Powered By GitBook
«Тіні забутих предків»
Рід: епос. Жанр: повість. Тема: зображення життя гуцулів у Карпатах на межі XIX й XX ст. в гармонії з природою, традиціями й звичаями, із язичницькими та християнськими віруваннями. Ідея: оспівування високого й красивого почуття кохання. Сюжет
Починається твір розповіддю про дитинство Івана Палійчука та про ворогування його родини із сім’єю Гутенюків. Іван знайомиться з Марічкою Гутенюк під час бійки батьків, вони закохуються одне в одного.
Іван тривалий час перебуває в наймах на полонині — повернувшись, він дізнається про смерть Марічки: коли дівчина переходила Черемош, раптова повінь накрила її та забрала із собою — Іван йде на пошуки дівчини. Після шести років блукань він повертається в село, а через рік одружується з Палагною, до якої проте, буде байдужим, оскільки ніяк не може забути своєї Марічки. Палагна ж стає «любаскою», тобто коханкою, мольфара Юри.
Якось хлопець пішов у гори й почув там голос Марічки, попрямував за ним і зустрів мавку, яка прийняла подобу Марічки. Істота швидко зникає, Іван зустрічає чугайстра і намагається відволікти його, запросивши у танок, щоб Марічка могла якнайдалі утекти. Справа в тому, що за народною демонологією, чугайстри живляться м’ясом мавок; Іван, як бачимо, добре розуміє, що та, кого він зустрів – не справжня Марічка, проте прагне побути бодай із образом коханої. Після танцю герой пішов за голосом коханої та зірвався в урвище. Наступного дня його ледь живого знайшли пастухи. Згодом він помер, і його поховали за місцевими звичаями – із танцями та розвагами.
Образи
Іван Палійчук
    Іван був дев’ятнадцятою дитиною в гуцульській родині Палійчуків. Двадцятою і останньою була Анничка.
    Дивиться перед себе, а бачить якесь далеке і не відоме нікому або без причини кричить. Гачі на йому спадають, а воно стоїть серед хати, заплющило очі, роззявило рота і верещить.
    Коли Іванові минуло 7 літ, він уже дивився на світ інакше. Він знав вже багато. Умів знаходити помічне зілля – одален, матриган і підойму, розумів, про що канькає каня, з чого повстала зозуля… Знав, що на світі панує нечиста сила, що в лісах повно лісовиків,
    Тепер Іван уже легінь, стрункий і міцний, як смерічка, мастив кучері маслом, носив широкий черес і пишну кресаню,
    Марічка любила, коли він грав на флояру. Задуманий все, встромляв очі кудись поза гори, неначе видів, чого не бачили другі…
    Блукав по лісі, поміж камінням, в заломах, як ведмідь, що зализує рани, і навіть голод не міг прогнати його в село. Люди гадали, що він загинув з великого жалю, а дівчата склали співанки про їх кохання та смерть, які розійшлися по горах (після смерті Марічки) .
    Як дитина для мами – такою була для нього худібка. весь час, всі думки займала турбота про сіно, про вигоди маржинці, щоб не заслабла, щоб хто не зурочив…(одружився на Палагні)
    Чи він кохав Палагну? Така думка ніколи не займала його голови. Він ґазда, вона ґаздиня, і хоч дітей у них не було, зате була худібка – чого ж ще більше?
Марічка Гутенюк
    Але в Івановій пам’яті татова смерть не так довго жила, як знайомість з дівчам, що, скривджене ним безневинно, повним довір’я рухом подало йому половину цукерка.
    Марічка теж вже ходила в заплітках, а се значити мало, що вона вже готова й віддатись.
    Вона їх (співанок) знала безліч. Звідки вони з’явились – не могла б розказати. Вони, здається, гойдалися з нею ще в колисці, хлюпались у купелі, родились у її грудях…
    Марічка і сама вміла складати пісні. Сидячи на землі, поруч з Іваном, вона обіймала свої коліна і потиху гойдалася в такт. Її круглі литки, опалені сонцем і од колін голі до червоних онучів, чорніли під полою сорочки, а повні губи мило ламались…
    Вона давно вже була Іванкова, ще з тринадцяти літ.
Палагна
    Його Палагна була з багацького роду, фудульна, здорова дівка, з грубим голосом і воластою шиєю. Правда, вона любила пишне лудіння, і немало десь піде грошей на шовкові хустки та дорогі згарди…
    Палагна сама сідлала свого коня і закладала червоний постіл в стремено так гордо, неначе всі гори належали тільки до неї.
Мольфар (чарівник) Юра
    Про нього люди казали, що він богує. Він був як бог, знаючий і сильний, той градівник і мольфар. В своїх дужих руках тримав сили небесні й земні, смерть і життя, здоров’я маржини й людини, його боялись, але потребували усі…
    погляд чорних пекучих очей мольфара…
    Бачила мережані шви кептара… блискучі зуби в отворі рота… напівпідняту руку…
    Він був могутній, потужний, все знав. Од його слова гинула зразу худоба, сохла й чорніла, як дим, людина, він міг наслати смерть і життя, розігнать хмару і сперти град, вогнем чорного ока спопелить ворогів і запалити в жіночому серці кохання. Він був земним богом, той Юра, що хтів Палагни, що простягав по неї руки, в яких тримає світові сили…
Міфічні істоти
    Щезник: «На камені, верхи, сидів щезник, скривив гостру борідку, нагнув ріжки і, заплющивши очі, дув у флояру».
    Чугайстир – лісовий дух: «Він був без одежі. М’яке темне волосся покривало все його тіло, оточувало круглі і добрі очі, заклинилось на бороді й звисало на грудях… Се був веселий чугайстир, добрий лісовий дух, що боронить людей од нявок. Він був смертю для них: зловить і роздере».
    Нявка – міфічна лісова дівчина, у котрої в спині діра, через яку видно всі нутрощі, ці істоти начебто з’являлися у вигляді людей і заманювали своїх жертв у різні пастки. «Він бачив перед собою Марічку, але йому дивно, бо він разом з тим знає, що то не Марічка, а нявка. Йшов поруч із нею й боявся пустити Марічку вперед, щоб не побачить криваву діру ззаду у неї, де видно серце, утробу і все, як се у нявки буває» (про зустріч Івана із нявкою під виглядом Марічки).
У творі поєднано ознаки імпресіонізму й неоромантизму.
Екранізував повість у середині 1960-их років Сергій Параджанов – вірменський та український кінорежисер. Кіноверсія повісті здобула світове визнання.
Last modified 2yr ago
Copy link