«Як добре те, що смерті не боюсь я»

Як добре те, що смерті не боюсь я і не питаю, чи тяжкий мій хрест. Що вам, богове, низько не клонюся в передчутті недовідомих верств. Що жив-любив і не набрався скверни, ненависті, прокльону, каяття. Народе мій, до тебе я ще верну, і в смерті обернуся до життя своїм стражденним і незлим обличчям, як син, тобі доземно поклонюсь і чесно гляну в чесні твої вічі, і чесними сльозами обіллюсь. Так хочеться пожити хоч годинку, коли моя розів'ється біда. Хай прийдуть в гості Леся Українка, Франко, Шевченко і Сковорода. Та вже! Мовчи! Заблуканий у пущі, уже не ремствуй, позирай у глиб, у суще, що розпукнеться в грядуще і ружею заквітне коло шиб.

Аналіз вірша

Збірка: «Час творчості».

Рід: лірика.

Жанр: медитація.

Різновид лірики: філософська + громадянська.

Мотив: «прямостояння», здатність залишатися людиною за будь-яких обставин.

За жанром це – медитація, що увійшла до збірки «Час творчості».

Вірш сприймається як своєрідний монолог, як останнє слово несправедливо засудженого героя, звернене до неправедних суддів. Зі спокоєм, гідністю, упевнено, без найменшого натяку на каяття звучать перші рядки твору. Цей твір — не декларація, а філософський роздум, у якому висвітлено глибокі почуття й роздуми автора. Він свідомий, що йде важкою дорогою на Голгофу, вказаною духовним подвигом Ісуса Христа, і йде свідомо, без нарікань на долю. Біблійний образ хреста підтверджує справедливість справи, за яку боровся герой, — через асоціацію з образом Ісуса Христа, який сам ніс свій тяжкий хрест, що на ньому його розіп’яли. У вірші екзистенційні мотиви поєднуються з патріотичними.

В. Стус трактує смерть як вищу, суто духовну форму існування людини, що прирівнюється до вічності. Моральну силу вистояти, не схилитись героєві дає переконаність у тому, що правда — за ним, що він жив так, як треба, як достойна людина: «…жив, любив і не набрався скверни, ненависті, прокльону, каяття».

Вірш починається словами про те, що герой не боїться смерті, і далі автор зазначає: до народу повернеться тільки тоді, коли «в смерті» обернеться «до життя» — і тоді в смерті з рідним краєм порідниться. Для ліричного героя поезії характерний стоїцизм, мужність, принциповість. Оскільки герой перебуває «в передчутті недовідомих верств», тобто усвідомлює перехідний і проміжний характер людського буття, то він, подолавши страх, здійснює вибір і переходить у внутрішню, духовну форму буття. І в цій – духовній – формі знаходить вічні цінності: Україну та її людей: «Народе мій, до тебе я ще верну, / як в смерті обернуся до життя / своїм стражденним і незлим обличчям. / Як син, тобі доземно уклонюсь / і чесно гляну в чесні твої очі / і в смерті з рідним краєм поріднюсь».