«Літопис руський»

«Книгу цю писали триста літ. Дванадцять поколінь передавали з рук до рук вікопомне перо. Передавали, щоб закарбувати діяння давно минулих днів. Закарбувати словом у пам’яті тих, що жили. Тих, що живуть. І тих, що будуть жити. Книга ця – велетенська історична епопея (…) Тут дві тисячі дійових осіб, відомих на ім’я, і безліч безіменних. Тих, що орали землю, кували залізо, зводили міста, писали книги, проливали кров свою, боронячи вітчизну, і тих, що панували над ними, грабували, палили, осліплювали, вбивали, ненаситні на владу, землі, золото й рабів.

Книга ця – першоджерело відомостей про тисячі й тисячі подій, історій, людей. В ній усе важливе. Тому так пильно вивчали і вивчають її ось уже ціле тисячоліття, з пієтетом вслухаючись у кожне слово, довго роздумуючи над кожною літерою. Про неї написано безліч праць. І ще безліч буде написано. Вона невичерпна, бо невичерпне життя, про яке вона розповідає…» (Л. Махновець).

Літопис — пам’ятка історичної прози Київської Русі та козацької доби. Розповідь часто починалася словами «В літо...» — звідси назва жанру.

Літописи — це історичні твори, в яких розповідь велась за роками («літами»).

Літопис — інтеграційний жанр, що поєднує в собі й легенду, і вояцьку повість, і житіє святого, і розмаїті документи тощо.

Літописи складалися у вигляді зведень, іноді компіляцій попередніх аналогічних текстів, супроводжувалися певними скороченнями чи доповненнями залежно від історичної концепції, політичних настанов або особистих смаків кожного автора. Як жанр поширилися в добу Ярослава Мудрого (1019—54) з метою обґрунтування появи християнства у тогочасній Київській державі.

«Літопис руський» — велетенська епопея про події часів Київської Русі у світовому контексті до кінця XIII ст., перекладена за Іпатським списком Л. Махновцем (К., 1989).

«Літопис руський»
«Повість минулих літ»	Київський літопис	Галицько-Волинський літопис
від Ноєвого потопу до 1113 р.	1118–1200 рр.	1201–1292 рр.