«Земля»

Рід: епос.

Жанр: соціально-психологічна повість.

Джерела: 1) реальні події в селі Димка: історія родини Костянтина Жижияна, який мав двох синів – Саву й Михайла. У сім’ї сталася трагічна подія: Сава, бажаючи бути єдиним спадкоємцем батьківської землі, убив старшого брата Михайла. Згодом Сава – прототип Сави Федорчука – емігрував до Канади, де й помер. Маріука Магіс – прототип Рахіри – прожила дев’ять років із Савою. Коли він її покинув, тяжко працювала на землі, аби прогодувати дітей. Прототипами інших персонажів “Землі” також є жителі села Димки; 2) біблійний сюжет про Каїна й Авеля.

Присвята: батькові Юліану Кобилянському.

Епіграф: «Кругом нас знаходиться якась безодня, що її вирила доля, але тут, у наших серцях, вона найглибша» (норвезький письменник Юнас Лі).

Тема: зображення трагедії братовбивства, що сталася в селянській родині Федорчуків; ширше — влада землі над селянином.

Ідея: «земля повинна бути для людини, а не людина для землі».

Центральні проблеми:

• • сакрально-містичний зв'язок людини і землі;

  • влада землі над людиною;

  • фатум, влада долі над особистістю;

  • життя і смерть;

  • гріх і святість;

  • злочин і спокута;

  • любов і ненависть;

• сумлінна праця на землі як священний моральний обов'язок, єдиний засіб і виправдання буття селянина.

Сюжет. У розлогій експозиції читач знайомиться із заможною ґаздинею Докією Чоп'як, із її нелегкими роздумами про долю єдиної дочки Парасинки, яку турботлива мати хоче якнайшвидше видати заміж, бо в разі своєї можливої смерті, її чоловік- «пияк і марнотратець» Василь, може залишити доньку ні з чим, розтринькавши родинне майно. Найкращим нареченим для Парасинки був би Михайло Федорчук, син Івоніки, бо й землі їхні межують. Але жінка не без вагань відмовляється від думки про цей шлюб, адже Михайлові треба йти на трирічну службу до війська. Тож Докія зупиняється на іншому обранцеві для доньки –Тодориці Жемчуку, який, хоч і не такий показний, як Михайло, проте був єдиним сином заможних батьків.

Далі дія переноситься на весілля Парасинки і Тодорики. Читач знайомиться з братом Докії — «старим парубком» Петром, панською наймичкою Анною, Михайлом Федорчуком, що був на весіллі дружбою, а також його батьком Івонікою, який у розмові з Докією розповідає про синів, про своє нелегке життя з Марійкою, про їхню тяжку працю, завдяки якій вони стали заможними господарями. Їх особливо турбує те, що нікому буде обробляти землю, коли Михайла заберуть у військо. Івоніка без вагання вирішує дати пару биків тому, хто допоможе Михайлові залишитися вдома. Але його намагання марні — Михайло змушений іти до цісарського війська. Тут же, на весіллі, Михайло звертає увагу на Анну, яка не може відвести очей від показного хлопця. Він запрошує дівчину до танцю, але через обірвану струну музика змовкла, а руки Михайла й Анни так і не поєдналися.

Михайло розуміє, що батьки навряд чи схвалять його почуття до наймички Анни, адже в них своє розуміння щастя дітей; вони ніколи не погодяться, щоб їхній син одружився з бідною дівчиною. Так окреслюється конфлікт між батьками і дітьми. Зав'язка сюжетної лінії завершується у третьому розділі, де Михайло й Анна зустрічаються в полі.

Розвиток дії пов'язується з перебуванням Михайла у війську. З сьомої глави розповідається про страшні знущання офіцерів із солдатів австро-угорської армії, особливо колишніх українських селян, що не розуміли німецької мови, якою користувались офіцери.

Паралельно розвивається сюжетна лінія Сави та Рахіри. Батьки засуджували сина за намір одружитися з двоюрідною сестрою по матері. Батько Рахіри походив із циган, був безземельний, жив із випадкових заробітків. Сама Рахіра не любила працювати, була злодійкуватою й хитрою. Тож Івоніка дає зрозуміти Саві, що в разі непослуху може позбавити його належної тому частки землі на користь Михайла. Коли ж Сава всупереч волі батьків хоче одружитися з Рахірою, то вона застерігає його: «Як не будеш мати землі, то не зможемо побратися! З чого нам жити?».

Драматизм дії зростає, наближаючись до кульмінації. Діставши відпуску з війська, Михайло таємно зустрічається з Анною. Розуміючи, що батьки будуть проти його шлюбу з Анною, Михайло вирішує просити їхньої згоди на свої іменини, у день свого небесного покровителя святого Михайла.

Одної ночі Сава з Михайлом пішли в ліс за деревом. На другий день Михайла знайшли в лісі вбитим. Драма, що розігралася в лісі, у творі не показана. Головну увагу письменниця приділила зображенню реакції, яку викликала страшна подія в головних персонажів твору та в односельців. У цій частині повісті розвиток душевних переживань героїв сягає кульмінації. Івоніка майже відразу починає підозрювати Саву в убивстві, але не виявляє цього, бо боїться втратити останнього сина. Цим і пояснюється, що під час огляду комісією трупа він блискавично сховав кулю, яка випала з плечей Михайла. Під час похорону чути розмови, із яких видно, що селяни знають, хто вбивця, проте мовчать, бо жаліють батьків. Анна кидається на Саву з прокльонами, але Марійка виганяє її з хати. На кладовищі Івоніка, звертаючись до Михайла, у розпачі говорить: «Не для тебе, синку, була вона, а ти для неї! Ти ходив по ній, плекав її, а як виріс і став годний, вона отворила пащу й забрала тебе! Дурень ти був на ній, дурень…».

Суд відпускає Саву за недостатністю доказів. Та батьки не можуть його простити, землі не дають. У Анни народжуються близнята, яких Марійка не приймає. Скоро діти померли. Після тяжкої хвороби Анна повертається в село і виходить заміж за брата Докії, Петра, у неї народжується син. Івоніка потайки від Марійки записав на нього найкращий лан Михайла. Анна будь-що прагне вивчити сина, аби відірвати його від фатальної залежності від землі.

Образи.

Івоніка Федорчук: «Івоніка не любив, як йому хто при роботі приглядався, особливо ж як хто його бджолам придивлявся. Був чомусь переконаний, що вони від того поносили шкоду, і майже ніколи не припускав когось чужого до вуліїв. Ішов хто до нього, то він се бачив здалеку. Тоді виходив йому вже кількадесять кроків назустріч, скидав свій ремінь із себе (останнім лишалося все лихо, яке могло понести від гостей у його табор, при гостеві) і таким чином відбирав людям нагоду придивлятися уважніше його майну. Не те щоб він, може, побоювався, що той простягнув би руку за чим-небудь у бурдею або коло нього! Ні, боже борони! Такої лихої думки про своїх сусідів не був він ніколи, помимо стількох досвідів у своєму житті! Він лише дуже лякався надто добрих і лихих очей, боявся сили деякого зілля, яке, замовлене лихими словами й підкинене під яку річ, або під товарину, або й вулій, могло довести до великого нещастя, а не раз до смерті. Він страхався всяких таких інших нечистих, чарівних речей, на яких розумілися деякі, неначе на хлібі насущнім. За свої бджоли, яким було тут на полях, як у раю, боявся вже найбільше».

«Жив з усіма добре, але у великій приязні лиш із старим Петром».

«Він був дрібної, слабої будови тіла, його лице обросло правдивою щетиною…»

Михайло Федорчук: «…Михайло був мов образець! І не саме великий, але плечистий і сильний, а з лиця мов у якої дівчини, лише що над устами засіявся вус. Дівчата в селі знали добре, який він був, одначе він держався від усіх так далеко, був такий соромливий і замкнений, що ніхто не міг про нього сказати, щоб глядів за одною довше, ніж за другою».

«Його висока горда постать перевищала всіх, мов дуб, а на його тепер ясно освітленім лиці з узад зачесаним довгим волоссям, що спадало на плечі, із вузьким білим чолом, відбивався цілий настрій його душі. Несамовита відвага незвичайної хвилі і жаль».

Сава Федорчук: «Він роботи боїться, йому танець у голові. Зо стрільбою ходив би день і ніч по полі й по лісі, а про хату думає лише тоді, коли мамалиґа на кружок вивернеться. Йому однаково, чи товар поєний, чи ні,— коби йому спрага не допікала. Йому однаково, яка погода надворі, чи се землі і збіжжю по добру, чи се бджолу не вбиває,— коби він у своїх збитках мав гаразд, коби йому меду доволі, аби потайком із горівкою змішати та бог знає з ким випити!»

«Певно, що ще молодий, має лише дев’ятнадцять років… Ой, іще й який розумний!.. Який молодий, а він перехитрить вам хоч би й якого заводіяку. Лише його лінь гризе мене; він не любить землі. Дарма що ходить по ній, що толочить її, дарма що живе з неї, що носить вона його. Він і не буде шанувати її, як вона перейде в його руки. Але вона не перейде в його руки, як він не зміниться» (Івоніка про сина).

Марійка Федорчук: «Була се слабосильна, ще доволі молода жінка з ніжними рисами обличчя, на якім за першим поглядом було пізнати, що тяжка, ненастанна праця й жура, що гнітила її, надали її п'ятно старості. Вона жила в згоді зі своїм чоловіком, поважала й подивляла його у всіх його вчинках, говорила до нього "ви" і сповняла всі його накази й бажання без опору. Було би тяжко сказати, котре з них було старанніше й пильніше; лише коли про нього говорено, що він незвичайно доброго серця, їй закидувано скупарство».

Анна: «Середнього росту, з темним, як шовк, волоссям, мала на собі скромну ріклю, що, не стісняючи її в рухах, приставала пестливо до її молодої, гнучкої статі, що, на око ніжна, таїла в собі силу та вабила до себе, мов музика, гармонією жіночності».

«…нічого не мала, була убога, і лиш виставлена на гнів матері і штовханці брата, якою ні один хлопець у селі не журився, яка не істніла для нікого, крім для своїх хлібодавців».

Рахіра: «Сором нам робиш, Саво! Ти любиш дівчину пусту, що на неї ні один порядний хлопець у селі не глядить, що її ніхто порядний за жінку не візьме. Вона погана волошка, циганка. Дивися на її зуби й на її рот! Як клубки з м'яса стоять їй в лиці! Чи вона чим причарувала тебе? Дивися, яка вона погана! Чоло волоссям заросло, а очі, як у чортиці або у голодної собаки!» (Михайло про Рахіру).

Домніка: «Була гарна, чорноброва дівчина, з острим і спритним язиком. І не щоб саме багато говорила. Ні, була лиш бистра й відважна. За те прозвано її в цілім селі "оса". Їй було більше як тридцять років, як повернулася до рідного села, де мала лише одного брата, і поступила на службу до двора. На гулянку ходила зрідка й називала всіх хлопців прямо смаркачами. І диво! Помимо її краси й розуму, помимо незвичайної старанності, з якою завсіди одягалася, не викликувала подиву й симпатії в мужеській половині сільських мешканців. Здавалося, що добру пайку тої вини поносили її чорні холодні очі, що мали в собі щось неприязного. Хоч і якою милою була не раз у словах і в поведенні, та проте не прив'язувала нікого до себе. Треба було — так сказати — удержатися на обережності перед тими очима. Коли говорила або оповідала що — слухали її радо. Говорила добірними, здержливими словами, і як така, що «знає, з ким говорить».

Заможний ґазда Василь Чоп’як, його дружина Докія та дочка Парасинка; чоловік Парасинки Тодорика; батько Рахіри Григорій; Петро – брат Докії, чоловік Анни.