Powered By GitBook
Василь Стус
    людина морального абсолюту;
    «прямостояння» В. Стуса – стоїцизм, стійкість у життєвих випробуваннях;
    у своєму слові до читача висловив таку думку: «Поет повинен бути людиною. Такою, що, повна любові, долає природне почуття зненависті, звільнюється од неї, як од скверни. Поет – це людина. Насамперед. А людина – це насамперед добродій. Якби було краще жити, я б віршів не писав, а робив би коло землі...»;
    своїм прикладом учить бути вірним собі, а себе вчить відшуковувати, виліплювати, пильнувати себе самого повсякчас: «Сто дзеркал спрямовано на мене, / в самоту мою і німоту. / Справді — тут? Ти справді — тут? / Напевне, ти таки не тут. / Таки не тут. / Де ж ти є? А де ж ти є? А де ж ти?..»
    умів не лише відчувати, а й брати на себе відповідальність не тільки за власну долю, а й долю інших: «Зрозумійте мене в моєму горі, бо я чую прокляття віків, чую, бездіяльний, свій гріх перед землею, перед народом, перед історією. Перед людьми, що своєю кров'ю кропили нашу землю. Довгий мартиролог борців за національну справедливість лишає нам історія, а ми навіть на гнів праведний не можемо здобутись…»
    поет, без перебільшень, світового масштабу: «Так, мистецтво – то завше надмір … Але надмір лише й рятує нас від убогості…»
    жив, як відчував, бо мав сміливість боротися й… прощати…, бо «жити — то не є долання меж, а навикання і самособою — наповнення».
Last modified 2yr ago
Copy link