Іван Багряний

справжнє прізвище – Лозов’ягін (Лозов’яга)
«Тигролови»
Інша назва: «Звіролови».
Рід: епос.
Жанр: пригодницький роман. Для нього характерними є: стрімке, захопливе розгортання конфлікту; насиченість сюжету несподіваними колізійними поворотами; читач перебуває в постійній напрузі – цьому сприяють утечі, переслідування, атмосфера таємничості, загадковості; особливі герої – відважні, безкомпромісні, відчайдушні.
Композиція: 2 частини, 12 розділів.
Тема: зображення долі людини в умовах радянського тоталітарного режиму.
Ідея: утвердження віри в людину, її сміливості, життєлюбності, моральності.
Історія написання «Тигроловів».
1933 року Івана Багряного було засуджено на 5 років заслання й вивезено на Далекий Схід. У 1942 – 43 роках автор опинився на Західній Україні для налагодження зв’язків із українським підпіллям. Тут, у конспіраційній квартирі, за 14 днів письменник і написав свій роман. Проте перше видання твору з’явилося з назвою «Звіролови». Уже після війни Іван Багряний по пам’яті відновив повний текст творів й опублікував у Детройті з назвою «Тигролови».
Центральний конфлікт твору – конфлікт між людською особистістю, утіленням якої є Григорій Многогрішний і тоталітарною системою, яку репрезентує майор Медвин.
Сюжет. Починається твір із утечі Григорія Многогрішного з «ешелону смерті» – етапного спецпотягу НКВС, що перевозив смертників ГУЛАГу до Сибіру. У творі він зображений як дракон, що везе українських політв’язнів у шістдесяти вагонах. Герой потрапляє в тайгу, де врятує від ведмедиці Наталку Сірко – так Григорій опиниться в родині Сірків.  Далі відбудеться поїздка головного героя з названим братом Грицьком Сірком до Хабаровська. Тут він дізнається, що його переслідує майор Медвин, із яким Многогрішний зустрінеться й розправиться в тайзі. У фіналі твору закохані Наталка й Григорій утікатимуть за кордон СРСР.
Образи.
Григорій Многогрішний
«нікому не відомий, гордий нащадок першого каторжанина Сибіру, правнук гетьмана Дем'яна Многогрішного».
«гордий сокіл, безумний сміливець».
«Юнак - 25 літ, русявий, атлет, авіатор тчк... Суджений на 25 років тчк... На ймення - Григорій Многогрішний». 
«мав голіафську силу, навіть підпливлий кров'ю, навіть в рядні ношений. Перше вони могли повалити його лише вчотирьох».
«…про того "диявола", про того юнака, на двадцять п'ять літ каторги приреченого, що переступив "трибунал" і вистрибнув у смерть зі скаженого поїзда».
«…того, хто не здався, хто лишився таки там. Образ, як символ непокірної і гордої молодості, символ тієї волелюбної і сплюндрованої за те Вітчизни...».
«…епопею веденого ним слідства над одним бортмеханіком та авіаконструктором, приятелем літуна Чухновського, - над тим зоологічним націоналістом, над тим дияволом в образі людини. Він йому виламував ребра в скаженій люті. Він йому повивертав суглоби... Він уже домагався не зізнань, ні, він добивався, щоб той чорт хоч заскавчав і почав ридати та благати його, як то роблять всі... Авжеж! Дивиться виряченими очима - і тільки. Як каменюка. Спершу зухвало і скажено відбивався, вибухав прокльонами й сарказмом, плював в обличчя йому - слідчому, а потім лише хекав крізь зуби і мовчав, розчавлений, але завзятий. Мовчав презирливо... Його вже носили на рядні, бо негоден був ходити... Він уже конав - але ні пари з уст. А ті очі, очі!.. З краплинами крові на віях, вони горять на смертельно-блідому обличчі хворобливим вогнем невимовленої, безмежної, тваринячої зненависті і дивляться просто в саму душу, пломеніють не кліпаючи... Розп'яли б! Роздерли б!»
«Ліпше вмирати біжучи, ніж жити гниючи. Жить! Відплатить!!. ...Або вмерти».
«Видряпавшись нарешті на гору, похитуючись і важко дихаючи, стежкою йшла двонога істота. Обірвана. Худа, як кістяк. Волосаті груди їй ходили ходором над сухими ребрами, що вилазили з лахміття. Дійшовши до поваленої кедрини, гість важко опустився на неї, обперся спиною об корінь, закинув голову і заплющив очі. Помалу обтер рукою піт. Він зовсім молодий і зовсім-зовсім збезсилілий.
«З води дивилося суворе, металеве обличчя. Ще молоде, але... І ті прямовисні зморшки межи бровами, і крилаті брови, заломлені уперто... Великі очі горіли мов у божевільного».
«І все за те, що я любив свою батьківщину… І я ще тоді поклявся іменем матері моєї, що відірву йому голову. Я втік з божевільні... Потім мене знову піймали і знову мучили такі, як він, - його помічники... А потім присудили до двадцяти п'яти років каторги. Двадцять п'ять років! А я всіх маю двадцять п'ять. І все тільки за те, що я любив свій нещасний край і народ... Я поклявся, що буду їх вбивати, як скажених собак. І я втік з ешелону. Вони мене везли з України на каторгу, на повільну смерть, і берегли, як пси. А я втік. Вистрибнув на ходу з скаженого поїзда, - стрибнув у ніч, у смерть, на щастя».

Майор Медвин
«Бравий майор — чорнобривий, з м’ясистим носом, віком понад тридцять літ,— майор ОГПУ-НКВД».
«Майор виглядає як саме втілення могутності, сили і гонору своєї «пролетарської» держави. В цілому експресі не тримається ніхто так гідно, так незалежно і гордовито, бо навіть трохи презирливо, з таємничою міною і незрівнянним почуттям вищості».
«Такого полювання, якого він сам є і був майстром, не зрівняти ні з яким іншим. І легенда — це він!»
«Він дисциплінований і точний, і не схильний вдаватись у дрібниці. Тим часом не марнує часу на теревені і п’є отак собі бордо і студіює промову вождя».
«Медвин — це ж прізвище його колишнього ката. Так, це було прізвище слідчого, а потім начальника відділу одного управління НКВД».
«Медвин — бравий герой і грізний суддя та володар душ людців і плюгавий злодюжка, порушник закону нетрів,— стояв і тіпався… Губа йому тіпалась, а очі… очі гидкого, сопливого боягуза. Три шпали на ковнірі — як мазки крові».
Денис Сірко
«Не дід, а вусатий дідуган, дебелий, високий, черновидий, волохаті груди випинаються з білої пазухи. На ногах їчаги, на голові пропотілий кашкет, ватяні штани на нім, дарма що така спека, при боці мисливський ніж, а коло сідла в перед-нього коня приторочена гвинтівка».
«Як на промисел рушати, то найперше — треба зброю в порядку мати».
Сірчиха
«В сміливих щастя завжди є!.. От хоч би й ми. Приїхали сюди… Боже! Яка страшна і дика пуща була! Чужа чужина… А бач, оббулися… І дивись — зажили ж як потім! А пущі здолали, і край скрили, ще й залюднили. І звикли, полюбили. А нові діти народились — це вже їхня батьківщина тута…».
«Всередині хата вибілена, ще й розмальована по-нашому, а зокола — вигляд сибірський або поліщуцький… Тут край працю любить та й винагороджує її щедро. Тут рай був, а не край, як для робочого. І ліс, і золото, і риба, і земля хліб родить, і ягода всяка, і все — бери тільки. Лишень треба рук. А народ наш робочий».
«Це була наша друга Україна, нова Україна, але щасливіша. І назви наші люди подавали тут свої, сумуючи іноді за рідним краєм: Київ, Чернігівка, Полтавка, Україна, Катеринославка, Переяславка тощо».
Наталка Сірко
«…хороша та бистроока, із стрічкою над чолом, і юна, смаглява від сонця, що виступає, мов горлиця».
«…якесь дивне поєднання надзвичайної дівочої краси і суворості. Гнучка, як пантера. І така ж метка, мабуть, а строга, як царівна».
«Ось вона — козача кров! І ось вона — найвищий вияв не тільки жінки, а взагалі людини його крові. Така юна, квітуча — і така сувора, гартована і гонориста».
«…їй би на коні, та на полозках, та з гвинтівкою, та з собаками... звели їй до відьми в зуби полізти — полізе. їй треба хлопцем родитись...».
«Кінь під нею був мокрий і аж тремтів — то ж гнала без сталого відпочинку, без зупинок, либонь. А сама... сама була спокійна. Побачила ще здалеку, що хлопці живісінькі, і була спокійна, весела. А до Григорія навіть байдужа. Не наближалась до нього, уникала зустрічатися поглядами».
«Гнучка, мов вуж, граційна, як мавка, вона таїла в собі дивну силу, ця дівчина. Поєднання дівочої краси та чар з дикістю майже первісною, неприступною».
«... Враз нагло припала до нього і вибухнула буйним плачем. Безпорадно, по-дитячому. Ясно — це розтавання. Це навіки. Боже мій! І поцілувала... ой, як шалено! Все вклала в цей поцілунок, всю душу».
«І в кого вона тільки вдалася? Їй би на коні, та на полозках, та з гвинтівкою, та з собаками… І пре туди, куди й чоловік не насмілиться. Звели їй до відьми в зуби залізти — і полізе. Їй би треба хлопцем родитись».
Гриць Сірко
«Високий, як батько, дебелий красень. Молодий — років 25. На ньому військовий, старенький френч. На ногах ічаги, на голові набакир кепка, а з-під неї буйний чуб кучерявиться. При боці — ніж, а за плечем новенький дробовик».
Петро Дядоров, його дружина Фійона
Напис на снігу «Фійона Медвину привіт передавала».

Розділ 13 – 14 - Previous

«Залізний острів»

Next - Розділ 15

Євген Маланюк

Last modified 2yr ago

Copy link