# Василь Симоненко

* «витязь молодої української поезії» (Олесь Гончар).

**«Ти знаєш, що ти – людина…»**

Ти знаєш, що ти — людина? \
Ти знаєш про це чи ні? \
Усмішка твоя — єдина, \
Мука твоя — єдина, \
Очі твої — одні.

Більше тебе не буде. \
Завтра на цій землі \
Інші ходитимуть люди, \
Інші кохатимуть люди — \
Добрі, ласкаві й злі.

Сьогодні усе для тебе — \
Озера, гаї, степи. \
І жити спішити треба, \
Кохати спішити треба — \
Гляди ж не проспи!

Бо ти на землі — людина, \
І хочеш того чи ні — \
Усмішка твоя — єдина, \
Мука твоя — єдина, \
Очі твої — одні.

*16.XI.1962*

**Аналіз вірша**

**Збірка:** «Земне тяжіння».

**Рід**: лірика.

**Жанр**: ліричний вірш.

**Різновид лірики**: філософська.

**Мотив**: швидкоплинність життя, реалізація свого призначення. Унікальність, неповторність особистості.

Ліричний вірш «Ти знаєш, що ти – людина…» – це своєрідний гімн людській гідності, заперечення сприйняття особистості як гвинтика, утвердження її унікальності та неповторності, бо ж «усмішка твоя – єдина, мука твоя – єдина, очі твої – одні».

Поет розмірковує над тим, що життя – швидкоплинне, а тому кожен повинен відбутися, реалізувати своє життя як частину світової біографії добра: «І жити спішити треба, Кохати спішити треба - Гляди ж не проспи! Бо ти на землі – людина…»

На реалізацію центральної думки вірша працюють й епітети, наприклад «люди добрі, ласкаві, і злі», риторичні питання й оклики – «Ти знаєш, що ти – людина», «Гляди, не проспи!», повтори «усмішка – єдина, мука – єдина, очі – одні».