Powered By GitBook
«Лісова пісня»
Драма-феєрія – це один із жанрових різновидів драми, для якого властивий фантастично-казковий сюжет. Дія феєрії вирізняється використанням сценічних ефектів і трюків задля досягнення максимально переконливого, життєподібного враження чуда. Виник цей жанр в Італії у 17 столітті. Пізніше, у 18-19 століттях, жанр феєрії був активно задіяний у європейському театральному, оперному мистецтві та балеті.
У Лесі Українки це проблемно-філософська драматична поема.
Драматична поема — невеликий за обсягом віршований твір, у якому поєднуються жанрові форми драми та ліро-епічної поеми. Основу драматичної поеми становить внутрішній динамічний сюжет — власне, конфлікт світоглядних і моральних принципів при відсутності панорамного тла зовнішніх подій, перевазі ліричних чинників над епічними та драматичними.
Місце дії: волинські ліси (Полісся).
Історія створення:
У чорновому варіанті драма була написана влітку 1911 року в Кутаїсі впродовж 10 — 12 днів. Остаточне доопрацювання та редагування твору тривало до жовтня того ж року. Леся Українка в листі до сестри Ольги від 27 листопада 1911 року так згадувала про напружену роботу над «Лісовою піснею»:
«Писала я її дуже недовго, 10 – 12 днів, і не писати ніяк не могла, бо такий уже був непереможний настрій, але після неї я була хвора і досить довго «приходила до пам'яті»… Далі я заходилася її переписувати, ніяк не сподіваючись, що се забере далеко більше часу, ніж саме писання, – от тільки вчора скінчила сю мороку, і тепер чогось мені шия і плечі болять, наче я мішки носила».
У листі до матері від 2 січня 1912 року Леся Українка писала:
«Мені здається, що я просто згадала наші ліси та затужила за ними. А то ще я й здавна тую Мавку «в умі держала», ще аж із того часу, як ти в Жабориці мені щось про мавок розказувала, як ми йшли якимсь лісом з маленькими, але дуже рясними деревами. Потім я в Колодяжному в місячну ніч бігала самотою в ліс (ви того ніхто не знали) і там ждала, щоб мені привиділась Мавка. І над Нечімним вона мені мріла, як ми там ночували – пам'ятаєш – у дядька Лева Скулинського. Видно, вже треба було мені її колись написати, а тепер чомусь прийшов «слушний час» – я й сама не збагну чому. Зачарував мене сей образ на весь вік».
Композиція: пролог і 3 дії, кожна з яких починається пейзажем відповідної пори року (весна – літо – осінь, що переходить у зиму).
Сюжет:
У пролозі читач опиняється в старому лісі на Волині на початку весни. З лісу вибігає «Той, що греблі рве». Він перемовляється з потерчатами та Русалкою, яка нагадує йому про своє кохання, дорікає зрадою. Водяник сварить Русалку, що вона водиться з облудливим чужинцем.
Під час першої дії ми зустрічаємося з дядьком Левом і його небожем Лукашем, які в цій місцевості збираються будувати хату. Дядько Лев розповідає хлопцеві, що треба уважно ставитися до лісових жителів. Лукаш робить з очерету сопілку, на голос якої приходить Мавка, що перед тим розмовляла з Лісовиком. Коли Лукаш збирається ножем надрізати березу, Мавка зупиняє його і просить не кривдити своєї сестриці. Дівчина подобається Лукашеві й він розповідає, що люди паруються між собою, коли кохають. Герої закохуються одне в одного.
Друга дія – це пізнє літо. Мати докоряє Лукашеві, що він усе грає, а робота стоїть. Коли на подвір’ї з’являється Мавка, Лукаш пояснює їй, що матері потрібна невістка, яка б працювала на полі й у хаті. Мавка силується зрозуміти всі ці закони своїм закоханим серцем, але такі дрібні турботи чужі їй, вона живе всесвітньою красою. Мати Лукаша дає Мавці серпа й наказує жати, проте Мавці не вдається цього зробити, бо з жита виринає Русалка Польова й благає сестрицю не губити її красу — Мавка, щоб хоч якось виправдати себе перед матір’ю Лукаша, ріже собі руку серпом.
До обійстя приходить вдова Килина. Вона бере у Мавки серп і починає жати. З Лукашем вона жартує, а потім іде до хати. Мати ласкаво приймає її. Лукаш проводжає Килину до села.
Мавка потерпає, та Русалка заспокоює її, але застерігає від кохання, яке може занапастити вільну душу. Попереджає Мавку й Лісовик. Він просить її згадати про свою волю, красу природи, звільнитись від пут людського кохання.
Мавка збирається знову стати лісовою царівною. Вона вдягається у багряницю, срібний серпанок. До неї починає залицятися Перелесник. Вони починають танцювати. Але з'являється Марище, яке хоче забрати Мавку. Вона кричить, що ще жива.
Лукаш поводиться з Мавкою грубо і кричить матері, що хоче засилати старостів до Килини. З горя Мавка йде до Марища.
Третя дія починається картиною хмарної осінньої ночі. Біля Лукашевої хати бовваніє постать Мавки. З лісу виходить Лісовик і дивується, що Мавка тут, а не в «Того, що в скалі сидить» — Мавка пояснює, що саме Лісовик її і визволив, перетворивши Лукаша на вовкулаку: почувши вовче виття, яке доходило до кам’яної печери, Мавка прокинулась і силою чарівних слів урятувала Лукаша, повернувши йому людську подобу. Тим часом мати Лукаша докоряє Килині, що та довго спить і погана господиня — Килина ж, вибігши по воду, помічає постать Мавки й запитує, чого та прийшла — Мавка відповідає: «Стою та дивлюся, які ви щасливі» — Килина говорить: «А щоб ти стояла у чуді та в диві!» — Мавка раптом перетворюється на вербу, із якої хлопчик Килини вирізує сопілку. Сопілка промовляє голосом Мавки: «Як солодко грає, як глибоко крає, розтинає мені груди, серденько виймає…»
Килина хоче зрубати вербу, просить про це Лукаша, але Перелесник рятує її, огорнувши полум’ям. Вогонь, досягнувши верховіття, перекинувся на хату — мати й Килина виносять із хати добро разом із Злиднями — Килина просить Лукаша покинути ліс і повернутися в село — Лукаш не погоджується, а Килина йде геть.
Раптом з-за берези виходить легка, прозора постать Мавки і схиляється над Лукашем — Мавка ні в чому не звинувачує його. Лукаш починає грати, тьмяний зимовий день змінюється на ясну весняну ніч, Мавка спалахує давньою красою в зорянім вінці, Лукаш кидається до неї, білий цвіт огортає закохану пару, переходить у заметіль, коли ж завірюха вщухла, стає видно Лукаша, що сидить сам, прихилившись до берези, на його вустах щаслива усмішка, очі заплющені, а з неба падає сніг. Лукаш замерзає з усмішкою на устах.
Образи:
«Той, що греблі рве»: «...молодий, дуже білявий, синьоокий, з буйними і разом плавкими рухами; одежа на йому міниться барвами, від каламутно-жовтої до ясно-блакитної, і поблискує гострими золотистими іскрами».
«Той, що в скалі сидить»: «темне, широке, страшне Марище». Він говорить Мавці:
«Я поведу тебе в далекий край,
незнаний край, де тихі, темні води
спокійно сплять, як мертві, тьмяні очі,
мовчазні скелі там стоять над ними
німими свідками подій, що вмерли.
Спокійно там: ні дерево, ні зілля
не шелестить, не навіває мрій,
зрадливих мрій, що не дають заснути,
і не заносить вітер жадних співів
про недосяжну волю; не горить
вогонь жерущий; гострі блискавиці
ламаються об скелі і не можуть
пробитися в твердиню тьми й спокою
Тебе візьму я. Ти туди належиш:
ти бліднеш від огню, від руху млієш,
для тебе щастя — тінь, ти нежива».
Перелесник: «…гарний хлопець у червоній одежі, з червонястим, буйно розвіяним, як вітер, волоссям, з чорними бровами, з блискучими очима».
Водяник: «Він древній, сивий дід, довге волосся і довга біла борода всуміш з баговинням звисають аж по пояс. Шати на ньому – барви мулу, на голові корона із стулок черепашки. Голос глухий, але дужий».
Лісовик: «малий, бородатий дідок, меткий рухами, поважний обличчям; у брунатному вбранні барви кори, у волохатій шапці з куниці».
Русалка (водяна): «Русалка випливає і знадливо всміхається, радісно складаючи долоні. На ній два вінки – один більший, зелений, другий маленький, як коронка, перловий, з-під нього спадає серпанок».
Русалка Польова: «зелена одіж на їй просвічує де-не-де крізь плащ золотого волосся, що вкриває всю її невеличку постать; на голові синій вінок з волошок, у волоссі заплутались рожеві квітки, ромен, березка».
Мавка:
    «В ясно-зеленій одежі, з розпущеними чорними, з зеленим полиском, косами…»;
    «Як дівчина… ба ні, хутчій як панна, бо й руки білі, і сама тоненька, і якось так убрана не по-наськи…»;
    «Ну, як-таки щоб воля — та пропала? / Се так колись і вітер пропаде!» (до Лісовика);
    «Ні! я жива! Я буду вічно жити! / Я в серці маю те, що не вмирає» (до Марища);
    «Ні, любий, я тобі не дорікаю, / а тільки — смутно, що не можеш ти / своїм життям до себе дорівнятись» (Лукашеві);
    Фінальний монолог:
«О, не журися за тіло!
Ясним вогнем засвітилось воно,
чистим, палючим, як добре вино,
вільними іскрами вгору злетіло.
Легкий, пухкий попілець
ляже, вернувшися, в рідну землицю,
вкупі з водою там зростить вербицю, —
стане початком тоді мій кінець.
Будуть приходити люди,
вбогі й багаті, веселі й сумні,
радощі й тугу нестимуть мені,
їм промовляти душа моя буде.
Я обізвуся до них
шелестом тихим вербової гілки,
голосом ніжним тонкої сопілки,
смутними росами з вітів моїх.
Я їм тоді проспіваю
все, що колись ти для мене співав,
ще як напровесні тут вигравав,
мрії збираючи в гаю...
Грай же, коханий, благаю!»
Потерчата, Пропасниця (без мови), Куць, Злидні (без мови), Доля (Мавка в її образі).
Лукаш: «Дуже молодий хлопець, гарний, чорнобривий, стрункий, в очах ще є щось дитяче; убраний так само в полотняну одежу, тільки з тоншого полотна; сорочка випущена… підперезана червоним поясом, коло коміра і на чохлах червоні застіжки; свити він не має, на голові бриль, на поясі ножик і ківшик з лика на мотузку».
Дядько Лев – «уже старий чоловік, поважний і дуже добрий з виду; по-поліському довге волосся білими хвилями спускається на плечі з-під сивої повстяної шапки-рогатки; убраний… у полотняну одежу і в ясно-сиву, майже білу свиту; на ногах постоли, в руках кловня, коло пояса на ремінці ножик, через плече виплетений з лика кошіль (торба) на широкому ремені».
Килина: «Молода повновида молодиця, у червоній хустці з торочками, у бурячковій спідниці, дрібно та рівно зафалдованій, так само зафалдований і зелений фартух з нашитими на ньому білими, червоними та білими стяжками… намисто дзвонить дукачами на білій пухкій шиї, міцна крайка тісно перетягає стан і від того кругла, заживна постать здається ще розкішнішою».
Мати Лукаша: «Та бачиш... мати все гризуть за тебе!..» (Лукаш).
«Цить! почують мати! / Вони вже й так тебе все називають / накидачем...» (Лукаш).
Килина: «Молода повновида молодиця, у червоній хустці з торочками, у бурячковій спідниці, дрібно та рівно зафалдованій, так само зафалдований і зелений фартух з нашитими на ньому білими, червоними та білими стяжками… намисто дзвонить дукачами на білій пухкій шиї, міцна крайка тісно перетягає стан і від того кругла, заживна постать здається ще розкішнішою».
Last modified 2yr ago
Copy link