невільника, то й йому оддав усякий».
Михайло Черевань (власник хутора Хмарище, дружина Меланія, донька Леся)
брав участь у визвольній боротьбі українського народу проти Польщі;
власник хутора Хмарище;
любить поїсти та випити;
відсутність патріотизму.
«…був тяжко грошовитий, да й веселий пан із козацтва, що збагатились за десятилітню війну з ляхами… доскочив собі незчисленного скарбу, та після війни й сів хутором коло Києва»
«…не любив ніяких сварок; … бо був козак друзяка: уже кому чи яка нужда, чи що, то зарятує й визволить»
«Черевань тілько похитувавсь, гладячи черево; а щоки — як кавуни: сміявсь од щирого серця. Така була в його вдача».
Леся Черевань
«Так Леся ж усе скрашала собою так, що вже справдi годилось би сказати: “У хатi в неї, як у вiночку; хлiб випечений, як сонце; сама сидить, як квiточка”…»
«А вона ж то стояла, пiдiйшовши пiд благословенiє, хороша да прехороша! Iще трошки засоромилась перед поважним гостем, то й очицi спустила в землю, а на виду аж сiяє. На диво була в Череваня дочка, да й годi…»
«Чи заговорить, чи рукою поведе, чи пiде по хатi – усе не так, як хто iнший: так усi й дивляться, i так усякому на душi, мов сонечко свiтить…»
«Леся почервонiла, да аж нахилилась, як повна квiтка в травi, i пригорнулась до матерi, обнявши її руку…»
«Ох, да дiвчина ж гарна! – додав Кирило Тур, поглянувши вовчим поглядом на Лесю…»
«Черногорець зараз кинувсь до свого побратима, а Леся до Петра. Забула сердешна на той час i стид, i дiвоцький сором: затулила йому хусткою глибоку рану, а сама так i впала на його; плаче, голосить, серденьком називає. Що їй тепер i той ясний жених, i те гетьманство?»
«Я на своєму вiку доволi попов’язала ран козацьких, да й Леся моя до сього дiла здатна…»
«… а в Лесi чiлько було й роботи, що копати корiнне, варити зiллє да сидiти над недужим…» Яким Сомко (гетьман Лівобережжя)
«воїн уроди, возраста і красоти зіло дивної»;
«високий, огрядний собі пан»;
«кругловидний, русявий»; «голова в кучерях, як у золотому вінку»; «очі ясні, веселі, як зорі»;
«чи ступить, чи заговорить, то справді по-гетьманськи»;
прагне об’єднати обидві частини України;
мужньо приймає смерть, відмовившись від можливого порятунку, бо «погибає Україна!».
«Зложити докупи обидва береги Дніпрові, що обидва... прислонились під одну булаву! Виженем недоляшка (Тетерю) з України, одженем ляхів до самої Случі — і буде велика одностайна Україна»
«…був воїн уроди, возраста і красоти зіло дивної, був високий, огрядний собі пан, кругловидний, русявий, голова в кучерях, як у золотому вінку, очі ясні, веселі, як зорі, і вже чи ступить, чи заговорить… Жартів не любив. Щирий і незлобливий був лицар, да все ж як і допечуть йому, то стережись тоді кожен»
«Хтось у дорогих кармазинах, високий і вродливий, а по кармазинах скрізь комір і поли ґаптовані золотом; зверху кирея підбита соболем; підпиравсь срібною булавою». Іван Брюховецький
коротка старенька свитина; «полотняні штані»; чоботи шкапові, протоптані; «шабля при ньому горіла од золота; да й та на йому була мов чужа»;
«і постать, і врода в його була зовсім не гетьманська»;
лукавий і підступний; хитрий і підлий; демогог;
«наче собі чоловік простенький, тихенький»; «ніхто не подумав би, що в сій голові вертиться що-небудь, опріч думки про смачний шматок хліба да затишну хату»;
втирався у довір’я простолюду, на який спирався у боротьбі за гетьманство.
«Хіба по шаблі можна б догадатися, що воно щось не просте: шабля аж горіла од золота; да й та на йому була мов чужа. І постать, і врода в його була зовсім не гетьманська. Так наче собі чоловічок простенький, тихенький. Ніхто, дивлячись на його, не подумав би, що в сій голові вертиться що-небудь, опріч думки про смачний шматок хліба да затишну хату»
Кирило Тур
козак-характерник;
здоровенний козарлюга»;
«враг його знає — глянеш раз: здається, супиться, глянеш удруге: моргне довгим усом так, наче зараз і підніме тебе на сміх»;
кремезна постать з розкішними вусами;
широка, буйна натура прагне простору, незвичайних пригод, одчайдушних вчинків.
батько — запорожець, мати і сестра — звичайні селяни;
зневажає щоденний побут, родинний затишок.
«Добрий він, і душа щира, козацька, хоч удає з себе ледащицю і характерника. Да вже без юродства в їх не буває»
«…був здоровенний козарлюга. Пика широка, засмалена на сонці; сам опасистий; довга, густа чуприна, піднявшись перше вгору, спадало за ухо, як кінська грива; уси довгі, униз позакручувані, аж на жупан ізвисали; очі так і грають, а чорні, густі брови аж геть піднялись над тими очима, і — враг його знає — глянеш раз: здається, супиться, глянеш удруге: моргне довгим усом так, наче зараз і підніме тебе на сміх»
Василь Невольник
«Справді … був собі дідусь такий мізерний, мов зараз тільки з неволі випущений: невеличкий, похилий, очі йому позападали і наче до чого придивляються, а губи якось покривились, що ти б сказав — він і зроду не сміявся. У синьому жупанкові, у старих полотняних шароварах, да й те на йому було мов позичене»
Матвій Гвинтовка
«А посеред двору в Гвинтовки стояв стовп, i в стовпу усе кiльця, то залiзнi, то мiднi, то срiбнi. Ото знак, що простий козак або посполитий в’яжи коня до залiзного, а хто значний козак, то до мiдного; як же хто рiвня господаревi, так той уже до срiбного…»
« – Плюй ти, панотче, тому в вiчi! Щоб отеє я, будучи паном на всю губу, не знайшов собi лiпшої компанiї над запорозьку челядь!»
« – Хлопцi! Бийте вразьких личакiв по гамаликах! Женiть батогами з двору хамове кодло!»
«Не вважай, що вона така смутна сьогоднi: скажу тiлько слово, так зараз розвеселиться да ще й через шаблю поскаче. Нашi козачки танцювали ж колись пiд лядську дудку…»
«– Пане Матвiю! – озвався тодi до його Шрам. Так отес ти так не брагаєшся з запорожцями?»
«- Не сяду! – каже Пугач, стоя серед свiтлицi… – Тому, що в тебе добрим людям така честь, як собакам… – Та хоч би й про тих, що за вiз хворосту платять по двi пари волiв. Та ось вони й самi йдуть до твого вельможного панства. Без мене ти їм не дав i приступу…»
«Узяла Гвинтовку досада; напавсь на бiдолашну княгиню…»
« – Гей! Чертi! – крикне Гвинтовка на свої слуги.- Вiзьмiть iк бiсовiй матерi сю лядську погань!»
«Знав вiн його замолоду добре. Жвавий був козак. Як було пустить Хмельницький по Польщi загони, то вже нiхто дальше його не пробереться; i говорять було козаки: “О, далеко паша Гвинтовка досягає!” I чи вже в компанiї, чи що, так Гвинтовка друзяка, да й годi…»
«Нехай там хоть догори ногами Нiжень перевернуть. Моя хата скраю, я нiчого не знаю…»
Настя (дружина Гвинтовки)
«Ще була молода і хороша, тілько бліднолика пані. Зараз було видно, що се не нашого пера пташка. Не та в неї хода, не та й постать, да й українська одежа якось їй не припадала. А гарна, чорноброва була пані»
Божий чоловік
сліпий старець;
латана свитина і без чобіт;
довга, до самого пояса, борода … процвіла сивинами.
високоморальний;
далекий від усього суєтного, мізерного, дріб’язкового;
духовний аристократизм;
натхненне виконання дум та історичних пісень;
«душа його жила не на землі, а на небі»;
уславлює часи Хмельниччини;
лікує зіллям і молитвою хворих;
викупає з полону козаків.
«Співаючи пісню од серця голосить і до плачу доводить, а сам підведе вгору очі, наче бачить таке, чого видющий зроду не побачить». «Божий чоловік ясен був на виду, мов душа його жила не на землі, а на небі». «Сліпий старець-кобзар. Темний він був на очі, а ходив без проводиря: у латаній свитині і без чобіт, а грошей носив повні кишені. Що ж робив із тими грішми? Викупав невільників із неволі. Іще ж до того знав лічити усякі болі й замовляти усякі рани. Може, він помагав своїми молитвами над недужими, а може і своїми піснями, бо в його піснях лилась, як чари, що слухає чоловік і не наслухається. За теє-то, за все поважали його козаки, як батька, і хоч би, здається, попросив у кого останню свитину з плечей на викуп невільника, то й йому оддав усякий». «Я в ваші чвари да свари не мішаюсь». «А більше мені не по нутру ота мізерна пиха, що розвелась усюди по Гетьманщині. Почали значні козаки жити на людський кшталт із великої розкоші. І вже байдуже їм тепер старосвітські співи, що й людям у подобу… Дух мій не терпить сього!»
Вагому роль у творі відіграє й образ хутора Хмарище, у якому автор утілив свою «хутірну філософію»: ідеал натурального життя людини в гармонії з природою.
Last updated