Powered By GitBook
«Маруся Чурай»
Рід: ліро-епос.
Жанр: історичний роман у віршах.
Тема: зображення нещасливого кохання Марусі Чурай і Гриця Бобренка на тлі широкої панорами життя України XVII століття.
Ідея – утвердження незнищенності особистості з багатим духовним світом і українського народу, глибока віра в їхню духовну силу.
Сюжет, композиція: 2 сюжетні лінії – історична й любовна; 9 розділів.
І розділ. «Якби знайшлась неопалима книга». Суд над Марусею Чурай. Вирок: страта на шибениці.
ІІ розділ. «Полтавський полк виходить на зорі». Полтавський полк виходить у похід. Іскра мчить до Б. Хмельницького, щоб скасувати рішення суду.
ІІІ розділ. «Сповідь». Спогади Марусі.
IV розділ. «Гінець до гетьмана». Б. Хмельницький скасовує смертний вирок Марусі.
V розділ. «Страта». Підготовка до страти й помилування Марусі.
VI розділ. «Проща». Маруся йде до Києва. Знайомство з мандрівним дяком. Осмислення історії України.
VII розділ. «Дідова балка». До діда-галерника (займається різьбярством) приходить І. Іскра попередити про наступ ворожих військ.
VIII розділ. «Облога Полтави». Облога міста. Відмова Марусі одружитися з Іваном.
IX розділ. «Весна, і смерть, і світле воскресіння». Облогу знято. Маруся хвора, чує як дівчата співають її пісню «Ой не ходи, Грицю».
Герої, цитати.
Маруся Чурай.
...Маруся так його чекала,
такі літа одна перебувала!
Нікому ні руки не шлюбувала,
ані на кого й оком не вела.
Ця дівчина... обличчя, як з ікон.
І ви збираєтесь її карати?!
А як по ньому тужить! Як вдова.
О подивіться. Є ж якась причина.
То вже стоїть людина нежива.
Ця дівчина не просто так, Маруся.
Це – голос наш. Це – пісня. Це – душа.
Вона ж була як голос України,
що клекотів у наших корогвах!
Вона піснями виспівала душу.
Я зайва людям на своїй землі.
Я – навіжена. Я – дитя любові.
Моя любов чолом сягала неба,
а Гриць ходив ногами по землі.
Я ж хотіла не себе втопити,
я ж хотіла утопити біль!
А я все жду. Та не така й бідненька.
Не думай, Грицю, справді не така.
Бо я ж чекаю не кого, а месника.
Я ж лицаря чекаю, козака.
Я не труїла. Те прокляте зілля
він випив сам. Воно було моє.
    Диви яка, іде і не споткнеться!
    Іде під зашморг, а диви яка!
На матір схожа, тільки троха вища.
Ті ж самі очі і така ж коса.
- Ну от скажіте, людоньки, навіщо
такій убивці і така краса?
Якась вона не схожа на убивць.
Злочинниця, - а так би й зняв би шапку.
На смерть іде, - а так би й поклонивсь.
Лесько Черкес.
Він потім стане побратимом Разіна —
Леськом Хромим. Загине на Дону...
Люди! Був же такий звичай? –
коли вели на страту козака,
виходить дівка, вкутавши обличчя,
що він не бачить навіть і яка,
і каже: - От що, я з ним поберуся!
І віддавали ж смертника таки.
А що, як я врятую так Марусю?!
Галя Вишняківна.
Глуха до пісні, завжди щось спотворить.
Все вишиває прошви подушóк.
Ще як мовчить,— нічого. Заговорить,—
гостренькі зуби — чисто ховрашок.
Ото як вийде, як заграє брівками,
Очима стрельне і туди, й сюди,
у чобітках із мідними підківками,
зелений верх, козлові переди.
Дід галерник.
…немрущий дід, самітник і химерник,
що, років двадцять бувши у неволі,
уже ж коли вернувся, а й тепер,
що не різьбить,— у нього мимоволі
подібне до манесеньких галер.
Ложки, ковганки, різні голянички,
миски косарські з вухами, сільнички.
А вже таку різьбовану і ловку
ніхто, як він, не зробить салотовку.
Гриць Бобренко.
Душа розм’якла якось, заморилась,
хоч коники ліпи, як з м’якуша.
До всього звикла, із усім змирилась
і від життя схотіла бариша.
Бобренчиха (мати Гриця).
Все, було, невлад,
все їй не так, і чоловік, і хата.
Все щось болить, то груди, то живіт.
Така була висока і цибата,
як чапля з Перещепинських боліт.
Було, не вип’є, бідна, і не з’їсть,—
уся пішла в роботу і у злість.
Така уже зробилась, як Яга.
Все на курей накрикує: «Гай-га!»
Ярема Вишневецький.
Та все карав, карав, карав призвідців.
Рубав їм руки, вішав, розпинав,
садив на палі, голови стинав.
Страшний по ньому залишався слід —
козацьких тіл кривавий живопліт.
Упир з холодними очима,
пихатий словом і чолом,
душа підступна і злочинна,
закута в панцир і шолом.
Уломок лицарського роду,
мучитель власного народу,
кривавий кат з-під темної зорі,
отам він жив, на Замковій горі.
Мандрівний дяк.
Усе складаю в душу, як в шкатулку.
Уже душа гіркіша полину.
І хоч не маю на землі притулку,
но знаю землю вшир і в глибину.
Дишканти чув я, тенори, баси
А ти співаєш — душу всю проймає.
Бувають, може, й кращі голоси,
але такого другого немає!
Северин Наливайко.
Був молодий і гарний був на вроду.
І жив, і вмер, як личить козаку.
За те, що він боровся за свободу,
Його спалили в мідному бику!
Богдан Хмельницький.
— За ті пісні, що їх вона складала,
за те страждання, що вона страждала,
за батька, що розп’ятий у Варшаві,
а не схилив пред ворогом чола,—
не вистачало б городу Полтаві,
щоб і вона ще страчена була!
...Про що він думав, сам на сам з собою,
опівночі, напередодні бою?
Який душа несла його тягар,
про що тоді він радився із богом? —
те знає лиш перо і каламар,
де срібний лев боровся з однорогом.
Іван Іскра.
Ми з нею рідні. Ми з одного кореня.
Мабуть, один лелека нас приніс.
Батьки у нас безстрашні й невпокорені
і матері посивілі від сліз…
Загине теж, в бою заживши слави,
в недовгім часі після Пушкаря,
вертаючи до попелу Полтави
з посольства до московського царя
Посидів трохи та й пішов так, мовчки.
Такий суворий, очі крижані.
Грицько був красень, очі — як терночки.
А цей мовчить і блідне при мені.
Мартин Пушкар.
Ще не старий. І славу мав, і силу.
(Про нього потім думу іскладуть.
Мине сім літ — і голову цю сиву
Виговському на списі подадуть).
Last modified 2yr ago
Copy link