Київські «неокласики»
«Неокласика» – умовна назва естетичної платформи невеликого кола київських поетів, літературознавців і перекладачів періоду «Розстріляного відродження»:
  • Миколи Зерова (лідер);
  • Михайла Драй-Хмари;
  • Павла Филиповича;
  • Юрія Клена (Освальда Бургардта);
  • Максима Рильського.
Не дбали про своє організаційне оформлення й не виступали з ідейно-естетичними маніфестами – неформальне товариство вільних митців, що гуртувалися спочатку при часописі «Книгар», а згодом – навколо видавництва «Слово».
Михайло Драй-Хмара в сонеті «Лебеді» назвав «неокласиків» «гроном п'ятірним нездоланих співців».
Своєрідним естетичним кредо київських «неокласиків» є сонет Миколи Зерова «Pro domo» («На захист», початкова назва – «Молода Україна»):
Класична пластика, і контур строгий,
і логіки залізна течія –
Оце твоя, поезіє, дорога.
Леконт де Ліль, Жозе Ередіа,
Парнаських зір незахідне сузір'я
Зведуть тебе на справжні верхогір'я.
Шостий у «п'ятірному гроні» – Віктор Домонтович (Петров), єдиний прозаїк серед «неокласиків».
Спільні риси творчості
  • «аристократизм духу», протистояння духовній варваризації суспільства;
  • орієнтація на довершену культуру поетичного мислення й дисципліну поетичного мовлення;
  • тяжіння до гармонії між раціональною сферою та почуттями;
  • захоплення досконалістю античної лірики, літератури відродження та класицизму, філігранністю творів французьких «парнасців».
Copy link