«Балада про соняшник»

В соняшника були руки і ноги, Було тіло, шорстке і зелене. Він бігав наввипередки з вітром, Він вилазив на грушу, і рвав у пазуху гнилиці, І купався коло млина, і лежав у піску, І стріляв горобців з рогатки. Він стрибав на одній нозі, Щоб вилити з вуха воду, І раптом побачив сонце, Красиве засмагле сонце,- В золотих переливах кучерів, У червоній сорочці навипуск, Що їхало на велосипеді, Обминаючи хмари на небі... І застиг він на роки й століття В золотому німому захопленні: — Дайте покататися, дядьку! А ні, то візьміть хоч на раму. Дядьку, хіба вам шкода?! Поезіє, сонце моє оранжеве! Щомиті якийсь хлопчисько Відкриває тебе для себе, Щоб стати навіки соняшником.

Аналіз твору

Збірка: «Соняшник» (цикл: «Балади та етюди»).

Рід: ліро-епос.

Жанр: балада.

Алегоричні образи, прийом метаморфози: соняшник – хлопчик, сонце – поезія.

Форма: верлібр.

Мотив: сила мистецтва, його здатність впливати на людину.

Літературознавець Микола Ткачук стверджує: «Уже початок балади незвичний: соняшник, цей невід’ємний атрибут українського пейзажу й національного світовідчуття, зазнає метаморфоз… Соняшник у баладі — то хлопець: поет майстерно застосовує фольклорний мотив перевтілення, коли дівчина стає тополею, юнак — явором». Цей хлопець бігає наввипередки, рве груші-гнилиці, купається коло млина, стріляє горобців із рогатки; одного разу, купаючись, він побачив сонце – дядька «у червоній сорочці на випуск», що їхало на велосипеді; соняшник просить сонце покатати його на велосипеді. Автор так пояснює ці алегоричні образи: «Поезіє, сонце моє оранжеве! / Щомиті якийсь хлопчисько / Відкриває тебе для себе, / Щоб стати навіки соняшником», тобто людина, уперше зустрівшись із мистецтвом, завмирає перед його величчю й сама стає її творцем. Варто зауважити, що баладу написано верлібром – тобто вільним, неримованим віршем, ритмічна розкутість якого дає змогу авторові вільно передати рух складних картин, думок і почуттів.