Powered By GitBook
«Слово о полку Ігоревім, Ігоря, сина Святославля, внука Ольгова»
У рішенні ЮНЕСКО про святкування 800-річчя "Слова" було сказано, що воно поряд з найвидатнішими творами давніх літератур впливає на всезагальний літературний процес, закладені в ньому ідеї миру і гуманізму відіграють велику роль у формуванні світової духовної культури…
Історія відкриття. Граф Олексій Мусін-Пушкін1 купив оригінал «Слова…» в архімандрита Спасо-Преображенського (Ярославського монастиря) Іоїля Биковського; підготував до друку текст й опублікував 1800 року в Санкт-Петербурзі. Проте рукопис і більшість друкованих примірників «Слова…» згоріли під час московської пожежі 1812 року.
Проблема авторства. Автор невідомий (хтось із оточення Ігоря – свідок, учасник подій).
Літературний рід. Ліро-епос.
Час написання. 1198 р. – після смерті Ярослава Всеволодовича і вокняжіння Ігоря Святославовича в Чернігові, під час найбільшого напруження половецько-новгородських відносин (Б. Яценко).
Проблема жанру. Героїчна поема (хоча жанрову природу твору визначають по-різному: пісня, поема, воїнська повість, билина, ораторський твір – «слово», плач і т.д.).
Тема. Зображення невдалого походу новгород-сіверського князя Ігоря на половців у 1185 р.
Ідея. Заклик до єдності Руської землі (утілена в «золотому слові Святослава»).
Зразок орнаментального стилю літератури Київської Русі (середньовіччя, ХІІ – ХІІІ ст.), для якого властиві мозаїчність композиції та багатотематичність творів, розмаїття художніх засобів, ускладненість синтаксису.
Історична основа. Образи.
Чи не гоже було б нам, браття, почати старими словами ратних повістей про похід Ігорів, Ігоря Святославича2?
Початися ж оцій пісні по билицях часу нашого, а не за вимислом Бояна3. Боян бо віщий, якщо кому хотів пісню творити, то розтікався мислю по древу, сірим вовком по землі, сизим орлом під хмарами.
Споминав він, кажуть, давніх часів усобиці — тоді напускав десять соколів на стадо лебедиць: котру сокіл доганяє, та перша пісні співає старому Ярославу4, хороброму Мстиславу5, який зарізав Редедю перед полками касозькими, красному Романові Святославичу6.
(…) Почнем же, браття, повість оцю від старого Володимира до нинішнього Ігоря7, який укріпив ум силою своєю і вигострив серця свойого мужністю; сповнившись ратного духу, навів свої хоробрі полки на землю Половецькую за землю Руськую.
Тоді Ігор глянув на світлеє сонце й побачив від нього тьмою всі свої вої прикриті.8
ПОМІРКУЙ! В історії літератури усталився погляд, згідно з яким Ігор – надмірно запальний, необачний князь, який, прагнучи слави, відкриває половцям дорогу на Русь. А як вважаєш ти? Зваж ще й на таку думку:
У 1184 році ускладнилися політичні відносини Ігоря Сіверського з Володимиром Переяславським, який напав на сіверські міста й пограбував їх. Окрім того, із півночі на Сіверщині погрожував рідний дядько переяславського князя Всеволод Суздальський, зі сходу – половці, союзники Всеволода (на початку 80-х років Владимиро-Суздальське князівство постачало половцям новітнє озброєння, див. у плачі Ярославни: «Чому мечеш хиновські стрілки … на воїв мого лада?»; хинови – фінський народ Волго-Окського межиріччя, підпорядкований суздальському князю. 1180 р. Святослав Київський здійснив каральну експедицію в Суздальський край, згодом завдав кілька могутніх ударів по половецьких силах, але програв битву за Рязань. На черзі була Сіверська земля…)
Отже, до початку 1185 р. Сіверська земля потрапила в лещата поміж ворожими силами. Це катастрофічне становище передано у «Слові» в образі сонячного затемнення, яке допомагає Ігореві усвідомити загрозу. У випадку вторгнення ворожих сил Сіверщина могла потрапити в ганебний полон. Тому князь Ігор вирішив, що краще померти в бою, аніж бути полоненими вдома, і закликає сісти на коней, тобто виступити в похід (…)
У поході 1185 р. князь Ігор ставив, перед собою два основні завдання: розгромити переяславську фортецю Глібів (опорний пункт у війні проти Сіверської землі) та повернути отчинні тмутороканські землі Олеговичів у районі Верхнього Дону в Муромо-Рязанському князівстві, що знаходилися під контролем суздальського князя.
…Позитивним підсумком цього походу було те, що Сіверщина включилась нарешті в єдину систему оборони Руської землі… (За Б. Яценком).
ІГОР
«Браття і дружино! Лучче ж би потятим бути, аніж полоненим бути…
Спала князю на ум охота — і жадоба спробувати Дону великого знамення йому заступила. «Хочу бо, — сказав, — списа переломити кінець поля Половецького; з вами, русичі, хочу голову свою положити або напитися шоломом з Дону!»
…пересів із сідла золотого у сідло невольниче.
Ігореві князю бог путь явить із землі Половецької на землю Руськую, к отчому золотому столу.
Ігор спить, Ігор не спить, Ігор мислю поля мірить од великого Дону до малого Дінця.
А Ігор князь поскочив горностаєм в комиші і білим гоголем на воду. Упав на бистрого коня і скочив з нього сірим вовком. І помчав до лугу Дінця, і полетів соколом під млою, забиваючи гусей і лебедів на сніданок, на обід і на вечерю.
Ігор рече: «О Донче! Не мало тобі величі, що леліяв ти князя на хвилях, слав ти йому зелену траву на своїх берегах срібних, одягав ти його теплою млою під тінню зеленого дерева, стеріг ти його гоголем на воді, чайками на струмках, чернядьми на вітрах».
Сказав Боян про походи Святослава, піснетворець часу давнього — Ярослава, Олега, княжого: «Хоч і тяжко голові без плечей — Зле й тілу без голови», — Руській землі без Ігоря.
«Сонце світиться на небесах — Ігор князь в Руській землі», — дівчата співають на Дунаї, в’ються голоси через море до Києва.
Ігор їде по Боричевім до святої богородиці Пирогощої. Землі раді, городи веселі. Заспівавши пісню старим князям, потім і молодим співати: «Слава Ігорю Святославичу, буй-туру Всеволоду, Володимиру Ігоревичу!» Здоров’я князям і дружині, що борються за християн проти поганих полків! ІГОР
Ігор жде милого брата Всеволода. І сказав йому буй-тур Всеволод9: «Один брат, один світ світлий — ти, Ігорю! Обидва ми Святославичі! Сідлай, брате, свої бистрії коні, а мої вже готові, осідлані під Курськом, попереду. А мої ті куряни — воїни вправні: під трубами сповиті, під шоломами злеліяні, кінцем списа згодовані, путі їм відомі, яруги їм знайомі, луки у них напружені, сайдаки отворені, шаблі вигострені; самі скачуть, як ті сірі вовки в полі, шукаючи собі честі, а князю — слави».
Яр-туре Всеволоде! Стоїш ти в обороні, прищеш на воїв стрілами, гримиш об шоломи мечами харалужними. Куди тур поскочив, своїм золотим шоломом посвічуючи, там і лежать поганії голови половецькії. Поскіпані шаблями гартованими шоломи оварськії тобою, яр-туре Всеволоде! Він завдав ці рани, дороге браття, забувши почесть і життя, і города Чернігова отчий золотий стіл, і своєї милої жони, красної Глібівни10, звичаї і обичаї!
ГЗАК (КЗА, ГЗА) І КОНЧАК11
Гзак12 біжить сірим вовком, Кончак13 йому вслід править до Дону великого.
То не сороки заскрекотали — по сліду Ігоревім їздить Гзак з Кончаком. Тоді вóрони не крякали, галки позмовкали, сороки не скрекотали, полози повзали тільки. Дятли стукотом путь до ріки вказують, солов’ї веселими піснями світ провіщають.
Мовить Гзак Кончакові: «Коли сокіл до гнізда летить — соколича розстріляємо своїми золоченими стрілами». Каже Кончак до Гзи: «Коли сокіл до гнізда летить — то ми сокільця опутаємо красною дівицею». І каже Гзак Кончакові: «Коли його опутаємо красною дівицею, не буде нам ні сокільця, ні нам красної дівиці, і почнуть нас птиці бити в полі Половецькім». БОЯН
…якщо кому хотів пісню творити, то розтікався мислю по древу, сірим вовком по землі, сизим орлом під хмарами.
Споминав він, кажуть, давніх часів усобиці — тоді напускав десять соколів на стадо лебедиць: котру сокіл доганяє, та перша пісні співає старому Ярославу, хороброму Мстиславу…
…не десять соколів на стадо лебедиць пускає, а свої віщії персти на живії струни накладає, і вони самі князям славу рокотали.
…соловію часу давнього! Аби ти оці полки ощебетав, скачучи, соловію, помислом по древу, літаючи умом під хмарами, звиваючи славу обаполи часу нашого, біжучи тропою Трояна через поля на гори!
Сказав Боян про походи Святослава, піснетворець часу давнього — Ярослава, Олега, княжого: «Хоч і тяжко голові без плечей — Зле й тілу без голови», — Руській землі без Ігоря.
СВЯТОСЛАВ
Тії бо два хоробрі Святославичі, Ігор і Всеволод, вже біду розбудили, що її приспав був отець їх, Святослав грізний великий київський.14 Грозою був він: розгромив своїми сильними полками і харалужними мечами, наступив на землю Половецькую, притоптав горби і яруги, Змутив ріки і озера, висушив потоки і болота. А поганого Кобяка із лукомор’я, од залізних великих полків половецьких, як вихор, вихопив. І упав той Кобяк15 в граді Києві, в гридниці Святослава.
Тут німці і венеційці, тут греки і морава співають славу Святославу16
А Святослав мутен сон бачив в Києві на горах. «В цю ніч з вечора одягали мене, — рече, — чорним покривалом на кроваті тисовій, черпали мені сине вино з горем змішане, сипали мені з порожніх сайдаків степовиків поганих великий жемчуг на лоно і ніжили мене. Уже дошки без князька в моїм теремі злотоверхім. Всю ніч з вечора сірі ворони крякали під Плісенським на болонні, були в дебрі Кияні і неслися до синього моря». І сказали бояри князю: «Уже, княже, туга ум полонила; се бо два соколи злетіли з отчого стола золотого пошукати града Тмутороканя або напитися шоломом з Дону. Уже соколам крильця повтинали поганих шаблями, а їх самих опутали у пута залізні. Темно бо було в третій день: два сонця затемнились, оба багрянії стовпи погасились і з ними молоді два місяці, Олег і Святослав17, тьмою огорнулись, і в морі потонули, і велику зухвалість подали хинові. На ріці Каялі тьма світ покрила: по Руській землі простерлися половці…
Тоді великий Святослав ізронив злоте слово18, З сльозами змішане, і прорік: «О мої синовці, Ігорю і Всеволоде! Рано есте почали Половецькую землю мечами разити, а собі слави шукати.
Великий княже Всеволоде!19 Не мислю б тобі прилетіти іздалека — отчий золотий стіл постерегти! Ти бо можеш Волгу веслами розкропити, а Дін шоломами вилляти! Коли б ти тут був — то була б рабиня по ногаті, а бранець — по різані…
Ти, буй Рюриче, і Давиде!20 Чи не ваші золочені шоломи по крові плавали? Чи не ваша хоробра дружина рикає, яко тури, ранені шаблями гартованими на полі незнаємім? Вступіте, господарі, в золоті стремена за обиду часу нашого, за землю Руськую, за рани Ігореві, смілого Святославича!
Галицький Осмомисле Ярославе!21 Високо сидиш ти на своїм злотокованім столі, підпер гори угорськії своїми залізними полками, заступивши королеві путь, зачинивши Дунаю ворота, метаючи тягарі через хмари, суди рядячи до Дунаю. Грози твої по землях течуть, одчиняєш ти Києву ворота, стріляєш ти з отчого золотого стола салтанів за землями. Стріляй, господарю, Кончака, раба поганого, за землю Руськую, за рани Ігореві, смілого Святославича!
А ти, буй Романе, і Мстиславе!22 Хоробра мисль носить ваш ум на подвиг. Високо пливеш ти на подвиг в сміливості, наче сокіл на вітрах ширяючи, хотячи птицю в смілості здолати. Єсть бо у вас залізні молодці під шоломами латинськими. Од них загула земля, і багато країн — Хинова, Литва, Ятвяги, Деремела, і половці сулиці свої покидали, а голови свої підклонили під тії мечі харалужнії. Але вже, княже, Ігорю померк сонця світ, а дерево поронило листя не з добра: по Росі і по Сулі городи поділили. А Ігоря хороброго полку — не воскресити! Дін тебе, княже, кличе і зове князів на побіду. Ольговичі, хоробрі князі, успіли на бій!
Інгвар і Всеволод, і всі три Мстиславичі23, не лихого гнізда шестикрильці! Ви не правом переможців володіння собі захопили! Нащо ж ваші золоті шоломи, і сулиці ляськії, і щити? Загородіте полю ворота своїми гострими стрілами за землю Руськую, за рани Ігореві, смілого Святославича!
Один лиш Ізяслав, син Васильків, подзвонив своїми гострими мечами об шоломи литовськії, погубив славу діда свого Всеслава, а сам під черленими щитами на кривавій траві погублений литовськими мечами. Ісходить юна кров, і сказав він: «Дружину твою, княже, птиці крильми одягли, а звірі кров полизали!» Не було тут брата Брячислава, ні другого, Всеволода. Самотній, зронив він жемчужну душу з хороброго тіла через золоте ожерелля. Посмутніли голоси, поникли веселощі, труби трублять городенськії.
Ярославе і всі внуки Всеславові!24 Уже понизіть стяги свої, вкладіть свої мечі пощерблені: уже бо вискочили ви з дідівської слави! Ви бо своїми крамолами почали наводити поганих на землю Руську, на добро Всеслава. Через незгоду бо настало насильство од землі Половецької!
На сьомім віці Трояна кинув Всеслав25 жереб на дівицю собі любу. Він обманом обперся на коней і скочив до града Києва і діткнувся ратищем золотого стола київського. Скочив од них лютим звірем опівночі з Білгорода, окутався в синю млу; він урвав щастя тричі: одчинив ворота Новгороду, розбив славу Ярославу, скочив вовком до Немиги з Дудуток.
…Всеслав князь людям суд чинив, князям городи рядив, а сам вночі вовком бігав: із Києва добігав до півнів у Тмуторокань, великому Хорсові вовком путь перебігав. Йому в Полоцьку подзвонили до заутрені рано у святій Софії у дзвони, а він в Києві дзвін той чув. Хоч була й віща душа в смілім тілі, та часто біду терпів він. Йому віщий Боян в давнину і приспівку, розумний, сказав: «Ні хитрому, ні вмілому, ні чаклуну вмілому — суда божого не минути».
ЯРОСЛАВНА
На Дунаї Ярославнин26 голос чути, зозулею, незнаєма, рано кує: «Полечу, — рече, — зозулею по Дунаєві, омочу шовковий рукав у Каялі ріці, утру князю кривавії його рани на дужому його тілі».
Ярославна рано плаче в Путивлі на забралі, примовляючи: «О вітре, вітрило! Чому, господине, так сильно вієш ти? Чому мечеш ти хиновськії стрілки на своїх легесеньких крильцях на моєї лади воїв? Мало тобі було вгорі під хмарами віяти, леліючи кораблі на синім морі? Чому, господине, мої веселощі по ковилі розвіяв?»
Ярославна рано плаче в Путивлі городі на заборолі, примовляючи: «О Дніпре Словутичу! Ти пробив єси кам’янії гори через землю Половецькую. Ти леліяв єси на собі Святослава насади до полку Кобякового. Прилелій, господине, мою ладу мені, щоб я не слала йому сліз на море рано».
Ярославна рано плаче в Путивлі на забралі, примовляючи: «Світлеє і трисвітлеє сонце! Всім тепле і красне еси! Чому, господине, простерло гарячі промені свої на лади воїв, в полі безводнім спрагою їм луки звело, тугою їм сайдаки стягло?»
*Ритмічний переклад пам’ятки, зроблений Л. Є. Махновцем, публікується за виданням: «Слово о полку Ігоревім». Вступна стаття і примітки дійсного члена АН УРСР М. К. Гудзія. Упорядкування і підготовка тексту В. Л. Микитася, «Радянський письменник», К., 1955, стор. 47 — 69 (Бібліотека поета).
Last modified 2yr ago
Copy link