Київські «неокласики»

«Неокласика» – умовна назва естетичної платформи невеликого кола київських поетів, літературознавців і перекладачів періоду «Розстріляного відродження»:

• Миколи Зерова (лідер);

• Михайла Драй-Хмари;

• Павла Филиповича;

• Юрія Клена (Освальда Бургардта);

• Максима Рильського.

Не дбали про своє організаційне оформлення й не виступали з ідейно-естетичними маніфестами – неформальне товариство вільних митців, що гуртувалися спочатку при часописі «Книгар», а згодом – навколо видавництва «Слово».

Михайло Драй-Хмара в сонеті «Лебеді» назвав «неокласиків» «гроном п'ятірним нездоланих співців».

Своєрідним естетичним кредо київських «неокласиків» є сонет Миколи Зерова «Pro domo» («На захист», початкова назва – «Молода Україна»):

Класична пластика, і контур строгий,

і логіки залізна течія –

Оце твоя, поезіє, дорога.

Леконт де Ліль, Жозе Ередіа,

Парнаських зір незахідне сузір'я

Зведуть тебе на справжні верхогір'я.

Шостий у «п'ятірному гроні» – Віктор Домонтович (Петров), єдиний прозаїк серед «неокласиків».

Спільні риси творчості

• «аристократизм духу», протистояння духовній варваризації суспільства;

• орієнтація на довершену культуру поетичного мислення й дисципліну поетичного мовлення;

• тяжіння до гармонії між раціональною сферою та почуттями;

• захоплення досконалістю античної лірики, літератури відродження та класицизму, філігранністю творів французьких «парнасців».