# «Маруся Чурай»

**Рід:** ліро-епос.

**Жанр:** історичний роман у віршах.

**Тема:** зображення нещасливого кохання Марусі Чурай і Гриця Бобренка на тлі широкої панорами життя України XVII століття.

**Ідея –** утвердження незнищенності особистості з багатим духовним світом і українського народу, глибока віра в їхню духовну силу.

**Сюжет, композиція:** 2 сюжетні лінії – історична й любовна; 9 розділів.

*І розділ*. «Якби знайшлась неопалима книга». Суд над Марусею Чурай. Вирок: страта на шибениці.

*ІІ розділ*. «Полтавський полк виходить на зорі». Полтавський полк виходить у похід. Іскра мчить до Б. Хмельницького, щоб скасувати рішення суду.

*ІІІ розділ*. «Сповідь». Спогади Марусі.

*IV розділ*. «Гінець до гетьмана». Б. Хмельницький скасовує смертний вирок Марусі.

*V розділ*. «Страта». Підготовка до страти й помилування Марусі.

*VI розділ*. «Проща». Маруся йде до Києва. Знайомство з мандрівним дяком. Осмислення історії України.

*VII розділ*. «Дідова балка». До діда-галерника (займається різьбярством) приходить І. Іскра попередити про наступ ворожих військ.

*VIII розділ*. «Облога Полтави». Облога міста. Відмова Марусі одружитися з Іваном.

*IX розділ*. «Весна, і смерть, і світле воскресіння». Облогу знято. Маруся хвора, чує як дівчата співають її пісню «Ой не ходи, Грицю».

**Герої, цитати.**

***Маруся Чурай.***

 ...Маруся так його чекала,

такі літа одна перебувала!

Нікому ні руки не шлюбувала,

ані на кого й оком не вела.

 Ця дівчина... обличчя, як з ікон.

І ви збираєтесь її карати?!

 А як по ньому тужить! Як вдова.

О подивіться. Є ж якась причина.

То вже стоїть людина нежива.

 Ця дівчина не просто так, Маруся.

Це – голос наш. Це – пісня. Це – душа.

 Вона ж була як голос України,

що клекотів у наших корогвах!

 Вона піснями виспівала душу.

Я зайва людям на своїй землі.

Я – навіжена. Я – дитя любові.

 Моя любов чолом сягала неба,

а Гриць ходив ногами по землі.

 Я ж хотіла не себе втопити,

я ж хотіла утопити біль!

 А я все жду. Та не така й бідненька.

Не думай, Грицю, справді не така.

Бо я ж чекаю не кого, а месника.

Я ж лицаря чекаю, козака.

Я не труїла. Те прокляте зілля

він випив сам. Воно було моє.

* Диви яка, іде і не споткнеться!
* Іде під зашморг, а диви яка!

 На матір схожа, тільки троха вища.

Ті ж самі очі і така ж коса.

\- Ну от скажіте, людоньки, навіщо

такій убивці і така краса?

Якась вона не схожа на убивць.

Злочинниця, - а так би й зняв би шапку.

На смерть іде, - а так би й поклонивсь.

***Лесько Черкес.***

Він потім стане побратимом Разіна —

Леськом Хромим. Загине на Дону...

Люди! Був же такий звичай? –

коли вели на страту козака,

виходить дівка, вкутавши обличчя,

що він не бачить навіть і яка,

і каже: - От що, я з ним поберуся!

І віддавали ж смертника таки.

А що, як я врятую так Марусю?!

***Галя Вишняківна.***

Глуха до пісні, завжди щось спотворить.

Все вишиває прошви подушóк.

Ще як мовчить,— нічого. Заговорить,—

гостренькі зуби — чисто ховрашок.

Ото як вийде, як заграє брівками,

Очима стрельне і туди, й сюди,

у чобітках із мідними підківками,

зелений верх, козлові переди.

***Дід галерник.***

…немрущий дід, самітник і химерник,

що, років двадцять бувши у неволі,

уже ж коли вернувся, а й тепер,

що не різьбить,— у нього мимоволі

подібне до манесеньких галер.

Ложки, ковганки, різні голянички,

миски косарські з вухами, сільнички.

А вже таку різьбовану і ловку

ніхто, як він, не зробить салотовку.

***Гриць Бобренко.***

Душа розм’якла якось, заморилась,

хоч коники ліпи, як з м’якуша.

До всього звикла, із усім змирилась

і від життя схотіла бариша.

***Бобренчиха (мати Гриця).***

Все, було, невлад,

все їй не так, і чоловік, і хата.

Все щось болить, то груди, то живіт.

Така була висока і цибата,

як чапля з Перещепинських боліт.

Було, не вип’є, бідна, і не з’їсть,—

уся пішла в роботу і у злість.

Така уже зробилась, як Яга.

Все на курей накрикує: «Гай-га!»

***Ярема Вишневецький.***

Та все карав, карав, карав призвідців.

Рубав їм руки, вішав, розпинав,

садив на палі, голови стинав.

Страшний по ньому залишався слід —

козацьких тіл кривавий живопліт.

Упир з холодними очима,

пихатий словом і чолом,

душа підступна і злочинна,

закута в панцир і шолом.

Уломок лицарського роду,

мучитель власного народу,

кривавий кат з-під темної зорі,

отам він жив, на Замковій горі.

***Мандрівний дяк.***

Усе складаю в душу, як в шкатулку.

Уже душа гіркіша полину.

І хоч не маю на землі притулку,

но знаю землю вшир і в глибину.

Дишканти чув я, тенори, баси

А ти співаєш — душу всю проймає.

Бувають, може, й кращі голоси,

але **такого** другого немає!

***Северин Наливайко.***

Був молодий і гарний був на вроду.

І жив, і вмер, як личить козаку.

За те, що він боровся за свободу,

Його спалили в мідному бику!

***Богдан Хмельницький.***

— За ті пісні, що їх вона складала,

за те страждання, що вона страждала,

за батька, що розп’ятий у Варшаві,

а не схилив пред ворогом чола,—

не вистачало б городу Полтаві,

щоб і вона ще страчена була!

...Про що він думав, сам на сам з собою,

опівночі, напередодні бою?

Який душа несла його тягар,

про що тоді він радився із богом? —

те знає лиш перо і каламар,

де срібний лев боровся з однорогом.

***Іван Іскра.***

Ми з нею рідні. Ми з одного кореня.

Мабуть, один лелека нас приніс.

Батьки у нас безстрашні й невпокорені

і матері посивілі від сліз…

Загине теж, в бою заживши слави,

в недовгім часі після Пушкаря,

вертаючи до попелу Полтави

з посольства до московського царя

Посидів трохи та й пішов так, мовчки.

Такий суворий, очі крижані.

Грицько був красень, очі — як терночки.

А цей мовчить і блідне при мені.

***Мартин Пушкар.***

Ще не старий. І славу мав, і силу.

(Про нього потім думу іскладуть.

Мине сім літ — і голову цю сиву

Виговському на списі подадуть).