Іван Якович Франко
На помежові етапи переходу від реалізму до модерністської літератури і припадає творчий шлях І.Я. Франка.
Українська критика дає неоднозначну оцінку його спадщини.
Сергій Єфремов називав Франка «співцем боротьби і контрастів», Михайло Драгоманов наголошував на гуманістично-просвітницьких ідеалах митця, Василь Щурат назвав його лірику «об’явом декадентизму в українсько-руській літературі»…
Сам Франко у передмові до збірки польськомовних оповідань “Nieco o sobie samym” вказував на два типи митців – геніїв, «обранців долі», та «письменників-робітників», і скромно зараховував себе до другого типу.
27 серпня 1856 року в селі Нагуєвичі (нині – Франкове) Дрогобицького повіту в Східній Галичині (зараз Львівська обл.) народився майбутній письменник.
Батько – Яків Франко – заможний коваль і землероб. Мати – Марія Франко – походила з роду збіднілого польського шляхтича Миколи Кульчицького.
Навчався малий Ясь (так у дитинстві називали в сім’ї малого Івана, також його інколи кликали ще одним іменем – Мирон) спочатку в школі села Ясениця Сільна (1862 – 1864): за два роки бездоганно читав українською, польською та німецькою; згодом – у так званій нормальній школі при василіанському монастирі в Дрогобичі (1864 – 1867): як особливо здібну дитину його зарахували відразу до другого класу та Дрогобицькій гімназії (1867 – 1875). Навчання в гімназії сплатив вітчим – Григорій Гаврилик (після смерті Якова Марія Франко візьме шлюб удруге зі своїм наймитом, який до кінця життя дбатиме про Івана Франка та його братів і сестер: Захара, Онуфрія та Юлію. На смерть батька І. Франко напише свій перший ліричний вірш «Великдень 1871»).
Починаючи з 1874 року Франко надсилає свої вірші до «москвофільського» журналу «Друг», підписуючись псевдонімом «Джеджалик».
Восени 1875 року Іван Франко став студентом філософського факультету Львівського університету, увійшов до складу редакції «Друга». Навчався так успішно, що його звільнили від плати за навчання та ще й надали стипендію.
1876 року світ побачила перша Франкова книга «Баляди і розкази».
Активна громадська діяльність стала приводом до арешту й ув’язнення письменника в червні 1877 року (звинувачення в зв’язках з російськими революціонерами та в належності до насправді неіснуючої таємної соціалістичної організації). Після дев’яти місяців львівських «Бригідок» (найсуворіша на той час тюрма) уже не міг розраховувати на звання студента; до того ж, восени 1879 року Франка мобілізували в армію, але скоро відпустили через надто низький зір. Незважаючи на складні життєві обставини, засновує з М. Павликом новий журнал «Громадський друг», а після його заборони в 1878 році видає два збірники журнального типу «Дзвін» і «Молот»; займається перекладами з різних літератур.
Березень 1880 року – другий арешт і тримісячне ув’язнення в коломийській тюрмі. Письменника звинувачували в підбуренні місцевих селян проти «законного порядку».
Із 1881 року у Львові виходить друком дітище Івана Франка – журнал «Світ», на який він сам збирав кошти. У ньому письменник надрукував свій роман «Борислав сміється». Матеріальна скрута в цей час змушує Франка повернутися в Нагуєвичі.
Із 1883 року Франко працює у львівському журналі «Зоря», входить до складу редакції газети «Діло». Наприкінці зими 1885 року вперше відвідав Київ, де й познайомився з майбутньою дружиною – тоді курсисткою Ольгою Хоружинською (у травні 1886 вони одружаться).
1889 року письменник пережив ще один арешт і понад двомісячне ув’язнення за зв'язок із групою київських студентів, які прибули до Галичини. За час перебування в тюрмі Франко написав оповідання «До світла!» і 49 сонетів.
У липні 1893 року йому присвоїли ступінь доктора філософії. Однак влада не дозволила митцеві викладати в давно омріяному Львівському університеті (а на цей час письменник видав друком уже 15 книг, на Галичині цього 35-річного чоловіка вважали одним із найталановитіших науковців і публіцистів!).
1894 – 1897 рр. – за підтримки дружини (дала кошти) видає літературно-науково-громадсько-політичний журнал «Житє і слово». Часопис виходив друком щомісяця у Львові. Співробітниками журналу зголосилися стати О. Маковей, Олена Пчілка, Леся Українка, Василь Щурат й ін. Тут були надруковані драми самого Франка, статті Михайла Драгоманова, вірші Павла Грабовського й Агатангела Кримського. Пізніше Іван Якович організовує «Літературно-науковий вісник», який об’єднав навколо себе письменників, критиків і публіцистів з усієї України.
У 1895 р. Франко балотувався до сейму, але вибори програв через нечесне з боку влади ведення передвиборчих перегонів. Із цієї ж причини він не зміг стати депутатом і в 1898 році.
1906 р. вчена рада Харківського університету присуджує Іванові Яковичу почесний ступінь доктора російської словесності.
У 1908 р. у Франка почався прогресуючий параліч рук, який характерний для складних випадків артриту. Перша світова війна завдала тяжкого удару по родині письменника. Один із його синів був командиром ескадрильї січових стрільців, дочка Ганна опинилася в Києві. Франкова дружина в цей час перебувала в психіатричній клініці, а прикутого до ліжка поета не було кому доглядати… За два з половиною місяці до смерті він написав заповіт, за яким свій архів заповідав Науковому товариству імені Тараса Шевченка, а майно залишав дітям.
Серце Франка зупинилося 28 травня 1916 року. Поховано його на Личаківському цвинтарі Львова.
«ТРИЧІ МЕНІ ЯВЛЯЛАСЯ ЛЮБОВ…» (кохані жінки Франка)
Ольга Рошкевич – «несміла, як лілея біла, з зітхання й мрій уткана…». Ще в юнацькому віці Франко підробляв репетиторством. За літо він повинен був «підтягнути» в навчанні священикового сина, якому загрожувало виключення. Франко погодився займатися з Ярославом Рошкевичем у нього вдома в Лолині, а там побачив Ольгу – і закохався на багато років свого життя. Але батько дівчини не дав згоди на шлюб, поставивши перед Франком дилему: або Ольга, або соціалізм.
Юзефа Дзвонковська – «гордая княгиня», «таємна й недоступна, мов святиня…». Із нею Франко познайомився в Станіславі, пропонував руку й серце, але дівчина, яка також кохала Івана, відмовилася стати його дружиною, бо вже знала про вирок долі: була хвора на туберкульоз.
Целіна Журовська – «женщина чи звір». Була байдужою до Франка, навіть не читала й не мала наміру читати «Зів’яле листя». А коли їй прочитали уривки зі збірки та запитали, що її найбільше вразило, преспокійно відповіла, що найбільше їй сподобався опис квартири в одному вірші, бо подібну квартиру вона мала на вулиці Вронських у Львові…
Дружині, Ользі Хоружинській, поет присвятив перше видання збірки «З вершин і низин».
ПОЕТИЧНІ ЗБІРКИ І.Я. ФРАНКА
«Баляди і розкази» (1876). Збірка позначена зануренням у міфологію, передусім давньоруську. «Його цікавить двобій добра і зла, правди і справедливості, свободи і честі, які не лише втілюються в людських вчинках і характерах, а й існують як певні ідеальні сутності…» (Т. Гундорова).
«З вершин і низин» (перше видання – 1887, доповнена й перевидана – 1893). Цикли: «Скорбні пісні», «Нічні думи»: зразки громадянської лірики з чітко окресленою неповторною суб’єктивністю ліричного героя. «Веснянки»: незважаючи на страждання й самотність осягається повнота загальнолюдського сенсу існування, звучать вітаїстичні мотиви. «Думи пролетарія». «Excelsior!»: структури епічного й драматичного плану. «Україна»: цикл засвідчив національно-громадянське спрямування творчості Франка. «Сонети», «Рутенці», «Профілі і маски» й ін. цикли.
«Зів’яле листя» (1896).
«Мій Ізмарагд» (1898). Цикли: «Поклони», «Паренетікон», «Притчі», «Легенди» й ін.
«Із днів журби» (1900).
«Semper tiro» (1906).
«Давнє і нове» (1911) й ін. збірки.
ПОЕМИ «Смерть Каїна», «Лис Микита», «Поема про білу сорочку», «Похорон», «Іван Вишенський», «Мойсей», «Панські жарти» й ін.
ПРОЗА
Перша повість Франка – «Петрії і Довбущуки» (1875 – 1876). Повісті: перша в українській літературі натуралістична повість «Boa constrictor» (1878); «На дні» (1880), історична повість «Захар Беркут»; «Для домашнього огнища» (1892), незакінчена повість «Основи суспільності» (1894) й ін.
Романи: «Борислав сміється» (1881, незавершений), психологічний роман польською мовою «Лель і Полель».
Оповідання, новели, «образки»: збірка оповідань «Борислав» (1877), «Галицькі образки» (1877) й цілий ряд оповідань.
ДРАМАТУРГІЯ Комедії: «Учитель» (1896), «Майстер Чирняк» (1894), Новітня психологічна драма «Украдене щастя» (1893) Драма-казка «Сон Святослава» (1895).
ЛІТЕРАТУРНО-КРИТИЧНІ ПРАЦІ «Із секретів поетичної творчості», «Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 року» й ін.
Last updated